Текст книги "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

– Твій батько міг би тобою пишатися за таку твою добропорядність, Вілле Деаборне. Та який достойний хлопець час від часу не бешкетує, га? – Він добродушно ляснув Роланда по плечі. І хоча потиск руки був міцний, а усмішка – відкрита, в його очах годі було щось прочитати, лише в глибинах зморщок вряди-годи спалахувала гостра думка. – На його місці я міг би пишатися?

– Так, – відповів Роланд, теж усміхаючись. – Дякую.

– І я дякую, – сказав Катберт.

– Я теж, – тихо мовив Алан, приймаючи простягнутий келих неміцного пуншу і вклоняючись Ленґілові.

Наповнивши ще кілька келихів, Ленґіл швидко роздав їх. У тих, хто вже мав у руках келихи, їх забрали і натомість дали нові, зі слабким пуншем. Коли все товариство отримало келихи, Ленґіл повернувся, вочевидь збираючись виголосити тост. Але Раймер постукав його по плечі, злегка похитав головою і скосив очі на мера. Державний муж дивився на них із вибалушеними очима і трохи відвислою щелепою. Роланд подумав, що він схожий на театрала в дешевому ряду. Бракувало тільки шкірок від помаранчів на колінах. Ленґіл простежив за поглядом канцлера і кивнув.

Раймер зиркнув на гітариста, що стояв посеред музикантів, і той перестав грати, а слідом за ним стихли й інші інструменти. Гості звернули погляди в той бік, а потім мер Торін заговорив, і всі подивилися на нього. Як виявилося, його голос насправді у вжитку анітрохи не був кумедним – навпаки, він був гучний і приємний.

– Пані і панове, друзі мої. Я попрошу вас допомогти мені привітати трьох нових друзів – молодих людей із Внутрішніх бароній, хоробрих молодиків, що відважилися подолати величезну відстань і халепи заради блага Альянсу, на варті порядку і миру.

Сюзен Дельґадо відставила келих і, хоч і не без зусиль, витягла руку з руки «дядечка» і зааплодувала. Решта гостей теж. Кімнатою прокотилися оплески, нетривалі, проте теплі. Але Роланд помітив, що Елдред Джонас не відставив келих і не аплодував разом з усіма.

Усміхаючись, Торін повернувся до Роланда і підняв келих.

– Чи можу я почати з тебе, Вілле Деаборне?

– Еге ж, можете, красно дякую, – сказав Роланд, і його слова зустріли сміхом та новою хвилею оплесків.

Торін підняв келиха ще вище. Всі присутні повторили його рух, і в світлі люстри кришталь спалахнув зірками.

– Пані й панове, прошу вітати Вільяма Деаборна з Гемфіла, Річарда Стокворта з Пенілтона і Артура Гіта з Ґілеаду.

Зачувши останню назву, товариство захвилювалося, неначе мер оголосив Артура Гіта з Царства Небесного.

– Тож подбайте про них гарненько, най їхні дні в Меджисі будуть приємні й запам’ятаються надовго. Всіляко помагайте їм у роботі і просуванні такої дорогої для наших сердець справи. Най будуть довгими їхні дні на землі. Так каже ваш мер.

–  ТАК КАЖЕМО МИ ВСІ! – прогриміла зала.

Торін випив, решта наслідувала його приклад. Знову пролунали оплески. Неспроможний більше стримуватися, Роланд повернувся і знову знайшов очі Сюзен. Якусь мить вона рішуче споглядала його, і в її відвертому погляді читалося, що вона так само спантеличена його присутністю, як і він – її. Але тут старша жінка, що була схожа на неї, нахилилася і прошепотіла щось їй на вухо. Сюзен одразу ж відвернулася, напустивши на обличчя світську маску… та в її очах він побачив симпатію. І знову подумав, що зроблене можна скасувати, а від обіцяного – відмовитися.

8

Коли всі прямували до їдальні, де того дня накрили чотири довгі столи (так близько один до одного, що між ними ледве можна було протиснутися), Корделія відтягнула племінницю вбік від мера й Джонаса, які саме розмовляли з Френом Ленґілом.

– Чого це ви так витріщалися на нього, міс? – сердито прошепотіла тітка. В неї на лобі з’явилася вертикальна смужка, глибока, наче баюра. – Чого ви поводитесь, як пришелепкувата? – Ви. Одне слово – і Сюзен збагнула, що Корделія розлючена не на жарт.

– На кого витріщалася? І як? – ображеним тоном сказала вона. Але в душі вирували грози.

Тітчина рука боляче стисла її руку.

– Не смій зі мною гратися, міс О-Яка-Краля! Ти що, вже десь здибалася з тим індиком? Признавайся!

– Та звідки? Тітонько, мені боляче.

Тітка Корд злобно посміхнулася і ще сильніше стисла руку.

– Краще хай тобі зараз буде трохи боляче, ніж потім вити від болю. Ти геть знахабніла, де твоя скромність? І очицями не стріляй.

– Тітонько, я не розумію, про що…

– Розумієш, – притискаючи племінницю до дерев’яної обшивки стіни, щоб могли пройти гості, прошипіла Корделія. Власник ранчо, якому належав сусідній із їхнім елінг, привітався, тітка Корд чарівно всміхнулася, бажаючи йому доброго вечора, і лише потім повернулася знову до Сюзен.

– Послухай мене, міс, і добре собі затям. Якщо вже я помітила твої витрішки, то половина товариства й поготів. Зробленого не повернеш, але зупинити можна. Годі вже цих ігор. Затямила?

Сюзен мовчала, та на її лиці почали проступати риси впертості, які Корделія ненавиділа понад усе. Забачивши такий затятий вираз обличчя у племінниці, вона завжди відчувала бажання надавати їй ляпасів, поки з носа не заюшить кров, а з великих сірих очей не поллються сльози.

– Ти давала клятву і вступила в договір. Ми підписали папери, ти ходила до відьми, ми отримали гроші. І ти пообіцяла. Якщо це для тебе пустий звук, то згадай хоча б, що це означало для твого батька.

Корделія з втіхою побачила, як на очі Сюзен навертаються сльози. Її брат був нікчемним створінням, здатним хіба що на те, щоб зачати надзвичайно гарненьку дитину… але навіть після його смерті з нього можна було мати певний зиск.

– А тепер пообіцяй, що не пускатимеш бісики. А коли побачиш цього хлопця, обійдеш його десятою дорогою, затямила?

– Обіцяю. Тітонько, – прошепотіла Сюзен. – Обіцяю.

Корделія всміхнулася. Усмішка робила її навіть привабливою.

– В такому разі добре. Ходімо. На нас дивляться. Візьми мене за руку, дитино!

Сюзен взяла тітку за припудрену руку нижче ліктя, і вони, шурхочучи сукнями, разом увійшли до їдальні. Сапфіровий кулон у Сюзен на грудях раз у раз яскраво спалахував, і багато хто з гостей звернув увагу на те, які схожі між собою племінниця з тіткою, і який би був щасливий бідолаха Пат Дельґадо побачити їх такими сьогодні.

9

Роланда всадовили ближче до середини столу, між Гешем Ренфру (іншим скотарем, навіть кремезнішим за Ленґіла) і Торіновою набурмосеною сестрою Корал. Ренфру й раніше налягав на пунш, а тепер, коли розносили першу страву, заходився всім доводити, що з елем він теж на «ти».

Він базікав про торгівлю рибою («не те, що за старих добрих часів, хлопче, але й мутантів тепер виловлюють менше, хвала богам хоч за це»), торгівлю овочами («наш народ може виростити все, що завгодно, але найкраще родять кукурудза і квасоля») і врешті-решт про наймиліші його серцю промисли: конярство, скотарство і полювання. Ці справи приносили прибуток, як завжди, еге ж, хоча сорок з хвостиком років у трав’янисто-прибережних бароніях тривали важкі часи.

А чи не стає кров тварин чистішою, спитав Роланд. Бо там, звідки він прибув, вона вже почала очищуватися.

Еге ж, погодився Ренфру, цілковито ігноруючи картопляний суп і тягнучись по підсмажені яловичі смужки. Він загрібав їх просто руками й відправляв до рота, заливаючи елем. Еге ж, юначе, їхній родовід стає чистішим, троє лошат із п’яти вже чистокровні – і серед породистих, і серед звичайних – а четвертого можна залишити як робочу коняку. Лише один із п’яти народжується нині з зайвими ногами чи очима, чи тельбухами назовні, і це добре. От тільки народжується тепер менше. У жеребців прутень наче на місці і все таке, а от сім’я мало спроможне до життя.

– Пардон, мадам, – сказав Ренфру, схиляючись через Роланда в поклоні до Корал Торін. Вона знову ледь помітно всміхнулася (Роланд мимохіть згадав посмішку Джонаса), покопирсалася ложкою в супі і промовчала. Ренфру перехилив свою склянку до дна, смачно витер губи і простягнув склянку служникові. Отримавши нову порцію, він знову повернувся до Роланда.

Все йшло не надто добре, не так, як раніше, але могло бути й гірше. І буде гірше, якщо той педрило Фарсон доб’ється свого. (Цього разу він уже не завдав собі клопоту вибачитися перед сей Торін.) Їм усім треба об’єднатися – багатим і бідним, великим і малим – поки це ще може їм допомогти. А потім він повторив слова Ленґіла, сказавши, що Роланд із друзями можуть розраховувати на все, що їм буде потрібно. Варто лише сказати про це.

– Інформації буде цілком достатньо, – подякував Роланд. – Про кількість тих чи тих речей.

– Еге ж, який то рахівник без цифр, – погодився Ренфру і п’яно розсміявся. Корал Торін ліворуч від Роланда відкусила маленький шматочок зелені (до яловичих смужок вона навіть не доторкнулася), знову трохи розтягнула губи в посмішці і заходилася далі порпатися ложкою. Але Роланд чомусь думав, що зі слухом у неї все гаразд, і кожне слово їхньої розмови з Ренфру стане відоме її братові. Чи, можливо, звіт отримає Раймер. Роланд підозрював (хоч і не мав щодо цього певності), що справжню вагу тут має саме Раймер. І сей Джонас із ним за компанію.

– Наприклад, – сказав Роланд, – скільки у вас коней для верхової їзди, про яких ви могли би звітувати перед Альянсом?

– Про десяту частину чи про загальну кількість?

– Про загальну.

Ренфру поставив келиха на стіл і замислився, начебто підраховуючи. Тим часом Роланд зиркнув через стіл і побачив, як Ленґіл і Генрі Вертнер, головний коняр баронії, швидко перезирнулися. Вони все чули. А ще, вкотре звернувши увагу на свого сусіда за столом, він помітив, що Геш Ренфру п’яний, але не настільки сильно, як він намагався переконати юного Вілла Деаборна.

– Кажеш, загальну? Не тільки те, що ми можемо відправити до Альянсу чи в крайньому разі трохи додати до цієї кількості?

– Так.

– Що ж, давай підрахуємо, юний сей. У Френа сто сорок голів, у Джона Кройдона близько сотні. У Генка Вертнера сорок своїх власних, і шістдесятеро він випасає у Крутоярі для баронії. Коней уряду, конину, пане Деаборн.

Роланд усміхнувся.

– Я в курсі. Роздвоєні копита, товсті шиї, неповороткі, бездонні черева.

Ренфру зареготав, киваючи на знак згоди… але Роланду чомусь не вірилось, що йому весело. У Гембрі наземні й підземні води, здавалося, текли в різні боки.

– Що ж до мене, то останні десять-дванадцять років були тяжкими – піщані очі, мозкова лихоманка, копитна гнилизна.

Колись у Крутоярі паслося дві сотні голів з тавром «Ледача Сюзен», а тепер їх не більше вісімдесяти.

Роланд кивнув.

– Отож, загалом чотириста двадцять голів.

– Та ні, більше, – сміючись, сказав Ренфру. Він потягнувся по свій келих із елем, зачепив одним боком натрудженої і червоної від вітру руки, перекинув, вилаявся, потім вилаяв хлопця, який зволікав із тим, щоб знову його наповнити.

– Більше? – нагадав Роланд, коли Ренфру нарешті отримав, що хотів, і був готовий продовжити розмову.

– Ви, пане Деаборн, не забувайте, що в нашому краї коней розводять навіть більше, ніж ловлять риби. Ми з рибалками глузуємо один з одного, та багато хто тримає конячку за будинком чи в стайнях баронії, якщо їм нема де її рятувати від негоди. Це її бідолашний батько завідував стайнями баронії.

Ренфру кивнув у бік Сюзен, що сиділа на іншому боці столу за три місця від Роланда і неподалік від мера, який, звісно, головував на учті. Роланд зрозумів, що її не просто так посадили на те місце, особливо зважаючи на те, що мерова дружина сиділа мало не в найвіддаленішому кінці столу, в компанії Катберта з одного боку і якогось скотаря, якого їм ще не відрекомендували, – з другого.

Роланд вирішив, що такий старий шкарбан, як той Торін, тримає молоду родичку поближче до себе, щоб вона допомагала йому привертати до себе увагу людей чи звеселяла око. Та все одно це було дивно. Майже нехтування дружиною. Якщо йому набридла її балаканина, то чом би не всадовити її в голові іншого столу?

Просто у них тут свої звичаї, от і все, і тебе це не стосується. Твоя турбота – те, як по-дурному цей чолов’яга рахує коней.

– То скільки, ви кажете, у вас коней? Загалом? – спитав він у Ренфру.

Ренфру уважно зиркнув на нього.

– За чесну відповідь у лоб не дадуть, правда ж, синку? Я людина, віддана Альянсові до скону. На моїй могилі, ймовірно, викарбують меч Екскалібур. Але я не дозволю забрати у Гембрі й Меджису все майно.

– Цього не станеться, сей. Як ми можемо змусити вас віддати те, що ви не хочете віддавати? Усі наші сили зосереджено на півночі й заході, вони воюють з Добрим Чоловіком.

Обміркувавши почуте, Ренфру кивнув.

– І чи не могли би ви знову називати мене Віллом?

Ренфру просяяв, кивнув і вдруге простягнув Роландові руку.

Цього разу хлопець потис її обома руками, як це було заведено у скотарів і ковбоїв, і чоловік широко всміхнувся.

– Поганющі настали часи, Вілле, вони змушують нас бути підозріливими. У самому Меджисі та його околицях пасеться ще близько ста п’ятдесяти голів коней, – сказав він і додав: – Не мутантів.

– Гідних представників кінського виду.

Ренфру кивнув, ляснув Роланда по спині, залив у себе добрячу порцію елю.

– Гідних, еге ж.

У голові їхнього столу розлігся сміх. Очевидно, Джонас сказав щось смішне. Сюзен сміялася від душі: закинувши голову назад, стиснувши руки на грудях над сапфіровим кулоном. Корделія теж сміялася, сидячи між дівчиною ліворуч і Джонасом праворуч. Торін весь корчився від сміху і розгойдувався вперед та назад на своєму стільці, витираючи серветкою очі.

– Гарна дівчина, – мало не побожно сказав Ренфру. І тут Роландові здалося, що з іншого боку пролунало тихе жіноче гмм. Він зиркнув на Корал Торін, але вона досі змагалася зі своїм супом. Він перевів погляд туди, де сміялися.

– Мер її дядько чи, може, кузен? – спитав Роланд.

Те, що сталося наступної миті, закарбувалося в його пам’яті дуже чітко, так, неначе йому дали змогу побачити всі кольори і почути всі звуки світу. Оксамитові портьєри, прикрашені фестонами, за спиною в Сюзен здалися йому криваво-червоними, здушений сміх Корал Торін пролунав, як хрускіт поламаної гілляки. Йому здалося, ніби цей сміх був такий гучний, що все товариство за столами просто мусило припинити розмови і озирнутися на мерову сестру. Але вечеря йшла своїм ходом, і лише Ренфру та двоє скотарів на протилежному боці столу почули цей регіт.

– Скажете таке: дядько! – Це вперше за весь вечір вона щось промовила. – Дядько – це добре. Ге, Ренні?

Ренфру промовчав, тільки відставив келих убік і нарешті взявся до супу.

– Ви мене дивуєте, юначе. Хай там ви й приїхали із Внутрішніх бароній, але, о боги, той, хто займався вашою освітою, поза книжками і картами, трохи замало познайомив вас із реальним світом, як мені здається. Вона його… – далі йшло якесь не зрозуміле йому діалектне слово, чи то поставка, чи то підстилка.

– Перепрошую, хто? – він усміхався, але усмішка вийшла якоюсь кривою, вимученою. У шлунку враз стало важко, неначе пунш, суп і одна-єдина яловича смужка, яку він з’їв із ввічливості, збилися там у грудку. Ти служниця?спитав він її тоді, на дорозі, маючи на увазі, чи прислуговує вона за столом. Виходить, вона-таки прислужувала, але за більш інтимних обставин. Зненацька йому геть розхотілося чути пояснення мерової сестри, ані найменшого бажання не було дізнатись, що то було за слово, яке вона вжила.

В голові столу почувся новий вибух сміху. Закинувши голову, Сюзен сміялася, її щоки палали, очі сяяли. Бретелька сукні сповзла, відкриваючи ніжну округлість її плеча. Він дивився, і в душу йому заповзав страх, і пристрасне бажання спалювало зсередини. А вона просто неуважно повернула її рукою на місце.

– Це означає «слухняна жіночка», – пояснив Ренфру, вочевидь почуваючись ні в сих ні в тих. – Це давня назва, нині її рідко почуєш…

– Та годі тобі, Ренні, – перебила Корал Торін. Подальші її слова призначалися Роландові: – Він лише старий ковбой, який не перестає розгрібати кінський гній, навіть коли поблизу нема його укоханих коняк. Підстилка означає дружину на стороні. За часів моєї бабусі так називали шльондр… але не всіх, лише певного сорту. – Вона скинула поглядом своїх бляклих очей на Сюзен, котра саме пила ель із келиха, і знову повернулася до Роланда. В її нібито зацікавленому погляді було стільки ненависті, що Роландові це дуже не сподобалося. – Таких, що їм платили дзвінкою монетою, тих, що були надто гарні для простолюдинів.

– Вона його наложниця? – ледь ворушачи холодними, як крига, губами, спитав Роланд.

– Еге ж. Ще не стала нею і до Жнив не стане… і навряд чи це дуже подобається моєму братикові… але її вже куплено і заплачено, як колись. Отак. – Помовчавши, Корал додала: – Якби її батько був досі живий, то вмер би зі сорому.

– Я не думаю, що ми маємо право так різко осуджувати мера, – спантеличеним і набундюченим тоном сказав Ренфру.

Але Корал пропустила його слова повз вуха. Вона вивчала лінію підборіддя Сюзен, м’який вигин її грудей над шовковим краєм корсета, пишноту її волосся. Від ледь помітної усмішки на обличчі Корал не лишилося й сліду. Тепер на ньому неподільно владарювало холодне презирство.

Мимохіть Роланд уявив, як мерові руки з надміру випнутими кісточками опускають бретельки сукні Сюзен, повзуть угору її оголеними плечима, сірими крабами кидаються до печери-заглиблення, схованої під її волоссям. І відвів погляд до іншого краю столу, де не побачив нічого кращого. Погляд одразу спіткнувся об Олів Торін, Олів, яку відправили в заслання на дальній край столу, Олів, яка дивилася на веселе товариство на його чолі. Спостерігала за своїм чоловіком, який підшукав їй заміну у вигляді молоденької дівчини і подарував тій дівчині кулон, порівняно з яким її власні кульчики з рубінами виглядали жалюгідною підробкою. Але на її обличчі не було ані сліду тієї ненависті й злоби, які переповнювали Корал. Дивитися на неї було набагато легше, ніж на Сюзен. Олів лише покірно, з надією і журбою споглядала свого чоловіка. Тепер Роланд зрозумів, чому тоді, на початку вона здалася йому сумною. В неї були для того вагомі причини.

Мерове товариство знову розсміялося: Раймер вніс свою лепту дотепів, перехилившись через сусідній стіл, за яким головував. Напевно, жарт був дуже дотепним, бо цього разу засміявся навіть Джонас. Сюзен поклала руку на груди, потім взяла серветку і промокнула сльозу в куточку ока. Торін накрив її другу руку своєю. Вона крадькома зиркнула на Роланда і зустрілася з ним поглядом. А він думав про Олів Торін, що сиділа з нещасною усмішкою на вустах біля дальньому краю столу, перед сіллю, спеціями і тарілкою супу, до якої вона навіть не торкалася. Її посадили там, де її могла бачити та дівчина. І Роландові спало на думку, що якби з ним були його револьвери, то він, не вагаючись, всадив би кулю в маленьке й холодне повійницьке серце Сюзен Дельгадо.

Кого ти думаєш надурити?

Аж раптом біля нього опинився один зі служників і поставив перед ним тарілку з рибою. Ще ніколи в житті Роландові не хотілося їсти менше, ніж тієї миті… але він їстиме, змусить себе їсти так само, як змусив розум відвернутися на проблеми, що зринули під час розмови з Гешем Ренфру про ранчо «Ледача Сюзен». Він не забуде лиця свого батька.

«Так, я дуже добре його пам’ятаю, – подумав він. – Якби ж то ще забути лице, що понад тим сапфіром».

10

Здавалося, вечері кінця-краю не буде, та зрештою вона закінчилася, що, втім, полегшення не принесло. Стіл, який стояв посередині зали для учт, прибрали, і юрба гостей потекла туди. Вони стали в два дотичні кола, якими верховодив низенький і жвавий рудий чоловічок, що його Катберт пізніше назвав міністром розваг при дворі мера Торіна.

Поділ на «хлопчиків й дівчаток» супроводжувався сміхом і певними труднощами (щонайменше дві третини гостей на той час уже добряче нализалися, помітив Роланд). Гітаристи вдарили по струнах, і полилася простенька швидка мелодія для хороводного танцю. Всі трималися за руки, кола гостей кружляли в протилежні боки, аж поки музика на мить не стихла. Після цього пара, що утворилася в тому місці, де хороводи дотикалися, танцювала в центрі кола, з якого була жінка-партнер, а решта плескала в долоні й підбадьорливо гукала.

Провідний музикант, чудово знаючи цю старовинну і вочевидь улюблену для всіх забаву, ловив момент і зупиняв своїх muchachos, [10]10
  Muchachos – хлопці ( ісп.).


[Закрыть]коли в колі опинялися найсмішніші пари: висока жінка і чоловічок-коротун, товстуля і худий партнер, стара і молодий (Катбертовою парою, наприклад, виявилася стара, як його прабабця, жінка, і з нею він танцював під її ж хихотіння та схвальні вигуки товариства).

І коли Роланд уже подумав, що цьому ідіотському танцю кінця-краю не буде, музика стихла і він опинився просто перед Сюзен Дельґадо.

Якусь мить він не міг поворухнути ні ногою, ні рукою, лише дивився на неї, почуваючись так, наче очі йому от-от полізуть на лоба. А потім вона підняла руки, залунала музика, хоровод (у якому були мер Торін і Елдред Джонас із його вкрай уважним поглядом і кривою посмішкою) заплескав у долоні, і він повів її до танцю.

Спершу, коли вони виконували першу фігуру (його ноги, навіть занімілі, рухалися граційно і в такт), він почувався, наче його тіло було зроблено зі скла. А потім збагнув, що його тіло торкається її тіла, що її сукня шурхотить, і людська природа взяла гору.

Лише на мить танець наблизив її до нього впритул, і вона зашепотіла на вухо, лоскочучи подихом. І Роланд подумав, що це саме той випадок, коли жінка зводить тебе з розуму – в буквальному сенсі. Досі він нізащо б у це не повірив, але того вечора все змінилося.

– Дякую тобі за розважливість і пристойність, – прошепотіла вона.

Він трохи відступив назад і водночас закрутив її у танці, підтримуючи рукою за талію ззаду, відчуваючи долонею прохолоду атласу і тепло її шкіри. Вона рухалася навдивовижу граційно, повторюючи його рухи, не зупиняючись і не боячись його величезних чобіт, хоч і була взута у тоненькі шовкові черевички.

– Я можу бути розважливим, сей. А щодо пристойності… Дивуюся, що вам узагалі відоме це слово.

Вона поглянула в його холодне кам’яне обличчя, і її усмішка зів’яла. Він побачив, як у її очах вибухає хвиля гніву, але до гніву був біль, неначе він дав їй ляпаса. Задоволення і жаль водночас сповнили його душу.

– Чому ти так зі мною? – прошепотіла вона.

Він не встиг відповісти, бо музика стихла. Та й уявлення не мав, що відповідати. Вона присіла в реверансі, він вклонився, а все товариство аплодувало і вітало їх схвальним свистом. Вони повернулися на свої місця, в свої окремі хороводи, і знову вступили гітари. Роланд відчув, як з обох боків його хапають за руки, і знову пішов по колу разом з усіма.

Сміх. Штурханина. Аплодисменти в такт. Відчуття, що вона десь там, за спиною, теж кружляє по колу. Думки про те, чи вона так само, як він, хоче вирватися звідти й опинитися надворі, у темряві, на самоті, де можна зірвати цю світську маску, поки ще не пізно, поки не проступило справжнє розпашіле обличчя і не спопелило її до останку.