355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стівен Кінг » Чаклун та сфера. Темна вежа IV » Текст книги (страница 6)
Чаклун та сфера. Темна вежа IV
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 07:49

Текст книги "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"


Автор книги: Стівен Кінг



сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Розділ IV
ТОПІКА
1

Стоячи на похиленому даху Блейна Моно, Джейк спрямував погляд на південний схід, куди пролягав Шлях Променя. Вітер хвилями здіймав йому волосся (яке вже встигло відрости й тепер не мало зовсім нічого спільного з пайпер-зачіскою), відгортаючи його зі скронь й лоба. Від здивування хлопчикові очі округлилися.

Піднімаючись на дах, він не мав ані найменшого уявлення, що на них чекає. Можливо, менший за розміром і провінційніший Лад. Але те, що виднілося над деревами парку поблизу, перевершувало всі сподівання. То був зелений дорожній знак. На тлі сірого осіннього неба його колір здавався кричущим, особливо в поєднанні з синім щитком, прикріпленим до нього:

Приєднавшись до нього, Роланд обережно витяг Юка з-за пазухи й поставив на дах. Шалапут обнюхав рожеву поверхню Блейнового даху і подивився вперед, туди, де був ніс вагона. Колись охайну кулеподібну форму було зруйновано: тепер тут стирчали крила м’ятого металу. Дві темні навскісні риски, що починалися біля носа монопоїзда й тягнулися до місця, яке від Роланда з Джейком відділяли якихось десять кроків, паралельними лініями прорізали дах. На кінці кожної виступав широкий плаский металевий штир, розфарбований чорно-жовтими смугами. Здавалося, ці штирі стирчать з самого монопоїзда, з передньої частини баронського вагона. Джейк подумав, що вони трохи скидаються на стійки воріт у футболі.

– Це ті стовпи, в які він погрожував врізатися, – пробурмотіла Сюзанна.

У відповідь Роланд тільки кивнув.

– А ми ще дешево відбулися, ти так не думаєш? Якби ця штука рухалася швидше…

– Ка, – озвався Едді за їхніми спинами. В його голосі явно вчувалася усмішка.

Роланд кивнув ще раз.

– Саме так. Ка.

Відірвавши погляд від трансталевих стовпів, Джейк знову глянув на знак. Він був майже переконаний, що знаку вже не буде, а чи напис на ньому буде якийсь інший (наприклад, ПЛАТНА ДОРОГА СЕРЕДИННОГО СВІТУ або ж СТЕРЕЖІТЬСЯ ДЕМОНІВ), та знак досі був на місці й напис не змінився.

– Едді? Сюзанно? Ви це бачите?

Вони простежили, куди показує його палець. Якусь мить – втім, достатньо довго, щоб Джейк перелякався, чи в нього, бува, не галюцинації, – обоє мовчали. А потім Едді тихо мовив:

– Чорт. Невже ми знову вдома? Якщо вдома, то де всі люди? І ще: якщо щось подібне до Блейна робило зупинку в Топіці, нашій Топіці, що в штаті Канзас, то чому цього не показували в «Шістдесяти хвилинах»?

– Що таке «Шістдесят хвилин»? – спитала Сюзанна. Склавши руки дашком від сонця, вона дивилася на південний схід, у бік знака.

– Телепередача така, – пояснив Едді. – Ти розминулася з нею років на п’ять-десять. Там виступали білі старпери в краватках. Та байдуже. Той знак…

– Це точно Канзас, – підтвердила Сюзанна, – Наш Канзас. Здається. – Вона помітила ще один знак, ледь помітний над деревами, й показувала на нього, поки Джейк, Едді й Роланд не роздивилися як слід:

– Роланде, в твоєму світі теж є Канзас?

– Ні, – відповів Роланд, розглядаючи знаки, – але ми давно вже вийшли за межі того світу, який я знав. Та я й сам давно вийшов за його межі задовго до того, як зустрів вас. Це місце…

Загнувшись, він похилив голову набік, наче дослухався до якогось звуку – надто віддаленого, щоб його можна було почути. А його обличчя… Джейкові дуже не сподобався його вираз.

– Діти, слухайте уважно! – вигукнув раптом Едді. – Сьогодні ми з вами вивчатимемо схибнуту геоґрафію Серединного світу. Бачте, любі хлопчики й дівчатка, в Серединному світі ви виїдете з Нью-Йорка, помандруєте на південний схід Шляхом Променя і прийдете до Темної Вежі… яка, виявляється, стоїть у самісінькому центрі Всесвіту. Спочатку на вас чекає битва з велетенськими омарами! Далі не менш захоплива поїздка на скаженому поїзді-вбивці! А потім, перекусивши в нашій кав’ярні одним-двома брутерботами…

– Ви щось чуєте? – перебив його Роланд. – Хто-небудь з вас це чує?

Джейк прислухався. Почув, як у парку поблизу вітер чеше гілля дерев, на яких саме почало жовтіти листя, почув цокіт Юкових пазурів об дах баронського вагона, бо пухнастик дріботів до них. Потім Юк сів, тож навіть цей звук…

Зненацька хтось узяв його за руку, і Джейк підскочив від несподіванки. Сюзанна. Вона нахилила голову й широко розплющила очі. Едді теж дослухався, слухав навіть Юк, нашорошивши вуха й тихо підвиваючи аж у гортані.

Шкіра в Джейка на руках узялася сиротами. Губи самі собою скривилися в гримасі. Хоч який слабкий був той звук, але хлопчику здалося, що, почувши його, він відкусив шмат од лимона. Щось подібне з ним уже траплялося раніше. У дитинстві, коли йому було років п’ять чи шість. В Централ-парку тоді грав божевільний музикант – чи то пак, він себе таким вважав… просто в Централ-парку було повно божевільних, які вважали себе музиками, але з усіх, яких там бачив Джейк, лише цей один грав на робочому інструменті. Над його перевернутим капелюхом стояла табличка з написом ГРАВЕЦЬ НА ПИЛЦІ! ЗВУЧИТЬ ПО-ГАВАЙСЬКОМУ, ЧИ НЕ ТАК! ПОДАЙТЕ МУЗИКАНТУ НА ПРОЖИТТЯ!

Вперше Джейк побачив гравця на пилці, коли гуляв з Ґретою Шоу, і зараз пригадав, як вона тоді чимчикувала повз чоловіка, аби якнайшвидше його проминути. Той сидів у позі віолончеліста симфонічного оркестру, широко розставивши ноги й тримаючи на руках поцятковану іржавими плямами ручну пилку. Джейк згадав вираз комічного жаху на обличчі місіс Шоу, дрижання її міцно стиснених уст, наче вона… наче їй довелося скуштувати лимон.

Цей, теперішній звук не зовсім нагадував тодішній

(ЗВУЧИТЬ ПО-ГАВАЙСЬКОМУ, ЧИ НЕ ТАК)

що його божевільний у парку видобував з вібруючого леза пилки, але подібність була разюча: тремкий, дрижачий, металевий звук, від якого наче заповнювалися носові пазухи, а очі ладні були пролитися слізьми. Звідки йшов цей звук? Джейк не міг розібрати. Здавалося, він лине звідусіль і нізвідки та водночас так тихо, що його цілком можна було би сприйняти як гру уяви, якби інші не чули те саме…

– Обережно! – закричав Едді. – Допоможіть, він зараз зомліє!

Джейк повернувся до стрільця й побачив, що його обличчя над сірим безбарв’ям сорочки стало кольору домашнього сиру. Очі були широко розплющені й невидющі. Кутик рота сіпався, наче на невидимому гачку.

– Джонас, Рейнолдс і Діпейп, – мовив він. – Великі мисливці за трунами. І вона. Коос. То були вони. То вони…

У запилюжених розбитих чоботях Роланд небезпечно похитнувся і безсило опустився на дах монопоїзда. Такого розпачу, який, проступивши на обличчі, охопив його тієї миті, Джейк не бачив у стрільця ніколи.

– О Сюзен, – сказав Роланд. – О моя люба.

2

Вони підхопили його, оточили захисним колом, і стрілець відчув, що лице йому заливає хвиля жару від провини й ненависті до самого себе. Що він зробив для того, аби здобути собі таких затятих захисників? Що, крім того, що вирвав їх зі звичного плину життя, неначе садівник, який безжально виполює бур’ян?

Він хотів було переконати їх, що нічого не сталося, що з ним усе гаразд, але язик не слухався і жодного слова не вирвалося назовні. Той страхітливий вібруючий звук враз переніс його на багато років назад, до каньйону на заході від Гембрі. Діпейп, і Рейнолдс, і старий кульгавий Джонас. Та з-поміж них усіх найлютіше він ненавидів жінку з пагорба, люто ненавидів усіма фібрами душі з тією силою, на яку здатен лише дуже молодий чоловік. Але що він міг вдіяти, крім як ненавидіти їх? Його серце розбилося. І тепер, через усі ті роки, найстрашнішою істиною людського існування йому здалося те, що розбиті серця насправді зцілюються.

Спочатку я подумав: він бреше безсоромно,/Цей дряхлий старигань зі злобними очима...

Що це за слова? Чий вірш?

Він не знав, знав лише, що жінки теж можуть брехати, жінки, що підстрибували, шкірилися й занадто багато бачили краями своїх старих очей, що сочилися слізьми. Не мало значення, хто написав ці рядки. Вони були правдиві – це все, що важило. Ні Елдред Джонас, ні стара карга на пагорбі не могли дорівнятися до Мартена, ба навіть до Волтера, коли йшлося про зло. Але самі по собі вони теж були достатньо лихі.

А потім… у каньйоні на заході від міста… той звук… крики поранених людей і коней… вперше у житті навіть балакучий зазвичай Катберт – і той вражено замовк.

Але це було дуже давно, в іншому коли. Тут і тепер тривожний звук або зник, або тимчасово подолав поріг чутності. Та невдовзі вони знову його почують. Він знав це так само добре, як і те, що дорога, якою він простує, веде до прокляття й вічних мук.

Підвівши погляд на своїх супутників, Роланд вичавив із себе усмішку. Тремтіння в кутику рота припинилося – хоч якась втіха.

– Зі мною все гаразд. Але послухайте: ми зараз дуже близько від того місця, де закінчується Серединний світ і починається Прикінцевий. Першу велику частину нашої подорожі подолано. Ми добре впоралися, не забували обличчя наших батьків, вистояли разом і не брехали одне одному. Але ми підійшли до тонкоходу. Тепер треба бути дуже обережними.

– Тонкоходу? – нервово озираючись, перепитав Джейк.

– Це місце, де тканина існування витончилася до краю. Відтоді, як Темна Вежа почала падати, вони з’являються дедалі частіше. Пам’ятаєте, що ми побачили під собою, коли виїхали з Лада?

Вони урочисто закивали головами, згадавши землю, що поплавилася й стала подібна до чорного скла, стародавні труби, які світилися бірюзовим болотним вогнем, потворних птахів з напнутими шкіряними крилами-вітрилами. Зненацька Роланд відчув, що не витримає більше ні хвилини, якщо вони й далі стоятимуть довкруж і дивитимуться на нього згори вниз, наче на п’яничку, що зчинив бучу й повалився на підлогу в барі.

Він простягнув до своїх друзів – своїх нових друзів – руки, й Едді допоміг йому зіп’ястися на ноги. Зібравши всю свою гігантську волю в кулак, стрілець спромігся стати рівно, не хитаючись.

– Хто така Сюзен? – спитала Сюзанна. Глибока складка, що пролягла на її чолі, промовисто свідчила, що жінка стурбована, і вочевидь не лише випадковою подібністю імен.

Роланд перевів погляд з неї на Едді, потім на Джейка, який опустився на коліно, щоб почухати Юка за вухом.

– Я розповім. Але не тут і не зараз.

– Та ти весь час це кажеш, – пробурчала Сюзанна. – Чи ти просто хочеш, аби ми відчепилися?

Роланд похитав головою.

– Ви почуєте мою історію, принаймні, цю її частину, але тільки не на цій металевій діжці.

– Ага, – погодився Джейк. – Ми тут як на спині в дохлого динозавра. Мені весь час ввижається, що Блейн от-от оживе знову і почне нам… ну не знаю, голови морочити абощо.

– Замовкло, – сказав Едді. – Нема вже того звуку, що так нагадував звучання педалі «вау-вау».

– Мені він нагадав одного старого, якого я бачив у Централ-парку, – докинув Джейк.

– Чоловіка з пилкою? – спитала Сюзанна. Джейк подивився на неї круглими від подиву очима, і вона кивнула. – Тільки я його бачила ще не старим. Тут не лише геоґрафія схибнулася. Час теж якийсь дивний.

Едді оповив рукою її плечі й легенько стис в обіймах.

– Ну то й амінь.

Сюзанна повернулася до Роланда. Її погляд не звинувачував, а прямо й відкрито оцінював, що не могло не викликати в стрільця щирий захват.

– Я ловлю тебе на слові, Роланде. Хочу знати про ту дівчину, в якої було моє ім’я.

– Згодом ти все почуєш, – повторив Роланд. – А поки що злізьмо з цієї потвори.

3

Але, як виявилося, сказати було легше, ніж зробити. Трохи перекособочений Блейн зупинився у чомусь на кшталт Колиски Лада, тільки просто неба (вздовж одного краю платформи, ніби доказ кінця останньої подорожі Блейна, тяглася смужка рожевих металевих ошурків), а від даху баронського вагона до бетону платформи було добрих двадцять п’ять футів. Якщо аварійна драбина на кшталт тієї, що спустилася до них крізь люк у стелі, й існувала, то її заклинило під час зіткнення й примусової зупинки.

Знявши з плеча кошіль, Роланд покопирсався в ньому й видобув ранець із оленячої шкіри, в який вони садовили Сюзанну там, де не могли провезти її на візку. Тепер, принаймні, не треба турбуватися про візок, подумав стрілець. Вони загубили його, коли поспіхом тікали з Лада, прагнучи якнайшвидше опинитися у вагоні Блейна.

– А це вже нащо? – виклично спитала Сюзанна. Вона завжди ставала агресивною, коли в полі зору з’являвся ранець. «Тих біломазих мудаків з Міссісіпі я ненавиджу гірше за ранець, – одного разу зізналася вона Едді голосом Детти Волкер, – але часом, солоденький, вони мені однаково ненависні».

– Спокійно, Сюзанно Дін, спокійно, – злегка всміхнувся стрілець. Він розв’язав плетиво стрічок, із яких складався ранець, витяг шмат шкіри, що правив за сидіння, і знову скріпив стрічки між собою. Потім старомодним шкотовим вузлом прив’язав до них останній міцний шматок мотузки. Роблячи це, дослухався до бурмотіння трясовини тонкоходу… так вони вчотирьох слухали, чи не зазвучать, бува, ритуальні барабани, так вони з Едді слухали, чи не почнуть омаромонстри свій перехресний допит («Дед-е-чем? Дид-е-чі? Дам-е-чам?»), виповзаючи проти ночі з морських хвиль.

«Ка – це колесо», – подумав він. Або, як полюбляв казати Едді, що прийшло, те й пішло.

Закінчивши розбиратися з мотузкою, під плетивом шнурків він прилагодив петлю. Не вагаючись ані секунди, Джейк засунув у неї ногу, взявся однією рукою за мотузку і вхопив Юка, примостивши його в згині ліктя другої руки. Пухнастик нервово роззирнувся, тихенько заскімлив, потім витягнув шию і лизнув Джейка в обличчя.

– Правда ж, ти не боїшся? – спитав Джейк у свого вухастого друга.

– Ішся, – погодився Юк, але поки Роланд і Едді спускали Джейка вниз, сидів тихо, як миша. Аж до самої землі мотузки не вистачило, та Джейк без проблем звільнив ногу з петлі й, зістрибнувши, подолав ті чотири фути, що лишалися. Поставив Юка на лапи, й той потрюхикав геть, обнюхуючи місцину, а потім задер ногу на стіну вокзалу. Ця будівля й близько не могла дорівнятися за величчю до Колиски Лада, але було в ній щось старомодне, щось близьке Роландові за духом, – білі дошки, навислі карнизи, високі вузькі вікна, що більше скидалися на черепицю. Дикий Захід. А на табличці, що висіла над лінією дверей вокзалу, сухозлітними літерами було виведено повідомлення:

ЕТЧИНСОН, ТОПІКА І САНТА-ФЕ

То все містечка, збагнув Роланд, а остання назва до того ж знайома. А чи не було в баронії Меджис міста з назвою Санта-Фе? Але ця нитка спогадів знову приводила до Сюзен, любої Сюзен біля вікна, з розплетеним волоссям, що розсипалося на плечах. Від неї віяло пахощами жасмину, троянди й жимолості, а ще старого запашного сіна, пахощами, які провидиця в горах так і не зуміла відтворити, запропонувавши натомість лише бліду їх подобу. Сюзен, що лежить на спині й поважно дивиться на нього знизу вгору, потім усміхається й підкладає руку під голову, від чого її груди здіймаються, наче прагнучи його руки.

Якщо ти кохаєш мене, Роланде, то кохай… ведмедики, пташки, рибки і зайченятка, коханої сповніть бажання спочатку…

– …наступна?

Він озирнувся на Едді, змушений зібрати волю в кулак, щоб повернутися з минулого від Сюзен Дельґадо. Тут, у Топіці, справді були тонкоходи, до того ж різні.

– Я відвернувся, Едді. Благаю прощення.

– Я спитав: Сюзанна наступна?

Роланд похитав головою.

– Наступний ти, потім Сюзанна. Я піду останнім.

– А ти впораєшся? З твоєю рукою, та й не тільки?

– Все буде гаразд.

Едді кивнув і засунув ногу в петлю. Коли Едді вперше з’явився в Серединному світі, Роланд міг би легко спустити його вниз сам, навіть без двох пальців. Але ось уже багато місяців, як хлопець не вживав свого зілля, та й м’язів у нього наросло на десять чи п’ятнадцять фунтів. Тож Роланд радо скористався Сюзанниною допомогою, і разом вони спустили Едді на землю.

– А тепер дами, – сказав Роланд, всміхаючись до Сюзанни. Останнім часом усміхатися стало легше, усмішка виходила природнішою.

– Так, – але з місця вона не зрушила, лише стояла й кусала нижню губу.

– Що не так?

Вона поклала руку на живіт і погладила його, наче їй боліло. Стрілець гадав, що вона розповість, але вона тільки похитала головою:

– Нічого.

– Не вірю. Чому ти тримаєшся за живіт? Болить? Ти вдарилася, коли поїзд зупинився?

Вона так рвучко забрала руку від живота, наче місце на південь від її пупка запекло вогнем.

– Ні. Зі мною все гаразд.

– Точно?

Здавалося, це питання викликало в Сюзанни глибоко задуму.

– Ми поговоримо про це згодом, – нарешті відповіла вона. – Побалакаємо, якщо тобі більше до вподоби це слово. Але ти був правий, Роланде. Зараз не час і не місце для розмов.

– Побалакаємо всі вчотирьох чи лише ти, я й Едді?

– Тільки ти і я, Роланде, – сказала вона і поставила обрубок ноги в петлю. – Для початку лише курочка і півник. А тепер спускай мене, коли твоя ласка.

Він насупився й заходився спускати її, від душі сподіваючись, що перша думка, та, що спала йому, коли він побачив руку на животі, хибна. Бо Сюзанна побувала у велемовному кружалі, й демон, що мешкав там, таки домігся свого, поки Джейк силкувався перейти зі свого світу до їхнього. Часом – часто – дотик демона змінював усе.

І в жодному разі на краще, як свідчив гіркий досвід Роланда.

Поки Едді, обійнявши Сюзанну за талію, допомагав спуститися на платформу, стрілець підтягнув мотузку. На ходу зав’язуючи на кінці мотузки фальшиву петлю, підійшов до одного зі стовпів, що розітнули гостру пику поїзда, мов масло. Накинув її на стовп, обережно, аби не зсунути мотузку ліворуч, закріпив і спустився на платформу, зігнувшись у поясі й залишаючи на рожевому боці Блейна сліди від чобіт.

– Шкода втрачати мотузку й ранець, – відзначив Едді, коли Роланд став коло нього.

– Кому-кому, а мені точно не шкода втрачати той бісів ранець, – пробурчала Сюзанна. – Я краще повзтиму тротуаром, поки по лікті не вимащуся жуйкою.

– А хто сказав, що ми їх втратили? – Роланд підчепив рукою петлю для ноги, зроблену з сиром’ятного шнурка, і рвучко смикнув ліворуч. Мотузка ковзнула вниз, а стрілець встиг її підхопити на льоту.

– Крутий фокус! – захоплено вимовив Джейк.

– Утий! Окус! – підтакнув Юк.

– Корт? – спитав Едді.

– Корт, – з усмішкою погодився Роланд.

– Пекельний інструктор стройової підготовки, – сказав Едді. – Краще ти, ніж я, Роланде. Краще ти, ніж я.

4

Коли вони йшли до дверей вокзалу, знову розлігся тихий огидний звук. Роланд здивовано помітив, що всі троє з його когорти наморщили носи й скривили роти одночасно, ставши схожими не просто на членів ка-тету, а на кревних родичів. Сюзанна показала рукою в бік парку. Знаки, що виднілися над деревами, неначе погойдувалися в мареві спекотної імли.

– Це звук тонкоходу? – спитав Джейк.

Роланд кивнув.

– А ми зможемо його обійти?

– Так. Тонкоходи так само небезпечні, як болота з трясовинами і сейлігами. Ви про таке чули?

– Ми знаємо, що таке трясовина, – підтвердив Джейк. – А якщо сейліги – це такі довжелезні зелені тварюки з великими зубами, то ми і їх знаємо.

– Саме так вони і виглядають.

Сюзанна озирнулася, щоб востаннє глянути на Блейна.

– Жодних дурних запитань та ігор. Правду було написано в книжці, – вона перевела погляд з Блейна на Роланда. – А як щодо Беріл Еванс, авторки «Чарлі Чух-Чуха»? Думаєш, вона теж учасниця цієї історії? Що як ми колись зустрінемося з нею? Я б хотіла їй подякувати. Звісно, врятував нас Едді, але…

– Гадаю, це можливо, – відповів Роланд, – але здоровий глузд підказує, що цього не станеться. Мій світ – як величезний корабель, що затонув неподалік берега, і більшу частину його уламків прибило до берега. Те, що ми знаходимо, здебільшого дуже цікаве, але все одно це уламки. Безглузді уламки, – він озирнувся. – Як і ця місцина, я думаю.

– Я би не сказав, що це такі вже уламки, – сказав Едді. – Погляньте-но на фарбу на фасаді станції. Вона трохи поіржавіла від ринв до карнизів, але ж ніде не облущилася, наскільки я бачу, – перед дверима він провів пальцем по одній зі скляних панелей. – Повно пилу, але тріщин жодних. Як на мене, то цим вокзалом ніхто не опікувався від… либонь, від початку літа.

Він питально глянув на Роланда, а той лише знизав плечима і кивнув. Він слухав неуважно, лише наполовину зважав на те, що каже Едді. Решта його уваги була зосереджена на двох речах: бурмотінні тонкоходу і стримуванні спогадів, що прагнули засмоктати його, мов трясовина.

– Але ж Лад руйнувався впродовж багатьох століть, – сказала Сюзанна. – А це… Топіка це чи ні, але мені це місце нагадує одне з тих моторошних містечок із «Зони сутінок». Ви, хлопці, мабуть, цього не пам’ятаєте, та…

– Ні, пам’ятаю, – сказали Едді й Джейк хором, а потім подивилися один на одного і розсміялися. Едді простягнув руку, і Джейк дав йому п’ять.

– Цей серіал і досі показують, – сказав Джейк.

– Еге ж, постійно повторюють, – додав Едді. – Зазвичай ці покази фінансують збанкрутілі адвокати, зовні подібні до короткошерстих тер’єрів. Ти права. Це місце геть не схоже на Лад. Та й чому б воно мало бути схожим? Лад залишився в іншому світі. Я не знаю, де ми перетнули кордон, але… – він знову показав на синій щит із написом «Траса 70», так, наче він, без сумніву, все доводив.

– Якщо це Топіка, тоді де всі люди? – спитала Сюзанна.

Едді знизав плечима й розвів руками.

Тим часом Джейк, склавши руки дашком, притулився лобом до скла головних вхідних дверей вокзалу і вдивлявся всередину. Так він зазирав кілька секунд, а потім побачив щось таке, що змусило його відсахнутися.

– Ого, – сказав він. – Не дивно, що в містечку так тихо.

Роланд підступив до Джейка і собі зазирнув понад головою в хлопчика, теж затіняючи відбиття руками. Ще не глянувши на те, що побачив Джейк, стрілець зробив два висновки. По-перше, що то була станція для зупинки поїздів і аж ніяк не для Блейна. Залізнична станція, а не колиска. А по-друге – станція знаходилася в світі Едді, Джейка й Сюзанни… але, мабуть, не в їхньому де.

Це тонкохід. Треба бути обережними.

На одній з довгих лавок, що заповнювали собою все приміщення, похилилися один на одного два трупи. Якби не їхні обвислі зморщені лиця й почорнілі руки, їх можна було би прийняти за гульвіс, що перепилися на вечірці й поснули на вокзалі, проґавивши останній поїзд додому. На стіні позаду них висіла дошка з розкладом відправлення поїздів, де в стовпчик вишикувалися назви міст, містечок і бароній. Одна з назв була ДЕНВЕР, друга – ВІЧІТА, третя – Омаха. Колись Роланд знав одноокого картяра на прізвисько Омаха – той помер за столом, де грали в «Гляньте», коли йому встромили в горлянку ніж. Він ступив на галявину, де закінчувався земний шлях, закинувши голову назад, а від його останнього подиху кров фонтаном бризнула в стелю. Зі стелі ж цієї кімнати (яку Роландів негнучкий і неметкий розум вперто називав перепочинком на шляху, нібито це була зупинка на якійсь всіма забутій дорозі, подібній до тієї, яка привела його до Талла) звисав прегарний годинник з циферблатами на чотири боки. Його стрілки зупинилися на 4:14, і навряд чи колись знову зрушать з місця, подумав Роланд. Невесела то була думка… але й світ був такий – сумний. Інших мертвих він поки не бачив, але досвід підказував, що там, де є двоє мертвих, швидше за все, є ще четверо, тільки їх не видно. Чи чотири дюжини.

– А нам треба заходити? – спитав Едді.

– Навіщо? – відказав стрілець. – Нам там робити нічого. Це місце не лежить на шляху Променя.

– Слухай, а ти би міг працювати гідом для туристів, – похмуро сказав Едді. – «Всі підтягуємося сюди, не розходимося, всередину не заходимо…»

Раптом Джейк втрутився з проханням, якого Роланд не зрозумів.

– У когось із вас є четвертак? – хлопчик дивився на Едді й Сюзанну, стоячи біля квадратної металевої скрині. На ній синіми літерами було написано:

«Топіка Кепітел Джорнел» —

ми знаємо про Канзас більше, ніж будь-хто!

Газета вашого рідного міста! Читайте щодня!

Едді здивовано похитав головою.

– Я десь посіяв увесь дріб’язок. Мабуть, коли ліз на дерево. Це сталося якраз перед тим, як ти до нас приєднався. Я тоді дременув, аби не стати закускою для ведмедя-робота. Вибач.

– Хвилиночку… зажди… – Сюзанна зосереджено порпалася в сумочці, та так, що Роланд, попри усі свої невтішні думки, широко всміхнувся. Бо вона робила це так по-жіночому. Діставши зібгані носовички, потрусила ними, аби пересвідчитися, що жоден цент у них не застряг, виловила пудреницю, подивилася на неї, вкинула назад у сумочку, натрапила на гребінець і його вкинула назад…

Це заняття настільки поглинуло її увагу, що вона навіть не помітила, що Роланд пройшов повз неї, діставши мимохідь револьвер з кріпильної муфти, яку сам для неї зробив. І зробив один постріл. Скрикнувши, Сюзанна впустила сумочку і схопилася за кобуру, тепер вже порожню, що висіла в неї під лівою груддю.

– Чорт, ти ж мене на смертяку перелякав!

– Краще пильнуй свого револьвера, Сюзанно, інакше наступного разу, коли хтось його в тебе вихопить, дірка опиниться в тебе між очей, а не в… Джейку, що це таке? Апарат, що розповідає новини? Чи тримає в собі папір?

– І те, і те разом, – збентежено відповів Джейк. Юк відскочив на середину платформи й недовірливо зорив звідти на Роланда. Джейк вставив палець у дірку від кулі, що прикрашала собою замок автоматичного газетного кіоска. Звідки курився легкий димок.

– Давай, – дозволив Роланд. – Відкрий.

Джейк потягнув за ручку. Якусь мить вона не піддавалася, а потім десь усередині брязнув метал, і дверцята відчинилися. Сама скриня була порожня – табличка на задній стінці проголошувала: ЯКЩО ГАЗЕТ БІЛЬШЕ НЕМАЄ, ВІЗЬМІТЬ ПРИМІРНИК З ВІТРИНИ. Джейк так і вчинив – видобув останній примірник з дротяного тримача, і всі зібралися довкола нього.

– На Бога, що тут?.. – Сюзанна шепотіла налякано і водночас ніби звинувачувала когось у чомусь. – Що це означає? Що, на Бога, тут сталося?

Під назвою газети, майже на цілу половину першої сторінки, йшли кричущі чорні літери:

ЛЮТУЄ СУПЕРГРИП «КАПІТАН ТРИПС»
Можливо, уряд залишив країну
Шпиталі Топіки переповнені хворими й помираючими
Мільйони моляться про одужання

– Прочитай уголос, – попросив Роланд. – Написано вашою мовою, а я не всі літери знаю. Історію ж дізнатися хотів би.

Джейк подивився на Едді, й той нетерпляче кивнув.

Хлопчик розгорнув газету, відкривши картинку, що складалася з точок (Роланд уже бачив такі картинки, тільки їх називали «фоттеґраффіями»), яка їх усіх просто шокувала: на ній було зображено місто над озером, охоплене полум’ям, а підпис унизу повідомляв, що «В КЛІВЛЕНДІ ЛЮТУЄ ПОЖЕЖА».

– Читай, малий! – попросив Едді. Сюзанна промовчала, бо вона вже заходилася читати статтю (єдину на першій сторінці) через його плече. Джейк прочистив горло, наче йому зненацька пересохло в роті, й почав читати.

5

– Тут сказано, що автор Джон Коркоран плюс штатні та позаштатні кореспонденти «Есоушиейтид Прес». Тобто статтю писали багато людей, Роланде. О’кей. Почнімо. «Найбільша криза Америки і, мабуть, цілого світу віднині набула поширення, оскільки не вщухає епідемія так званого „супергрипу“, відомого під назвами „трубчаста шия“ на Середньому Заході й „Капітан Трипс“ у Каліфорнії.

Хоча оцінювати кількість жертв можна тільки приблизно, експерти-медики повідомляють, що станом на сьогоднішню добу страхітливі масштаби смертей не піддаються описові. Доктор Моріс Гекфорд з Топікського шпиталю і медичного центру Святого Франциска повідомив, що лише на континентальній території Сполучених Штатів померло близько тридцяти мільйонів людей. У крематоріях, заводських і сміттєспалювальних печах спалюють тіла від Лос-Анджелеса, штат Каліфорнія, до Бостона, штат Массачусетс.

Тут, у Топіці, людей, що досі почуваються здоровими чи достатньо міцними, просять привозити своїх небіжчиків на одне з трьох місць: до заводу з переробки відходів на півночі від Оукленд-Білард-парку, до кар’єру поблизу траси для перегонів Гартленд-парку, до сміттєзвалища на південно-східній Шістдесят першій вулиці, на схід від Форбс-Філда. Тим, хто користується сміттєзвалищем, слід рухатися по Берритон-роуд. Як повідомляють наші кореспонденти, шляхи до Каліфорнії перекриті розбитими автомобілями і щонайменше одним транспортним літаком компанії „Ейр Форс“».

Джейк перелякано глипнув на своїх друзів, озирнувся на оповиту тишею залізничну станцію і знову опустив погляд на газету.

«Доктор Ейпріл Монтойя з регіонального медичного центру Стормонт-Вейл вказує, що навіть ця приголомшлива кількість жертв є дуже приблизною. „На кожну особу, що померла від цього нового вірусу грипу, – сказала доктор Монтойя, – припадає ще шестеро або навіть дюжина хворих, які лежать удома. І наскільки нам відомо, шанси одужання нульові. Особисто я нічого не планую на вихідні“, – кашляючи, закінчила вона.

В місцевих масштабах:

Усі комерційні рейси з аеропортів Форбс і Філіп Білард скасовано.

Всі поїзди „Амтрак“ зупинено не лише в Топіці, але й у всьому Канзасі. Станцію „Ґейдж Бульвар Амтрак“ зачинено на невизначений час.

Зачинилися й усі школи в Топіці в районах 437, 345, 450 (Шоні-гайтс), 372 і 501 (муніципалітет Топіки). Лютеранський і технічний коледжі Топіки також, як і Канзаський університет у Лоуренсі.

Мешканцям Топіки слід очікувати, що найближчими днями можуть статися аварії в енергетичній системі. Енергопостачальна компанія Канзасу оголосила про „повільну зупинку“ атомної електростанції на річці Ко у Вамеґо. На дзвінки кореспондентів нашої газети в офісі електростанції ніхто не відповідає – оголошення, записане на плівку, повідомляє, що жодної небезпеки немає, це лише заходи безпеки і електростанція повернеться у звичайний режим роботи, „коли минеться криза“. Втім, останні слова цього запису перекреслюють увесь заспокійливий ефект, який воно нібито має справляти. Не „До побачення“ чи „Дякуємо за дзвінок“, а „Хай Господь допоможе нам витримати це випробування“».

Джейк замовк, перегортаючи сторінку, де також були фотознімки: перевернута вантажівка на сходах Канзаського природознавчого музею, транспортна загата на мосту Ґолден-Ґейт у Сан-Франциско, автомобілі стоять бампер до бампера, гори трупів у Таймс-сквер. Сюзанна помітила знімок, який зображав повішеного на ліхтарному стовпі, і одразу накотили страхітливі спогади про те, як вони з Едді, розділившись зі стрільцем, шукали Колиску, спогади про Ластера і Вінстона, Дживса і Мод. «Коли заграли барабани богів, то жереб із капелюха випав Спанкерові, – сказала тоді Мод. – То ми його і відправили потанцювати». Та тільки, звісно, вона мала на увазі: відправили повисіти. Мабуть, так вішали і в її рідному старому маленькому Нью-Йорку. Коли все йшло не так, як треба, завжди знаходився хтось, щоб дістати мотузку для лінчування.

Відлуння. Перегуки минулого. Луна м’ячем відбивалася від одного світу до іншого, не слабнучи, як зазвичай, але набираючи потужності, стаючи що далі, то страхітливішою. «Як божественні барабани», – подумала Сюзанна і мимохіть здригнулася.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю