Текст книги "Мертва зона"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 30 страниц)

Та, поки Стілсон був мером, діялися й інші речі, що дуже насторожували Джонні.

Видатки на міську бібліотеку скоротилися з одинадцяти до восьми тисяч доларів, а в останній рік Стілсонового правління – й до шести з половиною. І водночас на сорок процентів зросли асигнування на муніципальну поліцію. В гаражі міської управи з’явилися три нові патрульні машини, оснащені повними комплектами засобів упокорення. Штат поліції збільшився на дві одиниці, і, на настійну вимогу Стілсона, муніципальна рада ухвалила виділити поліційним чинам п’ятдесятипроцентну дотацію на придбання особистої зброї. Внаслідок цього заходу більшість полісменів у сонному новоанглійському містечку завели собі «магнуми-0,357» – знамениту «гармату» Нечупари Гаррі Каллагена. Також за Стілсонового правління було закрито юнацький спортивний клуб; встановлено, нібито на побажання громадськості, а насправді під тиском поліції, «комендантську годину» – десяту вечора – для підлітків; на тридцять п’ять процентів зменшено видатки на соціальне забезпечення.

Атож, чимало було навколо Грега Стілсона такого, що насторожувало й лякало Джонні.

Владний, свавільний батько і поблажлива, всепрощаюча мати. Політичні мітинги, більше схожі на рок-концерти. Загравання з юрбою, оті охоронці.

Ще від часів книжки Сінклера Льюїса[44]44
  Йдеться про політичний роман-памфлет «У нас таке неможливе» (1935), в якому письменник переконливо змалював гіпотетичну фашистську державу в США.


[Закрыть] люди засуджували й проклинали фашизм, боялися, щоб він не прийшов до влади в Америці, і цього таки не сталося. Щоправда, був у Луїзіані губернатор Х’ю Лонг, але ж Х’ю Лонга…

Х’ю Лонга застрілили.

Джонні заплющив очі й побачив, як Нго «стріляє» пальцем: бах, бах, бах. «Тигре, тигре, хижий зблиск, що сполохав темний ліс…»[45]45
  Початок вірша Вільяма Блейка «Тигр».


[Закрыть]

Ні, не можна сіяти зуби дракона. Не можна, коли не хочеш зрівнятися з Френком Доддом у його вініловому дощовику з каптуром. Чи з усіма отими Освальдами, Сірханами, Бреммерами. Маніяки всіх країн, єднайтеся… А хочеш – заповнюй і далі свої блокноти параноїдними міркуваннями, гортай їх серед ночі, аж поки остаточно зсунешся з глузду, а тоді надсилай оплачене поштове замовлення на гвинтівку. Джонні Сміт, познайомтеся з Писклявою Фромм[46]46
  Лінетт Фромм намагалася вчинити замах на президента Форда.


[Закрыть]. Дуже приємно, Джонні: все, що ви зібрали в цьому блокноті, знаходить у мене цілковите розуміння. Хочу відрекомендувати вас своєму духовному наставникові. Знайомтеся, Джонні, це Чарлі. Чарлі, а це Джонні. Ви, Джонні, кінчайте зі Стілсоном, а потім ми зберемося й порішимо решту свиней, щоб урятувати від них нашу країну…

В голові у нього паморочилось. Підступав неминучий напад болю. Цим кінчалося щоразу. Думки про Грега Стілсона щоразу викликали головний біль. Час лягати спати, і дай боже, щоб не снилося ніяких снів.

А все ж таки – Запитання.

Він уже давно записав те Запитання в блокноті й раз у раз повертався до нього. Записав чіткими літерами, ще й тричі обвів навколо, так наче огорожу поставив. Запитання було таке:

Якби машина часу раптом перенесла тебе в 1932 рік, чи вбив би ти Гітлера?

Джонні поглянув на годинник. За чверть перша. Вже настало 3 листопада, і вибори під знаком Двохсотріччя відійшли в історію. Ще не надійшли остаточні відомості з Огайо, але Картер упевнено вів перед. Де вже там його наздогнати. Колотнеча скінчилася, хто виграв, а хто програв. Джеррі Форд міг почепити свій жокейський кашкетик на цвях, принаймні до 1980 року.

Джонні підійшов до вікна й визирнув надвір. Великий будинок стояв темний, але над гаражами, в помешканні Нго, ще світилося. Нго, що незабаром мав стати американським громадянином, і досі спостерігав великий американський ритуал, що відбувається раз на чотири роки: колишні – на вихід, нові – на вхід.

Джонні ліг спати. Лежав довго, аж поки нарешті заснув.

І наснився йому усміхнений тигр.

Розділ двадцять другий

1

Герб Сміт узяв другий шлюб з Чарлін Маккензі, як і намічалось, 2 січня 1977 року. Церемонія відбувалася в конгрегаціоналістській церкві у Саутвест-Бенді. Батько нареченої, майже сліпий вісімдесятирічний дідок, передав дочку нареченому. Джонні, що стояв поряд з Гербом, у належну мить подав йому обручку. То була радісна нагода.

На весілля приїхала Сейра Хезлітт з чоловіком і сином, що встиг помітно підрости. Сейра була вагітна й променилася щастям та вдоволенням. Побачивши її, Джонні відчув гострий укол ревнощів, який захопив його зненацька, мов несподівана газова атака. Та за хвилю все це минуло, і згодом, під час весільної вечері, Джонні підійшов до них і заговорив.

Він уперше зустрівся з Уолтом Хезліттом. То був ставний гожий чоловік з тоненькими вусиками й дочасною сивиною в чуприні. Вибори до сенату штату Мен увінчалися для нього успіхом, і тепер він просторікував про наслідки національних виборів, про те, як важко співпрацювати з незалежним губернатором, а тим часом Денні шарпав його за штани й скиглив: «Ще пити, тату, ще пити, ще пити!…»

Сейра говорила мало, одначе Джонні весь час відчував на собі погляд її блискучих очей, і це його трохи сковувало, хоч водночас і якось наче тішило. А може, й трохи смутило.

Питва на вечері було вдосталь, і Джонні вдвічі перевищив свою звичайну міру, що становила дві чарчини. Може, на нього так подіяла нова зустріч із Сейрою, яка до того ж приїхала з чоловіком, чи, може, щасливе обличчя Чарлін: дивлячись на нього, Джонні остаточно усвідомив, що Віра Сміт пішла без вороття. Отож, коли хвилин через п’ятнадцять після від’їзду Хезліттів він рушив до Гектора Маркстоуна, батька молодої, в голові у нього приємно шуміло.

Старий сидів у кутку біля жалюгідних решток весільного пирога, склавши покручені артритом руки на головці свого ціпка. Він носив темні окуляри. Одна дужка була зламана і обмотана чорною ізоляційною стрічкою. Він пильно придивлявся до Джонні.

– Ти Гербів синок, еге?

– Так, сер.

Гектор Маркстоун обдивився його ще пильніше. Тоді сказав:

– У тебе кепський вигляд, хлопче.

– Мабуть, через те, що допізна працюю вночі.

– Треба приймати щось зміцнююче. Таке, щоб відновило сили.

– Ви були на першій світовій війні, правда ж? – спитав Джонні. До синього діагоналевого піджака старого було пришпилено кілька медалей і серед них французький Воєнний хрест.

– Був, аякже, – зрадів Маркстоун. – Служив під началом Джека Першінга. Американський експедиційний корпус. Сімнадцятий і вісімнадцятий роки. Пройшли крізь вогонь і воду. Місили багно, їли лайно. Ліс Белло, хлопче. Ліс Белло. Тепер це тільки назва в підручнику історії. А я там був. Я бачив, як там помирали люди. Місили багно, їли лайно і вставали в атаку усі заодно.

– Чарлін казала, що ваш син… Її брат…

– Бадді. Еге ж. Був би тепер тобі за дядька. Чи любили ми свого хлопчика? Та певно, що любили. Ім’я його було Джо, але всі казали на нього Бадді, мало не з пелюшок. А як отримали ту телеграму, так мати Чарлін і почала сходити в домовину.

– Його вбили на війні, так?

– Так, убили, – повільно промовив старий. – Сент-Лу, сорок четвертий рік. Не так уже й далеко від лісу Белло, як на нашу мірку. Вкоротили йому віку кулею. Нацисти…

– Я саме пишу нарис, – сказав Джонні, відчуваючи хмільну втіху з того, що звернув розмову на потрібний йому предмет. – Сподіваюся продати його в «Атлантік» чи, може, в «Гарперс»…

– То ти письменник? – Скельця темних окулярів блиснули на Джонні з новою цікавістю.

– Ну, власне, тільки пробую… – відказав Джонні. Він уже почав шкодувати, що так розбазікався. Атож, я письменник. Пишу в блокнотах під покровом ночі. – А цей нарис буде про Гітлера.

– Про Гітлера? Що про Гітлера?

– Та як вам сказати… Ну ось припустімо… припустімо, що ви сіли в машину часу й перенеслися назад, у тисяча дев’ятсот тридцять другий рік. У Німеччину. І припустімо, зустрілися з Гітлером. То вбили б ви його чи залишили живого?

Темні скельця окулярів поволі наблизились до самого обличчя Джонні. І він ураз протверезів, утративши й балакучість, і жвавість розуму. Тепер усе залежало від того, що відповість йому старий.

– Це не жарт, хлопче?

– Ні, не жарт.

Гектор Маркстоун зняв одну руку з головки ціпка, застромив її в кишеню штанів і цілу вічність порпався там. Нарешті вийняв руку з кишені. В ній був складаний ніж з кістяною колодочкою, що за багато літ пожовкла й витерлася до блиску. Тепер у діло пішла й друга рука, почавши повільно, з неймовірною обережністю, яку породжує артрит, видобувати з колодочки лезо. Воно лиховісно поблискувало в ясному світлі конгрегаціоналістської парафіяльної зали. В 1917 році той ніж помандрував до Франції разом з хлопчиськом, одним із хлоп’ячого війська, що палало бажанням дати відсіч брудним гуннам, які кололи багнетами малих дітей і ґвалтували черниць, і показати нікчемним французам, як треба воювати. Ті хлопчиська падали мертві під кулеметним вогнем, хворіли на дизентерію і смертельну інфлуенцу, ковтали гірчичний газ і фосген, виходили з пекельного лісу Белло геть розшарпані й знавіснілі зі страху, неначе зіткнулися там із самим дияволом. А потім виявилося, що все те було намарне, що все треба починати спочатку.

Десь грала музика. Люди сміялися, танцювали. Світильник-мигавка кидав у залу снопи теплого світла. Та все те відбувалося десь далеко. Джонні невідривно дивився на оголене лезо, немов загіпнотизований грою світла на гострому жалі.

– Бачиш? – тихо спитав Маркстоун.

– Бачу, – видихнув Джонні.

– Я б загнав його в самісіньке чорне, підступне серце того вбивці, – промовив Маркстоун. – Загнав би до відпору… а тоді ще й повернув, отак… – Він повільно крутнув лезом в один бік, а потім у другий. І осміхнувся, показавши гладенькі, наче в немовляти, ясна, між якими косо стирчав один-єдиний жовтий зуб. – Але перед тим, – додав старий, – я намастив би лезо щурячою отрутою.

2

– Чи вбив би я Гітлера? – перепитав Роджер Четсворт, видихаючи хмарки пари.

Вони прогулювалися вдвох засніженим гаєм за даремським будинком Четсвортів. У гаю стояла тиша. Був уже початок березня, але день випав холодний і німотно-тихий, наче в січні.

– Еге ж, саме так.

– Цікаве запитання, – сказав Роджер. – Безпредметне, але цікаве… Ні, не вбив би. Я, мабуть, вступив би до його партії. Спробував би щось змінити ізсередини. Може, вдалося б витіснити його або викрити. Звісно, коли б знати наперед, до чого все те дійде.

Джонні згадав обпиляні більярдні киї. Згадав ясно-зелені очі Санні Еллімена.

– А може, вас і самого вбили б, – сказав він. – У тридцять третьому році ті молодчики не тільки горлали пісні по пивницях.

– Так, ваша правда. – Роджер запитливо звів брови й поглянув на Джонні. – Ну, а як би вчинили ви?

– Сам не знаю, – відказав Джонні.

Роджер перевів розмову на інше.

– Як ваш батько і його дружина провели медовий місяць?

Джонні посміхнувся:

– Вони поїхали в Майямі-Біч, а там саме був страйк готельної обслуги, Чарлін сказала, що почувала себе як удома, бо довелося самій застеляти ліжка і все таке інше. А батько тепер соромиться людей: ходжу, каже, в березні геть засмаглий, наче якийсь піжон. Але, здається, обоє лишилися задоволені.

– Вони продали свої будинки?

– Так, причому в один день. І взяли майже стільки, скільки хотіли. Коли б не оті кляті лікарняні рахунки, ми б тепер ніякого клопоту не знали.

– Джонні…

– Що?

– Та ні, нічого. Вертаймося вже. Вип’ємо трохи віскі. «Шівас регаль» вам смакує?

– Ще б пак, – сказав Джонні.

3

Тепер вони читали «Джуда Непримітного», і Джонні вражало, як легко дається Чакові ця книжка (хоч на перших сторінках сорока не обійшлося без зітхань і ремствувань). Хлопець признався, що вночі з власного почину читає наперед, і вирішив після «Джуда» взяти ще якийсь роман Гарді. Уперше в житті він діставав від читання втіху і купався в ній, мов невинний юнак в обіймах зрілої жінки.

А поки що розгорнута книжка лежала в Чака на колінах корінцем догори. Вони з Джонні знов сиділи біля басейну, тільки ще без води, і на обох були піджаки. По небу пливли легкі білі хмарки, безладно намагаючись збитись у більшу хмару, щоб пролитися дощем. У повітрі вчувався якийсь загадковий і солодкий дух – дух близької весни. Було 16 квітня.

– Це знов одне з ваших трюкових запитань? – спитав Чак.

– Ні.

– Ну, а вони б мене схопили?

– Що-що? – Про це ніхто ще не запитував.

– Якби я вбив його, вони б мене схопили? І почепили б на ліхтарному стовпі, щоб я висів, як обскубане курча?

– Ну, я не знаю, – повільно промовив Джонні. – А втім, мабуть, таки схопили б.

– І я не зміг би перенестися в тій машині в наш славний новий світ? Назад у тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий рік?

– Думаю, що ні.

– Ну й нехай. Я б однаково вбив його.

– Навіть і отак?

– Ну звісно. – Чак злегенька посміхнувся. – Узяв би з собою ампулку з моментальною отрутою, чи зашив у комір сорочки бритвене лезо, чи я знаю… Аби не катували, коли схоплять. Але я вбив би його. Бо якби не вбив, то мене б аж довіку переслідували ті мільйони людей, яких він винищив.

– Аж довіку… – проказав за ним Джонні кволим голосом.

– Джонні, вам недобре?

Джонні примусив себе всміхнутися до хлопця.

– Та ні, все гаразд. Просто серце на мить наче завмерло.

Під майже безхмарним небом Чак знов узявся читати «Джуда Непримітного».

4

Травень.

І знов у повітрі запахло свіжоскошеною травою, знов забуяла цвітом незмінна улюблениця жимолость, розкрили свої пуп’янки троянди. Весна гостює в Новій Англії недовго – усього якийсь неоціненний тиждень, а потім диск-жокеї запустять «золоті диски» ансамблю «Біч бойз», розляжеться по околиці гудіння патрульної «хонди», і гарячий вітер принесе літо.

В один з останніх вечорів того неоціненного тижня Джонні сидів у своєму котеджі й дивився за вікно, у м’яку та глибоку весняну сутінь. Чака вдома не було: поїхав на шкільну танцювальну вечірку зі своєю новою дівчиною, набагато розвиненішою за кількох попередніх. «Вона читає», – довірчо повідав він Джонні, як тямущий чоловік іншому тямущому чоловікові.

Нго вже не жив у садибі. Наприкінці березня він дістав американське громадянство, у квітні запропонував свої послуги одному з курортних готелів у Північній Кароліні, а три тижні тому його запросили на розмову й одразу ж прийняли на головного доглядача території. Перед від’їздом він зайшов до Джонні.

– Мені здається, ви надто тривожитеся через тигрів, яких насправді немає, – сказав він. – Тигр смугастий, і тому в заростях його не видно. От стривоженій людині скрізь і ввижаються тигри.

– Але ж тигр є, – заперечив Джонні.

– Так, – погодився Нго. – Десь є. А ви тим часом марнієте на очах…

Джонні підвівся, рушив до холодильника й налив собі пепсі. Тоді вийшов зі склянкою на маленьку відкриту веранду. Він сидів, попивав пепсі й думав про те, як добре для людей, що мандрівки в часі неможливі. Над соснами зійшло жовто-рожеве око місяця, і на поверхню басейну лягла навскоси кривава доріжка. Десь закумкали й захляпали перші жаби. Трохи згодом Джонні зайшов до кімнати й хлюпнув у пепсі добрячу дещицю рому. А повернувшись на веранду, знову сів зі склянкою в руці, посьорбував свою суміш і дивився, як підбивається вгору місяць, поступово роблячись із жовто-рожевого німотно-таємничим сріблястим.

Розділ двадцять третій

1

23 червня 1977 року Чак прощався зі школою. Джонні, що вбрався з цієї нагоди в свій найкращий костюм, сидів у задушній залі разом із Роджером та Шеллі Четсвортами й дивився, як йому, сорок третьому за списком, вручають атестат. Шеллі пустила сльозу.

Потім відзначали цю подію на лужку в садибі Четсвортів. День був гарячий і паркий. На заході копичилися важкі, багристо-череваті грозові хмари. Вони помалу повзли понад обрієм, але насуватися начебто не збирались. Розчервонілий після трьох «шприців» Чак підійшов до Джонні разом зі своєю подружкою Патті Стрейчен і показав випускний подарунок батьків – найновіший годинник «Пульсар».

– Я казав їм, що хочу робота, але вони не спромоглися, – мовив він.

Джонні засміявся. Вони ще трохи погомоніли, а тоді Чак рішуче, мало не грубувато випалив:

– Я хочу подякувати вам, Джонні. Коли б не ви, не бачити б мені сьогодні ніякого атестата.

– Ні, це не так, – заперечив Джонні. Його занепокоїло те, що Чак ладен був заплакати. – Добре зерно завжди проросте.

– От і я йому те саме кажу, – докинула Чакова дівчина.

За її окулярами ховалася до пори холоднувата вишукана врода.

– Може, – сказав Чак. – Може, й так. – Але я однаково знаю, хто стоїть за моїм атестатом. Дякую, дякую, дякую. – Він обняв Джонні й міцно притис до себе.

Аж раптом, наче спалах, сяйнула чітка, напрочуд виразна картина, що змусила Джонні схопитись рукою за голову, ніби Чак не обняв його, а вдарив. Ця картина закарбувалась у свідомості, немов відбиток з друкарського кліше.

– Ні, – мовив він. – Немає виходу. Не йдіть туди, ні ти, ні вона.

Чак розгублено відступив. Він також відчув щось. Щось холодне, темне й незбагненне. У нього враз пропало будь-яке бажання доторкатися до Джонні, в ту мить він волів більш ніколи до нього не доторкатись. Так наче раптом відчув, як воно лежати живому в труні, коли над тобою прибивають віко.

– Джонні… – мовив він і затнувся. – Що… що це…

До них саме підходив Роджер зі склянками в руках, та тепер вражено спинився. Джонні дивився через Чакове плече на далекі грозові хмари. Очі його були відчужені й затуманені.

– Вам не можна туди, – сказав він. – Там немає грозовідводів.

– Джонні… – Чак злякано подивився на батька. – Щось із ним таке… напад, чи що.

– Блискавка, – голосно сповістив Джонні. Люди почали обертатися до нього. Він простер руки. – Спалах вогню. Коротке замикання в стіні. Двері… тиснява, не вийти… Горять люди… пахне смажениною…

– Що це він каже? – зойкнула Чакова дівчина. Гомін голосів довкола завмер. Усі стояли з тарілками та склянками в руках і дивилися на Джонні.

Роджер ступив уперед.

– Джоне! Джонні! Що з вами? Отямтеся! – Він клацнув пальцями перед затуманеними очима Джонні. На заході зарокотав грім, наче там перемовлялися велетні, граючи в карти. – Що сталося?

Голос Джонні звучав виразно й досить гучно, його чули всі п’ятдесят з чимось чоловік, що зібралися на лужку: бізнесмени з дружинами, вчителі з дружинами, даремські знайомі з високих верств.

– Сьогодні ввечері не пускайте сина з дому, а то він згорить разом з усіма іншими. Буде пожежа, страшна пожежа. Не пускайте його до «Кеті». Туди вдарить блискавка, і, поки приїде перша пожежна машина, все згорить дощенту. Загориться електропроводка. У дверях знайдуть обвуглені тіла, впізнати їх можна буде тільки з коронок і пломб у зубах. Це… це…

Раптом Патті Стрейчен закричала, сягнула рукою до рота й упустила додолу склянку. Кубики льоду розсипалися по траві, виблискуючи, мов неприродно великі діаманти. Якусь мить дівчина ще стояла, хитаючись у своїй пишній і світлій святковій сукні, а тоді повалилася непритомна, і її мати кинулась на допомогу, крикнувши на ходу до Джонні:

– Та що це на вас найшло? Бога ради, що на вас найшло?

Чак не відводив погляду від Джонні. Обличчя хлопця було біле як крейда.

Очі Джонні почали прояснюватись. Він обернувся до людей, що вражено дивились на нього.

– Перепрошую, – пробурмотів він.

Мати Патті стояла навколішки біля дочки, підвівши їй голову й легенько поплескуючи по щоках. Дівчина заворушилась і застогнала.

– Джонні… – прошепотів Чак і, не чекаючи відповіді, подався до Патті.

На лужку за будинком Четсвортів запала глибока тиша. Всі дивилися на нього, на Джонні. Знову з ним таке сталося, і знову всі витріщаються на нього. Так само, як оті медсестри в лікарні. І як репортери. Справжнісінькі тобі сороки на телефонних дротах. Стоять, забувши про свої склянки й тарілки з картопляним салатом у руках, і лупають очима так, ніби він розстебнув перед ними штани.

Йому захотілось утекти, десь сховатися. До горла підступала нудота.

– Джонні, – мовив Роджер і обняв його рукою, – ходімо звідси. Не треба вам тут стояти…

Десь далеко загуркотів грім.

– Що таке «Кеті»? – різко спитав Джонні, намагаючись вивільнити плечі з-під Роджерової руки. – Це не чиєсь житло, бо там є таблички з написом «Вихід». – Що це таке? Де воно?

– Та заберіть же його звідси! – мало не заверещала мати Патті. – Він знов доведе її до млості!

– Ходімо, Джонні.

– Та я ж…

– Ходімо.

Джонні дав повести себе до котеджу. Звуки їхньої ходи по всипаній жорствою доріжці здавалися дуже гучними. Більш ніщо не порушувало тиші. Тільки коли вони дійшли до басейну, позаду стало чути збуджене перешіптування.

– Де воно, те «Кеті»? – знову спитав Джонні.

– Як же ви не знаєте? – озвався Роджер. – Усе інше вам начебто відомо. Ви так налякали бідолашну Патті, що вона аж зомліла.

– Я не бачу де. Воно в мертвій зоні. Що це таке?

– Спершу зайдемо в дім.

– Я не хворий!

– Ні, але надто збуджені, – сказав Роджер.

Він говорив лагідно, заспокійливо, як говорять з душевнохворими. Цей його тон доводив Джонні мало не до розпачу. В голові заворушився знайомий біль. Зусиллям волі Джонні спробував притлумити його. Вони піднялися сходами до котеджу.

2

– Вам полегшало? – спитав Роджер.

– Що таке «Кеті»?

– Дуже модний придорожній бар-ресторан у Соммереворті. Випускні вечірки в «Кеті» – це вже своєрідна традиція. Не знаю навіть чому… Може, ви все-таки приймете аспірин?

– Ні. Не пускайте його туди, Роджере. В будинок ударить блискавка. І все згорить дощенту.

– Джонні, – повільно й дуже лагідно промовив Роджер Четсворт, – ви не можете цього знати.

Джонні відпив кілька маленьких ковтків крижаної води й поставив склянку. Рука його трохи тремтіла.

– Ви ж нібито довідувалися про моє минуле. То, мабуть…

– Так, довідувався. Але ви робите з цього неправильний висновок. Я знав, що вас вважають екстрасенсом чи як там, але мені був потрібен не екстрасенс. Я шукав репетитора. І ви показали себе дуже добрим репетитором. Як на мене, то ніякої різниці між добрими й поганими екстрасенсами немає, бо я взагалі не вірю в усякі такі штуки. Дуже просто. Не вірю – і край.

– То, виходить, я брехун.

– Зовсім ні, – відказав Роджер тим самим тихим, лагідним голосом. – У мене на фабриці в Сассексі є майстер, що ніколи не прикурить третій від одного сірника, але це не заважає йому бути добрим майстром. Я маю друзів, дуже ревних християн, і, хоч сам до церкви не ходжу, ми залишаємося друзями. Так само й ваша віра в те, що ви здатні прозирати майбутнє чи знаходити речі на відстані, анітрохи не вплинула на моє рішення взяти вас репетитором. А втім… не зовсім так. Вона просто втратила для мене будь-яку вагу, коли я вирішив, що це ніяк не відбиватиметься на вашій роботі з Чаком. Так і вийшло. Але в сьогоднішню пожежу в «Кеті» я вірю не більше, ніж у те, що місяць на небі зроблений із сиру.

– Авжеж, я не брехун, я просто ненормальний, – сказав Джонні.

По-своєму це було навіть цікаво. Роджер Дюссо та багато тих, хто писав Джонні листи, звинувачували його в шахрайстві. Четсворт перший добачив у нього комплекс Жанни д’Арк.

– Знов-таки ні, – заперечив Роджер. – Ви зовсім молодим стали жертвою жахливої катастрофи і тільки ціною величезних, неймовірних зусиль повернулися до життя, – мабуть, страшенно дорогою ціною. Я не люблю марно плескати язиком про такі речі, Джонні, а якщо хтось із тих людей на лужку, включаючи й матір Патті, захоче зробити з цього якісь нерозумні висновки, їм буде чемно сказано, щоб вони притримали язика й не судили про те, чого не тямлять.

– «Кеті», – раптом мовив Джонні. – А звідки ж тоді я знаю цю назву? І як довідався, що то не чиєсь житло?

– Від Чака. Весь останній тиждень він раз у раз заводить мову про ту вечірку.

– Зі мною – ні. Роджер знизав плечима.

– Може, він казав щось Шеллі або мені, а ви були поблизу й почули. Це відклалося у вашій підсвідомості, а потім…

– Авжеж, – з досадою сказав Джонні. – Усе, чого ми не розуміємо, що не вкладається у звичну схему, ми скидаємо на підсвідомість, чи не так? Вона – справжнє божество двадцятого століття. Як часто ви вдавалися до цього, Роджере, коли щось суперечило вашим прагматичним поглядам на світ?

В очах Роджера начебто зблиснув вогник – чи, може, це тільки привиділося Джонні.

– Насувалися грозові хмари, от у вас і виникла думка про блискавку, – сказав Роджер. – Невже ви не розумієте? Це ж так прос…

– Слухайте, – перебив його Джонні, – я ж вам ясно кажу. В той ресторан ударить блискавка. Він згорить. Не пускайте туди Чака.

О боже, знов підступає цей біль. Скрадається, наче тигр. Джонні мляво звів руку й потер чоло.

– Джонні, ви надто затялися на цьому.

– Не пускайте його, – повторив Джонні.

– Хай вирішує сам, заборонити йому я не можу. Він вільна біла людина, йому вже вісімнадцять років.

У двері постукали.

– Джонні, можна?

– Заходь, – сказав Джонні, і до кімнати ввійшов сам Чак.

Вигляд він мав стурбований.

– Як ви себе почуваєте? – спитав хлопець.

– Добре, – відповів Джонні. – Голова болить, ото й тільки. Чак… зроби ласку, не їдь туди сьогодні. Прошу тебе як друг. Незалежно від того, поділяєш ти татову думку чи ні. Дуже тебе прошу.

– Нема про що говорити, друже, – весело мовив Чак і, гепнувшись на диван, підчепив ногою подушечку. – Тепер Патті в ті місця й трактором не затягнеш. Такого страху ви на неї нагнали.

– Мені дуже жаль, – сказав Джонні, і від раптової полегкості йому стало аж млосно й трохи морозно. – Та водночас я дуже радий.

– Вам щось сяйнуло, правда? – Чак перевів погляд з Джонні на батька, а тоді назад на Джонні. – Я це відчув. Відчуття моторошне.

– Часом це переходить на інших. Розумію, як воно зле.

– Не дай боже ще колись таке звідати, – сказав Чак. – Але там… той ресторан і справді згорить?

– Так, – відказав Джонні. – Просто не треба туди потикатися.

– Але ж… – Чак стривожено поглянув на батька. – Випускні класи замовили весь той сарай. Шкільне начальство це тільки підтримує. Так куди безпечніше, ніж коли двадцять чи тридцять різних компаній розбредуться по околиці й питимуть хто де. А там має бути… – Чак на хвильку вмовк і вже з видимим переляком закінчив: – Там має бути щось із двісті пар. Тату…

– Твій тато цьому не вірить, – сказав Джонні.

Роджер встав і посміхнувся.

– Гаразд, ось ми зараз поїдемо в Соммерсворт і поговоримо з власником ресторану, – сказав він. – Наше свято на лужку все одно не вдалося. І якщо після того ви обидва стоятимете на своєму, ми зможемо сьогодні ввечері прийняти всіх у себе. – Він позирнув на Джонні. – Тільки за однієї умови, друже: ви не будете пити й допоможете наглядати за порядком.

– Залюбки, – мовив Джонні. – Але навіщо це вам, коли ви не вірите?

– Щоб ваша душа була спокійна, – відказав Роджер. – І Чакова теж. І щоб потім, коли нічого не станеться, мати змогу нагадати вам свої слова й добре посміятись.

– Ну що ж, так чи так, а дякую. – Тепер, коли напруження спало, Джонні почало трусити, зате головний біль трохи приглух.

– Тільки скажу вам усе як є, Джонні, – мовив Роджер. – Думаю, в нас більше шансів розжитися в пеклі на сніг, ніж змусити того хазяїна повірити вам на слово й відмінити банкет. Мабуть, такі зисковні вечори випадають йому не часто.

– Ну, придумаємо що-небудь… – озвався Чак.

– Наприклад?

– Наговоримо йому чогось такого… заб’ємо баки…

– Тобто обдуримо? Ні, на таке я не згоден. І не думай, Чаку.

– Ясно, – кивнув головою Чак.

– Тоді рушаймо, – жваво мовив Роджер. – Уже за чверть п’ята. Беремо «мерседес» – і в Соммерсворт.

3

Коли за двадцять хвилин до шостої вони троє зайшли в ресторан, його власник, Брюс Керрік, стояв за стойкою бару. Джонні побачив на дверях об’яву: «Сьогодні з 7-і вечора в нас зачинено – приватний банкет. Чекаємо вас завтра», – і в нього впало серце.

Не можна сказати, що Керрік збивався з ніг. Клієнтів у барі було обмаль: кілька робітників пили пиво й дивилися перший випуск вечірніх новин, та ще три парочки потягували коктейлі. Керрік слухав Джонні, і на обличчі його відбивався дедалі більший подив. А коли Джонні закінчив, він спитав:

– Ви сказали, ваше прізвище Сміт?

– Саме так.

– Містере Сміт, ходімте зі мною до вікна.

Він повів Джонні у вестибюль, до вікна біля дверей гардеробної.

– Вигляньте надвір, містере Сміт, і скажіть мені, що ви бачите?

Джонні виглянув, знаючи наперед, що він побачить. Шосе № 9 бігло на захід, просихаючи після недавнього дрібного дощику. Небо ясніло блакиттю. Гроза пройшла стороною.

– Нічого особливого. Принаймні поки що. Але ж…

– Ніяких «але ж», – відрубав Брюс Керрік. – Знаєте, що я думаю? Хочете, скажу по щирості? Я думаю, що у вас не всі дома. Чому ви вирішили розповідати свої байки саме мені, я не знаю і не хочу знати. Та коли ви маєте вільну хвилину, я вам поясню, що й до чого. Випускники виклали мені за цю вечірку шість з половиною сотень. Вони найняли першорядну рок-групу «Оук» з Мену. Гарячі страви уже в морозильній камері, хоч зараз саджай в ультрапіч. Салати на льоду. За питво плата окрема, більшості з тих діточок уже за вісімнадцять, і вони мають право пити скільки захочуть… та так сьогодні й робитимуть, і ніхто їм нічого не скаже, бо школу людина закінчує раз у житті. Отож я за іграшку покладу до кишені дві тисячі доларів. На сьогоднішній вечір я спеціально найняв шість офіціанток і розпорядницю. Якщо я відміню банкет, я не лише втрачу весь цей виторг, а й муситиму повернути оті шістсот п’ятдесят доларів за харч. Та ще не матиму й звичайних вечірніх відвідувачів, бо попередження про банкет висіло на дверях цілий тиждень. Ну як, до вас усе дійшло?

– Ви маєте на своєму даху грозовідводи? – спитав Джонні.

Керрік здійняв руки догори.

– Я йому розтлумачую, як стоять справи, а він мені про грозовідводи!.. Так, маю я, маю грозовідводи! Приїздив тут один тип, років уже десь із п’ять тому. Як почав мені співати, на скільки збільшиться моя страховка, і всяке таке інше. Отоді я й купив ті бісові грозовідводи. Ви задоволені?… Ой боже ж ти мій!.. – Він обернувся до Роджера й Чака. – Ну, а ви чого дивитесь? Чому дозволяєте цьому шизуватому розгулювати на волі? Ідіть уже звідси, чуєте? У мене й без вас діла вистачає.

– Джонні… – почав був Чак.

– Облиш, – сказав Роджер. – Ходімо. Пробачте, що забрали у вас час, містере Керрік, і дякуємо вам за чемність і увагу.

– Нема за що, – відказав Керрік. – Ото ще придурки! – І подався назад до бару.

Вони вийшли надвір. Чак із сумнівом поглянув на безхмарне небо. Джонні дивився в землю й понуро чвалав до машини, почуваючи себе найпослідущим дурнем. У скронях болісно гупало. Роджер стояв, застромивши руки в задні кишені штанів, і розглядав довгий низький дах ресторану.

– На що ти там роздивляєшся, тату? – спитав Чак.

– Немає ніяких грозовідводів, – замислено мовив Роджер Четсворт. – І духу немає.

4

Вони сиділи втрьох у вітальні великого будинку. Перед Чак ом був телефон. Хлопець нерішуче дивився на батька.

– Мало хто захоче міняти свої плани в останню годину, – сказав він.

– Головний їхній план – це вибратися з дому, – заперечив Роджер. – А туди чи сюди, не так уже й важить.