Текст книги "Мертва зона"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 30 страниц)

– Ми скоро побачимося?

– Наступного місяця я починаю вчителювати у Клівз-Мілзі. Тоді й до вас під’їду.

– Добре. Ще раз щиро прошу пробачення, Джонні.

Та годі вже вибачатися!

Вони попрощались, і Джонні поклав трубку, шкодуючи, що подзвонив. Може, йому зовсім не хотілося, щоб Сем отак одразу визнав свою вину. Може, насправді він волів би, щоб той сказав: «Ну звісно, порадив. Хотів, щоб ви одірвали зад од стільця і бодай щось зробили».

Він поволі підійшов до вікна й визирнув у темну заметіль. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками…

О боже, як голова болить!

5

Через півгодини приїхав Герб і, тільки-но глянувши на зблідле обличчя Джонні, запитав:

– Болить голова?

– Так.

– Дуже?

– Та ні.

– Треба подивитись вечірні новини, – сказав Герб. – Добре, що не спізнився. Сьогодні в Касл-Року крутилися телевізійники з Ен-бі-сі, щось знімали. Була й ота репортерка, що тобі подобається. Кетті Маккін.

Джонні рвучко обернувся до нього, і Герб злякано кліпнув. На мить йому здалося, ніби на синовому обличчі лишилися самі очі, втуплені в нього й сповнені майже нелюдського болю.

– В Касл-Року? Знову вбивство?

– Еге ж. Сьогодні вранці в міському парку знайшли тіло маленької дівчинки. Такий жах, що й не сказати. Вона пішла до бібліотеки по якусь книжку, потрібну для занять, а туди йти через парк. У бібліотеці вона була, а назад не повернулась… Джонні, ти що, на тобі ж лиця немає…

– Скільки їй років?

– Усього дев’ять, – сказав Герб. – Та я б того, хто таке зробив, за… підвісив би, ось що.

– Дев’ять років, – промовив Джонні й важко опустився на стілець. – Камінь заплаче…

– Джонні, тобі недобре? Ти ж білий, як крейда.

– Все добре. Вмикай телевізор.

Невдовзі на екрані з’явився Джон Чанселлор з уловом за день: політична боротьба (виборчій кампанії Фреда Гарріса бракує запалу), урядові настанови (за словами президента Форда, американським містам слід виявляти більше здорового глузду в бюджетних питаннях), повідомлення з-за кордону (загальнонаціональний страйк у Франції), біржові новини (курс іде вгору) і, нарешті, «для душі» – розповідь про хлопчика з церебральним паралічем, який, проте, зумів вигодувати корову.

– Мабуть, уже не дадуть, – сказав Герб.

Та після рекламної вставки Чанселлор сказав:

– В одному з невеликих міст на заході штату Мен сьогодні панують страх і обурення. Йдеться про Касл-Рок, де за останні п’ять років учинено п’ять жахливих убивств: зґвалтовано й задушено п’ять жінок і дівчат віком від чотирнадцяти до сімдесят одного року. А сьогодні місто було вражене новим убивством, жертвою якого стала дев’ятирічна дівчинка. Репортаж із Касл-Рока веде Кетрін Маккін.

І ось вона вже на екрані, схожа на чарівне видіння, перенесене на підмостки реального життя. Вона стояла перед будинком міської управи, і перші сніжинки, ніби віщуючи надвечірню заметіль, припорошували її пальто й біляве волосся.

– Це невелике фабричне містечко Нової Англії охоплене сьогодні тривогою, що помалу переростає в істерію, – почала вона. – Населення Касл-Рока давно уже втратило спокій через невідомого злочинця, якого в місцевій пресі називають «душогубом із Касл-Рока», а також «листопадовим убивцею». Цей неспокій змінився справжнім жахом – тут ніхто не вважає це слово перебільшенням – після того, як сьогодні вдень знайшли тіло Мері Кейт Гендрасен. Убивство вчинено у міському парку, недалеко від естради, де колись було знайдено труп офіціантки Елми Фречет, першої жертви «листопадового вбивці».

На екрані виникла панорама міського парку, похмурого й неживого в пелені снігу. Потім з’явилася шкільна фотографія Мері Кейт Гендрасен, на якій дівчинка пустотливо всміхалась, показуючи широкі металеві скобки на зубах. Гарне біляве волосся. Сукенка кольору електрик. Мабуть, її найкраща, гірко подумав Джонні. Мама старанно вбрала дочку, щоб та добре вийшла на шкільному фото.

Репортаж тривав – тепер глядачам нагадували історію попередніх убивств, – але Джонні був уже біля телефону й набирав номери: спершу довідкової служби, а тоді шерифової контори. Він насилу крутив диск, у голові в нього гупало.

З вітальні вийшов Герб і здивовано поглянув на нього.

– Кому це ти дзвониш, сину?

Джонні похитав головою, дослухаючись до гудків на тому кінці. Нарешті там зняли трубку.

– Контора шерифа округу Касл.

– Будьте ласкаві, я хотів би поговорити з шерифом Беннерменом.

– А хто ви?

– Джон Сміт, із Паунела.

– Заждіть, будь ласка.

Джонні обернувся до телевізора й побачив на екрані Беннермена, яким він був удень – у підбитій хутром куртці з каптуром і шерифськими нашивками на рукавах. Його оточували репортери, і він мав трохи розгублений вигляд, проте мужньо відповідав на їхні запитання. То був здоровий чолов’яга з високим чолом і темною кучерявою чуприною. Окуляри без оправи здавалися зовсім недоречними на його великому обличчі, а втім, на таких чоловіках окуляри завжди здаються недоречними.

– Ми опрацьовуємо цілий ряд версій, – сказав Беннермен на екрані.

– Алло! Містер Сміт? – почувся голос Беннермена в трубці.

Знов оте чудне почуття роздвоєності. Беннермен був у двох місцях водночас. Можна навіть сказати, у двох часах водночас. На мить у Джонні аж голова пішла обертом. Так почуваєш себе, катаючись на ярмарковій круговерті чи на «гігантських кроках».

– Містер Сміт? Ви мене чуєте?

– Так, чую. – Джонні проковтнув клубок у горлі. – Я вирішив спробувати.

– Молодчага! З біса радий…

– Ви не радійте, бо ще не відомо, чи з того щось вийде.

– Я знаю. Але… не поженешся, то й не спіймаєш. – Беннермен прокашлявся. – Я кулею вилечу з цього міста, як хтось дізнається, що я мусив удатися до ясновидця.

На обличчі Джонні майнула бліда подоба усмішки.

– Притому до викритого ясновидця.

– Ви знаєте, де в Бріджтоні кафе «У Джона»?

– Знайду.

– Ми зможемо зустрітись там о восьмій?

– Так, думаю, що зможемо.

– Дякую, містере Сміт.

– Нема за що.

Джонні поклав трубку. Герб пильно дивився на нього. На екрані телевізора мигтіли кадри вечірньої хроніки.

– Він тобі вже дзвонив?

– Так. Сем Вейзак сказав йому, що я, мабуть, зможу допомогти.

– А ти як думаєш? Зможеш?

– Не знаю, – відповів Джонні, – але голова вже не так болить.

6

Він спізнився на п’ятнадцять хвилин. Кафе «У Джона» було чи не єдиним закладом на Головній вулиці Бріджтона, який ще не зачинився. Снігоочисники не встигали прибирати сніг, і серед вулиці в кількох місцях уже виросли замети. Свистів вітер, на перехресті двох шосе, 302-го і 117-го, гойдався світлофор-мигавка. Біля входу до кафе стояла поліційна патрульна машина із золотими літерами на дверцях: «Шериф округу Касл». Джонні поставив свою машину поруч і зайшов у кафе.

Беннермен сидів за столиком, перед ним була чашка кави й судок з чілі. Телевізор увів Джонні в оману. Беннермен виявився не просто здоровим чолов’ягою, а справжнім велетом. Джонні підійшов і назвав себе.

Беннермен підвівся й потис йому руку. За першим же поглядом на бліде, змарніле обличчя Джонні та його худюще тіло, що потопало в просторій штормівці, він подумав: «Цей хлопець хворий і, мабуть, не довго протягне». Тільки голубі очі Джонні були напрочуд живі й чіпко, пронизливо, з відвертою цікавістю дивилися на шерифа. А коли руки їхні зімкнулися, Беннермен відчув якесь дивне збудження, – згодом він назве його відтоком. Відчуття було трохи подібне до того, коли торкнешся рукою оголеного електричного дроту. Потім воно минуло.

– Радий, що ви приїхали, – сказав Беннермен. – Чашку кави?

– Дякую.

– А як щодо порції чілі? Воно в них тут просто чудове. Мені з моєю виразкою шлунка й не слід би його їсти, а от не можу втриматись. – Помітивши на обличчі ДжоннІ подив, він осміхнувся: – Я розумію, такий здоровило – і раптом виразка, навіть дивно, правда?

– Це кожного може спіткати.

– А ви не з боязких, – сказав Беннермен. – Що ж спонукало вас змінити своє рішення?

– Повідомлення у вечірніх новинах. Про оту дівчинку. Ви певні, що це той самий?

– Той самий. Однаковий спосіб дії. І група сперми.

Він уважно розглядав обличчя Джонні. Підійшла офіціантка.

– Кави? – спитала вона.

– Чаю, – сказав Джонні.

– І порцію чілі, міс, – докинув Беннермен, а коли офіціантка пішла, знов обернувся до Джонні. – Той лікар каже, що, взявши в руки якусь річ, ви іноді можете визначити, звідки вона, кому належить і всяке таке.

Джонні посміхнувся.

– Ну і що ж, – мовив він, – ось я тільки потиснув вашу руку, а вже знаю, що у вас є ірландський сетер, якого звуть Рудик. Знаю, що він старий, помалу сліпне, і ви вже часом думаєте, чи не приспати його уколом, але не уявляєте собі, як поясните це доньці.

Беннермен упустив ложку в судок із чілі – хляп! – і, розкривши рота, втупився в Джонні.

– Боже милий! – сказав він. – І все це ви видобули з мене? Просто оце тепер?

Джонні кивнув.

Беннермен покрутив головою і пробурмотів:

– Одна річ, коли хтось розповідає тобі про таке, і зовсім інша… Слухайте, а це вас не виснажує?

Джонні здивовано поглянув на шерифа. Про це його ще ніхто не запитував.

– Так, виснажує.

– А все-таки ви дізналися. Ах ти ж чорт!

– Але послухайте, шерифе…

– Джордж. Звіть мене просто Джордж.

– Гаразд. А ви мене просто Джонні. Так от, Джордже, того, чого я про вас не знаю, вистачить на п’ять великих книг. Я не знаю, звідки ви родом, в якій поліційній школі вчилися, хто ваші друзі, де ви мешкаєте. Знаю, що ви маєте малу дочку, її звуть начебто Кеті, але не зовсім так. Але не знаю, що ви робили минулого тижня, яке любите пиво, яка телевізійна передача вам найбільш до вподоби…

– Мою дочку звуть Катріна, – тихо мовив Беннермен. – їй дев’ять років. До речі, Мері Кейт була її однокласницею.

– Я ось до чого веду: іноді моя… здатність про щось дізнатися буває дуже обмежена. Через мертву зону.

– Мертву зону?

– Звідти, сказати б, не надходять сигнали, – пояснив Джонні. – Я ніколи не можу визначити назви вулиць, адреси. З цифрами також скрутно, хоч часом вони й зринають.

Офіціантка принесла Джонні чілі і чай. Він покуштував чілі й схвально кивнув Беннерменові.

– Ваша правда, смакота. А надто такого вечора.

– От і беріться до нього, – сказав той. – Ну й люблю ж я добре чілі! Хоч моя виразка від нього просто казиться. А я їй: є, виразко, іди ти знаєш куди… І наминаю.

Вони якусь хвилю мовчали. Джонні їв чілі, Беннермен з цікавістю роздивлявся на нього. Звісно, цей Сміт міг заздалегідь дізнатися про те, що він має собаку, якого звуть Рудик. І навіть про те, що Рудик старий і майже сліпий. Підемо далі: якщо він знав Катрінине ім’я, то цілком міг укинути оте непевне «начебто Кеті, але не зовсім так» просто задля більшої переконливості. Але навіщо? А чим пояснити оте дивне відчуття, яке пронизало його, коли Сміт торкнувся його руки? Ні, якщо це й фокус, то з біса майстерний.

Вітер надворі завивав усе дужче й, здавалося, розхитував невеличку будівлю. Сніг геть заліпив вікна кегельбану на тому боці вулиці.

– Чуєте? – мовив Беннермен. – Тепер, мабуть, до ранку не вщухне. От і вірте після цього, ніби зими пом’якшали.

– Ви щось знайшли? – спитав Джонні. Якісь предмети, що належали злочинцеві?

– Сподіваємося знайти, – сказав Беннермен, та одразу ж із сумнівом похитав головою. – Але надія на це мала.

– Поясніть мені.

Беннермен розказав усе до ладу. Початкову школу й бібліотеку розділяє міський парк. І коли комусь із учнів була потрібна для самостійної роботи якась книжка, вони звичайно йшли туди навпростець. Учитель давав спеціальний квиток, а в бібліотеці, відпускаючи учня назад, робили на тому квитку свою позначку. Майже посеред парку є неглибока улоговинка. На її західному краю стоїть оркестрова естрада, а в самій улоговинці – десятки зо два лав, де звичайно сидять слухачі концертів, а восени – футбольні вболівальники, що збираються там на свої зустрічі.

– Ми гадаємо, що злочинець сидів на лаві й чекав, поки якась дівчинка піде повз те місце сама. З жодного краю парку побачити його не могли. А стежка проходить північним схилом улоговинки, недалеко звідти. – Беннермен скрушно похитав головою. – Треба ж було й ще такому статися, щоб і оту першу жінку, Елму Фречет, він теж убив там, просто на естраді. Уявляю собі, як мене мерзитимуть на зборах виборців у березні… якщо я тільки вдержуся до березня. Я, звісно, можу показати їм свою доповідну записку міському управителеві з проханням дати людей, які б патрулювали в парку в години шкільних уроків. Хоча, коди я її писав, мені й на думку не спадав той убивця, як перед богом кажу. І в найстрашнішому сні не міг припустити, що він знов повернеться на те місце.

– То що, ваше прохання відхилили?

– Не знайшли на це коштів, – відказав Беннермен. – Вони тепер, звісно, скинуть усе на муніципальну раду, а ті вже якось потраплять обернути це знов-таки проти мене, тим часом як могила Мері Кейт Гендрасен заростатиме травою і… – Він на хвилю замовк, наче ті слова душили його.

Джонні співчутливо дивився на його похилену голову.

– Та й навряд би це щось зарадило, – провадив Беннермен уже рівнішим тоном. – Здебільшого ми відряджаємо на патрулювання жінок, а тому бахуряці, на якого ми полюємо, здається, байдуже, скільки їм років.

– То ви певні, що він чекав на лаві?

Беннермен був певен. Біля лави знайшли дванадцять свіжих сигаретних недокурків, ще чотири знайшли за естрадою і там-таки – порожню пачку. На жаль, злочинець курив «Мальборо» – одну з найпоширеніших у країні марок сигарет. Целофанову обгортку піддали експертизі, але жодного відбитка пальців не виявили.

– Жодного відбитка? – перепитав Джонні. – Дивно, правда ж?

– Чому ви так вважаєте?

– Ну, неважко здогадатися, що вбивця був у рукавичках, хай навіть і не думав про відбитки, а просто від холоду… Але ж продавець…

Беннермен посміхнувся.

– Ви непогано метикуєте в цьому ділі. Одначе ви не курець.

– Ні, – визнав Джонні. – Колись в університеті трохи покурював, та після катастрофи зовсім не курю.

– Пачку звичайно тримають у нагрудній кишені. Витяг, узяв сигарету, засунув пачку назад. Якщо ви в рукавичках, то нових відбитків ви не залишаєте, а ті, що були, зітруться. Зрозуміли? Крім того, ви не врахували ще одного, Джонні. Знаєте чого?

Джонні подумав і сказав:

– Пачку могли просто витрусити з блока. А блоки пакує машина.

– Точно, – підтвердив Беннермен. – Казанок у вас таки варить.

– А торговельний ярлик на пачці чий?

– Штату Мен.

– Отже, якщо вбивця і той курець – одна особа… – замислено мовив Джонні.

Беннермен знизав плечима.

– Звісно, теоретично це може бути й не так. Але я намагався уявити собі, хто ще холодного зимового ранку став би так довго сидіти на парковій лаві – він же встиг викурити кільканадцять сигарет, – і нікого іншого уявити я не зміг.

Джонні відсьорбнув чаю.

– І ніхто з дітей, що проходили парком, нічого не бачив?

– Нічого, – сказав Беннермен. – Я сам поговорив з усіма школярами, що ходили вранці до бібліотеки.

– Оце куди важче збагнути, ніж те, що на пачці не лишилося відбитків. А вас воно не дивує?

– Не так дивує, як жахає. Ви тільки подумайте; він сидить там і чекає, поки з’явиться дитина – дівчинка, – і то сама. Коли йдуть двоє чи кілька дітлахів, він чує їх здаля. І щоразу ховається за естрадою…

– А сліди? – спитав Джонні.

– Де там ті сліди сьогодні вранці. Снігу ще не було, тільки промерзла земля… Отож цей клятий маніяк, якому треба б видерти й запхати в горлянку все його бахурське причандалля, щоразу ховається за естрадою.

Хвилин за десять до дев’ятої парком проходять Пітер Гаррінгтон і Мелісса Логтінс. У школі вже двадцять хвилин тому почались уроки. Коли ці двоє зникають з очей, він повертається назад на лаву. А о чверть на десяту знов ховається за естрадою. Цього разу йдуть дві дівчинки – Сьюзен Флареті й Катріна Беннермен.

Джонні рвучко, зі стуком, поставив чашку на стіл. Беннермен зняв окуляри й люто протирав скельця.

– То й ваша дочка там проходила? О боже!

Беннермен знову надів окуляри. Обличчя його потемніло й спотворилось від гніву. І від страху, подумав Джонні. Страхало його не те, що виборці дадуть йому відкоша чи «Юніон лідер» ще раз нападеться на тупаків поліцаїв із сусіднього Мену, – його страхало те, що коли б його дочці трапилося сьогодні піти до бібліотеки самій…

– І моя дочка, – тихо підтвердив Беннермен. – Певно, вона пройшла за якихось п’ятнадцять-двадцять кроків віт того… того звірюки. То ви можете собі уявити, в якому я стані?

– Можу, – відповів Джонні.

– Та ні, думаю, що не можете. Я почуваю себе так, наче ледь не ступив у порожню шахту ліфта. Або за столом передав комусь гриби, а той отруївся ними й помер. Почуваю себе геть обліпленим грязюкою. Смердючим лайном. Мабуть, тому я і вирішив зрештою подзвонити вам. Я ладен на все, аби тільки схопити того мерзотника. На все що завгодно.

За вікном із снігової заметілі, наче якесь чудисько у фільмі жахів, виповзла величезна оранжева снігоочисна машина. Тоді зупинилась, з неї вибралися два чоловіки. Вони перетнули вулицю, увійшли в кафе й рушили до стойки.

Джонні допив чай. Їсти чілі йому перехотілося.

– Так от, він знов сідає на лаву, – повів далі Беннермен. – Але не надовго. О дев’ятій двадцять п’ять він чує, як повертаються з бібліотеки Гаррінгтон і Логгінс. І він знов-таки ховається за естраду. О дев’ятій двадцять п’ять – це приблизно, бо позначки в їхніх квитках зроблено в бібліотеці о дев’ятій вісімнадцять. А о дев’ятій сорок п’ять до бібліотеки йшли три хлопчаки з п’ятого класу. І один з них начебто бачив за естрадою «якогось типа». Оце і все, що ми знаємо про зовнішність злочинця. «Якийсь тип». Може, розіслати повідомлення по всіх усюдах, як гадаєте? Зверніть пильну увагу на якогось типа. – Беннермен коротко й хрипко засміявся, – О дев’ятій п'ятдесят п’ять моя дочка і її подружка Сьюзен ідуть назад до школи. І ось приблизно о десятій нуль п’ять з’являється Мері Кейт Гендрасен… сама. Катріна і Сью зустрілися з нею на надвірних сходах школи. Ще й привітались.

– Боже милий, – пробурмотів Джонні й запустив пальці в чуприну.

– Нарешті, десять тридцять. Ті три п’ятикласники повертаються з бібліотеки. Один з них помічає щось на естраді. То Мері Кейт, ноги в неї голі й перемазані кров’ю, а обличчя… обличчя…

– Заспокойтеся, – мовив Джонні й поклав руку на плече шерифові.

– Не можу я заспокоїтися, – сказав той, ніби вибачаючись. – Вісімнадцять років працюю в поліції, а такого ще не бачив. Він зґвалтував дівчинку, і самого цього було досить… досить, щоб убити її… Медичний експерт сказав, що він так… ну, там такі розриви… атож, це напевне її вбило б… аж ні, він ще й задушив її… Задушити дев’ятирічну дівчинку й отак покинути… просто на естраді, із закривавленими ногами…

Раптом з очей Беннермена потекли сльози. Біля стойки ті двоє із снігоочисної машини обговорювали матчі за суперкубок. Беннермен зняв окуляри й утер обличчя носовиком. Плечі його здригались. Джонні мовчки колупався ложкою в своєму чілі.

Нарешті шериф сховав носовика в кишеню. Очі його почервоніли, обличчя без окулярів здалося Джонні якимсь не таким, немовби голим.

– Даруйте мені, друже, – сказав Беннермен. – Важкий був день.

– Та чого там, – мовив Джонні.

– Я знав, що цим скінчиться, але думав, якось дотягну до дому.

– Мабуть, надто довго було чекати.

– Ви маєте щиру, співчутливу вдачу. – Беннермен знов надів окуляри. – Та ні, не тільки це. Щось у вас ще таке є. Біс його знає, не можу сказати, але щось є.

– Які ще виявлено сліди?

– Ніяких. Майже за все мушу хапатися сам, бо поліційне управління штату ніяк не розворушиться. Так само, як і спеціальний слідчий прокуратури, і наш загальний улюбленець із ФБР. Окружна медична експертиза визначила групу сперми, але на сьогодні це нам ще нічого не дає. Найдужче дивує мене те, що під нігтями жодної із жертв не знайдено ані волосинки, ані найменшої часточки шкіри. Вони ж усі напевне опиралися, але ми не маємо й крихти шкірної тканини. Мабуть, тому мерзотникові сам диявол допомагає. Він ні разу не загубив ні ґудзика, ні чека з крамниці, анічогісінько. З ласки генерального прокурора до нас тут приїхав один психолікар з Огасти, то він каже, що всі ті психи рано чи пізно виказують себе. Оце така втіха. А що, як пізно? Коли ще з десяток трупів матимемо?

– Та сигаретна пачка у вас у Касл-Року?

– Так. Джонні підвівся.

– Тоді їдьмо.

– Моєю машиною?

Джонні прислухався, як надворі завиває вітер, і ледь помітно всміхнувся.

– Такого вечора зовсім непогано мати поруч себе полісмена, – сказав він.

7

Хурделиця розбурхалась над усяку міру, і навіть шерифовою поліційною машиною вони добиралися до Касл-Рока аж півтори години. Було вже двадцять хвилин на одинадцяту, коли вони ввійшли у вестибюль міської управи й стали оббивати сніг з чобіт.

У вестибюлі чатувало з півдесятка репортерів: вони сиділи на лаві під незугарним старим портретом якогось із батьків-засновників міста й розповідали один одному про свої вчорашні вечірні походеньки. Побачивши Беннермена й Джонні, вони миттю підхопились і обступили їх.

– Шерифе Беннермен, це правда, що розслідування зрушило з місця?

– Поки що нічого сказати вам не можу, – незворушно відповів Беннермен.

– Кажуть, ви затримали якогось чоловіка з Оксфорда. Це так, шерифе?

– Ні. Товариство, дозвольте нам…

Та вони вже обернулися до Джонні, і в нього аж серце впало, коли він упізнав двох репортерів, що були присутні на тій прес-конференції в лікарні.

– Боже ти мій! – вигукнув один з них. – Ви ж Джон Сміт, чи не так?

– Так, – відказав Джонні. – Це я.

– Той самий ясновидець? – вихопився ще один.

– Слухайте, дайте нам пройти! – підвищив голос Беннермен. – Чи ви не маєте іншого діла, як…

– «Всепроникний погляд» твердить, що ви шахрай, – озвався молодик у теплому пальті. – Це правда?

– Можу сказати вам тільки одне, – відповів Джонні. – «Всепроникний погляд» друкує те, що йому до вподоби… Слухайте, нам треба…

– То ви заперечуєте версію «Всепроникного погляду»?

– Це справді все, що я можу сказати.

Вони зачинили за собою двері з матовими шибами і пройшли до шерифової контори, а газетярі вже бігли наввипередки до двох таксофонів на стіні біля будки чергового.

– Ну й вскочили ми в лайно, – скрушно сказав Беннермен. – Богом присягаюся, я й подумати не міг, що вони стовбичитимуть тут за такої негоди. Треба було провести вас задніми дверима.

– Дарма, – гірко мовив Джонні. – Ви хіба не знаєте, що всі ми, екстрасенси, страшенно ласі до реклами? Задля цього, власне, й стаємо екстрасенсами.

– Ні, не вірю, – відказав Беннермен. – Принаймні щодо вас. Ну, що сталося, те сталося. Нічого тепер не вдієш.

А Джонні вже ніби навіч бачив газетні заголовки – гостру присмачку до каші, яка вже й так аж булькала на вогні. Шериф із Касл-Рока залучає до розслідування вбивства місцевого екстрасенса… «Листопадового вбивцю» шукатиме ясновидець… «Моє зізнання в шахрайстві – фальшивка», – заявляє Джон Сміт.

У першій кімнаті були два шерифові помічники. Один сидів і спав, другий пив каву й похмуро переглядав купу рапортів.

– Його що, дружина з дому витурила, чи як? – І роздратовано кивнув на сплячого Беннермен.

– Він щойно повернувся з Огасти, – відповів помічник. То був ще зовсім хлопчисько із запалими від утоми очима. Він з цікавістю позирав на Джонні.

– Джонні Сміт… Френк Додд. А цього сплячого красеня звуть Роско Фішер.

Джонні кивнув головою, вітаючись.

– Роско каже, що генеральний прокурор вимагає подати йому всю справу, – сказав Додд шерифові. Вираз його обличчя був обурений, задерикуватий, але водночас наче й трохи зляканий. – Маємо добрий подарунок на Різдво, еге ж?

Беннермен поклав руку Доддові на потилицю й злегка поплескав його.

– Даремно ти так потерпаєш, Френку. Та й надто ревно гризеш цю справу.

– Просто я весь час думаю: має ж виплисти щось із оцих рапортів. – Додд знизав плечима і тицьнув пальцем у купу паперів. – Бодай що-небудь.

– Іди додому й відпочинь, Френку. І цього сплячого красеня забери. Бо нам ще тільки бракувало, щоб хтось із репортерів його тут клацнув, а завтра фото в газеті й підпис: «Розслідування в Касл-Року йде на повний хід», – і нас усіх посилають мести вулиці.

Беннермен провів Джонні до свого кабінету. Стіл, завалений паперами. На підвіконні – потрійна складана рамка з фотографіями дружини й дочки Катріни. На стіні – акуратно вправлений під скло диплом, а поряд, так само під склом, перша сторінка місцевої газети з повідомленням про перемогу Беннермена на виборах.

– Кави? – спитав Беннермен, відмикаючи шафу.

– Ні, дякую. Краще чаю.

– Свій чай місіс Шугермен пильно береже, – сказав шериф. – Щодня забирає його з собою додому. Ви вже даруйте. Можу запропонувати тонік, але до автомата знову доведеться проходити крізь той стрій. Хай їм чорт, хоч би вже позабирались по домівках.

– Та пусте, обійдуся.

Беннермен повернувся від шафи з невеликим пакетом на кнопках.

– Оце вона, – сказав він. Потім, якусь хвилю повагавшись, віддав пакет Джонні.

Джонні взяв його, але розкривати не квапився.

– Як ви розумієте, гарантій ніяких. Нічого обіцяти не можу. Іноді виходить, іноді ні.

Беннермен стомлено здвигнув плечима й повторив:

– Не поженешся, то й не спіймаєш.

Джонні розкрив пакет і витрусив на долоню порожню пачку «Мальборо». Звичайну червоно-білу пачку. Він тримав її в лівій руці й дивився на стіну. Сіра стіна. Непримітна сіра стіна. Червоно-біла пачка. Непримітна червоно-біла пачка. Він переклав її в другу руку, потім стиснув між долонями. Він чекав, чекав бодай якогось сигналу. Нічого не надходило. Він і далі тримав пачку між долонями, сподіваючись уже без надії, хоча й знав, що коли сигнали надходять, то одразу ж.

Нарешті він повернув пачку Беннерменові… – Вибачайте, – тільки й мовив.

– Нема діла, еге?

– Еге.

У двері недбало постукали, і до кабінету засунулась голова Роско Фішера. Вигляд він мав трохи засоромлений.

– Джордже, ми з Френком рушаємо додому. Здається, ви застукали мене сонного.

– Гляди, щоб я не застукав тебе сонного в патрульній машині, – сказав Беннермен. – Вітай од мене Діні.

– Неодмінно. – Фішер швидко позирнув на Джонні й причинив двері.

– Ну що ж, – мовив Беннермен. – Принаймні спробували, і то добре. Я одвезу вас назад…

– Я хотів би поглянути в парку, – зненацька мовив Джонні.

– Це марна справа. Там усе замело.

– Але ви можете знайти те місце?

– Авжеж. Та що це дасть?

– Не знаю. І все-таки ходімо.

– Джонні, за нами потягнеться й уся та братія. Це ж ясно як божий день.

– Ви казали щось про задні двері.

– Казав, але то запасний вихід. Увійти там можна, а якщо спробуємо вийти, спрацює сигналізація.

Джонні тихенько свиснув.

– Тоді біс із ними, хай тягнуться.

Беннермен якусь хвилю замислено дивився на нього, тоді кивнув головою.

– Гаразд, ходімо.

8

Тількй-но вони вийшли у вестибюль, як репортери враз попідхоплювались і оточили їх. Джонні це нагадало про те, як колись у Даремі він ходив на риболовлю повз ветху собачу буду, де одна схибнута стара тримала своїх колі. І досить було комусь з’явитися там з вудкою, як усі ті собацюри з гавкотом і гарчанням вискакували з буди й наганяли на перехожого неабиякого страху. Хоча й ніколи по-справжньому не кусали, тільки хапали за ноги.

– Ви вже знаєте, хто це, Джонні?

– Бодай якесь уявлення маєте?

– Є біоструми, містере Сміт?

– Шерифе, це ви вирішили залучити екстрасенса?

– Шерифе Беннермен, а в поліції штату й прокуратурі про це знають?

– Ви маєте надію розкрити цю справу, Джонні?

– Шерифе, він офіційно бере учать у розслідуванні?

На ходу застібаючи змійку на куртці, Беннермен повільно, але впевнено проштовхувався вперед.

– Не маю чого сказати… Не маю…

Джонні взагалі мовчав.

Залишивши репортерів тупцяти у вестибюлі, Джонні й Беннермен вийшли надвір і спустилися засніженими сходами. І тільки тоді, коли вони поминули шерифову машину й почали переходити вулицю, хтось із репортерів збагнув, що вони вирушили до міського парку. Кілька чоловік прожогом кинулися по свої пальта. А ті, що й раніш були вдягнені, вискочили за двері й, галасуючи, як школярі, пустилися сходами вниз за шерифом і Джонні.

9

Промінь ліхтарика хитався в засніженій темряві. Свистів вітер, обкидаючи їх зусібіч скісними пасмугами снігу.

– Ні біса ви однаково не побачите, – сказав Беннермен. – Ви ж… тьху ти!.. – Його мало не збив з ніг репортер у теплому пальті й недоладному береті.

– Пробачте, шерифе, – пробелькотів він. – Така слизота. А я забув галоші.

Попереду виникла з темряви жовта нейлонова мотузка, що перегороджувала дорогу далі. На ній хиталась на вітрі табличка з написом: «Поліційне розслідування».

– Голову ви теж забули, – відрубав Беннермен. – А тепер здайте назад! Усі назад, чуєте!

– Парк – громадська власність, шерифе! – гукнув хтось.

– Хай так, але тут працює поліція. Отож залишайтеся за цією огорожею, коли не хочете переночувати у мене в камері.

Він присвітив ліхтариком в обидва боки, щоб вони побачили, де тягнеться мотузка, а тоді підняв її, даючи Джонні пройти. Вони рушили схилом униз, туди, девиднілися завалені снігом лави. Репортери скупчилися за мотузкою і теж світили кількома ліхтариками, так що Джонні й шериф ішли мовби в світлі тьмяного прожектора.

– Так мете, що аж очі заліплює, – сказав Беннермен.

– Усе одно нема на що дивитись, – озвався Джонні – Хіба не так?

– Поки що так. А я казав Френкові, що ту мотузку вже можна зняти. Добре, що він не встиг. Ви хочете до естради?

– Потім. Спершу покажіть, де були недокурки. Вони пройшли трохи далі, і Беннермен зупинився.

– Тут, – сказав він і присвітив ліхтариком на лаву, що невиразним сніговим горбочком випиналась із замету.

Джонні стягнув рукавички, засунув їх у бічні кишені куртки, а тоді став навколішки й почав згрібати з лави сніг. І знов Беннермена вразило його бліде, виснажене обличчя. Стоячи отак на колінах перед лавою, Джонні скидався на фанатичного богомольця, що ревно кається в своїх гріхах.

Руки в Джонні змерзли, потім майже задубли. Сніг сипався з них, танучи між пальцями. Аж ось і дерев’яне сидіння, щербате, потріскане від негод. І раптом Джонні побачив ту лаву напрочуд виразно, наче крізь збільшувальне скло. Колись вона була зелена, але тепер майже вся фарба облізла й стерлась. Два іржаві залізні болти з’єднували сидіння із спинкою.

Він стиснув лаву обома руками, і на нього враз наринуло щось незбагненне – він ще ніколи не звідував такого сильного відчуття, та й згодом звідає щось подібне тільки раз. Чимдуж стискаючи лаву руками й нахмуривши чоло, він зосереджено, невідривно дивився на неї. То була…

(звичайна собі літня лава)

Скільки сотень різних людей сиділо на ній, слухаючи «Боже, благослови Америку», «Зорі і смуги навіки» і («Не кривдь своїх маленьких друзів з перепончастими лапками… може, ця качечка теж має діточо-о-ок.…») чи бойову пісню касл-рокських «Пантер»? Зелене листя, легкий осінній серпанок, наче спомин про шурхітливе кукурудзяне листя та людей з вилами у м’якому присмерку. Глухе гупання великого барабана. Соковитий звук золотих труб і тромбонів. Шкільний оркестр в ошатній уніформі…