Текст книги "Мертва зона"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 30 страниц)

Розділ четвертий

1

Убивця був наче в’юн.

Він сидів на лаві в міському парку, неподалік від оркестрової естради, курив «Малборо» й мугикав пісеньку з «Білого альбому» Бітлів: «Ти й не знаєш, який ти щасливий тепер, що ти знов у С, що ти знов у Р, що ти знов у СРСР…»

Власне, убивцею він ще не був, поки що. Але думку цю плекав давно – убити. Вона невідчепно свердлила йому мозок, не давала спокою, І не тому, що лякала його, ні. Він не мав сумніву, що все минеться добре. Час обрано слушний. Боятися, що його схоплять, нема чого. І прищіпки нема чого боятися. Він же слизький, наче в’юн.

З неба посипав дрібний сніжок. Було 12 листопада 1970 року, і за сто шістдесят миль на північ від цього невеликого міста в західній частині штату Мен усе лежав у непробудному сні Джон Сміт.

Убивця пильно роздивлявся по парку – цьому громадському гаю, як любили називати його туристи, що приїздили до Касл-Рока та Великих озер. Але тепер туристів не було. Гай, що так привітно зеленів улітку, стояв пожовклий, облисілий і неживий. Він чекав зими, що мала вбрати його пристойніше. На тлі білястого неба чітко вирізнялися ромбоподібні чарунки іржавої сітчастої загорожі позад бейсбольної бази. Оркестрова естрада також стояла сіра, облуплена.

Видовище було сумне, але вбивця не сумував. Його аж роздимало від радості. Ноги його поривало притупувати, пальці – клацати. Ні, цього разу він уже не схибить.

Він роздушив недокурок підбором черевика й зразу ж запалив нову сигарету. Подивився на свій ручний годинник. Дві хвилини на четверту. Він сидів і курив. Парком пройшли два хлопці, пасуючи один одному футбольний м’яч, але вбивцю вони не помітили, бо лави стояли в улоговинці. Оце тут, мабуть, і збиралися теплими вечорами ті блудяги. Він знав про блудяг усе, знав, що вони виробляють. Йому казала про них мати, та й сам він їх бачив.

На думку про матір його усмішка трохи пригасла. Він пригадав, як одного разу, коли йому було сім років, вона зайшла до його кімнати, не постукавши, – вона ніколи не стукала, – й спіймала його на гарячому: він саме бавився своєю пипкою. Мати наче оскаженіла. Він хотів був сказати, що то нічого. Нічого поганого. Просто воно раптом набрякло. Він і не робив нічого, воно саме взяло та й набрякло. А він тільки сидів і грався. Власне, й не грався, а так. Навіть нецікаво було. Але мати наче оскаженіла.

«Ти хочеш стати таким, як оті блудяги? – закричала вона. (Він навіть не знав, що означає це слово). – Ти хочеш стати таким, як вони, і підчепити якусь соромітну хворобу? Хочеш, щоб у тебе з пипки капотів гній? Щоб вона почорніла й відгнила? Цього ти хочеш, га? Га? Га?»

Вона почала трусити його, так що він аж заревів з переляку, бо мати вже тоді була тілиста жінка, потужна й невідпорна, мов океанський корабель, а він ще не був убивцею, не був в’юном – він був малим хлопчиком, що ревів з переляку, і його пипка зморщилася й ніби хотіла геть зникнути з очей.

Мати на дві години затиснула її прищіпкою для білизни, аби він відчув, що воно таке, оті хвороби.

Біль був нестерпний…

Сніжок ущух. Убивця відігнав від себе материн образ: іноді, в доброму гуморі, йому вдавалося робити це без зусиль, а от коли він був похмурий, чимось пригнічений, – не вдавалося зовсім.

Він поглянув на годинник. Сім хвилин на четверту. Викинув наполовину недокурену сигарету. Хтось ішов.

Він упізнав дівчину. То була Елма, Елма Фрешет із «Чашки кави» на тому боці вулиці. Вона щойно здала зміну і йшла додому. Він знав Елму: раз чи два призначав їй побачення і непогано її розважав. Возив у Неплз на танці, в «Сірініті-Хілл». Вона добре танцювала. Більшість тих блудяг добре танцювали. Він зрадів, що йде саме Елма.

Вона була сама.

Знов у С, знов у Р, знов у СРСР…

– Елмо! – гукнув він і помахав рукою.

Вона ледь помітно здригнулася, озирнулась і побачила його. Тоді всміхнулася й пішла до лави, де він сидів. Привіталась, назвавши його на ім’я. Він з усміхом підвівся. Його не тривожило, що може хтось надійти. Він був недоторканний. Він був Супермен.

– Чого це ти так одягся? – запитала дівчина дивлячись на нього.

– Справжній в’юн, еге ж? – усміхнувся він.

– Та ні, я не…

– Хочеш, щось покажу? – спитав він. – Отам на естраді. Страшенно цікаве.

– А що то?

– Ходім побачиш.

– Ну ходім.

Отак собі просто. Вона пішла за ним до естради. Якби в цей час хтось нагодився, убивця ще міг би відмовитись від свого наміру. Та ніхто не нагодився. Ніхто ніде не йшов. Вони були в парку самі. Над ними нависало білясте небо. Елма була невелика на зріст, тендітна дівчина з ясно-золотистими косами. Фарбована блондинка, вважав він. Усі ці дівчиська фарбують волосся.

Він вивів її на криту естраду. Вони пішли по дощаному помосту, і їхні кроки глухо, мертвотно відлунювали в повітрі. В одному кутку естради лежав перекинутий нотний пюпітр. Валялася порожня пляшка від «Чотирьох троянд». Атож, оце воно й є, блудяже кубло.

– То що тут таке? – спитала Елма, вже трохи недовірливо. І трохи знервовано.

Убивця широко всміхнувся й показав пальцем на лівий край естради.

– Онде. Бачиш?

Вона поглянула туди, куди він показував. На дощаних мостинах білів використаний презерватив, схожий на поморщену зміїну шкірку.

Елма нахмурилась і рвучко повернулася йти геть; ще мить – і вона вислизнула б від убивці.

– Зовсім не смішно…

Він схопив її і шарпонув назад.

– Куди це ти зібралася?

Її очі раптом стали насторожені й злякані.

– Пусти мене. А то пошкодуєш. Я не маю часу на брудні жарти…

– А це не жарти, – сказав він. – Це зовсім не жарти, блудяго.

Йому аж у голові запаморочилося з радості, що він назвав її цим словом, назвав так, як вона заслуговує. Все навколо йшло обертом.

Елма метнулася ліворуч, до невисокої огорожки скраю естради, наміряючись перескочити через неї. Та вбивця схопив її ззаду за комір дешевенького пальта і рвонув до себе. Матерія тріснула й з глухим звуком розповзлася. Дівчина розтулила рота, щоб закричати.

Убивця з розмаху припечатав їй рота рукою, чавлячи губи на зубах. Долоню йому залоскотала тепла кров. А дівчина тицяла в нього вільною рукою, силкуючись намацати точку опори, але марно. Рука щораз зіслизала, бо він… він був…

В’юн!

Він кинув її на дощаний поміст. Рот дівчини, вже перемазаний кров’ю, на мить звільнився, і вона знов спробувала закричати, але вбивця, хекаючи й скалячись, навалився їй на груди, і повітря безгучно вихопилось із легенів. Вона відчувала його на собі, величезного, розпаленого, важкого, мов камінь, і вже не намагалася закричати, а тільки шалено опиралась. Пальці її без упину хапалися за нього і щораз зісковзували, зісковзували. А він грубо розсунув дівчині ноги й притиснув її до помосту. Її рука черкнула йому по носі, і в очах у нього виступили сльози.

– Ах ти ж блудяга! – просичав він і вчепився руками їй у горлянку.

Вчепився й почав душити, то відриваючи її голову від помосту, то з силою гупаючи нею об дошки. Очі дівчини викотились. Обличчя спершу порожевіло, тоді стало червоне, а потім – аж багрове. Опір її почав слабшати.

– Блудяга… блудяга… блудяга… – хрипко примовляв убивця.

Тепер він був справжній убивця, і Елмі Фрешет більш не судилося крутити задком серед усього того наброду в «Сірініті-Хіллі». Очі її були безтямно вирячені, немов у тих неоковирних дешевих ляльок, що їх продають на ярмарках. Убивця хрипко сапав. Руки дівчини уже безживно лежали на дошках помосту. А його пальці так уп’ялися їй у горлянку, що й нігтів стало майже не видно.

Нарешті він розтиснув руки, готовий душити знов, якщо вона заворушиться. Але вона не заворушилась.

Почекавши якусь хвилю, він тремтячими руками розчахнув поли її пальта й задер спідницю рожевої офіціантської форми.

Білясте небо дивилося вниз. Громадський гай у Касл-Року був безлюдний. Тільки другого, дня там знайшли сплюндроване тіло задушеної Елми Фрешет. На думку шерифа, злочин учинив якийсь зайда. Про це повідомили газети в цілому штаті, і всі у Касл-Року погодилися з шерифовою думкою.

Певне ж, ніхто з місцевих не міг скоїти такого жахіття.

Розділ п’ятий

1

Герб і Віра Сміти повернулися до Паунела, і життя їхнє пішло своїм звичаєм. У грудні Герб закінчив роботу на спорудженні будинку в Даремі. Як і передбачала Сейра, їхні заощадження дуже скоро вичерпались, і вони мусили вдатись до Фонду допомоги при надзвичайних випадках. Це підкосило Герба не менше, ніж саме нещастя. Для нього та допомога була не чим іншим, як замаскованою милостинею. Він усе своє життя чесно й тяжко працював власними руками і ніколи й думки не припускав, що настане день, коли йому доведеться взяти від штату бодай один долар. Але такий день настав.

Віра передплатила три нові журнали, що надходили поштою через нерівні проміжки часу. Всі три мали дуже поганий друк і такі малюнки, наче їх малювали діти. Вони називалися «Божі летючі тарілки», «Напередодні Спасу» і «Чудеса Господні в галузі психіки». А передплачені раніше «Дайджести» хоча й далі надходили щомісяця, проте лежали тепер нерозгорнуті іноді по три тижні, тоді як ті журнальчики Віра зачитувала мало не до дірок. Вона знаходила там багато такого, що здавалось їй дотичним до випадку із Джонні, і за вечерею читала ті перли стомленому чоловікові високим, пронизливим голосом, що аж тремтів від збудження. Герб дедалі частіше просив її притишити голос, а часом і гримав на неї, щоб вона облишила ті нісенітниці й дала йому спокій. Тоді Віра кидала на нього страдницький, жалісний та ображений погляд і тихо йшла нагору продовжувати свої студії. Вона почала писати до редакцій тих журналів і обмінюватись листами з їх дописувачами та іншими адресатами, яких спіткали подібні нещастя.

Більшість їх, як і сама Віра, були добросерді люди, котрі щиро прагнули допомогти їй і полегшити майже непосильний тягар її горя. Вони присилали тексти молитов і амулети, обіцяли згадувати Джонні у своїх вечірніх молитвах. Та були й інші, звичайнісінькі дурисвіти обох статей, і Герба дуже непокоїло, що його дружина втрачає здатність розпізнавати їх. Хтось запропонував надіслати скалочку єдино істинного хреста Господнього – і то всього за 99 доларів 98 центів. Пропонували й пляшечку цілющої води з Лурдського джерела: мовляв, якщо втерти її Джонні в чоло, вона майже напевне зробить чудо. За неї правили 110 доларів плюс поштові видатки. Дешевше коштувала (й дужче вабила Віру) магнітофонна касета із записом Двадцять третього псалма та молитви Господньої, виголошених відомим південним євангелістом Біллі Гамбарром. Згідно з рекламним проспектом, її протягом кількох тижнів належало прокручувати біля ліжка Джонні, і це майже напевне мало спричинити чудесне зцілення. Як додаткове благословення (тільки протягом обмеженого часу) з касетою надсилався фотопортрет самого Біллі Гамбарра з автографом.

Чим більше захоплювалась Віра цим псевдорелігійним мотлохом, тим частіше Герб мусив зупиняти її. Іноді він нишком рвав виписані нею чеки й просто виправляв баланс у чековій книжці. А коли пропозиція включала беззастережну умову: плата тільки готівкою, – доводилося й тупнути ногою. І зрештою дружина почала замикатись у собі й дивитися на нього з недовірою як на запеклого грішника й безбожника.

2

Зранку Сейра Брекнелл, як звичайно, йшла до школи. А от пообідні години й вечори її тепер мало відрізнялися від тих, що їх вона пережила після розриву з Деном: вона мовби поринула в забуття й чекала, поки щось станеться. У Парижі затягувалися мирні переговори. Ніксон дав наказ і далі бомбардувати Ханой, незважаючи на нову хвилю протесту в країні та за кордоном. На одній з прес-конференцій він пред’явив кінокадри, які переконливо доводили, що американські літаки не скидають бомби на північнов’єтнамські госпіталі, проте сам скрізь літав військовим вертольотом. Слідство у справі зґвалтування і вбивства офіціантки в Касл-Року зайшло у безвихідь після звільнення з-під варти мандрівного художника-рекламника, що колись відбув три роки у психіатричній лікарні штату Огюста, – всупереч усім сподіванням, його алібі виявилося неспростовним. Дженіс Джоплін виспівував блюзи…

Сейра сприймала всі ці вісті невиразно, мов голоси з іншої кімнати, де без кінця триває якась незбагненна вечірка.

Випав перший сніг – власне, й не сніг, а пороша, – потім ще раз припорошило, а за десять днів до Різдва замела хурделиця, та ще така, що того дня відмінили уроки в школі, і Сейра сиділа вдома, спостерігаючи у вікно, як сніг засипає Флег-стріт. Її короткий роман із Джонні, – а втім, вона не була певна, чи випадало назвати це романом, – лишився в минулому, в іншій порі року, і вона відчувала, що образ Джонні починає стиратись у її пам’яті. То було майже панічне відчуття, так ніби частина її самої потопала. Потопала в небутті.

Сейра багато читала про травми голови, про коми, ушкодження мозку. Ніщо з прочитаного не вселяло надії. Вона дізналася, що одна дівчина з невеликого містечка в штаті Меріленд пролежала в коматозному стані шість років, а молодий англійський докер з Ліверпуля, якого вдарило по голові гаком портового підйомного крана, не виходив з коми чотирнадцять років і зрештою так і помер. Поступово той молодий дужий чоловік утрачав ознаки живої людини, всихав, у нього випадало волосся, зорові нерви під заплющеними повіками перетворювались на кашу, зв’язки та сухожилки скорочувались, і тіло мало-помалу набувало положення утробного плоду. Він ніби повертався назад у часі, мозок його дегенерував, і зрештою він знову став ще не народженою дитиною, що плавала у плацентарній рідині коми. Посмертний розтин тіла показав, що звивини й складки мозку в нього розгладились і його лобні частини стали майже зовсім рівні й гладенькі.

«Ой Джонні, як же це несправедливо! – думала вона, дивлячись, як надворі падає сніг, укриває все чистою білою ковдрою, ховає під нею переможене літо й багряно-золоту осінь. – Як несправедливо, що вони не дають тобі піти, хоч куди б лежала твоя дорога».

Через кожні десять-дванадцять днів надходив лист від Герберта Сміта: Віра мала своїх адресатів, він – своїх. Він писав великими розгонистими літерами, користуючись старомодною авторучкою з чорнилом.

«Ми обоє живі й здорові. Усе чекаємо, як воно буде далі. Та й ви, мабуть, також. Так, Сейро, я теж читав дещо і знаю про те, про що ви ласкаво подбали написати нам у своєму листі. Нічого доброго не світить. Та ми, звісно, не втрачаємо надії. Я не такий побожний, як Віра, але по-своєму вірю в бога й тільки дивуюся, чому він не забрав Джонні до себе одразу, коли вже надумав це зробити. Який у тому сенс? Мабуть, ніхто не знає. Нам лишається тільки сподіватись».

В іншому листі він писав:

«Цього року мені доводиться робити майже всі закупки до Різдва, бо Вірі набрело в голову, що різдвяні дарунки – це гріховний звичай. Уже з цього ви можете судити, що з нею стає дедалі важче. Вона й раніше вважала, що це не свято, а святий день, – ви розумієте? – і якби оце побачила, що я пишу просто „Різдво“ замість „Різдво Христове“, то, напевне, ладна була б спопелити мене на місці. Вона завжди казала: „Не забуваймо, що це день народження Ісуса Христа, а не Санта-Клауса“, – але ніколи не заперечувала проти різдвяних дарунків. Навпаки, залюбки купувала їх сама. А тепер тільки те й робить, що гудить цей звичай. Здається мені, вона набирається цих химер від людей, з якими веде листування. Ой, як я хочу, щоб вона схаменулась і знову стала нормальною жінкою. А все інше в нас гаразд.

Герб».

Потім надійшла різдвяна листівка, над якою Сейра трохи поплакала:

«Шлемо вам наші найкращі побажання напередодні свят, і якби ви захотіли приїхати й провести Різдво з двома старими диваками, то вільна кімната вас завжди чекає. Ми з Вірою живі й здорові. Сподіваюся, що Новий рік для всіх нас буде кращим, і я певен цього.

Герб і Віра».

Вона не поїхала в Паунел на різдвяні канікули, почасти через Віру з її вибриками – читаючи між рядками Гербових листів, неважко було зрозуміти, що та дедалі глибше погрузала в свій химерний світ, – а почасти й через те, що тепер їхні взаємини здавалися Сейрі якимись дивними й майже нереальними. Вона тільки раз побачила зблизька непорушне тіло на ліжку бангорської лікарні, але відтоді їй завжди здавалося, ніби вона дивиться на нього в протилежний окуляр телескопу пам’яті: як і той аеронавт на повітряній кулі, Джонні був тепер аж ген-ген. Отож вона визнала за краще триматися від його батьків на відстані.

Мабуть, Герб також це відчув. З настанням 1971 року його листи почали надходити все рідше. В одному з них він як міг прозоріше натякнув на те, що час їй подумати про своє власне життя, а на закінчення додав: він, мовляв, не має сумніву, що в такої гарненької дівчини залицяльників не бракує.

Та ніяких залицяльників у Сейри не було, вона їх не хотіла. Джін Сідеккі, викладач математики, що колись, – як їй здавалося, тисячу років тому, – призначив їй побачення, після нещастя із Джонні непристойно скоро поновив свої зальоти й дати йому відкоша було нелегко, та зрештою начебто почав розуміти, що діла не буде. Хоч мав би зрозуміти й раніше.

Час від часу її запрошували й інші чоловіки, і один з них, студент юридичного факультету Уолтер Хезлітт, навіть трохи подобався їй. Сейра познайомилася з ним на новорічній вечірці у Енн Стаффорд. Вона збиралася заглянути туди на якусь часинку, одначе пробула досить довго і майже весь той час проговорила з Хезліттом. Сказати йому «ні» виявилося навдивовижу важко, але вона таки сказала, бо добре розуміла, чим він її привабив: Уолт Хезлітт, високий на зріст, з буйною темною чуприною та кривуватим іронічним усміхом, дуже нагадував їй Джонні. А це була аж ніяк не підстава зацікавитися чоловіком.

На початку лютого її запросив механік з автомайстерні у Клівз-Мілзі, що лагодив її машину. І знов Сейра майже погодилась, але потім повернула назад. Того чоловіка звали Арні Тремон. Він був ставний, смаглявий, мав по-своєму вродливе, усміхнене й трохи хиже обличчя. І нагадував їй Джеймса Броуліна, коміка з розважальної телепрограми, а ще дужче – одного студента-спортсмена на ім’я Ден.

Ні, краще було почекати. Почекати й побачити, як воно буде далі.

Але далі було ніяк.

3

Одного літнього дня 1971 року Грег Стілсон, на шістнадцять років старший і розумніший від того роз’їзного торговця бібліями, що до смерті забив собаку на безлюдній фермі в Айові, сидів у задній кімнаті своєї новозаснованої контори страхування та купівлі-продажу нерухомого майна в Ріджуеї, штат Нью-Гемпшир. Роки, що минули відтоді, не дуже позначились на ньому. Хіба що набігли зморщечки навколо очей та ще зачіска стала довша (але цілком у межах пристойності). Він і тепер був добре вгодований чоловік, і його обертове крісло жалісно рипіло, коли він рухався.

Він сидів, курив сигарету «Пел-Мел» і дивився на молодика, що зручно розсівся у кріслі проти нього. Грег дивився на того молодика з таким виразом, з яким зоолог міг би розглядати цікавий екземпляр рідкісної тварини.

– Бачите в мені простачка? – спитав Санні Еллімен.

Зростом Еллімен сягав шести футів п’яти дюймів[15]15
  Близько 195 см.


[Закрыть]. На ньому була старезна засмальцьована джинсова куртка з відрізаними рукавами й ґудзиками. Сорочки під нею не було. На голих грудях теліпався нацистський залізний хрест, чорний з білою облямівкою. Пряжка ременя, що виднівся під одвислим пивним черевом, являла собою вирізьблений із слонової кістки чималий череп. З-під зашпилених унизу холош джинсів витикалися збиті прямокутні носаки високих черевиків армійського зразка. Довгі, до плечей, патли аж лисніли від задавненого поту й машинного мастила. З мочки одного вуха звисала сережка у вигляді свастики, також чорної з білою облямівкою. На грубому пальці правої руки він крутив на ремінці шолом, схожий на вугільне відерце. На спині його куртки був вишитий червоний чорт з хитро примруженим оком і роздвоєним язиком. Над чортом ішов півколом напис: «Чортова дюжина». А внизу – «Санні Еллімен, президент».

– Ні, відказав Грег Стілсон. – Ніякого простачка я не бачу, зате бачу підозрілого на вигляд типа, схожого на ходячу гепу.

Еллімен на мить завмер, тоді розслабився й засміявся. Незважаючи на брудну зовнішність і густий дух давно не митого тіла, в його темно-зелених очах часом прозирав розум і навіть почуття гумору.

– Можете вважати мене й собакою, чоловіче, – сказав він. – Таке вже бувало. А я ж у вашій владі.

– І ти це визнаєш, еге?

– Ну звісно. Я залишив своїх хлопців у «Гемптонсі» і приїхав сюди сам. Тож хай усе впаде на мою голову, чоловіче. – Він посміхнувся. – Та якщо ми колись підловимо вас за подібних обставин, вам доведеться гірко шкодувати, що у вас не броньовані нирки.

– Ризикну, – сказав Грег. Тоді зміряв Еллімена поглядом. Обидва були здорові чолов’яги. І хоч Еллімен, судячи з вигляду, важив фунтів на сорок більше, то за рахунок не м’язів, а жиру. – Я тебе подужаю, Санні.

Обличчя Еллімена знов розпливлось у добродушній, приязній усмішці.

– Може, так. А може, й ні. Та й інша в нас гра, чоловіче. Облишмо всі ці нав’язлі в зубах американські кінозабавки. – Він нахилився вперед, ніби збирався звірити якусь велику таємницю. – Щодо мене особисто, то кожного разу, як мені перепаде шмат матусиного яблучного пирога, я вважаю за свій обов’язок накаляти на нього.

– Паскуда ти, Санні, – лагідно мовив Грег.

– Чого вам од мене треба? – запитав Еллімен, – Чом ви не говорите по суті? Спізнитеся на збори своєї християнської спілки.

– Ні, – сказав Грег усе так само спокійно. – Християнська спілка збирається по вівторках увечері. Отож ми маємо ще силу часу.

Еллімен гидливо пирхнув.

– Але я гадаю, – провадив Грег, – що це тобі чогось треба від мене. – Він висунув шухляду столу й дістав звідти три пластикові пакети з марихуаною. Упереміш із «травичкою» в них було й чимало желатинових капсул. – Оце я знайшов у твоєму спальному мішку, – сказав Грег. – Фе, фе, фе, Санні. Поганий ти хлопчина. Нікуди ти звідси не підеш і не вторгуєш дві сотні доларів. Тобі прямісінька дорога в Нью-Гемпширську тюрму.

– Ви не мали ордера на обшук, – відказав Еллімен. – Перший-ліпший паршивенький адвокат запросто мене витягне, і ви це знаєте.

– Нічого такого я не знаю, – промовив Грег Стілсон, Тоді відхилився в своєму обертовому кріслі й закинув на стіл узуті в мокасини ноги. – Я маю вагу в цьому місті, Санні. Кілька років тому я приїхав у Нью-Гемпшир з порожніми кишенями, а тепер завів тут непогане діло. Я допоміг муніципальній раді розв’язати деякі проблеми, зокрема, підказав, що робити з усією тією дрібнотою, яку поліція застукує на зіллі… Я, звісно, кажу не про таких зловмисників, як ти, Санні, не про заїжджий набрід, – з ними ми добре знаємо, що робити, коли хапаємо їх з такими дорогоцінними доказами, як оці, що в мене на столі… Я кажу про місцеву молодь. Ти ж розумієш, що ніхто тут не хоче заподіяти їм і найменшого зла. От я й придумав вихід. Замість посилати в тюрму, приставте, кажу, їх до роботи, хай попрацюють для громадського добра. І як гарно все пішло!..

Еллімен сидів і видимо нудився. І раптом Грег з грюкотом скинув ноги зі столу, схопив вазу з емблемою й пожбурив її в бік Санні. Ваза пролетіла з кінця в кінець кімнати менш ніж за дюйм від його голови й розбилася на друзки об шафу-картотеку в кутку. Уперше в очах Еллімена майнув переляк. А обличчя нині старшого й розумнішого Грега Стілсона на коротку мить знов стало обличчям того молодика, що колись замордував собаку.

– Тобі треба слухати, що я кажу, – мовив він тихо. – Бо ми тут обговорюємо твоє майбутнє протягом наступного десятиліття чи десь близько того. І якщо ти не маєш охоти робити кар’єру в тюремній майстерні, тобі треба уважно слухати мене, Санні. Треба слухати так, наче це знову твій перший день у школі, Санні. Треба добре все затямити, Санні.

Еллімен подивився на скалки розбитої вази, потім знову звів очі на Стілсона. Його вдаваний спокій змінився щирим зацікавленням. Останнім часом його ніщо не цікавило по-справжньому. Він поїхав до цього містечка по пиво, бо йому було нудно. Поїхав сам-один, бо було нудно. І коли цей чолов’яга перепинив його своїм фургончиком із синьою мигавкою на даху, Санні Еллімен подумав, що йому доведеться мати справу ще з одним містечковим охоронцем порядку, що патрулює свою територію і не може проминути небезпечного мотоцикліста на вдосконаленому «харлеї-девідсоні». Але цей тип виявився не тим, за кого він його прийняв. Він був… він був…

«Та він же навіжений! – сяйнуло в Санні, і він аж зрадів зі свого відкриття. – Онде на стіні в нього дві відзнаки за громадську діяльність, фотографії, де він розмовляє з членами Ділового клубу і з іншими поважними персонами, він заступник голови тієї смердючої містечкової спілки християн, а через рік стане головою, і при всьому тому він навіжений, як березневий кіт!»

– Гаразд, – озвався він. – Я весь увага.

– Моя кар’єра була, так би мовити, смугаста, – сказав Грег. – Траплялися в ній і злети, й падіння. І навіть деякі конфлікти із законом. Я хочу сказати, Санні, що не маю на тебе ніякого зла. На відміну від інших тутешніх городян. Вони ж бо читають «Юніон лідер» і знають, що виробляють цього літа твої дружки-мотоциклісти разом із тобою у «Гемптонсі», отож залюбки кастрували б тебе іржавою бритвою.

– «Чортова дюжина» до цього непричетна, – сказав Санні. – Ми приїхали сюди з півночі штату Нью-Йорк позасмагати й покупатися. У нас відпустка, чоловіче. Ми не з тих, що бешкетують по всяких забігайлівках. Це роблять ватаги «Ангелів пекла», «Чорних вершників» із Нью-Джерсі, але переважно знаєте хто? Шмаркаті студентики. – Санні зневажливо скривив рота, – Але газети не люблять про це писати, хіба не так? Вони воліють скидати все на нас, а не на Сьюзі й Джімів.

– Ви куди колоритніші, – м’яко зауважив Греґ. – До того ж Вільям Лоуб не полюбляє клуби мотоциклістів.

– Отой плішивий холуй! – буркнув Санні.

Грег висунув шухляду столу й видобув з неї пласку пінтову[16]16
  Пінта дорівнює 0,57 л.


[Закрыть] пляшку віскі «Лідер».

– За це треба випити, – сказав він і, з тріском відкрутивши ковпачок, за одним духом вихилив півпляшки. Тоді гучно хукнув, поморгав очима, на яких виступили сльози, й простяг пляшку через стіл. – Будеш?

Санні докінчив пляшку до останньої краплини. Гаряча хвиля знялась із шлунка й підкотила до горла.

– Підпалюйте, чоловіче, – видихнув він.

Грег відкинув голову й засміявся.

– Ми поладнаємо, Санні. Я відчуваю, що поладнаємо.

– Чого вам треба? – знову спитав Санні, тримаючи в руці порожню пляшку.

– Нічого… поки що. Але я передчуваю… – Грегові очі нараз стали відчужені, майже відсутні. – Я казав тобі, що маю вагу в Ріджуеї. На наступних виборах я балотуватимусь на мера, і мене оберуть. Але це…

– Тільки початок? – підказав Санні.

– В усякому разі, перший крок. – Той відчужений вираз не сходив з Грегового обличчя. – Я доводжу розпочате до кінця. Люди це знають. І все, що роблю, я роблю добре. Я передчуваю… що мене чекає велике майбутнє. Високий злет, аж до неба. От тільки я… не зовсім певен… чого я прагну. Ти розумієш?

Санні лиш плечима знизав.

З обличчя Грега збіг відчужений вираз.

– Але я знаю одну історію, Санні. Історію про мишу, що витягла колючку з лапи лева. Цим вона віддячила левові за те, що він не з’їв її за кілька років перед тим. Знаєш цю історію?

– Може, й чув колись у дитинстві.

Грег кивнув головою.

– Так от, і ми тепер за кілька років перед тим… перед чим би там не було, Санні. – Він посунув через стіл пластикові пакети. – Я не стану тебе їсти. А міг би, якби захотів, ти знаєш. І ніякий паршивенький адвокат тебе не врятував би. У цьому місті, всього за двадцять миль від Гемптона, де коїться оте казна-що, тебе не врятував би й сам Кларенс Дарроу. Тутешні добрі люди раді були б побачити тебе за ґратами.

Еллімен нічого не відповів, але в душі припускав, що Грег має рацію. І хоч відібрані в нього наркотики на багато не тягли, проте всі оті татусі й матусі добропристойних Сьюзі та Джімів з превеликою охотою запроторили б його у Портсмут довбати каміння з наголо обстриженою головою.

– Я не стану тебе їсти, – повторив Грег. – Сподіваюся, ти не забудеш про це через кілька років, якщо я зажену собі в лапу колючку… чи, може, матиму для тебе якусь роботу. Пам’ятатимеш про мене?

Вдячність не значилася в куцому переліку людських почуттів, що їх визнавав Санні Еллімен, а от подив і цікавість значились. І щодо цього Стілсона він почував і те, і те. Навісний вогник у його очах обіцяв що завгодно, тільки не знудження.

– Хто знає, що станеться з нами за кілька років? – пробурмотів він. – Може, всіх нас, чоловіче, й живих уже не буде.

– Просто пам’ятай про мене. Оце все, чого я прошу. Санні подивився на скалки розбитої вази.

– Я пам’ятатиму, – сказав він.

4

Минув рік 1971-й. Відбуяла хвиля бешкетів на узбережжі Нью-Гемпширу, і місцеві підприємці, підсумувавши добрячі літні прибутки, забули про свої недавні нарікання. Сміховинно рано виставив свою кандидатуру на президента нікому доти не відомий суб’єкт на ім’я Джордж Макговерн. Кожен, хто був у курсі політичних подій, розумів, що кандидатом від демократичної партії в 1972 році стане Едмунд Маскі, і декому здавалося, що він легко звалить з ніг троля із Сан-Клементе[17]17
  Так називали тодішнього президента Річарда Ніксона його політичні противники.


[Закрыть] й покладе його на лопатки.

У перших числах червня, перед самим початком літніх канікул, Сейра знову зустріла того студента-юриста. Вона зайшла до крамниці «Для вашого дому» купити тостер, а він шукав там подарунок до роковин весілля батьків. Він запросив її в кіно – в місті йшов новий фільм з Клінтом Іствудом, «Нечупара Гаррі», – і Сейра погодилась. Обоє лишилися задоволені. Уолтер Хезлітт відпустив бороду і вже не так нагадував їй Джонні. Та й, правду кажучи, Сейрі все важче ставало пригадати, який був із себе Джонні. Його обличчя виразно ввижалось їй тільки в снах: він стояв перед Колесом Фортуни й дивився, як воно обертається; обличчя його було холодно-незворушне, а голубі очі дивовижно й навіть трохи страхітливо темні, глибоко-фіолетові, і дивився він так, наче те колесо належало йому й слухняно виконувало його волю.

Вона почала часто зустрічатися з Уолтом. З ним було просто й легко. Він ні на чому не наполягав, а коли таке й траплялося, робив це поступово і майже непомітно. У жовтні він спитав, чи не купити їй обручку з діамантиком. Сейра попросила два вихідні на роздуми. Тієї суботи вона поїхала до Східного медичного центру штату Мен, узяла в реєстратурі спеціальну перепустку з червоною рамкою і піднялась у відділення інтенсивної терапії. Вона просиділа біля ліжка Джонні цілу годину. У темряві за вікном завивав вітер, віщуючи холод, сніг і пору вмирання. Минув майже рік – без шістнадцяти днів – після того пам’ятного ярмарку, Колеса Фортуни й автомобільної катастрофи біля болота.