Текст книги "БАРДО online"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Я розглядаю свої руки і раптом помічаю довкруж на поверхні столу крихітних напівпрозорих мурашок, які метушаться довкола гігантської – для них – цукрової крупиці. Ваша лінія передачі знаходиться поза зоною досяжності, кажу я їм. Жодних ознак того, що почули мене, мурашки не виказують. Життя комах серед кухонних площин і безладно розкиданих речовин раптом видається мені чимось невимовно жахливим через його остаточну безвихідь. Раніше я вважав, що людське існування мало чим відрізняється поміж безлічі існувань – ну, ніби як ми бачимо довкола себе гори, дерева і озера в такій собі неспростовній концепції божого задуму, а це все може виявитися крихтами їжі неосяжно великих істот, дуже далеких від божественного. А мурахи живуть серед наших ніштяків і навіть не здатні побачити цілком наш палець. І вбиваємо ми їх випадково, а не караємо за їхні мурашині гріхи. Але тут я усвідомив, що їм не просто нема коли сприймати свої діяння чи, скажімо, мій палець, а навіть шансу на таку можливість не існує – вони просто виживають, і все. – Ми можемо висловлювати свої приховані почуття, користуючись свободою самовираження, свободою слова, але ми повинні триматися строго у рамках ненасильницьких заходів. Якщо люди вдадуться до насильства і насильство вийде з-під контролю, тоді у мене залишиться єдиний вихід – зняти із себе повноваження. – Повноваження Далай-лами? – Далай-лами – не знаю. – Тоді які? – Відповідальність за керівництво боротьбою за Тибет. Тибет майже дві тисячі років живе поруч з китайцями, інколи в наших стосунках виникали неприємні епізоди, але в цілому ми жили щасливо. І як буддийський чернець, я завжди вважаю своїх китайських братів і сестер старшими учнями Будди, ми – молодші. Щоразу, коли я даю учення нашим китайським братам і сестрам, я завжди спершу висловлюю їм свою повагу. Я – молодший учень. Правда, інколи я жартую, що рівень знань молодших учнів може перевершити старших. Китай – найгустонаселеніша країна світу. Ми повинні визнати цю реальність. Негативні почуття по відношенню до них абсолютно безглузді. І несправедливі.– Зараз ведучий почне, що називається, ставити питання руба, ліниво волочу я свій здогад услід за пересуваннями мурашки, і точно: – Ви називаєте культурним геноцидом те, що відбувається в Тибеті. Що саме ви маєте на увазі? – Я вже говорив про те, що, чи то навмисно чи ні, здійснюється політика культурного геноциду. «Ненавмисно» означає – через масове переселення китайського населення. У Лхасі, наприклад, дві третини трьохсоттисячного населення – китайці. Продавці, власники ресторанів – усе це китайці ханьського походження. Тибетці в цих районах стають меншістю. У повсякденні вони вимушені спілкуватися китайською, а не тибетською. Потреба у тибетській мові зникає. Деякі батьки, хоча вони і поважають свою рідну мову, але, виходячи з практичних міркувань, починають радити своїм дітям: якщо ви хочете отримати хорошу роботу або більше можливостей, вам краще говорити китайською. Через певні умови і обставини тибетська мова стає маловживаною або не використовується зовсім. Мені довелося зустрічатися з тибетськими студентами, які говорили лише китайською і зовсім не знали тибетської. Вони розповідали мені, що на батьківщині взагалі немає можливостей вивчати тибетську, і вони зверталися до китайських владців, говорили: ми хочемо вивчати тибетську. Але ті, в деяких регіонах, відповідали: немає потреби вчити тибетську. Зовсім не обов’язково в основі цього є погані наміри. Інше питання, коли така політика проводиться навмисне. —Якби не йшлося конкретно про Тибет, я подумав би, що виступає український націоналіст, спадкоємець прапороносців Розстріляного Відродження, але що я знаю про Тибет і Китай, про Україну і Росію? Та нічого, я взагалі у світовій історії, чи, там, у геополітиці, почуваюся отаким-от кухонним мурашкою. – Кілька років тому секретар партії в Лхасі, здається, його ім’я Чжень Гуань… сказав на засіданні компартії, що головна загроза відділення Тибету від Китаю криється в буддийській вірі. Вони вважають буддизм Тибету небезпечним. Мотивація, що змушує їх проводити відповідну політику, ґрунтується на страху. Вони навмисно накладають обмеження на вивчення буддизму і забороняють студентам і службовцям ставити зображення Будди на домашній вівтар. З підручників навмисно вилучено слова релігійного змісту. Це триває вже декілька десятиліть. У монастирях, чоловічих і жіночих, введено курс політичної освіти. —Одне мурашисько покинуло цукор і побігло до хлібної крихти. Замість міркувати над почутим по радіо я намагаюся уявити собі, який звук чують мурашки і чи взагалі вони чують радіо. Як вони сприймають радіохвилі? Мабуть, так само, як і мене – ніяк не сприймають, бо це зовсім інший світ. Але ж вони можуть до цього світу пробратися: залізти мені до вуха і виїсти зсередини. Якщо вони шалено плодитимуться, то зможуть навалитися пошестю й розгризти мене на поживні молекули. Я змітаю зі столу весь бруд разом з мурашками – гаплик їхньому світові. – Історія знає немало прикладів, коли малі народи поглиналися великими. Малі народи інколи вибирали дорогу боротьби і нерідко досягали успіху. Що дав ненасильницький шлях народові Тибету? Метод, який вибрали Магатма Ганді і Мартін Лютер Кінг, який надихнувся ідеями Магатми Ганді і застосував їх у своїй боротьбі, а також Нельсон Мандела, хоча спочатку він дотримувався трохи іншої дороги. Це ненасилля. – Але деякі молоді тибетці говорять, що ця дорога помилкова. Що час прийшов, оскільки світ зараз дивиться на Тибет у зв’язку з майбутніми Олімпійськими іграми. – Ці ідеї продиктовані емоціями, а не розумом. Навіть Сполучені Штати, наддержава, в своїх спробах застосувати надмірне насильство не дуже успішна. Візьміть Ірак і Афганістан, не дуже успішні заходи. Така нова реальність. Або Китай, потужна армія… Рішення, що проводяться в життя силовими методами, застаріли. – Чи є випадки, коли насильство виправдане? – Немає. – Ніколи? – Суто теоретично, можна сказати, що за певних обставин – якщо у вас хороша мотивація, якщо ви піклуєтеся про багатьох людей, про справедливість, – насильницькі дії можуть бути допустимі. Проте, з практичної точки зору, я вважаю, що завжди краще утримуватися від насильства. Деякі молодіжні організації Тибету, які критикують наш підхід, висловлюються на користь насильства. За останніх двадцять-тридцять років у мене було багато суперечок з ними. Вони кричать: «Насильство!» Закликають до жорсткіших методів. Говорять про моджахедів Палестини, моджахедів в Афганістані. Про це легко говорити, але в реальності, навіть якщо ви хочете застосувати насильство, це дуже важко. А для нас, тибетців, насильницькі методи схожі на самогубство.

Одним рухом покінчивши з мурашками, я раптом замислююсь: а звідки вони взагалі взялися на моїй кухні? Зір не фокусується звично, а мовби напливає крізь об’єктив відеокамери, зупиняючись на макропланах. Цятка від сірникової головки на столі раптом заповнює весь оглядовий простір, і я бачу в ній безтямний хаотичний рух червоних істот, що невпинно пожирають одна одну, вібрують, зливаються у кровожерливі колонії, насуваються просто на мене. – З десятого березня на деякому внутрішньому рівні я відчуваю колосальне занепокоєння, підозри, фантазії, багато всього, але прагну залишатися реалістом і вважати так: «Якщо можна запобігти стражданню, яке я відчуваю, яке відчуваємо всі ми, то немає потреби хвилюватися. Якщо запобігти йому неможливо, знову ж таки немає потреби хвилюватися». Я щиро в це вірю. І певна частина мого інтелекту посилає сигнали моїм емоціям. І тому, хоча в моєму серці і присутнє деяке хвилювання, але глибоко усередині, на емоційному плані, я спокійний. Варто залишатися реалістом, уникати заплутаності, намагатися побачити дійсний стан речей і спробувати виробити реалістичний підхід. І навіть якщо він не увінчається успіхом, не відчувати жалю.

В якусь мить я зауважив, що синхронно бубонять ще якісь голоси, але з кімнати. І це врятувало мене від навали кровожерливих червоних цяток. Такої полегші я ніколи не відчував. Навіть тоді, коли стрибнув з високої скелі та вже в польоті виразно, до останнього камінчика побачив морське дно і велетенський кругляк далеко внизу, прямо під головою. Подумати, що я зараз розіб’юся, я ще встиг. А тоді вода обтисла мене ґамівкою, і наступна думка виникла вже на поверхні, коли виринув: «Та тут метрів шість! Виявляється, море настільки прозоре, що навіть з кількадесятиметрової висоти дно видно так, наче ти нахилився над гладінню!» Долівка палубою гойднулася під ногами. Я трохи постояв, оговтуючись посеред звуків і голосів, та поплентався геть. Пішов подивитись, що там таке в кімнаті коїться, чи не почали бува нанесені Електрою предмети розмовляти з нудьги, і – просто закляк на порозі. Працював телевізор. Хоча електрику давно відімкнули за несплату. Чортівнею мені, утім, видалося не те, що телевізор сам собою увімкнувся невідь з якого джерела, а те, що мерехтіло крізь грубий шар пороху на екрані. Зловісні довгасті тіні. Якби я був забобонним, я сприйняв би їх за демонів. І лише голос диктора мене просвітив: транслюється всенародне святкування тисячадвадцятиліття Хрещення Руси, візит Вселенського патріарха Царгородського Варфоломія, урочиста зустріч на летовищі Патріарха Московського Алексія, служба у Лаврі, мітинг пащекуватих скінгедоподібних братчиків у піку Московському патріархату і жалюгідно безпорадні пікети войовничо налаштованих проти Української помісної церкви бабусь. Якусь мить мені здавалося, що я балансую між двома однаковими світами, чиї лише зовні дещо відмінні реалії відбиваються одна в одній, химерно викривлюються і калейдоскопічно дрібняться на безліч безглуздих сірих мультиків. Але потім усе знову розмежувалося на там і на тут.

Удоста намилувавшись на пожованих альцґеймером упирів у клобуках, я вимкнув ящик і сів за барабани.

Спробував діжу – тумц-тумц. І раптом – ввалив. Дез, тоді грайнд, тоді щось позаматематичне за кількістю ударів на хвилину – дроби і трелі злилися у вібруючу смугу, але я став сутністю цієї вібруючої смуги. Піт чвиркав з мене навсібіч. Я не міг зупинитися. Навіть злажати не міг. Тоді всі предмети, що виникали нізвідки у нашій з Електрою хаті, раптом упали мені в око, і на якусь долю (їм вистачило миті, аби скластись у готовий пазл), я уздрів довкола себе покій склепу. Чистого, мов свіжий тиньк на стінах дитячої кімнати. Прочинилися ліворуч двері. Я не чув їхнього рипіння через створюваний мною невпинний щільний гуркіт, бо цей гуркіт впирав мене понад секс, понад усе, що я знав. Впирав навіть не мене, а ту істоту, котра невідь-скільки стоїчно терпіла моє соціальне «я». До кімнати зайшла Електра. Вона була передповнею.

– Який світлий дім ти створив для нас, – мовила Електра так, ніби я щойно приніс із супермаркету заморожену піцу.

Електра всілася верхи на мене, а я все не міг зупинитися – барабанив і барабанив, доки вона остаточно не розчинилася. Палички повилітали мені з рук на пікові скаженої трелі, і я із здивуванням побачив ці свої руки – мовби у бінокль. Вони були парафіново білими, і на внутрішньому боці по лініях вен безгучно розкривалися бездоганні порізи, наче зроблені невидимим скальпелем. Із цих порізів – крізь шкіру, з вен – лізли витонченої краси чорні оси, чи, можливо, молоді крилаті мурахи, або чорні крилаті терміти, вони виборсувалися, наче немовлята, і вогко зблискували, мов утоплені матроси під місяцем на береговій лінії відпливу. Я не дивився, куди ці комахи зникають, я взагалі не стежив за подіями, – я знав, що Еля зникла, бо почувся таким вільним, ніби щойно вийшов з глибокої анестезії.

Цікаво, що стало з моїм мотоциклом, що вони з ним зробили, що взагалі роблять у таких випадках з мотоциклами? Скажіть хто-небудь, чи щось лишилося від мого новісінького байка?

3. Сквотер взимку / Чар в реалі

Лискучі мотоцикли зачаровано обступили східці до підвального нічного клубу «Вихід». Морозяна голограма завмерла усіма відтінками і відблисками чорного і білого – від шкляного до антрацитового, від срібного до перлистого, від хутряного до діамантового – у матовій плямі тихого вуличного ліхтаря, крізь яку невпинно просіюється прокволий сніг. Транспорт уже не ходить – ходять нічні звуки. У простір цієї самодостатньої гравюри вихлюпується паруючим бульйоном юрма підлітків. Казкова тиша морозяної ночі така густа, що поглинає і заколисує навіть раптовий гамір. Дівчата задивляються вгору, на їхніх масно фарбованих віях святково осідає коштовний візерунчастий сніг, під очима розпливаються чорні калюжки розмитої туші. Молоді люди закурюють й одразу стають схожими на китайських драконів, оповитих струменями диму і пари. Декадентську різдвяну поштівку клубного подвір’я крижаними кулями розривають густі вібрації пробуджених моторів, ніби ще кількома рятівними адреналіновими рифами на біс продовжуючи концерт, але байкери та їхні бойові подруги швидко розігрівають своїх коней, елеґантно зникають у темряві. Решта молодих людей не розходиться – вони чекають виходу музикантів гурту «Спас Доньї Соледад», від чийого дезу ще й досі гуде в головах і вібрують діафрагми. Зрозуміло, що музиканти як вийдуть, то так собі й підуть кудись у дзвінкий, гаптований сніжинками морок, – може, на потяг до рідного міста, може, в готель чи у ресторан, може, до когось на хату, але все одно розбурханим шанувальникам, окрім як чекати, робити більше нічого. Нестерпна мить закінчення свята: завтра понеділок, робота, школа чи інститут… Фактично вже сьогодні. Паскудне календарне «сьогодні», усвідомлення цього навалюється зі швидкістю зниклих мотоциклів, зі швидкістю зниклого на морозі сп’яніння, зі швидкістю зниклих останніх грошей, дві години тому заплачених за вхід. Одноразовий вхід до свого кишенькового кайфу, звідки можна лише вийти у глупу безальтернативну ніч.

Двоє хлопців і двоє дівчат, хоча і тирлуються у натовпі, тримаються купою. Їм усім – за однією адресою: вулиця Привітна, будинок, квартира, де ніколи нічого не відбувається. Ця компанія вочевидь налаштована по-дорослому: тижневий мінімум розваг без важких похмільних наслідків, культурна економ-програма і – в хату, бо поза нею витрачається забагато грошей. Маланці М. завтра на пари до театрального, Алці – на роботу до супермаркету, у відділ миючих засобів і пральних порошків, Аяксові пофіг, бо він працює вдома і кілька днів тому не просто звалив з плечей марудну халтуру, а вже і гроші за неї від замовника отримав, а Івасикові просто пофіг, бо він не працює і не вчиться. «Я зніму перший справжній український горор, – говорить Маланка до якихось знайомих, – сюжет з реалу…» – «Маєш вогонь?» – звертається до Аякса дівчина, невловно схожа на ворону. – «Я не курю». – Потяг метро гуде Аяксові у вухах, цей гуркіт брижить зображення дівчини, обличчя, яке він мав би упізнати. І не лише він. Чомусь Аяксові спадає на думку, що цю дівчину знають усі троє шкільних друзів, тобто він, Івасик і Алка. Маланка до них уже після школи прибилася, чи приблудилася. Точніше, до Івасика. Просто дивно, як воно буває: вони познайомилися в Гідропарку. Івасик – не з тих, хто клеїть незнайомих тьолок, як липучка для мух, Маланка – не тьолка, яку можна заклеїти просто неба, тим більше на пляжі. Чиїсь знайомства часто бувають такими ж нагло-неоковирними, як і безліч смертельних випадків. Можна похлинутися крекером, перечепитися об деревний корінь, гухнути в яму і скрутити карк, можна на рівному місці звалитися з ровера, врізавшись у напнуту кимось поміж кущів мотузку, чи назавжди пірнути у водокрут на смішній глибині. Від каруселі «Ромашка» у парку розваг на повнім ходу можуть відірватися іржаві ланцюги саме того крісла, в якому сидиш ти. Людина може потрапити в автомобільну аварію і померти в лікарні від занесеної лікарями інфекції. Студентка режисерського факультету може піти на міський пляж за відеоматеріалом для роботи і врятувати своєю декоративною індійською хустиною хлопа, котрий ніколи не носить спіднього, пішов купатись голяка, а коли вийшов з води, виявив, що його речі поцуплено. Хлоп в індійському парео вільно позує перед камерою. Сюжет змінився. Сюжет змінюється непередбачувано: тебе можуть випадково вбити, обікрасти чи врятувати. Твої випадкові заощадження може випадково з’їсти дефолт. Так само ти можеш розпочати з кимось спільне життя, не встигнувши навіть закохатися.

Не те щоби Аякс так довго і детально все це обмірковував – думки, спогади, вирвані, як собача шерсть, жмути непевних здогадів пронеслися, мов на вітрі, здійнятім потягом метро. Дівчина вже відійшла, а він почувається крихкою ялинковою кулькою у ватяному гнізді. Щось вислизає від нього, все змішується зі снігом.

– Бачили? – звертається Аякс до Алки з Івасиком.

– Що?

– Чіксу, яка просила закурити.

– Ну? – питає Івасик.

– Ні, а що? – вставляє Алка.

– Схожа на чара, що я одному кочану недавно робив, – просто викапана, особливо з нюбика.

– Да? Цікаво. І що?

– Таке було відчуття, ніби я її знаю.

– Ти ж сам її і зробив, – гмикає Івасик, типу підколює.

– Тобі хтось замовив чара? – Маланка зацікавлено обертається, почувши кінець розмови.

– Нє, знаєш, штуку, на яку ми досі жируємо, я в тумбочці взяв! Один піжон відвалив мені за дєвачку тонну ґрінів, думаю, він антинародний депутат, бо в кого ще є стільки бабла і вільного часу, щоб у BSFG чи в Lineage висіти. Мабуть, він на неї дрочить! Я йому таку анімешну німфетку закатав – мммм. Скоро можна буде перетягати улюблених чарів з Бійцівського клубу до Second Life і там жити з ними нормальним сучасним подружнім життям! Фемілібізнес, гххеееммм, – схаркує Аякс. М’язи його обличчя поперемінно смикаються – губи, чоло, брова, повіки, наче вмикаються і вимикаються лампочки новорічної гірлянди.

– Покажеш чара? – не здається Маланка. – Може, то справді вона? Типу мембрани між реальностями розтопилися! Бррр, аж сироти пішли – такий був би фантастичний жаховичок, скажи?

– Слухайте, валимо вже, я змерз. Такої банальщини, мася, повний Інтернет – як в каналізації калу. – Аякс знову спльовує і рішуче бере Алку попід руку. – Я просто сказав, що зображення схоже. Може, типаж такий, а може, я цю баришню колись бачив і підсвідомо скопіював. Ходімо, ви йдете?

Всі четверо поволі рушають геть, Маланка ще з кимось прощається, на ходу щось забиває в мобільник – номер телефону, адресу мила чи сайту, чи просто свої геніальні думки. Хукаючи у повітря цукровою ватою і тулячись на ходу до Аякса, Алка з готовністю міняє тему:

– Мене-от завжди найбільше захоплювало, як у кіно підбирають дітей і дорослих на одну роль, таких схожих, що реально створюється враження, ніби це одна людина – була дитиною, а потім виросла. Особливо як у «Колись в Америці», пам’ятаєш? Там усі, ну всі – Дебора, Пеґґі, Макс, Мо, Косий, а надто Локшина – так виглядають, ніби фільм знімали тридцять років, щоб дочекатися, поки вони виростуть. Малий Де Ніро, прикинь! Цікаво, як йому було глянути на знімальному майданчику в очі власному дитинству?

– Це тільки зовнішність плюс грим. – Івасик пригортає Маланку за плечі. – Пра’, Мала? Де Ніро було пофіг, бо той пацан насправді ніфіга на нього не схожий, просто вони грали один психотип. Ця ілюзія – спеціально для нас. А для них її не було – тільки роль. У них могли бути різні характери і різні життєві історії, різне виховання.

Маланка гмикає:

– …але все одно це скасовує ідею індивідуальної винятковості. Кількість психотипів (і от невідомо, чи психотип визначає зовнішність, чи навпаки) людей на землі дуже обмежена. За Кастанедою, їх взагалі тільки чотири.

– Ну, ясно, – цідить Аякс, наче жує зелену цитрину й крізь зуби тече йому на підборіддя сік, – рано чи пізно все мало зійтися на Кастанеді.

– Рано чи пізно все мало закінчитись вихлюпом твого нищівного сарказму, – кидає Маланка і відвертається. І далі вже всі йдуть мовчки, тільки пришвидшуючи ходу і хукаючи білими баранцями у лискучу темряву – понуро сунуть додому.

Серед тих, що лишилися чекати на музикантів, є такі, хто додому потрапить не скоро, тому що клуб не просто так називається «Вихід». З нього можна вийти куди завгодно. Навіть в іншому місті. Що там в іншому місті – в незнаному місці, звідки не дістанешся до людей. Але дві тверезих і майже подружніх пари – це завелика кількість пасажирів для такої подорожі. Всі четверо точно знають маршрут і хочуть гарячого чаю. Вихід залишається тільки для п’яного гітариста «Спаса Доньї Соледад» і ще якоїсь темноволосої юнки з поглядом нетутешньої істоти. Кожен, хто мигцем її зауважив того вечора, подумав, що вона вживає наркотики. Бо це найпростіше пояснення чийогось нетутешнього вигляду на рок-концерті.

ЕЛЕКТРА: Мене переслідують слова. Вони комашаться довкола мене, як мухи дрозофіли біля органічної гнилизни, складаються в титри на екрані. Іноді я навіть бачу діалоги людей – вони пропливають перед очима, і я їх не слухаю, а читаю. Так само рухливою стрічкою в нижній частині екрана, наче в теленовинах, плинуть чиїсь думки, варто мені лише зауважити якусь конкретну людину. Або це якісь повідомлення, такі побутові орієнтири, типу: «Минув тиждень». Хоча мені це нічого не пояснює, бо я не знаю, що таке «тиждень». Серед багатьох подібних загадкових слів у титрах я зрозуміла тільки одне: у словосполученні «ранок четверга» упізнала слово «четвер». Воно означає назву літературного часопису, на який я колись полювала по всіх нечисленних книгарнях міста, доки не помітила одне з його чисел просто перед собою, коли роздивлялася титри, міркуючи, що таке «ранок». Виявилося, це так просто: усе, що ти хотів би прочитати, існує прямо в повітрі, головне тільки знати, чого ти хочеш. Я хотіла прочитати «Четвер», то він і оприявнився. Коли всі тексти спливли, я насамкінець і побачила отой напис: «Минув тиждень».

Алка тупо вештається уздовж полиць, уже навіть не чіпляючись до покупців із завченою фразою: «Допомогти вам щось вибрати?» Незвично так гостро відчувати запахи пральних порошків і миючих засобів. Усе перед очима біле від того смороду – як і на вулиці, де сипле кошлатий різдвяний сніг. Так біло буває в лікарні. Але ця вся хімія, вже така звична за півроку роботи менеджером-консультантом у відділі миючих засобів, вона сьогодні просто нестерпна, вона всотується кожною шпарою тіла, від неї нудить, паморочиться в голові і сушить рот. «Може, це токсикоз? Боже, Боже мій, тільки не це, будь ласка, ну будь ласочка, Господи, хай це тільки не буде вагітність, затримка усього лише пару днів, ще ж усе може бути добре, ну правда, Боже, ну зроби так, щоб це не було воно! Вуфер, нщг вуфв, гтвукіефтв?!» – думає Алка, заковтуючи якнайглибше блювотний клубок.

ЕЛЕКТРА: Запах сліпить, як софіти на знімальному майданчику, розповідає мені про смерть запахів тіл усіх власників секондгендівської шкірянки – від прального порошку, білий хімічний запах. я не можу його нюхати, але я знаю, що це саме запах, я його бачу… здається, ніби я його їм… він оприявнює тільки безрадісні одноманітні думки… тут ніхто не хоче дітей, тут усі забобонно товкмачать самі собі: о Боже, тільки не зараз, тільки не тут і не зараз, тільки не це, – вони не хочуть приводити сюди істот, вони бояться, істоти бояться, всі бояться. Тіні труться в юрмі, як сніг. Як риби, перемішані з рінню, як риби серед морського каміння. Як птахи серед градин у хмарі. Як тіні риб серед тіней коралів. Чи народжується разом з людиною і її тінь, чи має плід свою тінь у материнському череві, і якщо має, то де – разом із собою чи та чекає на нього ззовні? І хто тут тінь? Тіні в тумані, усе – туман, він тисне і тягне…

АЛКА: Кінець, слава богу, нарешті кінець. От цікаво, чи вистачить мені на тест на вагітність? Зі знижковою карткою має вистачити, боже, де я взагалі, куди мені йти, до якого відділу? Мабуть, до аптеки. Як я ненавиджу цей магазин! Як я ненавиджу цю суку Наташу, котра зараз вилупиться на мене на касі, я підійду, дам їй свою картку і тест – тільки цей чортів тест і більше нічого, ні косметики, ні шампуню, а вона спитає, типу, ти що, залетіла? Може, піти, як баба, до церкви, поставити свічку і сильно попросити? Отець Віктор говорив, що невіруючих Бог тоже чує… типу вони думають, що його нема, а він є, і коли вони моляться, то, значить, вже визнають, що він є, а то кому ж вони тоді моляться? Ффффууууу, блін, маячня! Додому-додому-до-до-му-додо-му!

ЕЛЕКТРА: Я переслідую продавчиню з відділу миючих засобів до каси, щоби подивитися, як рухаються товари на стрічці, й вгадувати вдачу людини, котра їх придбала. Це як кросворд. Дивлячись на те, що і в якій послідовності людина вибирає, можна вгадати, якою вона є, якою вона показує себе іншим, якою бачить себе і якою їй хотілося б бути. До каси велика черга. А касирка лінива і безвідповідальна, і це означає, що я зможу розважитися, спостерігаючи, як пропливають товари, як ніби здригається кожен мертвий пакуночок споживацького компосту від бридкої вібрації, коли йому пробивають штрих-код, побачити, як руки розраховуються за цю купку харчового або не харчового, але, в кожному разі, отруйного лайна, і лише тоді, в останню мить глянути на самого покупця, аби пересвідчитись, що я все правильно вгадала.

АЛКА: Хоч би Аякс був удома. Або хай цей ледар Івасик, хоча би він був удома! Так бридко і моторошно. Здається, що за тобою крок у крок суне якийсь окремий кавалок холоду, відмінний від того, що довкруж надворі. Люди мрячні, під ногами чвакає солоний бруд зі снігом, схожий на рідке гімно. Від солі потім лишаються паскудні білі патьоки на сапогах. Темніє на вулиці вже о четвертій, а зараз сьома – і вже ніч. І чогось так страшно, не знаю, ніби хтось мене переслідує. Швидше би вже той тест спробувати, боже, тільки б не вагітність. Але чого мені так млосно? Я десь чула, що у вагітних з’являється манія переслідування, усілякі страхи дурні. Може, за мною справді хтось іде, вчепився якийсь маніяк і вистежує, де я живу. Тільки би Аякс відповів, ну ж бо, з’єднуйся… чорт, довбана мережа. Добре, наберу ще раз, скажу, щоб зустрів.

Алка пришвидшує ходу і все ніяк не може додзвонитися ні до Аякса, ні до Івасика. До того моменту, коли їй треба проскочити невеличкий пустир з радіовежею, вона вже так себе накрутила, що навіть озирнутися боїться. Уявивши, як переслідник наближається до неї ззаду, також пришвидшуючи кроки, Алка не витримує і зривається на біг. Коли вона залітає до під’їзду, то вже не тямить себе від паніки. Захекано притуляється до рідних дверей і щосили тисне на дзвоник, вільною рукою перевертає вміст сумочки в пошуках ключа та ще й гатить ногою у зарепану дерматинову оббивку, поки чує – здається, її вже кілька дублів як мали б наздогнати і закатрупити, – клацання у замку. Ффффффух!

ЕЛЕКТРА: Ось ми і вдома. Чи ще піти чогось випити в барі? Гуде океан, і все коричневе, бууууууууль. Мене тут називають Божевільною Юрою. Хто б ото вже казав. Усі ми якісь зациклені, а значить – божевільні. Спочатку брудно-жовтий туман був скрізь, а потім раптом почало збовтувати – ніби мене зняли зі штатива. Я – відеокамера в режимі ручної зйомки. Працюю на мікшері – ніби прозорі плівки зображень накладаються одна на одну, одна мапа дійсності напливає на іншу – таке буває, коли вже прокинувся, але ще бачиш сон – як діафільм на всіх предметах кімнати.

ЕЛЕКТРА: Неможливо виявити, яка з дійсностей, що називається, реальна (тобто ближча до тіла) – можна тільки оприявнити одну крізь другу своєю увагою до деталей. Коли я в барі, то на його інтер’єр накладається зображення кімнати, подекуди меблі цих паралельних просторів збігаються неоковирно, утворюючи химерні конструкції, наче хибно припасовані напівпрозорі пазли – у кімнатній шафі стоїть стілець, а на ньому – склянка з недопитим рідким вогнем, щось типу того). Зі свого місця в барі я бачу в різних комбінаціях стосунки чотирьох людей, емоції ще одним шаром слайдів накладаються на обидві мапи замкнених просторів як візії монстрів і дивовижних істот, породжених тими стосунками. Ті неймовірні створіння чомусь виглядають загрозливими, і я стріляю в них з арбалета, вбиваючи таким чином і ситуації в кімнаті, що їх породили. Тоді знову насувається туман, а потім тане, і знову все повторюється. Це важко пояснити. Навпроти мене сидить Женщена В Поліетиленовому Кульку, снує свою нескінченну історію. Це історія про Алкоголь. А я за її плечем бачу симпатичну чорняву дівчину, вона студентка, вчиться на режисера, її звуть Маланка. Там, довкола Маланки, весь час грає альбом Бумбокса «Сімейний бізнес». Я фіксую її монолог: виходить, камера і режисер є, а оператора нема. Я дрейфую, може, я сама собі оператор: за що увага вчепиться, те і зніматиму.

«Ранок п’ятниці» – ось що я нарешті бачу. Літери великі й білі, мовби водостічні труби обмерзли кригою і бурульками.

Що двадцять секунд на планеті хтось помирає від туберкульозу, о космосе, яка ж вона мала, ця планета! Ти клацнув запальничкою – і сотні тисяч народилися і померли. Ти встромляєш у замкову шпару ключа – і сотні тисяч людей кінчають по всій планеті, не від того, що ти вставляєш у шпару ключа, а від того, що це все вже є і надалі триватиме, повторюватиметься, бо насіння генетично модифікується щомиті саме собою, вчені тут – як на балконах ґотельок старі педофіли з біноклями, невідривно націленими на вікна хамських новобудов у мисливсько-пожадливому очікуванні рейв-кросінґоверу крекнутих хромосомів.

МАЛАНКА М.: Ми вже звикли до її незмінної присутності в кутку за монітором. Вона завжди сидить на підлозі, спершись спиною об стіни – у самому куті – так, що цілком западає в цей кут, і її плечі понуро згортаються, мов розбиті молоточком для стейків крила, підборіддя впирається в груди, лице запинає дощова завіса темного волосся, ноги випростані розслаблено і якось мертво, ніби в ганчір’яної ляльки, прямо поверх дротів і кабелів, і ці комп’ютерні електричні судини просвічують крізь її ноги, наче крізь кволу перебивну картинку із зображенням героїні мрячних японських анімешок. На колінах вона тримає арбалет.

Пам’ятаю, як побачила її вперше. Мусила рано вставати на пари, в хаті було ще сіро, й Івасик, такий теплий, ммм smells like teen spirit, навіть не ворухнувсь у нашому лігвиську, тільки потяг на себе ковдру, коли я сіла. Вона була в кутку на підлозі – лусочка мого сну. Я до неї придивилася, тільки як повернулася з лазнички по одяг – глип, а вона – там. Не можна ж так довго снити, коли вже прокинувся. Ну, ви розумієте, про що я. Хоча мені навіть здалося, що я дійсно і далі сплю, і мені, як воно часто в грудні буває, просто паралельно ще сниться, ніби я вже встала, почистила зуби, ну таке… Так зробилося голчасто. Я розторсала Івасика, він довго збараніло дивився в куток невидющими очима, щось мукав, але я не давала йому знову лягти, і все запитувала, чи він теж бачить, що в кутку хтось сидить. І він тоді спитав у мене тихенько, як її звати, і вибачився перед нею, ну, типу з ввічливості, він подумав, що то до мене зранку однокурсниця якась зайшла. Тобто я зрозуміла, що він бачить те саме, що і я, але просто не тямить зі сну, що то ніяка не однокурсниця.