Текст книги "Мертва зона"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 30 страниц)

Розділ восьмий

1

Того вечора батько з матір’ю прийшли на цілу годину, і Віра залишила Джонні пачку брошурок.

– Ми пробудемо тут до кінця тижня, – сказав Герб, – а потім, якщо в тебе й далі все йтиме гаразд, на якийсь час повернемося в Паунел. Але щотижня приїздитимем на суботу й неділю.

– Я хочу залишитися з моїм хлопчиком, – голосно озвалась Віра.

– Краще тобі теж поїхати, мамо, – сказав Джонні. Розпач трохи розвіявся, але Джонні добре пам’ятав, як йому було вдень. Коли б мати завела тоді теревені про чудесне призначення, яке приготував для нього Господь бог, Джонні навряд чи стримав би напад істеричного сміху.

– Я тобі потрібна, Джонні. Я повинна пояснити тобі…

– Найперше мені потрібно одужати, – сказав Джонні. – Ти поясниш мені все, що захочеш, коли я почну ходити. Гаразд?

Віра не відповіла. На її обличчі застиг майже сміховинно затятий вираз, а проте нічого смішного в їхньому становищі не було. Анічогісінько. Хіба що химерна примха долі, ото й тільки. Якби я проїхав тією дорогою на п’ять хвилин раніше чи пізніше, все могло б бути по-іншому. А тепер подумати лишень, як нас усіх довбонуло. І вона вважає, що все це з волі божої. Мабуть, так і треба, бо інакше не довго й геть з глузду з’їхати.

Щоб порушити ніякову мовчанку, Джонні спитав:

– То що, тату, Ніксона знов обрали? А хто був його суперником?

– Обрали, – відказав Герб. – А змагався з ним Макговерн.

– Хто?

– Макговерн. Сенатор від Південної Дакоти.

– А не Маскі?

– Ні. Але Ніксон уже не президент. Він пішов у відставку.

– Що?

– Він був облудник, – суворо промовила Віра. – Його здолала гординя, і Господь бог відступився від нього.

– Ніксон пішов у відставку? – Джонні був приголомшений. – Ніксон?

– Мусив піти, а то б його погнали, – сказав Герб. – Уже готове було звинувачення у державному злочині.

Раптом Джонні збагнув, що в американському політичному житті відбулися великі й глибокі переміни, – найімовірніше, спричинені війною у В’єтнамі, – і що всі вони пройшли повз нього. Це вперше він по-справжньому відчув себе Ріпом Ван Вінклем. Якою ж мірою все змінилося? Він навіть не зважувався запитати. Потім його пронизала моторошна думка…

– Невже Агню… став президентом?

– Форд, – сказала Віра. – Добрий, порядний чоловік.

– Генрі Форд[22]22
  Великий американський промисловець-мультимільйонер, так званий «автомобільний король». Помер у 1947 р.


[Закрыть] – президент Сполучених Штатів?!

– Не Генрі, – сказала вона. – Джеррі[23]23
  Джеральд Форд – президент США в 1975–1977 рр.


[Закрыть].

Джонні пильно дивився то на матір, то на батька, майже впевнений, що все воно або сон, або якийсь несусвітний жарт.

– Агню теж пішов у відставку, – пояснила Віра. Губи її міцно стислись і аж побіліли. – Він був злодій. Узяв хабара просто в своєму кабінеті. Так усі кажуть.

– Він пішов не через хабар, – сказав Герб, – а через якусь брудну історію в своєму рідному Меріленді. Схоже на те, що він загруз у ній по самі вуха. Ніксон призначив віце-президентом Джеррі Форда. А в серпні минулого року й сам пішов у відставку, і його місце зайняв Форд. Цей зробив віце-президентом Нельсона Рокфеллера. Отакі в нас справи.

– Розлучений, – похмуро мовила Віра. – Господь ніколи не допустить, щоб він став президентом.

– А що ж накоїв Ніксон? – спитав Джонні. – Їй-богу, я не… – Він швидко позирнув на матір, яка враз насупилась. – Я хотів сказати, добре мені діло, коли дійшло до звинувачення в державному злочині…

– Не згадуй всує ім’я спасителя нашого, коли говориш про кодло безчесних політиканів, – промовила Віра. – Усе те спричинив Уотергейт.

– Уотергейт? Це що – операція у В’єтнамі? Щось таке?

– Готель «Уотергейт» у Вашингтоні, – пояснив Герб. – Якісь кубинські емігранти пробралися в розміщену там штаб-квартиру демократичної партії, і їх застукали. Ніксон знав про це. І намагався затерти справу.

– Ти жартуєш? – нарешті здобувся на слово Джонні.

– Лишилися магнітофонні записи, – докинула Віра. – І отой Джон Дін[24]24
  Радник президента Ніксона, замішаний в уотергейтському скандалі.


[Закрыть]. Не більш як пацюк, що тікав з приреченого корабля, так я вважаю. Звичайна річ.

– Тату, ти можеш усе це мені пояснити?

– Спробую, – сказав Герб. – Але не думаю, що всю цю історію розкрито до кінця, навіть тепер. Я принесу тобі книжки. Про Уотергейт написано вже мільйон книжок, і, мабуть, поки все остаточно з’ясується, буде написано ще стільки ж. Так от, улітку тисяча дев’ятсот сімдесят другого року, незадовго до виборів…

2

Було пів на одинадцяту, батьки вже пішли. У палаті світив тільки нічник. Джонні не міг заснути. Від усього, що він почув, брала тривога й паморочилось у голові. За такий короткий час світ змінився куди істотніше, ніж можна було припустити. Джонні почував себе геть відсталим від поступу й ритму життя.

Ціни на бензин, як сказав йому батько, підскочили мало не вдвоє. На той час, як він попав у катастрофу, галон[25]25
  4,54 літра.


[Закрыть] бензину було вільно купити за тридцять чи тридцять п’ять центів. Тепер він коштує п’ятдесят чотири центи, і часом перед бензоколонками виникають черги. По всій країні обмежено швидкість руху до п’ятдесяти п’яти миль на годину, і водії далеких вантажних рейсів мало не збунтувалися.

Та все це дрібниці. Головне – закінчилась війна у В’єтнамі. Країна зрештою пішла комуністичним шляхом. Герб сказав, це сталося саме тоді, як у Джонні з’явились перші ознаки пробудження від коми.

Президент Сполучених Штатів відвідав червоний Китай. Не Форд, а ще Ніксон. Поїхав туди незадовго до своєї відставки. Ніксон, хто б міг подумати. Давній борець із крамолою. Якби про це сказав йому не батько, Джонні нізащо б не повірив.

Надто багато було новин, і це його лякало. Раптом йому захотілося більш нічого не знати, щоб не схибнутись остаточно. Ота ручка в доктора Брауна, фломастер… а скільки ще таких нових речей з’явилося? Сотні всіляких дрібничок, і кожна знов і знов нагадуватиме йому: ти втратив добрячий шмат свого життя, майже шість відсотків, якщо вірити статистиці. Ти відстав від часу. Залишився в минулому.

– Джоне! – тихо покликав хтось. – Джоне, ви не спите?

Він обернувся. У дверях вимальовувалась невиразна постать. Присадкуватий, трохи зсутулений чоловік. То був Вейзак.

– Ні, не сплю.

– Так я й думав. Можна зайти?

– Прошу, заходьте.

Цього вечора Вейзак мав старіший вигляд. Він сів біля ліжка Джонні.

– Я зателефонував туди, – сказав він. – Викликав довідкову в Кармелі, Каліфорнія. Попросив телефон місіс Йоганни Боренц. Як гадаєте, дали мені її номер?

– Хіба що він не зареєстрований або вона взагалі не має телефону.

– Вона має телефон. Мені дали номер.

– Еге ж, – мовив Джонні.

Усе це цікавило його тільки із симпатії до Вейзака, не більше. Йому не потрібні були докази існування Йоганни Боренц, він це знав напевне, так само як і те, що він не лівша.

– Я довго сидів і думав, – провадив Вейзак. – Я сказав вам, що моя мати померла, та насправді то було лише припущення. Батько мій загинув під час оборони Варшави. А мати просто пропала безвісти, так? Цілком логічно було вважати, що й вона загинула при обстрілі… в окупованому місті… ви ж розумієте. Вона пропала безвісти, отож моє припущення логічне. Щодо амнезії… як невролог можу вам сказати, що така тривала загальна втрата пам’яті – явище дуже й дуже рідкісне. Чи не рідкісніше за справжню шизофренію. Я ніколи не чув, щоб десь колись було зафіксовано випадок амнезії тривалістю тридцять п’ять років.

– Амнезія в неї давно минула, – сказав Джонні. – Гадаю, вона просто сама вирішила геть забути все, що тоді було. Коли до неї повернулася пам’ять, вона знову вийшла заміж і народила двоє… чи то троє дітей. Можливо, спогади викликали б у неї почуття провини. Але про вас вона часом думає: «Хлопчика врятовано»… То ви подзвонили їй?

– Так, – відповів Вейзак. – Через прямий автоматичний зв’язок. Ви знаєте, що тепер можна й так?… Атож. Дуже зручно. Набираєш одиницю, код, номер. Одинадцять цифр – і можеш з’єднатися з будь-яким місцем країни. Дивовижна річ. Навіть якось не по собі стає… Трубку взяв хлопець… ні, юнак… І я спитав, чи вдома місіс Боренц. А тоді почув, як він покликав: «Мамо, це тобі». Грюкнула трубка, яку поклали на стіл, чи на поличку, чи на що там ще. Я був у Бангорі, в штаті Мен, менш як за сорок миль від Атлантичного океану, і почув, як поклали на стіл телефонну трубку в місті на Тихоокеанському узбережжі. Моє серце… воно так гупало, що я аж злякався. Чекання здалося мені дуже довгим. Нарешті вона взяла трубку й сказала: «Алло, я слухаю».

– А ви що? Дали собі раду?

– Ні. Я, як ви кажете, не дав собі ради, – відказав Вейзак і криво посміхнувся. – Я поклав трубку. І мені захотілось випити чогось міцного, але такого в домі не знайшлося.

– Ви певні, що то була вона?

– Джоне, це ж наївне запитання! У тридцять дев’ятому мені було вісім років. Відтоді я не чув материного голосу. Тоді вона говорила тільки по-польському. Тепер я говорю тільки по-англійському… Я майже забув свою рідну мову, хоч як це соромно. То як я можу бути в чомусь певен?

– Еге ж. А все-таки ви певні?

Вейзак повільно провів долонею по чолу.

– Так, – мовив він. – То була вона. Моя мати.

– Але ви не змогли до неї озватися?

– А навіщо? – спитав Вейзак майже сердито. – Її життя – це її життя, хіба ні? Ви ж самі казали: хлопчика врятовано. То невже я маю збурити душу жінці, яка хоче дожити віку спокійно? Невже маю назавжди вивести її з душевної рівноваги? Оте почуття провини, про яке ви казали… навіщо пробуджувати його? Чи навіть тільки ризикувати цим?

– Не знаю, – відказав Джонні.

То були непрості запитання, і відповіді на них він не мав, проте розумів: ставлячи їх, Вейзак намагався якось виправдати себе. Але Джонні не знав, як відповісти на ті запитання.

– Хлопчик урятований, жінка врятована й живе собі в Кармелі. Але між ними – ціла країна, тож полишмо все так, як воно є. А от як щодо вас, Джоне? Що будемо робити з вами?

– Я не розумію, про що це ви.

– Тоді поясню вам, гаразд? Доктор Браун сердиться. Сердиться на мене, сердиться на вас, та, мабуть, і на самого себе: він же мало не повірив у те, що все своє життя вважав цілковитою нісенітницею. Сестра, яка при цьому була, звісно ж, не мовчатиме. Сьогодні в ліжку вона розкаже про все чоловікові, і, може, тим воно й скінчиться, але нема певності, що її чоловік не переповість цього вранці своєму шефові, отож цілком може бути, що завтра до вечора про це пронюхають газети. «Хворий виходить із коми з другим зором».

– Другий зір, – проказав Джонні. – Це так воно зветься?

– Не знаю, що воно таке, справді не знаю. Чи ви екстрасенс? Чи ясновидець? Усе це розхожі слова, які нічого не пояснюють, анічогісінько. Ось ви сказали одній з медсестер, що очна операція в її сина дасть позитивні наслідки…

– Марі, – тихо мовив Джонні.

І ледь помітно всміхнувся. Марі йому подобалась.

– …і про це вже знає вся лікарня. Ви прозираєте майбутнє? Може, це і є другий зір? Не знаю. Ви потримали в руках фотографію моєї матері й змогли сказати, де вона тепер живе. То ви знаєте, де шукати загублені речі й зниклих людей? Чи не в цьому полягає другий зір? Не знаю. А думки ви вмієте читати? А впливати на предмети фізичного світу? А зцілювати хворих накладанням рук? Усе це дехто називає телепатією. І всі ці явища пов’язані з поняттям «другого зору». Ось із них і сміється доктор Браун. Та ні, не сміється – глумиться.

– А ви ні?

– Я згадую про Едгара Кейса. І про Пітера Гуркоса. Якось я спробував розповісти докторові Брауну про Гуркоса, то він почав глузувати. Він не хоче про це говорити і знати про це не хоче.

Джонні промовчав.

– Отже… що будемо з вами робити?

– А треба щось робити?

– Мабуть, так, – відказав Вейзак. І підвівся. – Я вже піду, а ви добре про все подумайте. І, зокрема, ось про що: є речі, яких краще не помічати, і є речі, що їх краще втратити, ніж знайти.

Він побажав Джонні на добраніч і тихо вийшов. Джонні страшенно стомився, проте сон ще довго не приходив до нього.

Розділ дев’ятий

1

Першу операцію призначили на 28 травня. Вейзак і Браун докладно пояснили Джонні, як усе буде. Йому зроблять місцеве знеболювання, бо вдаватися до загального наркозу ризиковано – так вважали обидва лікарі. Цього разу йому прооперують коліна й щиколотки. Видовжать його питомі зв’язки, що скоротилися за час коматозного сну, з допомогою пластикових волокон. Цей пластик застосовують і в серцевій хірургії при вживленні штучних клапанів. Головна проблема не так у тому, як зреагує його організм на ті штучні сухожилки, сказав Браун, як у тому, чи зможуть його ноги адаптуватися до такого втручання. Якщо операція на колінах і щиколотках дасть добрі наслідки, передбачено зробити ще три подібні операції: одну на довгих сухожилках стегон, другу на ліктях і, можливо, третю на шиї, – адже він ледь може повернути голову. Всі операції робитиме Реймонд Руопп, що перший опрацював цей метод. Він спеціально прилетить із Сан-Франциско.

– Навіщо я здався тому Руоппу, коли він така суперзірка? – спитав Джонні.

Це слово – суперзірка – він почув від Марі. Вона назвала так лисуватого, в окулярах співака з немилозвучним ім’ям Елтон Джон.

– Ви недооцінюєте себе, адже ви теж свого роду суперзірка, – відповів Браун. – У всіх Сполучених Штатах набереться хіба що жменька людей, які вийшли з такої тривалої коми. І з цих небагатьох випадків ваше одужання при всіх супутніх ушкодженнях мозку – найрадикальніше і найзадовільніше.

Сем Вейзак не став шукати манівців.

– Ви піддослідна свинка, зрозуміло?

– Як це?

– А так… Погляньте, будь ласка, на світло. – Він скерував промінь у зіницю лівого ока Джонні. – Ви знаєте, що з допомогою цієї штуки я можу побачити навіть ваш зоровий нерв? Атож. Очі – не тільки вікна душі. Вони є також одним з найважливіших покажчиків діяльності мозку.

– Піддослідна свинка… – похмуро проказав Джонні, невідривно дивлячись у різкий промінь світла.

– Еге ж. – Вейзак вимкнув світло. – І нема чого так себе жаліти. Чимало хірургічних методів, що застосовуватимуться людям на користь, – а деякі вже й тепер застосовуються, – було вдосконалено у в’єтнамській війні. Там піддослідних свинок у госпіталях не бракувало, правда ж? А Руопп зацікавився вами тому, що ви єдиний у своєму роді. Ось маємо пацієнта, що проспав чотири з половиною роки. Чи зможемо ми повернути йому здатність ходити? Цікава проблема. Він уже бачить статтю, яку напише для «Новоанглійського вісника медицини». Наперед тішиться нею, мов дитина новою іграшкою, яку сподівається знайти під різдвяною ялинкою. А вас він і не бачить, вас, стражденного Джонні Сміта, що мусить тягтись до кнопки й дзвонити сестрі щоразу, як йому засвербить спина і її конче треба почухати. Та це й добре. Рука не здригнеться… Усміхніться, Джонні. Той Руопп – чи не найкращий хірург у Північній Америці, хоч на вигляд він скидається на банківського службовця.

Та Джонні не хотілось усміхатися.

Він сумлінно прочитав усі ті брошурки, що їх залишила йому Віра. Вони ще дужче пригнітили його, і він укотре вже відчув тривогу за матір – чи не потьмарився їй розум. Одна з брошурок, що її написав якийсь Салем Кірбан, вразила його мало не язичницьким замилуванням, з яким було змальовано кривавий апокаліпсис і розверзте пекло, де смажились на рожнах грішники. В іншій жахали моторошні картини пришестя Антихриста. Решта являли собою похмуру мішанину дурниць, породжених хворою уявою: Христос, що живе в надрах Південного полюсу; послані богом летючі тарілки; Нью-Йорк – це не що інше, як Содом, а Лос-Анджелес – Гоморра. Йшлося там і про вигнання з людини диявола, про відьомство, про безліч інших речей, бачених і небачених. Джонні марно намагався пов’язати ті брошурки з образом побожної, але цілком земної жінки, якою знав матір до своєї коми. Через три дні після випадку з фотографією матері Вейзака на порозі палати з’явився худий чорнявий молодик – репортер бангорської «Дейлі ньюс», на ім’я Девід Брайт, – і попросив невеличке інтерв’ю.

– А ви питали дозволу в лікарів? – поцікавився Джонні.

Брайт осміхнувся.

– Звісно, що ні.

– Гаразд, – сказав Джонні. – В такому разі я буду радий з вами побалакати.

– Отакі люди мені до душі, – мовив Брайт.

Тоді ввійшов до палати й сів.

Перші запитання були про катастрофу, про думки й почуття Джонні після коми, коли він виявив, що майже п’ять років його життя спливло марно. Джонні відповідав чесно й відверто. Потім Брайт сказав, що, як йому стало відомо «з одного джерела», Джонні набув після катастрофи щось ніби шосте чуття.

– Ви хочете спитати, чи я не екстрасенс?

Брайт усміхнувся й знизав плечима.

– Для початку досить буде й цього.

Джонні уже встиг добре обміркувати й зважити те, що сказав йому Вейзак. І чим більше думав, тим певніше йому здавалося, що Вейзак учинив цілком слушно, коли поклав телефонну трубку, не озвавшись до матері й словом. Подумки Джонні порівнював цю ситуацію з оповіданням В. В. Джекобса «Мавп’яча лапа». Там мавп’яча лапа могла виконати три бажання, але ціна, якою доводилося платити за кожне з них, була страхітлива. Старому подружжю забажалося мати сто фунтів стерлінгів, і воно втратило сина, що загинув в аварії на заводі, а відшкодування, яке вони отримали за нього, якраз і становило ті сто фунтів. Тоді мати побажала, щоб їй повернули сина, – і він повернувся; але перш ніж вона відчинила двері й побачила, яке жахіття викликала з домовини, старий батько загадав останнє бажання й відіслав мерця назад. Як сказав Вейзак, мабуть, справді є речі, що їх краще втратити, ніж знайти.

– Ні, – відповів Джонні. – Я не більш екстрасенс, ніж ви.

– З того, що мені відомо, ви…

– Ні, це неправда.

Брайт трохи зачіпливо посміхнувся, – як видно, міркуючи, чи варто наполягати далі, – потім перегорнув сторінку записника. І почав розпитувати Джонні про його наміри на майбутнє, про те, як він уявляє собі повернення до нормального життя, і на ці запитання Джонні також відповідав по змозі чесно.

– То що ж ви думаєте робити, коли вийдете з лікарні? – спитав Брайт, згортаючи записник.

– Я ще не замислювався над цим по-справжньому. Поки що намагаюся звикнути до думки про те, що Джеральд Форд – президент.

Брайт засміявся.

– Не ви один, друже.

– Мабуть, повернуся до вчителювання. Оце й усе, що я можу сказати. Але сьогодні до цього ще надто далеко, щоб укладати якісь плани.

Брайт подякував за інтерв’ю і пішов. Стаття з’явилася в газеті через два дні, якраз напередодні операції. Вона була надрукована внизу першої сторінки під заголовком: «Джон Сміт, сучасний Ріп Ван Вінкл перед довгою дорогою назад». Там-таки вмістили й три фотографії: знімок Джонні із щорічника Клівз-Мілзької школи (зроблений усього за тиждень перед катастрофою), фото Джонні на лікарняному ліжку, змарнілого й наче покаліченого, із зігнутими ліктями й коліньми; між цими двома було зображення майже геть розтрощеного таксі, що лежало на боці, наче здохлий собака. У своїй статті Брайт ані словом не згадав про шосте чуття, прозирання майбутнього чи інші надприродні здібності.

– Як вам пощастило відвернути його від теми екстрасенсів? – спитав Вейзак у Джонні того вечора.

Джонні стенув плечима.

– Він начебто непоганий хлопець. Може, не захотів штрикати мене ще й цим.

– Може, й так, – сказав Вейзак. – Але він не забуде. Якщо добрий репортер, то не забуде, а він, як я зрозумів, репортер добрий.

– З чого ви зрозуміли?

– Та розпитав декого.

– Задля мого добра?

– Усі ми робимо що можемо, его ж? Хвилюєтесь перед завтрашньою операцією, Джонні?

– Ні, не те що хвилююся. Точніше буде сказати – трохи боюся.

– Ну певне. І я б боявся.

– Ви там будете?

– Так, на спостережній галереї. Нагорі. Ви мене не вирізните серед інших зелених халатів, але я там буду.

– Начепіть щось, – сказав Джонні, – і я знатиму, що то ви.

Вейзак поглянув на нього й усміхнувся.

– Гаразд. Я пришпилю до халата свій наручний годинник.

– От і добре, – сказав Джонні. – А доктор Браун? Він теж буде?

– Доктор Браун у Вашингтоні. Завтра він доповідатиме про вас в Американському неврологічному товаристві. Я прочитав його повідомлення. Викладено все добре. Хіба що трохи перебільшено.

– А вас не запросили?

Вейзак здвигнув плечима.

– Я не люблю літаків. Теж трохи боюся.

– Чи, може, просто воліли бути завтра тут?

Вейзак ухильно всміхнувся, розвів руками, але нічого не сказав.

– Він не дуже мене полюбляє, правда ж? – спитав Джонні. – Доктор Браун.

– Ні, не дуже, – сказав Вейзак. – Він вважає, що ви нас морочите. Витинаєте штуки з якоюсь своєю метою. Може, щоб привернути до себе увагу абощо. Не судіть його надто суворо, Джоне. У нього такий склад розуму, що він просто не може думати інакше. І коли вже якось ставитися до Джіма, то хіба що із жалем. Він чудовий фахівець і далеко піде. Йому вже тепер пропонують кращу роботу, тож невдовзі він збереться й подасться геть із цих холодних північних лісів, і в Бангорі його більш не побачать. Він поїде до Х’юстона, чи на Гавайї, чи, може, навіть у Париж. Але він навдивовижу обмежений. Підходить до людського мозку як механік. Розітнув його на частки своїм скальпелем і не знайшов душі. Отже, ніякої душі не існує. Як оті російські космонавти, що облетіли навколо Землі й ніде не побачили бога. Це емпіричний погляд механіка, а механік – усього лише школяр там, де йдеться про вищу нервову діяльність. Тільки ви ніколи не кажіть йому про ці мої слова.

– Не скажу.

– А тепер вам треба відпочити. Завтра буде нелегкий день.

2

Славнозвісного доктора Руоппа під час операції Джонні так і не побачив – йому було видно лише рогові окуляри з грубими скельцями та велику жирову ґулю в лівому кутику чола. Решту докторової особи приховували шапочка, маска, халат і рукавички.

Перед операцією Джонні зробили два уколи – димедрол і атропін, – і, коли його привезли до операційної, він почував себе легким, як повітряний змій. До нього підійшла лікарка-анестезіолог з таким величезним шприцом новокаїну, якого Джонні ще зроду не бачив. Він зрозумів, що буде боляче, і не помилився. Лікарка ввела голку між L4 і L5 – четвертим і п’ятим спинними хребцями, – досить високо, щоб не зачепити cauda equina[26]26
  Кінський хвіст (латин.).


[Закрыть], цей пучок нервів в основі хребта, що й справді трохи скидається на кінський хвіст.

Джонні лежав на животі й кусав руку, щоб не закричати.

Минула, як йому здалося, вічність, поки біль почав ущухати, змінюючись глухим відчуттям тиску. Всю нижню половину тіла наче геть одібрало.

Над ним схилилася голова доктора Руоппа. «Зелений бандит, – подумав Джонні. – Джесс Джеймс у рогових окулярах. Гаманець або життя!»

– Як ви себе почуваєте, містере Сміт? – спитав Руопп.

– Добре. Але волів би більше так себе не почувати.

– Можете почитати журнали, коли хочете. Чи спостерігати операцію в отому дзеркалі, якщо вас це не страхатиме.

– Гаразд.

– Сестро, який там у нас кров’яний тиск?

– Сто двадцять на сімдесят шість, докторе.

– Чудово. То що, колеги, починаймо?

– Тільки не відбатуйте мені стручка, – кволо промовив Джонні і здивувався, почувши у відповідь щирий сміх. Обтягнута тонкою гумовою рукавичкою рука хірурга поплескала його по плечу під простиралом.

Джонні дивився, як Руопп узяв скальпель і зник за зеленою запоною, що звисала з металевого обруча над операційним столом. Дзеркало було опукле, і Джонні бачив усе трохи викривлено, проте загалом досить добре.

– Так-так, – приказував Руопп. – Так, от-от-от… оце нам і треба… те-те-те… добре… сестро, затискач, будь ласка, ну ж бо, прокиньтеся, бога ради… та-а-к… а тепер, мабуть, дайте мені оте… ні, заберіть… не давайте що я кажу, давайте що треба… так, добре. Жилки, будь ласка.

Сестра подала йому щипцями щось ніби жмуток сплутаних тонких дротинок. Руопп просто в повітрі обережно витягав пінцетом по одній жилці.

«Наче спагетті їсть, – подумав Джонні. – А підлива, ти глянь, яка…» На цю думку йому стало млосно, і він одвів погляд. Нагорі, на галереї, сиділи інші бандити й дивилися вниз на нього. Очі їхні здавалися тьмяними, безжальними й моторошними. Потім Джонні вгледів Вейзака – той сидів третій праворуч, з акуратно пришпиленим до халата годинником.

Джонні кивнув йому головою.

Вейзак кивнув у відповідь.

Від цього трохи полегшало.

3

Руопп наклав останні, шви між колінами й литками, і Джонні перевернули. Операція тривала. Анестезіолог спитала, як він себе почуває. Джонні відповів: досить добре як на такі обставини. Вона спитала, чи не хоче він послухати магнітофонні записи, Джонні сказав, що це було б чудово. За хвилю в операційній залунав чистий, дзвінкий голос Джоан Баез. Руопп і далі робив своє діло. Джонні відчув сонноту й задрімав. Коли він прокинувся, операція все ще тривала. Вейзак так само сидів на галереї. Джонні звів руку, даючи знати, що бачить його, і Вейзак знову кивнув головою.

4

Ще за годину було по всьому. Його відвезли до післяопераційної палати, де незнайома сестра почала без упину запитувати його, скількох пальців у нього на ногах вона торкається. Через деякий час Джонні зміг відповісти правильно.

Зайшов Руопп; тепер його бандитська маска теліпалася збоку.

– Все гаразд? – спитав він.

– Так.

– Операція минула цілком успішно, – сказав Руопп. – Я сподіваюся, все буде добре.

– Я радий.

– Вам буде боляче, – провадив Руопп. – Можливо, буде й дуже боляче. Та й дальші лікувальні процедури попервах завдаватимуть страшного болю. Треба терпіти.

– Треба терпіти… – пробурмотів Джонні.

– Ну, бувайте, – мовив Руопп і пішов.

Мабуть, подумав Джонні, щоб устигнути завидна пограти в гольф у місцевому клубі.

5

Буде й дуже боляче.

На дев’яту годину вечора останні рештки місцевого наркозу звітрились, і Джонні мало не конав з болю. Йому заборонили совати ногами без допомоги двох медсестер. Відчуття було таке, ніби на коліна йому наділи манжети, втикані зсередини цвяхами, а потім безжально затягли їх до відпору. Час ледь посувався, повз наче равлик. Джонні зводив очі на годинник з певністю, що минула добра година, відколи він поглянув на циферблат востаннє, та виявлялося, що це було всього чотири хвилини тому. Він не мав сумніву, що й хвилини більше не витримає, проте спливала хвилина – і він починав думати, що наступної не знесе вже напевне.

Усі ті незліченні хвилини попереду уявились йому монетами, що поволі зсуваються по довжелезному жолобу грального автомата, миль із п’ять завдовжки, і на нього важкою хвилею накотила така чорна туга, якої він ще ніколи не звідував, – накотила й потягла за собою в безодню. Всі вони тут заповзялися замучити його до смерті. Операції на ліктях, стегнах, шиї. Лікувальні процедури. Милиці, крісла на колесах, ціпки…

Вам буде боляче… Треба терпіти.

«Ні, терпіть уже ви самі! – подумав Джонні. – А мені дайте спокій. Не підступайте більш до мене зі своїми різницькими ножами. Коли воно отаке, це ваше лікування, мені його не треба».

Безугавний, нестерпний біль, що, здається, шматує його тіло.

Щось гаряче потекло йому по животі.

Він обпудився.

Джонні відвернув обличчя до стіни й заплакав.

Через десять днів після першої операції і за два тижні до того, як мала відбутися наступна, Джонні читав книжку – «Все президентське військо» Вудворда та Бернстайна, – а тоді підвів очі й побачив на порозі палати Сейру, що стояла й нерішуче дивилася на нього.

– Сейро, – мовив він. – Невже це ти?

Вона уривисто зітхнула.

– Так. Це я, Джонні.

Він відклав книжку й поглянув на Сейру. Вона була в гарній ясно-зеленій полотняній сукні й тримала перед собою, наче щит, невелику коричневу сумочку із застібкою. Коси вона тепер зачісувала на проділ, і це їй дуже личило. Та Джонні відчув гострий і болісний укол ревнощів: цікаво, це вона сама придумала чи отой чоловік, з яким вона живе і спить? Вигляд вона мала чудовий.

– Заходь, – сказав він. – Заходь, сідай.

Вона перейшла палату, і раптом Джонні побачив себе її очима – худющого, трохи скособоченого в кріслі біля вікна, з ногами, простягнутими на подушечці, в капцях і дешевенькому лікарняному халаті.

– Як бачиш, я вбрався у смокінг, – мовив він.

– У тебе добрий вигляд.

Сейра поцілувала його в щоку, і в його пам’яті, наче швидко тасовані карти, сяйнули десятки спогадів. Вона сіла в крісло напроти, схрестила ноги і обсмикнула на колінах поділ сукні.

Вони дивились одне на одного й мовчали. Джонні бачив, що Сейра дуже знервована. Якби хтось підійшов ззаду й торкнув її за плече, вона б, певно, аж підскочила.

– Я не знала, чи варто приходити, – озвалася вона, – але мені хотілося цього.

– Я радий, що ти прийшла.

«Ми наче незнайомі люди в автобусі, – похмуро подумав він. – Невже нам нема чого сказати одне одному?»

– Ну, то як ти тут? – спитала Сейра.

Джонні всміхнувся.

– Я побував на війні. Хочеш побачити мої бойові шрами?

Він одгорнув з колін поли халата й показав синусоїдальні розрізи, що вже почали загоюватись. Проте були ще червоні й стягнуті швами.

– О боже, що це вони з тобою роблять?

– Пробують знов стулити докупи Товстуна-Коротуна, що впав зі стіни, – відказав Джонні. – Вся королівська кіннота, вся королівська піхота і вся королівська медицина. Отож, мабуть… – І тут він замовк, бо побачив, що Сейра плаче.

– Не треба так говорити, Джонні, – промовила вона крізь сльози. – Прошу тебе, не говори так.

– Пробач. Це ж просто… Я невдало пожартував.

Чи так? Чи він справді хотів відбутися жартом, чи то була спроба сказати: «Дякую, що прийшла мене навідати, вони тут ріжуть мене на шматки»?

– Як ти можеш? Невже можна цим жартувати? – Вона дістала із сумочки паперовий носовичок і втирала ним очі.

– Не дуже часто. Мабуть, це тому, що побачив тебе… Захисна реакція, Сейро.

– Вони тебе звідси випустять?

– Можливо, зрештою випустять. Тут, як колись у давнину, треба пройти крізь томагавки. Читала про це в книжках? Якщо залишуся живий після того, як кожний індіанець із племені вдарить мене томагавком, відпустять на волю.

– Цього літа?

– Ні-ні… не думаю.

– Пробачити собі не можу, що все це сталося, – промовила Сейра так тихо, що Джонні ледве почув її. – Думаю, думаю… як могло б бути… ночами не сплю. Коли б я не з’їла ту кляту сосиску… коли б ти не поїхав, а зостався в мене… – Вона похитала головою і подивилася на Джонні почервонілими від сліз очима. – Здається, іноді не буває ніяких шансів.

Джонні всміхнувся:

– Два нулі. Свій номерочок. Гей, а ти пам’ятаєш? Я ж таки впорав те колесо, Сейро!

– Авжеж. І виграв п’ятсот із чимось доларів.

Джонні дивився на неї, усе ще всміхаючись, але тепер усмішка його була збентежена, майже вражена.

– А хочеш, скажу тобі одну кумедну річ? Мої лікарі вважають: можливо, я вижив тільки тому, що колись у дитинстві уже мав травму голови. Та я нічого такого не можу пригадати, і батько з матір’ю не пригадують. Одначе щоразу, як я про це думаю, в пам’яті мені зринає оте «Колесо Фортуни», і ще якийсь дух, наче палена гума.

– Може, ти вже попадав в автомобільну катастрофу… – невпевнено припустила Сейра.

– Та ні, навряд. Але схоже, що те колесо було мені як застереження… а я на нього не зважив.