Текст книги "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Пролог
БЛЕЙН

– ЗАГАДАЙТЕ МЕНІ ЗАГАДКУ, – попросив Блейн.

– Пішов ти, – спокійно, не підвищуючи голосу, відповів Роланд.

– ЩО ТИ СКАЗАВ? – від такої неочікуваної відповіді голос Великого Блейна став дуже схожий на голос його близнюка, про чиє існування він навіть не підозрював.

– Я сказав: пішов ти, – спокійно повторив Роланд. – Якщо ти не розумієш, то я можу розтлумачити. Ні. Відповідь – ні.

Блейн надовго замовк. А коли нарешті відповів, то не словами. Стіни, підлога й стеля вагона знову почали втрачати колір і матеріальність. За якихось десять секунд баронський вагон вкотре перестав існувати. Зараз вони летіли над гірським хребтом, який виднів на обрії, коли вони виїхали з міста: сталево-сірі верхівки з вбивчою швидкістю мчали їм назустріч, а потім раптово зникли, поступившись безплідним долинам, на яких, наче наземні черепахи, повзали велетенські жуки. Роланд побачив, як із печери раптом вискочило щось схоже на величезну змію, вхопило жука й потягло його назад у своє лігво. Ніколи в житті стрілець не бачив таких тварин і такої землі. Від цього видива мороз продирав по шкірі. Здавалося, Блейн завіз їх до якогось чужого, іншого світу.

– МАБУТЬ, ТРЕБА ЗІЙТИ З РЕЙКИ ТУТ, – сказав Блейн. Голос звучав розважливо, але Роланд чув, що під маскою роздумів вирує глибинна лють.

– Мабуть, – байдуже відповів стрілець.

Едді аж перекосило. Самими губами він розлючено зашепотів: «Що ти РОБИШ?» Але Роланд не звернув на нього ані найменшої уваги: він був зайнятий Блейном і чудово тямив, що робить.

– ТИ ГРУБИЙ І ЗАРОЗУМІЛИЙ, – сказав Блейн. – МОЖЛИВО, ТОБІ САМОМУ ЦІ ЯКОСТІ ЗДАЮТЬСЯ ЦІКАВИМИ, АЛЕ Я ІНШОЇ ДУМКИ.

– Та ти мене ще грубим не бачив.

Знявши руки з колін, Роланд із Ґілеаду повільно звівся на ноги. Він стояв начебто у повітрі, широко розставивши ноги, й тримав праву руку на поясі, а ліву – на сандаловому руків’ї револьвера. Він стояв так, як стояв безліч разів до того – на брудних вуличках всіма забутих містечок, у численних кам’янистих каньйонах, де смерть чигає всюди, в незліченних темних салунах, де тхнуло прогірклим пивом і підгорілою старою олією. Це був просто черговий вирішальний поєдинок на безлюдній вулиці, от і все. Але цього було цілком досить. Кхеф, ка і ка-тет – сутичка завжди ставала центральним фактом його життя й віссю, навколо якої оберталося колесо його власного ка. Цього разу зброєю в битві будуть слова, а не кулі, але це не мало значення. Все одно битва буде на смерть.

У повітрі тхнуло вбивством незгірш, ніж у болоті смердить падлом.

А потім його охопив шал битви, і стрілець втратив над собою контроль.

– Я можу назвати тебе абсурдною, пустоголовою, дурною, пихатою машиною. Я можу назвати тебе ідіотським створінням, у якому не більше сенсу, ніж у завиванні зимового вітру в дуплі трухлявого дерева.

– ПРИПИНИ.

Але Роланд пропустив Блейнову репліку повз вуха і вів далі тим самим спокійним тоном:

– Ти лише машина. Едді називає такі бляшанками. Якби ти був чимось більшим, я б тебе ще не так обізвав.

– Я НЕ ПРОСТО ЯКАСЬ ТАМ…

– Я міг би, приміром, назвати тебе членососом, але в тебе нема ні рота, ні члена. Я міг би сказати, що ти мерзенніший за наймерзеннішого волоцюгу, що повзав у найогиднішому в світі сміттєзвалищі, але навіть така істота краща за тебе – в тебе нема колін, щоб повзати, та й упасти на них ти не зможеш, бо не маєш жодного поняття про таку людську ваду, як милосердя. Я навіть не можу сказати, що ти трахав свою матір. Бо в тебе навіть матері не було.

Роланд замовк, щоб набрати в легені повітря. А його супутники навпаки – затамували подих. Навколо них панувала запаморочлива мовчанка Блейна Моно, враженого до глибини своєї комп’ютерної душі.

– Але я можу назвати тебе бездушним створінням, яке допустило, щоб його єдина подруга втопилася, боягузом, що тішиться, коли катує дурнів і цілими натовпами вбиває невинних, розгубленим механічним гобліном, котрий обвішався шмарклями і…

– Я НАКАЗУЮ ТОБІ ЗАМОВКНУТИ, ІНАКШЕ Я ВБ’Ю ВАС УСІХ НА МІСЦІ!

Аж раптом Роландові очі спалахнули таким несамовитим синім полум’ям, що Едді з переляку сахнувся від нього. І невиразно почув, як зойкнули Джейк із Сюзанною.

–  Можеш убивати, але не смій мені наказувати! – прогримів стрілець. – Ти забув обличчя тих, хто тебе створив! Або вбий нас, або мовчи і слухай мене, Роланда з Ґілеаду, сина Стівена, стрільця і володаря стародавнього краю! Не для того я за багато років пройшов тисячі миль, щоб сидіти тут і слухати твоє дитяче квиління! Затямив? А тепер ти слухай МЕНЕ!

Якусь мить всі шоковано мовчали. Ніхто не наважувався навіть зітхнути. Роланд рішуче дивився поперед себе, високо підвівши голову й тримаючи руку на руків’ї револьвера.

Сюзанна Дін підняла руку й намацала в себе легку усмішку – так жінка перевіряє, чи добре сидить на ній новий одяг, наприклад капелюшок. Вона боялася, що це все, кінець життя, проте душу переповнював не страх, а гордість – гордість за Роланда. Скосивши погляд ліворуч, вона побачила, що Едді дивиться на стрільця, захоплено усміхаючись. З Джейком усе було навіть простіше: він дивився з обожнюванням, чистим, як сльоза.

– Так йому! – прошепотів Джейк. – Нехай знає! Гад!

– Раджу тобі до нього прислухатися, Блейне, – докинув Едді. – У нього дах геть перекособочений. Не дарма ж його називають Скаженим Псом із Ґілеаду.

Після довгої мовчанки Блейн нарешті спитав: – ЦЕ ПРАВДА? ТЕБЕ ТАК НАЗИВАЛИ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

– Можливо, – відповів Роланд, спокійно стоячи в повітрі над безплідними передгір’ями.

– НАВІЩО ВИ МЕНІ, ЯКЩО ВІДМОВЛЯЄТЕСЯ ЗАГАДУВАТИ ЗАГАДКИ? – ображено запитав Блейн. Тепер у його голосі лунали буркотливі нотки невдоволеної дитини, якій дозволили не лягати спати допізна, а вона втомилася, та не хоче в цьому зізнатися.

– А я не казав, що ми відмовляємося.

– ХІБА НІ? – здивувався Блейн. – Я ЦЬОГО НЕ РОЗУМІЮ, АЛЕ АНАЛІЗ СОНОГРАМИ СВІДЧИТЬ ПРО ТЕ, ЩО В ЦИХ СЛОВАХ Є РАЦІОНАЛЬНИЙ ЗМІСТ. ПОЯСНИ, БУДЬ ЛАСКА.

– Ти сказав, що загадка потрібна тобі негайно, – відповів стрілець. – От я й відмовив. Через свою жадібність ти поводився непристойно.

– НЕ РОЗУМІЮ.

– Ти був нечемний. Це ти розумієш?

Повисла довга мовчанка – Блейн думав. Уже багато століть поспіль комп’ютер не стикався з якимось іншим виразом людських емоцій, крім невігластва, недбальства і забобонної запобігливості. А простої людської хоробрості він не бачив уже цілу вічність. Врешті-решт:

– ЯКЩО МОЇ СЛОВА ЗДАЛИСЯ ВАМ НЕЧЕМНИМИ, Я ВИБАЧАЮСЯ.

– Прийнято, Блейне. Але є ще одна, гірша проблема.

– ПОЯСНИ.

– Поясню, коли повернеш стіни. – Роланд сів, всім своїм виглядом демонструючи, що подальша суперечка, як і негайна смерть, немислима.

Блейн виконав його вимогу. Стіни знову стали кольоровими, краєвид – втілення нічних кошмарів – зник з-попід ніг. Плямка на карті вже блимала ближче до крапки, над якою стояв напис «Кендлтон».

– Гаразд, – сказав Роланд. – За грубість можна пробачити, Блейне, так мене вчили в юності. А от дурість не пробачають. Цього мене теж навчили.

– У ЧОМУ Ж Я ПРОЯВИВ ДУРІСТЬ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ? – водночас і погрозливо спитав Блейн. І Сюзанна подумки побачила перед собою ласого кота, що причаївся біля мишачої нірки, метляючи хвостом і нетерпляче виблискуючи зеленими очима.

– У нас є те, що тобі треба, а єдина винагорода, яку ти за це пропонуєш, – смерть. Це дуже нерозумно з твого боку.

Блейн замислився і не озивався довго-предовго. А потім: – ПРАВДУ КАЖЕШ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. АЛЕ ЯКІСТЬ ВАШИХ ЗАГАДОК НЕ ДОВЕДЕНА. ЗА ПОГАНІ ЗАГАДКИ Я ВАМ ЖИТТЯ НЕ ПОДАРУЮ.

Роланд кивнув.

– Розумію, Блейне. А тепер слухай і спробуй зрозуміти сам. Своїм друзям я вже розповідав дещицю цієї історії. Як я був малий, у баронії Ґілеад щороку було сім святкових днів, коли проводили ярмарки, – Зима, Широка Земля, Посів, Літнє Сонцестояння, Повна Земля, Жнива і Старий Рік. І на кожному ярмарку обов’язково влаштовували змагання загадок, але на свята Широкої і Повної Землі вони були головним обрядом, бо вважалося, що загадки віщують гарний чи поганий врожай.

– ЦЕ ЗАБОБОН, ЩО НЕ СПИРАЄТЬСЯ НА ЖОДНІ ФАКТИ, – перебив Блейн. – Я ВВАЖАЮ ЙОГО ПРИКРИМ.

– Звісно, це забобон, – погодився Роланд, – але ти навіть не уявляєш собі, як добре загадки передбачали врожай. От, наприклад, розгадай загадку: «Коли вартовий буває квіткою?»

– ЦЕ ДУЖЕ СТАРА І НЕ НАДТО ЦІКАВА ЗАГАДКА, – пробурчав Блейн, але в його голосі вчувалася радість від того, що йому дали нарешті щось розгадати. – КОЛИ ВІН БУВАЄ НЕ ЗА БУДКОЮ. ЦЯ ЗАГАДКА ГРУНТУЄТЬСЯ НА ФОНЕТИЧНОМУ ЗБІГОВІ. МОЖУ НАЗВАТИ ЩЕ ОДНУ ТАКОГО ТИПУ, ЇЇ ЗАГАДУЮТЬ НА ТОМУ РІВНІ, ДЕ РОЗТАШОВАНА БАРОНІЯ НЬЮ-ЙОРК: ЯКЕ СЛОВО ЗАВЖДИ ЗВУЧИТЬ НЕПРАВИЛЬНО?

Тут уже першим відповів Джейк.

– Я знаю. Неправильно завжди звучить слово «неправильно».

– ТАК, – підтвердив Блейн. – СТАРА ДУРНА ЗАГАДКА, ПРИДАТНА ХІБА ЩО ДЛЯ РОЗВИТКУ МНЕМОНІЧНИХ ЗДІБНОСТЕЙ.

– Хоч у чомусь я з тобою погоджуюся, друже Блейн, – сказав Едді.

– Я ТОБІ НЕ ДРУГ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.

– А наче я набиваюся… Поцілуй мене в дупу і рушай до раю.

– РАЮ НЕ ІСНУЄ.

Едді не знайшов, що відповісти.

– Я ХОТІВ БИ ПОЧУТИ БІЛЬШЕ ЯРМАРКОВИХ ЗАГАДОК З ҐІЛЕАДУ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА.

– У дні Широкої і Повної Землі для цього відкривали Залу Прадідів, і опівдні там збиралося десь шістнадцять чи навіть тридцять учасників змагання. Лише о тій порі року вхід до Зали Прадідів був відкритий для простих людей – торговців, фермерів, скотарів. І в ті дні Зала Прадідів стояла вщерть заповнена, яблуку ніде було впасти.

Погляд стрільця став далекий і замріяний. Тільки одного разу Джейк бачив його таким – у тому туманному іншому житті, коли Роланд розповідав йому, як вони з друзями, Катбертом і Джеймі, прокралися на балкон у тій самій Залі, щоб подивитися танці. Роланд розказував про це під горами, коли вони переслідували Волтера.

«Мартен сидів коло моїх батьків, – сказав тоді Роланд. – Я їх упізнав навіть з висоти балкону. Коли мати пішла танцювати з Мартеном, вони повільно кружляли по підлозі, решта людей розступилися, а коли танець закінчився, всі заплескали в долоні. Але стрільці не аплодували…»

Джейк глянув на Роланда, подумки вкотре дивуючись, звідки з’явився цей дивний відсторонений чоловік… і навіщо він прийшов.

– Посеред Зали ставили величезну бочку, – вів далі Роланд, – і кожен учасник вкидав туди жменю берестяних сувоїв, на яких було записано загадки. Багато там було і старих загадок, бо ж чули їх від літніх людей, а часом знаходили в старих книжках, і нових, вигаданих з нагоди свята. Коли давали дозвіл, троє суддів, що з них один обов’язково мав бути стрільцем, прочитували ці загадки й обирали, які з них гідні брати участь у змаганні.

– ТАК, ЗАГАДКИ МАЮТЬ БУТИ ГІДНИМИ, – погодився Блейн.

– Отже, починалося змагання, – сказав стрілець. Від згадки про дні свого дитинства, коли він був таким самим хлопчаком, як і Джейк, що весь у синцях зараз сидів навпроти нього, тримаючи на руках пухнастика-шалапута, його вуста торкнула легка посмішка. – Змагалися годинами. Посеред Зали Прадідів шикувалася черга. Місце в ній кожен отримував за жеребом, і кожен сподівався витягти велике число, бо ж бути в хвості черги краще, ніж на початку. Хоча переможець мав розгадати бодай одну загадку.

– ЯСНА РІЧ.

– Кожен чоловік або жінка (бо серед кращих відгадників Ґілеаду були й жінки) підходив до бочки, тягнув звідти шматочок кори й простягав Майстрові. Майстер ставив пісочний годинник і загадував цю загадку. І якщо за три хвилини учасник не міг відгадати, то він покидав чергу.

– І ЗАГАДКА ПЕРЕХОДИЛА ДО НАСТУПНОГО УЧАСНИКА?

– Так.

– ОТЖЕ, В НЬОГО БУЛО БІЛЬШЕ ЧАСУ, ЩОБ ПОДУМАТИ.

– Так.

– РОЗУМІЮ, КЛЬОВО.

– Кльово? – насупився Роланд.

– Тобто весело, – тихо підказала Сюзанна.

Роланд знизав плечима.

– Весело, мабуть, було глядачам, бо учасники ставилися до змагання дуже серйозно. Часто-густо після вручення призу між ними траплялися бійки.

– А ЯКИЙ БУВ ПРИЗ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

– Найбільший гусак у баронії. І рік за роком цей приз незмінно діставався моєму вчителеві, Корту.

– МАБУТЬ, ВІН БУВ НЕПЕРЕВЕРШЕНИМ ВІДГАДНИКОМ, – з повагою відгукнувся Блейн. – ШКОДА, ЩО ЙОГО ТУТ НЕМАЄ.

– Так, був. Блейне, ти готовий почути мою пропозицію?

– АВЖЕЖ. Я ВИСЛУХАЮ ТЕБЕ З ПРЕВЕЛИКОЮ ЦІКАВІСТЮ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ.

– Нехай ці наступні кілька годин стануть нашим ярмарком. Ти не загадуватимеш нам загадок, бо тобі кортить почути нові, а не самому розповідати мільйони тих, які тобі вже відомі…

– ПРАВИЛЬНО КАЖЕШ.

– Все одно ми не зможемо розгадати більшу їх частину, – вів далі Роланд. – Я певен, що ти знаєш загадки, які навіть Кортові були б не до снаги, якби він витяг їх із бочки. – У цьому він дуже сумнівався, але час битви минув і настав час перемир’я, тож Роланд вирішив трохи прикрасити дійсність.

– АВЖЕЖ, – погодився Блейн.

– Пропоную як приз замість гусака подарувати нам життя, – сказав Роланд. – Дорогою до Топіки ми будемо загадувати тобі загадки. Якщо, прибувши на кінцеву станцію, ти розгадаєш усі наші загадки, то можеш нас убити, як і задумував. Це буде твій гусак. Але якщо ми тебе переплюнемо… якщо в Джейковій книжці чи в нашій пам’яті знайдеться загадка, на яку в тебе не буде відповіді, то ти муситимеш відвезти нас до Топіки і випустити. Це вже буде наш гусак.

Тиша.

– Ти зрозумів?

– ТАК.

– Згода?

Блейн Моно мовчав. Едді напружено чекав, обійнявши Сюзанну, й дивився в стелю баронського вагона. Сюзанна на мить поклала руку на живіт, думаючи про таємницю, яка там, можливо, криється. Джейк лагідно гладив Юка, намагаючись не потривожити рани від ножа. Всі чекали, поки Блейн (справжній Блейн, який перебував зараз дуже далеко, на відстані кількох тисяч миль від них, живучи своїм недожиттям у підземеллях міста, в якому всі мешканці загинули з його волі) поміркує над Роландовою пропозицією.

– ТАК, – нарешті озвався Блейн. – Я ЗГОДЕН. ЯКЩО Я РОЗГАДАЮ ВСІ ВАШІ ЗАГАДКИ, ТО ВИ ПІДЕТЕ ЗІ МНОЮ НА ТУ ГАЛЯВИНУ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЗЕМНИЙ ШЛЯХ. КОЛИ Ж ХТОСЬ ІЗ ВАС ЗАГАДАЄ ЗАГАДКУ, І Я НЕ ЗНАЙДУ РОЗВ’ЯЗКУ, ТО Я ПОДАРУЮ ВАМ ЖИТТЯ Й ВІДВЕЗУ ВАС ДО ТОПІКИ, А ТАМ ВИ ВИЙДЕТЕ З ПОЇЗДА Й ПІДЕТЕ ДАЛІ – ШУКАТИ ТЕМНУ ВЕЖУ. Я ПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІВ УСІ УМОВИ Й ОБМЕЖЕННЯ ТВОЄЇ ПРОПОЗИЦІЇ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

– Так.

– ГАРАЗД, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. ГАРАЗД, ЕДДІ З НЬЮ– ЙОРКА. ГАРАЗД, СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА. ГАРАЗД, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА. ГАРАЗД, ШАЛАПУТЕ ЮК ІЗ СЕРЕДИННОГО СВІТУ.

Зачувши своє ім’я, Юк нашорошив вуха.

– ВИ КА-ТЕТ, ОДИН ІЗ БАГАТЬОХ. Я ТЕЖ. А ЗАРАЗ ПЕРЕВІРИМО, ЧИЙ КА-ТЕТ СИЛЬНІШИЙ.

На мить запала тиша, яку порушувало тільки рівномірне двигтіння слоутрансових турбін, що везли їх над спустошеною землею, туди, де лежала Топіка, туди, де закінчувався Серединний світ і починався Останній.

– ОТОЖ, – вигукнув Блейн. ЗАКИДАЙТЕ НЕВІД, МАНДРІВЦІ! ВИПРОБУЙТЕ МЕНЕ. ХАЙ ПОЧНЕТЬСЯ ЗМАГАННЯ!

Частина перша
ЗАГАДКИ

Розділ І
ПІД МІСЯЦЕМ-ДЕМОНОМ (І)

1

Містечко Кендлтон лежало в руїнах, отруйних і радіаційних, але мертвим не було. Навіть після всіх століть, що минули, у ньому ще смикалося сяке-таке життя – повзали жуки завбільшки з черепах, літали пташки, більше схожі на крихітних позбавлених форми дракончиків, кілька роботів, спотикаючись, заходили в розвалені будинки й виходили звідти, скриплячи шарнірами й світячи ядерними очима, наче сталеві зомбі, не підвладні дії іржі.

– Покажіть пропуск! – вигукнув робот, що сто тридцять чотири роки тому застряг у кутку вестибюля кендлтонського готелю, та так і простояв там увесь цей час. На іржавому лобі голови-ромба було вибито шестикутну зірку. За всі ті роки робот тільки й спромігся, що видовбати в обшитій сталлю стіні, яка стала завадою на його шляху, неглибоку ямку.

– Покажіть пропуск! На півдні й сході від міста підвищений рівень радіації! Покажіть пропуск! На півдні й сході від міста підвищений рівень радіації!

Роздутий сліпий щур, волочачи за собою в мішку, наче гнилу плаценту, свої нутрощі, насилу переліз через ноги робота-правоохоронця. Але роботу було байдуже: він і далі стукався об сталеву стіну сталевим лобом.

– Покажіть пропуск! Підвищений рівень радіації, розтуди його!

Позаду нього, в барі готелю, шкірилися черепи чоловіків і жінок, що колись прийшли сюди випити, не знаючи, що скоро катастрофа і ця чарка буде останньою. Здавалося, вони так і померли – усміхнені. А може, деякі все-таки всміхалися останньої миті.

Коли вгорі, розрізавши небо, як куля, випущена з револьвера, промчав Блейн Моно, шибки у вікнах розбилися, з усіх шпарин посипався порох, а кілька черепів розвалилося, неначе глиняні вази сивої давнини. Надворі здійнявся невеликий ураган радіаційного пилу, і стовп перед рестораном «Добірний біфштекс», наче дим, засмоктало у шквальний висхідний потік. Кендлтонський фонтан на міському майдані розколовся навпіл, і звідти полилася не вода, а пилюка навпереміш зі зміями, скорпіонами-мутантами й кількома сліпими жуками-черепахами, що швидко-швидко перебирали ногами.

А тоді куля, яка зі свистом промчала над містечком, зникла, як і не було, і Кендлтон знову поволі занурився у свій сонний стан, який з успіхом правив йому за життя впродовж останніх двох із половиною століть… поки не вибухнув звуковий удар. Уперше за сім років він прогримів над містечком, і сила вібрації була такою потужною, що розвалилася крамниця навпроти дальнього кінця фонтану. Робот-охоронець спробував видати останнє попередження: «Підвищений рів…» і замовк назавжди, втупившись у куток, наче якась неслухняна дитина.

За дві чи три сотні коліс від Кедлтона, якщо йти вздовж Шляху Променя, рівні радіації й концентрації діетилполікарбонату-3 в грунті стрімко зменшувалися. У цій місцині монорейка різко спускалася й проходила менш ніж за десять футів від землі. З хвойного лісу тут зграбно вийшла самиця оленя, майже нормальна на вигляд, і нахилилася напитися до струмка, в якому вода на три чверті вже була очищеною.

Олениця не була нормальною. З її черева знизу, наче сосок, стирчала недорозвинена нога без кісток, безсило мотляючись з боку в бік, коли тварина йшла. На лівому боці морди сліпо зорило молочно-біле третє око. Втім, давати потомство вона могла, і ДНК в неї була в більш-менш нормальному стані як для мутанта в дванадцятому поколінні. За шість років життя вона встигла народити трьох жвавих оленят, і двоє з них були не лише життєздатні, але й нормальні – породиста худоба, як назвала б їх Тітонька Таліта з Річкового Перехрестя. Третього, крикливого й потворного, що народився без шкіри, невдовзі після народження затоптав батько-олень.

Світ – принаймні ця його частина – вже почав зцілюватися.

Олениця опустила язик у воду, заходилася пити, потім підвела погляд широко розплющених очей. З морди стікала вода. Десь віддалік вона почула тихе гудіння. За мить показався і промінець світла, тонкий, неначе вія. В її нервових клітинах стрепенулася тривога, але хай навіть її реакція була швидкою, а світло першого променя перебувало на віддалі багатьох коліс, вона все одно не встигла б порятуватися. На це не було жодного шансу. Перш ніж вона встигла навіть ворухнути м’язами, далека іскра збільшилася в розмірі до вогняного ока голодного вовка, що залило струмок і галявину своїм сліпучим полум’ям. Разом зі світлом весь простір заповнило осатаніле двигтіння слоутрансових двигунів Блейна, запущених на повну потужність. Над бетонним узвишшям, на якому трималася рейка, промайнула розмита рожева пляма, слідом за нею летів хвіст куряви, каміння, маленьких замордованих тварин і круговерть листя. Олениця загинула миттєво, від потужного струсу, який пройшовся околицями, щойно проїхав Блейн. Надто велика, щоб її могло засмоктати до почту монопоїзда, вона, з мордою й копитами, з яких крапала вода, все одно потрапила у вир, що близько сімдесяти ярдів тягнув її вперед. Шкура, зірвана з більшої частини тіла (й нога, що не мала кісток), полетіла слідом за Блейном, наче скинутий одяг.

На частку секунди настала тиша, тонка, ніби шкіра новонародженого чи кірка криги на ставку наприкінці року. А потім примчала хвиля звукового удару, ніби якесь галасливе створіння, що запізнилося на весільну гулянку, розірвавши навпіл тишу, вбивши пташку-мутанта (ймовірно, ворону). Пташка каменем упала в струмок, здійнявши бризки.

Вдалині зменшувалося червоне око: хвостовий ліхтар Блейна.

А вгорі, з-за полотна хмар, вийшов повний місяць, забарвивши галявину й ручай у кричущі відтінки дешевої біжутерії. На місяці вирізьблювалося обличчя, але не з тих, на які радо задивляються закохані. Скупими обрисами воно нагадувало череп, схожий на ті, що лежали в кендлтонському готелі; обличчя, що з цікавістю божевільного дивилося на ті декілька вцілілих істот, які борсалися внизу. В Ґілеаді, до того як світ зрушив з місця, повний місяць Кінця Року називали Демоном. Дивитися на нього прямо вважалося поганою прикметою.

Втім, тепер такі речі не мали значення. Бо тепер демони були скрізь.

2

Сюзанна глянула на карту, де зелена крапка, що позначала поточне місце їхнього перебування, вже пройшла півдороги від Кендлтона до Райлі, наступної зупинки Блейна. «Та тільки хто ж зупинятиметься?» – подумала вона.

Відвернувшись від карти, вона подивилася на Едді. Той втупився у стелю баронського вагона та й досі так сидів. Простеживши за його поглядом, Сюзанна побачила квадрат, який міг бути лише люком (хоча у випадку з таким лайном з майбутнього, як цей балакучий потяг, мабуть, цю штуку слід урочисто величати шлюзом чи навіть якось ще модніше). На нього було нанесено простий малюнок червоною фарбою, який зображав людину, що ступає в отвір. Сюзанна спробувала уявити собі, як хтось, дотримуючись інструкції, вигулькує з люка назовні, поки поїзд мчить зі швидкістю понад вісім тисяч миль за годину. І побачила чітку, хоч і нетривку картину: голова жінки відривається від шиї, наче квітка від стебла, і летить уздовж усього баронського вагона, один раз навіть стукається об його дах, а потім зникає у темряві – очі вибалушені, волосся розвіює вітер.

Сюзанна притьмом відігнала від себе цей моторошний образ. Все одно той шлюз зачинено на замок, майже сто відсотків. Блейн Моно не мав жодного наміру випускати їх назовні. Можливо, їм і пощастить здобути собі право на вихід, але Сюзанна сумнівалася в задовільному завершенні цієї оборудки, навіть якщо вони спроможуться втерти Блейнові носа загадкою.

«На жаль, сонце, всі твої слова для мене – це одна велика лажова обіцянка білого мудака, – прозвучав у неї в голові механічний голос, трохи подібний до голосу Детти Волкер. – Не довіряю я твоїй механічній мармизі. Схоже, переможений, ти будеш ще небезпечніший, ніж коли вдаєш із себе люб’язного, причепивши до своїх блоків пам’яті блакитного бантика».

Джейк простягував стрільцеві свою пошарпану книжечку загадок, так, наче хотів зняти з себе відповідальність за її зберігання. Сюзанна здогадувалася, що малому зараз непереливки. Можливо, десь на цих замусолених сторінках криється порятунок для їхніх життів. Вона чудово розуміла Джейка, бо якби книжка була в неї в руках, то їй самій не хотілося б за неї відповідати.

– Роланде! – прошепотів Джейк. – Хочеш взяти?

– Ати! – сказав Юк, нагородивши стрільця непривітним поглядом. – Олан-еш-яти! – Шалапут узяв книжку зубами, забрав її в Джейка і витягнув свою непропорційно довгу шию до Роланда, пропонуючи йому «Загадки й головоломки на будь-чий смак!»

Роланд виглядав відсторонено і стурбовано. Затримавши погляд на книзі, він похитав головою.

– Ще не час. – І знову подивився на карту маршруту. У Блейна не було обличчя, тож єдиним місцем, на яке можна було дивитися під час розмови, залишалася карта. Зелена крапка вже блимала ближче до Райлі. Сюзанна на мить замислилася над тим, як виглядає місцевість, яку вони зараз перетинають, але потім вирішила, що краще їй цього не знати. Особливо після того, що вони побачили, виїхавши з Лада.

– Блейне! – покликав Роланд.

– ТАК.

– Ти можеш залишити нас самих? Нам треба порадитись.

«Та ти геть здурів, якщо сподіваєшся, що він на таке погодиться», – подумала Сюзанна. Але Блейн не забарився із відповіддю.

– ТАК, СТРІЛЬЦЮ. Я ВИМКНУ ВСІ СВОЇ ДАТЧИКИ В БАРОНСЬКОМУ ВАГОНІ. КОЛИ ВИ ЗАКІНЧИТЕ СВОЮ РАДУ Й БУДЕТЕ ГОТОВІ ГРАТИ В ЗАГАДКИ, Я ПОВЕРНУСЯ.

– Ага, разом з генералом Макартуром, – пробурчав собі під носа Едді.

– ЩО ТИ СКАЗАВ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА?

– Та нічого. Тихо сам з собою побалакав.

– ЩОБ ВИКЛИКАТИ МЕНЕ, ПРОСТО ТОРКНІТЬСЯ КАРТИ. ПОКИ КАРТА ЧЕРВОНА, МОЇ ДАТЧИКИ ВИМКНЕНО. ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ. – Пауза. А потім: – ОЛИВКОВА ОЛІЯ, АЛЕ НЕ КАСТОРКА.

Прямокутник карти спереду вагона зненацька запалахкотів червоним, та так яскраво, що Сюзанна мимоволі примружилася.

– Оливкова олія, але не касторка? – повторив Джейк. – Що це в біса таке?

– Це не має значення, – відповів йому Роланд. – У нас мало часу. Все одно моно швидко їде до кінцевої зупинки, байдуже, присутній з нами Блейн чи ні.

– Ти ж не думаєш, що він справді нас залишив? – спитав Едді. – Отой слизький тип? Та годі тобі, спустися на землю. Він підглядає, повір.

– Дуже в цьому сумніваюся, – відказав Роланд, і Сюзанна відчула, що ладна погодитися з ним. Принаймні, поки що. – Ти ж чув, як він зрадів, що після стількох років нарешті випала можливість погратися в загадки. І…

– І до того ж він впевнений у собі, – докинула Сюзанна. – Знає, що з такими, як ми, впорається легко.

– А він справді впорається? – спитав у стрільця Джейк. – Чи ми йому насиплемо на хвіст солі?

– Не знаю, – сказав Роланд. – У мене нема туза в рукаві, якщо ти про це питаєш. Це чесна гра… Та принаймні цю гру я знаю, грав у неї раніше. До певної міри ми всі в неї грали. От такі справи. – Він кивнув у бік книжки, яку Джейк забрав у Юка. – Тут діють певні сили, могутні сили, але не всі вони хочуть, аби ми трималися подалі від Вежі.

Сюзанна слухала його, але думала в цей час про Блейна – Блейна, котрий забрався геть і залишив їх самих. Наче дитина, якій випало шукати у грі в піжмурки, він слухняно заплющив очі, поки його товариші розбіглися хто куди й ховаються. А хіба вони не стали зараз товаришами Блейна? Товаришами у грі. Ця думка чомусь здалася їй ще нестерпнішою, ніж картина того, як вона намагається втекти через шлюз у стелі і їй відриває голову.

– То що ж нам робити? – спитав Едді. – Мені здається, ти щось замислив, інакше не відіслав би його геть.

– Можливо, він сам про це не здогадується, але зараз його могутній інтелект, подвоєний за роки довгої самотності й вимушеної бездіяльності, більше подібний до людського. Принаймні, я на це сподіваюся. Спочатку нам треба зробити розвідку. Маємо з’ясувати його сильні і слабкі сторони, у чому він впевнений, а в чому не дуже. Вправність відгадника залежить не лише від його розуму, навіть не думайте. Багато ще залежить від прогалин у його знаннях.

– А в нього вони є, ці прогалини? – з сумнівом спитав Едді.

– Якщо нема, – спокійно відповів Роланд, – ми помремо у цьому поїзді.

– А ти вмієш заспокоїти, – насилу видушивши з себе посмішку, сказав Едді. – Мені це подобається, це твоя фішка.

– Для початку ми загадаємо йому чотири загадки, – вів далі Роланд. – Просту, складнішу, складну і дуже складну. Він відповість на всі чотири, я в цьому не сумніваюсь, але ми дослухатимемося до того, яквін відповідатиме.

Едді закивав, і Сюзанна відчула, як глибоко в душі заворушився маленький, майже неохочий проблиск надії. Здавалося, підхід був правильний.

– Потім ми відішлемо його геть й знову радитимемося, – провадив стрілець. – Може, тим часом якісь ідеї з’являться. Ці загадки можна брати скільки завгодно, проте… – він серйозно кивнув у бік книжки, – судячи з того, що Джейк розповідав про книжкову крамницю, відповідь, якої ми потребуємо, має бути десь там, а не в моїх спогадах про ярмаркові загадки. Вона муситьбути там.

– Запитання, – озвалася Сюзанна.

Роланд зиркнув на неї, звівши брови над збляклими небезпечними очима.

– Ми шукаємо питання, а не відповідь, – пояснила вона. – Цього разу саме відповіді, ймовірніше за все, можуть нас убити.

Стрілець кивнув. У нього був спантеличений, навіть засмучений вигляд. Сюзанні зовсім не подобалося бачити такий вираз на його обличчі. Втім, цього разу, коли Джейк простягнув книжку, Роланд її взяв. Якусь мить потримав її (вицвіла, проте досі весела червона обкладинка виглядала якоюсь чужою, неприродною в його великих засмаглих руках… особливо у правій, суттєво вкороченій на два пальці), а потім передав Едді.

– Ти – проста, – сказав Роланд, повертаючись до Сюзанни.

– Можливо, – злегка всміхаючись, відповіла вона, – та все одно не дуже ввічливо з твого боку казати таке дамі, Роланде.

Він повернувся лицем до Джейка.

– Ти підеш другим, загадаєш трохи складнішу загадку. Я – третім. А ти, Едді, підеш останнім. Вибери якусь із книжки, тільки складну…

– Найскладніші загадки – в кінці книжки, – підказав Джейк.

– …але, будь ласка, без дурниць. Це питання життя й смерті. Час дурощів минув.

Едді змірив його поглядом – старого довготелесого паскудника, який у своєму житті вже вчинив бозна-скільки паскудств в ім’я своєї Вежі, – і подумав, а чи, бува, Роланд здогадується, якого болю завдає йому такими словами. Самим лише попередженням про те, що йому, Едді, не слід поводитися як малій дитині: не либитися і не жартувати, бо ставка в грі – їхні життя.

Він розтулив рота, щоб дати гідну відповідь – щось у дусі Едді Діна, щось смішне й саркастичне водночас, підпустити колючку, які зазвичай змушували його брата Генрі нетямитися від люті, але так і закрив, нічого не сказавши. Можливо, довготелесий паскудник був правий, можливо, настав час забути про дотепи й жарти про мертве немовля. Можливо, нарешті настав час подорослішати.

3

Минуло три хвилини, впродовж яких усі приглушено бурмотіли, радячись, а Едді з Сюзанною нашвидкуруч погортали «Загадки і головоломки» (Джейк уже знав, яку загадку загадає Блейнові першою, так він сказав), Роланд вийшов уперед і поклав руку на прямокутник, що несамовито палахкотів на стіні баронського вагона. Карта з’явилася одразу. Всередині закритого вагона не відчувалося жодного руху, одначе зелена цятка вже майже впритул наблизилася до Райді.

– ОТЖЕ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА! – прогримів Блейн. Цей голос здався Едді не просто бадьорим – Блейн мало не повискував від радості. – ТВІЙ КА-ТЕТ ГОТОВИЙ РОЗПОЧАТИ ГРУ?

– Так. Перший раунд почне Сюзанна з Нью-Йорка. – Роланд повернувся до Сюзанни, стишив голос (хоча вона сумнівалася, що це допоможе, якщо Блейн захоче підслухати) і сказав: – Тобі не доведеться виходити на крок уперед, як нам усім, оскільки в тебе немає ніг. Але говори чітко і щоразу звертайся до нього на ім’я. Якщо… тобто коли він правильно відповість на твою загадку, скажи: «Дякую-сей, Блейне, ти відгадав». Потім уперед виступить Джейк і виголосить свою загадку. Гаразд?