Текст книги "БАРДО online"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Віта швиденько розчавлює сигарету в попільничці, сідає за стіл і бере обома долонями горня з паруючим чаєм.

– Вибач, що я тут без тебе похазяйнувала.

– Та нічого, дякую за чай.

– Люб… Слухай… навіть не знаю, як тобі це сказати. ти мені, звичайно, можеш не вірити, але… ну, розумієш, я під час медитації, кілька днів тому, відчула… Ну, відчула Юрину присутність…

Світло бездум’я знов опановує Любу. Думки мають колір і щільність – те, що руйнується і відроджується, постійно змінюючись, плине, – довколишній морок просочився Любиними думками, вони кружляють колами, як поні в цирку, а та сидить собі тихо, наче у шкляній лялечці, спостерігаючи за важкими прозорими краплями Вітиних слів, що зависають у повітрі, наче його пронизало невидиме павутиння. Крихітна свічечка жевріє в осерді Любиної тиші. «Це Бог!» – одразу ж думає Люба – й суворо-усміхнений Бог постає зі спритністю ведучого ток-шоу. Свічечка блимає від протягу і гасне – тільки нитка диму тягнеться вгору, підвішуючи до стелі Любину свідомість.

Віта ніколи особливо не симпатизувала цій жінці, бо лише за непевними таврами християнського вуду на обличчях її доньки і чоловіка могла розпізнати в Любі істоту, яка створює довкола себе параноїдальну безвихідь. Люба могла б підробляти натурницею з віктимології для криміналістів-першокурсників, але ж, хай вона і мислить себе жертвою і водночас жрицею, що жертвує, сама об’єктом не є: вона, як ніндзя-лялькар, створює жертв зі своїх рідних, найближчих людей. Навіює лихо, як баба Шептуха – агресію, щось, до речі, є між ними схоже, тому вони, мабуть, і недолюблюють одна одну – це очевидно з їхньої активно-взаємної ввічливости. У кращі часи, коли ще Юра ходила до школи і гуляла у дворі, Люба часто заговорювала з Вітою, повертаючись із ринку. Віта відчувала, що Люба не цікавиться ані особисто нею, ані її сином як Юриним однокласником, а просто запопадливо плете павутиння правильних стосунків із сусідами. А ще Віта інколи відчувала тривожні коливання Любиної безпорадності й розуміла, що та знову довела до сказу і чоловіка, і доньку, і тепер у вакуумі бойкоту їй більше нема на кого вилити свій нестримний потік свідомости, своє несамовите православ’я. Люба так прогризає канал енергетичного живлення – головне, щоби співрозмовник її чув, а далі вже знайдеться, за що його зачепити, аби спровокувати викид чи то агресії, чи то невпинного говоріння – то вже справа темпераменту. Щойно Люба вловлює щось щире – байдуже, агресивне чи співчутливе, – одразу наповнюється, як повітряна куля, їй кращає, це як віаґра для ерекції Бога, – починається новий день, новий хрестовий похід. Звісно, це неприємно, та Віта завжди була безстрашною і щедрою, тому жаліла Любу, вдавала, що слухає, співчувала, не слухаючи, – не так, як сподівалася Люба, але підгодовувала її. Якщо Люба довго не з’являлася під її вікнами, Віта знала, що у тої в хаті пішла смуга сімейних чвар, тож з їжею все гаразд. Вітині здогадки підтверджувало бліде Юрине обличчя, з якого аж лущилася крейда невинного страждання, та дихання Юриного батька. Його сапання, коли проходив повз, чулося навіть крізь зачинені вікна. Та цього разу Віта відчуває відповідальність за несамохіть побачене. Вона розуміє, що мусить передати Любі свої відчуття, хай та й ані нотки не почує, – але то вже не Вітина біда, бо вона відверто перекаже все, що знає. З чистого егоїзму чистого сумління.

– Словом, Люб, Юрка твоя… Ну, як мені відчулося тоді… нагло померла. Бо живі так не приходять. Принаймні треба мати сильну концентрацію, аби так явитися. Тобто якби Юрка була жива, вона б так не змогла… з погляду твоєї віри, несуттєво, як саме вона померла, якщо вона була праведною… Ти розумієш… коли людина помирає… особливо нагло, без підготовки… А в Юриному віці яка може бути підготовка? Підлітки, вони ж – діти, а діти – вічні… То, коли таке стається, померлий може навіть не зрозуміти, що помер… – Віта ковтає чай, – померлий… свідомість…

енергія… ну, не знаю, щоб тобі зрозуміти, – душа… потрапляє у…

З гуркотом крізь простір проноситься поїзд метро, стираючи вимовлене.

Віта розуміє, що потрапила у тенета власної каламуті й не ладна добрати слів – говорить, ніби вату жує.

– …по-християнському це щось на кшталт чистилища, але не такого однозначного… В сенсі, що то не якесь конкретне місце – то ніби стан, в якому ця сутність, керована тільки власними кармічними надбаннями, може, все одно, бути засмоктаною будь-куди, будь-чим, у будь-що, і повністю цьому віддатися, переживати це так само реально, як ти зараз переживаєш наше чаювання, і так нічого і не усвідомити, й переродитися у що завгодно, просто ховаючись од жаху… навіть у демонічну сутність з тих, що тільки накопичували, але не віддавали…

На слові «демонічну» Люба вмикається в розмову. О Боже, спочатку Шептуха, тепер Віта, Господь мій, чому вони чіпляються до мене?! «Гм. Скажи їм, що ми з цього приводу думаємо!» – недбало відказує Любин Бог. Він, скориставшись із несподіваного Любиного бездум’я, вже було намірився полірнути зубні протези, може, трохи покачати електронну штанґу… Але ця скурва руда бузувірка змусила Його повернутися на п’єдестал. Ну, справді, блін: один лише раз провтикаєш чийсь НЛП-якір, як потім доведеться цілу добу позанормово вкалувати, доводячи вже триста тисяч разів говорені постулати Істини.

– Вибач, Віто, але я навіть не розумію, про що ти говориш, я, бачиш, маю інші цінності, інші життєві орієнтири. Мене вже сьогодні Шептуха намовляла на якусь чорну магію, ви що, змовилися, чи що?

– До чого тут магія, Любо? Я тобі говорю про речі, доведені навіть наукою, це зовсім не заперечує християнських законів. Хіба ваш Христос забороняє віддавати всю свою любов ближнім?

– Бог сам дбає про твоїх ближніх, якщо ти йому віддаєш всю свою любов.

«Він щось не дуже подбав про твою доньку», – хочеться сказати Віті, але вона продовжує, притлумлюючи голос і торкаючи пучками пальців предмети довкруж, наче за їхньою текстурою визначаючи місця для розділових знаків:

– Їй потрібне зараз співчуття… ну, любов… не менше, ніж коли вона була жива, навіть більше. Не турбота, не харчі, не страх, що з нею щось станеться, бо й так уже сталося і ще відбуватиметься таке, що тобі в жодному пеклі не намалюють. Зігрій її, доки вона тут.

– Ти прийшла мені оце сказати, що я не вмію любити свою дочку? – вигукує Люба, а в ній сполохано б’ється здогад: «Вони всі проти мене змовилися! Але за що?! Що я їм зробила?! Чому вони не жаліють мене? Вона хоче кинути на мене якісь вроки!» – Я люблю свою дочку, а коли мати любить свою дитину, вона постійно переживає за неї, боїться лиха, бо лиха у світі багато, і це нормально – хвилюватися за дитину, але, мабуть, не для тих, у кого діти ростуть мов трава! Моя дочка втекла з дому, вона жива!

– А ти не думала, чого вона тоді втекла? Може, від твоєї опіки? – не стримується врешті Віта.

– Вона втекла від любови! Бо смаженого вовка не бачила!

– Може, така любов є дещо обтяжливою? Ти взагалі знала, що їй сниться, чого вона боїться, про що фантазує, коли читає книжки? Або, як пишуть у популярних брошурках з психології, чим вона цікавиться, що її хвилює?

– Спокусами сатанинськими вона цікавиться, оце й усе, що її хвилює, бо невдячна і слабка! Як і її татусь!

– Ну, твій чоловік занадто шляхетний, щоб від тебе втекти. «А шкода, як шкода його!» – додає Віта подумки. Цього вона і боялася: безглуздої заплутаної розмови, що стрімко зійде на пси і перетвориться на взаємні звинувачення, на битву світоглядів. Насправді ж Віта ніколи не мала практики спілкування з подібними людьми, вона собі навіть не уявляла, як швидко поруч з ними ти линяєш і блякнеш, або скаженієш, це вже, знову-таки, залежить від темпераменту. Бесіда перетворюється на монолог, ти губиш останні клепки, час від часу навіть забуваєш, що взагалі-то не збирався нічого доводити, переконувати у своїй правоті. Віта почувається вогкою сірою шматою, якою витирають бруд з кухонного столу. «Чого я до неї полізла?! – раптом думає вона. – Теж мені, рятівниця знайшлася! Себе спочатку врятуй!» Глянувши за вікно, Віта бачить на підвіконні крихітну червону фігурку триокої жінки, що стоїть на одній нозі, наче водяний птах, і тримає лівицею поміж затвердлих пипок череп, а у правиці здіймає над головою кривий ніж. Фігурка стрімко віддаляється танцівною дзиґою на захід, зливаючись зі спаднем.

– Гаразд, Любо, – бурмоче Віта і підводиться, – вибач, будь ласка, що я до тебе з цією дурнею полізла, я не мала на думці нічого поганого. Пробач, я, мабуть, піду.

– Бог пробачить, Віто. А ти молися, щоб маячня всяка не марилася. І я прошу тебе, – Люба впевнено переслідує зіщулену утікачку до дверей, – я прошу тебе більше до мене не заходити. Я не потребую шаманських порад.

– Не зайду, будь певна. Бувай. Хай тобі щастить.

Люба затраскує за Вітою двері й бадьоро шурує на кухню. Там вона войовничо накидається на торби з харчами, шарпає пакуночки з м’ясивами, домашнім сиром і зеленню, побивається подумки над втраченою свіжістю своїх трофеїв, але Бог нашіптує: «Ти не винна. Тобі було зле, тому ти не розклала харчі одразу, але ж нічого страшного не сталося, вони ще не встигли зіпсуватися». Бог росте в Любі мов ядерний гриб, і вже вона сама почувається Богом. Негайно треба діяти, щось треба робити, гарячково думає Люба. Треба йти до священика прямо вже, хай і до отця Віктора! Крейда! Де в мене була крейда? Господи, все з голови вивітрюється, нічого не пам’ятаю, хоч записуй! У вітальні Люба вмикає ненависне верхнє світло й порпається по шухлядках, порозчинявши навстіж поліровані дверцята страхітливої меблевої споруди під назвою «стінка». Серед свого швацького реманенту, злежаного і забутого від часів маніакального захоплення журналами «Бурда моден», Люба таки знаходить крейдяний огризок. І тоді виструнчується, голосно розпочинає молитву й вирушає у хрестовий похід. Біля кожних дверей вона спиняється, проказує молитву і малює крейдою хрест. Коли двері обох кімнат і вхідні вже позначено, Любу раптом осяває: потрібна свічка! Вона кидається до свого хатнього олтаря, хапає церковну свічку, запалює її, не зламавши жодного сірника, і продовжує свій обхід: двері лазнички, двері виходку, кухонні двері, кожні – з обох боків, у кухні заважає величезний церковний календар, та Люба не вагаючись лізе на стілець і малює хреста вгорі над календарем. То нічого, що двері білі, так навіть краще – прихований від стороннього ока захист. Нею рухає натхнення – її Бог, Він веде її від дверей до дверей, а коли двері закінчуються, а священний шал ще буяє і навіть не думає вщухати – скеровує до коробки з лампадками, котрі Люба понакуповувала колись у Лаврі для доньки і чоловіка, але, зрозуміло, лампадки так і не було повішано. Коробка, що до сьогодні скніла у забутті на шафі, починає торохкотіти церковними скарбами – свічками, лампадками, ладаном і ладанками, розп’яттями, пляшечками зі святою водою і святою землею, паперовими іконками з усіма можливими іпостасями Бога, Божої Матері та святих – разом і поодинці, наче у випускному альбомі однокласників. Люба священнодійствує мало не годину, а коли нарешті видихається, то знаходить себе посеред зовсім іншої хати. Квартира перетворилася на храм. Стороннє око побачило б церкву, яку намародерствуваними після кораблетрощі предметами християнського культу прикрашав папуас, попередньо дмухнувши порошку епени. Але саме проти цього стороннього ока Люба і старалася. Вона вимикає світло, і химерна темрява розливається чудесним сяйвом крихітних спокійних вогників – золотавих від свічок і кольорових від лампадок, переважно червоних. Сльози вдячності й умиротворення проступають на Любиних очах. Тепер вона нічого не боїться. Тепер вона може перевдягтися у більш відповідний до моменту одяг і вийти на двір.

Отця Віктора Люба застає на ґанку за лагодженням ветхої ряси.

– Отче Вікторе! – одразу ж вихлюпує Люба! – Будь ласка, мені негайно потрібна Ваша допомога! Проти мене у дворі страшна змова, вони всі говорять, ніби моя Юрочка померла, лізуть до мене з якоюсь магією, отче, допоможіть мені!

Отець Віктор здивовано кліпає, він губиться, коли на нього несподівано нападають, тому замість поштивих слів, що пасували б священикові, тихо вигукує:

– Драстуй, Любо, що за біда у тебе?

Люба знову, як їй здається, терпляче пояснює про змову й вимагає і сповіді, і причастя, і «обов’язково Сорокоуста за всіма канонами», і взагалі усього арсеналу православних ритуалів, що лиш тільки застосовувалися протягом історії християнства з метою екзорцизму й укріплення віри. Оскільки Люба за фахом юрист (боже, який сумний каламбур, добре, що Люба не пам’ятає, що таке каламбур, бідолашна жінка), вона іноді у критичних ситуаціях здатна до такої мобілізації навичок, що під її напором зів’яне і полковник ФСБ зі своїм чорним паском бойового НЛП, не те що якийсь там жалюгідний отець Віктор, кумедний напівсвященик без портфеля і парафії. Російський драматург Антон Павлович Чехов позаздрив би Любиним сучасникам, котрі мали нагоду опинитися у вирі її бурхливої діяльности чи принаймні стати свідками. Свідки Любови. Такий сплав канонів православної юриспруденції не міг приснитися навіть буремним футуристам. Микола Хвильовий, ридаючи, власноруч закатрупив би свого – непереконливого у порівнянні з Любою – доктора Тагабата. До слова, час і місце народження – для Люби болючі питання. Вона воліла би народитися у дев’ятнадцятому столітті з усіма своїми дворянськими привілеями та від геть іншої матері – скажімо, якоїсь шляхетної графині, якби ж не революція (може, саме за це Любу недолюблює баба Шептуха – Кайдашиха і Шаленчиха в одному флаконі), але – цсссссс… То найсокровенніша таємниця, котрої ніхто не побачив би, не будь у повітрі довкруж молитовні неприкаяної Юри. Юра тепер не лише будинок, вона – Привітна, вся вона – Привітна, та яка ж наука це доведе! Всі нанатехнології кинуто на розробку альтернативних джерел видобутку енергії.

До того ж наука, ця мертва риба, могла би щось оприявнити хіба для отця Віктора, сум’ятного езотерика в глибині душі, але не для Люби. Люба – кремінь. Шкода, що це не її прізвище.

Люба ходить за отцем Віктором, як бензопилка на ніжках, і через це той боїться забути котрийсь з украй важливих ритуальних предметів.

Стомлене ганчір’я на ґанку мріє перетворитися на зів’яле осіннє листя в очікуванні вогню. Але свята інквізиція вирушає повз нього – у бузковій сутіні – до будинку навпроти, що його кличуть «сталінкою». Люба і дорогою не замовкає ані на мить, кваплячись вилити на отця Віктора наболіле, щиро переконана в тому, що насправді вводить його в курс справи, а це зараз найважливіше – він мусить усвідомити, що відбувається. Священик не встигає вловити усіх нюансів, але на оповіді про Віту раптом згадує грозу і те двигтіння у молитовні, яке він пояснив землетрусом. Розуміння, що дівчинка нагло померла, переростає у впевненість, але ж тоді справді панахиду треба служити, а не займатися якимось хатнім екзорцизмом. Та вже пізно щось міняти, ця жінка тягне його за собою, мов бульдозер.

Потрапивши до Любиної квартири, отець Віктор сильно дивується насамперед задушливості – адже центральне опалення ще не вмикали.

– Здоров був, отче, – глузливо вітається, визираючи з кухні, Любин чоловік. – Вип’єш зі мною п’ятдесят грамів для тонусу?

– Шурік! Не заважай! – кидає Люба у бік кухні. «От дідько, не міг ще з годинку десь пошвендяти!» – засмучується вона подумки.

– Я написала хрести на всіх дверях! – промовляє Люба до отця Віктора, наголошуючи на слові «хрести». Той спантеличено роззирається.

– А навіщо?

– Що «навіщо»?

– Ну, хрести на дверях? – бовкає отець Віктор і відчуває, що зморозив, мабуть, щось дурне, тому ніяково усміхається й, аби замнути незручність, починає готуватися до відправ, приговорюючи: – Може, я тобі тут і не потрібний, дорога, у тебе і так у хаті ціла церква.

Але виходить ще гірше – Люба ображається. Вона собі постановила на підставах сумного життєвого досвіду, що так звана врівноваженість і так зване почуття гумору є блазнюванням від байдужості. Вона просто не розуміє, і ніколи не зрозуміє, і не хоче навіть намагатися зрозуміти, як це так можна – поводитись спокійно, тим більше жартувати у критичні моменти. Це така черствість з боку її чоловіка і дочки – казати, що вона, Люба, своїми істерикуваннями нічого не змінить, лише нагнітатиме атмосферу і псуватиме собі й оточуючим нерви! Тобто виходить з цих слів, що людина духовна, тонкої емоційної організації – звичайна істеричка, котра тільки всіх дратує і все псує. А ще вони мали зухвалість щоразу нагадувати, що «добрими намірами бруковано дорогу до пекла»! От і отець Віктор якось так гиденько жартує, мовби не сприймає Любину проблему всерйоз. Ну чому, чому ніхто її не розуміє?! «Я ж тобі казав, – терпляче повторює Любин Бог, – бо вони всі сліпі!»

– Панотче, ви маєте допомогти мені, а ви глузуєте!

– Та Бог з тобою, Любочко, як я можу глузувати з тебе, я ж священик, твоя ревність гідна еее… найвищої… найкращої… еее, ну це… Давай-но почнемо. Я, правду кажучи, ніколи такого не робив, але ж головне – віра в серці, правда?

Люба вже шкодує, що погарячкувала, запросивши отця Віктора, якийсь він дійсно причмелений, треба було в Лавру піти, там, правда, ціни захмарні, але краще вже заплатити справжньому священикові, ніж цей телепень тут зробить щось не те, і воно не подіє. «Але ж твоя віра міцна! Цього достатньо, – озивається Любин Бог, – врешті, Я ж з тобою!» Люба вибігає на кухню і сичить до чоловіка:

– Отець Віктор посвятить хату і помолиться за Юру, а ти маєш висповідатися. Хоч раз мені не заважай, дай мені зробити щось добре так, як я розумію!

– А я не розумію, – цідить Олександр Станіславович, – тобі що, церкви мало? Навіщо ще в хаті цей балаган?

– Балаган?! – аж захлинається Люба. – Балаган?! По-твоєму, віра – це балаган?! І коли твоїй рідній дочці накликають смерть, а на твою хату кидають вроки – це теж балаган?!

ТРАСЬ! – Олександр Станіславович молоснув по столу долонею, зі стола зісковзнула виделка – ДЗЕННЬ!

– Юра померла! А ти – з’їхала з глузду! Ти отруїлася лубковим християнством, у тебе інтоксикація! Ці твої задушливі пафосні ритуали – це якийсь цирк, це гординя твоя і міщанське невігластво, це навіть не язичництво, а чортзна-що, фанатизм якийсь некерований, а до віри в Бога ця споживацька маячня жодного стосунку не має! Коли людина вірує, вона нічого і нікого не боїться і – головне! – не виставляє свою віру як на вітрині ювелірного магазину!

Люба набирає повні груди повітря, аж її Бога мало не здуває з постаменту, але не встигає гідно дати чоловікові відкоша, бо до кухні зазирає отець Віктор.

– Ну-ну, будь ласка, не треба вам обом кричати і сваритися. Помолімося у мирі і злагоді…

– Вибачте, панотче, я щось не в гуморі зараз молитися, а це ж має бути щиро, правда?

– Ну, так, звісно… – мимрить священик, дитинно кліпаючи, його блакитні очі проміняться лагідністю, він хоче ще щось додати, але Олександр Станіславович з грюкотом відсуває стільця, забирає зі столу сигарети і прямує до дверей.

– Ну, то я подихаю свіжим повітрям, поки ви тут повиганяєте всіх тарганів з хати. Пробачте, отче, Вас я не намірявся образити, Ви – хороший чоловік, світла людина, тільки занадто м’яка – хоч до рани прикладай. Але, мабуть, служитель культу і має бути таким, добрим, просто ми забули, як воно все насправді… перепрошую…

І Любин чоловік протискується повз отця Віктора, закляклого на порозі. Гупають вхідні двері – хатою пробігає луна, коливає вогники. Ультрамаринові, червоні, мов порічки, жовті, зелені, білі, прозорі льодяникові плями, як у калейдоскопі, мішаються з тінями вогників, усі ці наче з хлоркою промиті спалахи не мають нічого спільного з теплом – Юра сприймає їх як голоси пароплавів, трамваїв і потягів, розбиті на кольори, як висаджений із шиби вітраж. Буревій пожирає тіні.

– Ось, ви бачите, панотче, який він! – шепоче Люба, вимакуючи пальцем сльозу.

Пуп’янки густих вібрацій розкручуються мерехкими спіралями, а вечір напуває Привітну такою злагодою, що навіть Шептуха зупиняється біля вікна, вдихає на повні груди свіжого повітря і хреститься, задивившись на юні непевні зорі. Стиха долинають гітарні акорди і пересміювання. Ніби відчувши сприятливу мить, тихенько рипають вхідні двері – Алка таки вислизає з хати, війнувши парфумами. Баба помічає зсутулений силует, що рухається поволі кудись світ за очі, упізнає Любиного чоловіка, але їй чомусь навіть не спадає на думку гукнути його.

Олександр Станіславович проминає двір і зупиняється. Йому насправді не хочеться ані гуляти, ані випити, ані з кимось поговорити. Тепла золота Повня низько висить над безлюдним ринком, обнюхуючи порожні ятки, де скулився у п’яному забутті хитрий бомж. Можна посидіти на ящиках за гаражами, під старою грушею, але там поруч на спортмайданчику пацанва співає під гітару своїх безглуздих депресивних пісень – ні музики, ні змісту, і грати не вміють. а, ну і чорт з ними, все одно піду, там затишно і ніхто не побачить, вирішує Олександр Станіславович. Він пробирається повз облизаний пухнастим світлом старого ліхтаря сміттєвий бак і спиною відчуває свербіння, мовби цілий виводок червоних павучків опинився під сорочкою. Раптом гасне ліхтар. «Моє сееерце зупинилось, а моє сееерце завмерло…» – виспівує молодий високий голос, вочевидь наслідуючи манеру виконавця пісні. Здається, ніби розімліла темрява шурхотить нетлевими крилами, загубивши світлове джерельце, і лине кудись на його пошуки. Олександр Станіславович протискується крізь укутані плющем чагарі, повз стінку гаража, до старої груші. Звідси чомусь гірше чутно голоси на спортмайданчику, а гострі осінні запахи бринять ультразвуковою музикою; тіні переплітаються, нехтуючи оптичними законами, у химерні згустки, створюють ілюзію, начеб на ящиках хтось сидить. Олександр Станіславович закурює, і вогник його запальнички вихоплює бліде обличчя. Сигарета падає на землю.

– Юра?!

Олександр Станіславович відчуває, як павучки повзуть спиною вгору до потилиці, лишаючи за собою заповнені прохолодним павутинням борозни.

Йому здається, що минає вічність, поки він тут стоїть, намагаючись щось розгледіти. Нічого не відбувається – тільки вирують тіні й долинає приглушений сміх зі спортмайданчика.

– Він зараз заспіває «Нірвану», – промовляє одноманітний голос так тихо, що старому чоловікові мариться, ніби то його власне дихання зі свистом вирвалося з легенів. Він непевно ступає вперед.

– Тату, ти страждаєш. Але і мама страждає, направду. Вона просто не усвідомлює причини свого страждання. Вона так страшно мучиться, бо її розум затьмарений, вона божевільна, розумієш? Але ти нічого не зможеш з тим вдіяти. Просто не сварися з нею – це безсенсовно, ти нічого їй не доведеш.

– Юро? Юро, що ти тут робиш? Ти – Юра? Що з тобою, дитино? Де ти була? Ходімо додому, – белькоче Олександр Станіславович.

– Тат, немає ніякого дому. Я тільки хочу, щоб ти нікого не винуватив. Пам’ятаєш, мама завжди говорила, що ми її оцінимо і зрозуміємо, тільки якщо вона помре, але тоді вже буде пізно вибачатися, ми тоді зможемо тільки шкодувати. Знаєш, померла я, а не вона. Але я все одно зрозуміла: немає нічого страшнішого за почуття провини. І у неї це почуття провини є. Тому вона ніби просила, щоб ми розділили з нею її тягар. Вона хвора, тату, не можна тримати зла на хворих, на них не можна ображатися. Ти теж помреш, тату, то не гай на цю маячню часу. Я стільки всього тепер бачу як воно є…

– Ти говориш якось не так, навіть не просто як доросла людина, а як зовсім незнайома доросла людина, як теледиктор, що начитує новини…

– Не знаю, тату, все пропливає повз мене, з’являється і зникає, я не можу пригадати… я знаю лише те, що зараз, а все решта в тумані – тільки слід, як від велосипеда в росяній траві вранці – ніби щось було, і багато чого, ніби я багато чого зрозуміла і побачила… Я, мабуть, забуду і це все, коли…

– Ти ж не підеш?

– Я нікуди не йду, мене відносить, але тебе я спробую не забути. Ми з тобою ще зустрінемось – у Чистій Країні.

– Донечко, як страшно це все.

– Оце все – так, страшно, – байдужо погоджується Юра, її зображення на мить оприявнюється й одразу прозорішає, і скоро залишається тільки відчуття недавньої присутности чогось у темній кухні. Олександр Станіславович навіть не пам’ятає, як повернувся додому й опинився на кухні. Може, йому примарилося, що виходив з хати, може, просто закуняв, зморений алкоголем і церковними пахощами.

Юра лежить на теплому руберойді гаражного даху і спостерігає за спортмайданчиком крізь гілля старої груші. Чомусь вона мусить тут бути, ніби залипла на шпарі світу, котра має для неї відкритися. Оси її не чіпають – корсари востаннє наливаються грушевим вином – перед смертю, чи до смерти, або вусмерть, і, може, те їм смакує як людям – ракія. Rakija correcting

people. Юра чує розмову двох хлопців, вона розуміє кожне їхнє слово – вони дійсно говорять про неї, про те, що Юра пропала і її оголосили у розшук. Talkija connecting people. Блаженний транс просочується грушевим сиропом крізь усі пори на лиці медвяного цього світу – як піт гарячки усвідомлення. Навіть оси кам’яніють в бурштині полудня. І ніщо не рухається. Тільки під шклом біґбордів, установлених на тролейбусних зупинках міста й біля станцій метро, блякне Юрине зображення і напис: «Служба розшуку дітей».

Будинок порожніє вдень майже так само, як і Привітна. Люба подалася до Лаври, баба Шептуха збурює десь в районі ринку громадськість, Аякс, як і решта Юриних однокласників, ще в школі, Олександр Станіславович сидить на подвір’ї молитовні й, не слухаючи натхненних розумувань отця Віктора, зосереджено лагодить тоненький срібний ланцюжок, подеколи простягаючи зграбну руку зі стисненим між пучками пальців ланцюжком подалі від очей, щоб краще роздивитися, бо далекозорий. Він давно колись обіцяв Юрі полагодити прикрасу, та все якось руки не доходили, а після її смерти, ясно, було не до того… Очі ріже і світ брижиться від метеликового крила. Олександр Станіславович ніби засинає з розплющеними очима і на мить бачить сон: кульова блискавиця тече у діамантовому просторі, розмиває акварелі, наче равлик тягне за собою ґало ніжного слизу, кульова блискавиця обходить Привітну, мовби то її володіння – чисті від провини і каламуті, кульова блискавиця навмання неквапом подорожує будинком, запливає до сусідки Віти, про яку говорять, ніби вона подалася до Катманду, а тепер у хаті живе тільки її син з дівчиною і ще парою друзів, кульова блискавиця минає Віту, котра сидить у своїй кімнаті на подушечці для медитацій – у куті, де колись бачили відбиток блідої темноволосої дівчини, а на кухні батько тієї дівчинки лагодить срібний ланцюжок, хоч насправді він транзитом у Бутані чекає на візу до Чистої Країни… ось блискавиця пропливає квартирою чоловіка і жінки, що заснули у своїй закоханості й нічого не помічають довкола, навіть кульової блискавки, не через неї вони завмерли на піврусі, ідеальні коханці, якими могли би стати Юра і Аякс, Віта і Юрин батько, отець Віктор і його сад, поруйнований будівництвом… кульова блискавиця проминає квартиру, де яскраво кінчає під не надто зграбним, але натхненним пацаном, Івасиком, гарна дівуля з паралельного класу, Алка, а баба Шептуха повертається з ринку і ще не знає, що її онука вже на всю котушку трахається, і то досить давно, кульова блискавиця пливе крізь Алчин орґазм, минає бурхливі сусідські приготування до святкування ювілейного дня народження голови сімейства, не помічена у метушні, кульова блискавиця пропливає повз дівчинку за фортепіано і її штивну бабусю, лине повз мужика, що самотньо, але цілком бадьоро дудлить на кухні водяру, іґноруючи відданий погляд свого банькатого пса, кульова блискавка огинає старенький ровер у коридорі, супроводжувана голосом радіодиктора: «…останніми роками потужний економічний розвиток регіону відбувається переважно за рахунок бізнесу підприємців – переселенців з інших регіонів. Переважно це етнічні китайці, чиї статки та соціальний статус у Тибеті вищі. Мова спілкування в Тибеті переважно китайська. Найважливіші посади у регіоні обіймають етнічні китайці хань…», виходить крізь вікно на двір і минає повільно котів, авта, прання і супутникові тарілки – і весь простір, що дихає глибоко, мов кит, перед кульовою блискавицею тамує подих і завмирає. Паркан перед молитовнею обростає саморобними плакатами, схожими на стінгазети: «Допоможіть зупинити злочин!», «Люди! Чиновники вбивають вас заради наживи!», «На цьому місці буде висотка! Схаменіться – тут плавуни і тектонічні розломи! Загинуть люди!», «Православні! Допоможіть захистити храм!». Фотографії й акуратно писані від руки учнівським почерком колонки тексту з псевдонауковими поясненнями наслідків запланованого будівництва зворушливо мигтять на вітрі, шурхотять під дощем, дбайливо запаковані у поліетиленові файлові папки. Голодна зла непам’ять батожить простір, насуваючись бетонною лавиною, чорною прірвою з цегляними зубами, рій потривожених сутностей мотлошить холодні запони, витрушуючи з них скляний порох осінньої зливи, старі яблуні стогнуть і крекчуть, провалюючись в тектонічні розколини – глибше у стільники, ближче до сонних комах.

Юра лежить на шерхлому руберойді гаражного даху і спостерігає за спортмайданчиком крізь вугільно-чорне гілля старої груші. Кожну гілочку окреслено свіжим снігом. Лапаті сніжинки в’ються довкола дерева, й від того здається, що дивишся не на порожній спортмайданчик, а на його побрижене перешкодами зображення на екрані чорно-білого телевізора.

Сніг шепоче, шепоче й шепоче, скручується калачиком і засинає у білопінних квітах, покриває шклом юне листя, білі пелюстки сиплються і сиплються на землю – на голови неповоротким зі сну бджолам, білі градини, як розсипане з гнилої нитки намисто, падають з неба й збивають долі останній цвіт.

Юра лежить у теплій калюжі на руберойді гаражного даху і крізь дощову завісу спостерігає за спортмайданчиком. Точніше, вона дивиться на дощову завісу – грубезну шкляну стіну зі звуків, зображень і руху. Це травень, чудесний грозовий травень – симфонія цього світу.

Ворона ховається між гіллям груші – зовсім поруч із Юрою – і, зиркнувши у Юрин бік, ціпеніє від жаху. Тепер ворона не наважується втекти під зливу, і не наважується поворухнутися, і не наважується лишатись тут далі. Так вони і дивляться одна на одну – ворона і Юра, а довкола клубує і гарчить густе вариво грози, спалахи блискавиць друкують прямо на поверхні світу моментальні знімки сповитих водою рослин і гігантських хмар, що заходять прямо до людських осель крізь прочинені вікна. Сталева нитка впивається у стару грушу, і весь світ вибухає холодним білим сяйвом, стугонить від оглушливого гуркоту, розсипається, наче кришталь від пострілу, займається нетутешнім безжальним полум’ям. «Блискавиця вбила нашу грушу», – каже якась жінка, повертаючись од вікна кудись у глиб своєї хати.