Текст книги "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

Розділ VII
КРУТОЯР

1

Після учти в садибі мера та сутички, що сталася в «Раю для подорожніх», минуло три тижні. Між ка-тетами Роланда і Джонаса встановився такий-сякий мир. Місяць-Цілунок зник з нічного небосхилу, і на його місці почав народжуватися Місяць-Торговець. Дні стояли теплі й сонячні. Навіть старожили визнавали, що такого чудового літа на їхній пам’яті ще не було.

Одного погожого літнього ранку Сюзен Дельґацо мчала на своєму дворічному гнідому жеребці Пілоні на північ уздовж Крутояру. Вітер розвіював їй волосся за спиною і висушував на щоках сльози. Вона легко стиснула боки Пілона чоботами без шпор, благаючи його скакати швидше. Пілон послухався її – він стрілою полетів уперед, притиснувши вуха до голови. Хвіст майорів на вітрі, як прапор. Сюзен, одягнена в джинси й вицвілу сорочку кольору хакі, занадто велику для неї (колись вона належала її батькові), яка й стала тепер причиною всіх бід, нахилилася вперед – трималася однією рукою за луку сідла, а другою гладила шовковисту гриву на міцній шиї коня.

– Швидше! – шепотіла вона. – Лети швидше! Давай, любий, давай!

Пілон ще трохи прискорив свій галоп. Те, що він на це спроможний, вона знала. І підозрювала, що йому навіть вистачило б сил зробити неможливе.

Вони летіли вздовж найвищого хребта Крутояру, і вона ледь розрізняла величний схил землі, що полого спускався до Чистого моря, весь у барвах зелені і золота, мріючи в блакитному мареві моря. Будь-якого іншого дня цей краєвид і прохолодний, солоно-запашний вітер з моря підбадьорили б її і додали снаги. Але сьогодні вона хотіла лише одного: чути стукіт Пілонових копит і відчувати, як напинаються його м’язи, сьогодні вона хотіла втекти подалі від гірких думок, що її обсіли.

А все тому, що того ранку вона спустилася на кухню, вдягнена для верхової їзди в стару сорочку її батька.

2

Тітка Корд у пеньюарі стояла коло плити. Її волосся досі було забране під сітку. Вона насипала собі вівсянки у велику миску і поставила її на стіл. З того, як тітка повернулася до неї з мискою в руках, Сюзен одразу збагнула, що та не в доброму гуморі. Про це свідчили невдоволено скривлені губи тітки Корд і несхвальний погляд, яким вона нагородила Сюзен, коли та чистила собі апельсин. Тітоньці досі не давали спокою срібні й золоті монети, які вона не могла отримати негайно, бо відьма жартома вирішила, що Сюзен має лишатися незайманою аж до осені.

Але Сюзен розуміла, що й це не головне. Все було простіше простого: вони вже давно остогидли одна одній. З усіх сподівань Корделії, що не справдилися, гроші були лише одним. Вона розраховувала, що вже влітку будинок на краю Крутояру належатиме їй одній… і час від часу до неї зможе навідуватися пан Елдред Джонас, яким Корделія, схоже, захопилася не на жарт. Натомість вони досі товклися тут удвох. Одна – жінка на порозі менопаузи, з тонкими, щільно стиснутими від невдоволення губами на тонкому невдоволеному обличчі, з крихітними грудками-яблучками під сукнями з високими комірцями-зашморгами («Шия, – часто повчала вона Сюзен, – це головне»), з волоссям, що вже втрачало колишній каштановий блиск і в ньому прозирали сиві пасма. А друга – молода, розумна, жвава, і її дівоча врода вже ставала жіночнішою та невдовзі мала розпуститися, як бутон. Між ними було таке нестерпне тертя, що кожна іскра могла будь-якої миті перерости в пожежу. І нічого дивного в тому не було. Просто чоловік, чия любов до них обох була такою сильною, що під її крилом вони теж любили одна одну, помер.

– Знову на того коня? – роздратовано мовила тітка Корд, всідаючись за стіл у променях ранкового сонця. Якби у них гостював пан Джонас, вона б ніколи не дозволила собі сісти в такому місці. Яскраве світло робило її обличчя схожим на вирізьблену з дерева маску. В кутику рота в неї з’явився чиряк – ознака того, що тітка погано спала.

– Еге ж, – сказала Сюзен.

– Хіба ти цим наїсися? На одному апельсині до дев’ятої години не проживеш, дівчино.

– Нічого, проживу, – відповіла Сюзен, поспіхом доїдаючи часточки апельсина. Вона бачила, до чого все йде, бачила вираз неприязні й осуду в тітчиних очах і хотіла забратися подалі від столу, перш ніж почнеться гроза.

– Хочеш, я насиплю тобі каші? – спитала тітка Корд і вкинула ложку в вівсянку. Наче кінь ударив копитом у багнюку (або лайно), подумала Сюзен, і в неї всередині все стислося. – Хоч не помреш від голоду до обіду, якщо ти збираєшся їздити верхи так довго. Авжеж, така вишукана молода леді, як ти, не завдаватиме собі клопоту робити щось по господарству…

– Я зробила все, що треба було. І ти це чудово знаєш, подумки додала Сюзен. Я зробила все, поки ти крутилася перед дзеркалом і мацала пальцем свій прищ.

Тітка Корд укинула в свою бурду пристойний шмат масла (Сюзен гадки не мала, як цій жінці досі вдавалося зберігати струнку фігуру) і спостерігала, як воно розпускалося. Якусь мить здавалося, що сніданок все-таки закінчиться на цивілізованій ноті.

Але потім тітка помітила сорочку – і почалося.

– Перш ніж ти вийдеш надвір, Сюзен, я хочу, щоб ти зняла з себе цю ганчірку й одягла одну з нових блузок для верхової їзди, які минулого тижня прислав тобі Торін. Це найменше, що ти можеш зробити, щоб продемонструвати свою…

Навіть якби Сюзен її не перебила, то подальша тітчина тирада все одно потонула б у її гніві. Дівчина з любов’ю погладила рукав сорочки, тканина якої від постійного прання стала майже оксамитовою.

– Ця ганчірка належала моєму батькові!

– Еге ж, Пату, – пирхнула Корделія. – Все одно вона на тебе завелика, і запрана, і непристойна. Коли ти була ще малою, то носити чоловічу сорочку на ґудзиках дозволялося. Але тепер, коли в тебе з’явився жіночий бюст…

Блузи для верхової їзди висіли в кутку. Їх принесли чотири дні тому, але Сюзен навіть не схотіла забирати їх до своєї кімнати. Сорочок було три: червона, зелена і блакитна – всі шовкові і, поза сумнівом, збіса дорогі. Сюзен одразу їх не злюбила – за претензійність, манірність, широкі рукава, що мали артистично майоріти на вітрі, великі дурнуваті коміри… і авжеж, глибоке декольте – апофеоз усіх бажань Торіна на випадок, якщо Сюзен з’явиться перед ним у такому вбранні. Чого вона робити аж ніяк не збиралася.

– Мій, як ти кажеш, «жіночий бюст» мене геть не цікавить і не може цікавити нікого, коли я катаюся верхи.

– Може, й так, а може, й ні. Якщо тебе побачить один зі скотарів баронії, навіть Ренні – адже він, як тобі відомо, весь час проводить на пасовиськах, – то непогано було б, щоб він при оказії переказав Гартові, як тобі личить одна з тих camisa, [12]12
  Camisa – сорочка ( ісп.).


[Закрыть]які він так щедро тобі подарував. Тож чому ти така вперта, дівчино? Чому завжди так непоступливо поводишся?

– А тобі що з того, тітко? Ти ж отримала гроші, чи не так? І отримаєш ще більше. Коли він мене трахне.

Побілівши від люті, тітка Корд перехилилася через стіл і дала їй ляпаса.

– Як ти смієш вимовляти це слово в моєму домі, ти, нахабо? Як ти смієш?

Саме тоді Сюзен і розплакалася, коли почула, як Корделія називає дім своїм.

– Це був дім мого батька! Його і мій дім! А тобі нікуди було йти, крім як до казарми! І він прийняв тебе! Прийняв тебе до нас, тітко!

Дві останні часточки апельсина досі були у неї в руці, і вона з силою пожбурила їх тітці в обличчя, а потім так несамовито намагалася вибратися з-за столу, що стілець не витримав і перекинувся на підлогу, потягнувши її за собою. Над нею нависла тітчина тінь. Прагнучи якнайшвидше з неї вибратися, Сюзен швидко поповзла геть. Її волосся розтріпалося, щока горіла від ляпаса, очі пекло від сліз, у горлі судомило. Врешті-решт їй вдалося зіп’ястися на ноги.

– Ти невдячне дівчисько, – сказала тітка. Її голос був тихий і так насичений отрутою, що звучав майже ніжно. – І це після всього, що я для тебе зробила, що Гарт Торін для тебе зробив. Та сама коняка, на якій ти збираєшся роз’їжджати, – Гартів подарунок з поваги до…

–  ПІЛОН БУВ НАШ! – пронизливо закричала Сюзен, розлючена до краю цим навмисним приховуванням правди. – ВОНИ ВСІ БУЛИ НАШІ! І КОНІ, І ЗЕМЛЯ-ВСЕ БУЛО НАШЕ!

– На півтону нижче, – сказала тітка Корд.

Глибоко вдихнувши повітря, Сюзен спробувала опанувати себе. Вона відгорнула волосся з обличчя, відкриваючи щоку, на якій проступив червоний відбиток руки Корделії. Побачивши його, тітка аж здригнулася від огиди.

– Мій батько ніколи б цього не дозволив. Не дозволив би віддати мене в наложниці Гартові Торіну. Хай там як шанобливо він ставився до Гарта як до мера… чи до свого патрона… він би ніколи цього не дозволив. І ти це знаєш. Ви, тітонько, це добре знаєте.

Тітка Корд підкотила очі й покрутила пальцем коло скроні, наче Сюзен збожеволіла.

– Ви самі на це погодилися, міс О-Яка-Краля. Еге ж, погодилася. А якщо тепер ти капризуєш і хочеш відмовитися від того, про що вже домовлено…

– Еге ж, – кивнула Сюзен. – Я дала згоду на цю оборудку. Після того, як ти мене день і ніч гризла, благала в сльозах…

– Ніколи такого не було! – вереснула вражена Корделія.

– Невже в тебе така коротка пам’ять? Мабуть, так. До вечора ти вже забудеш, як дала мені ляпаса за сніданком. Ну, то я не забула, тітонько. Ви плакали, плакали і казали, як боїтеся, що нас виженуть, бо за законом у нас більше нема прав на цю землю, що ми опинимося на вулиці, ви плакали й говорили…

–  Припини називати мене на «ви»! – заверещала Корделія. Найдужче в світі вона не зносила, коли її власне «викання» ставало зброєю, яка оберталася проти неї самої. – Ти не маєш права вживати стару мову, як і не маєш права скаржитися, дурна вівце! Іди собі! Забирайся!

Але Сюзен не вгавала. Її лють була сильніша за неї, і годі було приборкати її стрімкий потік.

– Ви рюмсали і казали, що нас виженуть, що ми підемо на захід, що ніколи не побачимо оселі мого татка чи Гембрі… а потім, коли я вже була досить налякана, ти говорила про гарненького малюка, якого я могла би мати. Землю, яка від самого початку була наша, знову повернули б нам. Наших коней так само. А на знак мерової прихильності я отримала коника, якому сама ж допомогла з’явитися на світ! І що ж я зробила, аби заслужити всі ці речі, які й без того були б моїми, крім як підписала одного-единого папірця? Що я зробила для того, аби він дав тобі грошей? Що я зробила, крім як пообіцяла потрахатися з ним, не зважаючи на його сорокарічну жінку, яка спатиме десь неподалік?

– То ти хочеш грошей? – розлючено посміхаючись, спитала тітка Корд. – Грошей хочеш? Будуть тобі гроші. Забирай. Ховай десь, губи, хочеш – свиням згодуй. Мені начхати!

Вона повернулася до своєї торби, що висіла на гачку біля плити, й заходилася в ній порпатися, але дуже швидко її рухи перестали бути рвучкими та впевненими. Ліворуч від дверей до кухні висіло овальне дзеркало. І в ньому Сюзен побачила, яке страшне було тієї миті в тітки обличчя. На ньому відбилася вся її ненависть, переляк і скнарість. Сюзен стало моторошно.

– Не треба, тітонько. Я бачу, як тобі неприємно з ними розставатися. Все одно я їх не візьму. Це курвині гроші.

Шокована, тітка Корделія повернулася до неї, скориставшись зі зручної нагоди забути про сумку.

– Це не проституція, дурна! Наложницями були й найвеличніші жінки в історії, і дехто з найвидатніших чоловіків був народжений наложницею. Це не проституція!

Сюзен зірвала з вішака червону шовкову блузку і підняла її вгору. І миттю сорочка обліпила її груди, наче весь час тільки й чекала нагоди їх торкнутися.

– Тоді чому він посилає мені ці лахи, які носять лярви?

– Сюзен! – в тітчиних очах з’явилися сльози.

Сюзен пожбурила в неї сорочкою, як перед тим – часточками апельсина. Блузка впала тітці під ноги.

– То підніми й натягни на себе. Сама розставляй перед ним ноги, якщо тобі це так до вподоби.

Вона розвернулася і кулею вилетіла надвір. А навздогін їй ширився істеричний тітчин вереск:

– Навіть думати про таке не смійте, Сюзен! Дурні думки призводять до дурних учинків. Пізно! Ви дали згоду!

Сюзен це знала. І як би швидко вона не гнала Пілона Крутояром, втекти від самої себе не могла. Вона погодилася. Якби Пат Дельґадо був живий, уся ця брудна оборудка, в яку дозволила себе втягти його донька, поза сумнівом, перестрашила б його. Але в одному він залишався би непохитним: вона дала обіцянку, а обіцянки слід виконувати. Ті, хто їх не дотримувався, потрапляли до пекла.

3

Вона осадила гнідого, хоч він ще міг мчати далі. Озирнувшись, побачила, що проїхала близько милі, і пустила коня легким галопом, риссю, швидким кроком. Вдихнула на повні груди і розпружилася. Вперше за весь ранок вона помітила яскраву красу дня – на заході в мареві гарячого повітря ширяли чайки, скрізь, куди око сягало, росла висока трава, а в затінку погойдувалися на вітрі квіти: волошки, люпин, флокси та її улюбленці – тендітні сині шовкоцвіти. Звідусіль, заколисуючи, долинало дзижчання бджіл. Цей звук заспокоїв її, і коли емоції трохи вляглися, вона змогла де в чому зізнатися самій собі. Зізнатися і вимовити це вголос.

– Вілл Деаборн, – сказала вона і здригнулася від вимовленого імені, хоча поряд не було нікого, хто міг би його почути, нікого, крім Пілона і бджіл. Тож вона промовила його знову, і щойно слова зірвалися, вона повернула руку зап’ястком до рота і поцілувала її там, де під шкірою пульсувала кров. Те, що вона зробила, її вразило, бо сталося спонтанно, поза її волею. А надто вразило те, як збуджували її смак власної шкіри й поту. Вона відчула гостру потребу вдовольнити себе, як тоді, в ліжку, після зустрічі з ним. В її розпашілому стані це було б недовго.

Але натомість вона вилаялася достоту так, як робив це її батько – А, трясця йому! – і сплюнула на землю. За останні три тижні Вілл Деаборн надто часто вигулькував у її житті й надто багато спричинив у ньому плутанини. Вілл Деаборн із його блакитними очима, що збурювали в душі неспокій, з його темною чуприною і його штивним осудом. Я можу бути розважливим, мадам. Що ж до пристойності… Дивуюся, що вам узагалі відоме це слово.

Щоразу, коли вона про це згадувала, від сорому й люті кров шугала їй в обличчя. Здебільшого від люті. Як він узагалі насмілився її засуджувати? Той, хто виріс у достатку й розкошах. Безперечно, слуги виконували всі його забаганки, а золота було так багато, що він навіть не потребував ним розплачуватися – йому все давали безкоштовно, щоб підлизатися до багатія. Що таке хлопчисько, як він (бо насправді він був ще зовсім хлопчиськом), могло знати про нелегкий вибір, перед яким вона постала? І взагалі, хіба міг пан Вілл Деаборн із Гемфіла збагнути, що насправді то був зовсім не її вибір? Що її змусили зробити цей вибір, навернули до нього, наче заблукале кошеня, якого мати-кішка тягне за шкірку назад до закапелку?

І все одно він не йшов їй з голови. Тітка Корд про це навіть не підозрювала, але Сюзен добре знала, що в їхній ранковій сварці був незримо присутній третій.

А ще їй було відомо таке, від чого тітонька втратила б рештки спокою.

Вілл Деаборн теж пам’ятав про неї.

4

Приблизно через тиждень після учти на честь нових гостей міста і жахливої ремарки Вілла Деаборна біля будинку, який Сюзен ділила зі своєю тіткою, з’явився розумово відсталий хлопчина-прибиральник із «Раю для подорожніх» – Шимі, як його називали люди. В руках він тримав величезний букет, здебільшого складений із польових квітів, що росли на Крутоярі, але подекуди в ньому, як рожеві розділові знаки, прозирали темні дикі троянди. Радісно всміхаючись і не питаючи нічийого дозволу ввійти, хлопець прочинив хвіртку.

Сюзен саме замітала доріжку перед будинком. Тітка Корд чимось займалася в садку на задньому дворі. Збіг був щасливий, проте не дивний: цими днями вони намагалися триматися якнайдалі одна від одної.

Із подивом і жахом Сюзен спостерігала, як Шимі йде до будинку, урочисто несучи перед собою букет. З-за квітів променилася задоволена усмішка.

– Доброго дня, Сюзен Дельґадо, дочко Пата, – радісно промовив Шимі. – Я прийшов до тебе, бо мене до тебе послали, і благаю прощення, якщо я тобі якось завадив, бо завжди я заважаю людям, і знаю, що заважаю, і вони це знають. Це для тебе. Бери.

Він рвучко підніс їй букет, і Сюзен помітила, що між квітами біліє якийсь конвертик.

– Сюзен? – гукнула тітка Корд з-за будинку, судячи з голосу, наблизившись. – Сюзен, мені здалося чи рипнула хвіртка?

– Так, тітонько! – гукнула вона у відповідь. Хай їй грець з її гострим слухом! Сюзен спритно вихопила конвертик між флоксів і маргариток та сховала його в кишеню сукні.

– Вони від мого третього найкращого друга, – повідомив Шимі. – В мене тепер троє різних друзів. От стільки, – він показав два пальці, насупився, додав ще два і розплився в усмішці. – Артур Гіт – мій перший найкращий друг, Дік Стокворт – мій другий найкращий друг. Мій третій найкращий друг…

– Цить! – тихо й сердито наказала йому Сюзен, і усмішка Шимі зів’яла. – Ні слова про твоїх трьох друзів.

Її шкіру – спершу щоки, потім шию і нарешті все тіло до самих кінчиків пальців – охопила якась дивна легка лихоманка. Впродовж останнього тижня в Гембрі багато теревенили про нових друзів Шимі. Здавалося, інших тем для розмов не лишилося, всі говорили тільки про них. Ті історії, які вона чула, викликали щонайменше подив і недовіру, але якщо поголос був оманливий, то чому розповіді очевидців були такі схожі між собою?

Коли тітка Корд зненацька вигулькнула з-за рогу будинку, Сюзен намагалася опанувати себе. Помітивши її, Шимі відступив на крок назад, і спантеличення на його обличчі змінилося відвертим переляком. У тітки Сюзен була алергія на бджолині укуси, тож тепер від розлогих крис свого сомбреро до самого краю подолу вицвілої робочої сукні вона була вкутана у серпанкову тканину і в світлі дня виглядала екстравагантною, а в сутінках – просто страшною. Завершальним штрихом у її вбранні були садові ножиці, вимащені землею, які вона тримала в обтягненій робочою рукавичкою руці.

Побачивши букет, вона рвонула до нього з піднятими догори ножицями. Біля племінниці зупинилася і, вклавши ножиці до імпровізованих піхов на поясі (неохоче, як здалося самій племінниці), відгорнула «вуаль» з обличчя.

– Хто це тобі послав?

– Не знаю, тітонько, – сказала Сюзен, хвилюючись, проте значно спокійніше, ніж сподівалася. – Це юнак із заїжджого двору…

– Заїжджого двору, аякже! – пирхнула тітка Корд.

– Схоже, він не знає, хто дав йому доручення, – вела далі Сюзен. Якби ж то вдалося його спровадити! – Він… ну, мабуть, ти б назвала його…

– Так, він дурень, я це знаю. – Тітка Корд нагородила Сюзен роздратованим поглядом і переключилася на Шимі. Спершись руками на коліна, вона закричала просто йому в обличчя:

–  ХТО… ПОСЛАВ… ЦІ… КВІТИ… ЮНАЧЕ?

Відгорнуті краї вуалі знову впали на обличчя. Шимі відступив ще на крок. Перелякано позадкував.

–  МОЖЕ… ЦЕ… ХТОСЬ… ІЗ БУДИНКУ-НА-НАБЕРЕЖНІЙ?.. ВІД… МЕРА… ТОРІНА?.. СКАЖИ… МЕНІ… І… Я… ДАМ… ТОБІ… МОНЕТКУ.

У Сюзен душа пішла в п’яти. Авжеж, він розповість. Йому забракне клепки зрозуміти, що через нього вона втрапить у халепу. Втім, як і Віллові.

Але Шимі лише похитав головою.

– Не пам’ятаю. У мене пуста голова, сей. Стенлі каже, я недоумок.

І він знову просяяв своєю чудовою усмішкою, показавши два ряди рівних білих зубів. Тітка Корд відповіла на неї гримасою.

– Ох, ну то йди! Іди собі до міста. Не вештайся тут. Бо хлопець, який нічого не пам’ятає, не заслуговує ні шеляга! І не повертайся більше сюди, хто б там не просив тебе віддати квіти молодій сей. Затямив?

Шимі енергійно закивав. Потім:

– Сей?

Тітка Корд сердито глипнула на нього. Того дня вертикальна зморшка в неї на лобі була особливо помітною.

– Нащо ти закуталася в павутину, сей?

– Ану забирайся геть, нахабо! – закричала тітка Корд. Коли вона цього хотіла, її голос ставав такий гучний, що Шимі аж підстрибнув з переляку. І лише впевнившись, що він пішов по Хай-стрит у бік міста і не збирається повертатися до їхньої хвіртки й канючити монетку, тітка Корд повернулася до Сюзен.

– Постав квіти у воду, міс О-Яка-Краля, і не надто замріюйся над тим, хто твій таємний залицяльник.

А потім тітка Корд всміхнулася. По-справжньому всміхнулася. Це найбільше боліло Сюзен і найбільше її спантеличувало: її тітка не була монстром із тих, ким лякають дітей, не була відьмою, як Рея з Коосу. Вона була звичайнісінькою старою дівою, що не дуже любила спілкування, зате полюбляла золото й срібло і панічно боялася, що її можуть викинути на вулицю без шеляга за душею.

– Таким, як ми, крихітко Сьюзі, – сказала вона нестерпно манірним голосом, – ліпше виконувати свою роботу по господарству, а мрії лишити для тих, хто може собі їх дозволити.

5

Вона була впевнена, що квіти від Вілла, і не помилилася. Записку писала тверда рука.

Дорога Сюзен Дельгадо!

Позаминулого вечора я наговорив чимало зайвого. Благаю Твого прощення. Чи можу я зустрітися і поговорити з Тобою? Про це ніхто не повинен знати. Це важливо. Якщо Ти згодна, передай записку із хлопцем, який принесе Тобі букет. Йому можна довіряти.

Вілл Деаборн

«Це важливо» підкреслено. Їй нестримно захотілося дізнатися, що ж для нього таке важливе, але вона застерегла себе від дурних учинків. Напевне, він у неї вклепався… а якщо так, то чия то провина? Хто розмовляв із ним, їхав на його коні, демонстрував йому спокусливі ніжки, блискавкою зістрибуючи з коня? Хто поклав руки йому на плечі й поцілував його?

Від думки про це їй мов вогнем обпекло щоки й чоло, і тілом знову пішла гаряча хвиля. Вона не шкодувала про той поцілунок, але все одно він був помилкою, як не шкодуй. А зустрітися з ним знову було б іще більшою помилкою.

Вона жадала зустрічі з ним і глибоко в душі знала, що вже готова забути про свій гнів. Проте існувала обіцянка, яку вона дала.

Мерзенна обіцянка.

Тієї ночі вона лежала без сну, переверталася в ліжку, думала. Спершу їй здавалося, що краще і гідніше буде просто мовчати, ніж складати подумки записки-відповіді – деякі зарозумілі, деякі холодні, деякі прикрашені мереживом флірту.

Почувши дзвін, що опівночі проводжав старий день і вітав новий, Сюзен вирішила, що з неї годі. Вискочила з ліжка, підійшла до дверей, прочинила їх і визирнула в коридор. До вух долинуло хропіння тітки Корд, і вона знову зачинила двері, підійшла до свого маленького бюро біля вікна і запалила лампу. Дістала з верхньої шухляди аркуш пергаментного паперу, розірвала його навпіл (найбільшим злочином після нехтування породистої худоби в Гембрі вважалося марнування паперу) і швидко написала відповідь, відчуваючи, що найменше вагання зараз означатиме для неї ще багато годин нерішучості. Написала на одному диханні, без вітання і без підпису:

Мені не можна з тобою бачитися. Це було б непристойно.

Згорнувши папірець в декілька разів, вона загасила лампу і повернулася до ліжка, де задля безпеки поклала записку під подушку. А за дві хвилини вже спала. Наступного дня їй треба було піти до міста, на базар, і дорогою вона проходила повз «Рай для подорожніх», який об одинадцятій годині ранку виглядав не привабливіше за тварину, що в муках сконала на узбіччі дороги.

Подвір’я шинку було витоптаним квадратом землі, який розділяла навпіл довга рейка, що слугувала для прив’язування коней. Під рейкою проходила водостічна ринва. Шимі в кумедному рожевому сомбреро котив уздовж рейки тачку і накидав у неї лопатою вчорашній кінський гній, наспівуючи «Золоті черевички». Сюзен сумнівалася, що відвідувачі закладу «Рай для подорожніх» цього ранку прокинулися такими свіжими й бадьорими, як Шимі. Тож, якщо добре подумати, ще невідомо, хто насправді був тупоголовим?

Вона роззирнулася, щоб переконатися, що її ніхто не бачить, а потім підійшла до Шимі й постукала його по плечі. Спочатку він перелякався, і не дивно – подейкували, що Джонасів друг Діпейп мало не вбив нещасного за те, що він розілляв йому на чоботи випивку.

Та потім Шимі її впізнав.

– Привіт, Сюзен Дельґадо з окраїни міста, – приязно привітався він. – Доброго тобі дня, сей.

Він вклонився, смішно копіюючи рухи своїх нових друзів із Внутрішніх бароній. Всміхнувшись, вона опустилася перед ним у легенькому реверансі (того дня на ній були джинси, тож довелося вдавати, що вона притримує руками спідницю. Але жінки в Меджисі звикли робити реверанси в штанях).

– Бачиш мої квіточки, сей? – спитав він, показуючи на нефарбовану стіну «Раю». Те, що вона побачила, зворушило її ледь не до сліз: вздовж стіни хвилювалися від легкого ранкового вітерцю сині й білі шовкоцвіти. На тлі потрісканого будинку розпусти й подвір’я, заваленого лайном, вони здавалися водночас хоробрими і мізерними.

– Ти сам їх виростив, Шимі?

– Еге ж, це я. А містер Артур Гіт із Ґілеаду обіцяв мені жовті.

– Я ніколи не бачила жовтих шовкоцвітів.

– Я теж. Але містер Артур Гіт стверджує, що в Ґілеаді вони є, – він урочисто глянув на Сюзен і взяв лопату в руки, як солдат гвинтівку чи списа. – Містер Артур Гіт врятував мені життя. Я задля нього на все готовий.

– Правда, Шимі? – зворушено спитала Сюзен.

– А ще в нього є вартовий! Це пташина голова! А він з нею так смішно балакає, я так сміюся!

Вона ще раз озирнулася, щоб остаточно впевнитися, що ніхто їх не бачить (крім вирізьблених тотемів на протилежному боці вулиці), потім дістала із кишені джинсів записку, згорнуту в багато разів.

– Ти можеш передати це від мене панові Віллу Деаборну? Адже він теж твій друг, так?

– Вілл? Еге ж! – він узяв записку й обережно поклав її собі до кишені.

– Тільки нікому не кажи.

– Шшшш! – погодився він, приклавши палець до губ. Його очі під кумедним солом’яним капелюшком, який радше пасував би жінці, забавно округлилися. – Як тоді, коли я приносив тобі квіти. Цить, мовчи!

– Так, цить, мовчи. Бувай, Шимі, на все добре.

– І тобі на все добре, Сюзен Дельґадо.

Він повернувся до свого прибирання. Сюзен ще трохи постояла й поспостерігала за ним, відчуваючи неспокій і незгоду з самою собою. Тепер, коли вона віддала записку, їй одразу захотілося попросити Шимі, щоб він повернув її, викреслити все написане і пообіцяти з ним зустрітися. Все, що завгодно, аби тільки ще раз глянути в ті уважні блакитні очі й відчути на собі їх погляд.

Раптом із крамниці перевальцем вийшов Джонасів друг у плащі. Сюзен була впевнена, що він її не бачив, адже йшов з опущеною головою й скручував цигарку, проте не мала жодного бажання випробовувати долю. Рейнолдз спілкувався з Джонасом, а Джонас спілкувався (до того ж забагато) з тіткою Корд. А якщо тітка Корд дізнається, що її племінниця перемовлялася з хлопцем, який приніс їй квіти, посиплються питання. Такі питання, на які вона воліла не відповідати.

6

Сюзен, це все вже в минулому – збігло, як вода під мостом. Краще повернися думками в теперішнє.

Вона зупинила Пілона і обвела поглядом увесь схил Крутояру, де гарцювали й паслися коні. Того ранку їх було на диво багато.

Не допомагало. Думками вона все одно весь час поверталася до Вілла Деаборна.

У лиху годину вона його зустріла! Якби не та випадкова зустріч на шляху з Коосу, вона би вже давно змирилася зі своїм становищем – зрештою, вона була дівчиною практичною і звикла виконувати обіцяне. Авжеж, за інших обставин вона б не зчиняла такої бучі довкола втрати своєї цноти. А можливість виносити й народити дитину її навіть приваблювала.

Але Вілл Деаборн усе змінив. Він увірвався в її думки й оселився там надовго, цей впертий мешканець, що не хотів виселятися. Ті слова, що він сказав під час танцю, весь час переслідували її, наче пісня, якої не можеш позбутися й весь час наспівуєш, хоч вона вже дістала тебе до печінок. Ті слова були жорстокі, дурні й пихаті… та хіба в них не було зерна правди? Рея мала слушність щодо Гарта Торіна – тепер Сюзен у цьому ані крихти не сумнівалася. Певно, що відьми казали правду про чоловічу хіть, навіть якщо в усьому іншому помилялися. Не надто втішна думка, але схоже на правду.

Саме Вілл-Триклятий-Деаборн спричинився до того, що тепер вона не могла прийняти стан речей, змусив її встрягнути в суперечки, в яких вона ледь упізнавала свій пронизливий і відчайдушний голос, навідував її уві сні – обіймав її за талію і цілував, цілував, цілував.

Вона злізла з коня і трохи спустилася схилом, ведучи Пілона за віжки. Кінь слухняно йшов слідом, а коли Сюзен спинилася, вдивляючись в блакитне марево на південному заході, знову опустив голову і заходився щипати траву.

Вона гадала, що варто зустрітися з Віллом Деаборном ще раз – хоча би для того, щоб практичність її натури взяла гору над почуттями. Їй потрібно було побачити його живого, а не того вигаданого Вілла Деаборна, якого намалювала їй уява в приємних думках і солодких снах. Ця зустріч допоможе їй раз і назавжди повернутися до повсякденного життя і робити те, що вона має робити. Мабуть, саме тому вона й поїхала цією дорогою – як їздила нею вчора і позавчора, і позапозавчора. Поїхала, бо в цій частині Крутояру можна було зустріти його. Принаймні, так подейкували на нижньому базарі.

Раптом якась сила – сила думки чи сила ка – змусила її поглянути в бік, протилежний до Крутояру. Вона чомусь була впевнена, що побачить його.

Але там нікого не було. Лише низькі пагорби вигиналися на тлі блакиті небес, тендітні, мов лінія талії й стегон жінки, яка лягла на бік. Сюзен охопило розчарування, вона майже відчувала його на язиці – гірке, як мокрі листки чаю.

Сюзен повернулася до Пілона, збираючись повертатися додому і вибачитися перед тіткою. Вона знала, що вибачатися все одно доведеться, тож що раніше вона це зробить, то краще. І тієї миті, коли вона вже потягнулася до лівого стремена, яке трохи перекрутилося, на обрії з’явився вершник, пронизавши небо там, де вигин схилу нагадував їй жіноче стегно. І хоч силует вершника був темний, вона одразу впізнала, хто перед нею.

«Тікай! – у паніці наказала вона собі. – На коня і в галоп! Тікай звідси! Хутко! Поки не сталося жахливе… поки не виявилося, що це справді ка, поки воно не налетіло, як вихор, і не віднесло тебе й усі твої плани далеко за обрій!»

Вона не втекла. А стояла, тримаючи Пілонові віжки, і пробурмотіла щось заспокійливе, коли її гнідий заіржав, вітаючись із великим буланим мерином, що спускався схилом.

Вілл під’їхав і подивився на неї згори, зі свого сідла, а потім спустився на землю легким невловним рухом, про який вона, вправна вершниця, навіть мріяти не могла. Цього разу він вже не викидав уперед ногу й не занурював підбора в землю, не підмітав її капелюхом, кумедно й урочисто вклоняючись. Цього разу він просто на неї подивився, і його погляд був пильний, серйозний і такий дорослий, що від нього ставало не по собі.

Так вони споглядали одне одного серед великої тиші Крутояру – Роланд з Ґілеаду і Сюзен з Меджису. І вона відчула, як у душі здіймається сильний вітер. Страшний і жаданий водночас.