Текст книги "БАРДО online"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Одного разу він вирішив нікуди не йти і з подивом помітив, що так чинить багато хто, та, мабуть, усі. Всі залишаються на своїх місцях, тож і він припиняє опиратися. Він навіть не пригадує, чому він опирався і що змушувало його покидати свій прихисток. Що він там, назовні, бачив, окрім страждання? Гаразд, тут він також спостерігає невпинне страждання, але воно хоча б має впізнавані форми, а це заспокоює. Тут принаймні можна почуватися в безпеці – конкретні □ брази, конкретні історії, жодних несподіванок. Нумо крутить між пальців свій кульчик разом з мочкою вуха, позирає на нього з таким лемурячим сумом, що він почувається в чомусь винним.

– Знаєш, Нумо, я також згадав свою маму. Точніше, згадав своє перше усвідомлення, що її нема. Це сталося, коли я одного разу не зміг запхати до кишені руку, бо там було повно сміття. Я завжди все запихав до кишень – і потрібне, і непотріб, особливо усілякі обгортки й упаковки. Я навіть не помічав, що роблю це, бо мої кишені завжди були охайними і порожніми, наче вони самі очищувалися у якийсь чарівний спосіб. І лише коли мами не стало, я зрозумів, що тим чарівним способом було піклування моєї матері, це вона дбала про мій одяг, про його не лише зовнішній, а і внутрішній стан. Все-таки варто мене було привчити робити це самостійно. Але, може, то було занадто складне завдання, з яким моя мама не впоралася. Їй легше було виконувати це все замість мене.

– Розкажи про це їй, – Нумо киває у бік Женщени В Поліетиленовому Кульку, – може, ви якось порозумієтесь тоді.

– А навіщо мені з нею розумітися? Я цей тип ментальної консьєржки-боговоїтельки з дитинства не перетравлюю. Терпіти не можу фанатичок.

– Ти просто чіпляєшся за власні судження так, ніби вони тебе врятують.

– А ти?

– І я. Всі ми. Я завжди знала, що я жахливо занудлива і взагалі не дуже весела людина. Клоун таким не може бути.

– А по-моєму, клоун має бути саме таким – печальним і занудливим. Тоді все, що б він не зробив, смішить інших. Сміються завжди з когось жалюгідного. Е, піду пройдуся.

Він підморгує гоу-гоу-тьолкам і підходить до шинквасу. Видряпується на високий стілець і звідти заспокійливо махає Нумо рукою, бо та не зводить з нього переляканого погляду.

– Ну шо, Ігорьок?

– Тобі чого? – цідить похмурий бармен.

– Пирога і батога. Жартую, мені як завжди. Ти не хочеш поговорити?

– Пиздуй звідси, жартівник.

– Чого це ти такий нечемний? Може, тобі ключицю на нозі зламать?

– Ти собі очко стволом зламай.

Ігорьок схаркує крізь зуби кудись під шинквас і розтирає груди затиснутою в жмені футболкою, брудно-зеленою розтягнутою засмальцьованою футболкою у плямах чи то кетчупу, чи то портвейну, чи ще якого лайна. Його вовчий погляд сталево пронизує всіх у барі – по черзі. З таким барменом у барі не потрібен охоронець чи викидайло. Цікаво, чи може Ігорьок викинути когось звідси? В сенсі, чи звідси взагалі можливо викинути того, хто вже сюди потрапив? Ігорьок попав був колись у нічну зміну з новенькими охоронцями якоїсь підозрілої фірми, – звідтоді він ненавидить усіх присутніх у будь-якому нічному клубі, пабі, ресторані, хай то клієнти чи персонал – однаково. П’яні клієнти під ранок затівають бійку, а розбиратися доводиться барменові. Не кельнерці ж, трясця її матері. І коли охоронець-новачок з підозрілої фірми не знає персоналу в обличчя, а тому, щойно полетіли стільці, тричі шмаляє у бармена, котрий звично заламав би п’яних бидлюків за вісімдесят секунд, то є з чого зненавидіти божий замисел. Коли начальник охорони белькоче, мовляв, пацан нєрвний, це ж його перший робочий день, то де тут, у біса, справедливість? Чому закон не дозволяє вбити козла на місці? Це що, божий задум такий? Ота стара клізма з проскуркою любить повторювати, що божий замисел спотворив і перекрутив сатана. Але таких от нєрвних гондонів, котрі раптом що – одразу шмаляють, а потім думають, треба мочити, поки маленькі, – так він, Ігорьок, вважає. Ось і цей тоже, нєрвний, шмальнув у дєвушку, а тепер психіатра з себе тут малює, урод.

Урод вловлює месидж і відвалює.

Він проходить повз Женщену В Поліетиленовому Кульку, до якої після зникнення Божевільної Юри рідко хто підсідає поговорити, хіба що співчутлива Нумо. Вібрація дримби і завивання дуету Бомжа та Водія Маршрутки долунюють, наче кинутий навздогін у спину ніж. Навіть у туалеті чутно. Він давно сюди не заходив, тому й забув, що не може справити потребу. Точніше, він забув призначення цього приміщення.

Він стоїть тут якийсь час, розглядаючи руді патьоки і чорні грибкові плями на стінах, як тупий школяр – географічну мапу, а тоді виходить. Вкотре, аби хоч як себе зайняти, читає на приліпленому до стіни скотчем аркуші роздрукований, мабуть з Інтернету, текст:

« Далай-лама виступив проти християнських місіонерів у Монголії

Далай-лама вважає, що в Азії не повинно бути християнських місіонерів. Далай-лама висловив критику на адресу християнських місіонерів у Монголії та інших азійських країнах. Голова тибетських буддистів, що з десятиденним візитом перебуває в Німеччині, зауважив в інтерв’ю телекомпанії ARD: „Неправильно віддаляти людей від їхньої культурної спадщини. Краще та надійніше залишатися у своїй власній традиції. Я був нещодавно в Монголії (те ж саме, я чув, відбувається й у Тибеті): я зустрів християнських місіонерів. Я сказав їм в обличчя: „Це буддийська країна, а не місце для навернення“. Тут, на Заході, у своїх лекціях я завжди говорю людям: у вас юдео-християнська традиція. Краще в ній і залишатися“.

Нгаґванґ Ловзанґ Тенцзин Ґ’ямцго – приблизно так називають Далай-ламу тибетською – з 1959 року живе у вигнанні в індійському штаті Хімачал-Прадеш. Імовірно, він буде останнім, чотирнадцятим за ліком Далай-ламою в історії Тибету. Вже у 1969 році він зробив офіційну заяву про те, що майбутнє інституту Далай-лам залежить від мешканців Тибету. Це означає, якщо більшість тибетців вирішить, що інститут Далай-лам виконав свою мету й більше не відіграє визначної ролі для тибетської нації, він припинить своє існування.

„Я думаю, якщо мені доведеться найближчим часом покинути цей світ, більшість тибетців висловиться за збереження традиції. А якщо я проживу ще років двадцять-тридцять, то не виключено, що рішення буде іншим“, – сказав в інтерв’ю радіостанції Deutsche Welle Тенцзин Ґ’ямцго, Далай-лама XIV, „земне втілення Будди Авалокітешвари“».

Чомусь цей текст щоразу діє на нього наче в’язкий дим бляшаної безвиході. Ніби горять довкола стратегічні запаси консервів й автомобільні покривки, а він задихається в епіцентрі прокволих вихорів, виловлюючи з брудної скловати то роздратування християнськими місіонерами, то зловтіху від того, як Далай-лама жорстко їх попустив, то гіркий сарказм щодо реакції юдео-християнських місіонерів на догану Далай-лами – клали вони з прибором на якогось там непросунутого бузувіра, за яким і бабла реального не стоїть, під чиїми ногами лише земля горить – сморід паленої ґуми і стопленої пластмаси. Зрештою буддизм колись розчинив бон, а тепер уже ніхто й не скаже, що то була за гра, як ніхто нічого до пуття не скаже і про український дохристиянський шаманізм, і про мексиканських толтеків до приходу конкісти. Але це не страшно – корпорації виробили таку зручну в обігу штуку, як Духовність. Якщо уявляти Будду Шак’ямуні блискучим гастролером або дуже прокачаним чаром, котрий безперешкодно ковзає рівнями, то знайти свою духовність – це як коника з гімна зліпити. Мав колись такого, не те щоби знайомого, а так – що називається «перетиналися». Прізвище в нього було якесь чеченське, але практикував бон. Ніхто не знав усіх його кінців, стрьомний такий мужик – ніби тлущем змащений, як стратегічна консервна бляшанка, – нема як ухопити, за що зачепити. Поруч одразу ж відчувалося власне убозтво, хоча той переважно мовчав, спілкувався ввічливо, горілку міг пити діжами, але не те що не п’янів, а навіть спокійно демонстрував якісь неймовірні асани, чи як воно там називається. Такі чудеса координації, що не кожному тверезому майстру кунґ-фу під силу. Добре, хоча б пост-бон отримав лише камуфляжний термін «ламаїзм», це політичні дрібниці у порівнянні з паралізуючою ін’єкцією конфуціанства, – так цей знайомий говорив. Нашому язичництву уникнути хрестового геноциду не вдалося, як і мексиканським наґвалям. У нас легше навертати нових рабів до Термітника Благодаті – у нас Гімалаїв нема. А може, просимо батога, бо дуже хочеться пирога. Мертвеччина. Дим загусає, наповнює череп цементом, тисне зсередини, виліплюється у каламутні форми безпорадності, звідки вигулькує павичів хвіст фантазій про ідеальний, глобальний теракт, що поклав би край усім імперіям та, відповідно, всім геноцидам. Плаває, конденсується, обплутує ноги, торс, голову розмотлошена й комашлива злість на людей, на цілі народи, на тибетців – тупих, як, утім, й українці, як будь-яка людська маса – геополітичний ґель, наповнювач кожної країни. На відміну від Далай-лами, він думає, що зі зникненням так званого ламаїзму буддизм по-китайськи нічим не відрізнятиметься від християнства: відвалив бабла на храм – і, вважай, місце в райському бізнес-класі тобі зарезервовано. Бронювання пролонговується кожним ударом лоба об капот броньованого джипа генерал-майора батюшки хрестопузого. Хоча, здавалося б – що йому особисто до Далай-лами, тибетців і, зрештою, буддизму? Він завжди сповідував радикальний нігілізм, віртуозно прикидаючись навіть перед самим собою, ніби взагалі нічого не сповідує.

Невблаганно коротка стаття добігає кінця, і коли він відривається від останнього слова – «Авалокітешвари», то раптом помічає коридор. Замість глухого закамарка з темними дверима, почорнілим і видзьобаним лярвами люстром та запацяним перемикачем світла тягнеться бетонний коридор. Гігантські обмотані подертою ізоляцією вентиляційні труби, схожі на кишки алюмінієвого плазуна, зникають у глибині телевізорно-блакитнуватого, як у нічних реанімаціях, світла.

Він зрадів нагоді уникнути свого зачарованого кола розмов з мешканцями бару. Тому вирушає коридором й не озираючись, а коли озирається, то виявляє, що позаду немає простору. Ніби плівка заросла і зникла.

І на цю відсутність простору неможливо дивитися. Наче таке споглядання є дедалі потужнішою вібрацією, яка приходить з глибин, щоб руйнувати. Він не витримує цієї вібрації, відчуває, що та розхитує його до основ і ось-ось він просто розсиплеться купкою піску, як розбита клепсидра. Він йде вперед, крокує одноманітним сірим коридором, завертає до моторошних коридорних відгалужень і всюди знаходить глухі кути й купи розпоротих подушок та матраців попід стінами. Кучугури скачаної вати і жовклого пір’я ворушаться під ногами, збігаються у ще більші кучугури, наче кульки живого срібла. Холодне світло яскравішає, доки не засліплює, мов лампи в операційній, виїдаючи очі, роздрібнюючи всі нутрощі нестерпним ультразвуковим дзижчанням. Він усе пришвидшує ходу, мовби намагається втекти від цього світлозвуку, що перетворює закрижанілі водорості його нутрощів на роїсті червоні цятки, а всі відчуття – на колонії тих цяток, йде незугарною спортивною ходою, доки не зривається на біг. Він біжить. Біжить. Він заблукав у цих кишках. Паніка – це жах. Жах – це паніка. Жах – це просто жах. Жах – це просто слово. Жах – це життя. Життя – це жах. Жах – це істина. Те, що завжди з тобою. Він біжить.

А коли ця вічність закінчується, настає вічність зачинених дверей в кінці тунелю. Це звичайні броньовані двері, покриті обшарпаною жовтою фарбою, на них намальовано трикутник з чорною блискавицею, а під ним прикручено залізну табличку з попередженням про смертельно високу електричну напругу. Нарешті він штовхає двері, але ті не піддаються, і тоді він тягне їх на себе, підчепивши за край кінчиками пальців. Двері скрегочуть, немов потривожені у своїх глибинах кити, відчиняються до половини і клякнуть намертво. Він боком протискується в темну шпару й потрапляє до неосяжної чи театральної, чи кінозали. Лунка напівтемрява пересувається між рядами порожніх крісел. На місці завіси або кіноекрана він бачить велике матове шкло, за яким рухаються, наче в океанаріумі, зловісні довгасті тіні. Він підходить упритул, сповнений ілюзії, що зараз побачить акул, касаток і скатів, але натомість розуміє, що це щось на кшталт однобічного дзеркала у поліцейському відділку. Це задня дзеркальна стіна за шинквасом, крізь неї він, наче за шибою, бачить бар і всіх його завсідників. Бармен сповз по стіні, зронив голову на тричі прострілені груди і катуляє в долоні медитативні кульки – власні очні яблука. Може, це загублена територія у Second Life, де грубо намальовані трупи жертв радіації, хімічної атаки чи побутового вибуху газу п’ють незмінну і бутафорську, як намальований вогонь, випивку. З цієї оглядової позиції присутні в барі постають купами древнього сміття, мертвотою, падлом, стервом, інсталяціями з розкурочених манекенів у розтрощеному рейдерами музеї воскових фігур, велетенськими шкаралупами комашиних яєць, що виїдені зсередини словами і поточені словами ззовні, цілими горами звалених на купу вбитих ботів у глухому закамарку Counter Strike, бляклих і неоковирних ботів, яких він сам понастворював, щоб говорили. Щоб говорити. Щоби було з ким говорити. І тут він розуміє нарешті, що він помер.

Кульова блискавка подорожує будинком

Листопад накрив мокрим рядном. Гайвороння щедро засирало цвинтар, і здавалося, що то перший сніг. З усіх секреторних залоз соталася нежитем і слізьми пізня осінь, крізь раптові пролизні у хмаровинні зиркав далекий Місяць. Восени Місяць плаває дуже далеко від землі, це влітку він підлітає майже впритул до лиця, ніби хоче глянути тобі в очі. Електрична кров у замерзлих кам’яних судинах міста згорталася у паруючі тромби, утворюючи автомобільні корки на дорогах. Уздовж хідників та узбочин вигулькували буденні видива зіжмаканих, мов паперова серветка, машин; згуртованих у мовчазному роздратуванні санітарів і даішників біля трупа, з ніг якого від удару злетіли мешти, а з-під паска сотається і плазує поверхнею кривавих калюж мерехка пара вивільненого життя. Сьогодні тут гуртуються випадкові свідки, поволі підступаючи ближче і ближче, наче налякані й водночас зацікавлені дикі тварини – до раптового і незнаного. Завтра на цьому місці назавжди пропишеться пластмасовий жалобний вінок з чорною стрічкою пам’яті. Пам’ять – це людська упертість. Це їхня уперта жага триматися купи своїх міфів. Страх самотності, якої все одно не позбутися ніколи, бо самотність – це константа існування істоти у будь-якій інкарнації.

Юра повільно йде цвинтарем, тендітна, бліда в сутінках, наче на холоді – пара з рота. Прогулянка і сон найбільше нагадують про подорож, а подорож – безкрайня, її береги розмиті, вона має безліч початків і кінців усередині себе – острівців без назви, дрейфуючих темних плям у світлі. Незмінно мінливе коло сансари. Повторювана невловність. Юра блукає тут не через нещасне кохання, що найлегше було б припустити, – кохання в неї якраз щасливе: ідеальне платонічне кохання, не скаламучене жодним досвідом, безсумнівне і цілісне, як великодня писанка. Шкільні проблеми, непорозуміння з батьками? Теж ні, хоча вона пробує тут курити, а курити починають, мабуть, саме через шкільні проблеми і непорозуміння з батьками…

Юрі на вітрі ніяк не вдається припалити сигарету – закоцюблі пальці марно шарпають трибок запальнички. Але не дуже і хотілося (без нікотинової залежності – це як перші поцілунки, не узасмок, а так – дотик, дотик, дотик, дзьоб-дзьоб-дзьоб…).

Юра продирається крізь всохлий хміль – його мертві паперові джмелі посипалися на голову, мов шепотіння чийогось закляття. Вона прямує до чи не єдиного вцілілого і не загидженого серед решти склепу, куди легко залізти всередину. Шкода, що тут тобі не Маніла, бо у склепах жили би неприхищені люди, дітлахи бавилися б між могил у хованки, можна було би востаннє завітати в гості на Геловін, коли вже місцева влада постановила всіх геть у безвість – щоби не заважали порядним громадянам вшановувати пам’ять небіжчиків. Юрині дешеві грубі стіллзи з хрускотом учавлюють у пружний шар прілого листя скручені на бульбулятор пластикові пляшки, пакетики з-під презервативів і власне презервативи, штрикалки і сигаретні пачки, медичні ґумові пальчата і скачані разом з трусами і прокладкою капронки, бите шкло і пластикові стаканчики, згарки свічок й жмути собачої шерсті.

У склепі затишніше, ніж на вулиці. Принаймні не дме вітер і не сіє мжичкою. Вогник запальнички освітлює кілька наглухо запаяних трун, що тримаються на вбитих у стіни залізних шкворнях. Одна труна – під самою стелею – має зсунуте віко. Дивно, чому лише вона одна, адже на цвинтарах мародерствують стільки, скільки ті існують. Що може вціліти, особливо у більш-менш стародавніх гробівцях? Пам’ять? Якщо є кому пам’ятати.

Будучи вороною, або цвинтарним псом, чи котом, за Юрою можна спостерігати крізь проріхи в стелі: вона розкрила свою мобілку-жабку, щоби мати хоч трохи світла, і стає на вільні шкворні сусідньої стіни. Вона лазила у такий спосіб пожежною драбиною.

Опинившись під стелею, зазирнула до порожньої труни. Мобілка згасла. Юра стоїть, як дурна, розчепірившись на металевих опорах, тримається однією рукою за найвищу залізяку і курить. На кожну тягу кінчик цигарки спалахує, але цього світла бракує, аби щось роздивитися. Дим в’юниться по стінах зеленкуватими гадюками, що ніби ледь жевріють власним рухом. Докуривши, дівчина засвітила мобілку і зазирнула до труни. Порожня, якщо не зважати на пляшку з-під хересу, чиїм густо-зеленим боком ковзнув тьмяний полиск. Як часто цікавість не винагороджується. Юра зістрибнула долі. Присіла навпочіпки і сперлася спиною об стіну. Гнильний листопадовий настрій потроху вщух до медитативного депресняка. Принаймні перекортіло когось закатрупити.

Спочатку «всіх» довкола «тебе» не надто багато, переважно це рідня. Але з часом всіх стає дедалі більше, вони оточують тебе, намагаючись налагодити контакт – ніби за допомогою скручених дротиків під’єднати до мережі лампочку або телефон. Більшість свого тутешнього часу ця Юра жила собі так, ніби особисто з нею відбувається щось непересічне і, відповідно, вона через це – також неабияка особистість.

Неабияка особистість зітхнула й підвелася, розтягуючи затерплі кінцівки. Холодно. Холодно і темно. Але поза цвинтарем висить стійка колективна ілюзія міста – там світло від електрики, тепло – від неї ж, і є «всі». І всі колективно щосили невпинно вдають, ніби не знають, що довкола холодно і темно.

Захотілося випити гарячого чаю, зжерти гарячого м’яса, залізти до гарячої ванни, віяти на волосся гарячим повітрям з фена, опинитися поряд з гарячим чоловіком, накритим теплою ковдрою, і Юра тихо вибралася зі склепу назовні.

Вона йде ніби морським дном – на глибині електричних скатів-манта, електричних потворних риб-вудильників, сліпих глибоководних створінь. Тінь цвинтарного пса шаснула за найближчий надгробок. Дерева і кущі тихо глибоководно проміняться пухнастою філіґранною памороззю. Ворона перелітає за Юрою з дерева на дерево. Наближається химерний шерех автомобільних шин, ніби то – розмите світло фар з таким звуком шириться, чіпляючись за дерева. Авто зупиняється, і світло гасне. Глухо, ледь чутно траскають у мороці дверцята. Наближаючись, Юра чує притишені чоловічі голоси. Фари вмикаються на мить. Так вночі шукаєш зі сну пляшку з мінералкою, знаєш, де вона стоїть, але навпомацки простір занадто неосяжний, і ти щоразу промахуєшся, здаєшся і врешті робиш те, чого якраз хотілося уникнути, – вмикаєш і одразу вимикаєш світло, аби оприявнити образ пляшки і зафіксувати його відбиток очною сітківкою. І тоді вже безпомилково хапаєш підтверджене, проганяючи з-під повік строкаті плями, наче комах. Мабуть, ці люди шукають певну могилу, думає Юра. Вона бачить вогники цигарок і силуети біля авта, чия темна, мов у касатки, спина вимальовується впритул до чавунної могильної огорожки. Це старий цвинтар, тому поховання тут багатошарові: змучені світовою кризою молоді родичі давно померлих продають елітні місця родичам свіжовбитих місцевих ротшильдів. Або ж їхнім убивцям. За окрему платню – дозвіл на ліквідацію попередніх решток. Підхоронюють когось, затемна, тихцем, фантазує далі Юра, згадуючи романтичні, вироблені сусідньою країною телесеріали про бандюків. У тих серіалах показуються «високіє, високіє атнашенія» між кланами пострадянської мафії. Маріо П’юзо, ридаючи, постригся б у монахи, подивись він хоч одну серію про інтелектуально стурбованих благом родіни олігархів тонкої душевної організації, чиє кадєцтво припало на добу розпаду совка – тобто початкового накопичення капіталу.

Коли Юра підходить майже впритул, двоє чоловіків, що порпалися у багажнику, саме витягають звідти великий лантух. Ще один чоловік стоїть ближче до алеї – ніби на чатах – Юра бачить його бійцівську статуру і крейдяне лице, мовби вималюване мороком наново – з блискучими темними очима і тоненькими вусиками – таких чоловіків молоді журналістки називають «потойбічно гарними» у своїх рецензіях на нові голлівудські фільми з вампірською тематикою. Їхні погляди перетинаються. Юра, п-р-о-д-о-в-ж-у-ю-ч-и-п-р-о-х-о-д-и-т-и-п-о-в-з, смикає на грудях свій шалик, чоловік п-р-о-д-о-в-ж-у-ю-ч-и-щ-о-й-н-о-ї-ї-б-а-ч-и-т-и, блискавично вихоплює волину з глушаком і тисне на курок.

Випадкових свідків теж прибирають. Інколи випадково.

Невідь-куди.

У привітний простір.

Дивно, які лише місця – усього, наприклад, шви між просторовими пазлами – іноді пишно називають вулицями. Вулиця Привітна, скажімо, – це куточок, щільно зліплений з таємниць і кількох різномастих будинків, на чиїх стінах переданабіозними мухами сидять старомодні таблички з номерами. Між будинками є доріжки, потріскані асфальтові майданчики з вітрильно напнутим пранням і щедрі дворові зарості бузку, бузини, дикого винограду, ясмину, хмелю, борщовика, плюща, коноплі, жимолості та невизначених чагарів – хащі з власною кровоносною, або, якщо хочеш, нервовою системою розгалужених капілярів чи пак волоконець – стежок і тунелів. Оцинковані грибки витяжок вказують на розташування кількох підземних льохів для картоплі та консервацій – роках у п’ятдесятих минулого століття такі рили майже у кожному дворі – особливо чомусь у районах хрущовок. Є навіть бойлерна, гараж, крихітна церква посеред зворушливого городика, прямо на краю урвища, і сміттєвий бак. Але – жодного натяку на вулицю у звичному топографічному значенні. У цьому загубленому цивілізацією закутку немає нічого схожого навіть на провулок або тупик. Такий собі умовний клапоть зовсім не міської тиші, позначений як вулиця. Ну і на цій, нехай вже буде так, вулиці ростуть зі старого слоношкурого асфальту та вистояного, як вино, ґрунту троє будинків. А номерів – сім. На забутих місцевою владою пагорбах трапляється всяке, а Привітна – це найвища точка одного з таких пагорбів. Якщо підніматися крутими кам’яними сходами знизу – з приватного сектора – на саму гору, то можна поцілуватися з крайнім будинком – п’ятиповерховою сталінкою, завжди мовчазною і темною з лиця. Під стіною, ніби жителі сан-франциського ґето «Місто Бога», медитативно зависають коти кримінальної зовнішності. Їхні жінки циганкуваті, дрібні й кощаві, їхні діти закамуфльовані природним відбором під стару цеглу і випалену сонцем міську траву. Табличка на куті будинку – «вул. Привітна, 8». Якщо пройти попід стіною повз котів та глухо зафіранені порохнявим тюлем вікна, то на протилежному куті можна буде прочитати, що це «вул. Привітна, 2». Закривавлені осіннім спаднем сонні жоржини вдаватимуть, ніби вони лише байдужі рослини, які тихо собі старіють у притулку для зірок Голлівуду. За спиною будинку, мов у дзеркалі, стоїть його близнюк під номером «3», на краю урвища, як уже говорено, – приватна ділянка з городиком, яблуневим садом і хатою, перетвореною на церкву, ще якісь зотлілі сараї чи курники, туалет просто неба, і все це обнесено ностальгійною інсталяцією з тину, парканної сітки, фанерних щитів і прогнилих дощок. Антикварно іржаву поштову скриню на кривій залізній нозі позначено білою водоемульсійкою як «вул. Привітна, 7». А хату-церкву пронумеровано як «6». До велетенської тополі біля затонулого у хащах гаража іржавим дротом прикручено табличку «вул. Привітна, 5», нарешті, на роззявлених щелепах сміттєвого контейнера писало «13». І, попри рясні вигадливі графіті на його боках, зрозуміло, що ці цифри до них не стосуються і носять адміністративний характер. Прання на дротах, супутникові тарілки на балконах і кілька недорогих і не нових авт у дворику між сталінками інсценують людську присутність, але простір Привітної все одно схожий на перші кадри традиційного постколапсного горору. Типу все місто вже вимерло, а зомбаки і головні герої ще не з’явилися.

Міські зарості принадні тим, що в них можна ненадовго приємно заблукати, знаючи, що так звана цивілізація зовсім поруч. З одного боку хащі Привітної впираються у закинутий спортивний майданчик з одним пошарпаним баскетбольним щитом, однією штангою футбольних воріт і з трубами для качання преса, на яких підлітки переважно сидять і всіма своїми дрібними діями заперечують здоровий спосіб життя – обмінюються кліше корпоративних мрій по Bluetooth; а з іншого боку межу між Привітною та цивілізацією у вигляді школи, кіосків та кінцевої зупинки третього тролейбуса позначає мертва карликова радіовежа і непролазна стіна борщовикових парасоль. У пилюку спортмайданчика м’яко падають перестиглі медові груші, і ліниві оси, що рояться довкола їхніх ран, схожі на археологів. Якщо не з висоти пташиного польоту, то з висоти підйомного крана на сусідньому, стрімко доопановуваному місцевою владою пагорбі Привітна виглядає на зібгану ківшиком долоню, вимащену суничним і малиновим соком. Осінь – це пора запалення квітів, а листя дикого винограду у вересні дійсно рубінове.

На лискучому від нічного дощу асфальті молода сіра ворона бадьоро дзьобає червоне м’ясо свіжороздертого, мабуть котом, голуба. Над чорнобривцями і майорами в’ється парочка щигликів. Осінь входить у цей світ як скальпель.

Юра лежить на теплому руберойді гаражного даху і пильно спостерігає за спортмайданчиком крізь гілля старої груші. Юра ненавидить ос, а їх на осінній грушевій учті повно, поводяться вони, як п’яні вікінґи, й за жодних причин Юра не лізла б сюди. За жодних, окрім тієї, що вона тепер має. Така причина водночас, як це водиться, є і проблемою: закоханість в особі стрункого хлопця, котрий стоїть спиною до Юри і базікає зі своїм дружбаном – худющим конопатим Івасиком. Юра змушує себе не втуплюватися в цю спину, в цю червону майку з портретом Кенні й саморобним написом «I’ll neva die!», щоб ненароком не викрити себе, але водночас боїться, що Він так у її бік і не гляне. Юра не бачить коханого джимміморрісонівського обличчя (ще гламурнішого, ніж переважна більшість плакатних зображень його праобразу) – тільки кучеряву кучму доглянутого вороного волосся. Зате Юра чує розмову.

– …типу на маніяка нарвалася…

– Мамаша її мене задрала, дістає з того дня, як мєнтура в школу приходила, як тільки перестріне, починає гнати, типу, ви ж за однією партою сиділи, ви ж додому зі школи разом ходили, ти маєш щось знати, може, в неї проблеми які були, може, вона залетіла чи почала колотися… ну таке. Вже не знаю, кудою ходити, щоб на неї не нарватися. Очі заплакані, морда розпухла, з рота смердить, і дивиться так прямо в очі, як душу виймає, таким поглядом, ніби то я її доцю трахнув і закатрупив.

– Пошматував і з’їв. А голову зварив і з черепа зробив попільничку.

– А може, вона й кололася – така странна завжди була. Як емо.

– Хто? Юра?

– Ну.

– Да, пацавата історія. Я її, правда, майже не знав – так, у дворі бачив.

– Ну як! Ми ж усі якраз перед тим, як вона пропала, ввечері за гаражами тусили. Ти тоді тоже був. Я ще тоді помітив, що вона на тебе дивиться.

– Чого на мене? Я тоді просто з пивом прийшов. Ну, з бірміксом…

– Нє, вона на тебе весь вечір дивилася.

– Не пам’ятаю. Якби вона щось говорила, я б запам’ятав, а так… Але ну і шо? Я Алку обкатував.

– Та нічо. По-моєму, вона була в тебе закохана.

– Хто?

– Блін! Та Юра!

– Ну і шо? Була, була – чо «була», може, вона жива.

– Ну, тоді її хтось викрав.

– Хто?

– Ну, маніяк. У підвалі тримає. Або сектанти. Чи, там, чорні трансплантологи.

– Ну да, цигани! Може, вона сама з дому втекла – я б від такої мамаші точно втік.

– Даа… а ти звідки мамашу знаєш?

– Вона до моєї часто заходила, або під вікном так стане – і давай чесати про ціни, про політику, про релігію. Про релігію – найбільше.

– А тепер?

– Тепер не заходить.

– А до мене чіпляється.

– Гівно.

Юра з усієї розмови розуміє тільки своє ім’я – решта звуків нагадують суперклей «Момент» швидкістю, з якою вони загусають і випаровуються. Простір – це грушевий сироп – Юрі так дивно: ніби чутно кожне слово, а сенсу не добрати – звуки вливаються один в одного і змішуються, як гуркіт потоків у водоспаді. Тільки звук «Юра» виринає з шумового тла. «Про мене говорять», – думає Юра, мовби заповнена всередині крилатими мурахами, котрі лізуть з неї назовні, щоб розлетітися навсібіч і набудувати в світі нових мурашників. Голоси. Заціпеніння вересневого полудня, оса невпинно рухає всіма своїми органами – як трансформер, старанно, хижо, безтямно працює жвалами. Звідкись Юрі згадується те, чого вона не знала: ентомологи називають ос корсарами.

Корсари сідають на облущене підвіконня хати з прибудованою на даху банькою – на підвіконня аматорської молитовні, просоченої пообіднім сонцем, пахощами перестиглих яблук, жоржин і непам’яті.

Юра тут живе, це її прихисток – тут ніколи нікого не буває, сюди залітають лише комахи, Юра не знає, як вона тут опиняється. Точніше, як так виходить, що вона – деінде, а потім – тут? Юра навіть не зважає на зміну декорацій. Але віднедавна їй щось муляє. Ще щось, окрім закоханості. Таке, чого не можна описати, чиє існування можна тільки відчути через нудоту і страх. Щось таке, як сморід у трупарні, котрий неможливо відновити в пам’яті, але неможливо собі уявити без нього трупарню. Юра через це невимовне щось почувається так, ніби її налили в колбу і збовтують. Вона сидить на лаві під вікном, дивиться на дешеві паперові ікони – строкаті плями наївних великодніх кольорів – по тинькованих стінах, але не розрізняє зображення. Тобто, коли її знову збовтує, вона зважає на те, що не розрізняє зображення так само, як не розрізняла слова. Але вона про це не думає. Вона взагалі якось дивно думає (і від раптового усвідомлення цієї дивности і взагалі того, що вона думає про те, як і про що вона думає, тобто фраґментує, аналізує і оформлює те, що є цілим і просто є, Юрою знову моторошно збовтує) – думки її – ніби вирвані з корінням дерева у повінь, наче синусоїдний плин дельфінів, який ми бачимо лише на піках понад хвилями. «Чому тут нікого немає? Чому ніхто ніколи сюди не приходить – ні вдень, ні вночі?» – ніби пливучи на спині в олії, думає Юра і так згадує слова, розділяє простір на явища і назви цих явищ. З подіями прийде і час, думає Юра, щось в Юрі, чи хтось за Юру, чи ще одна Юра. Чомусь її тягне надвір, і вона помічає плин і пересування зображень довкола неї, в яких проступає все більше деталей – ніби знання витікає, а розуміння з’являється звідусіль, заповнюючи порожнини, звідки у всюди витекло знання. Вона бачить господаря молитовні – цього автономного священника-еколога, – він стоїть посеред городу й усміхається до своїх яблунь. Довкола нього, мов птахи довкола Франциска Ассизького, кружляють оси, пізні, інфіковані запаленням квітів метелики і скажені мухи, – сідають йому на плечі й на руки, заплутуються у строкатій, триколірній (мов шкура кота, що, за поширеними забобонами, приносить успіх у справах і родинне щастя) бороді. Юра немов упритул – відеозумом – бачить помережану червонястими капілярами шкіру невисокого чоловіка, дротини сивих волосин у рудувато-рябій бороді, візерунки цих павутинних ліній під брижами зморшок накладаються на мапу виноградних лоз, жовтогарячого, лимонного і багряного листя, а крізь бляклі сіруваті очі проступає блакить неба, цятки мандрівних павучків і пізніх кульбабкових парашутиків. І тоді Юра водночас бачить густу непевну тінь (або тьмяний згусток хатнього повітря) у своєму прихистку і розуміє, що ця ось людина, цей чоловік з’являється у молитовні щодня і проводить там багато часу, оточений невиразними силуетами і тінями силуетів, подібними до нього і між собою за обрисами і формою, і густиною внутрішнього простору. Тобто до церкви ходять мешканці Привітної, значить, вони часто оточували Юру, тирлувалися поруч… Проходили наскрізно. Так, Він, коханий з джимміморрісонівським лицем, живе серед них, десь тут, зовсім близько, його можна знайти у цьому невеличкому просторі – варто лише позазирати у вікна… «Вона до моєї часто заходила, або під вікном так стане – і давай чесати про ціни, про політику, про релігію», – зринають в Юрі Його слова, ця фраза визріває у сприйнятті так, як булька повітря піднімається з дна водойми, так, як приходить те, що ми називаємо раптовим спогадом.