Текст книги "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

«Чому мертве немовля перейшло дорогу? – спитав тоді Едді. – Бо його прикріпили до курки!»

Пізніше, коли Едді намагався захистити свою загадку, твердячи, що це несмак, але ж не безглуздий, Роланд відповів (і відповідь на диво звучала так, наче його вустами промовляв Блейн): «Мені байдуже до смаку. Ця загадка безглузда, і її не розгадаєш. Тому вона дурна. Хороша загадка такою не буває».

Але коли Джейк уже закінчував читати загадки, Едді збагнув одну чудову річ, яка сповнила його відчуттям свободи: слово «хороший» надто замилює очі. Так завжди було і так буде. Навіть якщо чоловік, який ним послуговується, старий, як пень, і стріляє, як Бафоло Білл, це слово надто замилює йому очі. Роланд сам колись зізнався, що ніколи не був надто вправний у розгадуванні загадок. Його вчитель стверджував, буцімто Роланд надто глибоко замислюється. А батько, навпаки, вважав, що це через відсутність уяви. Хай там якою була причина, Роланд з Ґілеаду ніколи не вигравав ярмаркових змагань. Він пережив усіх своїх сучасників, і це, поза сумнівом, теж свого роду виграш, але призового гусака додому так жодного разу й не приніс. Я завжди вмів діставати револьвер швидше за своїх товаришів, але з небуденним мисленням не товаришував ніколи.

Едді згадав, як він намагався втовкмачити стрільцеві, що жарти – це теж загадки, тільки їхнє призначення – допомогти розвинути в собі талант, який часто залишається непоміченим, але Роланд на нього не зважав. Людина, котра не розрізняє кольорів, либонь, не слухатиме, як хтось описує веселку, подумав Едді.

А ще він подумав, що у Блейна теж проблеми з мисленням в обхід.

Він розчув, як Блейн питає в усіх (навіть у Юка), чи знають вони ще загадки. Чув знущальні нотки в Блейновому голосі, дуже добре їх вирізняв. Авжеж, чув. Бо він повертався. Виходив зі своєї прострації, зі свого знаменитого «втикання». Повертався, щоб перевірити, чи зможе він переконати чорта стрибнути в пекельне полум’я. Цього разу револьвер їм не помічник, але, зрештою, може, це й непогано. Непогано, бо…

Бо я стріляю розумом. Розумом. Боже, поможи мені пристрелити цей набундючений калькулятор своїм розумом. Поможи мені застрелити його з-за рогу.

– Блейне, – покликав він, а коли комп’ютер відгукнувся, заявив: – Я маю кілька загадок. – І, промовляючи це, збагнув прекрасну річ: він бореться зі сміхом, що рветься назовні.

4

– КАЖИ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА.

Не було часу попереджати інших, щоб пильнували, оскільки може трапитися будь-що. Але, судячи з виразів їхніх облич, такої потреби не було. Тож Едді забув про них і повністю зосередився на Блейні.

– Що це таке – на чотирьох колесах і смердить?

– МІСЬКА СМІТТЄЗБИРАЛЬНА МАШИНА, Я ВЖЕ ЦЕ КАЗАВ. – Несхвалення… і неприязнь? Ага, мабуть – мало не сочаться з цього голосу. – ТИ ДУРНИЙ ЧИ НЕУВАЖНИЙ, ТОМУ НЕ ПАМ’ЯТАЄШ? ЦЕ БУЛА ПЕРША ЗАГАДКА, ЯКУ ВИ МЕНІ ЗАГАДАЛИ.

«Так, – подумав Едді. – Але тут ми щось прогавили, бо застрягли на тому, як би вивести тебе з ладу якоюсь карколомною загадкою з Роландового минулого чи книжки Джейка. Прогавили момент, коли могли тут-таки й закінчити змагання».

– І вона тобі не сподобалась, правда, Блейне?

– ВОНА ЗДАЛАСЯ МЕНІ ВКРАЙ ДУРНОЮ, – погодився Блейн. – МОЖЛИВО, ТОМУ ТИ ЗАГАДАВ МЕНІ ЇЇ ВДРУГЕ. ПОДІБНЕ ПРИТЯГУЄТЬСЯ ДО ПОДІБНОГО, ЧИ НЕ ТАК, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА?

Усмішка осяяла обличчя Едді, він показав пальцем на карту маршруту.

– Камінь і палиця трощать кості, а ущипливі слова мене не ранять. Або ж, як колись казали в нашому районі: «Можеш скільки завгодно обзивати мене собакою, але у мене завжди стоїть, щоб відтрахати твою матір».

– Швидше! – прошепотів йому Джейк. – Якщо можеш чимось зарадити, зроби це!

– Дурні питання йому не подобаються, – сказав Едді. – Дурні ігри також. А ми ж це знали. Знали з «Чарлі Чух-Чуха». А ти можеш трохи подуріти? Чорт, відповіді треба було шукати в тій книжці, а не в «Загадках і головоломках», але ми так і не дотумкали.

Едді покопирсався у пам’яті в пошуках другої загадки з Джейкового Іспитового Твору, згадав і кинув її Блейнові:

– Коли двері перестають бути дверима?

І знову, вперше, відколи Сюзанна спитала Блейна, що має чотири колеса й смердить, пролунало те дивне клацання, наче хтось цокнув язиком. Пауза була коротша, ніж тоді, коли Сюзанна прочитала свою першу загадку, але вона була – Едді її почув.

– КОЛИ ЇХ РОЗЧИНЯЮТЬ, ЗВІСНО. – Блейн говорив строгим і невдоволеним голосом. – ДО ЗІТКНЕННЯ ЛИШАЄТЬСЯ ТРИНАДЦЯТЬ ХВИЛИН І П’ЯТЬ СЕКУНД, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА. ХОЧЕШ ПОМЕРТИ З ТАКИМИ ДУРНИМИ ЗАГАДКАМИ НА ВУСТАХ?

Едді різко випростався на сидінні, не відриваючи погляду від карти маршруту, і хоча спиною стікали теплі цівки поту, його усмішка стала ще ширшою.

– Годі тобі скиглити. Хочеш скористатися правом розмазати нас по краєвиду? Тоді тобі доведеться змиритися з загадками, які не зовсім пасують до твоїх понять про логіку.

– НЕ СМІЙ РОЗМОВЛЯТИ ЗІ МНОЮ ТАКИМ ТОНОМ.

– Ой, боюся. Що, вб’єш мене? Не сміши. Просто пограйся зі мною. Ти ж погодився на гру. Тож грай.

На карті маршруту зблиснуло бліде рожеве світло.

– Ти можеш його розлютити, – зарюмсав Маленький Блейн. – Ой, лишенько, він уже такий лютий!

– Зникни, плаксію, – доброзичливо порадив Едді і, коли рожеве світіння згасло, знову відкривши зелену крапку, яка вже майже порівнялася з Топікою, сказав: – Ось тобі загадка, Блейне: А і Б сиділи на мосту через річку Сенд. А і Б впали. Що лишилося на мосту?

– ЦЯ ЗАГДЦКА НЕ ГІДНА НАШОГО ЗМАГАННЯ. Я НЕ ВІДПОВІДАТИМУ. – На останньому слові голос Блейна опустився до нижнього регістру, зазвучавши хрипко, наче ламкий голос чотирнадцятирічного підлітка.

Очі Роланда тепер не просто блищали – вони палали.

– Що кажеш, Блейне? Я правильно тебе зрозумів – ти визнаєш свою поразку?

– НІ! АВЖЕЖ, НІ! АЛЕ…

– Тоді відповідай, якщо можеш. Розгадуй загадку.

– ЦЕ НЕ ЗАГАДКА! – мало не пробекав Блейн. – ЦЕ ЖАРТ, ТУПИЙ ЖАРТ ДЛЯ МАЛИХ ДІТЕЙ, З ТИХ, З ЯКИХ ВОНИ РЕГОЧУТЬ У ДВОРІ!

– Відповідай, або я оголошу, що змагання завершено і наш ка-тет переміг, – заявив Роланд. Він говорив тим сухо-впевненим і владним тоном, що його Едді вперше почув від стрільця в Річковому Перехресті. – Ти маєш відповідати, бо скаржишся на дурість, а не на порушення правил, які ми прийняли за обопільною згодою.

Знову клацання, тільки цього разу набагато гучніше – таке гучне, що Едді аж скривився, а Юк притис вуха до голови. Слідом за ним настала пауза, найдовша з усіх, що були досі. Тривала вона щонайменше три секунди. А потім:

– НА ТРУБІ ЛИШИЛОСЯ І, – похмуро виголосив Блейн. – ЗНОВУ ФОНЕТИЧНИЙ ЗБІГ. САМ ФАКТ ВІДПОВІДІ НА ТАКУ НЕГІДНУ ЗАГАДКУ ЗМУШУЄ МЕНЕ ВІДЧУВАТИ ОГИДУ.

Едді підняв руку і потер вказівним пальцем об великий.

– ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ, НЕРОЗУМНЕ СТВОРІННЯ?

– Це найкрихітніша в світі скрипочка грає пісню «Моє серце перекачує заради тебе пурпурову сечу», – відповів Едді. Не втримавшись, Джейк розреготався. – Та не зважай на дешевий нью-йоркський гумор, повернімося до змагання. Навіщо поліцаї носять пояси?

Світло в баронському вагоні заблимало. Зі стінами теж почало відбуватися щось дивне: вони то блякли й прозорішали, стрімко втрачаючи колір, то знову ставали непрозорими. Едді споглядав це явище лише бічним зором, та й то йому трохи запаморочилося в голові.

– Блейне? Відповідай.

– Відповідай, – підтримав Роланд. – Відповідай, або я проголошу кінець змагання й вимагатиму дотримання обіцянки.

Щось торкнулося ліктя Едді. Глянувши вниз, він побачив, що це Сюзаннина гарна рука. Узяв її, стис і всміхнувся жінці.

Він сподівався, що усмішка вийшла трохи впевненішою, ніж насправді почувався її господар. Вони виграють змагання (він майже в цьому не сумнівався), але жодного уявлення про те, як поведеться Блейн, він не мав.

– ЩОБ… ЩОБ ШТАНИ НЕ СПАДАЛИ? – зміцнілим голосом Блейн повторив питання як твердження. – ЩОБ ШТАНИ НЕ СПАДАЛИ. ЦЯ ЗАГАДКА ГРУНТУЄТЬСЯ НА ПЕРЕБІЛЬШЕНІЙ ПРОСТОТІ…

– Точно. Добре впорався, Блейне, але не намагайся згаяти час – цей номер не пройде. Далі…

– Я НАПОЛЯГАЮ НА ТОМУ, ЩОБ ТИ ПЕРЕСТАВ СТАВИТИ МЕНІ ЦІ ДУРНІ…

– Тоді зупини поїзд. Якщо ти такий знервований, то зупинися тут, і я перестану.

– НІ.

– Гаразд. Тоді продовжимо. Що це таке – ірландське, але завжди стоїть на задньому дворі, навіть під дощем?

Знову клацання, та цього разу таке гучне, що Едді здалося, наче в його барабанну перетинку встромили затуплений шпичак. Пауза затяглася на п’ять секунд. Зелена крапка на карті була так близько до Топіки, що кожен її спалах осявав слово неоновим світлом. А потім:

– ПЕДДІ О’МЕБЛІ.

Відповідь на цю кумедну загадку Едді вперше почув у завулку за «Далі» або десь у подібній місцині для збіговиськ. Але Блейнові відповідь далася з великим скрипом. Неабияких зусиль йому довелося докласти, щоб простежити своїм негнучким розумом правильний шлях до її розгадки. Лампи в баронському вагоні палахкотіли ще дикіше, ніж перед тим, Едді чув, що зі стін лине тихе бурмотіння – такий звук видає стереопідсилювач перед тим, як здохнути.

На карті маршруту заблимало слабке рожеве світло.

– Годі! – вигукнув Маленький Блейн тремким, наче в персонажа зі старого мультика «Ворнер Бразерс», голосом. – Припиніть, ви його вбиваєте!

«А ти як гадаєш, розумнику, що він витворяє з нами?» – подумав Едді.

Хотів було вистрелити в Блейна тією загадкою, котру Джейк розповів того вечора, коли вони сиділи довкола багаття, – що це таке, зелене, важить сотню тонн і живе на дні океана? Мобі Шмаркля! – але передумав. Ця загадка була заслабкою, щоб ще більше застопорити логічні зв’язки комп’ютера… а Едді відчував, що йому це до снаги. До того ж, щоб по-королівському (й навіки) відтрахати Блейнові мізки, не треба бути розумнішим за третьокласника, в якого є колекція карток зі смішними жартами про какашки і шмарклі. Бо хай там скільки емоцій забезпечували йому модні двополярні плати, він усе одно лишався неживою істотою – комп’ютером. Ще навіть як слід не занурившись у цю зону сутінків для загадкаря, куди повів його Едді, Блейн уже зазнав першого удару для свого інтелекту.

– Чому люди ходять до туалету, Блейне?

– ТОМУ ЩО… ТОМУ ЩО… НАЙ ТЕБЕ БОГИ ПРОКЛЯНУТЬ, ТОМУ ЩО…

У них під ногами щось тихо заскавуліло, звук посилювався, і зненацька баронський вагон різко перехнябився справа наліво. Сюзанна пронизливо закричала, Джейк упав їй на коліна, їх обох вчасно підхопив стрілець.

– БО ТУАЛЕТ НЕ ПРИХОДИТЬ ДО НИХ, ПРОКЛЯТТЯ! ДЕВ’ЯТЬ ХВИЛИН П’ЯТДЕСЯТ СЕКУНД!

– Здавайся, Блейне, – порадив Едді. – Здавайся, поки я остаточно не висадив тобі мізки в повітря. А це станеться, якщо ти не складеш зброю. Нам обом це відомо.

– НІ!

– Я знаю мільйон таких приколів. Я їх усе життя чув. Вони поприлипали до моїх мізків, як мухи до пастки. Для декого це спосіб життя. То що скажеш? Здаєшся?

– НІ! ДЕВ’ЯТЬ ХВИЛИН ТРИДЦЯТЬ СЕКУНД!

– О’кей, Блейне. Сам напросився. Ось мій мегахіт. Чому мертве немовля перейшло дорогу?

Монопоїзд знову страхітливо гойднувся. Едді не розумів, як він після такого взагалі тримається на рейці. Скрегіт з-попід підлоги дедалі гучнішав, стіни, підлога й стеля вагона почали шалено мигтіли – від непрозорості до прозорості та навпаки. Щойно пасажири були у вагоні, а наступної миті вже опинялися в повітрі, несучись над сірим денним краєвидом, безликим і безкраїм, що прямою лінією проліг до обрію світу.

Голос, що линув із гучномовців, тепер, здавалося, належав наляканій дитині:

– Я ЗНАЮ, ХВИЛИНОЧКУ, Я ЦЕ ЗНАЮ, ТРИВАЄ ЗАВАНТАЖЕННЯ ДАНИХ, ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ВСІ ЛОГІЧНІ СХЕМИ…

– Відповідай, – наказав Роланд.

– МЕНІ ТРЕБА БІЛЬШЕ ЧАСУ! ВИ МАЄТЕ ДАТИ МЕНІ ЧАС! – у писклявому голосі почувся надтріснутий тріумф. – ПРАВИЛА ЗМАГАННЯ НЕ ПЕРЕДБАЧАЮТЬ ЧАСОВИХ ОБМЕЖЕНЬ НА ВІДПОВІДЬ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ, НЕНАВИСНИЙ СТРІЛЕЦЬ ІЗ МИНУЛОГО, БОДАЙ БИ ТИ ЛИШАВСЯ МЕРТВИМ!

– Ні, – погодився Роланд, – часових рамок справді не було, ти правий. Але ти не можеш вбити нас, не розгадавши загадку, Блейне, а Топіка вже близько. Відповідай!

Баронський вагон знову став прозорим, і Едді побачив, як повз них промайнуло щось на кшталт височезного іржавого елеватора для зерна – він залишався в полі зору достатньо довго, щоб Едді визначив його природу. Тільки тепер він повністю оцінив ту маніакальну швидкість, з якою вони їхали і яка, мабуть, на добрих три сотні миль перевищувала швидкість реактивного літака.

– Дайте йому спокій! – простогнав голосок Маленького Блейна. – Ви вбиваєте його! Просто вбиваєте!

– А хіба він не цього хотів? – спитала Сюзанна голосом Детти Волкер. – Померти? Він нам так сказав. Та все одно нам байдуже. Проти тебе особисто, Малий Блейне, ми нічого не маємо, але навіть у такому довбаному світі, як цей, без твого великого братика жити буде краще. Ми лише заперечуємо проти того, щоб він забирав нас із собою.

– Останній шанс, – сказав Роланд. – Відповідай або віддавай нам гусака, Блейне.

– Я…Я… ВИ… ШІСТНАДЦЯТЬ ЗАПИС ТРИДЦЯТЬ ТРИ… УСІ ЗНАКИ КОСИНУСА… АНТИ… АНТИ… ВПРОДОВЖ ВСІХ ЦИХ РОКІВ… ПРОМІНЬ… ПОТОП… ПІФАГОРІЙСЬКИЙ… ДЕКАРТОВА ЛОГІКА… ЧИ МОЖУ Я… ЧИ СМІЮ Я… ПЕРСИК… З’ЇЖ ПЕРСИК… БРАТИ ОЛМЕНИ… ПАТРИЦІЯ… КРОКОДИЛ І ТОНКА УСМІШКА… КРОК І ДИЛ…

ЦОК-ЦОК, ОДИНАДЦЯТА ГОДИНА, НА МІСЯЦІ ЛЮДИНА, ЗАРАЗ БУДЕ РОК… INCESSAMENT… INCESSAMENT, MON CHER…О МОЯ ГОЛОВА… БЛЕЙН… БЛЕЙН НАВАЖИТЬСЯ… БЛЕЙН ВІДПОВІСТЬ… Я…

Зайшовшись криком, наче немовля, Блейн перейшов на якусь іншу мову і заспівав. Едді вирішив, що то французька. Слів він не знав, але коли вступили барабани, відразу впізнав пісню: «Ширінька на липучці», ЗіЗі Топ.

Скло, що прикривало карту маршруту, вилетіло назовні. А за мить вибухнула й сама карта, оголивши лампочки й плутанину електронних схем. Світло блимало в такт барабанам. Зненацька спалахнуло синє світло, спопеливши поверхню стіни довкола отвору, де була карта, спаливши її начорно. З надр цієї стіни, ближче до тупої кулеподібної пики Блейна, пролунав хрипкий скреготливий шум.

– Воно перейшло дорогу, бо його прикріпили до курки, недоноску! – закричав Едді. Він випростався й рушив до отвору в стіні, де донещодавна була карта, а тепер курився дим. Сюзанна вхопила його ззаду за сорочку, але Едді цього не відчув. Він узагалі насилу усвідомлював, де він. Його охопило полум’я битви, обпаливши своїм праведним жаром, засліпивши очі, підсмаживши синапси й взявши серце у вінець священного світіння. Він тримав Блейна на мушці, і хоча істота, якій належав голос, уже була смертельно поранена, не міг відмовити собі в задоволенні натискати на гачок: Я стріляю розумом.

– Яка різниця між вантажівкою м’ячів для боулінгу і вантажівкою дохлих бабаків? – біснувався Едді. – Вантажівку м’ячів для боулінгу не розвантажиш вилами!

З діри, де була карта, пролунав жахливий вереск, у якому злилися воєдино гнів і агонія. Слідом за ним спалахнув синій вогонь, наче десь у голові баронського вагона розлютився вогнедишний електричний дракон. Джейк крикнув «Стережись!», та Едді не треба було попереджати – його рефлекси були блискавичні. Він пригнув голову, і язик електричного полум’я шугонув у повітря над його правим плечем, від чого волосся на потилиці стало сторч. Едді витяг свій револьвер – важкий, сорок п’ятого калібру, з потертим руків’ям сандалового дерева, один з двох револьверів, що їх Роланд виніс їз руїн, які лишилися від Серединного світу. Він ішов до голови вагона, не зупиняючись… і, авжеж, не замовкаючи. Як сказав колись Роланд, Едді не перестав би балакати навіть перед лицем смерті. Так помер і його старий друг Катберт. Едді міг би назвати значно гірші способи зіграти в ящик, і тільки один кращий.

– Гей, Блейне, тварюко ти потворна! Якщо вже ми заговорили про загадки, то яка найвідоміша загадка Сходу? Багато чоловіків курять, але не Фу Манчу! Вкурив? Ні? Чого ж ти такий довбень?! А слухай-но ще одну. Чому жінка назвала свого сина Сім-з-половиною? Бо витягла його ім’я з капелюха!

Едді вже був поряд із пульсуючим квадратом. Підняв Роландів револьвер, і весь баронський вагон здригнувся від його грому. Він всадив у отвір усі шість куль, зводячи курок долонею, як показував їм Роланд, і не сумніваючись, що чинить правильно, так, як треба… це ка, трикляте довбане ка, це єдиний спосіб розправитися з ворогом, якщо ти стрілець. Він був одним із племені Роланда, о, так, його душа вже, мабуть, була проклята й приречена горіти в найглибшій ямі пекла, але він не проміняв би це ні на що, навіть на весь героїн Азії.

– Я НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ! – по-дитячому проскімлив Блейн. Різкі нотки кудись поділися, і тепер голос ставав тихим, невиразним. – НЕНАВИДІТИМУ ВІЧНО!

– Але ж тебе хвилює не смерть? – спитав Едді. Світло в дірі, яка утворилася на місці карти, дедалі слабшало. Звідти вирвалося ще кілька спалахів синього полум’я, та Едді не завдав собі клопоту навіть відсахнутися, бо то були маленькі й слабі язички. Невдовзі Блейн буде так само мертвий, як і всі Юни та Сиві у Ладі. – Насправді ти бісишся, бо не хочеш програвати.

– НЕНАВИДЖУ… ВІЧЧЧЧннн…

Закінченням слова був невиразний шум, який ослаб до глухого стукоту. А потім і стукіт припинився.

Едді озирнувся. Роланд стояв, тримаючи Сюзанну на руках попід сідниці, як маленьку дитину. Вона ж охопила його стегнами довкола поясу. Поряд був Джейк, до його ніг тулився Юк.

З діри на місці карти маршруту долинав запах горілого, але пахло приємно. В Едді цей запах викликав спогади про те, як палять листя в жовтні. Крім диму, жодних ознак життя діра не подавала: була темна й мертва, наче око трупа. Усе світло всередині згасло.

«Твій гусак підсмажився, Блейне, а індичка спеклася. З днем подяки, потворо», – подумав Едді.

5

Вереск під вагоном монопоїзда стих. Останній удар зі скреготом долинув спереду поїзда – і решта звуків стихла. Роланд відчув, що його ноги й стегна трохи хилить уперед, і, щоб відновити рівновагу, виставив вільну руку. Тіло просигналізувало про те, що відбувається, раніше за розум: Блейнові двигуни зупинилися. Тепер поїзд просто плавно линув по рейці вперед. Але…

– Назад, – скомандував Роланд. – Під саму стіну. Ми котимо вперед. Якщо до кінцевої зупинки рукою подати, то аварії все одно не уникнути.

Повз калюжу, яка лишилася від Блейнової крижаної скульптури, він повів їх до кінця вагона.

– Тримайтеся подалі від тієї штуки, – попередив він, показуючи на інструмент, що скидався на щось середнє між піаніно і клавесином і стояв на невисокому помості. – Вона може зсунутися. О боги, хотів би я бачити, де ми зараз! Лягайте на підлогу. Прикрийте голови руками.

Вони зробили так, як наказував Роланд, і він теж ліг, притисшись підборіддям до пухнастого синього килима, заплющив очі й замислився над тим, що сталося хвилину тому.

– Благаю в тебе прощення, Едді, – сказав він. – Ніколи не знаєш, як повернеться колесо ка! Колись мені вже довелося перепрошувати свого друга Катберта. З тієї самої причини. Я часом буваю сліпий. По-зарозумілому сліпий.

– Та ну, не треба благати ні про яке там прощення, – ніяково відказав Едді.

– Ні, треба. Я зневажав твої жарти. А тепер вони врятували нам життя. Благаю твого прощення. Я забув лице свого батька.

– Ти не мусиш просити вибачення, і нічиє лице ти не забував, – наполягав Едді. – Проти своєї природи не попреш, Роланде.

Замислившись над цими словами, стрілець збагнув одну річ, водночас дивовижну й страшну: це ніколи не спадало йому на думку. Жоднісінького разу за все його життя. Про те, що він бранець ка, знав ще з дитинства. Але його природа… сама його природа…

– Дякую тобі, Едді. Я думаю…

Але Роланд не встиг висловити свою думку, бо Блейн Моно врізався в опори на кінцевій зупинці. Усіх чотирьох і Юка в Джейка на руках різко жбурнуло вперед до передньої частини вагона. Передня стіна прогнулася вперед, і Роланд вдарився об неї плечем. Удар був такий потужний, що не допомогла навіть м’яка оббивка (стіну теж вкривав килим, і на дотик під килимом була якась пружна підкладка). Гойднувшись, люстра з гуркотом упала на підлогу, обсипавши їх скляними підвісками. На щастя, Джейк устиг відкотитися вбік і звільнити місце для падіння. Піаніно-клавесин злетіло з подіуму, вдарилося об диван і з немилозвучним звуком брррраннннперевернулося сторч. Поїзд нахилило праворуч, і стрілець весь підібрався, готуючись накрити Джейка й Сюзанну своїм тілом, якщо піаніно впаде. Але воно залишилося стояти. Підлога вагона була трохи перекособочена, але нерухома.

Поїздка скінчилася.

Стрілець підвівся з підлоги. Він досі не відчував плеча, але рукою поворушити міг – добрий знак. Ліворуч від нього сидів Джейк і трохи ошаліло обтрушував з колін скляні рештки люстри. Праворуч Сюзанна стирала кров, що сочилася з порізу під лівим оком Едді.

– Гаразд, – сказав Роланд. – Хто поран…

І тут понад їхніми головами щось вибухнуло, глухо пхикнувши, нагадавши Роландові про великі бахкалки, які Катберт із Аланом заради забавки підпалювали й вкидали у водостоки або в нужники позаду буфету. А одного разу Катберт поцілив у таку бахкалку з рогатки. Та вже не для того, щоб подуріти. А задля…

Сюзанна скрикнула (швидше від несподіванки, ніж зі страху, збагнув стрілець), а потім його обличчя залило розсіяним світлом. Неймовірно приємним. А ще приємнішим був смак повітря, що линуло з запасного виходу, солодкого від пахощів дощу й вологої землі.

Щось дрібно, наче перетрушені кістки, процокотіло, і з отвору вгорі випала драбина зі сходинками, зробленими зі скручених сталевих дротів.

– Спочатку в тебе жбурляють люстрою, потім показують на двері, – сказав Едді. Він насилу зіп’явся на ноги й допоміг підвестися Сюзанні. – Гаразд, я завжди знаю, де межа гостинності. А тепер зробімо, як роблять бджілки: подзижчимо звідси.

– Я не проти, – Сюзанна знову потяглася до ранки в Едді на обличчі. Едді взяв її пальці, поцілував їх кінчики і попросив не турбуватися даремно.

– Джейку? – покликав стрілець. – Ти як, в порядку?

– Так, – сказав Джейк. – А ти, Юку?

– Юк!

– Мабуть, він у нормі, – зробив висновок Джейк. Підняв поранену руку і сумно на неї подивився.

– Знову болить? – спитав стрілець.

– Ага. Те, що робив Блейн, уже не діє. Але мені байдуже. Я радий, що лишився в живих.

– Так. Життя прекрасне. Як астин. У мене ще трохи лишилося.

– Тобто аспірин?

Роланд кивнув. Пігулка мала магічні властивості, але він ніколи не вмів правильно вимовити те слово з Джейкового світу, яке означало її назву.

– Дев’ять із десяти лікарів радять вживати «анацин», серденько, – сказала Сюзанна, а коли Джейк здивовано подивився на неї, пояснила: – Мабуть, у твій час ці ліки вже перестали випускати, так? Та байдуже. Ми дісталися кінцевої, сонечко, дісталися цілими і неушкодженими. Ось що насправді має значення. – Вона притягнула Джейка в свої обійми й вкрила його личко поцілунками: між очі, в кінчик носа, а що її переповнювали почуття, то цмокнула навіть в губи. Хлопчик розсміявся й густо зашарівся. – Тільки це має значення, це єдине в світі, що зараз важить.

6

– Невідкладну допомогу відкладаємо на потім, – сказав Едді, обійняв Джейка за плечі й підштовхнув до драбини. – Зможеш вилізти нагору, рука не завадить?

– Так. Але Юка підняти не зможу. Роланде, візьмеш його?

– Так, – Роланд підняв Юка й посадив за пазуху, як тоді, коли вони спускалися в підземний колодязь, йдучи по слідах Джейка й Ґешера. Шалапут тільки лупав на хлопчика з-за коміра своїми блискучими очима з золотистою облямівкою. – Давай нагору.

Джейк поліз драбиною. Роланд подався слідом, на такій близькій відстані, що Юк міг би обнюхати хлопчикові п’яти, якби витягнув свою довгу шию.

– Сьюз, тебе підсадити? – запропонував Едді.

– Ага, щоб ти мені всі сідниці обмацав? Обійдешся, білявий! – підморгнувши йому, вона заходилася видряпуватися драбиною сама, легко підтягуючись на сильних руках і використовуючи обрубки ніг для рівноваги. Вона пересувалася швидко, але не швидше за Едді: той простягнув руку й ущипнув за те місце, де щипати було так приємно.

– О, моя незайманість! – сміючись закричала Сюзанна й підкотила очі. Наступної миті вона була вже на даху. Залишився тільки Едді. Він стояв біля підніжжя драбини й роззирався довкіл вагона, який міг стати гробом для їхнього ка-тету. «Ти зробив це, малий, – сказав Генрі. – Змусив його стрибнути у вогонь. Я знав, що ти це можеш, знав. Пам’ятаєш, що я тоді сказав тим вилупкам на задньому дворі у Дальберга? Джиммі Поліо та іншим? І як вони реготали? Але ти впорався. Відправив його додому з довбаною тріщиною».

«Хай там як, а це допомогло, – подумав Едді і, не усвідомлюючи, що робить, торкнувся руків’я Роландового револьвера. – Цього разу ми знову вибралися сухими з води».

Він зробив два кроки драбиною й подивився униз. Баронський вагон виглядав неживим. Давно мертвим, якщо вже на те – просто ще один артефакт світу, що зрушив з місця.

– Адіос, Блейне, – попрощався Едді. – Бувай, напарнику.

І слідом за своїми друзями поліз у аварійний люк на дах вагона.