Текст книги "Мертва зона"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 30 страниц)

– Це несправедливо! – вдерся її крик у німотність Боуденів, Марстенсів, Пілсбері, усієї тієї мертвої аудиторії, здатної засвідчити лиш одне: що життя скороминуще, а смерть є смерть. – О боже, як це несправедливо!

І раптом чиясь рука торкнулась її шиї.

12

…і той вечір лишився найкращим, що в нас було, хоч іноді мені аж не віриться, що був колись такий 1970 рік, із студентськими заворушеннями, з президентом Ніксоном, без кишенькових калькуляторів і портативних відеомагнітофонів, без Брюса Спрінгстіна й панк-рока. А часом здається, що до тих днів, навпаки, лиш рукою сягнути, що до них можна фізично доторкнутися й що якби мені обняти тебе, пригорнути, я зміг би повести тебе з собою в інше майбутнє, де не було б ні болю, ні темряви, ні гіркоти вибору.

Що ж, усі ми робимо що можемо, і треба робити це по змозі добре… а якщо добре не виходить, то докладати всіх зусиль, аби вийшло.

Я сподіваюся, люба, що ти згадуватимеш мене також по змозі добре.

Усього тобі найкращого, моя любове.

Джонні.

13

Вона судомно хапнула ротом повітря, рвучко випростала спину, очі її злякано розширились.

– Джонні?…

Все зникло.

Хоч би що то було, воно зникло.

Сейра підвелась і озирнулася: певна річ, ніде нікого. Та все одно вона бачила: онде він стоїть, довготелесий, глибоко застромивши руки в кишені, з отією своєю іронічною посмішкою на не дуже гарному, але милому обличчі, – стоїть, недбало прихилившись чи то до якогось пам’ятника, чи то до кам’яного стовпа воріт, чи, може, просто до дерева, обпаленого вже пригаслим вогнем осені. Не біда, Сейро… невже ти й досі нюхаєш той клятий кокаїн?…

І нема нікого й нічого, крім Джонні. Він десь тут, зовсім близенько, а може, й скрізь.

Усі ми робимо що можемо, і треба робити це по змозі добре… а якщо добре не виходить, то докладати всіх зусиль, аби вийшло. Ніщо не втрачається без вороття, Сейро. Нема такого, чого не можна віднайти.

– Усе той самий Джонні, – прошепотіла вона й рушила до виходу з кладовища.

Перейшла дорогу і там якусь хвилю постояла, дивлячись назад. Дув теплий поривчастий вітер, і здавалося, ніби по всьому довкола перебігають широкі пасмуги світла й тіні. Таємниче шелестіли крони дерев.

Сейра сіла за кермо, і машина швидко поїхала від кладовища.

ФЕНОМЕН СТІВЕНА КІНГА

Кінгові було двадцять сім, коли 1974 року з’явився його роман «Керрі», що зробив автора знаменитим буквально наступного дня. Історія американського книжкового ринку знає чимало випадків, коли нікому не відомий письменник здобував гучний комерційний успіх, а потім, як правило, зникав без сліду, швидко вичерпавши можливості свого скромного обдарування. Кінгові напочатку також провіщали цю незавидну долю. І помилилися. Минуло майже півтора десятиліття, а він, як і раніш, неправдоподібно легко добивається перших рядків у списках бестселерів, залишаючи позаду навіть таких вельми досвідчених і сильних конкурентів, як, приміром, Артур Хейлі чи Гарольд Роббінс. Більше того, за розголосом і популярністю в найширших і найрозмаїтіших читацьких верствах Кінга просто немає з ким порівнювати в сьогоденній американській прозі.

Таке визнання, певна річ, ще не свідчить про справді високу художню якість. Однак пояснення воно потребує. Ні для кого не таємниця, як тісно споріднені в США література і комерція. Боротьба за читача не припиняється ані на день, і лише у виняткових випадках виграє її справжня література, якій дуже непросто витримувати конкуренцію, з боку всіляких більш або менш майстерних ремісничих виробів. Є сила-силенна авторів, що роками експлуатують модну тематику й раболіпно тягнуться за вбогими духовними запитами обивателів, звиклих до шпигунських бойовиків чи мелодраматичних історій із життя кінозірок. Суворо діє закон спеціалізації, обов’язкової в так званій «масовій белетристиці». Поки працює той-таки Хейлі, ніхто, скажімо, не зазіхне на гостро-сюжетну оповідь, що являє собою, по суті, різновид сучасного виробничого роману, якими були й «Аеропорт», і «Готель», і «Колеса». Ніхто не наважиться суперничати з тим-таки Роббінсом, що монополізував такий жанр, як історії з життя бізнесменів, добряче присмачені адюльтерними драмами, виписаними з безліччю пікантних подробиць.

За такої ситуації письменницький успіх, що вимірюється кількістю проданих примірників книжки або числом глядачів, які подивилися зроблений за нею телесеріал, парадоксальним чином стає не показником вагомості твору, а дуже часто лише свідченням особливого вміння прилаштуватися до невибагливих смаків. «Масовий» успіх, коли його досягає американський літератор, та ще й початківець, завжди виглядає підозрілим в очах поважної критики. Вона має підстави припускати, що він є наслідком поступок комерційним вимогам та нормам, а то й ще простіше – доброго знання кон’юнктури ринку. Таке становище, абстрактно кажучи, є протиприродним, але за американських умов навряд чи можлива здоровіша літературна атмосфера. І коли нікому доти не знаний Стівен Кінг, наче Цезар, «прийшов, побачив, переміг», критика майже одностайно писала про дуту сенсацію і черговий тріумф несмаку.

Та в цьому разі було допущено явну несправедливість. Річ у тім, що до «масової белетристики» романи Кінга, як правило, віднести не можна, якщо не зробити дуже істотних застережень. Типові вади «літератури для мільйонів» – мелодраматизм, що відчувається і в фінальних епізодах «Мертвої зони», надмірна турбота про захопливість інтриги, ходульність кульмінацій, змазаність характерів, що їх ніяк не назвеш багатомірними, – все це можна знайти навіть у найбільш вдалих його творах. І просто-таки впадає у вічі явно надмірна пристрасть Кінга до зображення всілякого роду патології та жорстокості. Часом він змальовує їх з таким захватом, що мимоволі закрадається думка: та ну ж бо, чи прагнув письменник викрити й засудити, чи просто потурав жадібному інтересу до «темних» сторін буденності?

Усе начебто так, і все ж таки є в цих романах безумовна значущість проблематики, що «масовій літературі» загалом чужорідна, є в них пекуча актуальність конфліктів. Як їх розуміє і втілює Кінг – це питання окреме, але в тому, що його книжки переростають рівень розважальної белетристики, зрештою переконалися навіть найсуворіші їх рецензенти.

Мало-помалу тон відгуків про Кінга змінився. Тепер його дедалі частіше називають письменником з власною індивідуальністю, зазначаючи, в чому саме вона проявляється: передусім у здатності непомітно для читача обертати ірреальне у вірогідне. Сюжети Кінга взято з тієї галузі, яка традиційно вважається притаманною науковій фантастиці, але дія завжди розгортається на тлі буденного життя якогось провінційного містечка Нової Англії, і тло це Кінгові далеко не байдуже – воно змальоване з досконалістю, що свідчить про добру літературну науку, воно не просто присутнє, а становить органічну частину задуму. Бо задум раз по раз визначається прагненням виявити в гущавині повсякдення дію таємничих сил, перед якими безпорадні будь-яка логіка й будь-яке наукове знання. Втручання цих сил порушує спокійний плин буднів, і зав’язується надзвичайно гострий конфлікт, що тримає читача в напруженні до останньої сторінки.

Найлегше припустити, що тільки цього інтересу до напрочуд туго закрученої інтриги Кінг і добивається: адже в боротьбі за читача така зброя – найбезвідмовніша. І справді, з погляду вигадливості фабули та всіляких тонко розрахованих ефектів Кінг залишив далеко позаду всіх своїх суперників. Від його книжок просто неможливо відірватися – так стрімко розвиваються події, такі раптові кульмінації, так майстерно приховано справжні спонуки, що визначають спосіб дій того чи того персонажа. Але ж, кажучи серйозно, все це – не більш як ремесло і само собою ще аж ніяк не мистецтво. Можна чудово володіти технікою побудови сюжету чи нагнітання психологічної напруженості, але при цьому лишитися тільки постачальником розважального читва, творцем нікчемних одноденок. Уся суть у тому, з якою художньою метою застосовувати таке вміння та й чи є вона, ця мета?

При всій своїй безсумнівній обдарованості Стівен Кінг належить до тих письменників, чиї твори щоразу змушують замислитися над цим питанням. Ніколи не знаєш, чи виявиться його чергова книжка серйозним і своєрідним романом, чи справа обмежиться суто зовнішніми ефектами, хай навіть блискучими, проте загалом пустопорожніми, що не служать нічому, крім принади для невибагливої публіки.

Погортаймо кілька його нових книжок (а втім, на той час, як це видання потрапить до рук читачеві, вони вже не будуть новими, бо Кінг працює надзвичайно інтенсивно, мовби кваплячись пожати плоди своєї сьогоденної слави й не дуже вірячи в її тривалість). Ось «Крістіна», роман 1983 року. Чотири герої: троє школярів і автомобіль, старенький «Плімут», що відслужив своє і що йому Арні – п’ятнадцятирічний підліток, який до нестями любить порпатися в моторах, – власними руками повернув колишній блиск. Автомобіль «Крістіна» бере участь у дії на рівних правах з усіма іншими персонажами. І навіть більше – поступово відтісняючи їх, висувається на головну роль. Тому що в цій машині ховається щось лихе, якась фатальна влада над душами людей, що володіють нею. У «Крістіни» погана слава: аварії, жертви, – хоч сама вона лишається майже неушкоджена; а крім того, понівечені долі її власників, розладнані шлюби, нервові депресії…

Арні та його товариші впевнюються, що тут не самі лише пусті пересуди. Вони. хотіли перетворити «Крістіну» на символ своєї дружби, а вийшло так, що з появою машини замість дружби прийшла озлобленість, почались інтриги, виникло нерозуміння, що призвело до тяжкої розв’язки. Персонажі Кінга надто юні, щоб розібратися в суті того, що діється, але для дорослого читача вона не залишиться таємницею. Річ не в демонізмі «Крістіни», а в тому, що вона лише втілення машинізації людської свідомості – однієї з найтривожніших недуг сучасної Америки. Людина звіряється на машину, впиваючись своєю уявною владою над нею, а насправді машина її поневолює, нав’язує їй свій бездушний автоматизм. Усе людське мертвіє, почуття моральної істини притуплюється – тож чи дивно, що слідом за цим тягнеться вервечка нещасть, які тільки зовні здаються збігом обставин?

Вихідна думка Кінга не нова, однак у «Крістіні» вона знайшла і тонке, і своєрідне художнє втілення. Виявилося, що Кінгові до снаги й проникнення в особливий душевний світ підлітків, і поетична розповідь про перше кохання, і непідробний драматизм – і все це не на шкоду головній колізії, в яку вкладено великий соціальний зміст. Отож, розгортаючи роман «Усипальня для пестунчиків», який побачив світ через рік, читачі мали право сподіватись, що перед ними розгорнеться ще одна історія, спрямована до значних узагальнень і розкриття суттєвих конфліктів сьогоденної американської дійсності.

Та їхні сподівання не справдилися. Кінг написав досить банальний «роман жахів», хоч майстерність не зрадила його і в цій оповіді про лікаря-психіатра, що надумав розвіяти успадкований від індіанців забобон, нібито покійник, похований на мочарі край сусіднього лісу, здатен оживати. Діти, що вірять у цю байку, вперто закопують на тому узліссі котів і собак, розчавлених на шосе, і не трапляється жодного випадку, щоб котрийсь із тих «пестунчиків» повернувся до життя. А тільки-но герой Кінга береться науково довести нісенітність індіанської легенди, як зараз же виявляється, що не така вже це й нісенітниця. І далі все покотиться наїждженою колією: моторошні, страхітливі подробиці у зображенні безумства, що поступово охоплює героя, найшаблоннішого штибу містика, насильство, вбивства…

Чому ж такі різнорідні книжки виходять з-під того самого пера, чому Кінг, не обділений талантом і багато чого вміючи, нібито й не прагне репутації серйозного прозаїка, вже майже здобутої ним «Мертвою зоною», «Крістіною» та ще кількома творами? Звідки ці зриви, що з часом починають здаватися скоріш закономірністю, ніж випадковістю?

Не можна виключити того, що тут діють якісь суб’єктивні спонуки, та разом з тим тільки до них самих справа не зводиться. Кінга називають обранцем фортуни, проте справедливіше було б сказати, що він у певному розумінні жертва тієї видавничої індустрії, яка найсумнішим чином позначилася на долі багатьох обдарованих американських письменників. Його друкують мільйонними тиражами, і все, хоч би що він написав, дає величезні прибутки. Місяця за півтора перед виходом книжки у світ газети починають рясніти принадними рекламними оголошеннями й фотографіями автора, що сяє усмішкою тріумфатора. Дещо друкується під псевдонімами: рецензенти, чудово знаючи, хто справжній автор, містифікують публіку награним сумнівом щодо того, чи це таки Кінг, і книжка розходиться ще краще. А останнім часом з’явився й якийсь помічник, що збирає для Кінга матеріал і, можливо, пише окремі розділи, – ось вам цікава гра: спробуйте вгадати, де Кінг, а де Його імітатор.

Одне слово, на повну потужність працює відрегульований механізм, для якого романи Кінга – лише необхідне пальне. Тим-то письменник і зобов’язаний неодмінно приготувати бестселер до початку книжкового сезону, що припадає на осінь. Та й подбати про те, щоб визнана за ним слава оповідача, який уміє підтримувати читацький інтерес від першої сторінки до заключного абзацу, ні в якому разі не похитнулася. А до того ще не припускатися повторів, щоразу вигадуючи все нові й нові сюжетні повороти, все незвичайніші ситуації. Шукати все неймовірніші, та водночас бодай почасти впізнавані колізії, коли герой безпосередньо стикається з явищами таємничими й грізними, такими, що не дістали наукового пояснення, але хвилюють буквально всіх.

І Кінг активно й надзвичайно професійно розробляє ту тематику, яка мовби негласно закріплена за ним у свідомості масового читача, і не хоче помічати, які втрати такого роду професіоналізм тягне за собою для його обдарування. А обдарування він має безперечне, і якщо воно не принесе справжніх плодів, – а схоже на те, що так і станеться, – вина за це ляже передусім на самого Кінга. Однак не забуваймо й про те, що за американських умов письменникові майже неможливо висунутись, якщо він більшою чи меншою мірою не підлаштується до заведених на книжковому ринку правил гри.

Згадаймо, що висунення Кінга було рекордно стрімким. Сперечаються про те, які причини покликали до життя весь цей феномен, і звичайно пов’язують їх з новизною знайденого Кінгом жанру. Але як визначити цей жанр? Наукова фантастика? Кримінальний роман? Так звана «література жахів»? Чи філософська алегорія, а може, й белетризована есеїстика, дотична до деяких гостродискусійних питань сучасної науки? Чи, зрештою, картина повсякденної американської дійсності останніх літ, тільки створена не в формах «самого життя», а в формі гротеску, іносказання, притчі?

У книжках Кінга знайдуться свої докази на користь кожного з цих визначень. І кожен з них, як видно, буде недостатнім, бо, як правило, в Кінга змішано елементи найрізноманітніших жанрових структур. Саме сміливе поєднання цих, на перший погляд, несполучних елементів великою мірою пояснює і непідробну своєрідність Кінгової прози, і неоднозначність її читацького сприйняття. Та ж таки «Мертва зона» (1979) може бути прочитана і як захоплюючий детектив, і як оповідь про таємниці парапсихології, і як історія про стоїчну мужність людини, що зуміла повернутися до повноцінного життя, хоч її становище й здавалося безнадійним, і навіть як своєрідна хроніка політичного життя США 70-х років. Такий синтез дуже характерний для Кінга. В його найкращих творах досягнуто такого високого ступеня концентрації змісту, що будь-яке однозначне визначення їхньої творчої природи становить неабиякі труднощі.

Безсумнівно одне: Кінгові тісно в рамках роману, що достовірно і впізнавано зображує плин буднів, і в нього обов’язково присутній момент художнього припущення, умовності. Напочатку вважали, що це та сама умовність, яку ми бачимо, скажімо, в Рея Бредбері чи Айзека Азімова. Та неправомірність такого ототожнення стала зрозуміла досить скоро. Не кажучи вже про те, що в творах Кінга дія відбувається не на інших планетах, а в гущавині повсякдення, самі змальовувані ним ситуації різняться від тих, які виникають, приміром, у «Марсіанських хроніках» Бредбері чи в «Кінці вічності» Азімова. Точніше сказати, вони інакше сконструйовані – так, щоб, незважаючи на умовність, нас не полишало відчуття реальності чи, в крайньому разі, безпосередньої, практичної здійсненності всього, що в них відбувається.

До одного з найсильніших своїх романів «Підпалювачка поглядом» (1980) Кінг узяв епіграф з Бредбері («451° за Фаренгейтом»): «І так приємно було спалювати». Перегук основних мотивів цих двох книжок очевидний, але побудовані вони по-різному. У Бредбері – класична антиутопія, або, як він сам висловився, «реальність, доведена до абсурду». Ну, а в Кінга? Він розповідає історію восьмирічної дівчинки, чий зосереджений погляд здатен обертати на полум’я та попіл предмети, тварин, людей. Палає, розсердивши її своєю «впертістю», плюшевий ведмедик. А в кінці роману палають будівлі експериментального центру, де вже розробляли програму, – покликану застосувати з воєнною метою цю нову енергію руйнування.

Неймовірно? Та ні, не зовсім. Рідкісний і страшний дар, яким наділено малу героїню роману, помічений уже давно і в мові парапсихологів дістав назву пірокінезу. І ось що найдивовижніше: навіть читач, який вперше дізнався про цей загадковий феномен з книжки Кінга, навряд чи визнає всю розповідь чистим вимислом. Навпаки, важко позбутися відчуття, що Кінг показав події, які хай і не відбувалися реально, проте мають високий ступінь імовірності як страшна загроза людству.

Не так уже й істотно, що пірокінез нині визнано однією з форм екстрасенсорної перцепції, щоправда, поки ще далеко не осягнутої в своєму походженні та можливостях. Справа фахівців судити, наскільки відповідають сьогоденним науковим уявленням постійні екскурси Кінга в сфери парапсихології. Але не може виникнути й тіні сумніву в тому, що письменник вдається до них не задля спокуси пограти на теперішньому ажіотажі навколо таємничих явищ людської психіки.

Ці феномени викликають у Кінга стійкий інтерес насамперед з тієї причини, що за ними наочно виявляються певні соціальні тенденції, які викликають у нього законну тривогу. І якщо не шукати в серйозних книжках Кінга якихось приголомшливих одкровень щодо тих чи тих прихованих властивостей людської свідомості, якщо звільнити їх від притаманного їм відтінку містифікації, виявиться, що вони базуються на достеменних явищах суспільного життя, які ні до чого, за прикладом Бредбері, «доводити до абсурду», використовуючи прийом гротескового очуднення. Адже такі явища, добре пізнані, вони виразно виступили як реальність американського життя. І Кінг намагається їм протистояти – так само, як намагався, скориставшись із свого дару ясновидця, відвернути катастрофу герой «Мертвої зони» Джонні Сміт.

Наділяючи своїх персонажів «другим зором», Кінг немовби набуває його й сам, і найкращі його романи сповнені передчуття загроз, які людство повинне усвідомити, щоб вони не справдилися.

Як же його назвати, цей «другий зір» Стівена Кінга? Фантазією? Мабуть, так – тільки фантазією особливого роду. Ми пам’ятаємо, як у іспанця Луїса Гевари, а потім у Лесажа кривий біс Асмодей знімав дахи з будинків, даючи змогу студентові Клеофасу дізнаватися про всі таємниці жителів міста, яких вражала така його обізнаність. Пам’ятаємо Ріпа Ван Вінкла, героя новели американського романтика Вашингтона Ірвінга: хильнувши міцного зілля, цей персонаж проспав двадцять років і після пробудження не впізнав рідних країв. Пам’ятаємо повідану Стівенсоном дивовижну історію про доктора Джекіла та містера Хайда, його двійника, який зосередив у собі все те нице й жорстоке, що ховалося в потаємних закутках душі поважного джентльмена вікторіанської доби. Усі ці мотиви прямо чи опосередковано озовуться у «Мертвій зоні», переконуючи, що Кінг успадкував одну з найдавніших і найусталеніших літературних традицій.

А коли шукати аналогій, ближчих до нас у часі, то й їх виявиться вдосталь, причому зовсім не доконче у самих лише майстрів наукової фантастики. Як тут не назвати поетичну й глибоку повість болгарського прозаїка Павла Вежинова «Бар’єр», де та сама, що й у персонажів Кінга, психічна неординарність стає місткою метафорою людської відокремленості, спричинюваної конфліктом мрії і стомленої байдужості, романтики й корисливості. Як не згадати деякі фільми Інгмара Бергмана, з їх життєво невмотивованими осяяннями героїв, з тими владними імпульсами, що вихоплюються з підсвідомості й ніби переносять персонажів «Другого обличчя» та «Персони» в іншу, тільки їм приступну реальність.

Та й інші асоціації виникають над сторінками Кінга мало не одразу ж. Це і француз Веркор, чий роман-есе «Люди чи тварини» проклав дорогу літературі, що напрямки звертається до проблематики, яку сьогодні особливо активно освоює наукове знання. Це і англієць Колін Вілсон, і японець Кобо Абе, і співвітчизник Кінга Курт Воннегут…

Різні творчі індивідуальності, різні художні прагнення, та й об’єктивні можливості в кожного з названих письменників також різні, хоч би в силу масштабу обдарування. Але явище, яке визначилося в їхній творчості, по суті, єдине і, думається, дуже знаменне. За доби науки література зближується з наукою характером своїх інтересів, змістом аналізованих нею проблем. Фантазія народжується як узагальнення фактів, здобутих наукою, і як спроба – інша річ, успішна чи не дуже – на основі таких фактів досягти розуміння суттєвих процесів сучасного життя та його перспектив, – ‹близьких чи віддалених. Загострюється потреба у «другому зорі». Вже давно це не просто літературний прийом. Заявила про себе проза, для якої передбачення стало найважливішим художнім завданням.

Книжки Кінга належать до такої прози. І підтверджується цей висновок зовсім не великою кількістю екстрасенсів у його романах і не схильністю автора до чудес телепатії та до всього комплексу проблем парапсихології.

Певна річ, тут не просто художня умовність, і все-таки для розуміння Кінга такі мотиви важливі не більше, ніж, приміром, важлива для розуміння романів Воннегута планета Тральфамадор, де розгортається дія ряду епізодів «Бойні номер п’ять» і «Сирен Титана». Воннегут показує Тральфамадор лише як логічне завершення тих процесів суцільної автоматизації свідомості, що відбуваються тут і тепер, у сьогоденному буржуазному суспільстві. Так і в Кінга ясновидіння героїв знов і знов дає їм змогу розрізнити за позірним спокоєм буденного американського побуту дію жорстоких антигуманних сил, що загрожують руйнуванням фундаментальних основ соціальної організації, моральності, гуманності.

І хоч як би захоплювали нас вторгнення Кінга в таємничу сферу екстрасенсорної перцепції, для самого письменника вони є передусім способом розпізнати реальні небезпеки, які створює стихія етичної вседозволеності, і невтримна мілітаризація, І діяльність новоз’явлених прихильників фашизму, і політичний авантюризм, що нехтує життєвими інтересами людства.

Перед читачами «Мертвої зони» пройшло чимало ключових подій американського життя попереднього десятиліття. Безславний кінець війни у В’єтнамі, уотергейтський скандал, загострення соціальних суперечностей і, як реакція у відповідь, посилення неоконсервативних віянь, інфляція, кризи, насильство на політичному ґрунті – усе це в кінцевому підсумку й визначає атмосферу роману, не очевидно, але вирішальним чином впливаючи на позицію, обрану центральним героєм, на його етичний вибір, що призвів до трагічного фіналу.

Наївним є переконання Джонні Сміта, що йому дано самому одному зупинити «усміхненого тигра», який рветься до президентського крісла, щоб насаджувати в Америці порядки, мало чим відмінні від установлень третього рейху, і навряд чи можна виправдати засоби, обрані героєм Кінга для здійснення цієї мети. Однак аж ніяк не витвором хворої свідомості Джонні Сміта є його невідчепне відчуття, що весь суспільний клімат нинішньої Америки надзвичайно сприятливий для отаких «усміхнених тигрів», чия перемога означала б непоправну біду для американського народу – та й, мабуть, для кожного жителя землі. Це тільки здається, ніби Джонні «випав із часу», існуючи в примарному й нереальному світі телепатичних видінь. Насправді він – а з ним і читач – осягає глибоку суть конфліктів, характерних для Америки наших днів.

І тому «Мертва зона» сприймається насамперед як книжка, що містить у собі соціальне застереження.

На нього не можна не відгукнутися.

Олексій ЗВЄРЄВ