Текст книги "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

7

– Доброго ранку, Сюзен, – привітався він. – Радий знову тебе бачити.

Вона не відповіла, тільки дивилася і чекала. Чи міг він чути, як гучно калатає у неї в грудях серце, так само чітко, як чула його вона сама? Звісно, ні, вона не вірила в усі ці романтичні шмарклі. Втім, зараз їй здавалося, що на п’ятдесят кроків навкруги її серце прослуховується дуже чітко.

Вілл ступив крок уперед. Вона тут же позадкувала, дивлячись на нього сторожко і недовірливо. Він на мить опустив голову, потім знову підвів погляд, і його губи були міцно стулені.

– Благаю прощення.

– Та невже? – її тон був холодним.

– Те, що я сказав того вечора, було зайвим.

Від цих слів вона вибухнула гнівом.

– Мені байдуже, було це зайвим чи ні. Це було несправедливо – от що. Мені було боляче.

У лівому оці в неї забриніла і потекла по щоці сльоза. Схоже, не всі сльози вона виплакала.

Вона думала, що її слова присоромлять його. Та він лише трохи зашарівся, а погляду не відвів.

– Я покохав тебе. Тому й зірвалися в мене ті слова. Покохав ще до того, як ти мене поцілувала.

Вона розсміялася… але чула, як фальшиво звучить її металевий сміх порівняно з його простими щирими словами.

– Пане Деаборне…

– Вілл. Прошу тебе.

– Пане Деаборне, – повторила вона терпляче, мовби розмовляла з тупим учнем, – мені навіть думати про це смішно. На підставі однієї зустрічі? Одного-єдиного поцілунка? Сестринського поцілунка? – Тепер зашарілася вона сама, але квапливо продовжила, щоб не спинятися. – Таке трапляється в романах, але в реальному житті? Сумніваюся.

Але в його очах, погляд яких на жодну мить не полишав її очей, вона побачила істинну сутність Роланда: приховану романтику його натури, що блищала, мов казкова жила чужоземного металу, заглиблена в брилу його практичності. Він сприймав кохання радше як факт, аніж як тендітну квітку, чим зводив нанівець усі її спроби висловити йому свою зневагу.

– Благаю прощення, – повторив він. У ньому була якась брутальна впертість, що дратувала, викликала цікавість і відлякувала Сюзен водночас. – Я не прошу тебе відповідати взаємністю. Ти попереджала мене, що твоє становище делікатне… – Тут він уже відвів погляд і подивився кудись на схил Крутояру. І навіть спробував розсміятися. – Я обзивав його дурнем при тобі. То хто з нас двох насправді дурень?

Вона мимоволі всміхнулася.

– А ще ти казав, що він полюбляє випивку й молоденьких дівчат.

Роланд ляснув себе долонею по лобі. Якби на його місці зараз був його друг Артур Гіт, вона могла би подумати, що юнак зробив це навмисне, розігруючи перед нею комедію. Але не Вілл. Комедіант із нього, як вона собі думала, був поганенький.

І знову між ними запала мовчанка, та цього разу вона була вже не такою напруженою. Коні – Вітер і Пілон – щасливо паслися поряд. «Якби ми були кіньми, все було би значно простіше», – подумала вона і ледь не захихотіла.

– Пане Деаборне, ви розумієте, що я зв’язана угодою?

– Еге ж, – він винувато всміхнувся, коли вона здивовано підвела брови. – Я не знущаюся. Просто ваш діалект… просочується в мою мову.

– Хто розповів вам про мої справи?

– Мерова сестра.

– Корал. – Вона наморщила носа і вирішила, що нічого дивного в цьому немає. Адже були й інші, ті, хто міг описати її ситуацію набагато грубіше. Елдред Джонас, наприклад. Або Рея з пагорба Коос. Нехай уже буде так, як є. – Тож якщо ви все розумієте і не просите відповідати взаємністю на ваше… на те, що ви вважаєте почуттям… то про що нам розмовляти? Навіщо ви шукали зустрічі зі мною? Гадаю, вам уже незручно…

– Так, – погодився він, а потім, наче стверджуючи простий факт: – Мені справді незручно. Мені несила відвести від тебе погляд.

– Тоді, може, краще не дивитися, не говорити і не думати! – її голос був різкий і трохи тремтів. Як він узагалі насмілився казати такі речі, ось так просто дивитися на неї й говорити? – Нащо ти послав мені букета й ту записку? Невже ти не розумієш, що через тебе в мене будуть неприємності? Якби ти знав мою тітку!.. Вона вже зі мною про це поговорила. І якби вона дізналася про записку… чи побачила нас тут разом…

Вона роззирнулася, щоб пересвідчитися, чи за ними не спостерігають чиїсь очі. Наскільки вона могла бачити, вони були самі. Він простягнув руку і торкнувся її плеча, та вона так зиркнула на нього, що він миттю прибрав пальці, наче поклав їх на розжарену пічку.

– Я сказав те, що сказав, щоб пояснити тобі. От і все. Мої почуття – це мої почуття. Ти ні в чому не винна.

«Ні, винна, – подумала вона. – Я поцілувала тебе. Думаю, Вілле, я більш ніж винна у тому, що ми обоє почуваємо».

– Я всією душею розкаююсь у тому, що сказав тоді, під час танцю. Невже ти мене не пробачиш?

– Еге ж, – сказала вона, і якби тієї миті він стис її в обіймах, вона послала б усе під три чорти й притислася до нього. Але він лишень зняв капелюха і чарівно вклонився. І вітер стих.

– Дякую, сей.

– Не називай мене так. Я це ненавиджу. Мене звуть Сюзен.

– А ти називатимеш мене Віллом?

Вона кивнула.

– Гаразд. Сюзен, я хотів би щось у тебе спитати. Не як хлопець, що скривдив тебе, бо ревнує. Це щось геть інше. Можна?

– Еге ж, мабуть, можна, – сторожко відповіла вона.

– Ти за Альянс?

Вона глянула на нього, мов громом уражена. Це було останнє, що вона сподівалася почути… але він дивився на неї без тіні усміху.

– Я думала, ти й твої друзі збиралися рахувати корів, списи, човни й таке інше. Але навіть не підозрювала, що вам віддали наказ рахувати ще й прибічників Альянсу.

Вона побачила, як на його обличчі поволі з’являється здивований вираз, а на губах – усмішка, що наче робила його старшим. Обдумавши свої слова, Сюзен зрозуміла, що його вразило: слово «вам» вона вимовила так, як казали в старовину. І тихо та трохи розгублено засміялася.

– Моя тітка часто переходить на високу мову. Мій татко теж так робив. Ми перейняли її від секти Древніх, які називали себе Друзями.

– Я знаю. В моїх краях теж досі мешкають Друзі.

– Правда?

– Так… або еге, якщо тобі це більше до вподоби. Мені подобається їхня мова. Надзвичайно мелодійна.

– Тільки не на устах моєї тітоньки, – сказала Сюзен, згадавши сварку через сорочку. – Відповідаю на твоє питання. Так, я, мабуть, за Альянс. Бо за нього був мій татко. Якщо ж ти спитаєш, чи я палка прихильниця Альянсу, то відповім заперечно. Нині про Альянс взагалі мало чути. Здебільшого то чутки й історії, які нам приносять заброди й мандрівні торговці. А тепер, коли нема залізниці… – вона знизала плечима.

– Більшість мешканців вашого містечка, з яким я говорив, думають так само. Проте ваш мер Торін…

– Він не мій мер Торін, – відрізала вона.

– Гаразд, мер баронії Торін надав нам усю допомогу, про яку ми просили, і навіть ту, про яку не просили. Варто мені лише клацнути пальцями, й переді мною з’являється Кімба Раймер.

– Тоді не клацай пальцями, – сказала вона, мимоволі озираючись. Потім спробувала всміхнутись і перевести все на жарт, але їй не дуже добре це вдалося.

– Містяни, рибалки, фермери, ковбої – всі відгукуються про Альянс добре, але без ентузіазму. А от мер, його канцлер і члени Асоціації конярів: Ленґіл, Ґарбер та інші…

– Я їх знаю, – відказала вона.

– Вони дуже активно демонструють свою відданість. Шериф мало не танцює, коли в його присутності згадують Альянс. У кожній вітальні на ранчо нам пропонували випити з меморіального кубка Ельда.

– Випити чого? – збитошно спитала вона. – Пива? Елю? Ґрафу?

– А також вина, віскі й самогону, – додав він, не відповідаючи на її усмішку. – Складається таке враження, ніби нас підштовхують до того, щоб порушити клятву. Це не здається тобі дивним?

– Еге ж. Але зовсім трішки. Це може бути звичайна гембрійська гостинність. У наших краях, коли хтось, особливо молодий чоловік, каже, що він заприсягнувся не пити, всі думають, ніби він капризує чи жартує.

– А ця повна готовність надати підтримку Альянсу поміж скотарів і конярів? Якою вона тобі здається?

– Дивною.

Так і було. По роботі Пат Дельґадо мало не щодня зустрічався з тими землевласниками й конярами, і Сюзен, бігаючи за татом хвостиком усюди, куди він міг її взяти, свого часу чимало їх бачила. Здебільшого вони справляли на неї враження холодних і незворушних людей. Їй важко було уявити, щоб Джон Кройдон чи Джейк Вайт розмахували келихом Артура Ельда, виголошуючи сентиментальний тост… особливо в розпалі дня, коли треба було переганяти й продавати худобу.

Вілл не відводив від неї пильного погляду – наче читав ці думки.

– Мабуть, зараз ти вже не так часто зустрічаєшся з великими людьми, як раніше, – сказав він. – Тобто до смерті батька.

– Авжеж, ні… але хіба шалапути вчаться вимовляти слова з кінця?

Цього разу не обережний осміх, а справжня усмішка засяяла в нього на обличчі. О боги, який він був гарний!

– Гадаю, що ні. Принаймні, не більше, ніж коти міняють свої місця, як каже наше прислів’я. А мер Торін не розмовляє про таких, як ми, в ті хвилини, коли ви лишаєтеся з ним наодинці? Чи я не маю права питати про таке? Мабуть, так.

– Хіба мене таке обходить? – відрубала вона, зухвало скинувши голову, щоб стріпнути косою. – Як мені сказала одна добра людина, я не маю жодного уявлення, що таке пристойність. – Проте зненацька вона зрозуміла, що не так це вже й приємно – бачити, як він опускає погляд і заливається рум’янцем сорому. Вона знала дівчат, які полюбляли дражнити не менше, ніж фліртувати з хлопцями, і то сильно дражнити, але особливої втіхи від цього не відчувала. Авжеж, їй не хотілося заганяти йому в душу пазурі, тож, коли вона знову заговорила, її слова були лагідні й необразливі.

– Я не залишаюся з ним наодинці.

«Ох ти ж і брехуха, – похмуро обізвала вона себе подумки, згадавши, як Торін стиснув її того вечора в коридорі й обмацав груди, як дитина, що лізе в коробку з ласощами, і сказав, що згоряє від бажання її мати. – Ох і брехуха».

– Хай там що, Вілле, але ж вас мало обходить, якої думки про тебе й твоїх друзів Торін, чи не так? Вам доручили певну роботу, от і все. А якщо він вам допомагає, то чом би не прийняти допомогу й не подякувати за неї?

– Бо тут коїться щось дивне, – сказав він, і серйозні, майже грізні нотки в його голосі трохи її збентежили.

– Дивне? З мером? З Асоціацією конярів? Про що ти говориш?

Певний час він пильно дивився на неї, а потім, здавалося, на щось зважився.

– Я довірюся тобі, Сюзен.

– Не впевнена, що мені потрібна твоя довіра, так само, як і твоє кохання.

Він кивнув.

– І все ж, щоб виконати роботу, задля якої мене сюди відрядили, я маю комусь довіряти. Ти можеш це зрозуміти?

Зазирнувши йому у вічі, вона кивнула.

Він підійшов і став коло неї, так близько, що вона майже відчувала тепло його шкіри.

– Подивися вниз. Скажи мені, що ти там бачиш.

Поглянувши туди, куди він показував, вона знизала плечима.

– Крутояр. Такий самий, як завжди, – осміхнулася вона. – І так само прекрасний. Він завжди був моєю найулюбленішою в світі місциною.

– Еге ж, він прекрасний. А що ще ти бачиш?

– Коней і поней. – Вона всміхнулася, щоб показати, що жартує (насправді то був давній жарт її татка), але він не всміхнувся у відповідь. Гарний на вроду, хоробрий (якщо вірити чуткам, що гуляли містом), стрімко рухається і швидко думає. Проте почуттям гумору трохи обділений. Втім, траплялися й гірші вади. Зокрема, хапати дівчину за груди, коли вона цього зовсім не чекає.

– Коней. Так. Але хіба їхня кількість не здається тобі підозрілою? Ти бачила коней на Крутоярі все життя і, авжеж, можеш відповісти не гірше за будь-якого фахівця з Асоціації конярів.

– А ти їм не довіряєш?

– Вони дали нам усе, про що ми просили, і поводяться дружньо, як пси коло обіднього столу. Але так – я їм не довіряю.

– А мені повірив.

Він не зводив з неї погляду своіх прекрасних і небезпечних очей, темніших, ніж у майбутньому, бо тоді їх ще не випалили міріади сонць у плині незліченних днів.

– Я маю комусь довіряти, – повторив він.

Засоромившись, вона опустила очі долу, неначе він докоряв їй у чомусь. Він простягнув руку, взяв її за підборіддя і лагідно змусив на себе подивитися.

– Скільки тут коней? Не поспішай, подумай!

Але тепер, коли він звернув на це її увагу, думати не було потреби. Вона вже давно помітила певні зміни, проте вони відбувалися поступово, тож легко було недогледіти.

– Ні, – зрештою сказала вона. – Їх не стільки, як треба.

– Замало чи забагато? Скільки?

Якусь мить вона мовчала. Потім глибоко вдихнула. Випустила повітря в глибокому зітханні.

– Багато. Їх надто багато.

Стиснувши кулаки, Вілл Деаборн струсонув ними у повітрі на рівні плечей. Його сині очі сяйнули, мов ті електричні ліхтарі, про які розповідав їй дідусь.

– Я так і знав. Знав.

8

– Скільки там коней? – спитав він.

– Під нами? Чи на всьому Крутоярі?

– Поки що під нами.

Вона дивилася уважно, не маючи жодного наміру рахувати поголів’я. Це не допомагало, а тільки збивало з пантелику. Вона бачила чотири чималі табуни коней (і в кожному їх було щонайменше двадцятеро), що пересувалися зеленою рівниною точнісінько так, як птахи в синьому небі над ними. Було ще дев’ять менших табунів – від октетів до квартетів… кілька пар (вони нагадували їй закоханих, проте того дня, здавалося, все співало їй про кохання)… кілька самітників, здебільшого молодих жеребців, які весело гарцювали…

– Сто шістдесят? – спитав він тихо й невпевнено.

Вона здивовано округлила очі.

– Еге ж. Сто шістдесят. Достоту таку кількість я й хотіла назвати.

– А яка частина Крутояру перед нами? Чверть? Третина?

– Ні, набагато менше, – вона обдарувала його тендітною усмішкою. – Я думаю, ви це й самі знаєте. Це десь приблизно одна шоста відкритих пасовиськ.

– Тобто якщо на кожній шостій частині пасуться сто шістдесят коней, то в сукупності їх буде…

Вона чекала, поки він назве цифру дев’ятсот шістдесят. Він назвав, і вона кивнула. Ще якусь мить він зосереджено дивився на землю і раптом підскочив від несподіванки – Вітер тицьнувся носом йому в поперек. Сюзен довелося затулити рота долонею, щоб не розсміятися. Втім, судячи з того, як нетерпляче він відштовхнув конячий писок, нічого смішного хлопець у цьому не вбачав.

– Як гадаєш, скільки ще коней у стайнях, на дресируванні чи на роботах? – поцікавився він.

– Один на кожного третього з тих, що пасуться внизу. Навздогад.

– Отож, тисяча двісті коней. Усі породисті, мутантів нема.

Вона глянула на нього трохи здивовано.

– Еге ж. У Меджисі майже немає мутантів… власне, як і скрізь у Зовнішніх бароніях.

– У вашої худоби троє з п’яти малюків народжуються нормальними?

– Вони всі народжуються нормальними! Авжеж, час від часу народжується потвора, яку доводиться забивати, але…

– А хіба не одна потвора з кожних п’яти живих новонароджених лошат? Одне з п’яти народжується із… – як про це сказав Ренфру? – зайвими ногами і кишками, що стирчать назовні?

Її вражений погляд був достатньо промовистим.

– Хто тобі таке сказав?

– Ренфру. А ще він мені сказав, що тут, у Меджисі, приблизно п’ятсот сімдесят голів породистих коней.

– Це просто… – вона спантеличено хихотнула. – Просто божевілля якесь! Якби був живий мій тато…

– Але він не живий, – сказав Роланд уже іншим тоном, сухим, як гілка, що ламається під ногами. – Він помер.

Спершу вона ніби не помітила зміни його голосу. А потім десь у глибині її свідомості наче почалося затемнення, і вона вся спохмурніла.

– З моїм татком стався нещасний випадок. Ти розумієш це, Вілле Деаборне? Нещасний випадок. Жахливо сумний, але таке трапляється. Його затоптав кінь. Океан. Френ каже, що Океан побачив у траві змію.

– Френ Ленґіл?

– Еге ж. – Вона зблідла, лише дві дикі рожі яскраво палахкотіли на вилицях, рожеві, як ті, що він посилав їй у букеті з Шимі. – Френ з моїм татком не одну сотню миль подолав. Великими друзями вони не були, бо ж походили з різних прошарків суспільства. Проте вони їздили разом. У мене десь збереглася шапочка, яку Френова дружина зв’язала мені на хрещення. Вони постійно їздили разом. Я не повірю в те, що Френ Ленґіл міг збрехати мені про смерть мого татка… не кажучи вже про те, щоб бути якось до неї причетним.

Але тепер у погляді, який вона кинула на коней, уже прозирав сумнів. Їх багато. Занадто багато. Татко неодмінно б таке помітив. І неодмінно поцікавився б, чиє тавро на чужих конях.

– Так сталося, що Френ Ленґіл і мій друг Стокворт посперечалися щодо коней, – голос Вілла звучав недбало, проте обличчя залишалося серйозним. – Посперечалися за склянками джерельної води, після того як було запропоновано пиво, від якого відмовилися. Вони обговорювали коней так само, як я з Ренфру на вечері в мера Торіна. Коли Річард спитав сея Ленґіла про приблизну кількість коней, той сказав, що їх близько чотирьохсот.

– Нісенітниці.

– Нам теж так здалося, – погодився Вілл.

– А хіба вони не знають, що ви можете порахувати коней, вони ж пасуться на відкритих пасовиськах?

– Вони знають, що ми ще тільки почали, і почали з рибалок. Я певен, вони вважають, що мине не менше місяця, перш ніж ми почнемо доскіпуватися до справ із кіньми. А тим часом вони ставляться до нас із… як би це краще назвати… ну добре, ніяк не називатиму, я не надто товаришую зі словами…. мій друг Артур називає це «доброзичливим презирством». Гадаю, вони не приховують від нас коней і дозволяють їм розгулювати прямісінько перед нашими очима, бо думають, що ми нічого в цьому не тямимо. Або що ми не повіримо власним очам. Мені пощастило, що я зустрівся тут з тобою.

Тільки тому, що я можу краще порахувати тобі коней? Чи ж це єдина причина?

– Але рахувати коней ви врешті-решт будете. Бо, напевно, зараз коні Альянсові потрібні чи не найбільше.

Він якось дивно на неї зиркнув, так, наче вона сказала очевидну річ. Від цього погляду вона знітилася і спитала:

– Що? Що таке?

– Можливо, вони сподіваються, що до того часу, як ми візьмемося за цю сферу діяльності баронії, зайвих коней уже не буде.

– І куди ж вони подінуться?

– Не знаю. Але мені це не подобається. Сюзен, все, про що ми говорили, залишиться між нами, правда ж?

Вона мовчки кивнула. Вона ж не божевільна, щоб розповідати комусь про те, як зустрічалася з Віллом Деаборном, на Крутоярі, без нагляду, в присутності хіба що Вітра і Пілона.

– Може виявитися, що це все дрібниці, не варті уваги, але якщо ні, то така інформація може бути небезпечною.

І ця нитка знову ж таки вела до її татка. Ленґіл сказав їм із тіткою Корд, що Пата скинув із себе і затоптав Океан. І жодна з них не мала жодної підстави сумніватися у його словах. Але тепер виявилося, що Френ Ленґіл безсовісно збрехав Віллові і його друзям, сказавши, що в Меджисі чотириста голів коней.

Вілл повернувся до свого коня, і вона була цьому рада.

Якась частина її єства воліла, щоб він залишився – так і стояв коло неї, а в них над головами бігли хмари, слідом за якими лукою тяглися їхні довгасті тіні, – але треба було повертатися. Надто довго вони пробули тут разом. Звісно, ніщо не віщувало появи сторонніх людей, проте замість заспокоїти, ця думка чомусь змусила її ще більше нервуватися.

Вілл вирівняв стремено, що висіло поряд із держалном списа, забраним у піхви (Вітер тихо заіржав, наче хотів сказати: «Нам уже час їхати»), а потім знову повернувся до неї. Коли його погляд упав на неї, її замлоїло, і думка про ка так наполегливо забриніла в голові, що боротися з нею було несила. Вона намагалася переконати себе, що це лише дим [13]13
  В мові Сюзен та інших дим– це відчуття дежавю.


[Закрыть]– оманливе відчуття, що це все вже колись було. Але то був не дим. То було відчуття, що після тривалих блукань вона нарешті знайшла дорогу, яку так довго шукала.

– Хочу сказати ще одне. Мені б не хотілося повертатися до початку нашої розмови, але я мушу.

– Ні, – кволо промовила вона. – Не варто повертатися, і так все зрозуміло.

– Я сказав, що кохаю тебе і що ревнував, – уперше за весь час він не володів собою, і його голос затремтів. Вона стривожено помітила, що в його очах стояли сльози. – Але це ще не все. Є щось інше.

– Вілле, я не хочу… – вона наосліп повернулася до свого коня, але він узяв її за плече і повернув до себе. Дотик був не грубий, проте його невблаганність жахала. Сюзен безпорадно підвела на нього погляд і побачила, який він молодий і як далеко він від свого дому. І раптом збагнула, що не зможе довго йому опиратися. Вона бажала його так сильно, що відчувала майже фізичний біль. І ладна була віддати рік свого життя, аби торкнутися долонями до його щік й відчути його шкіру.

– Ти сумуєш за батьком, Сюзен?

– Так, – прошепотіла вона. – Всією душею сумую.

– А я сумую за матір’ю, – він поклав руки на її плечі. Одне око переповнила сльоза, от-от – і скотиться, із другого сльоза вже скотилася, залишивши на щоці срібну доріжку.

– Вона померла?

– Ні. Але дещо сталося. З нею. Чорт! Як мені про це говорити, якщо я навіть не відаю, як про таке можна думати?! В певному сенсі вона померла. Для мене.

– Вілле, це жахливо.

Він кивнув.

– Ніколи не забуду, як вона на мене подивилася, коли ми бачилися востаннє. Цей погляд переслідуватиме мене до самої могили. У ньому було все – сором, любов, надія, і все це переплелося. Сором від того, що я побачив і дізнався про неї, надія на те, що я, можливо, зрозумію і пробачу… – він глибоко вдихнув. – Під час тієї учти, ближче до кінця вечері, Раймер сказав щось смішне. І ви там усі зареготали…

– Якщо я й сміялася, то тільки тому, що не хотіла виглядати білою вороною на загальному тлі, – сказала Сюзен. – Терпіти його не можу. Він інтриган і умишляє зле.

– Ви всі сміялися, а я випадково глянув на інший край столу. Туди, де сиділа Олів Торін. І на якусь мить, лише на мить, мені здалося, що то моя мати. Той самий вираз обличчя, ті самі очі. Це їх я бачив того ранку, коли помилився дверима й часом та застав свою матір з її…

– Припини! – скрикнула вона, вириваючись від нього. Зненацька все в її душі перевернулося, всі ті зав’язки, защіпки й затискачі, якими вона себе стримувала, наче вмить розчинилися в повітрі. – Годі, годі, я не можу чути, як ти про неї говориш!

Вона навпомацки шукала Пілона, проте світ навколо неї вже перетворився на мокрі скляні призми. Вона схлипувала. Він знову пригорнув її за плечі, й у неї більше не було сил опиратися.

– Мені так соромно. Мені так соромно і так лячно, і так шкода. Я забула обличчя свого батька… і… і…

«І мені більше ніколи його не згадати», – хотіла сказати вона, але не встигла, бо він затулив їй рота поцілунком. Спершу вона лише дозволяла себе цілувати… та потім відповіла – жагуче й пристрасно. Ніжно витерла йому великими пальцями сльози, а далі ковзнула долонями до вилиць, бо їй так цього хотілося. Відчуття було неймовірне. Навіть тертя щетини об шкіру було розкішне. Вона обвила руками його шию, пригортала й цілувала його так міцно, як тільки могла, цілувала його там, де вони стояли, – між двома кіньми, які просто перезирнулися і далі щипали собі траву.

9

Ті поцілунки були наймилішими за все його життя. М’яка поступливість її губ, жагучих, ані на крихту не сором’язливих, а під ними – міцні зубки, аромат її подиху, ніжна лінія її тіла, що притискалося до нього, – усе це будило в ньому незабутні відчуття. Рукою він торкнувся її лівої груді й легенько стис, відчуваючи, як калатає серце Сюзен. Друга рука помандрувала до її волосся і погладила його біля скроні, гладеньке, шовкове. Спогад про те, яким було на дотик її волосся, залишався з ним усе життя.

Та вона знову відсторонилася від нього, палаючи від сорому й пристрасті. Рукою торкнулася своїх губ, припухлих від його поцілунків. Із кутика нижньої губи збігла цівочка крові. Її очі, широко розплющені, намагалися ввібрати в себе кожну рису його обличчя. Груди піднімалися й опадали, наче вона довго бігла. А між ними проходив струм, якого він ще ніколи в житті не відчував. Він біг, як річка, й обпікав, як пічка.

– Не треба більше, – тремтливим голосом сказала вона. – Не треба, будь ласка. Якщо ти справді мене кохаєш, не допускай, щоб я себе знеславила. Я дала обіцянку. По тому, як я її виконаю, в нас може бути все, що захочеш… якщо я буду тобі потрібна така…

– Я чекатиму вічно, – лагідно запевнив він, – і зроблю все, що забажаєш, тільки не вимагай від мене, щоб я відійшов убік і дивився, як ти підеш із іншим чоловіком.

– Якщо ти кохаєш мене, то йди. Благаю тебе, Вілле!

– Ще один поцілунок – і я піду.

Вона з готовністю ступила вперед, довірливо підставляючи йому обличчя. І він збагнув, що зараз може зробити з нею все, що заманеться. Вона більше не володіла собою, принаймні, тієї миті. Оволодіти нею він міг. Якби захотів, він міг зробити з нею те, що зробив Мартен з його матір’ю.

І від думки про це його пристрасть розпалася на друзки, розлетілася на жарини, що впали яскравим дощем і поодинці вичахли, даючи дорогу спустошенню й пітьмі. Батькове смирення

(Я це знаю вже два роки)

було по-своєму найгіршим з усього, що сталося з ним упродовж того року. Як міг він закохатися в цю дівчину – та що там, у будь-яку дівчину – в світі, де, здавалося, вкрай необхідно було вчиняти такі злочини проти свого серця, і вчиняти не раз?

І все одно він її кохав.

Замість пристрасно її поцілувати він легенько торкнувся губами кутика її рота, де щойно збігала цівка крові. Поцілував, відчуваючи солоний присмак – як його власні сльози. Потім заплющив очі. І здригнувся, коли її рука погладила йому потилицю.

– Нізащо в світі я б не скривдила Олів Торін, – прошепотіла вона йому на вухо. – Не скривдила б так само, як і тебе, Вілле. Я не розуміла, що дію, але тепер уже пізно приводити все до пуття. Але дякую тобі за те… за те, що ти не взяв те, що міг узяти. Я завжди тебе пам’ятатиму. Пам’ятатиму твої поцілунки. Це найліпше, що сталося зі мною за все життя. Це було так, наче на землю спустився рай.

– Я теж буду пам’ятати. – Він дивився, як вона сідає в сідло, і згадав ніч їхньої зустрічі, коли її білі ніжки промайнули в темряві. І збагнув, що не може її відпустити. Він потягнувся до неї, торкнувся її чобота.

– Сюзен…

– Ні. Благаю.

І він відступив. Здався.

– Нехай це буде нашою таємницею, – попросила вона. – Так?

– Еге ж.

Ця відповідь викликала в неї усмішку, але усмішка була сумною.

– Відтепер не наближайся до мене, Вілле. Благаю. І я триматимуся осторонь від тебе.

– Якщо зможемо, – поміркувавши, відказав він.

– Ми мусимо, Вілле, мусимо.

І вона помчала геть. А Роланд стояв біля стремена Вітра і дивився, як вона іде геть. Вона вже зникла за обрієм, а він усе стояв та дивився.

10

Коли пан Стокворт і пан Гіт (у котрого до луки сідла досі було прив’язано той ідіотський пташиний череп) неквапливим кроком проїхали повз в’язницю, що слугувала також офісом для шерифа, шериф Ейвері, помічник Дейв і помічник Джордж Ріґінс саме сиділи на ґанку. П’ятнадцять хвилин тому прокалатав полуденний дзвін, і шериф вирішив, що гості міста прямують на обід, до «Мілбенку» чи, можливо, до «Раю», де подавали цілком пристойні обіди. Брутерботи й таке інше. Ні, Ейвері полюбляв щось більш посутнє: половину курки, наприклад, або яловиче стегно.

Пан Гіт помахав їм рукою і розплився в усмішці.

– Доброго дня, джентльмени! Довгих днів! Ніжних вітрів! Лагідних сієст!

У відповідь вони теж помахали і повсміхалися. А коли друзі зникли з поля зору, Дейв сказав:

– Вони цілий ранок стирчали на пірсі, рахували неводи. Неводи! Вам у таке віриться?

– Так-сер, – озвався шериф Ейвері, припіднімаючи одну сідницю й гучно випускаючи передобідні гази. – Так-сер, віриться. Еге ж.

– Якби не те, як вони обскакали Джонасових парубків, я б подумав, що це зграя йолопів, – докинув Джордж.

– А їм би було по цимбалах, – сказав Ейвері, глипнувши на Дейва, котрий крутив у руках монокля і невідривно дивився у той бік, куди подалися хлопці. У місті за цими дітками з Альянсу вже закріпилося прізвисько «Маленьких мисливців за трунами», Але Ейвері не знав, що про них думати. Вогонь сварки між ними й Тортовими крутими хлопами він загасив, і навіть отримав за це від Раймера золотий. Та що думати – не знав.

– Того дня, коли вони тут з’явилися, – сказав він, звертаючись до Дейва, – ти вирішив, що впоратися з ними – раз плюнути. Що тепер скажеш?

– Тепер? – Дейв крутонув монокль востаннє, потім вставив його в око і зиркнув крізь нього на шерифа. – Тепер я думаю, що плювати доведеться не раз. Вони виявилися крутішими, ніж здавалося на перший погляд.

«Авжеж, – подумав Ейвері. – Та, хвала богам, крутий – ще не розумний. Атож, хвала богам».

– Я голодний, мов віл, – повідомив він, підводячись. Потім, нахилившись, вперся руками в коліна і вдруге дав задом залп. Дейв і Джордж перезирнулися, а Джордж ще й помахав у себе перед носом рукою, розганяючи повітря. Шериф баронії Геркімер Ейвері випростався, і на обличчі в нього було написано полегшення і приємне передчуття насолоди від обіду.

– Трохи місця собі звільнив, – пояснив він. – Ходімо, хлопці, чогось перехопимо.

11

Навіть захід сонця не зміг прикрасити жалюгідний краєвид, що відкривався з ґанку бараків Смуги К. Саму будівлю, єдину вцілілу з цілого маєтку (крім хижки кухаря й стайні), було зведено в формі літери L, а з внутрішнього боку коротшого крила прибудовано ганок. Для них залишили рівно стільки стільців, скількох вони потребували: точніше, два потрісканих крісла-гойдалки і дерев’яний ящик з нашвидкуруч прибитою до нього хиткою дошкою, що мала слугувати спинкою.

Того вечора Алан сидів у кріслі, а Катберт – на ящику, який, здавалося, припав йому до душі. З поруччя на втоптане подвір’я і вигорілу садибу Ґарберів дивився порожніми очима вартовий.

Алан почувався смертельно втомленим. Вони обидва освіжилися в струмку, що протікав біля західного краю угідь, проте йому досі здавалося, що від нього тхне рибою і водоростями. Весь той день вони рахували неводи. Важкої роботи він не боявся, навіть якщо вона була нудною й монотонною. Йому не подобалася безглузда робота. А їхня робота саме такою і була – безглуздою. Гембрі поділялося на дві частини: рибальську і конярську. І серед рибалок їм шукати було нічого – вони збагнули це через три тижні. Відповіді треба було шукати на Крутоярі, в бік якого вони поки що намагалися навіть не дивитися. Бо так наказав Роланд.

Налетів шквал, принісши їм тихе верескливе бурчання тонкоходу.

– Який огидний звук, ненавиджу його, – сказав Алан.

– Еге ж, – тільки й відповів Катберт, напрочуд мовчазний і заглиблений у свої думки. Тепер вони всі так розмовляли, не говорячи вже про інші місцеві приказки. Ален побоювався, що Гембрі ще довго залишатиметься в них на язиках, навіть коли з чобіт зітреться пилюка гембрійських доріг.

За їхніми спинами, де були двері до барака, долинув приємніший звук – туркотіння голубів. А потім вони почули за бічною стіною барака звук, якого потай від самих себе чекали весь вечір, поки сиділи на ґанку й милувалися заходом сонця. Стукіт кінських копит. Вітрових.