Текст книги "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Вона піднесла кулю мало не до кінчика носа й зашепотіла:

– Ближче, любий! Покажи ближче!

Вона не знала, чого чекати (найімовірніше, що нічого не станеться), але фігура в темному колі всередині підійшла ближче. Майже підпливла, наче кінь і вершник на ньому були під водою. І жінка побачила в нього за спиною сагайдак зі стрілами. А на сідлі поперед нього гойдався не череп, а лук. Праворуч від сідла, де стрільці возили рушниці в чохлах, стирчало прикрашене пір’ям держално списа. Судячи з обличчя, хлопець не належав до Древнього Народу… але й родом був не з Зовнішньої Дуги. Так вона вважала.

– Але хто ти, хлопче? – пробурмотіла вона. – І як я тебе впізнаю, у тебе ж капелюх на очі натягнутий! Може, за конякою… чи за твоїм… Чахлику! Чого ти лізеш? А ну пішов геть!

Залишивши свій спостережний пункт, кіт уже снував між її набряклими старечими щиколотками, нявкаючи ще скрипучіше, ніж хурчав. Стара замахнулася було на нього ногою, але кіт, швидко зметикувавши, відскочив і знову почав плутатися під ногами, зиркаючи на господарку своїми ошалілими очима і тихо нявкаючи.

Рея ще раз штурхонула його, втім, так само безуспішно, як і вперше, і знову звернула погляд до кулі. Кінь і його цікавий молодий вершник вже зникли, а разом з ними й рожеве світіння. В руках у відьми тепер лежала просто темна скляна куля, на поверхні якої зблискували промені місячного світла.

Налетів вітер і обліпив її немічне тіло тканиною сукні. Не втративши бойового запалу після хазяйчиних стусанів, Чахлик рвонув уперед і знову закрутився під ногами, не перестаючи верещати.

– Подивися, що ти накоїв, ти, ходячий блошиний притулок і розсадник всілякої зарази. Світло згасло, згасло, коли я…

На шляху, що вів до її хижки, почулися якісь звуки, і відьма зрозуміла, чому так занервувався Чахлик. Хтось співав. Дівчина. Дівчина прийшла завчасно.

Відьмине лице перекосила страшна гримаса. Вона терпіти не могла бути заскоченою зненацька, і та дівка поплатиться за це. Вона нахилилася і вклала кулю назад до скриньки. Всередині була оббивка з шовку і якогось м’якого матеріалу, тож куля лягла охайно, як яйце на сніданок у чашку Його Превосходительства. А знизу, зі шляху, линула пісня (клятий вітер дув не в тому напрямку, інакше вона б давно її почула), яку співала дівчина, тепер уже зовсім близько:

 
Кохання, о кохання, о безжурнеє кохання,
Що ж із нами наробило безтурботне те кохання.
 

– Я тобі покажу безтурботне кохання, стерво ти незаймане, – погрозливо пробурчала стара. З-під пахв кисло смерділо потом, але та, інша волога знову висохла. – Ти у мене матимеш на горіхи за те, що не послухалася старої Реї й прийшла зарано!

Вона провела пальцями над замком на скриньці, але він не клацнув. Мабуть, вона перестаралася, відмикаючи його, і щось там усередині зламалося. Око й девіз наче знущалися з неї: Я БАЧУ ТОГО, ХТО МЕНЕ ВІДМИКАЄ. Полагодити його Рея могла вмить, але саме цієї миті в неї зараз і не було.

– От дурбецало набридливе! – простогнала вона, зиркаючи в той бік, звідки линув голос. Вже на підході, о боги, за сорок п’ять хвилин до призначеного часу! – Рея зачинила кришку скриньки, неохоче й болісно, бо в кулі знову народжувалося рожеве світло, але вже не було часу дивитися на нього чи мріяти. Можливо, пізніше, коли піде геть цей предмет запізнілого неподобства, яке старий Торін називав пристрастю.

«Але стримуйся, не роби нічого аж надто поганого цій дівці, – попередила вона саму себе. – Не забувай, що це він її сюди прислав. Це не просто дівчина, в якої наспіли пиріжки в печі, і не просто хлопчик, якому припекло. Це Торінова дівка, це про неї він думає, коли засинає його стара ворона-жінка, а він бере себе в руки і здійснює обряд вечірнього доїння. На боці Торіна – стародавній закон і влада. А те, що в цій скрині, належить одному з його людей. Якщо Джонас дізнається, що ти дивилася… що ти користувалася ним…»

Так, але не треба боятися. Крім того, особисте майно – це ж дев’ять десятих закону, хіба ні?

Вона запхала скриньку попід пахву, підхопила вільною рукою спідницю й побігла до своєї хижки. Мало хто б у це повірив, але вона ще могла бігати, коли цього вимагало життя.

Кіт не відставав. Високо задерши хвоста, він стрибав, наздоганяючи хазяйку, а його зайві ноги теліпалися вгору-вниз у місячному сяйві.

Розділ II
ПЕРЕВІРКА ЦНОТИ

1

Рея прожогом метнулася в хатину і пробігла перед вогнищем, що вже вичахало. Стала в дверях до своєї крихітної спальні, неуважно провела рукою по волоссю. Якби те мале стерво побачило її біля хати, то обірвало би своє котяче виття чи принаймні затнулося б. Виходить, дівка її не бачила. І це було добре. А от те, що триклятий сховок знов запечатався, погано. І часу його розкривати не було. Рея поквапилася до ліжка, стала навколішки і заштовхнула скриньку в пітьму.

Отак добре. Поки та Сюзі Дельґадо не забереться звідси, нехай постоїть там. Посміхаючись правим кутом рота (лівий завжди залишався в неї нерухомим), Рея підвелася, обтрусила зі спідниці порох і пішла зустрічати свою другу нічну гостю.

2

Під ліжком клацнула, відчиняючись, кришка незамкненої скриньки. Шпарина була зовсім невеликою, але достатньою, щоб крізь неї показалася вузька смужка пульсуючого рожевого світла.

3

Сюзен Дельґадо зупинилася за сорок ярдів від хижки відьми. На руках і потилиці в неї, холодячи шкіру, вистигав піт. Це їй примарилося чи вона справді бачила, як стара (напевно, це та відьма, до якої вона прийшла) бігла стежкою з верхівки схилу? Ні, не примарилося.

Співай, не зупиняйся. Коли стара так біжить, то навряд чи їй хочеться, щоб її помітили. Якщо ти перестанеш співати, вона здогадається, що ти її бачила.

На якусь мить Сюзен здалося, що зупинитися все-таки доведеться, бо пам’ять стулиться, як наляканий молюск, і не дозволить їй згадати наступну строфу стародавньої пісні, яку вона співала з дитинства. Але строфа згадалася сама собою, і Сюзен не перестала співати (втім, і ходи не стишила):

 
Колись я турбот не знала,
Так, я жила без журби,
Але моє кохання залишило мене
І сум оселився у серці моїм.
 

Мабуть, вона не надто вдало вибрала пісню для цієї ночі, але її серце ніколи не цікавилося тим, що думає чи хоче голова. Їй було страшно йти самій при місяці (подейкували, що то був час перевертнів), страшно від доручення, з яким її послали до відьми, страшно від думки про те, що це доручення їй віщувало. Втім, щойно ступивши на Великий Шлях Гембрі, вона відчула, що душа вимагає бігти наввипередки з вітром. І вона побігла: підібгавши спідницю, пустилася у світлі Місяця-Цілунку чвалом, мов той поні, несучи поряд з собою свою тінь. Так вона бігла милю чи більше, поки всі м’язи в тілі не почали благати про зупинку, а повітря в горлі не набуло присмаку гарячої рідини. А добігши до стежини, що вела до цієї зловісної місцини на пагорбі, заспівала. Бо цього вимагала душа. І саме вчасно, зрозуміла Сюзен згодом: спів допоміг їй розігнати сумні думки. Бодай у цьому він допоміг.

Тепер вона підходила до кінця стежини, співаючи «Безжурне кохання». Коли вона ступила в прямокутник скупого світла, що падало крізь прочинені двері на ґанок, із сутінок прокаркав хрипкий голос:

– Годі вже тобі квилити, міско. Твоє скавуління впинається мені в мізки, як риболовний гачок!

Все життя Сюзен чула, що в спадок від бабусі їй дістався чудовий чистий голос, тож тепер, вражена до глибини душі, вона вмить обірвала спів. Вона стояла на ґанку, стиснувши руки під фартухом. На ній була друга її найкраща сукня (всього вона мала дві). А під сукнею важко гупало серце.

З дверей вийшов кіт, жахливе створіння з двома зайвими ногами, що стирчали з його боків, як дві довгі виделки. Він зиркнув на неї, наче оцінюючи поглядом, а потім скривився, і на його мармизі з’явився навдивовижу людський вираз – презирство. Кіт засичав на дівчину і майнув кудись у пітьму.

«І тобі добривечір», – подумала Сюзен.

У дверях показалася стара, до якої послали дівчину.

Таким самим презирливим поглядом, що й кіт, вона окинула Сюзен з ніг до голови і відступила вбік.

– Заходь. І двері за собою зачини. Щоб вітром не вирвало, ясно тобі?

Сюзанна зайшла в хатину. Їй не хотілося зачиняти двері цієї смердючої хати й опинятися сам-на-сам зі старою відьмою, але коли в тебе немає вибору, вагатися не можна. Так казав її батько з будь-якого приводу, коли йшлося про додавання й віднімання чи про те, як поводитися з хлопцями на танцях, коли вони занадто вже розпускають руки. Тож Сюзен рішуче причинила двері й почула, як клацнула засувка.

– То от ти яка, – сказала стара і посміхнулася, нібито вітаючись, а насправді кривлячись. Від таких посмішок навіть хоробрі дівчата мимохіть згадували історії, які поночі розповідали в дитячій кімнаті, – оповідки про кривозубих старих і булькотливі казанки, повні зеленої, як жаба, рідини. Над вогнищем у цій кімнаті не було казанка (та й саме вогнище не надто вражало уяву, на думку Сюзен). Але десь він точно мав бути, а в ньому таке, про що краще не думати взагалі. У тому, що ця жінка справжня відьма, а не просто стара дивачка, яка вдає з себе відьму, Сюзен переконалася, щойно побачила, як Рея вскакує до своєї хатини, а за нею біжить її потворний кіт. Це відчувалося майже нюхом, як димний запах, що підіймався од відьминої шкіри.

– Так, – сказала Сюзен, широко всміхаючись і щосили вдаючи, що їй не страшно. – Ось і я.

– Ай раненько ж ти прийшла, моя перепілочко. Занадто рано! Ги-ги!

– Я трохи пробіглася. В мою кров потрапив місяць. Так тато казали.

Губи старої розійшлися в моторошній посмішці, яка нагадала Сюзен вищир мертвих вугрів, яких от-от зварять.

– Еге ж. Твій мертвий таточко, рудобородий Пат Дельгадо. Його розтоптав його власний кінь, і він під музику своїх потрощених кісток пішов на ту галявину, де закінчується земний шлях, хе-хе!

Нервова посмішка злетіла з обличчя Сюзен, наче після ляпаса. На очі їй навернулися сльози, як це завжди бувало, коли на згадку приходило ім’я її любого татуся. Але вона не дозволить їм пролитися. Тільки не на очах у цієї черствої старої ворони.

– Нумо до справи і покінчимо з цим, – сухо сказала Сюзен. Зазвичай її голос був веселий і запальний, у ньому чулася готовність до розваг. Але водночас вона була донькою Пата Дельґадо, найкращого погонича худоби за всі часи існування Західного Крутояру, і вона добре пам’ятала його лице. Коли це було потрібно, вона ставала рішучою і сильною, а зараз вочевидь був саме час для цього. Стара відьма хотіла вжалити якомога болючіше, і кожен вдалий випад лише додавав би їй снаги.

Тим часом карга уважно споглядала Сюзен, взявши вузлуваті руки в боки. Під ногами в неї безперестану крутився кіт. Її очі сльозилися, але Сюзен розібрала, що їхній колір був той самий сіро-зелений, що і в кота. Дівчині відразу ж спало на думку, що це якісь чари. Їй нестримно хотілося опустити погляд додолу, але вона не могла собі цього дозволити. Страх – це нормально, проте в деяких випадках його ліпше не виказувати.

– А ти нахаба, міско, – після тривалої паузи сказала Рея. Її посмішка повільно зникала, і на її місці проступала невдоволена насуплена мармиза.

– Ні, стара матінко, – спокійно відповіла Сюзен. – Я лише хочу якнайшвидше залагодити справу, задля якої сюди прийшла. Я тут з волі мілорда мера Меджиса й моєї тітки Корделії, сестри мого батька. Мого любого татка, про якого я не хочу чути поганих слів.

– Говорю, що хочу і як хочу, – відрізала стара. Відповідь прозвучала різко, але водночас трохи послужливо, запобігливо. Сюзен не надала цьому значення, бо ця істота, напевно, все своє життя розмовляла таким тоном, він став для неї так само природним, як дихання. – Я тут уже давно живу. Сама собі хазяйка. Мій язик не звик стримуватися, щойно почне говорити.

– Тоді, може, краще взагалі не починати.

Очі старої спалахнули недобрим вогнем.

– Ти ліпше стеж за своїм, дівчисько, а то як би він не згнив у тебе в роті. Тоді мер ще добряче подумає, перш ніж поцілувати твою смердючу пику, навіть під таким місяцем!

Серце Сюзен сповнилося болю й нерозуміння. Вона прийшла сюди з думкою лише про одне – якнайшвидше покінчити зі справою, ритуалом, який, напевне, виявиться болісним і неодмінно завдасть сорому. Але ця стара жінка дивиться на неї з неприкритою ненавистю. Як то сталося, що все так раптово пішло шкереберть? Чи з відьмами завжди так?

– Ми погано почали, господине. Може, почнемо ще раз? – несподівано спитала Сюзен, простягаючи руку.

Цей жест вочевидь спантеличив відьму, але вона похапцем відповіла на потиск руки. Зморшкуваті кінчики її пальців торкнулися пальчиків шістнадцятирічної дівчини, яка стояла зараз перед нею. Її чисте личко сяяло молодістю й красою, довга коса збігала по спині вниз. Коли пальці старої торкнулися її руки, Сюзен ледве стрималася, щоб не скривитися, хоч потиск і був коротким. Відьмині пальці були холодні, мов у небіжчика, але Сюзен не вперше торкалася холодних рук («Холодні руки, та гаряче серце», – бувало, казала тітка Корделія). Неприємною була сама поверхня тих рук, відчуття холодної губки плоті, що відставала від кісток, неначе їхня власниця втопилася і довго пролежала на дні озера.

– Ні-ні, почати спочатку не можна, – прорипіла стара, – але, мо’, продовжимо ми краще, ніж почали. Твій друг мер дуже впливовий. Не хотіла б я мати його за ворога.

«Вона хоча би чесна», – подумала Сюзен і тут же подумки розсміялася з себе самої. Чесною ця жінка могла бути тільки в разі крайньої необхідності. Як на те її воля, то вона брехала би про все на світі – про погоду, про врожай, про переліт птахів на Жнива.

– Ти прийшла раніше, ніж я сподівалася. Тому я була така сердита. Чи ти принесла мені щось, міско? Зуб даю, принесла! – Її очі знову заблищали, та цього разу вже не від гніву.

Сюзан сягнула рукою в кишеньку під фартухом (надягати фартух, ідучи кудись на кудикину гору, було безглуздо, але цього вимагав звичай). У ній лежав полотняний мішечок, прив’язаний мотузочкою, щоб не загубитися, бо молоді дівчата часом люблять погасати у світлі місяця. Розірвавши мотузку, Сюзен витягла мішечок і поклала його в руку, яка тягнулася до неї, в долоню, настільки витерту, що лінії на ній вже майже не вирізнялися. Клала обережно, щоб ненароком не торкнутися Реї знову… хоча невдовзі Рея сама до неї торкатиметься.

– Ти тремтиш від того, що вітер виє? – поцікавилася Рея, не зводячи жадібного погляду з мішечка. Її пальці нетерпляче торсали вузол затягнутої на мішечку мотузки.

– Так.

– Так і має бути. У вітрі ти чуєш голоси мертвих. А кричать вони тому, що їм шкода… ох!

Вузол нарешті розв’язався. Відьма розпустила мотузку і викинула собі на долоню дві золоті монети. Вони були грубо викарбувані й нерівні, адже цілі покоління ніхто не виготовляв монет, але важкі. А викарбувані на них орли свідчили про владу. Рея піднесла одну монету до рота, розтулила губи, відкривши кілька огидних зубів, і прикусила її. Подивилася на сліди, що залишилися від зубів на золоті, й кілька секунд не відривала від них погляду. Потім відьмині пальці зімкнулися на монетах.

Поки вся увага Реї була прикута до монет, Сюзен зиркнула крізь прочинені двері ліворуч, туди, де, на її думку, була відьмина спальня. Побачене диво її стурбувало: з-під ліжка лилося якесь світло. Рожеве, пульсуюче. Скидалося на те, що воно йде з якоїсь скриньки, хоча сказати точно Сюзен не…

Відьма глянула на неї, і Сюзен квапливо перевела погляд у куток, де з гачка звисала сітка з трьома-чотирма незнайомими білими фруктами. Та коли стара зрушила з місця і її величезна тінь важко посунула вбік від тієї ділянки стіни, Сюзен збагнула, що то не сухофрукти, а черепи. У шлунку замлоїло.

– Міско, треба додати дров у вогнище. Піди-но до дровітні збоку біля хати й принеси оберемок. Тіко не тре’ скиглити, шо ти їх не донесеш. Ти дівка нівроку, вгодована!

Сюзан промовчала: вона ніколи не скаржилася на хатню роботу, відколи перестала пісятися в штанці. Але їй так і кортіло спитати в Реї, чи всім, хто приносить їй золото, вона загадує принести дров. Та насправді їй навіть хотілося вийти надвір – вдихнути свіжого повітря після смороду хатини.

Вже біля дверей вона відчула під ногою щось м’яке й гаряче. Кіт заверещав, Сюзен спіткнулася й мало не впала. Стара почвара в неї за спиною наче почала задихатися й хапати ротом повітря, і лише згодом Сюзен збагнула, що то вона так сміється.

– Обережно, це Чахлик! Мій солоденький! Він підступний, ги-ги! – і вона знову покотилася зі сміху.

Приплющивши вуха, кіт зиркнув на Сюзен круглими від переляку очима й засичав. А Сюзен, навіть не усвідомлюючи, що робить, засичала у відповідь. Це настільки здивувало Чахлика, що вираз його писка став моторошно людським, як і тоді, коли він демонстрував презирство. Люто метляючи роздвоєним хвостом, кіт розвернувся і чкурнув до відьминої спальні. А Сюзанна відчинила вхідні двері і вийшла надвір набрати дров. Їй уже почало здаватися, що вона перебуває тут тисячу років і ще принаймні тисяча знадобиться, щоб вибратися звідси додому.

4

Повітря було надзвичайно свіжим, як і сподівалася Сюзен. Можливо, його свіжість навіть перевершувала її сподівання, тож якусь мить вона просто стояла на ганку, наповнюючи ним легені, воліючи очистити їх. І голову теж.

Глибоко вдихнувши п’ять разів поспіль, вона пішла по дрова. Підійшла до бічної стіни хатини, як і наказувала їй відьма. Та тільки стіна виявилася не тією, бо дровітні там не було. Натомість знайшлося вузьке віконце, напівзаховане в заростях чогось шорсткого, потворного і повзучого. Віконце було розташоване з того боку хижі, де була спальна комірчина відьми.

Не дивися туди. Не твоє діло, що в неї там під ліжком. А якщо вона тебе ще й упіймає…

Але цікавість перемогла перестороги внутрішнього голосу, і Сюзен підкралася до віконця.

Навіть якби стара потвора Рея дивилася в той бік, вона не змогла би помітити обличчя Сюзен крізь густезні зарості свинячого плюща. А вона й не дивилася, бо стояла навколішках, затиснувши в зубах мішечок з монетами, і лізла кудись під ліжко.

Звідти витягла якусь скриньку і підняла її кришку, і без того трохи підняту. Обличчя відьми залило м’яке рожеве світло, і Сюзен зойкнула. На якусь мить старече лице перетворилося на личко молоденької, хоч і жорстокої дівчини. То було лице свавільної дитини, яка неодмінно хоче наробити в житті якомога більше капостей. Мабуть, такою й була в молодості ця стара карга. Рожеве світло линуло від якоїсь скляної кулі.

Кілька секунд стара захоплено роздивлялася кулю. Її губи ворушилися, наче відьма балакала з нею чи співала. Мішечок, який Сюзен принесла з міста, досі звисав у неї з рота, але опускався дедалі нижче й нижче. А потім (було видно, що їй довелося зробити над собою чимале зусилля) вона зачинила скриньку, і рожеве світло враз згасло. Сюзен наче на душі полегшало: щось у цій кулі їй дуже не подобалося, хоча вона й не могла сказати, що саме.

Карга провела долонею над срібним замком посеред кришки, і з-під її пальців вирвалася криваво-червона іскра. (Роблячи це, відьма не випускала з рота мішечок.) Потім поклала скриньку на ліжко, опустилася на коліна й почала водити руками над землею коло краю ліжка. Вона лише злегка торкалася землі долонями, але на ній, наче накреслені, проступали лінії. Згодом вони темнішали, перетворюючись на борозни.

Дрова, Сюзен! Знайди дрова, поки вона не спохопилася, де це ти так довго ходиш! Заради свого батька, шукай дрова!

Сюзен підібгала поділ сукні до самої талії (щоб стара ненароком не помітила бруду чи листя на платті й не почала розпитувати, де це вона так забруднилася) й поповзла попід вікном, блискаючи в пітьмі білими бавовняними панталонами. На безпечній відстані од вікна вона звелася на ноги й поквапилася на інший бік хижі. Там під старою шкурою, що смерділа пліснявою, знайшлася дровітня. Сюзен набрала з півдесятка полін і, згрібши їх у оберемок, рушила до вхідних дверей.

Коли вона протиснулася боком, щоб пронести дрова так, аби не впустити жодного поліна, стара вже була в кімнаті з вогнищем. Вона похмуро вдивлялася у камін, де тепер ледь жевріли останні жарини. Мішечка з монетами ніде не було видно.

– Десь ти затрималася, міско, – сказала Рея, не відводячи погляду від каміна, наче те, що Сюзен забарилася, було не надто важливо. Але разом із тим нога відьми під брудним краєм сукні сердито стукотіла по підлозі, а брови були зсунуті на переніссі.

Сюзен перетнула кімнату, намагаючись роздивитися, куди ступає, понад оберемком дров, які несла в руках, – хотіла бути готовою до підступів кота, що, поза сумнівом, вештався десь поруч, готовий щомиті кинутися їй під ноги.

– Я побачила павука, – збрехала Сюзен. – Махала на нього фартухом, щоб прогнати. Просто я їх ненавиджу, вони такі бридкі.

– Скоро ти побачиш щось набагато бридкіше, – вишкірилась своєю кривою посмішкою Рея. – Хай-но тільки мер Торін задере свою нічну сорочку, і ти побачиш щось тверде, як палиця, і червоне, мов корінь ревеню! Ги-ги! Ого, дівчино, та ти нанесла стільки дров, що ціле вогнище Ярмаркового дня розпалити можна!

Рея взяла у Сюзен кілька товстих палиць і байдуже вкинула у жарини. В буркотливу темінь комина здійнялися яскраві іскри. «Стара дурепо, та ти геть усе розкидала. Зараз ти попросиш мене прибрати», – подумала Сюзен. Але Рея простягнула до вогнища свою покручену руку, промовила якесь слово (звук її голосу йшов із надр гортані), і дрова, неначе просочені олією, спалахнули веселим полум’ям.

– А решту поклади он там, – сказала відьма, показуючи на ящик для дров. – І гляди мені, не розкидай, міско.

«Та ну, як можна, тут же така чистота!» – подумки обурилася Сюзен. Їй довелося закусити губу, щоб не розсміятися, бо сміх нестримно рвався на волю.

Напевно, Рея це відчула. Коли Сюзен випросталася, стара дивилася на неї суворо й підозріливо.

– Гаразд, дівчино. Нумо до справи. Ти знаєш, чому ти тут?

– Я тут з волі мера Торіна, – повторила Сюзен, знаючи, що насправді це не відповідь. Їй стало лячно, ще моторошніше, ніж тоді, коли вона зазирнула у віконце й побачила стару каргу над скляною кулею. – В його дружини скінчився цикл, вона ніколи не зможе народити йому дітей. Він хоче мати сина, поки сам ще не…

– Та годі вже патякати дурниці. Цицьки й дупа, яка не чвакає в руках, – от що йому треба. А ще щоб було куди пхати свою іграшку так, аби вона звідти не випадала. Якщо з цього вийде син… що ж, він віддасть його тобі, щоб ти з ним цяцькалася, поки не наспіє йому час іти до школи. Після цього ти його більше ніколи не побачиш. А якщо народиться дівчинка, тоді він, мабуть, забере її в тебе і віддасть своєму новому посіпаці, тому кульгавому з дівчачими косами, щоб він її втопив у найближчій баюрі для напування худоби.

Від переляку Сюзен не знала, що сказати, тільки дивилася на відьму широко розплющеними очима.

Помітивши, що її слова справили належне враження, стара розреготалася.

– Шо, правда не до вподоби? Мало кому вона подобається, міско. Твоя тітка завжди була хитра. Будь певна, вона витягне з Торіна та його скарбниці все, що зможе. Але тобі там ніякого золота не перепаде, якшо не будеш пильнувати! Ги-ги! Ану знімай сукню!

«Не зніму», – крутилася їй на язиці відповідь. Але що на неї після такого чекає? Відьма вижене її з хати (добре, якщо залишить їй людську подобу, не перетворить на ящірку чи жабу), потім її відправлять на захід голу й босу, не дадуть навіть тих двох золотих, з якими вона сюди прийшла? І це лише дрібниці порівняно з рештою напастей, які впадуть їй на голову, бо найгірше те, що вона дала слово. Спершу вона опиралася, проте коли тітка Корд покликала на допомогу ім’я її батька, здалася. Втім, як завжди. Насправді в неї просто не було вибору. А вагатися, коли в тебе немає вибору, не можна.

Вона обтрусила фартух, до якого спереду прилипли шматочки кори, розв’язала його і зняла з себе. Охайно склала, поклала на маленьку лавку біля вогнища й розстебнула сукню до пояса. Спущене з плечей, плаття впало додолу. Сюзен підняла його, згорнула і поклала на фартух, намагаючись не думати про те, як жадібно у світлі місяця роздивляється її Рея з пагорба Коос. Підлогою, крадучись (повільно, бо заважали зайві ноги), пройшовся кіт і всівся біля хазяйчиних ніг. Надворі шаленів вітер. Біля вогнища було тепло, але Сюзен мерзла, неначе гуляв холодний вітер у її тілі.

– Швидше, дівчино, заради твого батька!

Знявши через голову натільну сорочку, Сюзен поклала її на сукню й залишилася в самих панталончиках, прикриваючи груди руками. Вогонь лагідно забарвив її стегна в помаранчеві тони. В ніжних складках попід коліньми вимальовувалися чорні тіні.

– І все ’дно ще не гола! – розреготалася стара відьма. – Які ж ми гарненькі! Як цукерочка! Знімай труси, дівчино, і стань переді мною в чому мати тебе народила! Хоча ні, тоді в тебе ще не було стільки пухкеньких принад, які так цікавлять Гарта Торіна, ге? Ги-ги!

Немов у кошмарному сні, Сюзен зробила так, як наказувала їй відьма. Тепер, коли її поцька і кущик були неприкриті, ховати груди було безглуздо, тож вона опустила руки.

– Не дивно, що він тебе хоче. Ти справжня краля. Правда, Чахлику мій?

Кіт відповів схвальним нявчанням.

– А в тебе коліна брудні, – раптом помітила Рея. – Звідки це?

Сюзен відчула укол паніки. Вона піднімала спідницю, коли пролазила під відьминим вікном, і ненароком видала себе.

Аж раптом їй спала на думку відповідь. І вона висловила її, до того ж цілком спокійно.

– Коли я побачила вашу хатину, мені стало страшно, і я стала на коліна, щоби помолитися. Спідницю я піднімала, щоб не заквецяти.

– Як зворушливо – з’явитися в чистій сукні перед такою, як я! Ти така добра! Правда ж, Чахлику?

Ют знову нявкнув і заходився лизати передню лапу.

– Переходьте до справи, – сказала Сюзен. – Вам заплатили, і я коритимуся вашим наказам, але годі дражнитися.

– Ти знаєш, що я маю зробити.

– Ні, не знаю, – Сюзен знову душили пекучі сльози, але вона не дозволить їм пролитися. Не дозволить. – Тобто я здогадуюся, але коли я спитала в тітки Корд, чи мій здогад правильний, вона сказала лишень, що «ви мене просвітите».

– О, Корделія нізащо не забруднила б собі рота такими словами! Та нічого. Твоя тітонька Рея не така доброчесна, вона зможе розповісти про те, про що мовчить тітонька Корделія. Отже, я маю перевірити, чи ти ще ціла й неушкоджена фізично та духовно, міско. Перевірка цноти – от як називали це наші предки. Гарна назва. Стань-но ближче до мене.

Сюзен неохоче зробила два кроки і опинилася так близько біля старої відьми, що кінчики її оголених пальців мало не торкалися відьминих черевиків, а голі груди були дуже близько до сукні старої.

– Якщо диявол чи демон забруднив твій дух, то це може залишити пляму на дитині, яку ти можеш зачати. Тоді на тобі буде мітка. Часто це схоже на слід від цілунку чи укус коханця, але буває й інакше… ану розтули рота!

Сюзен слухняно відкрила рота. Стара нахилилася ближче. Від неї так смерділо, що у дівчини в шлунку все стислося. Вона затримала подих, подумки благаючи, щоб це якнайшвидше скінчилося.

– Висолопи язика.

Сюзен зробила, як їй звеліли.

– Тепер дмухни мені в лице.

Сюзен видихнула повітря, яке тримала в собі. Рея вдихнула і, на щастя, трохи відвела вбік голову. Досі вона перебувала так близько, що Сюзен бачила, як у неї в волоссі метушаться воші.

– Свіжий, – мусила визнати стара. – Тепер повернися.

Повернувшись до відьми спиною, Сюзен відчула, як пальці ковзнули уздовж її спини до сідниць. Пальці холодні, як крига.

– Нахилися й розсунь булки, міско. І не треба соромитися, свого часу Рея не одну таку пташку бачила!

Густо червоніючи, Сюзен підкорилася. Серце лунко калатало в грудях, билося посеред чола та в скронях. А тоді палець, подібний до мертв’яцького, заліз їй у задній отвір, і Сюзен прикусила губи, щоб не закричати.

На щастя, вторгнення було нетривалим… але Сюзен побоювалася, що на неї чекає ще одне.

– Тепер лицем до мене.

Вона повернулася. Стара провела руками над грудьми Сюзен, злегка чиркнула великими пальцями об соски, потім уважно оглянула нижні частини півкуль. Реїн палець помандрував до дівочого пупа, занурився в нього, а потім стара з невдоволеним бурчанням підняла поли своєї спідниці й опустилася навколішки. Вона обмацала ноги Сюзен, спершу спереду, потім ззаду. Особливо її цікавили місця під литками, де проходили сухожилля.

– Підніми праву ногу, дівчино.

Сюзен мимоволі нервово захихотіла, коли Рея провела нігтем великого пальця по її ступні від пальців до п’яти. Потім стара розчепірила їй на нозі пальці, зазираючи між кожну пару.

Те саме повторилося і з другою ногою. І вже після цього, не встаючи з колін, відьма сказала:

– Ти знаєш, що я робитиму далі.

– Так, – слово зірвалося з її вуст наполоханим трепетом.

– Тепер стій спокійно, міско. Все решта в тебе чисте-чистісіньке, але ж ми ще не бачили головного – того затишного куточка, куди так поривається мер Торін. Це все, що його цікавить насправжки. Осьде перевіряють справжню цноту. Тож не пручайся, чула?!

Сюзен заплющила очі й подумала про те, як коні скачуть Крутояром. Вважалося, що це коні баронії, за якими наглядав Торінів канцлер Раймер, міністр матеріальних запасів баронії. Але ж самі коні про це не знали – вони були вільні. А якщо в душі ти вільний, то решта не має значення.

Дай мені бути вільною в душі, вільною, як ті коні в Крутоярі. Не дозволь їй зробити мені боляче. Будь ласка, нехай вона не робить мені боляче. Але якщо це станеться, поможи мені це витерпіти гідно й мовчки.

Холодні пальці розсунули м’яке волосся нижче черева. Нетривка пауза, а потім два крижані пальці прослизнули всередину. Це все-таки було боляче, проте біль тривав лише одну мить і був не гострий. Сама Сюзен завдавала собі більшого болю, коли спросону серед ночі, йдучи до вбиральні, забивалася пальцем об одвірок чи здирала з пальця шкіру. Найгіршим було приниження й огида від старечих пальців Реї.

– Закорковано як треба! – вигукнула Рея. – Тут іще ніхто не бував! Але нічого, Торін це виправить, ги-ги! А тобі, моя дівчинко, я розкрию одну таємницю, якої твоя святенниця-тітка з її довгим носом, тугою мошною і цицьками-гудзиками ніколи тобі не скаже, бо вона цього не знає. Навіть незайманиця може собі трохи насолоди завдати, якщо знає, як це робиться!

Відьма витягла пальці й обережно зімкнула їх на грудочці плоті, що виступала зі щілини Сюзен. Дівчина з жахом подумала, що стара вщипне її за те чутливе місце, яке часом терлося об луку сідла, коли вона їхала верхи, й від тертя перехоплювало подих. Але натомість пальці погладили її там… потім натисли… і на свій страх та подив дівчина збагнула, що їй приємно. Низом живота розійшлося тепло.