Текст книги "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Роланд кивнув і повернувся до Катберта.

– Завтра ввечері твій зоряний час.

Кивком голови Катберт підтвердив, що розуміє.

– За мене не хвилюйся, Вілле, я їх усіх запам’ятаю.

Дивлячись на них поверх склянки, Ейвері відсьорбнув ще чаю. Його обличчя мало при цьому настільки лукавий й фальшивий вираз, що Роланд мимохіть здригнувся.

– У більшості є доньки шлюбного віку, яких вони привезуть із собою. Ви, хлопці, роздивіться там як слід.

Роланд вирішив, що для одного ранку з нього годі й чаю, і лицемірства. Він кивнув, випив склянку до дна, всміхнувся, сподіваючись, що його усміх щиріший, ніж у Ейвері, та звівся на ноги. Наслідуючи його приклад, Катберт і Алан вчинили так само.

– Дякуємо за чай і гостинність, – сказав Роланд. – Будь ласка, перекажіть мерові Торіну подяку за запрошення. Ми неодмінно прибудемо завтра, рівно о восьмій.

– Еге ж. Я так само.

Роланд повернувся до Дейва. Цей достойний чоловік так здивувався, що його знову помітили, що, сахнувшись, мало не вдарився головою об Дошку оголошень.

– І, прошу, подякуйте дружині за чай. Він був неперевершений.

– Подякую. Дякую-сей.

Вони пішли надвір у супроводі Верховного Шерифа Ейвері, схожого на доброзичливу гладку вівчарку.

– Що ж до того, де вам оселитися… – почав він, коли вони спускалися сходами ґанку і йшли доріжкою до коней. Щойно їхня компанія потрапила під промені сонця, з шерифа градом полився піт.

– Ох, геть із голови вилетіло, – сказав Роланд, ляснувши себе долонею по лобі. – Ми стали табором на тому довгому схилі, де пасеться багато коней. Я впевнений, ви знаєте, де це…

– Крутояр, еге.

– …але без дозволу, бо тоді ми ще не знали, в кого можна спитати.

– То земля Джона Кройдона. Не думаю, що він вам заборонить там жити, але ми маємо для вас дещо ліпше. На північний захід звідси є Смуга К. Колись вона належала родині Гарберів, та після пожежі вони покинули її й переїхали. Тепер нею володіє Асоціація конярів, це така місцева групка фермерів. Я говорив про вас, хлопці, з Френсісом Ленґілом, він зараз президент асоціації, і він сказав: «Оселимо їх у Ґарберів, чом би й ні?»

– Чому й ні? – погодився Катберт лагідним, задумливим голосом. Роланд зиркнув на нього, але Катберт цього не помітив: він дивився на затоку, де сновигали маленькі рибальські човники, схожі на водяних жучків.

– Еге ж, і я так сказав: «А й правда, чом би й ні?» Садиба згоріла, але ж бараки досі стоять. І стайня, і літня кухня біля неї. За наказом мера я взяв на себе сміливість заповнити комору харчами і розпорядився там трохи все поприбирати та причепурити. Там можуть траплятися жучки, але вони не кусаються. І змії там теж не водяться, хіба кілька під підлогою, але якщо вони там, то нехай там і будуть. Чуєте, хлопці? Хай собі там і лишаються!

– Нехай лишаються, під підлогою, де їм так добре, – погодився Катберт, схрестивши руки на грудях і все ще не відриваючи погляду від затоки.

Ейвері скинув на нього недовірливим поглядом, і його усмішка в кутиках рота затремтіла від непевності. А потім він повернувся до Роланда і знову вишкірився на всі кутні.

– Дах не дірявий, не протікає. Якщо піде дощ, ви не змокнете. Що скажете? Як вам пропозиція?

– Це більше, ніж ми заслуговуємо. Гадаю, ви дуже добре виконуєте свою роботу, а мер Торін аж надто люб’язний. – І він справді так вважав. Питання тільки: чому така люб’язність? – Але ми цінуємо, що він усе продумав. Правда, друзі?

Катберт і Алан енергійно закивали.

– І вдячно приймаємо його допомогу.

Ейвері кивнув.

– Я йому перекажу. Ідіть з миром, хлопці.

Біля перекладини, до якої прив’язували коней, Ейвері ще раз потиснув усім руки, і цього разу його найприскіпливіший погляд дістався їхнім коням.

– Тоді до завтрашнього вечора, юні джентльмени?

– До вечора, – запевнив Роланд.

– Як гадаєте, знайдете Смугу К самотужки?

І знову Роланда неприємно вразило приховане презирство і підсвідома зневага у шерифовому голосі. А втім, воно й на краще. Якщо Верховний Шериф вважав їх тупоголовими, то хтозна, чи не можна буде надалі цим скористатися?

– Знайдемо, – запевнив Катберт, вибираючись на коня. Ейвері підозріливо роздивлявся грачиний череп на луці Катбертового сідла. Помітивши це, Катберт, проте, змовчав, здивувавши і водночас потішивши Роланда своєю несподіваною стриманістю. – Бувайте здорові, шерифе.

– І вам зичу того самого, хлопче.

Він залишився стояти біля стовпа, гладкий чоловік у сорочці кольору хакі, під пахвами якої розпливалися великі плями поту, і в чорних чоботях, надто блискучих для невтомного захисника-шерифа. «А де ж той кінь, на якому він цілісінький день об’їжджає територію? – подумав Роланд. – Хотів би я хоч одним оком глянути на цю ломову коняку».

Ейвері помахав їм на прощання. Помічники на чолі з Дейвом підійшли до дороги і теж помахали.

3

Щойно троє парубчат із Альянсу всілися на своїх дорогущих, за-батьківські-гроші-куплених коней і відбули в бік Хай-стрит, шериф і його помічники махати перестали. Ейвері повернувся до Дейва Голіса, з чийого обличчя вираз недоумкуватого благоговіння вже зник. Тепер помічник здавався вочевидь розумнішим.

– Що думаєш, Дейве?

Дейв підніс свого монокля до рота і заходився нервово гризти мідну оправу. Шерифові вже давно остогидло відучувати його від цієї поганої звички. Та що там, навіть Дейвова дружина Джуді – і та здалася, хоча Джуді Голіс (в молодості Джуді Вертнер) вміла добиватися свого, коли хотіла.

– Покладисті, – відповів Дейв. – М’які, мов ті яйця, які щойно випали з курячої гузки.

– Можливо, – мовив Ейвері, закладаючи великі пальці за пояс і при цьому розхитуючись уперед і назад, неначе велетенська брила, – але той, у пласкому капелюсі, хто найбільше патякав, себе м’яким не вважає.

– Байдуже, що він там собі вважає, – сказав Дейв, безперестанку обгризаючи монокль. – Тепер він у Гембрі. Може статися так, що йому доведеться думати так, як захочемо ми.

Інші помічники в нього за спиною захихотіли. Навіть Ейвері посміхнувся. Вони залишать багатих хлопців у спокої, якщо багаті хлопці не пхатимуть носа до їхніх справ – таким був наказ мера. Проте особисто Ейвері був не проти того, щоб трішки їх провчити. Він би не відмовився від того, щоб врізати чоботом по яйцях малому з ідіотським пташиним черепом на луці сідла. Він стояв і глузував з нього, шерифа Ейвері, думаючи: який же він тупий селюк, цей шериф, він точно не знає, що в мене в голові. Але по-справжньому приємно було би вибити той зарозумілий погляд з очей хлопця в пласкому капелюсі пастора, щоб у них з’явився страх, коли містер Вілл Деаборн із Гемфіла зрозуміє, що Новий Ханаан далеко і багатий таточко не прийде йому на допомогу.

– Еге ж, – сказав він і поплескав Дейва по плечі. – Можливо, йому доведеться змінити хід своїх думок. – І посміхнувся, але ця посмішка була вже геть не схожа на ті, які він демонстрував рахівникам з Альянсу. – Можливо, їм усім доведеться.

4

Усі троє їхали вервечкою, аж доки не проминули «Рай для подорожніх» (молодий і вочевидь розумово відсталий чоловік із кучерявим чорним волоссям підвів погляд від ганку, який він саме відшкрібав од бруду, і помахав їм рукою, а вони помахали у відповідь). Далі вже їхали поряд, із Роландом посередині.

– І як вам наш новий друг, Верховний Шериф? – поцікавився Роланд.

– Я не знаю, що про нього думати, – відказав Катберт. – Зовсім не маю думки. Власна думка – це політика, а політика – це зло, через яке багато хто втрапив на шибеницю в розквіті сил. – Він нахилився і постукав кісточками пальців по черепу грака. – Але вартовому він не сподобався. На превеликий жаль, наш вірний вартовий вважає, що шериф Ейвері – це товстий підступний мішок лайна.

– А ти як гадаєш, юний Стокворте? – повернувся Роланд до Алана.

Алан, як завжди, замислився на якийсь час, жуючи травинку, яку вирвав зі свого боку дороги, перехилившись через сідло.

– Якби ми лежали на вулиці, охоплені полум’ям, і нагодився шериф Ейвері, то він би навіть не помочився на нас, щоб загасити вогонь, – нарешті промовив він.

Катберт від душі розсміявся.

– А ти, Вілле? Що скажеш, капітане?

– Сам він мене не надто цікавить. Але те, що він сказав, привернуло мою увагу. Якщо та лука для випасу коней, яку вони називають Крутояром, щонайменше тридцять коліс завдовжки і ще на п’ять-шість коліс тягнеться до пустелі, то звідки шериф Ейвері знає, що ми зупинилися на території Кройдонового ранчо «Піаніно»?

Спершу вони спантеличено втупилися в нього, але поступово на їхніх обличчях проступило розуміння. А потім Катберт нахилився і ще раз стукнув вартового по черепу.

– За нами стежать, і ти жодного разу не доповів? Вас залишено без вечері, сер. Якщо це станеться ще раз, ви потрапите до в’язниці!

Проте думки про шерифа Ейвері не встигли зіпсувати Роландові настрій, бо їх заступили інші, приємніші – про Сюзен Дельґадо. Він був упевнений, що побачить її ввечері наступного дня. Цікаво, чи вона розпустить волосся?

Йому кортіло дізнатися відповідь.

5

І ось вони в будинку мера. «Почнімо гру», – чомусь подумав Роланд, достоту не розуміючи, що це означає, бо він напевно не думав про Замки… принаймні, не того вечора.

Груми забрали у них коней, і якусь мить вони втрьох збилися докупи під ґанком, майже як коні в негоду. Їхні безбороді обличчя омивав вогонь смолоскипів. Всередині будинку грали на гітарах, і людські голоси вкотре вибухнули сміхом.

– Постукаємо? – спитав Катберт. – Чи просто ввалимося всередину?

Відповісти Роланд не встиг. Двері парадного входу до гасієнди розчахнулися, і надвір вийшли дві жінки, обидві в довгих сукнях з білими комірцями, що нагадали трьом хлопцям плаття, в які вбиралися дружини скотарів у їхньому краї. Їхнє волосся було забрано під сітки, що в світлі смолоскипів виблискували чимось діамантово-сліпучим.

Пухкіша з двох жінок виступила вперед і присіла перед ними в глибокому реверансі. У вухах у неї спалахнули кульчики з квадратними рубінами.

– Ви молоді люди з Альянсу? Ласкаво просимо до нас! Доброго вечора, панове, най будуть довгими ваші дні на землі!

Вони вклонилися в унісон, розшаркуючись, і подякували їй хором, чим розсмішили її так, що вона вже у долоні заплескала. Її висока й худа супутниця удостоїла їх ледь помітної усмішки, так само тонкої, як і її стан.

– Я Олів Торін, – сказала повна дама, – дружина мера. А це моя зовиця Корал.

Корал Торін, досі всміхаючись так, що це було майже непомітно (її губи ледь видовжилися, а очі залишалися холодними), зробила символічний реверанс. Роланд, Катберт і Алан знову вклонилися через витягнуті вперед ноги.

– Вітаю вас у Будинку-на-набережній, – сказала Олів Торін. В її відкритій й радісній усмішці читалося, що її тішить візит молодих гостей із Внутрішнього світу. – Від щирого серця запрошую вас зайти.

– Нам дуже приємний ваш теплий прийом, пані, – відповів Роланд. А потім без жодних задніх думок і розрахунку поцілував їй руку. Від задоволення вона так весело розсміялася, що він і собі всміхнувся. Олів Торін сподобалася йому одразу. Добре, що першою він зустрів саме її, бо, за проблематичним винятком Сюзен Дельгадо, того вечора йому не трапилося жодної людини, яка б йому сподобалася і якій він зміг би довіряти.

6

Навіть попри морський бриз, надворі стояла тепла погода, і чоловік, що збирав плащі й пальто у вестибюлі, мав вигляд нікому не потрібного. Роланд не здивувався, впізнавши в ньому помічника Дейва. Жалюгідні залишки волосся в нього на голові були зализані назад із застосуванням якогось лиснючого жиру, а монокль спочивав у кишені сніжно-білої лівреї. Роланд кивнув йому, і Дейв, тримаючи руки за спиною, відповів кивком.

Їм назустріч уже йшли двоє – шериф Ейвері й підстаркуватий джентльмен, худий, мов сам Доктор Смерть із коміксів. За їхніми спинами, крізь широко розчинені подвійні двері, виднілася зала, вщерть заповнена людьми, які стояли і розмовляли, тримаючи в руках кришталеві бокали для пуншу і беручи наїдки з таць, що їх розносили служники.

Роланд встиг кинути Катбертові лише один промовистий погляд напівприкритих очей:

Запам'ятовуй усе. Кожне ім’я, кожне обличчя… кожну дрібницю. Особливо дрібниці.

Катберт звів брову (це був його потаємний знак згоди), а наступної миті Роланда вже затягнуло у вир вечірки. Той вечір став його першим на стрілецькій службі. І ще ніколи в житті він не працював важче.

Доктор Смерть виявився Кімбою Раймером, канцлером Торіна і міністром матеріально-технічних запасів (Роланд підозрював, що цю посаду вигадали спеціально з нагоди їхнього візиту). Він був на п’ять дюймів вищий за Роланда, якого в Ґілеаді вважали височенним; в око впадала воскова блідість обличчя, втім, не хвороблива. На голові в нього майоріли пасма сивого волосся, тонкого, як павутиння. Маківка була всуціль лиса, на крихітному носику сиділо пенсне.

– Діти мої! – сказав він, коли всі всім відрекомендувалися. Голос у нього був спокійний і сумовито-чесний, як у політика чи гробаря. – Ласкаво просимо до Меджису! І до Будинку-на-набережній, скромної оселі нашого мера!

– Якщо це скромна оселя, то хотів би я подивитися на той палац, який ви б могли збудувати, – сказав Роланд. Це зауваження було радше люб’язністю, ніж дотепом (зазвичай дотепником у них був Берт), але канцлер Раймер розреготався. І шериф Ейвері теж.

– Ходіть, хлопці! – запросив Раймер, виказавши достатню порцію задоволення. – Я впевнений, що мер уже нетерпляче чекає на вас.

– Еге ж, – промовив боязкий голос десь за їхніми спинами. Зовиця Корал зникла, проте Олів Торін ще й досі була поряд. Вона дивилася на нових гостей, добропорядно склавши руки перед собою в тому місці, де в неї колись, напевне, була талія. І всміхалася своєю теплою відкритою усмішкою. – Гартові дуже кортить з вами познайомитися. Я проведу їх, Кімбо, чи…

– Ні, ні, не варто вам турбуватися, у вас і так дуже багато гостей, і їм усім потрібна ваша увага, – сказав Раймер.

– Мабуть, ваша правда, – вона востаннє присіла перед Роландом і його супутниками в реверансі, і хоча її усмішка не зблідла і здавалася Роландові цілковито щирою, він подумав: «Її наче щось непокоїть. Здається, ця жінка у відчаї».

– Джентльмени? – покликав їх Раймер. Його зуби, відкриті в усміху, здавалися неправдоподібно величезними. – Ви йдете?

І він повів їх повз шерифа, що теж шкірився в посмішці, до зали учт.

7

Побачене не надто вразило Роланда, адже він бував у Великій Залі Ґілеаду – Залі Прадідів, як її часом називали – та навіть підглядав згори, з балкона, на велике свято, так званий Танець Великодня, яким закінчувалася Широка Земля і починалася Перша Сівба. У Великій Залі було п’ять люстр (а не одна, як тут, у будинку мера Торіна) і освітлювалися вони не масляними лампами, а електричними. Шати гостей (багато хто з цих розманіжених молодих чоловіків і жінок ніколи в житті за холодну воду не брався – Джон Фарсон невтомно нагадував про цей факт за кожної зручної нагоди) були багатші, музика – кращою, товариство – зі шляхетніших і старовинніших родів, чиї гілки все зближувалися й зближувалися, тягнучись до Артура Ельда, короля на білому коні й з мечем об’єднання.

Втім, тут теж вирувало життя. Тут були сила й здоров’я, яких так бракувало в Ґілеаді, та не лише у великодні свята. Ступивши до зали учт, Роланд відчув той невловний стан душі, який зникає тихо, непомітно і безболісно. Як кров з вени стікає у ванну, повну гарячої води.

Сама кімната була велика (але не настільки, щоб її можна було назвати залою) і кругла, панельні стіни прикрашали парсуни попередників нинішнього мера, здебільшого погані. На підвищенні праворуч від дверей, що вели до їдальні, четверо усміхнених гітаристів у кумедних куртках і сомбреро грали щось на кшталт стрімкого, перченого вальсу. У центрі стояв стіл, на якому виднілися дві кришталеві чаші з пуншем: одна величезна і помпезна, друга менша і простіша. На розливі стояв ще один парубок у білому піджаку – теж помічник Ейвері.

Попри те, що казав їм день тому Верховний Шериф, декілька чоловіків мали на собі кушаки різних кольорів, але загалом Роланд не почувався чужаком у своїй білій шовковій сорочці, вузькій краватці і вузьких брюках-дудочках. На кожного чоловіка в кушаку припадало троє в негарних, без смаку пошитих піджаках квадратної форми, які асоціювалися в нього зі скотарями, що прийшли в неділю до церкви, а ще декілька (здебільшого молодих чоловіків) були взагалі без піджаків. На деяких жінках були коштовності (хоча й не такі дорогі, як рубінові кульчики сей Торін), у кількох був такий вигляд, наче вони недоїдають, але їхнє вбрання було Роландові знайоме: довгі сукні з круглими комірцями, з мереживною облямівкою нижньої спідниці, що виглядала з-під сукні, темні черевики на низьких підборах, сітки на волоссі, де часто виблискували коштовності, як у Олів і Корал Торін.

Аж раптом він побачив ту, яка відрізнялася від усіх.

Авжеж, то була Сюзен Дельгадо, мерехтлива і сліпучо-прекрасна в своїй блакитній шовковій сукні з високою талією і в квадратному корсеті, що відкривав поглядові верх грудей. На шиї вона мала сапфіровий кулон, порівняно з яким сережки Олів Торін блякли й виглядали як дешева підробка. Сюзен стояла коло чоловіка в кушаку кольору розжарених вуглин. Той жовтогарячий колір символізував баронію, і, напевно, чоловік був господарем будинку, але тієї миті Роланд не бачив нікого, крім Сюзен Дельгадо – її блакитної сукні, засмаглої шкіри, делікатних рожевих трикутників на щоках, надто світлих і досконалих як для косметики, її волосся, яке вона нині розпустила і яке тепер стікало до талії хвилею найчистішого і найсвітлішого шовку. Зненацька його охопило бажання, раптове, і всеосяжне, і таке глибоке, що від нього аж замлоїло в грудях. Ким би він не був і для чого б сюди не приїхав – усе здавалося другорядним і неважливим порівняно з нею.

А тоді вона повернулася і помітила його. Її очі (тепер він побачив, що вони сірі) майже непомітно розширилися. Губи – ті губи, що торкалися його губ на темній дорозі, подумав він із подивом, наче це трапилося не з ним, – трохи розтулилися. А тоді чоловік, що стояв поряд із Торіном, теж високий, теж кощавий, з вусами і довгою білою шевелюрою, яка спадала йому на плечі, обтягнені темною тканиною піджака, щось мовив, і вона повернулася до нього. За якусь мить компанія довкола Торіна розсміялася, і Сюзен разом із ними. Чоловік з білим волоссям не приєднався до них, а просто ледь помітно посміхнувся.

Роланд відчайдушно сподівався, що на його обличчі не написано, як сильно калатає в нього в грудях серце. Його вели просто до цієї компанії, яка розташувалася поблизу чаш із пуншем. Якось наче здаля він усвідомлював, що кістляві пальці Раймера стискають йому руку вище ліктя. Чіткіше він відчував змішані пахощі парфумів, олії зі стінних ламп, запах океану. І цілком безпідставно подумав: «Ох, я вмираю, вмираю».

Опануй себе, Роланде з Ґілеаду. Припини дуріти, заради свого батька. Тримай себе в руках!

Він спробував… і йому навіть трохи вдалося… але він знав, що варто їй ще раз на нього глянути – і все, він пропав. А все її очі кольору туману. Тієї ночі він не зміг як слід їх роздивитися. «Я навіть не підозрював, як мені пощастило», – подумав він.

– Мере Торін? – звернувся Раймер. – Чи можу я представити вам гостей із Внутрішніх бароній?

Торін відвернувся від чоловіка з довгим білим волоссям і жінки, яка стояла коло нього, і весь просяяв. На зріст він був нижчий за свого канцлера, але такий самий худий і специфічної статури: короткий торс із вузькими плечима над довжелезними худющими ногами. Як та болотяна чапля, подумав Роланд, що на світанку нишпорить у пошуках сніданку.

– Атож, атож! – вигукнув мер писклявим голосом. – Ми так довго чекали цієї миті, так нетерпляче чекали! Дуже приємно познайомитися, дуже приємно! Ласкаво просимо, панове! Сподіваюся, ви з насолодою проведете вечір у цьому будинку, тимчасовим господарем якого я маю честь бути. І най будуть довгими ваші дні на землі!

Роланд узяв простягнуту кістляву руку, почув, як тріщать кісточки пальців від потиску, питально глянув на мера, чи, бува, не з’явився на його обличчі вираз болю, але, на щастя, цього не сталося. І низько вклонився, виставивши вперед ногу.

– Вільям Деаборн, мере Торін. Дякую, що так тепло приймаєте. Най будуть довгими ваші дні на землі.

Наступним урочисто відрекомендувався «Артур Гіт», потім «Річард Стокворт». З кожним низьким поклоном Торінова усмішка ширшала. Раймер щосили намагався весь час усміхатися, але виходило в нього погано: вочевидь він до цього не звик. Чоловік із довгим білим волоссям узяв бокал пуншу і передав його своїй супутниці. Ледь помітна посмішка не сходила з його вуст. Роланд розумів, що тієї миті на них витріщалися всі гості, що були в кімнаті, а було їх не менше п’ятдесяти, але саме її увагу він відчував ледь не шкірою, легку, наче помах крила. Бічним зором він бачив блакитний шовк її сукні, але подивитися прямо не наважувався.

– Чи зазнали ви труднощів під час мандрівки? – спитав його Торін. – Чи трапилися на вашому шляху пригоди і халепи? Ми б хотіли почути від вас детальну розповідь за вечерею, бо останнім часом у нас буває так мало гостей із Внутрішньої Дуги. – Його радісна й трохи недоумкувата посмішка зблякла, кущуваті брови зсунулися докупи. – А Фарсонові патрулі зустрічалися?

– Ні, ваша світлосте, – відповів Роланд. – Під час…

– Ні, хлопче, ні, ніяких світлостей, я цього не люблю. І рибалки та конюхи, яким я служу, теж. Просто мер Торін, коли ваша ласка.

– Дякую. Під час подорожі ми бачили чимало дивного, мере Торін, але Добрих ніде не було.

– Добрих! – виплюнув Раймер, і його верхня губа піднялася в вищирі, від чого він став схожий на пса. – Авжеж, Добрих!

– Ми уважно послухаємо вас, жодного слова не прогавимо, – сказав Торін. – Але поки я ще не встиг забути гарні манери через свою цікавість, дозвольте вам відрекомендувати тих, хто біля мене. З Кімбою ви вже знайомі. Цей грізний чолов’яга ліворуч – Елдред Джонас, начальник моєї охорони, яка існує віднедавна. – На мить Торінова усмішка стала спантеличеною. – Я не певен, що мені потрібна ще якась охорона, крім шерифа Ейвері та його хлопців, адже завдяки шерифові в нашому закутні світу завжди було безпечно, але Кімба наполягає. А коли Кімба наполягає, мер мусить вклонятися.

– Дуже мудро, сер, – сказав Раймер і сам вклонився. Усі, крім Елдреда Джонаса з його незмінною вузькою посмішкою, засміялися.

Джонас кивнув.

– Радий зустрічі, джентльмени. – Голос був хрипкий і дрижав. Потім він побажав їм довгих днів на землі, всім трьом, і по колу потиснув руки, Роландові останньому. Його потиск був сухий і впевнений, без сліду того тремтіння, яке звучало в його голосі. І тепер Роланд помітив чудернацьке татуювання в нього на правиці, між великим і вказівним пальцями. На вигляд наче домовина.

– Довгих днів і приємних ночей, – без задньої думки відказав Роланд і лише потім збагнув, що це привітання, якого він був навчений з дитинства, аж ніяк не було притаманним таким сільським місцинам, як Гемфіл. То було привітання мешканця Ґілеаду. Лише одна крихітна обмовка – і йому почало здаватися, що вони можуть легко погоріти на таких речах, набагато легше, ніж вважав його батько, коли відправляв його подалі од Мартена.

– І вам також, – відповів Джонас і затримав руку Роланда в своїй, а прискіпливий погляд його очей, яким він вивчав хлопця, межував з нахабством. Потім він відпустив руку й одступив назад.

– Корделія Дельґадо, – продовжив представляти мер Торін, вклоняючись жінці, яка розмовляла з Джонасом. Також схиляючись перед нею у поклоні, Роланд помітив родинну схожість… от тільки ті риси обличчя Сюзен, які видавалися йому лагідними і гарними, на обличчі жінки, що опинилася перед ним, виглядали радше недоліками. Роланд здогадався, що це не мати дівчини – Корделія була для цього трохи замолода.

– І наша особлива гостя, міс Сюзен Дельґадо, – закінчив Торін, і в його голосі з’явилися нотки збудження (напевно, подумав Роланд, вона на всіх чоловіків так впливає, навіть на таких древніх, як цей Торін). Торін запросив її вийти вперед, киваючи головою і хитро посміхаючись, а ще притримуючи своєю потріскуючою рукою її ззаду за талію, і Роланд відчув жалючий укол ревнощів. Смішно, особливо зважаючи на Торінів вік і його милу дружину, але все одно Роланд ревнував, і до того ж гостро. Гостро, як у бджоли в дупі, сказав би Корт.

Потім вона підвела на нього погляд, і він знову зазирнув їй у вічі.

Колись у якомусь вірші чи оповіданні він почув, що в жіночих очах можна втопитися, і ще подумав тоді: яка дурня. Зрештою, він і досі вважав це дурницею, та принаймні тепер збагнув, що це цілком можливо. І вона це знала. В її очах він побачив стурбованість, ба навіть страх.

Пообіцяй мені, що вдаватимеш, буцімто бачиш мене вперше, якщо ми познайомимось у мера.

Від згадки про ці слова він наче протверезів, в голові прояснилося, і поле зору стало ширшим. Досить було усвідомити, що жінка біля Джонаса, та, що мала схожість із Сюзен, уже поглядала на дівчину з подивом і тривогою.

Він низько вклонився і, як вимагав етикет, торкнувся її простягнутої руки без каблучок, але стис її трохи сильніше, ніж дозволяли правила. Й одразу ж між їхніх пальців пробігла іскра. Побачивши, як розширилися очі Сюзен, він зрозумів, що вона її теж відчула.

– Радий познайомитися, сей, – його спроба говорити байдужим світським тоном не вдалася: він сам відчував, як фальшиво звучать слова. Втім, він уже почав, здавалося, що цілий світ звернув до нього (до них) свої погляди, і не лишалося нічого, крім як продовжувати. Він тричі постукав себе по горлу. – Най будуть довгими ваші дні…

– Еге, і ваші, пане Деаборн. Дякую-сей.

Вона рвучко стрімко повернулася до Алана, що збоку це можна було сприйняти за невихованість, потім до Катберта, а той вклонився, постукав і цілковито серйозно сказав:

– Чи дозволите ви мені трохи полежати біля ваших ніг, міс? Від вашої краси в мене підігнулися коліна. Я впевнений, що коли покласти голову на ці прохолодні кахлі, то кілька хвилин, проведені в спогляданні вашого профілю знизу, швидко поставлять мене на ноги.

Сміялися всі, навіть Джонас і Корделія. Сюзен зашарілася, ставши ще вродливішою, і легенько ляснула Катберта по тильному боці долоні. Вперше за все життя Роланд відчув вдячність до друга за клоунаду.

До компанії біля чаші з пуншем приєднався ще один гість: кремезний і, на щастя, не худий, але в квадратному піджаку. На його щоках палахкотів рум’янець – радше від вітру, ніж від випивки, а довкола світлих очей лежали мережива зморшок. Власник ранчо. Роланд бачив таких людей під час своїх спільних виїздів із батьком.

– Ви, хлопці, не хвилюйтеся, сьогодні побачите стільки дівчат, що сп’янієте від пахощів парфумів, якщо не стерегтиметеся, – сказав новоприбулий, досить приязно всміхаючись. – Але перед тим я хотів би вас запопасти. Френ Ленґіл до ваших послуг.

Він міцно і швидко потиснув їм руки, без поклонів та інших дурниць.

– Я власник «Рокінг Б»… чи воно мій власник, залежно від того, як на це подивитися. А ще я голова Асоціації конярів, принаймні доти, доки вони мене не скинули. Це я придумав, щоб ви оселилися в Смузі К. Ну як воно, нічого?

– Просто чудово, сер, – сказав Алан. – Там сухо і чисто, а місця вистачить на двадцятьох. Дякуємо. Ваша доброта не знає меж.

– Та пусте, – відмахнувся Ленґіл i одним ковтком перехилив склянку пуншу. Проте було видно, що хлопцеві слова сподобались йому. – Ми, хлопче, всі в одній зав’язці. Джон Фарсон – це лише одна погана соломина в полі дурних голів. Люди кажуть, світ зрушив з місця. Авжеж! І котиться він дорогою до пекла, ось що я вам скажу. Наше завдання – якомога довше і краще втримувати сіно подалі від розтопки. Більше навіть заради наших дітей, ніж заради батьків.

– Послухайте, послухайте, – сказав мер Торін голосом, що поривався до високостей урочистості, та не долітав і з плюскотом шубовскав у болото дурості. Роланд відзначив про себе, що старий кістлявий півень ухопив Сюзен за руку (а вона ніби й не помічала цього, пильно дивлячись на Ленґіла), і раптом до нього дійшло: мер їй або дядько, або якийсь інший близький родич. Ленґіл не звертав на цих двох ані найменшої уваги, натомість роздивлявся трьох новачків у товаристві. Він оглянув усіх по черзі й зупинив свій погляд на Роланді.

– Все, чим ми, люди з Меджису, можемо допомогти, до ваших послуг. Тільки повідомте про це мені, Джону Кройдону, Гешу Ренфру, Джейку Вайту, Генку Вернеру, комусь одному чи всім разом. Нині ввечері ви познайомитесь з ними всіма, еге ж, з ними, їхніми дружинами, синами та дочками. Хоча ми й далеко від центру Нового Ханаану, але ми цілковито на боці Альянсу. Еге ж, повністю на боці.

– Гарно сказано, – тихо мовив Раймер.

– А зараз, – сказав Ленґіл, – ми вип’ємо за ваше прибуття. Довго ж вам довелося чекати келиха пуншу. У вас, мабуть, у роті сухо, як у пустелі.

Він повернувся до чаш із пуншем і, відмахнувшись від служника (вочевидь бажаючи вшанувати гостей, прислужуючи їм власною персоною), взявся за ківш у більшій і розкішно оздобленій чаші.

– Пане Ленґіл, – тихо, але рішуче сказав Роланд. Почувши командний тон, Френ Ленґіл повернувся.

– У меншій чаші не такий міцний пунш, чи не так?

Не розуміючи, про що йдеться, Ленґіл замислився. А потім його брови поповзли вгору. Вперше за весь час він побачив у Роланді та решті хлопців не живі символи Альянсу та Внутрішніх бароній, а живих людей. Молодих людей. Власне, лише хлопчиків.

– Еге ж, а що?

– Наповніть наші келихи звідти, якщо вам не важко. – Він відчував, що всі погляди товариства звернено до нього. Особливо її погляд. Він не зводив очей з власника ранчо, але своїм добрим бічним зором бачив, що на губах Джонаса знову заграла тонка посмішка. Джонас уже зрозумів, що відбувається. Торін і Раймер, мабуть, теж. Ці сільські щури багато знали. Навіть більше, ніж потрібно, і йому доведеться уважно над цим поміркувати. Але пізніше. Проте на той момент цей клопіт був для нього найменшим.

– Ми забули обличчя наших батьків, і це було однією з причин, через що нас вислали до Гембрі. – Роланд почувався ніяково, бо розумів, що виголошує промову, подобається йому це чи ні. Він звертався не до цілої кімнати (дякуючи богам за невеличкі послуги), але коло слухачів уже суттєво розширилося. Не залишалося нічого іншого, крім як продовжувати. – Я не хочу вдаватися в деталі, та вам вони й не потрібні, я впевнений, просто скажу, що ми обіцяли, поки будемо тут, не надто захоплюватися алкоголем. На знак каяття, розумієте?

Її погляд. Роланд досі відчував його шкірою.

На мить у маленькому товаристві повисла тиша. Потім Ленґіл сказав: