Текст книги "Мертва зона"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 30 страниц)

Розділ двадцять сьомий

1

Джонні піднявся дерев’яними сходами, очищеними від снігу й посипаними сіллю. Зайшовши у подвійні двері, він опинився у вестибюлі, стіни якого були обліплені зразками виборчих бюлетенів та оповістками про збори громади, що мали відбутися там 3 лютого. Серед них висіло й оголошення про наступний приїзд Грега Стілсона й поряд – портрет самого Конгресмена у зсунутій на потилицю незмінній касці, з жорсткою кривуватою посмішкою, що ніби промовляла: «Умили ми їх, еге ж, приятелю?» Трохи праворуч від зелених дверей, що вели до зали, увагу Джонні привернула табличка, досить-таки несподівана для нього, отож він став і кілька секунд мовчки розглядав її, видихаючи хмарки пари. Табличка стояла на дерев’яній підставці, і на ній було написано: «Сьогодні – іспити на водійські права. Приготуйте всі документи».

Він відчинив двері, ступив у запаморочливий жар, що йшов від великої груби, і побачив за столом полісмена. Той сидів у розстебнутій теплій куртці з каптуром. На столі перед ним були розкладені якісь папери й стояв прилад для перевірки зору.

Полісмен звів очі на Джонні, і в того наче щось обірвалося всередині.

– Ви до мене, сер?

Джонні показав на фотоапарат, що висів у нього на шиї.

– Та я, бачте, хотів трохи роздивитися, – сказав він. – Маю завдання від журналу «Янкі». Ми готуємо матеріал про громадські будівлі в Мені, Нью-Гемпширі й Вермонті. Ну й, певна річ, ілюстрований фотографіями.

– Робіть своє діло, – сказав полісмен. – Моя дружина читає «Янкі». А мене від нього на сон хилить.

Джонні усміхнувся:

– Архітектура Нової Англії відзначається деякою… е-е, старомодністю.

– Старомодністю… – із сумнівом повторив полісмен, та одразу ж викинув усе те з голови. – Хто там далі, прошу!

До столу підійшов якийсь молодик і подав полісменові іспитову карту. Той узяв її і сказав:

– Дивіться, будь ласка, в оцей окуляр і називайте дорожні знаки й сигнали, які я вам показуватиму.

Молодик припав оком до приладу. Полісмен поклав на його іспитову карту аркуш з номерами й відповідями. Джонні ступив кілька кроків центральним проходом і клацнув затвором, нібито знімаючи трибуну в кінці зали.

– Знак «стоп», – бубонів позаду молодик. – Це – «проїзд дозволено»… це – «увага»… немає правого повороту… немає лівого повороту…

Джонні аж ніяк не сподівався наразитись тут на полісмена. Він навіть не завдав собі клопоту купити плівку до фотокамери, яку взяв із собою про людське око. Та відступатися вже пізно. Сьогодні п’ятниця, і завтра, якщо не станеться чогось непередбаченого, Стілсон буде тут. Відповідатиме на запитання, вислуховуватиме міркування добропорядних громадян Джексона. Його, звісно, супроводитиме цілий почет. Два-три помічники, два-три консультанти – і ще кілька молодчиків у пристойних костюмах чи спортивних піджаках, які не так давно носили джинси й ганяли на мотоциклах. Грег Стілсон і тепер покладав великі надії на охоронців. У Трімбуллі вони мали в кишенях обпиляні більярдні киї. А тепер, мабуть, пістолети? Чи так уже важко конгресменові дістати для своєї охорони дозвіл на вогнепальну зброю? Навряд. Отож йому, Джонні, слід сподіватись тільки на щасливу нагоду, і він повинен буде скористатися з неї якнайкраще. Тим-то й важливо оглянути залу – щоб прикинути свої можливості й вирішити, чи стріляти в Стілсона тут, чи, може, підстерігати його на автостоянці, в машині зі спущеною бічною шибкою, тримаючи гвинтівку на колінах.

Ось він і прийшов сюди. Ходив, запам’ятовував де що, а тим часом за десяток кроків од нього полісмен приймав іспити на водійські права.

Ліворуч була дошка оголошень, і Джонні клацнув незаправленою камерою. Хай йому абищо, ну чом він не витратив ще хвилини дві й не купив котушку плівки? Дошка рясніла всілякими провінційними об’явками: продаж консервованих бобів, нова вистава у місцевій школі, реєстрація собак, – і, певна річ, знов-таки повідомлення про приїзд Грега Стілсона. Поряд на звичайній каталожній картці сповіщалося, що голові міської управи потрібна стенографістка. Джонні вдав, ніби дуже зацікавився тією карткою, а в голові у нього чимдуж снувалися думки.

Звичайно, якщо здійснити його задум у Джексоні видасться неможливим – чи навіть сумнівним, – можна почекати і наступного тижня спробувати в Аптоні, де Стілсон повторюватиме ту саму виставу. Або через два тижні – в Трімбуллі. Або через три – де там ще. Або й ніколи.

Ні, все має статися цього тижня. А саме – завтра.

Джонні націлив об’єктив на велику грубу в кутку, клацнув порожньою камерою і подивився нагору. Там був балкон. Чи, власне, не балкон, а така собі галерея з балюстрадою заввишки до пояса, зробленою із широких, пофарбованих білилом дерев’яних штахетин, в яких було прорізано декоративні отвори у вигляді ромбів та завитків. За тією балюстрадою цілком випадало сховатися й спостерігати крізь проріз. А в слушну мить підвестись і…

– Що це у вас за камера?

Джонні обернувся, певний, що то полісмен. Зараз він попросить показати йому апарат – без плівки, – тоді захоче побачити посвідку про особу, а потім… потім настане кінець.

Але то був не полісмен. Позаду Джонні стояв молодик, який щойно складав іспит на водійські права. Років двадцяти двох, з довгим волоссям і приємними щирими очима. На ньому була замшева куртка й злинялі джинси.

– «Нікон», – відказав Джонні.

– Добрячий апарат. Я просто схибнутий на фотокамерах. Давно працюєте для «Янкі»?

– Ну… взагалі-то я, знаєте, вільний художник, – сказав Джонні. – Часом роблю щось для них, часом для «Кантрі» чи «Даун-іст».

– А для центральних? «Піпл», «Лайф»?

– Ні. Принаймні поки що.

– Яку ви тут узяли діафрагму?

Що воно в біса за діафрагма?

Джонні знизав плечима.

– Та я, знаєте, здебільшого граю на слух.

– Ви хочете сказати – на око, – всміхнувся молодик.

– Атож, на око. – Та згинь ти, хлопче, бога ради, згинь!

– Я й сам хотів би стати отаким вільним художником, – сказав молодик з усміхом. – Моя заповітна мрія – зняти коли-небудь щось подібне до піднесення прапора на Іводзімі[59]59
  Японський острів, захоплений американцями в 1945 р.


[Закрыть].

– Я чув, то була інсценівка, – зауважив Джонні.

– Можливо, що й так. Можливо. Та однаково це вже класика. Ну, а скажімо, перший знімок приземлення летючої тарілки? Ото був би кадр! До речі, в мене тут із собою цілий портфель фотографій. Вам хто дає замовлення в «Янкі»?

Джонні вже аж упрів.

– Власне, я маю від них тільки це замовлення, – сказав він. – І то було…

– Містере Клоусон, ви можете підійти, – почувся роздратований голос полісмена. – Переглянемо разом ваші відповіді.

– Агов, хазяїн кличе, – мовив Клоусон. – Я на хвилину, друже.

Він подався до столу, і Джонні з величезною полегкістю зітхнув. Тепер треба було мерщій накивати п’ятами.

Він ще два чи три рази клацнув затвором, щоб його відхід не так скидався на втечу, хоч, дивлячись у видошукач, майже нічого не бачив. А тоді вийшов за двері.

Клоусон, отой молодик у замшевій куртці, вже й думати про нього забув. Він вочевидь не впорався з письмовим завданням і тепер завзято щось доводив полісменові, але той лише головою хитав.

Джонні на якусь хвилину затримався у вестибюлі. Ліворуч був гардероб. Праворуч – зачинені двері. Він натиснув і виявив, що вони не замкнені. За дверима побачив вузькі сходи, які вели нагору, в сутінь. Там, як видно, були службові приміщення. І галерея.

2

Він спинився в невеличкому затишному готелі «Джексон-Хаус» на Головній вулиці. Готель не так давно наново опорядили, і, певно, це коштувало неабияких грошей; але господарі, мабуть, розважили, що новий лижний курорт окупить усі витрати. Та курорт уже встиг прогоріти, і тепер той невеличкий затишний готель ледь животів.

О четвертій ранку в суботу Джонні вийшов у вестибюль з «дипломатом» у лівій руці. Нічний портьє куняв над чашкою кави.

Тієї ночі Джонні майже не склепив очей, тільки десь за північ задрімав на часинку. І йому наснився сон. Знову був 1970 рік. Окружний ярмарок. Вони з Сейрою стояли перед Колесом Фортуни, і він знов відчував у собі оту незбагненну надприродну могуть. А ніздрі йому лоскотав дух паленої гуми…

– Давайте, містере, – тихо озвався позад нього чийсь голос. – Це ж така втіха – бачити, як ви його обдираєте.

Джонні озирнувся й уздрів Френка Додда, в чорному вініловому дощовику, з розгонистою, від вуха до вуха, різаною раною на горлі, схожою на широку криваву посмішку, й моторошним блиском у мертвих очах. Він злякано відвернувсь – та замість хазяїна біля колеса вже стояв Грег Стілсон у своїй жовтій касці, хвацько зсунутій на потилицю, і промовисто всміхався до нього.

– Гей-гей, налітай! – лиховісно проспівав Стілсон лунким басовитим голосом. – Ставте куди кому до вподоби. Ну що, приятелю? Є охота зірвати великий куш?

Так, він мав охоту зірвати великий куш. Та коли Стілсон запустив колесо, все зовнішнє коло враз стало зеленим. І всі номери обернулися на подвійні нулі. Кожен номер тепер давав виграш хазяїнові…

Джонні стенувсь і прокинувся. Решту ночі він просидів, утупивши очі в темряву за облямованим памороззю вікном. Головний біль, що мучив його ще від учора, від самого приїзду до Джексона, минув, залишивши по собі тільки млявість, але на душі в Джонні було спокійно. Він сидів, поклавши руки на коліна, й думав зовсім не про Стілсона – думав про минуле. Пригадував, як мати заліпила йому пластиром подряпину на коліні, як собака видер весь поділ із химерної літньої сукні бабусі Неллі і як він, Джонні, заходився сміхом, аж поки Віра дала йому доброго ляща, дряпонувши лоба камінцем в обручці; як батько навчав його наживлювати рибальський гачок і казав: «Черв’якам не боляче, Джонні… я думаю, не боляче». Пригадалось, як одного Різдва батько подарував йому, тоді семирічному хлопчині, складаний ножик і дуже серйозно сказав: «Я довіряю тобі, Джонні…» Всі ті спогади наринули на нього суцільним потоком.

І ось він вийшов на міцний досвітній мороз, і його черевики зарипіли на прочищеній у снігу стежці. З рота вихоплювалися клубки пари. Місяць уже зайшов, але зір на чорному небі було до безглуздя багато. Божі скарби – так завжди називала їх Віра. Ти бачиш божі скарби, Джонні.

Він пройшов головною вулицею до центру містечка, спинився біля маленької поштової контори й видобув з кишені куртки листи. Листи батькові, Сейрі, Семові Вейзаку, Беннермену. Затиснувши між ніг «дипломат», він підняв дашок поштової скриньки, що стояла перед чепурним цегляним будиночком, і, якусь мить повагавшись, укинув туди листи. Він почув, як вони впали на дно, – поза всяким сумнівом, перші листи того нового дня у Джексоні, – і цей звук збудив у ньому дивне почуття невідворотності. Листи надіслано, й тепер вороття немає.

Він знову взяв «дипломат» у руку й попростував далі. Навколишню тишу порушувало тільки рипіння снігу під черевиками. Великий термометр над дверима місцевого відділення Нью-Гемпширського ощадного банку показував шістнадцять градусів морозу, і скрізь довкола стояла та особлива глибока й незворушна тиша, яка притаманна тільки отаким морозяним ранкам у Гранітному штаті[60]60
  Загальноприйнята неофіційна назва Нью-Гемшпиру.


[Закрыть]. Ніде ані шелесне. Дорога безлюдна. Вітрові шиби припаркованих до узбіччя автомобілів затягнуті катарактою паморозі. Темні вікна, зачинені віконниці. Все те здавалося Джонні якимсь моторошним і водночас ніби святим. Та він одігнав цю думку. Не на святе діло він ішов.

Він перетнув Джаспер-стріт і опинився перед громадським будинком, білим і строго-вишуканим серед мерехтливого блиску хвилястих снігових заметів.

А що ти робитимеш, розумна голово, якщо двері замкнено?

Дарма, знайдеться якийсь спосіб подолати цю перепону. Джонні роззирнувся навколо – ніде ні душі, ніхто його не побачить. От якби на зустріч з громадою містечка мав приїхати президент, то все, звісно, було б інакше. Будинок оточили б ще звечора, та й усередині поставили б варту. Але чекали всього-на-всього конгресмена, одного з чотирьохсот, не бозна-яку персону. Принаймні поки що.

Джонні піднявся сходами й поторгав кулясту ручку дверей. Ручка легко повернулась, і він ступив до холодного вестибюля й щільно причинив за собою двері. В голові знову розпливався біль, пульсуючи в такт лунким ударам серця. Джонні поставив на підлогу «дипломат» і, не знімаючи рукавичок, почав масажувати скроні.

Раптом почувся басовитий скрип. Двері гардероба повільно прочинились, і з темряви в бік Джонні стало падати щось біле.

Він мало не скрикнув. На мить йому здалося, що з-за дверей вивалюється труп, наче в якомусь фільмі жахіть. Але то була всього лише табличка на дерев’яній підставці: «Сьогодні – іспити на водійські права. Приготуйте всі документи».

Джонні засунув її назад, а тоді обернувся до дверей, що вели на сходи.

Тепер ці двері були замкнені.

Він нахилився, щоб краще роздивитись замок у тьмяному білястому світлі вуличного ліхтаря, що проходило крізь єдине вікно. То був звичайний пружинний замок, і Джонні подумав, що, мабуть, зможе відімкнути його з допомогою одіжних плічок. Він знайшов у гардеробі плічка й просунув дротяний гачок у щілину між дверима та одвірком. Тоді опустив його до замка і почав водити. В голові шалено гупало. Нарешті Джонні підчепив язичок – і відчув, як він подався. Двері відчинились. Джонні взяв «дипломат» і ввійшов, так і тримаючи в руці плічка. Причинив за собою двері, і замок знов заклацнувся. Він рушив нагору дерев’яними сходами, що рипіли й стогнали в нього під ногами.

Нагорі він опинився в короткому коридорі з дверима по обидва боки. Поминув Міського управителя й Членів виборної ради, Податкового інспектора й Чоловічий туалет, Інспектора опіки над бідними й Жіночий туалет.

У кінці коридору були двері без таблички. Вони стояли незамкнені, і Джонні вийшов на галерею в кінці зали, яка лежала внизу, помережана химерними тінями. Він зачинив за собою двері й ледь здригнувся, почувши, як порожньою залою прокотилася тиха луна. А коли він рушив праворуч попід задньою стіною, а тоді повернув ліворуч, кожен його крок так само відлунював серед тиші. Тепер він ішов попід правою стіною зали, на висоті метрів семи. Потім спинився над грубою, якраз проти помосту, куди через п’ять з половиною годин мав зійти Стілсон.

Джонні сів, підібгавши під себе ноги, й трохи звів дух. Глибоко подихав, намагаючись погамувати головний біль. У грубі не топилося, і холод спершу обволікав його іззовні, а потім почав проймати до кісток. То було наче передвістя могильного холоду.

Коли йому трохи полегшало, він натис на замки «дипломата». Вони воднораз клацнули, і так само, як перед тим від його кроків, у залі озвалася луна; тільки тепер це скидалося на звук зведених курків.

Західне правосуддя – раптом ці слова не знати чому спали на думку Джонні. Так сказав прокурор, коли присяжні визнали Клодін Лонже винною в убивстві її коханця. Тепер вона дізналася, що таке західне правосуддя.

Джонні заглянув у «дипломат» і потер очі: в них раптом задвоїлося. Та невдовзі й перестало. А з дерев’яних мостин, на яких він сидів, йому почало передаватися якесь відчуття. Картинка з дуже далекого минулого; якби то була фотографія, вона б мала колір сепії. На галереї стояли чоловіки, курили сигари, розмовляли, сміялися, чекаючи початку зборів міської громади. Який то був рік? 1920-й? 1902-й? Від цього видива на Джонні повіяло чимось потойбічним, і йому стало не по собі. Один із чоловіків говорив про ціни на віскі й копирсався в носі срібною зубочисткою, а

(а за два роки перед тим він отруїв свою дружину).

Джонні здригнувся. А втім, видиво нічого не важило. Адже той чоловік давно помер.

У «дипломаті» поблискувала металом розібрана гвинтівка.

«На війні за таке нагороджують медалями», – подумав він.

І взявся складати гвинтівку. Щоразу як клацав метал, той звук повторювала луна, уривчасто й лиховісно, наче хтось знов і знов зводив курок.

Джонні зарядив «ремінгтон» п’ятьма патронами.

Тоді поклав гвинтівку на коліна.

І став чекати.

3

Світало повільно. Джонні трохи закуняв, але заснути по-справжньому не давав холод. Та й у тому короткому забутті його переслідували якісь невиразні, клоччасті привиддя.

Остаточно прочнувся він десь на початку восьмої. Внизу з грюкотом відчинилися двері, і він мало не крикнув: «Хто там?»

То був сторож. Джонні припав оком до ромбічного прорізу в балюстраді й побачив огрядного чолов’ягу в теплому морському бушлаті. Він ішов центральним проходом з оберемком дров і мугикав «Долину Червоної річки». З гуркотом скинувши дрова в дерев’яний ящик, він зник під галереєю в тому місці, де ховався Джонні. За хвилю Джонні почув, як забряжчали, відчиняючись, дверцята топки.

Раптом він подумав про те, що за кожним віддихом у нього з рота вихоплюються хмарки пари. А що, як сторож погляне нагору? Чи не помітить він їх?

Джонні спробував тамувати віддих, але від того враз посилився головний біль і знов почало двоїтися в очах.

До нього долинув шурхіт паперу, потім черкання сірника. В холодному повітрі ледь чутно запахло сіркою. Сторож і далі мугикав «Долину», а тоді зненацька заспівав на повен голос, страшенно фальшивлячи: «Ти долину навік покидаєш… не забути нам очі твої-і-і-і…»

Почувся інший звук – потріскування. То зайнявся вогонь.

– Отак тобі, заразо, – промовив сторож десь просто під Джонні й захряснув дверцята груби.

Джонні притиснув обидві руки до рота, щоб не утнути штуку, яка дорівнювала б для нього самогубству. Перед очима його нараз постала така картина: ось він підводиться на весь зріст на галереї, худющий і білий, як кожен гідний себе привид, розпростує руки, мов крила, розчепірює пальці-пазури й гукає вниз замогильним голосом: «А отак тобі, заразо!»

Він міцніше притиснув руки до рота, стримуючи сміх. Голову йому аж роздимало від болю, вона була наче величезний помідор, виповнений гарячою, бурливою кров’ю. Перед очима все миготіло й розпливалося. Нараз його охопило непереборне бажання втекти від образу того давнього чоловіка, що копирсався в носі срібною зубочисткою, але Джонні боявся й поворухнутись. Милий боже, а що, як йому закортить чхнути?

Зненацька по залі розлігся жахливий вібруючий виск, що ввігнавсь йому у вуха гострими голками й почав пронизувати голову, аж стрясаючи її. Джонні вже й рота розтулив, щоб закричати…

Виск урвався.

– Ах ти ж падло, – сказав сторож, неначе з кимось розмовляючи.

Джонні визирнув крізь проріз і побачив, що сторож стоїть на помості й крутить мікрофон. Шнур від мікрофона тягся змійкою до невеликого переносного підсилювача. Сторож спустився східцями з помосту, переніс підсилювач далі від мікрофона й повертів на ньому якісь регулятори. Тоді повернувся на поміст і ввімкнув мікрофон. У динаміках знову завищало, одначе вже не так гучно, а тоді й зовсім затихло. Джонні притиснув руки до скронь і почав масажувати їх.

Сторож постукав пальцем по мікрофону, і велике порожнє приміщення сповнили гримкі звуки. Здавалося, хтось затарабанив по віку труни. І той самий фальшивий спів, підсилений до страхітливого ревиська, вдарив Джонні в голову: «Ти долину наві-і-і-ік покидаєш…»

«Замовкни! – хотілося закричати Джонні. – Бога ради, замовкни, я збожеволію, замовкни, чуєш?»

Спів завершився лунким клацанням, тоді сторож сказав своїм звичайним голосом:

– Отак тобі, падло.

Він знову зник з очей Джонні. Почулося, як з тріском рветься цупкий папір, потім басовито луснув відтягнутий шпагат. Нарешті сторож, щось насвистуючи, з’явився на видноті з пакою буклетів і почав розкладати їх на лавах через невеликі проміжки.

Скінчивши цю роботу, він застебнув бушлат і вийшов із зали. Лунко грюкнули двері. Джонні поглянув на годинник. Була вже за чверть восьма. У залі потроху ставало тепло. Він сидів і чекав. Голова і далі боліла страшенно, але, хоч як це дивно, зносити біль тепер було легше, ніж раніш.

Лишалося втішатись тільки тим, що біль уже не довго його мучитиме.

4

О дев’ятій годині двері зали рвучко розчахнулись, і він миттю прокинувся від сторожкої дрімоти. Руки його вхопилися за гвинтівку, але одразу ж розтислись. Він припав до ромбічного отвору. Цього разу до зали ввійшло четверо. Серед них сторож у своєму бушлаті з відгорненим коміром. Решта троє – молодики в розстебнутих пальтах, під якими виднілися пристойні костюми. Джонні відчув, як швидко забилось його серце. В одному з тих трьох він упізнав Санні Еллімена. Тепер його волосся було коротко підстрижене й модно зачесане, але блискучі зелені очі анітрохи не змінилися.

– Усе гаразд? – запитав він.

– Можете перевірити, – відповів сторож.

– Ти, старий, не ображайся, – сказав йому другий молодик.

Вони рушили до помосту. Один з них увімкнув і вимкнув підсилювач, як видно, вдоволений перевіркою.

– Усі так метушаться, наче якийсь імператор приїздить, – пробурчав сторож.

– Атож, імператор, – озвався третій, що також здався Джонні знайомим ще з мітингу в Трімбуллі. – Невже ти, старий, і досі не второпав?

– Нагорі подивився? – спитав Еллімен сторожа, і Джонні аж похолов.

– Двері на сходи замкнено, – відповів сторож. – Як завше. Я посмикав.

Джонні подумки поблагословив дверний замок.

– Треба було подивитися, – сказав Еллімен.

Сторож досадливо реготнув.

– Дивні ви хлопці, – мовив він. – Кого шукаєте? Хіба привида?

– Годі тобі, Санні, – знов озвався той, що здався Джонні знайомим. – Нікого там нема. А як візьмемо ноги в руки, то ще встигнемо хлебнути кави в кафе на розі.

– Яка тут у них кава, – сказав Санні. – Не кава, а бісові помиї. Ти, Мучі, гайни краще нагору та глянь, чи все там гаразд. На те й інструкції.

Джонні облизав зашерхлі губи й міцніше стиснув гвинтівку. Повів очима в обидва боки вузької галереї. Праворуч вона впиралася в глуху стіну, ліворуч ішла до службових приміщень. Чи сюди податися, чи туди – різниці ніякої. Досить поворухнутись, і вони його почують. Порожня зала – однаково що підсилювач. Він у глухому куті.

Внизу почулися звуки ходи. Відчинились і зачинились двері на сходи. Джонні чекав, заціпенілий і безпорадний. Просто під ним балакали ті двоє і сторож, але Джонні їх не чув. Він поволі, мов механічна лялька, повернув голову на в’язах і втупився поглядом у той кінець галереї, де мав з’явитися молодик, котрого Санні Еллімен назвав Мучі. Ого, як вражено сіпнеться його знуджене обличчя і як він роззявить рота! Гей, Санні, тут якийсь тип!

Долинули приглушені кроки Мучі, що піднімався сходами. Треба щось придумати, бодай що-небудь. Та нічого не спадало на думку. Зараз вони його застукають, лишилася якась хвилина, і цього вже не відвернути. Хоч би що він зробив, кінець буде один.

Почали відчинятися й зачинятися двері в коридорі, усе ближче й виразніше. З чола Джонні впала крапля поту й залишила на джинсах темну плямку. Він пригадував кожні двері, повз які проходив сам дорогою сюди. Мучі вже заглянув до Міського управителя, й до Членів виборної ради, й до Податкового інспектора. Ось він відчиняє двері Чоловічого туалету, ось швидко озирає кабінет Інспектора опіки над бідними, а ось уже й Жіночий туалет. Лишилися останні двері – ті, що ведуть на галерею.

Двері відчинились. Чути було, як Мучі ступив два кроки до балюстради, що тяглася вподовж задньої стіни зали.

– Усе, Санні? Ти задоволений?

– Там скрізь порядок?

– Еге ж, як у в’язниці, – відповів Мучі, і внизу почувся регіт.

– Ну то спускайся, і ходім пити каву, – сказав третій молодик.

Джонні не вірив собі. Двері з грюкотом зачинилися. Звуки ходи почали віддалятись – спершу в коридорі, потім на сходах і нарешті внизу.

Він обм’як, і на якусь хвилю все перед очима попливло й оповилося сірою тінню. Грюкнули надвірні двері – ті троє подалися пити каву, – і він помалу прийшов до тями.

Внизу сторож висловився по-своєму.

– Сучі сини, – сказав він.

А тоді й собі подався геть, і наступні двадцять хвилин у залі лишався тільки Джонні.

5

Близько пів на десяту до зали посунули громадяни Джексона. Перші з’явилися три літні дами в чорному, що торохтіли проміж себе, мов сороки. Вони сіли ближче до груби, де їх було згори ледве видно, і взяли з лави глянсуваті буклети. Ті буклети, судячи з усього, майже цілком складалися з фотографій Грега Стілсона.

– Я просто закохана в цього чоловіка, – сказала одна. – Вже тричі брала в нього автограф і сьогодні знову візьму, неодмінно.

Більше про Грега Стілсона дами не говорили. Вони завели балачку про завтрашню урочисту відправу в методистській церкві.

Сидячи мало не над самою грубою, Джонні після недавнього холоду опинився наче на жару. І хоч, скориставшись із передиху між відходом Стілсонових охоронців і приходом перших городян, він скинув з себе не тільки теплу куртку, а й джемпер, проте мусив раз по раз утирати обличчя носовиком. Знов почав даватися взнаки крововилив в оці. Джонні бачив тим оком нечітко, мов крізь червонястий серпанок.

Двері внизу розчинилися, хтось гучно затупав ногами, оббиваючи із взуття сніг а тоді через усю залу пройшли четверо чоловіків у картатих вовняних куртках і сіли в перший ряд. Один з них одразу ж почав розповідати французький анекдот.

Потім заявилася молода, років двадцяти трьох, жінка з малим хлопчиком, що виглядав років на чотири. Хлопчик був одягнений у блакитний зимовий комбінезончик з ясно-жовтим оздобленням. Передусім він спитав, чи можна йому поговорити в мікрофон.

– Ні, малий, – відказала жінка.

Вони сіли позаду тих чотирьох чоловіків. Хлопчик негайно почав калатати ногами в передню лаву, і один чоловік озирнувся через плече.

– Томмі, перестань, – сказала жінка.

Була вже за чверть десята. Двері без упину відчинялись і зачинялись. Залу заповнював строкатий люд – чоловіки й жінки, різні віком, виглядом, суспільним станом. Над рядами плив збуджений гомін, в якому вчувалося нетерпіння. Ці люди зібралися тут не на те, щоб закидати запитаннями свого законного обранця, – їм кортіло побачити, як їхню невеличку громаду вшанує візитом справжня «зірка». Джонні знав, що на такі зустрічі з «нашими кандидатами» й «нашими конгресменами» здебільшого приходять лише мізерні купки фанатиків і вони відбуваються в майже порожніх залах. Під час передвиборної кампанії 1976 року в Мені одна із словесних баталій між Біллом Коуеном та його суперником Дейтоном Куні зібрала, коли не рахувати репортерів, лише двадцять шість чоловік. Ті бучні саморекламні вистави влаштовувались про людське око, аби напустити туману й вихвалятися ними перед наступними виборами, а насправді для більшості з них цілком вистачило б і середнього розміру комори. Але тут, у Джексоні, на десяту годину всі ряди були заповнені вщерть, та ще чоловік двадцять чи тридцять стояло позаду. Щоразу як відчинялися двері, Джонні міцніше стискав гвинтівку. Він і досі не був певен, чи спроможеться здійснити свій задум, хоч би як багато від цього залежало.

П’ять хвилин на одинадцяту… десять хвилин. Джонні вже подумав був, що Стілсон десь затримався, а може, й зовсім не приїде. І в потаємній глибині душі відчув полегкість.

Аж раптом двері розчинились, і по залі покотився гучний голос:

– Привіт! Як тут славне місто Джексон?

По рядах перебіг потішений гомін. Хтось несамовито загорлав:

– Привіт, Грег! Як ся маєш?

– Маю дай боже, – не забарився з відповіддю Стілсон. – Чого й тобі бажаю!

Хвиля оплесків змінилася схвальними вигуками.

– Ну годі, годі! – крикнув Грег, перекривши галас.

Він швидко йшов проходом до помосту, побіжно тиснучи руки, що тяглися до нього.

Джонні стежив за ним крізь своє вічко. На Стілсоні було тепле пальто із шкіри-сириці з цигейковим коміром, а на голові, замість звичної каски, плетена лижна шапочка з ясно-червоною китицею. Перед помостом він зупинився й помахав рукою кільком репортерам, що приїхали на цю зустріч. Сяйнули фотоспалахи, і знов гримнули оплески, такі гучні, що аж стеля задвигтіла.

І Джонні Сміт зрозумів: тепер або ніколи.

Раптом на нього знов наринули моторошно виразні спогади про все, що він відчув, потискаючи Стілсонові руку на передвиборному мітингу в Трімбуллі. У його зболілій, понівеченій голові розітнувся глухий дерев’яний удар, так наче там сталося якесь неймовірної сили зіткнення. Певно, то був голос самої долі. Куди простіше відкласти все до наступного разу, і нехай собі Стілсон говорить і говорить. Куди простіше дати йому піти, а самому сидіти тут, обхопивши руками голову, поки розтечеться весь цей люд і повернеться сторож прибрати радіоапаратуру й вимести сміття, – сидіти й тішити себе надією, що за тиждень буде ще одна субота й ще одне місто.

Ні, він повинен зробити це тепер, доконче тепер, – адже від того, що станеться сьогодні в цій провінційній залі, залежить доля кожної людини на землі.

А отой глухий удар у голові – наче зіткнулися полюси долі.

Стілсон піднімався східцями до трибуни. На помості більш нікого не було. Три охоронці в розстебнутих пальтах стояли, прихилившись до бічної стіни.

Джонні підвівся.

6

Усе відбувалося немовби в уповільненому темпі.

Ноги затерпли від довгого сидіння. Коліна потріскували, наче негодящі петарди. Час, здавалося, застиг, оплески все гриміли, хоча вже поверталися голови й витягувались шиї, і хтось уже злякано скрикнув, та оплески гриміли й далі; хтось скрикнув, бо на галереї стояв чоловік і тримав у руках гвинтівку, а всі ж бо не раз бачили таке на екрані телевізора – то була класична, добре знайома кожному ситуація. І по-своєму, така ж типово американська, як Чарівний Світ Діснея. Ось – політичний діяч, а отам нагорі – чоловік з гвинтівкою.

Грег Стілсон теж обернувся й задер голову, так що гладка шия збіглася складками. На червоній лижній шапочці сіпнулася китиця.

Джонні приставив гвинтівку до плеча. У першу мить приклад засовався, а тоді зручно вперся в заглибнику над грудьми. Джонні раптом пригадав, як колись, ще хлопчиськом, ходив з батьком на полювання. Вони довго блукали в пошуках дичини, а коли він зрештою вгледів куріпку, то не зміг спустити курок: так його затрусило. То була його потаємна ганьба, щось ніби рукоблудство, і він ніколи нікому про це не розповідав.

Знов почувся скрик. Одна з трьох літніх дам злякано затулила рукою рота, і Джонні побачив на широких крисах її чорного капелюха штучні ягоди. До нього зверталися нові обличчя – великі білі нулі. Розтулені роти – маленькі темні нулі. Хлопчик у теплому комбінезоні показував на нього пальцем. Мати намагалася заслонити малого собою. Нараз Стілсон опинився на мушці, і Джонні вчасно згадав, що треба зняти запобіжник. Біля протилежної стіни молодики в розстебнутих пальтах сягали руками під піджаки, і Санні Еллімен, зблискуючи зеленими очима, кричав:

– З помосту, Грег! З помосту!

Та Стілсон і далі дивився на галерею, і ось їхні погляди злютувались удруге в цілковитому порозумінні, і в ту мить, як Джонні спустив курок, Стілсон лише трохи пригнувся. Виляск пострілу прокотився по зали кулею зрізало краєчок помосту, і там, при самому розі, стало видно оголене світле дерево. Полетіли тріски. Одна вдарила в мікрофон, і знов розлігся жахливий виск, що раптом перейшов у низьке гортанне гудіння.