Текст книги "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

– Неначе шовковий пуп’янок, – протуркотіла стара, і її пальці зарухалися швидше. Стегна Сюзен самі, мимо її волі гойднулися вперед. Аж раптом її згадалося, як ненаситне і свавільне обличчя старої, розпашіле, наче у шльондри в світлі газового ріжка, нависало над відкритою скринькою, згадалося, як з її зморшкуватого рота звисав мішок з грішми, немов урваний шмат м’яса, і враз усе тепло зникло. Тремтячи, вона відсахнулася. На руках, животі й грудях виступили пухирці гусячої шкіри.

– Ви вже зробили те, за що вам заплатили, – її голос звучав сухо і різко.

Рею перекосило.

– Як ти смієш, нахабне дівчисько, казати мені, коли закінчувати. Я сама без тебе знаю! Я, Рея, відьма з Коосу…

– Годі базікати, підводься, поки я не пожбурила тебе ногою у вогонь, неприродна істото.

Стара по-собачому вишкірила свої жалюгідні рештки зубів, і Сюзен збагнула, що вони з відьмою знову прийшли до того, з чого почали: готові видряпати одна одній очі.

– Тільки спробуй підняти на мене руку чи ногу, сучко, і підеш звідси безрука, безнога і сліпа.

– Я навіть не сумніваюся, що ти можеш перетворити мене на таку істоту. Але Торінові це не сподобається, – відрізала Сюзен. Вперше в житті вона прикривалася іменем чоловіка, як щитом. Їй стало трохи соромно, хоча причин соромитися вона не мала, надто після того, як згодилася спати в його ліжку й народити йому дитя.

Стара витріщилася на неї, не знаючи, що відповісти. Врешті-решт на її поораному обличчі насилу проступила якась подоба посмішки, ще гірша за її вищир. Відсапуючись і спираючись на бильце крісла, Рея повільно спиналася на ноги. А Сюзен тим часом почала вдягатися.

– Так, не сподобається йому це. Мабуть, тобі краще знати, міско. У мене була дивна ніч, і вона розбудила в мені таке, що я воліла б краще залишити, хай собі спить. А все решта… вважай, що це захват від твоєї чистоти й молодості. І вроди. Так. Ти вродлива. Твоє волосся… Коли ти його розпускаєш… як розпустиш, коли ляжеш із Торіном… воно ж сяє, мов те сонце, ге?

Сюзен не хотіла допомагати відьмі підводитися, і схвалювати ці улесливі компліменти їй теж не хотілося, а надто тому, що в Реїних старечих очах, які сльозилися, вона досі бачила ненависть, а шкірою відчувала її огидний дотик. Тож вона промовчала. Просто ступила в сукню, натягла її на плечі й заходилася защіпати ряд ґудзиків спереду.

Напевно, Рея прочитала думки дівчини, бо посмішка зникла з її лиця, наче її стерли. Після цього відьма стала поводитися по-діловому, і Сюзен відчула величезне полегшення.

– Ну то й нехай. Ти цнотлива. Одягайся собі та йди. Але Торіну ні пари з вуст про те, що між нами сталося! Жіночі діла – не для чоловіків, особливо таких великих, як ото він, – промовивши це, Рея не змогла втриматися від гиденької саркастичної посмішки. Свідомо вона посміхалася чи мимоволі, Сюзен сказати не могла. – То ми домовилися?

Що завгодно, тільки б забратися звідси геть!

– Ти проголошуєш мене цнотливою?

– Так, Сюзен, дочко Патрика. Проголошую. Але казати я можу що завгодно. Чекай… десь тут було…

Вона покопирсалася на камінній полиці, розгрібаючи недогарки свічок, так-сяк приліплені до вищерблених блюдець. Підняла гасову лампу, потім ліхтарик на батарейках, на мить задивилася на малюнок, що зображав молоденького хлопця, і відклала його.

– Де ж це… де… гррр… ось, знайшла!

Вона вхопила блокнот з обкладинкою, темною від попелу (старовинними золотими літерами на його сторінках було вибито штамп СИТҐО), і недогризок олівця. Чистий аркуш вдалося знайти тільки в кінці блокнота. Награмузлявши щось на ньому, відьма відірвала аркуш від спіралі блокнота й простягнула Сюзен. Спочатку дівчина не зрозуміла, що там написано:

Під цим стояв символ:

– Що це? – вона тицьнула пальцем у маленький малюнок.

– Це знак Реї. Його знають у шести бароніях, і ніхто його не підробить. Покажеш цього папірчика тітці. Потім Торіну.

Якщо твоя тітка захоче взяти його й показати Торінові сама… знаю я її, любить покомандувати… скажи «ні, Рея не дозволила, бо це не для вас».

– А якщо Торін схоче його мати?

Рея стенула плечима.

– То хай забирає чи викине, чи дупу собі підітре. Про мене. Тобі теж цей папірець не треба, ти ж і так знала, що незаймана. Знала?

Сюзен кивнула. Якось один хлопчик проводжав її додому з танців і вона дозволила йому просунути руку собі за пазуху. Але що з того? Вона була цнотлива, і її цнота була більшою, ніж уявляла собі ця брудна відьма.

– Але дивись не загуби папірця. Якщо не хочеш знов прийти до мене, аби я вдруге зробила з тобою те саме.

«Бороніть мене боги, я навіть думати про таке боюся», – подумки здригнулася Сюзен, але вже достатньо оволоділа собою, щоб не виказати цю дрож. Вона поклала папірець до кишені, туди, де лежав мішечок з грішми.

– Тепер ходи до дверей, міско, – у відьми було таке лице, ніби вона хотіла вхопити Сюзен за руку вище ліктя й відпровадити, та потім передумала. Вони вдвох рушили до дверей, остерігаючись, щоб не торкнутися одна одної. Втім, біля дверей Рея все-таки вхопила Сюзен за руку. Другою рукою показала на блискучий срібний диск, що висів над верхівкою Кооса.

– Місяць-Цілунок, – сказала відьма. – Зараз середина літа.

– Так.

– Скажи Торінові, щоб він не мав тебе у ліжку… чи на сіннику, чи на підлозі, чи деінде… поки на небі не з’явиться Місяць-Демон.

– Аж до Жнив? – Сюзен не повірила своєму щастю. Цілих три місяці – та за цей час життя можна прожити. Вона силкувалася не виказати свого задоволення од відкладення вироку. Бо вже думала, що Торін позбавить її цноти наступної ночі ще до сходу місяця. Вона ж була не сліпа – бачила, як пожадливо він на неї дивився.

Тим часом Рея дивилася на місяць і наче щось подумки рахувала. А її рука ковзнула до коси Сюзен і погладила її. Сюзен стоїчно терпіла, а коли вже здавалося, що далі терпіти несила, стара раптом опустила руку і кивнула.

– Еге ж. Не просто до Жнив, а до самого fіn de a o– Світлої Ночі. Скажи йому, що він може взяти тебе після святкового багаття. Зрозуміла?

– Аж дo fin de а о, так, – її душа співала від радості.

– Коли багаття в «Зеленому серці» догорить і остання жарина перетвориться на попіл, – сказала Рея. – Тоді і тільки тоді, в жодному разі не раніше. Так йому й перекажи.

– Перекажу.

Рука знову почала гладити її волосся. Сюзен терпіла.

Після такої доброї новини, подумала вона, з її боку було б негарно пручатися.

– Використай час, що лишився до Жнив, на роздуми і на підготовку, щоб народити мерові сина… або ж покатайся верхи по Крутояру й позбирай останні квіти своєї дівочості. Збагнула?

– Так, – сказала вона і ввічливо додала: – Дякую-сей.

Рея відмахнулася, наче то були лестощі.

– Дивись не патякай про те, що між нами було. Крім нас із тобою, це більше нікого не стосується.

– Не буду. Нашу справу закінчено?

– Ну… є ще одна дрібничка… – Рея посміхнулася так, щоб у дівчини не виникло жодних сумнівів у тому, що це геть дурниця, потім підняла ліву руку перед очі Сюзен, звівши три пальці разом, а один відставила вбік. У просвіті між пальцями гойдався срібний медальйон, що наче виник із повітря. Дівчина відразу прикипіла до нього поглядом. А потім Рея мовила одне-єдине слово і очі Сюзен заплющилися.

5

Рея дивилася на дівчину, що, осяяна світлом місяця, стояла перед нею на ганку і спала. Відьма сховала медальйон назад у рукав (її старечі пальці досі демонстрували дива вправності, коли в цьому виникала потреба), і діловитий вираз на її лиці змінився ненавистю. Кажеш, у вогонь мене ногою вкинеш, хвойдо? Настукаєш Торіну?Але найгіршими були не погрози і не зверхній тон. Найгірше сталося тоді, коли вона гидливо сахнулася від Реїного доторку.

То вона не для таких, як Рея? Ги-ги. Та що там. Мабуть, вона думає, що й такі, як Торін, її не гідні, бо в неї, бачте, її шістнадцять років і біла коса до дупи. Напевно, Торін мріє запустити пальці в її коси, навіть тоді, коли торсає себе взад-вперед там, унизу.

Рея дуже хотіла завдати дівчині якоїсь кривди, бо вона на те заслуговувала. Але не могла, бо тоді Торін щонайменше забере в неї скляну кулю, а Рея цього не знесе. Принаймні, поки що. Тож вона не могла зробити Сюзен боляче. Проте дещо вона все-таки могла – бодай на мить, але зіпсувати Торінові задоволення.

Рея нахилилася до дівчини, вхопила в руку довгу косу, що зміїлася їй по спині, й погралася нею, пропускаючи крізь кулак і втішаючись її шовковистістю.

– Сюзен, – прошепотіла вона. – Ти чуєш мене, Сюзен, дочко Патрика?

– Так, – не розплющуючи очей.

– Тоді слухай. – Світло Місяця-Цілунку впало на обличчя Реї, перетворивши його на посріблений череп. – Слухай уважно і запам’ятовуй. Закарбуй собі у надрах пам’яті, куди ніколи не потрапляє світло твого розуму.

Знову і знову вона гладила косу. Шовковиста і гладесенька. Мов той шовковий бутончик у неї між ніг.

– Запам’ятовуй, – повторила дівчина.

– Так. Після того, як він позбавить тебе цноти, ти маєш дещо зробити. Ти зробиш це одразу, не замислюючись. А тепер слухай мене, Сюзен, дочко Патрика, і слухай уважно.

Не випускаючи з руки дівочу косу, Рея наблизила до її ніжного вуха свої зморшкуваті губи і зашепотіла.

Розділ III
ЗУСТРІЧ НА ДОРОЗІ

1

Ця ніч була найдивнішою з-поміж усіх ночей її життя, тож не дивно, що вона не почула, як позаду наближається вершник, аж поки мало не потрапила під копита його коневі.

Дорогою назад до містечка її не полишала тривожна думка про нові обставини угоди, в яку вона вступила. Добре, що тепер у неї було кілька місяців на те, щоб підготуватися, та факт залишався фактом: коли на небі зійде Місяць-Демон, вона змушена буде лягти в ліжко з мером Торіном, кощавим засмиканим стариганом із лисиною, довкола якої росла хмара білого пуху. З чоловіком, чия дружина дивилася на нього так сумно, що боляче було це бачити. Гарт Торін завжди реготав, коли актори розігрували на сцені виставу, де билися головами чи кулаками чи кидалися гнилими фруктами. Патетичні й трагедійні сцени збивали його з пантелику. Він любив тріщати кісточками пальців, стукати по спині й завжди стурбовано озирався на свого канцлера мало не при кожному другому слові, наче хотів пересвідчитися, чи він, бува, не образив Раймера.

Сюзен часто помічала все це в його поведінці. Її батько багато років був головним конюхом баронії і часто їздив у справах до Будинку-на-набережній. Свою кохану доньку він, бувало, брав із собою. О, за ці роки їй доводилося бачити Гарта Торіна багато разів, і йому її теж. Певне, занадто багато разів! А зараз найважливішим у його особі здавалося те, що він був на п’ятдесят років старший за дівчину, яка мала народити йому сина.

Вона погоджувалася на це з легким серцем…

Ні, не з легким, вона несправедлива до себе… але думки її не мучили і сну вона не втратила, це правда. Вислухавши всі аргументи тітоньки Корделії, вона подумала: «Це ж так просто – отримати нарешті у володіння нашу землю у Крутоярі, знати, що тепер вона наша й на папері, а не лише за традицією. Ми матимемо документи про те, що вона наша. Документи будуть у нас і у Раймера. І в нас знову будуть коні. Правда, тільки троє, але ж це втричі більше, ніж ми маємо зараз. А що на іншій шальці терезів? Один раз чи двічі лягти з ним і народити дитину? Та мільйони жінок робили це до мене, і нічого страшного з ними не сталося. Зрештою, мене ж не змушують лягти з мутантом чи прокаженим. Це лише старий, який любить похрускотіти пальцями. До того ж це не навіки. Тітонька Корд каже, що я зможу вийти заміж, якщо так вирішать час і ка; не я перша і не я остання жінка, яка потрапить до ліжка свого чоловіка, вже ставши матір’ю. А чи стану я хвойдою, коли так вчиню? Закон це заперечує, та мені байдуже до закону. Я слухаюся лише закону свого серця. А моє серце каже, що коли в обмін на своє тіло я отримаю землю, яка колись належала моєму таткові, й коней, то я стану шльондрою, і крапка».

Але був іще один аргумент. Тітка Корд зіграла на дитячій невинності (до того ж підло, як зараз збагнула Сюзен). Вона вміло обставила все так, що Сюзен, яка не так давно сама була маленькою і бавилася з ляльками, радо вітала думку про те, що в неї буде своє дитя, маленький живий пупсик, і вона зможе його одягати й годувати, а в полуденну спеку вкладати спати біля себе.

Корделія була не в курсі (а може, навіть гадки про це не мала, така була невинна, подумала Сюзен, хоча їй не надто в це вірилося) того, в що так брутально нині ввечері тицьнула дівчину носом відьма. Торін хотів більше, ніж просто дитину.

Цицьки й дупа, яка не чвакає в руках, – от що йому треба. А ще щоб було куди пхати свою іграшку так, аби вона звідти не випадала.

Місяць уже закотився. Вона йшла темною дорогою до міста, і від самої лише думки про відьмині слова їй ставало млосно. Бігти й співати не було сил. Коли вона давала згоду, то вважала, що все буде так, як у худоби, коли вона парується. Худобі дозволялося робити це, поки не «зав’яжеться сім’я», потім самицю й самця розводили. Але тепер Сюзен збагнула, що Торін захоче її ще не раз і не два. Непорушний закон, прадавній, як залізо, закон, якого люди дотримувалися дві сотні віків, проголошував, що він може лягати з нею доти, доки вона, гарантовано незаймана, не доведе свою незайманість ще й дитиною, яка теж буде незаймана в її череві. Тобто не мутант. Сюзен потай порозпитувала людей і дізналася, що ця друга перевірка зазвичай ставала можливою десь на четвертому місяці вагітності, коли з-під одягу вже випинався живіт. І для цієї перевірки теж треба було йти до Реї. А Рея її не злюбила.

І тепер, коли вже було пізно, коли вона пристала на умови договору, який офіційно запропонував канцлер, коли те старе стерво перевірило її цноту, вона шкодувала про те, що згодилась. Перед її очима весь час стояв образ Торіна зі спущеними штаньми – його ноги білі й кістляві, мов у чаплі. А ще вона думала про те, як хрускотітимуть його суглоби, коли він ляже до неї в ліжко: коліна, спина, лікті й шия.

І кісточки пальців. Не забувай про кісточки.

Так. Великі старечі кісточки, на яких ростуть кущики волосся. Сюзен пирхнула – так це було смішно, але водночас із кутика її ока щокою збігла непомічена тепла сльоза. Сама цього не помічаючи, дівчина стерла її. Цокоту копит по м’якій землі, що наближалися ззаду, вона теж не почула. Думками вона досі була далеко, бо згадала те диво, яке бачила крізь віконце спальні старої, те м’яке й чомусь неприємне світло, що лилося з рожевої кулі. Відьма дивилася на неї, мов загіпнотизована…

Коли Сюзен нарешті почула цокіт копит, її першою наполоханою думкою було сховатися в гайочку, повз який вона саме проходила. Їй важко було уявити, що о такій пізній порі хтось міг так відкрито з’явитися на дорозі, особливо тепер, коли в Серединному світі настали такі смутні часи. Але добігти до гаю вже не було часу.

Тож Сюзен мигцем сховалася в придорожній баюрі і лягла на землю, зачаївшись. Місяць зайшов, і в неї принаймні був шанс, що той подорожній проїде, не…

Додумати до кінця Сюзен не встигла. Поки вона була вся в своїх довгих і невтішних думах, вершник непомітно наблизився і тепер привітався з нею:

– Добривечір, панно. Довгих вам днів на землі.

«А якщо це один з тих, що завжди ошиваються в будинку мера чи в „Раю для подорожніх“? – озираючись, подумала вона. – Не старий, бо в цього голос не дрижить. Але один з них. Можливо, той, кого вони звуть Діпейпом…»

– Добривечір, – відказала вона, силкуючись роздивитися чоловіка на коні. – І вам щасливих днів.

Її голос не затремтів. Наскільки вона зрозуміла, то був не Діпейп і не його напарник Рейнолдз, адже на голові в чоловіка був капелюх із пласкими крисами. Такі капелюхи носили у Внутрішніх бароніях ще в ті дні, коли люди частіше подорожували зі сходу на захід. До того, як з’явився Добрий Чоловік Джон Фарсон і почалася різанина.

Коли незнайомець під’їхав і став біля неї, вона перестала картати себе за те, що не почула його поступу. На збруї його коня не було видно жодної пряжки, жодного дзвоника, все було припасовано дуже щільно. Його спорядження скидалося на розбійницьке (Сюзен здогадувалася, що Джонас, той, із тремким голосом, і його приятелі свого часу та в інших краях вели життя таких зарізяк). Чи навіть стрілецьке. Але револьверів у цього чоловіка не було, хіба що він їх сховав. Вся його зброя – лук на сідлі та щось подібне до шаблі в піхвах. До того ж Сюзен знала, що таких молодих стрільців не буває.

Він щось тихо пробурмотів до коня (її татко завжди робив так само, та й вона сама, звісно, теж), і кінь став, мов укопаний. Незнайомець із вродженою невимушеністю та грацією перекинув ногу через сідло, але Сюзен заперечила:

– Ні-ні, добродію, не турбуйтеся, їдьте собі!

Навіть якщо він і відчув переляк у її голосі, то не дав взнаки. Він легко, не стаючи в стремено, зісковзнув з коня і стрибком опинився просто перед нею, здійнявши куряву своїми чоботами з квадратними носками. Зорі осяяли його обличчя, і Сюзен раптом побачила, що насправді він дуже молодий, може, трохи молодший чи трохи старший за неї. Одягнений, як пастух, хоча одяг був новий.

– Вілл Деаборн до ваших послуг, – відрекомендувався він, зняв капелюха, поставив ногу на підбір і вклонився за звичаєм Внутрішніх бароній.

Така вишуканість манер тут, у глухій місцині, де сильно смерділо нафтовим полем, розташованим на краю містечка, здалася Сюзен настільки недоречною, що весь її страх розсіявся і вона розсміялася. Потім збагнула, що сміх міг його образити, але він також широко всміхнувся у відповідь, показавши рівні зуби. Його усмішка була гарною, відкритою і простодушною.

Вона теж присіла в реверансі, відвівши вбік спідницю сукні.

– Сюзен Дельґадо.

Він тричі постукав себе правою рукою по горлу.

– Я радий, Сюзен Дельґадо. Сподіваюся, для вас це знайомство так само приємне, як і для мене. Я не хотів вас налякати…

– Я трохи перестрашилася…

– Так, я помітив. Мені прикро.

Так. Не еге, а так. Судячи з вимови, юнак приїхав із Внутрішніх бароній. Тепер він став їй іще цікавіший.

– Ні, не треба вибачатися, я просто глибоко замислилася, от і все. Я ходила до… подруги… і засиділася, не помітила, що місяць зайшов. Якщо ви зупинилися, турбуючись про те, що я сама о такій пізній порі на дорозі, то дякую-сей, не хвилюйтеся, їдьте далі, тут уже недалечко. Край села, Гембрі, куди я йду, вже близько.

– Гарно ви говорите, – сміючись, відказав він, – але надворі справді глуха ніч, тож я хотів би провести вас. Ви їздите верхи, сей?

– Так, але не варто…

– Тоді підійдіть ближче і познайомтеся з моїм другом Вітром. Він провезе вас останні дві милі. Це мерин, сей, він дуже слухняний.

Вона дивилася на Вілла Деаборна з сумішшю цікавості й роздратування та думала: «Якщо він іще раз назве мене „сей“, наче якусь шкільну вчительку чи свою стару тітку, я зніму з себе цього дурнуватого фартуха й відшмагаю його ним».

– Мені завжди подобалося бачити трохи норову в конях, досить покірних для того, щоб люди надягали на них сідла. Мій батько до самої смерті був головним конюхом у мера… а мер у наших краях також є Вартовим баронії. Я катаюся верхи з дитинства.

їй здавалося, що після такої тиради він мусить принаймні вибачитися або навіть на якийсь час втратити дар мови. Але він лише спокійно кивнув. І це їй сподобалося.

– Коли так, то вилазьте в сідло, міледі. Я йтиму поряд і не надокучатиму вам розмовами, якщо вам не хочеться балакати. Вже пізно. Кажуть, що після заходу місяця розмови набридають.

Вона похитала головою і, щоб пом’якшити відмову, всміхнулася.

– Ні. Дякую за доброту, та я не хочу, щоб мене побачили в супроводі незнайомого молодого чоловіка, та ще й на його коні близько опівночі. Знаєте, репутація – не сорочка, з неї не змити пляму лимонним соком.

– На дорозі нікого нема, вас ніхто не побачить, – розсудливо заперечив молодий чоловік. – Я ж бачу, ви втомилися. Сідайте, сей…

– Будь ласка, не називайте мене так. Я почуваюся старою, наче… – на мить вона загнулася, підбираючи належне слово

(відьма)

щоб не вимовити те, яке спало на думку першим, – наче мені сто років.

– Добре, міс Дельґадо. Ви впевнені, що не хочете сісти на коня?

– Впевнена. Тим паче, що в спідниці я не сіла б у сідло по-чоловічому, пане Деаборн, навіть якби ви були моїм братом. Це непристойно.

Вілл Деаборн встав на стременах, простягнув руку до задньої частини сідла (Вітер стояв досить спокійно, тільки один раз стріпнув вухами – Сюзен і сама б не відмовилася прясти такими вухами, якби була Вітром, бо вуха в нього були дуже гарні) і знову опустився в сідло, цього разу вже зі згортком у руках, перевитим сиром’ятною мотузкою. Сюзен вирішила, що то пончо.

– Можете накрити цим собі коліна й ноги, як плащем. Для дотримання правил пристойності цього цілком досить. Ця річ належала моєму батькові, а він вищий за мене. – На мить його погляд помандрував на захід, до схилів, і Сюзен побачила, що він досить вродливий, як на свій юний вік. У неї всередині мов струна затремтіла, і в тисячний раз вона пошкодувала, що стара нечупара розпустила руки й дозволила собі більше, ніж просто виконати завдання, хоч яким неприємним воно було. Сюзен не хотіла дивитися на вродливого незнайомця і згадувати дотик Реї.

– Ні, – м’яко, але рішуче відмовилася вона. – Ще раз дякую, ви дуже добрий, але я не сяду на коня.

– Гаразд. Тоді я вас супроводжуватиму пішки, а Вітер буде за нами наглядати, – весело запропонував хлопець. – Бодай до окраїни містечка нічиї очі нас не побачать, і ні в кого не з’явиться ані найменшої лихої думки про ідеально пристойну молоду жінку і більш-менш пристойного молодого чоловіка. А там я вже попрощаюся й побажаю вам солодких снів.

– Та не варто. Справді, – вона витерла чоло рукою. – Я розумію, вам легко казати, що тут нема сторонніх очей, але вони завжди з’являються там, де їх найменше чекають. А мені зараз… краще не наражатися на пересуди.

– І все одно я вас проведу, – повторив він, тепер уже без тіні усмішки. – Лихі часи настали, міс Дельґадо. Тут, у Меджисі, порівняно безпечно, але часом у халепу можна втрапити.

Вона вже розтулила було рота (знову хотіла заперечити, можливо, навіть повідомити йому, що донька Пата Дельгадо може сама про себе подбати), але потім згадала про нових поплічників мера Торіна і їхні холодні погляди, якими вони міряли її, коли Торін відвертався. Нині ввечері, йдучи до відьми, вона бачила цю трійцю. Їх-то вона почула заздалегідь і мала вдосталь часу, щоб сховатися за сосною при дорозі (хоча думати про те, що вона ховається, Сюзен не подобалося). Вони зникли за поворотом дороги, що вела до містечка, і зараз, мабуть, пиячили в «Раю для подорожніх» (і набиратимуться доти, доки Стенлі Руїс не зачинить генделик). Але ж вона не знала цього напевно. Вони могли повернутися.

– Бачу, мені вас не переконати, – зітхнула вона з нотками роздратованої покори (якої зовсім не відчувала насправді). – Але лише до поштової скриньки місіс Біч. Там починається містечко.

Він іще раз постукав себе по горлу і знову вклонився, кумедно і чарівно водночас: нога виставлена, наче він комусь робив ніжку, п’ята чобота в землі.

– Дякую, міс Дельгадо!

«Добре, хоч не додав „сей“, – подумала вона. – Для початку непогано».

2

Вона побоювалася, що, попри свою обіцянку мовчати, він усю дорогу базікатиме, бо всі хлопці саме так і поводилися в її присутності. Сюзен не страждала на марнославство, але знала, що вона приваблива, хоча б тому, що хлопці так і вилися круг неї, плескали язиками і човгали ногами. А її супутник неодмінно захоче розпитати її про те, що міські хлопці й так знають: скільки їй років, чи живе вона в Гембрі від самого народження, чи живі її батьки, ще півсотні так само нудних запитань, а все для того, щоб випитати одне: чи є в неї друг серця.

Але Вілл Деаборн із Внутрішніх бароній не розпитував її про школу, сім’ю й друзів (цей спосіб дізнатися про суперника обирали майже всі юнаки). Вілл Деаборн просто крокував поряд із нею, ведучи за вуздечку коня, і дивився на схід, туди, де було Чисте море. Море було так близько, що сльозогінні пахощі солі змішувалися з випарами нафти, хоча вітер був південний.

Вони саме проминали Ситго, і Сюзен була рада, що Вілл Деаборн поряд, хай навіть його мовчанка трохи її дратувала. Нафтове поле з його вишками-скелетами завжди ввижалося їй якимось моторошним привидом. Більша частина цих сталевих веж уже давно не качали нафту, а мешканці міста не мали ні запасних частин, ні потреби, ні вміння їх лагодити. З двохсот вишок працювало лише дев’ятнадцять, і зупинити їх було неможливо. Здавалося, запаси нафти під землею були невичерпні, бо вежі качали й качали безперестану. Трохи нафти люди використовували досі, але то була мізерна кількість порівняно з тією, що просочувалася назад у землю, у водойми під мертвою свердловиною. Світ зрушив з місця, і поле стало схоже на дивний механічний цвинтар, на якому трупи ще не до кінця…

Щось холодне і гладеньке тицьнулося Сюзен у поясницю, і вона скрикнула, ледь втримавшись, щоб не закричати на повні груди. Вілл Деаборн кинувся до неї, хапаючись руками за пояс, але відразу ж рослабився і всміхнувся.

– Це Вітер, міс Дельгадо. Так він хоче поскаржитися, що на нього ніхто не звертає уваги.

Вона озирнулася на коня, а Вітер відповів їй ласкавим поглядом і опустив голову, наче вибачаючись за те, що налякав її.

«Дівчинко, не дурій, – почула вона подумки голос свого батька. – Він просто хоче знати, чого ти так викаблучуєшся. До речі, мені й самому це цікаво, бо на тебе це не схоже».

– Я передумала, пане Деаборн. Я хочу поїхати верхи.

3

Поки Сюзен приладнувала пончо до задньої луки сідла (простого чорного сідла ковбоя, без жодних міток баронії чи хоча б ферми) і вилазила на коня, Вілл стояв спиною до неї й дивився на Ситго. Задерши спідницю, вона рвучко озирнулася, впевнена, що він підглядатиме. Але він не озирався. Здавалося, його уяву всуціль полонили іржаві нафтові вишки.

«І що ж там такого цікавого, хлопче? – трохи сердито подумала вона. Пізня година ночі й нещодавно збурені емоції не надто сприяли внутрішньому спокою. – Брудні, старі, шістсот років тут стоять, а смердять так, що мені все життя доводиться носа затуляти».

– Стій спокійно, хлопчику, спокійно, – мовила Сюзен до коня, ставши на стремено й тримаючись однією рукою за луку сідла, а другою – за поводи. Вітер стрепенув вухами, наче хотів сказати, що стоятиме спокійно хоч цілу ніч, якщо їй це буде потрібно.

Вона хутко злетіла на коня, тільки одна довга гола нога сяйнула під зірками, і відчула радість, яка охоплювала її завжди, коли вона сідала верхи… тільки сьогодні радість була трохи сильніша, трохи солодша, трохи гостріша. Можливо, тому, що кінь був таким красенем, чи тому, що він був незнайомий…

«А може, тому, що господар коня – незнайомець, – подумала вона, – до того ж вродливий».

Звісно, то було безглуздя, і воно таїло в собі небезпеку. Втім, ніде правди діти. Він був дуже гарний.

Коли Сюзен розгортала пончо й накривала ним ноги, Деаборн почав насвистувати. Із подивом і забобонним страхом вона впізнала мелодію: то було «Безжурне кохання». Та сама пісня, яку вона співала, ідучи до Реїної хижі.

«Мабуть, це ка, дівчинко», – прошепотів голос її батька.

«Та нічого подібного, – подумки одразу ж заперечила вона йому. – Я не вбачатиму ка в кожному подиху вітру і в кожній тіні, як ті старенькі, що збираються літніми вечорами в „Зеленому серці“. Це просто стара пісня, її кожен знає».

«Якби ж то ти була права, – відповів голос Пата Дельгадо. – Бо якщо це ка, то воно налетить, мов вихор. Ти не встигнеш спам’ятатися, а твої плани вже будуть зруйновані, як сарай від буревію».

Ні, це не ка. Вона не дозволить темряві й старим примарам-вежам навіяти їй віру в те, що це ка. Не ка, а випадкове знайомство з приємним молодим чоловіком на безлюдному шляху до міста.

– Все, я прикрилася, – сухо, наче чужим голосом сказала вона. – Можете повертатися, якщо хочете, пане Деаборн.

Він повернувся і глянув на неї. Якусь мить мовчав, але його погляд красномовно свідчив, що Сюзен теж йому подобається. Це спантеличило її (частково через ту пісню, що він наспівував), але водночас і справило приємність.

– Ви гарно виглядаєте в сідлі, – сказав він.

– А скоро в мене будуть свої коні і я зможу сидіти на них донесхочу, – не втрималася Сюзен, а потім подумала: «Зараз почнеться розпитування».

Але він лише кивнув, наче давно це знав, і знову покрокував у бік міста. Трохи розчарована, хоч і достоту не розуміючи причини, вона вйокнула на коня і стисла коліна. Вітер рушив ходою, наздоганяючи господаря. Той лагідно погладив коня по морді.

– Як називається ця місцина? – спитав Вілл, показуючи на вишки.

– Нафтове поле? Ситго.

– А що, деякі вишки досі працюють?

– Еге ж. І їх годі зупинити, бо ніхто вже не знає як.

– А, – сказав він. Більше ні слова, тільки «а». Та коли вони наблизилися до порослої травою дороги на Ситго, відійшов від коня, щоб подивитися на стару покинуту хатину сторожа. Коли Сюзен була маленькою, на ній був знак, що забороняв стороннім заходити всередину, але ту табличку вже давно зірвало вітром. Подивившись, Вілл Деаборн легкою ходою повернувся назад до коня, збиваючи чоботами літню куряву.

Так вони і прямували до містечка: юнак у пласкому капелюсі пішки, молода жінка, чиї ноги були вкриті пончо, – верхи, а зорі заливали їх своїм світлом, як і всіх юних від початку часів. Сюзен підвела погляд угору й побачила, як падає зірка, – нетривкий і яскравий помаранчевий спалах на небосхилі. Хотіла було загадати бажання, але в паніці збагнула, що геть не знає, чого хоче. Навіть приблизно.

4

Сюзен і собі мовчала всю дорогу, поки до міста не лишилася якась миля, і тільки потім спитала про те, що не давало їй спокою. Своє питання вона хотіла поставити по тому, як він почне розпитувати її, і порушувати мовчанку самій було вкрай неприємно, але врешті-решт цікавість узяла гору.

– Звідки ви, пане Деаборн? Що привело вас до нашої глухомані в Серединному світі… нічого, що я запитую?

– Анітрохи, – відповів він, всміхаючись до неї. – Мені хотілося поговорити, але я не знав, з чого почати. Я не надто вправний у розмовах. – «А в чому ти вправний, Вілле Деаборн?» – одразу ж виникло в неї питання, бо, вмощуючись у сідлі, вона випадково торкнулася рукою згорнутої ковдри, яка була прив’язана ззаду, і відчула, що всередині щось є. На дотик схоже на револьвер. То не конче мала бути зброя, але Сюзен згадала, як його руки інстинктивно опустилися до пояса, коли вона скрикнула від несподіванки.

– Я з Внутрішніх бароній. Мабуть, ви й сама вже про це здогадалися. Ми балакаємо по-своєму.

– Еге ж. А дозвольте поцікавитися, з якої ви баронії?

– З Нового Ханаану.