Текст книги "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Зачувши це, Сюзен оживилася. Подумати тільки: Новий Ханаан! Це ж самісіньке осердя Альянсу! Звісно, це вже не те, що раніше, але все одно…

– Часом не з Ґілеаду? – спитала вона, почувши в своєму голосі відтінок дівчачої сентиментальності та щиро зневажаючи себе за неї.

– Ні, – з усміхом відказав він. – Моєму селу далеко до Ґілеаду. Я з Гемфіла, звідти до Ґілеаду сорок коліс. Воно навіть менше за Гембрі.

«Коліс? – з подивом подумала Сюзен. Слово було застаріле. – Він сказав: коліс».

– А що ж тоді привело вас до Гембрі? Це не таємниця?

– Звісно, ні. Я приїхав зі своїми друзями, Річардом Стоквортом із Пенілтона, що в Новому Ханаані, і Артуром Гітом, дуже веселим молодим чоловіком. От він з Ґілеаду. Ми тут за наказом Альянсу. Ми рахівники.

– І що ж ви рахуєте?

– Усе, що може статися в нагоді Альянсові наступні кілька років, – його голос посерйознішав. – Халепа з Добрим Чоловіком уже сягнула за край.

– Невже? Ми так далеко від центру подій, що до нас майже не доходять новини.

Він кивнув.

– Саме тому ми й тут. Баронія Меджис завжди зберігала відданість Альянсові, тож якщо знадобляться припаси, то їх відправлять з цієї частини Зовнішньої Дуги. Питання в тому, на яку кількість може розраховувати Альянс.

– Кількість чого?

– Так, – погодився він, наче вона не питала, а стверджувала. – І на кількість чого.

– Ви так говорите, наче Добрий Чоловік справді становить серйозну загрозу. Він же лише бандит, що припудрює свої грабіжки та вбивства балачками про рівність і демократію.

Деаборн лише знизав плечима, і Сюзен вже було подумала, що інших коментарів від нього не дочекатися. Але потім він неохоче сказав:

– Так було колись. Часи змінилися. Бандит став генералом, і тепер генерал хоче стати правителем від імені народу, – помовчавши трохи, він похмуро додав: – Північні й західні баронії у вогні, леді.

– Але це за тисячі миль звідси! – Сама розмова була не надто приємною, але чомусь захоплювала. Просто було так незвично вести бесіди на такі теми після нудних буденних балачок у Гембрі, де чиясь висхла криниця на добрих три дні ставала темою для жвавих обговорень.

– Так, – відповів він. Не «еге», а «так», дуже незвично і заразом так приємно для слуху. – Але вітер дме у цей бік. – Повернувшись до неї, він усміхнувся, і усмішка знову пом’якшила його суворе вродливе обличчя, надавши йому виразу дитини, якій давно пора спати. – Але навряд чи ми нині зустрінемо Джона Фарсона.

У відповідь Сюзен обдарувала його усмішкою.

– А якщо раптом зустрінемо, ви захистите мене від нього, пане Деаборн?

– Безперечно, – усміхнено відповів він. – Але ще охочіше я це зроблю, якщо ви дозволите мені називати вас на ім’я, яке дав вам ваш батько.

– Гаразд, адже це важливо для моєї особистої безпеки. І, мабуть, з огляду на те саме я можу називати вас Віллом.

– Мудро й гарно сказано, – сказав він і від радості всміхнувся ще ширше. – Я… – І тут новий друг Сюзен перечепився і мало не впав, не помітивши камінь, що стирчав на дорозі (бо йшов, не зводячи з дівчини очей). Вітер тихо заіржав і трохи подався назад, а Сюзен весело засміялася. Пончо зсунулося, відкривши оголену ніжку, але її власниця не поспішала – почекала кілька секунд і тільки потім вкрилася знову. Він їй подобався. І що в цьому такого поганого? Він же лише хлопчик. Коли він усміхався, Сюзен бачила, що ще зовсім недавно, років зо два-три тому він стрибав у копиці сіна. (Про те, що вона сама не так давно закінчила школу стрибків у сіно, Сюзен чомусь забула.)

– Зазвичай я не такий незграба. Сподіваюся, я тебе не злякав.

Та нічого, Вілле. Я вже звикла. Хлопи збивають собі черевики, відколи в мене груди виросли.

– Та нічого, – сказала вона, аби швидше повернутися до попередньої теми: надто вже вона була цікава. – Отже, ви з друзями приїхали за дорученням Альянсу, щоб порахувати наші запаси?

– Так. Я звернув увагу на ваше нафтове поле, бо один з нас мав полічити робочі вишки…

– Та я тобі, Вілле, й так скажу. Їх дев’ятнадцять.

Він кивнув.

– Тепер я твій боржник. Але ще нам треба з’ясувати, якщо це можливо, скільки нафти викачують ці дев’ятнадцять веж.

– А яке це має значення? Хіба в Новому Ханаані лишилося стільки робочих машин, які працюють на нафті? І хіба ваші алхіміки вміють видобувати з нафти ту рідину, на якій їздять машини?

– Мені здається, цей процес називається не алхімією, а перегонкою. Є одна майстерня, у якій його досі роблять. Але машин у нас не так уже й багато, хоча у Великій Залі Ґілеаду ще збереглося кілька ламп розжарювання, і вони справні.

– Це ж треба! – захоплено сказала Сюзен. Лампи розжарювання й електричні смолоскипи вона бачила на картинах, але в житті – ніколи. Останні такі лампи в Гембрі (в цій частині світу їх називали іскровими, але Сюзен була впевнена, що йдеться про одні й ті самі лампи) перегоріли два покоління тому.

– То, кажеш, твій батько до самої смерті керував стайнями мера, – сказав Вілл Деаборн. – Його звали Патриком Дельгадо, правда ж?

Вражена до глибини душі, вона подивилася на нього вже іншим поглядом – поглядом людини, яку вмить повернули до реальності.

– Звідки ти знаєш?

– Ми дізналися його ім’я, готуючись до виконання своєї місії. Ми ж маємо порахувати худобу: овець, свиней, биків, корів… і коней. З усієї вашої худоби коні найважливіші. Переговорити з цього приводу ми мали саме з Патриком Дельгадо. Мені прикро чути, Сюзен, що він пішов на ту галявину, де закінчується земний шлях. Моє співчуття.

– О, дякую.

– То був нещасний випадок?

– Еге ж, – сказала вона таким голосом, що мав промовисто свідчити: облишмо краще цю тему, не треба запитань.

– Дозволь мені бути з тобою відвертим, – мовив він, і вперше за весь час вона вловила в його словах брехню. А може, їй це лише здалося. Втім, хоч вона й дуже погано знала світ і людей (тітка Корделія мало не щодня їй про це нагадувала), але певний досвід у неї все-таки був. Вона знала, що люди, які починають розмову з випрохування дозволу бути чесними, зазвичай із найправдивішим виразом обличчя починають патякати про те, що дощ падає вгору, гроші ростуть на деревах, а дітей приносить Великий Лелека.

– Еге ж, Вілле Деаборн, – черствуватим тоном сказала вона. – Кажуть, чесність – найкраща політика.

Він нерішуче поглянув на неї, але потім його обличчя знову осяяла усмішка. Небезпечна усмішка, подумала Сюзен, усмішка-як-сипучі-піски, якщо таке можливо. Затягує, та потім важко вибратися на волю.

– Від колишньої міці Альянсу нині не лишилося й сліду. Частково тому Фарсон так розперезався – його амбіції виросли до неба. Він пройшов довгий шлях від розбійника й грабіжника у Гарлені й Десої до того, ким він є тепер. І якщо Альянс не воскресне і не дасть йому відсіч, це ще далеко не край його прагненням. Він може дійти й до Меджису.

Яка користь Доброму Чоловікові з їхнього сонного села в найближчій до Чистого моря баронії, Сюзен збагнути не могла, але промовчала.

– Хай там як, але насправді нас відправив сюди не Альянс. Ми тут не тому, що треба рахувати корів, нафтові вишки й гектари орної землі.

На мить він опустив погляд на дорогу, наче шукав там інших підступно розташованих каменів, і неуважно гладив Вітра по носі. Сюзен здалося, що він спантеличений чи чогось соромиться.

– Нас заслали сюди батьки.

– Ваші… – і раптом їй усе стало зрозуміло. Хлопчиська напаскудили, й батьки відправили їх сюди, не зовсім у заслання, але й без серйозної мети. Насправді в Гембрі вони мали тільки один обов’язок – стерти плями зі своєї репутації. «Принаймні тепер ясно, – подумала вона, – чому в нього така невинно-зваблива усмішка. Стережися його, Сюзен, бо такі бешкетники, як він, підпалюють мости й перевертають поштові візки, а розважившись, ідуть собі далі, навіть не озирнувшись. Вони не злі, ні, просто розпушені, як більшість хлопців».

І тут їй знову згадалася стара пісня, яку вона співала і яку він насвистував.

– Так, наші батьки.

Свого часу Сюзен Дельґадо сама любила побешкетувати, тож тепер, хоч і з пересторогою, добре розуміла Вілла Деаборна. І відчувала до нього інтерес. З поганими хлопцями буває весело… до певної межі. Залишалося з’ясувати, наскільки поганими були Вілл і його друзяки.

– Бешкетували? – спитала вона.

– Бешкетували, – погодився Вілл. Голос у нього досі був безрадісний, але в очі й на уста вже почала помалу закрадатися усмішка. – А нас попереджали, багато разів попереджали. Ми… еее… напилися тоді.

А вільною від кружки з пивом рукою мацали дівок?Жодна порядна дівчина не дозволила б собі спитати таке, але Сюзен не змогла втриматися: це питання саме зринуло в її голові.

Усмішка, що жевріла в кутиках Віллових уст, згасла.

– Ми зайшли надто далеко, і забава перестала бути просто забавою. Так зазвичай чинять дурні. Однієї ночі ми влаштували перегони верхи. Ніч була глупа, місяць не світив. Після опівночі. Ми всі були п’яні. Один із коней втрапив копитом у ховрахову нору і зламав передню ногу. Його довелося пристрелити.

Сюзен скривилася. Не найгірше, що вона могла уявити, але нічого доброго. Та коли він знову продовжив, виявилося, що все значно гірше.

– Кінь був чистокровним скакуном, він належав батькові Річарда, одного з моїх друзів. Їхня родина мала не надто великі статки, коней у них було лише троє. У нашому домі розгорівся такий скандал, що я навіть згадувати про нього не хочу, не те що говорити. Словом, пропозицій щодо нашого покарання було багато, але врешті-решт нас спровадили сюди в заслання. Це Артурів батько придумав. Гадаю, Артурового тата завжди жахала поведінка сина. Артур вочевидь удався не в Джорджа Гіта.

Сюзен і собі посміхнулася, згадавши, як тітка Корделія каже: «Це в неї точно не від нас». Потім настала театральна пауза, слідом за якою йшло епохальне: «У неї була двоюрідна бабка, яка збожеволіла… ви це знали? Так! Вона підпалила себе й перекинулася через край Крутояра. Це було того року, коли пролітала комета».

– Хай там як, – підсумував Вілл, – пан Гіт відіслав нас із напутнім словом, яке свого часу отримав від свого батька: чистилище існує для того, щоб у ньому міркували. І от ми тут.

– Гембрі далеко від чистилища.

На його обличчі знову з’явилася усмішка.

– Думаю, якби навіть ваше містечко було чистилищем, варто було б стати грішником, аби лишень потрапити сюди і зустрітися з його чарівними мешканцями.

– Комплімент сумнівний, треба його іще б відшліфувати, – якомога сухішим голосом сказала вона. – Можливо…

І затнулася, бо раптом збагнула, що їй доведеться вступити з цим хлопцем у щось на кшталт змови. Інакше вона опиниться в незручному становищі.

– Сюзен?

– Я оце подумала. Вілле, ви з друзями вже приїхали? Тобто офіційно вже тут?

– Ні, – відповів він, одразу збагнувши, про що їй ідеться. І, мабуть, зрозумівши, до чого вона хилить. По-своєму він був досить кмітливий. – Ми з’явилися в баронії лише нині по обіді. Ти перша з місцевих, з ким один із нас заговорив… якщо, звісно, Річард та Артур ще нікого не зустріли. Я не міг заснути, тож вирішив прогулятися верхи й трохи поміркувати. Ми стали табором он там, – він показав кудись праворуч. – На тому довгому схилі, що збігає до моря.

– Еге ж. То Крутояр. Так його називають, – їй подумалося, що Вілл із приятелями могли навіть отаборитися на її землі – на тій ділянці, яка невдовзі стане її законною власністю. Думати про це було дивно, захопливо і трохи незвично.

– Завтра ми в’їдемо до міста і відрекомендуємося мілордові меру, Гарту Торіну. Перед від’їздом із Нового Ханаану нам сказали, що він дурний, як пень.

– Та невже? – здійняла вона брову.

– Так. Балакучий, любить перехилити чарчину, ласий до молоденьких дівчат. Що скажеш, правда це чи ні?

– Гадаю, ти сам маєш це вирішити, – із силуваною посмішкою відказала Сюзен.

– Хай там як, нас відрекомендують ще й Вельмишановному Кімбі Раймеру, Торіновому канцлеру. А вже він, думаю, тямущий. І рахувати вміє.

– Торін запросить вас на вечерю в резиденції мера. Якщо не на завтра, то на післязавтра точно.

– Учта в Гембрі, – з усмішкою сказав Вілл й погладив Вітра по носі. – О боги, я так хвилююся, дочекатися не можу.

– Менше базікай, а послухай, якщо хочеш бути моїм другом. Це важливо.

Усмішка злетіла з його обличчя, і перед Сюзен знову постав чоловік, якого вона бачила кілька хвилин тому, той чоловік, яким він стане за кілька років. Рішучий вираз обличчя, зосереджений погляд, безжальний рот. Це обличчя вселяло страх – страх у майбутньому– та все одно в тому місці, якого торкалася стара карга, враз стало тепло. Сюзен не могла відірвати погляду від цього обличчя. Цікаво, подумала вона, а яке в нього волосся під цим ідіотським капелюхом?

– Слухаю, Сюзен.

– Якщо ви з друзями сядете за стіл у Торіна, там ви можете побачити мене. Якщо ти побачиш мене, то пам’ятай – бачиш мене вперше. Познайомишся з панною Дельґадо, а я – з паном Деаборном. Розумієш, про що я?

– Дуже добре розумію, – він дивився на неї замріяно. – Ти служниця? Авжеж, так, якщо твій батько був головним конюхом, то ти не…

– Та байдуже, що я там роблю. Просто пообіцяй: у Будинку-на-набережній ти побачиш мене вперше в житті.

– Обіцяю. Але…

– Нічого більше не питай. Ми вже майже на тому місці, де наші шляхи розходяться. І щоб віддячити тобі за прогулянку на такому чудовому коні, я хочу тебе попередити. Якщо вас запросять на учту до Торіна, за столом ви з друзями будете не єдині гості. Буде ще троє чоловіків. Торін найняв їх охороняти будинок.

– Вони не заступники шерифа?

– Ні, крім Торіна, а ще, можливо, Раймера, вони не звітують ні перед ким. Їх звуть Джонас, Діпейп і Рейнолдз. Мені здається, вони круті хлопці. Хоча Джонас уже давно не хлопець, дуже давно. Я навіть маю підозру, що дитинства в нього не було взагалі.

– Джонас у них за ватажка?

– Еге. Він кульгає, в нього довге, наче у дівчини, волосся, а голос рипить, як у старого дідугана, який цілими днями натирає до блиску димохід на даху… Але нехай це не вводить тебе в оману – мені здається, що з них трьох він найнебезпечніший. І судячи з усього, ці троє були такими шибениками, що вам з друзями і не снилося.

І навіщо вона йому це розповіла? Можливо, відчуваючи вдячність. Він пообіцяв тримати їхню випадкову нічну зустріч у таємниці й був не з тих, хто порушує обіцянки – Сюзен зрозуміла це з його вигляду, хоч він і посварився зі своїм батьком.

– Я придивлюся до них. Дякую за пораду, – зараз вони піднімалися в гору довгим пологим схилом. У небі неслабнучим вогнем горіла Стара Матінка.

– Особисті охоронці, – замислено сказав Вілл. – Особисті охоронці в сонному містечку Гембрі. Дивні часи настали, Сюзен. Дуже дивні.

– Еге ж, – вона й сама задумувалася над тим, чому Джонас, Діпейп і Рейнолдз у містечку, та так і не змогла знайти жодної вагомої причини. Це справа рук Раймера? Це він їх знайшов? Цілком можливо, це в його дусі. Сам Торін навіть і не подумав би завести собі охоронців, про його безпеку завжди дбав Верховний Шериф. А все ж таки – чому?

Вони вибралися на вершину пагорба. Внизу, під їхніми ногами, розкинулося сільце Гембрі. Світилося лише в кількох вікнах, і найяскравіше – у «Раю для подорожніх». Теплий вітерець доніс до вух Сюзен звуки піаніно, що на ньому хтось тарабанив мелодію «Гей, Джуд», і хор п’яних голосів, які радісно добивали приспів. Хоча співали не ті троє, про яких вона попереджала Вілла Деаборна. Ті завжди стояли біля шинкваса, водячи по залі своїми збляклими очима. Такі, як вони, не співали. У кожного на руці між великим і вказівним пальцями було витатуйовано маленьку синю труну. Сюзен хотіла було розповісти про це Вілові, але подумала, що згодом він сам усе побачить. Тож натомість вона показала на якийсь темний предмет трохи нижче на схилі, що нависав над дорогою на ланцюзі.

– Дивися. Бачиш?

– Так, – він глибоко й комічно зітхнув. – Невже це та річ, якої я боюся понад усе на світі? Ця моторошна проява – поштова скринька місіс Біч?

– Еге ж. Тут ми розійдемося.

– Як скажеш. Та все одно мені шкода… – і саме тієї миті, як це іноді буває влітку, змінився вітер. З заходу налетів порив і миттю стер пахощі морської солі, а разом з ними і звук п’яних співів. На зміну їм долинув інший звук, нескінченно зловісніший: низький атональний шум, від якого в Сюзен завжди мурашки бігли по спині. Звук сирени, яку ввімкнула смертельно хвора людина.

Вілл відступив на крок назад, очі округлилися, і знову Сюзен помітила, як його руки опускаються до пояса, ніби в пошуках чогось, чого там не було.

– На бога, що це таке?

– Тонкохід, – тихо мовила вона. – В Каньйоні Петлі. Ти про таке чув?

– Так, чув, щось подейкували, але на власні вуха почув оце щойно. О боги, як ви це витримуєте? Він волає, немов жива істота!

Сюзен ніколи над цим не замислювалася, але зараз, спробувавши уявити, що чує його чужими вухами, збагнула, що він каже правду. Здавалося, якась хвора частина тіла ночі здобула власний голос і тепер силкувалася заспівати пісню.

Сюзен стало так моторошно, що вона здригнулася. Відчувши, як стиснулися її коліна, Вітер тихо заіржав і повернув голову, щоб подивитися на свою вершницю.

– О цій порі року звук зазвичай не настільки виразний, – промовила вона. – А восени чоловіки спалюють його, щоб стих.

– Не розумію.

А хто розумів? Хто міг похвалитися тим, що досі щось розуміє? О боги, та вони навіть не в змозі були вимкнути кілька нещасних нафтових насосів, які досі працювали на Ситґо, хоча половина з них верещали, як свині на бійні. Настали такі часи, що люди були вдячні, коли щось просто працювало.

– Влітку загоничі й пастухи, коли мають час, зносять до входу в Каньйон купи гілляччя. Придатні й сухі гілки, але краще – щойно зрізані, бо потрібен дим, і що сильніший, то краще. Петля – короткий каньйон із майже вертикальними стінами, дуже крутими. Це наче перевернутий димар, розумієш?

– Так.

– За традицією спалення припадає на ранок Жнив, у перший день після ярмарку, святкування і святкового багаття.

– У перший день зими.

– Еге ж. Хоча в наших краях холоди настають не так швидко. Хай там як, ніяка це не традиція. Хмиз, бува, спалюють і раніше, якщо вітри сприяють або якщо звук надто вже нестерпний. Він тривожить худобу: коли тонкохід розгулюється, корови погано дають молоко. Та й заснути під нього важко.

– Навіть не сумніваюся, – Вілл досі дивився на північ, і від чергового сильного пориву вітру капелюх злетів у нього з голови, затримавшись на горлі завдяки сиром’ятному шнурку. Його волосся виявилося дещо довгим і чорним, як воронове крило. Зненацька у Сюзен виникло бажання запустити пальці в це волосся, відчути, яке воно на дотик – шорстке чи гладеньке й шовковисте? Цікаво, як воно пахне? Від цих думок вона знову відчула тремкий стогін тепла внизу, там, де закінчувався живіт. Неначе прочитавши її думки, він повернувся до неї, і вона зашарілася, тихо радіючи, що в темряві не помітно, як почервоніли її щоки.

– І давно він тут?

– Він з’явився, коли мене ще не було на світі, – відповіла вона. – Але мій тато добре пам’ятає його появу. Він казав, що земля здригнулася, наче від землетрусу, і з’явився тонкохід. Деякі люди казали, що це від землетрусу, інші запевняли, що це забобонні дурниці. Я знаю тільки одне: за мого життя він завжди був там, де він є. Дим його заспокоює, як рій роздратованих бджіл чи ос. Але рано чи пізно звук відновлюється. Купи гілля, навалені біля входу до каньйону, закривають його від худоби, яка часом, заблукавши, може туди потрапити. Чомусь їм там як медом намазано. А коли корова чи вівця все ж таки проберуться туди – мабуть, це стається, коли купа гілля після спалення вже не така велика, а нового ще не наносили, – то назад уже не повертаються. Що б там не було в тому каньйоні, воно голодне.

Вона відгорнула пончо, підняла праву ногу над сідлом, навіть не торкнувшись його, і легким плавним рухом зісковзнула з Вітра. Такі трюки призначалися для штанів і аж ніяк не для спідниці. З того, як округлилися Вілові очі, Сюзен зрозуміла, що побачив він достатньо. Але ж нічого такого, що треба мити у ванні за зачиненими дверима, то що з того? Адже трюк з блискавичним сходженням з коня вона виконувала тоді, коли хотіла когось вразити до глибини душі.

– Краса! – вигукнув Віл.

– Мене тато навчили, – сказала вона, вдаючи, що коментує найневинніший бік його компліменту. Втім, коли вона передавала хлопцеві віжки, її усмішка свідчила про те, що його похвала їй приємна, як не крути.

– Сюзен, а ти сама бачила тонкохід?

– Еге ж. Один раз чи двічі. Згори.

– На що він схожий?

– Він гидкий, – не роздумуючи, відповіла вона. До сьогоднішньої ночі, коли вона зблизька побачила Реїну посмішку й відчула на собі її покручені настирні пальці, їй здавалося, що на світі нема нічого огиднішого за тонкохід. – Це схоже на торф, що повільно тліє, а ще на болото, повне пінкої зеленої води. Над ним піднімається туман, часом нагадуючи довгі кістляві руки. З зап’ястками і пальцями.

– А він росте?

– Кажуть, росте, як будь-який тонкохід. Але росте повільно. За мого чи твого життя він за межі Каньйону Петлі не вибереться.

Вона підвела погляд у небо й помітила, що, поки вони балакали, сузір’я вже подолали суттєвий відрізок своєї траєкторії. Вона відчувала, що могла б з ним усю ніч так розмовляти: про тонкохід, про Ситґо, про її осоружну тітку, про все на світі. І від цього їй стало сумно. Чому це трапилося з нею саме зараз? Три роки вона відхиляла залицяння гембрійських парубків. Чому саме тепер вона зустріла хлопця, який так її зацікавив? Чому життя таке несправедливе?

І знову їй спала думка, яку нещодавно прошепотів їй голос батька: «Якщо це ка, то воно налетить, мов вихор. Ти не встигнеш спам’ятатися, а твої плани вже будуть зруйновані, як сарай від буревію».

Але ні, ні і ще раз ні. Проти цього постало все її єство, і цілком свідомо вона вирішила чинити опір. Її життя – не сарай.

Простягнувши руку, Сюзен торкнулася іржавої скриньки місіс Біч, наче прагнучи відновити свою рівновагу в світі. Напевне, її маленькі мрії й сподівання майже нічого не означали. Батько навчав її, що її особистість визначається тим, наскільки вона спроможна дотримати свого слова, і вона не збиралася забувати батькові напучування тільки тому, що зустріла вродливого хлопця в момент, коли її тіло й почуття були збурені.

– Тут я тебе залишу, можеш повертатися до друзів або їхати далі, – серйозність власного тону здалася їй прикрою, бо то була доросла серйозність. – Але пам’ятай свою обіцянку, Вілле. Якщо зустрінеш мене в Будинку-на-набережній… в будинку мера… і якщо хочеш залишатися моїм другом, то вдавай, що бачиш мене вперше. Я теж так робитиму.

Він кивнув, і на його обличчі відбилася її власна поважність. І, либонь, смуток.

– Жодну дівчину я ще не запрошував на прогулянку верхи і у жодної не поцікавився, чи прийме вона мене в своєму домі. А тебе, Сюзен, дочко Патрика, я б попрохав. Я б навіть квіти тобі приніс, аби подвоїти свої шанси. Але, мабуть, нічого з цього не вийде.

– Ні, не вийде, – похитала вона головою.

– Ти заручена? З мого боку нахабно про таке питати, але в мене на думці нема нічого поганого.

– Я в цьому ані крихти не сумніваюся, але відповісти не можу. Моє становище зараз надто делікатне, я вже казала тобі. Тут наші дороги розходяться, Вілле. Але стривай… ще одну хвилиночку…

Понишпоривши в кишені фартуха, Сюзен дістала півшматка пирога, загорнутого в зелений листок. Половину вона з’їла, піднімаючись на Коос. Зараз здавалося, що то було дуже давно, в іншому житті. Вона простягнула залишки своєї скромної вечері Вітрові, той понюхав, з’їв і тицьнувся носом їй у долоню. Оксамитовий доторк у долоні так їй сподобався, що Сюзен засміялася.

– Хороший хлопчик, хороший.

Вілл Деаборн на дорозі тупцяв з ноги на ногу в своїх запилюжених чоботях і з нещасним виглядом дивився на дівчину. Суворий вираз зник з його обличчя, і воно знову стало лицем молодого хлопця її віку, а може, навіть молодшого.

– Вдале вийшло знайомство, правда ж? – спитав він.

Вона виступила вперед і, не дозволяючи собі замислитись над тим, що робить, поклала руки йому на плечі, піднялася навшпиньки й поцілувала його в губи коротким, але аж ніяк не сестринським поцілунком.

– Еге ж, Вілле, дуже гарне. – Та коли він, ніби квітка до сонця, потягнувся до неї, щоб продовжити почате, вона відштовхнула його, лагідно, проте рішуче.

– Ні, це була подяка, а джентльменові однієї подяки має бути досить. Простуй із миром своїм шляхом, Вілле.

Немов уві сні, він узяв віжки, кілька секунд тупо роздивлявся їх, наче не розуміючи, що це таке, а потім знову звернув свій погляд до дівчини. Вона бачила, як він намагається опанувати себе, привести до ладу розум і емоції, розбурхані її поцілунком. Він подобався їй за це. І вона дуже тішилася з того, що зробила.

– Ти теж, – нарешті сказав він, сідаючи на коня. – Я нетерпляче чекатиму тієї миті, коли зможу нарешті побачити тебе вперше.

Вілл усміхнувся до Сюзен, і в його усмішці вона побачила жаль і бажання. Він пришпорив коня, розвернув його і рушив дорогою, якою вони прийшли. Можливо, хотів іще раз подивитися на нафтове поле. А вона лишилася стояти біля поштової скриньки місіс Біч, подумки благаючи, щоб він повернувся й помахав рукою на прощання, адже тоді вона змогла б іще раз побачити його обличчя. Вона була впевнена, що він озирнеться, але він не озирався. Та потім, коли Сюзен вже готова була розвернутися спиною й спускатися до містечка, він усе-таки повернувся і його рука піднялася, блимнувши на мить у пітьмі, як нічний метелик.

Сюзен теж помахала рукою у відповідь і рушила додому, почуваючись водночас щасливою і глибоко нещасною. Втім (і це, мабуть, було найважливішим), відчуття бруду, що тягарем лежало на її душі, щезло. Щойно вона торкнулася хлопцевих губ, дотик Реї зник з її шкіри. То були маленькі чари, але дівчина раділа, що вони подіяли.

Додому Сюзен поверталася з усмішкою на устах. І частіше, ніж зазвичай о цій пізній порі, поглядала у зоряне небо.