Текст книги "БАРДО online"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

ЕЛЕКТРА: Я почуваюся відеокамерою, вони всі говорять в мене, як у відеокамеру, я не розумію, для кого вони грають, у що вони грають, просто їхні обличчя з’являються у мене перед об’єктивом, і я вже можу їх розрізняти. Спочатку я бачила тільки Його, ніби вмикалася, коли Він виринав з туману, але, схоже, Він говорив не до мене, бо хоча і дивився прямо перед себе, та вигляд мав такий, ніби дивиться на стінку чи на комп’ютерний монітор. А я – наче туману наїлася, як манної каші в дитинстві, – ні звуку не можу видушити. Але таке часто уві сні буває, що не можеш ані поворухнутися, ані крикнути, навіть засичати не можеш.

АЛКА: Та, на нашому дереві за вікном оселилась ворона. Ну, не те щоб звила гніздо, але почала там тусуватися, да, хоча спочатку ввечері кудись відлітала ночувати, наскільки я пам’ятаю. А потім сиділа на підвіконні й заглядала до нас, а тоді Івасик виходить такий очманілий на кухню, Маланка вже пішла на пари, і багато часу минуло, бо ми після того довго спали, але тоді виходить на кухню Івасик і щось говорить, ніби в кутку сидить дівчина.

АЯКС: Я її не бачив. Алка пішла з Івасиком, я чув, як вона кричала в кімнаті – як до глухого – типу, «ти хто?», але списав то на флешбеки після вчорашнього. А тоді вона вибігла на кухню й ну тягти мене до кімнати, щоби я подивився. Ну, я зайшов. Подивився. Ніфіга, крім стін, не побачив. Коли Маланка повернулася з інституту, вони вже всі втрьох бачили «привида», я мало не сказився. Думав, або у всіх трьох ґиґнув дах, або вони з мене приколюються, типу, змовились, зловили хвилю якогось дурного приколу. Вони мені навіть її зовнішність описували, тієї дівчини – ніби вона схожа на ворону, що тирлувалась у нас під вікнами. Ворона і наша ексклюзивна полтерфрау – один і той самий фейс, тільки різні версії, нова – з невидимим інтерфейсом, га-га!

МАЛАНКА М.: А ти ніколи не відчував, що цей світ можна проштрикнути пальцем, як вогонь на стіні у хавирі тата Карла?

АЯКС: Ні. Я бачу реальність. І намагаюся в ній влаштуватися з повним комфортом, тобто десь під носом у світового уряду, і так, щоб не потрапити до чорного списку грьобаних масонів – до отого зайвого на планеті мільярда гарматного м’яса. Хоча вище обслуги я не піднімуся, навіть якщо матиму власний бізнес і кататимусь на лексусі – я реаліст, Мала. Тед-портьє. Нам усім, щоб вилізти на нашу скляну стелю і побачити маячки штаб-квартири ротшильдів, треба пройти лоботомію, обрізання і пластичну корекцію ДНК.

АЛКА: О!о!о! почалося! тупий базар про світову змову. Скільки можна цієї параної, ну правда, задрав ти вже своїми масонами! Постав знову Бумбокс.

ІВАСИК: Нема ніяких масонів – є тільки корпорації. Їм ім’я – легіон.

АЯКС: Блядь! А корпорації хто створив?! Хто ними керує?!

ІВАСИК: Кадри.

МАЛАНКА М.: Не матюкайся.

РАДІОДИКТОР:…щодо уйгурів – представників тюркського народу, котрі переважно сповідують іслам, – китайська влада вдало використовує загальник боротьби з тероризмом. Убивство вісімнадцяти уйгурів у горах Паміру п’ятого січня вона пояснила викриттям тренувального табору терористів. Утім, Далай-ламу Пекін нещодавно також звинуватив у причетності до підготовки терористичної діяльності.

АЛКА: От цікаво, її на відео буде видно, тобто нашу привидку?

АЯКС: Аякже! Оцифрований привид! Ексклюзив для програми «Очима екстрасенсів»! До речі, не здивуюся, якщо вона схожа на чара, з яким я цілий місяць промудохався.

ІВАСИК: А я думаю, що у нашого Аякса в голові стався конфлікт версій і вся софта полетіла, це як мінімум. Він типу такий цинік, програмер, а тут привиди. Може, в нього і операційка на цьому ґрунті скоро ґиґне.

АЯКС: Це не привид, це – демон Максвелла, хе-хе.

АЛКА: Демон хто-хто?

МАЛАНКА М.: Ее, мені би в Катманду… Аякс про електромагнітні коливання говорить, пра’, Аяксе?

ІВАСИК: Навіщо тобі в Катманду?

МАЛАНКА М.: Там ніхто не говорить про електромагнітні коливання.

АЯКС: Ну да, їм зараз точно не до електромагнітних коливань, у них там такі коливання, що поліція пакує на кожному кроці. Навіть в Індії. А Тибету взагалі капці. Вже б ти краще про Бутан мріяла.

МАЛАНКА М.: А чого твоя мама не в Бутані?

АЯКС: До Непалу легше дістатися. В Бутан просто так хрін попадеш. Мама ж взагалі хоче потрапити до Тибету, в саме пекло, навіть не уявляю собі, хто її туди пустить.

РАДІОДИКТОР: Регіон закритий для іноземних журналістів, спостерігачів з міжнародних організацій й узагалі всіх іноземців. Для журналістів китайська влада проводить прес-тури за спеціально наміченими маршрутами, що оминають закриті регіони Тибету, де або дислоковані війська, або міститься полігон ядерних випробувань, або проходить конфліктний кордон з Індією…

АЛКА: Вибрала ж вона час туди їхати, знайшла коли!

АЯКС: Власне обрала. Якщо це тобі про щось говорить.

ІВАСИК: Та не гризіться! От якби поставити на камеру фільтри, не кольорові, а хвильові…

МАЛАНКА М.: Нда, я так розумію, моя семестрова накрилася. Теж мені, Максвелл-Стораро. Познімаю завтра білочок і ворон.

АЯКС: І що це буде? Історія виживання міських тварин узимку?

МАЛАНКА М.: Це буде замальовка на трійку, але хоч щось. Серед наших трилобітів – з пивом прокотить. Уявляєте, я вчора складала залік з теорії драматургії, ну і, поки під дверима чекала своєї черги, слухала розмову двох вантузів з паралельної групи. Одному Чехов попався, а той не читав, навіть, каже, уявлення не маю, що там той Чехов понаписував. А друган йому – типу, ти шо, ми ж ще в школі проходили з російської літератури – «Людина в чохлі» називається, про якогось мрячного ботана. А той йому, типу, шо, він типу ніяк не міг розчохлитися? Тут тобі і наша двірничиха тьотя Надя за цілий фільм Фелліні проканає. Бачили, що в неї на голові весь час? Кульок для сміття, такий, блакитний, з-під нього по скронях фарба тече, якась «Басма», напевно, а згори то всьо замотано дірявим шарфом, і ще збоку пластмасова троянда!

АЛКА: Кочмар!

ЕЛЕКТРА: Він не корчмар, він бармен Ігорьок!

ІВАСИК: Нічний кошмар на вулиці Привітній. У неї сина вбили, брат-алкан по бєлці заквасив.

АЯКС: Ну да, водка – кращий друг і натхненник, причому як убивць, ґвалтівників і маніяків-імпотентів, так і суїцидників…

Івасик лежить на підлозі й весь час щось шкробає гелевою ручкою на глянсових сторінках журналу – розмальовує комікси про хлопчика-ніндзя Наруто, точніше, домальовує усіляке паскудство героям коміксу. Якщо є чим, Івасик завжди щось несвідомо малює, особливо коли розмовляє – байдуже, по телефону чи безпосередньо. Всі шпалери у передпокої довкола хатнього телефону рясніють Івасиковими спіралями, трикутниками, карликами і трансформерами. Маланка йде на кухню запарювати чай, Аякс підхоплює свій ноутбук, сідає за стаціонарний комп, запускає графічну програму і, доки та вантажиться, проглядає непрочитані електронні листи на екрані лептопа. Алка звично клацає пультом, перемикаючи телеканали. Вона єдина з четвірки дивиться телевізор. Іноді Аякс все-таки ловиться на спортивні трансляції чи новини, Івасик – на Сімпсонів, а Маланка – на трилери, але загалом усе, що їм потрібно, завжди знайдеться в мережі або на дисках. Просто відеосмаки четвірки рідко збігаються. Востаннє честь колективного перегляду здобув такий собі «Дух часу» – анонімний анархістський проект, як їм хотілося вірити. Аякс не повірив. Сказав, що стрічка – Пітера Джозефа. Сказав, що рівень НЛП зашкалює. Сказав: «Єдине, що мені зрозуміло, – це час оприлюднення: людство в тотальній кризі, потрібні свіжі комерційні ідеї. Наприклад, який-небудь езотерично-психіатричний буддизм замість християнства і диктатура споживання духовних цінностей замість диктатури споживання матеріальних. Я тільки поки що не розумію… а, нє – хто і навіщо – теж розумію…» – пробурмотів Аякс і зіпсував усю романтику.

ТЕЛЕДИКТОР: В Україні двічі було закрито виставки, присвячені тибетській культурі. Це пов’язують з діяльністю китайського посольства. Працівники посольства також вимагали скасувати науковий семінар у Києво-Могилянській академії, присвячений обговоренню книги Далай-лами XIV «Етика для нового тисячоліття». Утім, семінар вдалося провести. Про розголос, якого набули ці ексцеси, свідчить петиція до Посольства КНР в Україні.

ЛІТЕРАТОРАМИ ЗАДРОЧЕНИЙ ТИХИЙ ЯНГОЛ, ЩО З’ЯВЛЯЄТЬСЯ РАЗ НА ТРИ КАЛЬПИ:

Забудьте про незалежність держави, країни! Це ілюзія природного товарообігу. Опікуйтеся незалежністю свого тіла, в якому нині живе розум.

Старе дерево за вікном рипить на ще зимовий дощ, його артритні суглоби квилять і крекчуть, деренчать, мов карпатська дримба. Скляне галуззя диригує снами. На ранок задимлене сонце розгортає целофан повітря довкола вугільно-чорних, обважнілих вогкістю дерев. Обгортки, мов крила і лушпиння лялечок, прилипають до землі, рясно загидженої купами собачого посліду. Це березень. Моторошна електрична весна. На цвинтарі земля дихає глибше, зі свистом, наче сухотна. Птахи залишають склепи і прогулюються у верховітті кощавих дерев. Всесвіт брижиться, шурхоче, демонструючи воскові безкровні тіла свіжої партії товару. Аякс та Івасик впадають в якийсь гарячковий ступор, у кетаміновий стан плазунів, земноводних – ящірок чи вужів, напівпробуджених тритонів… Алка і Маланка напиваються п’яні простою водою, наче з кранів тече чистий спирт. Це можливо – спитайте у Генрі Міллера. Це рання весна. Химерна Повня пульсує безгучним виттям і нявчанням. Любов целофаново шурхотить легенями, пронизливий хмарний вітерець виліплює з тіла вербові сережки – плоть розповзається навсібіч вербними гробаками, викачаними у жовтому пилку. Своїми восковими пальцями березень добирається до серцевих аорт, й ті струнно вібрують. Алка, Івасик, Аякс і Маланка весь час б’ються струмом – прямо торкнутись одне одного не можуть без розряду, стільки статичної електрики накопичили за зиму.

ТЕЛЕДИКТОР:…про відмову брати участь у відкритті Олімпіади-2008 уже заявили президенти Чехії та Естонії, канцлер Німеччини, прем’єр-міністри Великої Британії та Польщі, занепокоєні ситуацією найвищі посадовці Франції, Австрії та Австралії; голова Європарламенту Ганс-Ґерт Поттеринґ не виключив можливості бойкоту Олімпійських ігор у Пекіні з боку Євросоюзу. Щоправда, Міжнародний олімпійський комітет згадку про Тибет із договору про підготовку до спортивного форуму прибрав. До появи Тихого янгола залишилося три кальпи.

ЕЛЕКТРА: Найцікавіше для мене у житті цих чотирьох – це електронні листи від Аяксової мами. Вона рідко йому пише, але ці листи завжди мені дарують дивну радість упізнавання. Мені здається, що я знаю цю жінку. Вона постає на екрані поза рядками так чітко, наче лист написано на її фотографії. Вона велично гладка, у строкатому балахоні, з яскраво-рудим (вочевидь фарбованим) волоссям і ясним усміхненим поглядом. Їй пасує ім’я Віта. Я навіть упевнена, що її так звуть – Віта. Не Віка, не Вікторія-по-батькові, а Віта.

«Привіт, сину! – пише вона. – Сподіваюся, ти не надто засмучений моїм від’їздом і ще не встиг скучити. Я би тішилася, знаючи, що ти уповні насолоджуєшся своєю свободою. Знаю, що ти амбітний розумник, тому не зловживаєш алкоголем, травичкою чи таблетками – за це я спокійна. Але переживаю за інше. Сподіваюся, ти вже починаєш розуміти, що таке відповідальність за ближнього. Прихистити друзів – це був твій вибір, але тепер ти за них відповідаєш, що би собі не думав. Але не грузитиму тебе нотаціями – просто передавай їм від мене вітання). Я все ніяк не виберуся з Непалу. Тут, звісно, не відчувається тибетського смутку, але теж невесело. Культурного шоку, як ти розумієш, у мене нема, бо дію геноциду ми достоту вивчили у рідній країні, маючи під боком агресивну імперію. З операціями по „спасінню країни“ за допомогою введення танків мене познайомило совіцьке дитинство, а з операціями по встановленню демократії (вибач за лайку) за допомогою мережі макдоналдсів – теперішнє (не дитинство)). Катманду – це не те, що мені потрібно, сюди приїздять повитріщатися на ченців, зістрибнути з метадону або залакувати свій інтерфейс у шоу-бізнесі. Але не зараз. Тут неспокійно. Пробиратимусь напевно спочатку до Лхаси, а там подивимось. Хоча поняття не маю, чи пустять мене через кордон. Поки що доводиться почуватися туристкою в облозі:-))))). Не знаю, коли зможу написати. Кажуть, за горами зовсім нема зв’язку. Але не хвилюйся за мене. Та ти не будеш – я знаю, ти вмієш по-справжньому тішитися за когось, хоча з вигляду – байдужий егоїст;):-). Не розпорошуйся, якщо не бачиш, як правильно вчинити.

Цілую!

P.S. Ви з Алкою ще не вагітні?;)»

АЯКС: Знову валить за шибою сніг, мабуть, уже останній. А ми хукаємо на шкло, і прикладаємо до нього долоні й монетки, наче діти, прилипаємо до шиби писками, тулимося то чолом, то щокою, і визираємо назовні, і нічого не бачимо там – лише власні думки. Крекнуті на всі файли, на всю голову хворі ми хворобою однією. «Ми»! Що за «ми»? Зграї ссавців кількох десятків підвидів одного біологічного виду. Ось ти – ти можеш за когось тішитись? Розділити чиюсь радість можеш? По-справжньому, щиро тішитись з того, що комусь добре? Я тільки нещодавно взагалі подумав про це й усвідомив: ні, я – не можу. «Привіт-ти-де? – А-я-на-морі!» – ось такий влітку месидж від знайомих. І знаєш, мам, що я роблю? Я вдягаю смайл на зціплені зуби, бо насправді мені кортить заволати: «А я, блядь, на роботі! Я, мать його за лапу, їбошу на роботі, я, їбийогомачете, штампую мрії на фабриці снів, і в мене ненормований робочий день. Одні мрії я заливаю до прес-форми у вигляді домогосподарки, інші – до прес-форми у вигляді якоїсь ґламурної сучки, ще одні – для усіляких мудаків з бабками, ексклюзив для сина президента Туркменістану! Й у нас на роботі ґиґнув кондиціонер.» І я шифруюся від літа, я бачу це літо тільки вночі, коли повертаюся з роботи. Але я натомість видушую оце «тішусязатебе» крізь свій смайл, котрого навіть не бачить знайомий-на-морі, або пишу есемес приблизно за таким змістовим шаблоном: «Ооо! Тішуся за тебе!». Типу «добре, що тобі зараз добре». Натомість всередині потріскує мікронне павутиння заздрощів і ревнощів – настільки делікатне, що лишається поза увагою. Як рак на зародковій стадії. Не те щоби ти бажав зла людині, котра маякує тобі з осердя свого кайфу, ні – ти хочеш собі її добра. Ревнощі – це коли ти не хочеш, аби комусь було краще за тебе. Страшна зараза. Якщо декорації змінюються на зиму, то просто контекст сигналів людської заздрості взуває грубі мешти і загортається у теплі хутра безвідповідальності. Ну да, скрегочеш ти зубами, вони не відкладають на чорний день, бо чорних днів не буває, вже навіть піару чорного не буває – чорними лишилися тільки ґоти, археологи і трансплантологи.

ЕЛЕКТРА: Маланка принесла йому зелений чай. Просто поставила поряд з монітором, а він навіть не подякував. Просто бере і сьорбає. Він так часто за комп’ютером щось їсть або п’є – абсолютно безтямно. Навіть не усвідомлює, що поглинає щось, мабуть, і каміння їв би з таким самим зосередженим, або відстороненим, або похмурим виразом. Коли він за комп’ютером, я на його обличчі тільки такі вирази і бачу. От Івасик, коли їсть, завжди дивиться за вікно, де снить велике дерево. А Маланка за їжею щось читає. Тільки Алка дивиться на те, що вона їсть. Навіть на чай дивиться так, наче з його глибин очікує появи морського чудовиська. Аякс одним пальцем наклацує: «Привіт, ма!» І зависає, наче його щось гризе. Але він і над роботою іноді так само зависає, марудиться головою хлоп.

ТЕЛЕВЕДУЧИЙ: Символом вторгнення капіталістичної цивілізації до світу, який ще багато в чому залишався традиційним, стало будівництво найбільш високогірної в світі залізниці, що з’єднала з Тибетом східні регіони Китаю…

ЕКСПЕРТ В СТУДІЇ: Можна по-різному ставитись до подій у Тибеті в середині двадцятого століття. Можна елеґійно сумувати над фактом вторгнення у тибетську легенду суворих реалій, що поклали край реалізації буддийського проекту тибетської цивілізації.

ЛІТЕРАТОРАМИ ЗАДРОЧЕНИЙ ТИХИЙ ЯНГОЛ: Ахтунґ! Реалізація суворих реалій! Я вас люблю! No pasaran!

ЕКСПЕРТ В СТУДІЇ: Безумовно, заслуговує на глибоке співчуття трагедія тибетського народу, насильницьки вирваного зі звичного порядку життя й змушеного до ролі пасивного свідка паплюження своїх святинь під час так званої культурної революції. Але менше з тим не можна не визнати, що тибетський проект був приречений: у двадцятому столітті з його глобалізацією всіх соціально-економічних, соціокультурних і цивілізаційних процесів просто не лишалося місця для тибетського заповідника духовності без комерції та схоластичної вченості, не стурбованої утилітарним застосуванням власних досягнень. І якби історія не увірвалася до нього на танку Народно-визвольної армії Китаю, вона цілком могла б м’якше, але не менш безжально оприявнити себе у пляшці кока-коли та макдоналдсівському біґмаку. Власне, це нині і відбувається, паралельно з китайським геноцидом.

АЯКС: У містах людям треба всього багато, більше, ніж вони можуть собі уявити, більше, ніж вони можуть взяти і проковтнути. У містах люди потребують усе більше й більше слів, усе більше й більше так званої інформації – мабуть, щоби переконатися в дурманній силі свого надспоживання, мовляв, «вєрним путьом ідьотє, таваріщі!» У горах люди знають. Тому дуже мало говорять. Нафіга говорити в горах? У горах можна здобувати потрібну інфу зі снів, тому що гірські сни – чисті від символічного трактування. Символіка взагалі не актуальна; якщо тобі сниться, що ти по вуха в лайні, то, значить, ти – по вуха в лайні. З таких снів фінансові статки отримують тільки астрологи й інша опанована медіями наволоч. Жоден міф неможливо зруйнувати, доки в нього хоч хтось вірить. Віра дає право бездіяльності – це замінник дії. «Віра у краще»… Магія напарювання. «Я не можу повірити, що ви в це повірили!» – ось сакраментальна Івасикова фраза у спілкуванні з батьками. Ці так звані інтеліґентні люди вірять змі! Навіть я неодноразово розкладав їм по поличках усю цю кухню, бо Івасик шаленіє, коли вони щодня впарюють йому вирізки з газет і журналів або цитують телевізор. Ось де конфлікт версій двох одноцінно актуальних реальностей: корпораціям ніхто не вірить, але готовому продукту – так! Наприклад, я пояснював механізм створення інтерактиву для цілої черги ворожок, котрі в очікуванні канонізації лікують усе, що є в природі, включно із самою природою. Або про цю грьобану чудодійну піраміду. Піраміда – вона і в Буркіна-Фасо піраміда: внизу офісний планктон і голодні пенсіонери, згори – Family business. Верхівка природного відбору. Але цитувати їм Пєлєвіна – без мази. Треба, до речі, забрати в Івасикового батька книжку, все одно вони її навіть не гортали, чомусь я переконаний. Вони так панічно оберігають свій світогляд, свою так звану систему цінностей. Але насправді – це не їхній світогляд, і цей світогляд не є системою цінностей – він є ланцюгом споживацьких концепцій. Вони бояться випасти з цього ланцюга туди, де потрібно діяти, керуючись тільки власними рішеннями. А ці сплески політичних емоцій?! Мене це просто вбиває: «Це в газеті написано»! Йомайо! Або якась космічної мерзенності клімактерична манда з клоаки Асоціації психіатрів-асенізаторів розказує по ящику, як правильно любити дітей! Я вже не запитую: «Як ви можете вірити змі?!», я запитую: «Як ви можете вірити у те, що хтось може краще за вас знати, як вам любити власних дітей?!». Якщо ти не в контексті, то можна подумати, що це круглий стіл заслужених педофілів.

«Ні, мамо, „ми з Алкою“, на щастя, не вагітні, принаймні наскільки мені відомо», – набиває Аякс, щосили тамуючи в собі побутові спекуляції на тему власного батьківства. Чомусь йому не йде з голови селище тибетських дітей-вигнанців. У моїй країні краще взагалі не народжувати дітей, максималістично думає він, навіщо плодити жебраків і рабів! Або потенційних жертв ісламсько-китайського геноциду. Знову гарматне м’ясо… Ніколи не піду до війська, ніколи! До жодного, під жодним прапором, за жодну ідею, суки! Краще вже влаштуватися журналістом на якийсь новинний канал – щоби мати вільний доступ до усіляких державних установ. Приїхати на зйомку, скажімо, до Верховної Ради, чи, там, до Кабінету Міністрів тоді, коли у них важливе голосування і повний кворум – й одразу всю цю депутатську тирсу висадити в повітря. Шахідський пасочок – і вперед, з метою забрати до пекла якомога більше вантузів. Може, мені до мусульман записатися? Грохнути паразитів й одразу виписатися? Цікаво, чи можна після цієї смерті вписатися до іншого релігійного ґештальту? До буддизму мене з такою кривавою кармою точно не запишуть. Доведеться вічність із шахідами в шахи різатися. Обкурюватися гашишем і шмаляти по християнських янголах. Біда.

ЕКСПЕРТ В СТУДІЇ: Пекін зробив стратегічну помилку, привернувши увагу до політичної складової конфлікту. Якби він представив власні дії суто як припинення різанини й грабунку та встановлення громадського порядку, то ескалації конфлікту й широкого міжнародного розголосу могло б не бути. Керівництво Китаю розцінило дії Далай-лами як підбурювання сепаратизму, попри те що нині він укотре підтвердив свою заяву тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого року: метою тибетців є не незалежність, а культурна автономія в складі Китайської Народної Республіки.

Мої колеги сумніваються, що зберегти тибетську культуру, тибетську духовну традицію зможуть двісті-триста тисяч тибетських вигнанців в умовах еміграції. Особливо якщо враховувати той факт, що на тибетців поширюються, зокрема, і закони Китаю про стерилізацію репродуктивних осіб.

ЕЛЕКТРА: Насправді кожна людина носить на собі послання, здебільшого несвідомо сигналізує оточуючим про себе: свій настрій, свій стан, своє ставлення. Аякс – це свідомий ходячий блоґ. Він – дизайнер у всьому. Тому, скажімо, послання Алці він відсилає здебільшого у вигляді саморобних футболок. Я це вже вивчила: Аякс тримається свого стилю. Ну, він не любить робити те, що називається з’ясовуванням стосунків – йому шкода на це часу. Тому, якщо Алка його дістала, він – замість сваритися з нею чи реагувати на її передменструальні психози, просто вдягає чорну майку з білим написом: «Картки нема, пакета не треба» або жовту з чорним написом «Так, мені потрібна твоя допомога» і стрілочкою аж до самого зрізу у напрямку матні. Мене таке снобство, мабуть, образило б. Тому що в Алчиній роботі, направду, нема нічого принизливого. Робота, у тому числі і робота в супермаркеті, не може принизити людину – справа у сприйнятті. Алка – дивовижна істота. Вона не ображається. І не скаржиться. Тому Аяксів месидж зависає у просторі як мертвий сперматозон. Якщо Аяксові сумно (а сумно йому від заплутаності у шаблонах), він напинає білу майку з веселковим мультяшним написом «АНКСТ+1» на грудях і крихітною татуподібною зеленою бабкою на спині в районі правої лопатки. У звичному своєму скептично-сконцентровано-відстороненому стані він тягає червону футболку з відчикриженими рукавами і зображенням Кенні, підписаним «I’ll neva die!». Одного разу я бачила на ньому джинсово-синю майку з чорною блискавицею і затертим білим шрифтом «5л. 12/300 конячок BMV 190 000 км. зливи» – у стовпчик. Не знаю, до чого це. Можливо, ця майка не є сигналом, може, це типу вузлик-нагадайко, щось таке сентиментальне й інтимне. Чи детектор таємних мрій. Алці Аякс зробив жовту футболку зі Сніговим Левом на грудях і здоровенним написом на всю спину:

«НАС 6 000 000.

Спалені відьми»

Маланка тягає пересічну гіпову уніформу, її послання – у повсякденно повторюваних жестах, і це – послання швидше у простір ідей і настроїв, вони не впираються в конкретну особу. Вони її не врятують. Коли вона вранці розчісується – заскліло дивиться в кут, просто на мене. Але вона звикла дивитися саме в цей кут, коли розчісується вранці, ще задовго до моєї появи. Все, що вона хоче сказати Івасикові, або Аяксові, або – тим паче – Алці, вона просто бере і говорить. Словами. Підганяючи цей словесний потік плавкими округлими жестами, схожими на дириґентські, – наче жене весняним струмком дитячий паперовий кораблик. Кораблик на шляху до братерських вод міської каналізації, до братніх річкових, морських, океанських, вселенських вод.

Алка має потужну колекцію пакетиків з цукром – вона тягне їх звідусіль, з усіх нічних клубів, ресторанів, літаків, потягів, барів, кав’ярень і закладів швидкого харчування. Вона часто перевдягається у свої барвисті сексапільно обтислі лахи, вона може по кілька разів на день міняти свою закличну уніформу і знаходити велику розраду в цьому занятті. І нехай би вже Аякс не вдавав, що не звертає на Алчині перевдягання уваги… хммм…

АЛКА: Гляньте, у мене це вже втретє за тиждень! Спочатку на плечі, тоді на нозі. Тепер на шиї.

МАЛАНКА: Як ти примудрилася так порізатися? Ого!

АЛКА: Я не різалася. Воно саме виникає!

МАЛАНКА: Нічого собі! Як це – саме виникає? Таке враження, що тебе скальпелем різали.

АЛКА: Не знаю я! Прокидаюся вранці – вже з новим порізом. Це якісь вроки! Ще й опік на литці.

АЯКС: Все! Я їду на вокзал по квитки. Валимо в Карпати.

АЛКА і МАЛАНКА: А робота? А інститут? Треба попередити.

ІВАСИК: Круто! Аяксе, ти – наша мама, ти – наше всьо! Треба хоч одні шкарпетки знайти і випрати!

ЕЛЕКТРА: Я залишаюся зовсім сама. Всі вони зникають кудись, ці люди, разом зі своїм заспокійливим побутом, дрібними суперечками, пестощами і байдужістю, разом зі своїми куцими історіями, коротким життєписом, де емоцій більше, ніж подій, фантазій більше, ніж дій і почуттів, а часу менше, ніж уяви. Вони не хочуть знати, що часу взагалі нема. Сутінь тисне водою на мене, я почуваюся медузою серед риб, опиняюся в епіцентрі пульсуючої зграї вертких безуґавних тіл. Тривожна стума обіймає предмети, й ті починають корчитися, змінювати форму, навсібіч проростати густими тінями. Простір ущільнюється і зростається довкола мене, перетворюється на кімнату – замкнене приміщення з непробивними стінами, звідки немає виходу. Я рухаюсь попід стінами і не можу знайти дверей. Не можу згадати, як звідси вибратись. Я знаю, що потрапляла звідси до бару, де подають холодний рідкий вогонь у грубих шклянках з металевими підсклянками, до сповненого звуками безколірного бару, звідки можна водночас дивитися крізь кілька просторів наскрізно, мовби на голограми, нашарування слайдів. Але я не знаю, як саме я туди потрапляла. Допоможіть мені! Хто-небудь! Будь ласка, гелп!

МАЛАНКА: Ми вже так звикли до її присутності в кутку, за монітором, що не одразу і помітили, як вона зникла. За Аяксом тільки двері грюкнули, Алка зачинилася в лазничці, а Івасик пірнув в Інтернет – я краєм ока побачила, що він повідкривав таблиці авіарейсів, але чомусь не спитала, навіщо йому літаки, куди це він намилився летіти – до Карпат, чи що? Я шукала хоч одну пару однакових Івасикових шкарпеток по всій кімнаті, в ліжку і під ліжком, і побачила в кутку веселку. Ледь помітну кволу веселку там, де завжди сиділа наша привидка. Навіть не знаю, чому я нікому не сказала про це. Але вона все одно майже одразу згасла, веселка, наче була оптичною оманою. Може, наша привидка теж була оптичною оманою.

Але без неї кут раптом здався мені таким великим і порожнім, наче належав до іншого, набагато більшого за кімнату приміщення. І ще мені чомусь згадалася моя найцінніша дитяча іграшка. То була тригранна лінза з таким самим невловним веселковим відблиском усередині. Цю лінзу мені подарував тато, і вона давно безслідно зникла. Я марно шукала її всюди, мені здавалося, що я шукаю свою душу, аж мама не витерпіла і сказала, що лінзу забрав собі гратися барабашко. Мабуть, мама її і викинула – вона часто потайки викидала мої речі, котрі видавалися їй непотребом або чимось небезпечним… Я поняття не мала, хто такий барабашко, але звідтоді щоночі пошепки просила його віддати мені лінзу, забрати що завгодно, навіть мої улюблені флуоресцентні фарби, але віддати мені лінзу. Та нічого не сталося, флуоресцентні фарби, намисто зі штучних перлів, шкляний равлик і хутряний їжачок лишилися зі мною, а лінза так і не знайшлася. Хутряного їжачка мама потім теж викинула, бо він скачався і, на її думку, перетворився на сміття.

АЛКА: Як же ж приємно залізти у ванну і відкисати, поки не почнеш вирубуватися. Коли вдома Аякс, так чомусь не виходить. Я звикла пісяти у ванну, подумаєш, що тут такого, але, коли Аякс за стінкою, я ніби підсвідомо боюся, що він зайде – кому ж іще зайти, крім нього. Але зараз доводиться дивитися, що робиш, точніше – дивитися на білу тестову смужку, а заодно і на те, що робиш…

ІВАСИК: Сто разів би вже можна було почепити якийсь гачок на двері лазнички. Але мені подобається думати, що Алка там – зовсім не захищена, відкрита, можна зайти, ніби випадково, будь-якої миті. Навіть дивно, що неможливо зайти будь-якої миті, не віриться, що ми з нею колись взагалі разом купалися.

АЛКА:…чорт! Не може бути! Не може бути! Не може бути! Це якийсь прострочений тест! Або я неправильно на нього попісяла! Ні!

ЕЛЕКТРА: тепла густо-червона темрява. Тривожна і незатишна, бо видається якоюсь непевною, тимчасовою, наче розчинна кава у картонному стаканчику на засніженому пероні – я відчуваю сигнали, цієї темряви: її вібрації стискають мене конвульсіями спротиву і неприязні, скаженого неприйняття: «…чорт! Не може бути! Не може бути! Не може бути! Це якийсь прострочений тест! Або я неправильно на нього попісяла! Ні! Ні! Ні! Ні!» – пульсує все довкола у нищівному ритмі відчаю.

У вагоні метро знову вмикається світло. Інколи воно гасне. Іноді, коли світло вмикається знову, у вагоні щось змінюється: зникають одні пасажири, з’являються інші, хоча потяг не зупиняється і двері не відчиняються, і за шибами волочиться одноманітне полотно невпинного руху, обриси якихось комунікацій, поодинокі зелені, червоні, білі вогники сигнальних лампочок. Навскіс навпроти мене куняє сільський дід з погідним, опроміненим зморшками лицем. На колінах він тримає яскраво-зелене відро. На дні відра лежить велика висушена морська зірка шерхлого піщаного кольору – вона мовби світиться крізь напівпрозору пластмасу, така приємно шкарубка на дотик. Може, цей дід, від якого трависто віє спокійною мудрістю непротивлення смерти, – один з тих казкових персонажів, котрі привозять своїй бабі з ярмарку якийсь непотріб замість вторгованих грошей і, послані бабою подалі, встрягають у всілякі магічні халепи. Доки не припинять боротися зі смертю. Поряд – з католицьки строгою смиренністю дрімає шляхетна сухенька жіночка у чорному капелюшку, притримуючи на колінах допотопний ридикюль. З рукавів убогого, але охайного сірого плащика визирають пергаментні руки у мереживних манжетах, на вузлуватих пальцях зблискують намертво врослі в стару плоть старовинні коштовні персні. Мені ці руки нагадують одне знайоме дерево на тролейбусній зупинці, яке зрослося з чавунною огорожкою. Я була свідком убивства цього дерева муніципальною службою: його так довго пиляли, що хотілося уїдливо запропонувати який-небудь лобзик для від’єднання деревних пухлин від металу. Дерево боролося як могло, відчайдушно чіплялося за чавунні списи і ґратки, билося за своє тіло до останньої тріски. Один його обрубок так і не змогли вилучити з обіймів огорожі – той завис над землею, у повітрі, прохромлений холодним чорним скелетом своєї чавунної ґамівки. А наступної весни, через рік – пустив пагіння.