Текст книги "БАРДО online"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Юра відчуває сонячне тепло і котячі погляди – всі коти і кошенята у дворі без сумніву її бачать – кошенята схоплюються на рівні прямі лапи, вигинають спини – стають у бойову позицію, їхні мудрі виссані вагітностями мами розслаблено і байдужо мружаться, ніби ось-ось чхнуть, а тоді широко й незмигно розплющують очі, пильно дивляться, мовби повторюючи про себе мантру. Чому тоді люди не бачать? Чому не бачить священик? Юра зазирає до перших-ліпших вікон сталінки за номером «8–2» – і картинка фокусується. Юра ще на городі периферійно зауважила, що коли простір фокусується у картинку, то мовби падає запона чи насувається стіна – він робиться пласким і вбогим, а чіткість його оманлива, бо кількість найдрібніших деталей створює чутний і відчутний шум, фон, комашіння. Юра дивиться на предмети й до кожного має тільки одне питання: «Навіщо це?»

Юрина однолітка – Алка, здається, її звуть, краля з паралельного класу, – водночас говорить по телефону, фарбує нігті й злодійкувато похапцем курить у вікно. Жодної з цих дій Юра не розуміє. Концентруватися і на діях, і на звуках нараз – складніше, ніж нараз курити, малювати нігті й говорити. Так Юрі здається. І тому вона просто слухає.

– …кажу тобі, після вчорашнього він до мене навіть не підійшов. На великій перерві навіть не дивився у мій бік… да, баба каже, шо так ходять прастітуткі, ну ти розумієш, я всі шмотки ховаю на ключ – бо спалить… нє, коли помітила на мені знову той топік прозорий, да, дольчеґабана отой, рожевий, бо вона його викинула, а я зі смітника витягла, рилася тоді як бомж… да, то почала з молитвами спалювати все, що у ванній на трубах знайде, прикинь, дві пари стрінґів – і з бутіка памела, а не з базара, – сука, лапнула, підпалила в каструлі для супу і давай над ними молитися – над трусами! Екзорцистка, блін!.. карочє, виходь за годину на точку – він там тоже сьогодні буде м’яч ганяти, я тобі поставлю – я купу нових рінґтонів закачала…

Наступне вікно. Нікого. Ще одне. На облущеному підвіконні – кішка вигрівається на сонці, а за нею – якийсь тьмяний скулений простір, ніби це не кухня сталінки з триметровою стелею, а кухня хрущовки, де висота стелі пасувалася до макітри середньостатистичного радянського піґмея з невиліковним ідеологічним алкоголізмом і цирозом у перспективі. Юра зазирнула – будь-що побачене цілковито всмоктує і тримає її увагу, – кішка схопилася на рівні, засичала й чкурнула з підвіконня геть.

За столом сидить старий чоловік і дивиться поперед себе, мов той кіт – незмигно і якось мертво. Чоловік обкручений рушниками, дротами, нитками, з нього навсібіч стирчать в’язальні спиці, мов з їжака-вуду. Цей чоловік заповнює собою весь простір, і він є біль. Такий густий і нестерпний, що дроти, рушники і спиці вібрують, наче під електричною напругою. Вібрують і гудуть. У цій людині падає злива – холодна, безпросвітна, як у листопаді. Чоловік обіймає камінь-кругляк, похмуру важелезну сіру брилу. Вібрація брили найдужча. Він шепоче: «Доню, донечко моя пухнаста, дороге моє дитя, що ми зробили з тобою, доню!..»

Юра обійняла чоловіка, огорнула собою, наче хмарина – гору, й завібрувала разом з ним, зійшла зливою від болю, якого завдав їй той електричний струм. «Тату! Татку! Дорогий мій, не плач! Я тебе так люблю! Ти ні в чому не винен, тату!» Чоловік шарпнувсь, ніби прокинувся. Притис кулаками повіки, зітхнув тяжко й закашлявся надривним кашлем системного курця. Юра відчула, як її прохромлюють скалки простору, як її заповнює безрадісний сірий дим. «Він мене не бачить! Він не чує мене! ТАТУ!» Чоловік тяжко звівся і почовгав до кухонної шафки. За ним, напнувши кодоли і нитки, зі скреготом потяглася брила. Він прямо всередині шафки, озирнувшись на двері, налив з карафки прозорої рідини до маленького келишка і, ховаючись за дверцятами, вихилив. В одвірок, мов з екскаваторного ковша ринув сельовий потік – земля, глина, камінці, сміття, – ринув бруд. Голова майже лисої жінки з невротично настороженим поглядом розірвала напнуту струну вуст, на лиці утворився чорний отвір, і з отвору вихлюпнулася цівка жовчної глинистої в’язкої рідини впереміж з камінчиками і мокрими курячими пір’їнами.

– Шурік, ти що, пив?

Юрин тато повернувся за маґнітом важкого погляду.

Юра сидить у ванні й підкидає у воді пальцями ніг великий кип’ятильник. Це така електрична залізна спіраль для кип’ятіння води. В минулому столітті нею користалися мешканці гуртяг, готелів, будівельних фургончиків, санаторіїв, лікарень і в’язниць – усі, хто опинився поза кухонно-хатнім комфортом у тимчасовому чи довічному відрядженні. Утім, усі люди довічно перебувають у тимчасовому відрядженні, говорить Юрі голос, дуже подібний на її власний. Електрична розетка знаходиться на рівні простягнутої вгору руки. Імовірно, її монтували під пральну машину або фен, чи електробритву попри всі правила пожежної, чи ще якої там безпеки. Я хочу сказати, говорить Юра, що мені байдуже, що ви там понавигадували у своїх науках. Я вважаю, що комплекс Електри – це комплекс тотального непорозуміння з людським світом, тому що той, хто зрікся матері, не може по-справжньому народитися – блукатиме при світі, мов кульова блискавиця, і знищуватиме все, до чого притягнеться подихом, порухом, поглядом, навіть думкою. Всі люди є нашими матерями в минулих життях, усі всім матері з безпочаткових часів. Юра ніколи б не могла сказати такого, тим більше так сказати. Я дуже лю. своїх діда і бабу, говорить Юра до батьків. Смерть бабці від мене ви приховали. Дідусь помер незабаром після неї. Просто на вулиці. Його тіло розшукали днів через дев’ять, по завершенні всеімперської алкогольної вакханалії на травневі ковени. Бачите, я все знаю! Я розумію ваш стан, але ототожнитися з ним не з… мо… гла… жу… Бо виджу, що у людській смерті зовнішні обставини нічого не важать. І тим більше для трупа будь-які події вже – ніщо. Кремація – ось єдине, що варто робити із зужитими упаковками. Екологічно. Не дивно, що ви, мої батьки, вважа… ли… є… те… мете… мене бездушною потворою, виплодком сатани. Сатана – це з вашого християнського лексикону, котрим я не послуговуюся (що лише зміцнило вашу переконаність у моїй потворності і нелюдськості). Тринадцять шоколадок. Йіви.

– У тебе дочка щезла, а ти п’єш! Треба молитися за неї!

– Вона померла! – кричить батько, і очі його наливаються масно-чорною гуашшю крові. – Ти, лушпайка, не смій говорити про Юру! Не смій тут базікати про Господа, ти!

– Ви хоч розумієте, що я не є вашою власністю! – кричить Юра. – Ти, мамо, коли пиляла мене своїм загубленим життям, яке ти поклала на нас із татом, ти хоч іноді, хоч на мить, могла би припустити, що ми – не твій хатній олтар і що ти сама хотіла порядного чесного чоловіка і дитину, доньку причому, і що мати дитину – це радість, якщо ти її хотіла, і що мені мо… гло… же… бути ще гірше, ніж тобі, бо ти усього лише не вмієш тішитися з того, що отримала бажане, а я взагалі не бажала, може, у тебе родитися, мені взагалі не було з чого тішитись чи не тішитись, я не ма… ла… ю… тиму… вибору просто, ти спитала мене, чи я хочу пожертвувати своїм життям, своєю свободою заради твоїх ілюзій, твоєї пихи?!

– Не смій говорити, що вона померла! Господь милостивий, моє серце сказало б мені, якби вона померла! Не смій кричати на мене! – волає мама, з неї стрімко витикаються, набрякають, видовжуються сірі варені моцаки, мокре галуззя і собачі хвости. Батько згортає рукою все, що є на столі, ніби загрібає воду. Горнята, понакривані серветками слоїки з підозрілим вмістом, тарілки вибухають скалками і безгучно загрузають у глині, перемішаній зі сміттям, хлібними крихтами і курячим пір’ям. Батько хапає ножа, навіжено лаючись, кидається вперед – туууууууу. Туууууууууу. Туууууууууууу.

Туууууууу. Туууууууу – гуде у вусі тому, хто зараз дзвонить до цієї хати і марно чекає на відповідь. Юра кидається між батьком і матір’ю. Ляскає в абажурі під стелею лампочка і зрушує крижаною електричною зливою долі. Телефон замовкає, простір порохнявіє сутінково й дужче скулюється, огортаючи слизом дві закляклі, як були, фігури. Підлога заростає кригою.

Ніж лунко падає на кригу й елегантно запливає під плиту, звідки його хрін тепер витягнеш. Чоловік труситься від струму, жінка – куряча гузка на ніжках, – святенницьки схлипуючи і розсіюючи навсібіч мокре пір’я хресних знамень, дріботить геть з кухні.

– Господи! – хрипить чоловік, втупившись у простір перед собою, ніби намагається роздивитись ту скляну стіну, ту зливу, яка зупинила його навіжену лють. Але він незрячий. Заходить кішка і дивиться на Юру. Чоловікові підгинаються ноги, він опускається на стілець і повторює: – Господи! Якби я міг у таке повірити, – він звертається до кішки, – я би заприсягнувся, що Юрка щойно схопила мене за руку і не дала вбити.

Кішка, обережно обходячи Юру, підходить до чоловіка, застрибує йому на коліна і вмикає свій котячий мотор. Порвані мотузки і рушники звисають з чоловіка, цівка масної чорної гуаші витікає з рота йому на підборіддя і тече за комір, він притискає до себе кішку, але насправді він притискає брилу, люляє її, наче немовля, брила потріскує і тихо вкривається мохом. Надворі темніє, наче на грозу (хоча звідки взятися грозі у вересні), а в кухні вже зовсім темно.

Юрі здається, ніби темрява рухається довкола неї, за нею, поперед неї і що простір складено з окремих напівпрозорих жилкуватих брил кварцу. Ці тендітні матерії осені, багряний цукор, мильні дотики рослин, розшаровані запахи, застояні кольори, всесвіти золотої плісняви. Священик так і стоїть посеред свого городика, але вже не у благості, втішений красою божого задуму, а спантеличено роззираючись. Його збентеження морською травою росте йому з вух морською травою. Гігантські комахи дирижаблями зринають у грозове небо, починає накрапати дрібний дощик. У густому повітрі тьмяно проступає на мить даґеротипне зображення Миколи Амосова. Юра, рясно засіяна краплинами, що стрімко проростають лускою, запливає до молитовні, а луска так само стрімко зсихається й відлущується з тим звуком, ніби на старий жовклий тиньк шепоче натовп шамкотливих бабусь у чорному. Химерно смерклий затишний простір повниться низьким тривожним потріскуванням і гудінням – або комах, або молитов – проказаних і невисловлених, що є переважно проханнями і скаргами, може, зрідка, подяками й обіцянками, але ніколи не співчуттям до всіх живих істот. Але і комах, що втекли від дощу, дійсно понапихалося від негоди подалі в тепло, як гебістів до храму Московського патріархату, коли на Великодню службу ось-ось має нагрянути президент з почтом. Повітря тисне. До Юри наближається картинка під шклом, і шкло безгучно повзе навсібіч зіркою тріщин. Паперові картинки прокволо займаються і тліють, глухо, як далекий удар грому, падає і котиться підлогою якийсь предмет – келих, чи пак чаша, нажахане лице священика зринає з усіх кутів й вивергає з рота велетенські веселкові бульки. Щось коїться, але ніхто не розуміє, що саме, хоча принаймні двоє істот сприймають це щось, причому абсолютно по-різному. Священик, наприклад, певний кінця світу й не певен, що подужає вигнати з хати диявола. Він не тямить, що має спершу робити: гасити ікони чи творити молитви на вигнання винуватця пожежі. Тому він безладно метушиться і хреститься. Гупає і розбивається шиба. «А побий тебе грім!» – скрикує священик, і його опановує регіт: грім-бо вже й без його нечестивих вигуків побив!

Юра водночас бачить стільки усіляких суджень про своє життя, що лише в осмисленому вигляді вистачило б на десятки шкільних творів. «Дитинство привида», «Привид в людях», «Привидові університети». Це вони в школі проходили, це написав письменник на прізвище Горький. «…я мала багато „переломних“ подій і переживань, тому що розбудити мене намагалися все частіше і наполегливіше. Але я лишалася тупо статичною, не в змозі відрізнити чуття від нафантазованих емоцій…

За слово „тупо“ мені знизили б оцінку, як за несамохіть вжитий вульгаризм, зауважує Юра.

…коли я зрозуміла, що всі ці події відбуваються не зі мною, а з іншими, не в мені, а назовні, що я не маю до них жодної живої дотичності, а просто споглядаю власну фантазію себе в усіх тих історіях, я полюбила цвинтарі. Тому що між історіями живих й історіями мертвих немає різниці. Якщо вже я не монтуюся з історіями живих, бо не маю власної, то краще тоді фантазувати серед мертвих, маючи за відправну точку лише скупі вихідні дані на їхніх надгробках. На цвинтарі я почуваюся єдиною паспортисткою у паспортному столі якогось спорожнілого після ядерного вибуху містечка на вимерлій планеті. Тут я взялася читати фантастів. Раніше вони дратували мене своєю штучністю: що вони можуть знати про світ безперервного усвідомлення уві сні?!

Простір довкола мене зазвичай коливався золотаво-зеленкуватий, немов озерна вода, або вода у моєму занедбаному акваріумі, або як тінь від наскрізно просвіченого сонцем виноградного листка на книжковій сторінці. Я отримувала щодня листи від равликів…

Я можу себе визначити: я інфантильна. Не дитинно-безпосередня, щира або наївна – саме інфантильна, мовби якась принцеса-рептилія, царівна Вуж. Пробудження у нормальному людському повсякденні породило ненависть до себе. Я стала злою. Точніше – навіженою, і скаженство це інколи виходило з-під контролю: я могла впасти в шал і покалічити себе, оточуючих, розтрощити довколишній простір матеріальних предметів, кричати так страшно, що міські тварини тікали і ховалися. Здавалося, я маю повний рот калу, просто набита лайном і сміттям, і все це негайно треба виблювати, вичистити…

Через ці рядки шкільного твору моїх батьків запросили б до школи, а мені запропонували б відвідати шкільного психолога.

…Я приходила на цвинтар – до старих, нашарованих, як пиріг, склепів – читати, доки було відносно тепло, тепло, парко, спекотно, тепло, прохолодно і ще стерпно. Тільки наприкінці жовтня, коли вже книга замерзала в руках і тремтіла на вогкім вітрі, а денне світло скулювалося зі швидкістю вкинутого в окріп слимака, я ходила до цвинтаря просто так, без книжки. Взимку блукала поміж надгробків, провалюючись до щиколоток у хруську шкарубу всохлої трави і галуззя, притрушених незайманим снігом. Влітку – сиділа незворушно до ранку. Іноді при Повні можна було продовжувати читати, зір поволі непомітно призвичаювався, переповзаючи сутінки.

Тоді я прочитала у Рея Бредбері про марсіанина, котрий перетворювався на того, кого у ньому бачили люди, аж поки не опинився у натовпі. Натовп існує, щоб знищувати. Ця історія багато чого пояснила мені про мене. Відкрила очі на те, чим я є: „марсіанином“, що набуває форми історії кожної зустрічної людини. Зрозумілим зробився мій вроджений ірраціональний жах перед натовпом і невміння слухати чиїсь оповідки. Читати після цього Лавкрафта було помилкою. Нічого страшнішого за людину з її життєвими історіями бути не може. І я забила на фантастів.

Ще один підлітковий вульгаризм.

Фентезі мені видалося бутафорським і претензійним. Навіщо вигадувати й прикрашати історії, коли їх і без того повно? Цілий світ.

Колись один макабричний анестезіолог, з яким я мала вимушений безпосередній контакт на операційному столі, сказав, що маска мені дуже личить. Премедикація димедролом на той момент уже зробила свою чорну справу, позбавивши здатності відчувати будь-що, навіть реагувати на чорний гумор. Я всоталася у маску і побачила морок. Я його усвідомила. Він пронизував до кісток, мов листопад з першими приморозками. Я стала ним.

Батьків спитали б, яку саме і коли я пережила операцію, і вони б перезирнулися і сказали хором: „Ніколи. У неї ніколи не було ніякої операції“».

У молитовні дощить – наче під стелею ввімкнулися аварійні протипожежні розпилювачі. Священик похапцем запалює всюди тонюні бурштинові свічки, але ті його не слухаються – гаснуть, вислизають, падають, ламаються, священик пітніє, почувається якимось дресирувальником, приборкувачем стихій, девідом копперфілдом – що ревніше він молиться, то чіткіше проступають довкруж слова, цілий рій розлючених ос, вир схарапуджених метеликів, і всі вони заплутуються у пелені дощу, захлинаються, падають долі й котяться, наче горох

або град, який гроза несе з найвищих у світі гір…

Лама вже третю годину не відривається від комп’ютера. Він відповідає на електронні листи. Силовики пролізли до найглухіших сіл, невтомні китайські пеленґатори сидять, відстежують усі телефонні дзвінки, не сплять, горопашні. Контакт з Тибетом майже відсутній. Дорогі мої брати і сестри, ви просто виходьте на контакт зі своєю лінією передачі, медитуйте на Шістнадцятого Кармапу, бажайте усього найкращого Сімнадцятому Кармапі, можете навіть обом сімнадцятим Кармапам, справжньому – Трінле Тхає Дордже і китайському політичному висуванцеві, бажати усього найкращого, – ченців заарештовують лише за наявність електронних засобів зв’язку, фільтрують лише Інтернет, лише змі під цензурою, закордонні сайти завірусовані, маленькі китайські віруси розповзаються навсібіч з причіпними адресами «внутрішніх ворогів», справа твоя живе і процвітає, о великий Мао! – але ваші добрі побажання, брати і сестри, пронизують простір, який неможливо профільтрувати й відцензурувати.

Більшості адресатів Лама коротко пояснює причину скасування його лекцій. Адресати переважно з Європи, особливо Східної, але трапляються і з Америки. «Я не можу виїхати з країни», – пише їм Лама. Периферію його уваги займають такі речі, як знахабнілий, щороку голодніший рак, біль у закутаній картатим пледом спині, трупи тибетців на вулицях, масові арешти студентів, які покинули навчання в Індії і добровільно повернулися, тортури у в’язницях, голод у блокованих монастирях, розстріляні на кордоні з Непалом юні черниці, хлопчик з пораненою ногою, хлопчик. приреченість у повітрі – навіть усередині макдоналдсів, де здичавілі від голоду тибетці дичавіють ще більше від розмаїття синтетичного їдла і яскравих фантиків, учні в далекій європейській країні Україна, котрі внаслідок своїх дріб’язкових чвар поділилися на «хороших буддистів», доброякісних, і «поганих буддистів», злоякісних, китайці, що навіть у тій далекій Україні скуповують землі, люди і демони, голодні духи й глупотники, тварини, що вимирають, планета, де ніхто, окрім китайців і тарганів, не хоче розмножуватись, подерті лінії передачі, мертві дроти в глині між поваленими буревієм стовпами лінії електропередач, багато чого, все, що пропливає і міниться холодними електричними полисками невпинного страждання…

…ось він, час Калі-Юґи. Можна звинувачувати корпорації, уряди і Світовий банк у керованих терактах, фінансових кризах і військових конфліктах, можна дивитися на затемнення світу як на сонце в чорній короні. Можна і далі закликати захисників Дхарми, не нарікаючи на їхню бездіяльність і не розчаровуючись, бо не відомо насправді, чи це вже кінець. Можливо, битва ще й не починалася.

Лама споглядає свій власний хаос, сподіваючись знайти відповідь на запитання, чому він втягується у все це, чому він зісковзує у світську колію політичних протиріч, не в змозі погодитися з позицією Далай-лами, чому не здатен дивитися на тибетське повстання так само відсторонено, як на події Помаранчевої революції в Україні? Щоправда, там, на Майдані, нікого не вбивали. Можливо, і тирлувалися серед натовпу спецслужили в цивільному, але ж на вулицях Лхаси кожен третій – перевдягнутий поліцейський.

Сотні мертвих, тисячі поранених, котрі вмирають з голоду і бояться йти до китайських шпиталів. Китай звітує перед світовою громадою: загинуло щось близько двадцяти чоловік. Ну, може, ще якісь там кочівники з далеких провінцій поза автономією… Мільйоном більше – мільйоном менше, китайці мислять широко: «Ідіть і споживайте!» Люди кидають житло, залишають монастирі й тікають у гори, переправляють своїх дітей до передмістя Дхармасали, діти моєї нації йдуть через кордон, мов контрабандний вантаж, наче набої і фасований кокаїн, думає Лама. Місяць переходу крижинами хмар, утрамбованих дитячими стопами. Навіть уже в Непалі місцева поліція може схопити втікачів і депортувати. Лама згадує п’ятдесят дев’ятий, коли Далай-лама пішов у вигнання, а його самого ув’язнили на вісімнадцять років. Тоді з вигнанцями теж було багато дітей, терплячих мовчазних безбатченків – скільки змогли забрати, скільки змогли доправити намоленим шляхом. Тоді з шести мільйонів тибетців знищили більше мільйона. І скільки б не народжували дітей для вигнання, нам не наздогнати китайців і мусульман – вони вже йдуть, як сарана, фактично вони ВЖЕ прийшли.

Але щороку сотні дітей опиняються в Індії. Можливо, їм легше адаптуватися в тому кліматі, ними опікується Далай-лама. Дорослі горяни мруть у солодкавій індійській вогкості, мов пересаджені рослини. І вся ця демократична незалежна преса там, у себе вдома, відважує гомеопатичні дози політкоректного співчуття, ніби гуманітарну допомогу. Де рятувальні місії і та «світова спільнота», до котрої апелює Далай-лама, вимагаючи «встановити істину на основі фактів»? Китайські соціалісти – це саме ті фахівці з незалежних розслідувань, які нам зараз потрібні – аби кількість тибетців нарешті дорівнялася до кількості маньчжурів у КНР чи монголів у Внутрішній Монголії. Офіційна меншина, ще одна. Весь світ складається з оцих офіційних меншин, і кожна має таке привабливе право – боротися за свої права. Дякуємо за офіційний дозвіл на право боротися за право. Пішов до храму – побився лобом об статую Будди, зайшов до макдоналдса – з’їв свій біґмак. Відчуй себе народом! Ти не один.

«Далай-лама говорить про колишню незалежність Тибету, отже, закликає до незалежності. Далай-лама захоплюється народом Тибету, отже, схвалює безлади у Лхасі. Далай-лама використовує пекінську олімпіаду для пропаганди бажань тибетців з наміром її зірвати» – чи можна поєднати логіку і пропаганду? Місцеві комуністи не сплять ночами: наказано підсилити патріотичне виховання ченців. Якби йти за логікою, то ченців можна тільки ліквідувати. Єдиний спосіб патріотичного виховання нації – ліквідація патріотів. США знищили б нас лише своїми макдоналдсами, без жодної іншої зброї чи політичної пропаганди. Всі імперії суть одне. В сансарі все однаково…

Китай не зійде з курсу, невже Далай-лама цього не розуміє?

І до всього цього ще й те, що з’явилося в кімнаті кілька тижнів тому – кволе світіння, котре Лама визначив як присутність чийогось сну у власному сні. Щось ніби давній запах парфумів з порожньої скляночки, котра, не помічена кількома поколіннями незнайомих людей, порохнявіє за шафою в одному з покоїв родинного будинку.

– Допоможи мені!

Лама споглядає сліди бляклого сяйва – кола поверхнею сну. Оленяча печера, від дна до склепіння заповнена водою, знизу солоною, а згори – прісною, де на межі потоків створюється візуальне враження, ніби можна виринути на повітря. Але просто прісна вода прозоріша за солону. І от площиною зіткнення двох потоків ідуть кола і змішують їх, одна ілюзія заступає іншу. Над водою вода…

– Я лише можу дати тобі кілька загальних настанов і відповісти на твої питання.

– Я тут живу?

– Ні, ти ніде не живеш.

– Де я?

– Ти в ба…

З гуркотом у простір вламується поїзд метро й мчить кудись, відносячи з собою сказане.

– Що це? Я померла?

І Лама бачить раптом ще не ороговілу вологу плівку – найсвіжіше з нашарувань, котре ясніє картинкою місцини – холодного православного цвинтаря вночі, не надто древнього, скутого приморозками.

Зображення тихо гуде. Цей звук, подібний до вібрацій дримби степового вітру, пронизує зсередини, розростаючись міцелієм, голос тужливої сопілки, на таких сопілках грають в Україні, точніше, так на сопілці грають лише в Україні. Плівка міниться і прогинається у воронку тривимірності – це могила, в ній – старі родинні кістки і два свіжих тіла, чужих і тим кісткам і одне одному. З-під землі вибивається й тече інієвою поверхнею звук рінґтону – з такою настирливістю, без надії сподіваючись, може телефонувати лише мама, котра чекає на повернення дитини. Обід з чотирьох страв на завтра зварено, випрані постільні комплекти, шість напірників, шість пошивок і шість простирадл перепрасовано, гречку, до якої місяць не доходили руки, перебрано, а дитини все ще нема. Сон злущується й оголює глибший: самотня дівчинка темного дня – світлої ночі, перечіплюється об слизький закрижанілий корінь заблукалого дерева, неоковирно котиться схилом до нижніх склепів, скручує собі карк і прокидається…

– Те, чим ти нещодавно була, – так, воно померло.

– Чому священик мене не бачить?

– Бо він не бачить.

– Я залишуся тут?

– Ні.

– А я зможу сюди повернутися?

– Це буде великим досягненням уваги, якщо зможеш. Але краще тобі йти до Чистої Країни.

– Допоможи мені!

Лама бере блакитний опал на червоній шворці й, наче у воду, опускає його в сумне мерехтіння. Усміхається туманному клубочкові печалі і страху. Сяйво пронизує навіть глибокі печери, заповнені водою.

Світ – ніби зсередини велетенського, хитромудро, але з математичною безжальністю виграненого діаманта – оточує Юру зусібіч своїми ідеальними чарунками, стільниками, чиї отвори заростають зображеннями, перше-ліпше ловить увагу й затягує водокрутом у свою пласку тривимірність чіпкої болючої реальності. Нас багато. Нас до фіга настільки, що непомітний, як усе природне, процес дихання переростає у поняття, у термін. Розумійте як хочете. Хоча що тут розуміти, коли можна відчути – щомиті, і не лише у громадському транспорті або у власному авті на міській вулиці. Можна відчути навіть уночі, під ранок, коли всі вони дихають у своїх стільниках – майже синхронно, стискаючи звідусіль твою кволу, подерту шрапнеллю їхнього радіо оболонку. Вони – це ти. Ти – такий достоту, як вони, вас виловлено, мов галушки з космічного борщу, однакових за формою і змістом, з приблизно однаковим набором властивостей, можливостей, ймовірностей і реакцій, принаймні, кількість сценарних варіантів дуже обмежена.

Боляче!

Те, що Юру всмоктує і закручує у вирі спалахів і гуркоту, називається життям у тілі, воно її позначає іменем – мовби утрамбовує, запечатує і ставить на ній хрест. ЕЛЕКТРА.

Я – Електра .

Як боляче! Боляче шарпають лікті крізь пальта. Кадри побаченого між спалахів упиваються в очі, в тіло, наче скалки, голки, шурупи і металева стружка із саморобної бомби, слово БІЛЬ виникає у всьому побаченому, всі ці слайди називаються БІЛЬ і завдають відчуття болю. Звуки висаджують зсередини, тепер є що висаджувати, є всередині і є ззовні. Запахи не відчуваються, але раптом усередині з’являється думка про те, що вони є, – виліплюється поняття запаху, від’ємне від кольорів. На переході між станціями метро жебрає юна вагітна циганка з аутичним обличчям візантійської ікони – просто стоїть з простягнутою долонею і дивиться поперед себе на стіну. Можливо, вона навіть не бачить людей, що рухаються тлом цієї стіни. Від одного погляду на циганку біль вистрибує назовні, роздираючи шкіру шурупами, голками, скалками і металевою стружкою, знову розлітається криками, гуркотом, спалахами. Вибух. Краса свіжини. Свіжина миті. Біль. Але Юру тягне потік, повз цю прекрасну істоту. Потік таких самих – прекрасних – істот, кожна з яких ранить своєю вразливістю, нестямна, крихка… Юру заносить до вагона, розтирає, наче між пучками пальців на порох, виліплює і заповнює нестерпним, сморідним, отупілим життям.

– Ти впхалася, сука! Диви, молода – і стала, шоби я з сумками до вокзалу мучилася – і посміхається, куррррррва!

Я-не-пос-мі-ха-ю-ся, не посміхаюся я, мені заціпило від болю, наче хтось розкраяв рота від вуха до вуха, і я не можу, не знаю, як мені стулити пельку, де він, той край, той рот, ті вуха, які електричні сигнали керують м’язами! Я не відчуваю напрямків, низу і верху, не відчуваю відстаней, хоча знаю, що вони є, але якщо ти бачиш мене, стара, жива, прекрасна паскудо, значить, я з’явилася!.. я є… я – щось, хтось, мій біль пробігає в моєму тілі нитками струму, струмками оживання, полисками опритомнення плоті. Я є. Я – Електра. І мені треба дихати.

Юра силується роздерти в собі цю кальку, втягнути повітря, судомиться під невпинний улазливий вереск чорноротої баби. Ця брудна стара сука з розмитим обличчям, з якого, мов олов’яні цвяшки, стирчать її сльозливі червонясті очі, не змовкає ані на мить, апелюючи до пасажирів, намагається вдарити, штовхнути Юру, тій шумить у голові, й вона не розбирає слів – лише чує голос, це ніби кричить її біль. Потяг зупиняється.

– Подавися, суко! – зі схлипом прорваної греблі вигукує Юра. Так кричить немовля, коли йому з горла вилітає корок пологового слизу. Юра вихаркує цю фразу, ніби чорний бумеранг злості цієї баби, спалахом бачить її отетерілу пику, якесь мокротиння – наче слимака на її щоці. Юра вилітає з вагона, двері зачиняються, потяг рушає. І Юра розуміє: вона щойно плюнула людині в обличчя. І Юра розуміє також, що ця баба – лярва десятого ступеня, високої категорії, і, на відміну від неї, Юри, вона своє завдання здійснила – за віртуозно викликану агресію воздасться їй демонами-паразитами щедро, може, її підвищать, переведуть на рівень автономного вірусу – якого-небудь маркетолога, рекламіста чи політолога.

Юра сідає на лавочку. Потяги йдуть один за одним, але людей не меншає. Юрині очі дивляться. Ковзають поглядом у натовпі. Намагаються кинути якір чи хоча б малий гачок. Згадати щось людське.

Це якась омана, не знаю, навіщо роблю це, коливання сумнівів сягають тієї межі, за якою я знову можу розсіятися, я вже майже знаю, що зусилля треба прикладати якраз до протилежного, але саме тому роблю навпаки – думаю про якесь дитинство. В дитинстві від мене всіляко запинали довколишнє життя, відсікаючи «брудне», «страшне» і «згубне» – «неправильне». Бомжів не існує, шлюб беруть раз і на все життя, на стінах – світлі шпалери у квіточку й ідилічні репродукції (мазанина ремісників з Узвозу), дівчинці мають подобатися ляльки, балерини, золоті делікатні прикраси, святкові сукні, лаковані мешти, банти, квіти і рюші, чоловіки – лицарі, Чумацький Шлях – видимий зріз спіралі нашої галактики, людина – цар природи, Ісус любить усіх. Таке дбайливе садівництво. Я не знаю свого коріння, своїх родичів, – мабуть, вони не відповідали високим критеріям принцесиного життя, не гідні були з’явитися на шпалерах світу дівчинки, по яку має прискакати принц на білому коні. Тому я не знаю історій своїх родичів, взагалі не знаю жодних людських історій, окрім описаних у літературі. Я просто росла собі у своєму вакуумі й виросла неправильною фантазеркою. Фантазії мої були побутовими, як жіночий журнал, бо моїм побутом була дитяча магія постійного сну – такої ніби прострації, де предмети не є предметами, а будь-яка дія нагадує дайвінґ. Тобто звичайне соціальне життя було для мене фантастичним світом, про який можна лише фантазувати, а мої переплутані у фазах сни, все це щоденне сомнамбулічне равликове існування – чимось пересічним, само собою не вартим уваги.