Текст книги "Мертва зона"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 30 страниц)

«Неначе цукерками пахне», – подумала вона і, застогнавши, виблювала ще раз, потім ще. В очах у неї танцювали якісь цятки. Блювати було вже нічим, і останній раз її вивернуло самим пінистим слизом.

– О боже, – кволо промовила вона й міцно вчепилася за стовп, щоб не впасти.

Десь позаду її гукав Джонні, але зараз вона не могла відгукнутись, та й не хотіла. Шлунок помалу вгамовувався, і в цю хвилину їй хотілось тільки одного: стояти отак у темряві й радіти з того, що вона жива, що пережила цей ярмарковий вечір.

– Сейро, де ти? Сейро!

Вона двічі плюнула, щоб трохи очистити рота.

– Я тут, Джонні.

Він вийшов з-за каруселі, де заклякли на скаку гіпсові коники. Сейра побачила, що він, сам того не усвідомлюючи, стискає в руці чималий жмуток паперових купюр.

– Одійшла?

– Ні, але вже легше. Мене вивернуло.

– Ох ти ж боже мій. Їдьмо додому. – І він лагідно взяв її під руку.

– Таки забрав свої гроші.

Він позирнув на затиснені в руці купюри й неуважливо засунув їх у кишеню штанів.

– Еге ж. Усі чи не всі – не знаю. Лічив той здоровило.

Сейра дістала із сумочки носову хустинку й почала витирати рота. «Мені б зараз попити, – подумала вона. – Душу б продала за склянку води».

– Тобі треба стерегтися, – сказала вона. – Це ж купа грошей.

– Дурні гроші приносять нещастя, – похмуро мовив Джонні. – Це одна з приказок моєї матері. У неї їх мільйон. А азартні ігри – то смертний гріх.

– Запекла баптистка, – сказала Сейра і раптом уся здригнулася.

– Ти чого? – занепокоєно спитав він.

– Морозить, – відказала вона. – Коли сядемо в машину, ввімкнеш обігрівач до відпору і… О боже, знов підкочує…

Вона відвернулась і, надсадно стогнучи, виблювала ще якісь рештки. Її хитало. Джонні обережно, але твердо підтримував її під руку.

– Ти зможеш дійти до машини?

– Так. Усе вже гаразд. – Одначе голову їй ломило, в роті був гидкий присмак, а м’язи живота і спини так болісно звело, ніби вони позрушали зі своїх місць.

Човгаючи ногами по тирсі, вони помалу брели головною алеєю, повз ятки й намети, вже зачинені на ніч і сонні. Позад них із темряви виринула якась тінь, і Джонні сторожко озирнувся, мабуть, тільки тепер усвідомивши, що в кишені у нього великі гроші.

То був один з підлітків, років десь п’ятнадцяти. Він сором’язливо усміхнувся до них.

– Сподіваюсь, вам уже полегшало, – мовив до Сейри. – То все напевне від сосисок. І не помітиш, як з’їси погану.

– Ой, краще не нагадуй, – сказала Сейра.

– Допомогти вам довести її до машини? – спитав він у Джонні.

– Ні, дякую. Ми самі.

– О’кей. Тоді я зникаю. – Але він затримався на хвильку, і його сором’язлива усмішка розпливлась у зловтішну гримасу. – А приємно було побачити, як ви поскубли того типа.

І хлопчина бігцем подавсь у темряву.

Сейрин невеликий білий фургончик залишився на стоянці сам-один і скулився під ясним світлом ліхтаря, мов покинутий, занедбаний цуцик. Джонні відчинив дверці Сейрі, і вона обережно вмостилася на сидінні. Він сів за кермо і ввімкнув мотор.

– Почекай хвилини дві, поки стане тепло, – сказав він.

– Не турбуйся. Мені вже не холодно.

Джонні поглянув на неї і побачив, що обличчя її зросив піт.

– Може, завеземо тебе в «невідкладну допомогу» при лікарні? – спитав він. – Якщо це ботулізм, то справа серйозна.

– Ні, мені вже гаразд. Хочеться тільки швидше дістатись додому й лягти. А завтра прокинуся раненько, подзвоню до школи, скажу, що захворіла, і знову спати.

– Можеш навіть не прокидатися так рано. Я сам подзвоню й скажу.

Вона вдячно подивилася на нього.

– Подзвониш?

– Ну звісно.

Вони вже виїжджали на головне шосе.

– Пробач, що я не можу поїхати сьогодні до тебе, – сказала Сейра. – Мені дуже жаль, повір.

– Це ж не твоя вина.

– Та ні, моя. Хто з’їв погану сосиску? Невдаха Сейра.

– Я люблю тебе, Сейро, – мовив Джонні.

Отже, це слово прозвучало, його не можна було забрати назад, і воно зависло між ними в машині, що мчала по шосе, й чекало якогось продовження. Сейра зробила що могла.

– Дякую, Джонні.

Далі вони їхали мовчки, і обом було хороше.

Розділ другий

1

Було вже близько півночі, коли Джонні повернув машину до Сейриного під’їзду. Сейра дрімала.

– Гей, – мовив він, вимкнувши мотор і легенько торсаючи її. – Приїхали.

– О… це добре. – Вона сіла рівно й запнула на собі пальто.

– Як ти себе почуваєш?

– Краще. Трохи ниє в шлунку й болить поперек, та загалом краще. Джонні, ти б їхав у Клівз моєю машиною.

– Та ні, не варто, – заперечив він. – Хтось може помітити, що вона цілу ніч простояла перед будинком. Навіщо нам ті пересуди.

– Я ж однаково збиралася їхати до тебе…

Джонні посміхнувся:

– Отоді варто було б ризикнути, навіть якби нам довелося пройти пішки три квартали. До того ж я хочу, щоб машина була в тебе напохваті в разі ти все-таки надумаєш поїхати до лікарні.

– Не надумаю.

– Все може бути. Можна, я зайду і викличу собі таксі?

– Та певне.

Вони зайшли, і тільки-но Сейра засвітила світло, як її знов почало тіпати.

– Телефон у вітальні. А я тим часом приляжу й вкриюся ковдрою.

Вітальня була невеличка, скупо вмебльована і скидалася б на якесь офіційне приміщення, коли б не строкаті завіски, розмальовані квітками найнеймовірніших обрисів і кольорів, та ще кілька афіш на стіні: Боб Ділан у Форест-Хілзі, Джоан Баез у «Карнегі-холі», «Джефферсон ейрплейн» у Берклі, «Бердз» у Клівленді.

Сейра лягла на канапу й натягла ковдру до підборіддя. Джонні стурбовано поглянув на неї. Обличчя її було біле, як крейда, і лише під очима залягли темні кола. Вона мала зовсім хворий вигляд.

– Може б, я залишився тут на ніч, – сказав він. – Просто на той випадок, коли б щось сталося, як ото…

– Як ото манюсінька, з волосину, тріщинка в шийному хребці? – з сумною іронією подивилася на нього Сейра.

– Ну, ти ж розумієш… Усяке буває. Лиховісне бурчання в низу живота вирішило справу.

Вона таки справді збиралася завершити цей вечір у ліжку із Джоном Смітом. Одначе тепер про це годі й думати. То бракувало ще тільки залишити його на ніч, щоб разом чекати, коли її знов занудить і вона побіжить до туалету ковтати «Пепсо-Бісмол».

– Усе буде гаразд, Джонні, – сказала вона. – Просто попалася несвіжа сосиска. Так само міг з’їсти її і ти. Подзвони мені завтра, коли в тебе буде «вікно».

– Ти певна, що все обійдеться?

– Так.

– Ну гаразд, серденько. – І, не сперечаючись далі, він зняв телефонну трубку, щоб викликати таксі.

Заколисана звуками його голосу, Сейра заплющила очі. Одна з рис Джонні, які їй особливо подобались, полягала в тому, що він завжди чинив як потрібно, як найкраще, анітрохи не дбаючи про свої вигоди. То була чудова властивість. Сейра почувала себе геть розбитою і не мала сили на безглузду світську гру в пристойність.

– Діло зроблено, – сказав Джонні, поклавши трубку. – Машина буде за п’ять хвилин.

– Принаймні добре, що тепер ти маєш чим заплатити, – з усмішкою мовила вона.

– І щедро кинути на лапу, – відгукнувся він, непогано наслідуючи відомого коміка.

Тоді підійшов до канапи, сів поряд і взяв Сейру за руку.

– Джонні, як ти це зробив?

– Що?

– На тому колесі. Як у тебе вийшло?

– Просто щось сяйнуло, ото й тільки, – відповів він трохи силувано. – Таке часом буває з кожним. І на кінних перегонах, і в картах, і в звичайнісінькій «орлянці».

– Ні, – заперечила вона.

– Що «ні»?

– Не думаю, що кожному може таке сяйнути. То було щось майже надприродне. Я навіть… трохи злякалася.

– Справді?

– Так. Джонні зітхнув.

– Час від часу в мене виникає якесь передчуття, оце і все. Скільки себе пам’ятаю, ще змалку. Я часто допомагав людям знаходити загублені речі. Як отій малій Лайзі Шумен з нашої школи. Знаєш ту дівчинку?

– Маленька, смутна й тиха Лайза? – Вона всміхнулася. – Знаю. Завжди витає десь над хмарами на моїх уроках граматики.

– Вона загубила свого шкільного персника, – сказав Джонні, – і прийшла до мене в сльозах. А я спитав її, чи подивилася вона в кутках верхньої полиці у своїй шафці для одягу. Чиста здогадка. Але персник був там.

– І ти завжди міг таке робити?

Джонні засміявся й похитав головою.

– Та ні, не завжди. – Його усмішка трохи потьмяніла. – Але сьогодні це передчуття було особливо сильне. Оте колесо… – Він злегка стиснув руки в кулаки й, нахмурившись, подивився на них. – Я наче тримав його отут. І воно викликало в мене з біса дивні асоціації.

– Які?

– З гумою, – промовив він повільно. – З паленою гумою. І з холодом. З кригою. Чорною кригою. Усе воно було десь у моїй підсвідомості. Не знати чому. І якесь лиховісне передчуття. Наче застереження.

Сейра пильно подивилася на нього, але нічого не сказала. Обличчя Джонні помалу проясніло.

– Та хоч би що воно було, тепер усе те минулося. А може, й не було нічого.

– Так чи так, а на п’ятсот доларів тобі пофортунило, – сказала вона.

Джонні засміявся й кивнув головою. Він більше не говорив, і Сейра задрімала, рада, що він поруч. Прочнулася вона тоді, коли по стіні перебігло світло фар знадвору. То було таксі.

– Я подзвоню, – сказав Джонні й ніжно поцілував її в щоку. – Ти справді не хочеш, щоб я залишився тут з тобою?

Сейрі раптом дуже захотілося цього, але вона похитала головою.

– Подзвониш мені завтра.

– На третьому уроці, – пообіцяв він і рушив до дверей.

– Джонні… Він обернувся.

– Я люблю тебе, Джонні, – мовила вона, і його обличчя враз засвітилося, неначе спалахнула електрична лампочка.

Він послав їй цілунок губами.

– Одужуй, – сказав він, – і ми про все поговоримо.

Сейра кивнула головою, але минуло чотири з половиною роки, перше ніж їй випало знову поговорити із Джонні Смітом.

2

– Ви не проти, якщо я сяду спереду? – спитав Джонні у водія.

– Сідайте. Тільки не зачепіть коліньми лічильник. Його легко збити.

Джонні з деякими труднощами засунув свої довгі ноги під лічильник і захряснув дверці. Водій, середніх літ чолов’яга з лисуватою головою та чималим черевом, спустив прапорець, і таксі рушило по Флег-стріт.

– Куди?

– Клівз-Мілз, – відповів Джонні. – Головна вулиця. Я покажу де.

– Доведеться взяти з вас упівтора більше, – сказав таксист. – Я б і не хотів, але ж звідти мені порожнем вертатися.

Рука Джонні машинально лягла на жмуток купюр у кишені штанів. Він намагався пригадати, чи мав коли при собі стільки грошей водночас. Один раз мав. Коли купував за тисячу двісті доларів держаний «шевроле». З якоїсь примхи він попросив в ощадному банку дати йому всю ту суму готівкою – просто захотілося побачити на власні очі таку купу грошей. Виявилося – нічого аж такого особливого. А от обличчя торговця держаними машинами, коли Джонні вручив йому дванадцять стодоларових папірців, таки варто було побачити! Та жмуток грошей, що лежав у кишені тепер, зовсім не тішив Джонні, тільки збуджував невиразну смуту в душі й нагадував йому про материн афоризм: дурні гроші приносять нещастя.

– Гаразд, упівтора то й упівтора, – сказав він водієві.

– Вважаймо, що порозумілися, – озвавсь водій уже приязнішим тоном. – Я тому так скоро приїхав, що мав виклик на Ріверсайд, а там ніхто не признався.

– Он як? – мовив Джонні, не дуже тим зацікавившись.

Обабіч дороги мелькали темні будинки… Він виграв сьогодні п’ятсот доларів – нічого бодай трохи подібного йому ще ніколи в житті не випадало. Але його й досі не полишав отой примарний дух паленої гуми… оте враження, ніби він знов переживає давно забуту пригоду, що сталася з ним, коли він був малим хлопчиськом… І передчуття якогось нещастя у відплату за сьогоднішнє везіння…

– Атож, ті п’янюги викликають тебе, а потім передумують, – провадив таксист. – Я їх ненавиджу, бісових п’янюг. Подзвонить, а тоді й каже собі: є, якого біса, поп’ю ще пива. Або ж, поки чекає, проп’є і те, що лишив на дорогу, а ти під’їдеш: «Кому тут таксі?» – і ніхто ані пари з уст.

– Еге ж, – мовив Джонні.

Тепер ліворуч виднілася річка Пенобскот, темна й масна… Ще й Сейра занедужала, а на довершення всього освідчилась йому. Чи, може, то вихопилося в неї тільки під впливом хвилинної слабкості, – але, боже мій, а що, як це правда? Він-бо покохав її мало не з першої зустрічі. Ото було б справжнє щастя, а не виграш на колесі. Та думки раз у раз поверталися до колеса, і тоді його опосідала тривога. Джонні й досі бачив у темряві перед собою, як воно обертається, чув, наче в моторошному сні, дедалі повільніше поклацування зубчика-стрілки об кілочки. Дурні гроші приносять нещастя.

Водій звернув на шосе № 6, уже цілком захоплений власним монологом.

– …Тож я й кажу: «Ти мені ці бісові штуки з голови викинь!» Ви бачили, який розумний став! Такого паскудства я ні від кого не стерплю, навіть від рідного сина. Я кручу кермо вже двадцять шість років. Мене шість разів грабували. А скільки разів «буцався», то й не злічити, одначе у велику аварію і разу не вскочив, хвала діві Марії, святому Христофорові й Господові нашому Всевишньому. Ви мене розумієте? І кожного божого тижня, хоч би який був випав непожитний, я відкладав по п’ятірці йому на коледж. Іще відтоді як він цицьку смоктав. А задля чого? Щоб він одного чудового дня прийшов додому й заявив, що президент Сполучених Штатів – свиня! Хай йому чорт! Він же, певно, вважає, що і я свиня, хоч сказати й боїться, бо знає: я швидко полічу йому зуби. Оце така вам нинішня молодь. Тож я й кажу: «Ти мені ці кляті штуки з голови викинь!»

– Еге ж, – мовив Джонні.

Вони вже їхали лісом. Десь ліворуч було Карсонове болото. До Клівз-Мілза лишалося миль із сім, не більше. Лічильник вибив ще десять центів.

Усього десять центів, невеличка монетка… Гей-гей, налітай!..

– А ви при якому ділі, можна поцікавитись? – запитав водій.

– Учителюю в Клівзі.

– Он як? То ви розумієте, про що я кажу. Що ж воно все-таки діється з нашими дітьми?

А те, що вони з’їли протухлу сосиску, яка зветься В’єтнам, і отруїлись. Ту сосиску їм продав добродій, якого звуть Ліндон Джонсон. Тоді вони, уявіть собі, йдуть до іншого добродія і кажуть: «Бога ради, містере, нам так погано, що далі нікуди». А цей інший добродій, на ім’я Ніксон, їм відповідає; «Я знаю, як вам зарадити. З’їжте ще кілька сосисок». Ось що діється з американською молоддю.

– Хто його знає, – відказав Джонні.

– Усе своє життя чогось прагнеш, із шкури пнешся… – провадив таксист, і тепер у його голосі чулося непідробне замішання, що триватиме зовсім недовго, бо жити йому лишилося всього якусь хвилину. А Джонні, не знаючи цього, щиро жалів бідолаху, співчував його нездатності зрозуміти що й до чого.

Крихітко, прилинь до мене… хай весь світ двигтить із нами.

– Хочеш як краще, а твоє чадо приходить додому з патлами до гузна й каже, що президент Сполучених Штатів – свиня. Свиня! Ні, хай йому чорт, я просто не…

– Стережись! – закричав Джонні.

Таксист звернув до нього обличчя – пухке обличчя члена Американського легіону[12]12
  Реакційна шовіністична організація учасників воєн.


[Закрыть], серйозне, сердите й нещасне у відсвіті приладової дошки та раптовому спалаху фар зустрічної машини. Тоді швидко глянув уперед, але було вже пізно.

– І-і-і-і-сусе!..

Попереду, по обидва боки білої осьової лінії виникли дві машини. Вони бік у бік виповзали на вершину пагорба – «мустанг» і «додж-чарджер». Джонні навіть почув надсадне ревіння їхніх моторів. «Чарджер» сунув просто на таксі. Він навіть, не намагався звернути, і таксист закляк за кермом.

– І-і-і-і-і…

Джонні майже не помітив, як «мустанг» проскочив зліва від них. А в наступну мить таксі і «чарджер» зіткнулися лоб у лоб, і Джонні відчув, що його кинуло вгору і вбік. Болю не було, хоч краєм свідомості він відзначив, як ударився ногами в лічильник, і то так, що збив його з кронштейна.

Заскреготало розтрощене скло. У нічне небо шугнув величезний язик полум’я. Голова Джонні гупнула у вітрову шибу й вибила її. Усе почало провалюватися в якусь яму. Він відчув невиразний, глухий біль у плечах і руках – то його тіло слідом за головою порвалося крізь розбите скло. Він летів. Летів у темну жовтневу ніч.

У голові промайнуло: «Я вмираю? Це вже кінець?»

І внутрішній голос відповів: «Так, схоже на те».

Він летів. Осінні зорі розтинали небо. Унизу гримнуло – то вибухнули бензобаки. Спалахнула жовтогаряча заграва. Потім – темрява.

Його політ у порожнечі закінчився глухим ударом і сплеском. Він шубовснув у холодну твань Карсонового болота, кроків за десять від того місця, де таксі і «чарджер», вліпившись одне в одного, зметнули в чорне небо вогненний стовп.

Темрява.

Потьмарення свідомості.

І ось уже лишилося тільки велетенське червоно-чорне колесо, що оберталося в темному безмежжі, мовби у міжзоряному просторі… Спробуйте щастя, раз – це тільки щасливий випадок, а два – то вже щаслива доля, гей-гей, налітай… Колесо оберталося – вгору і вниз, червоне і чорне, – зубчик поклацував об кілочки, а він усе силкувався добачити, чи не спиниться воно на двох нулях – «своєму» номері, що несе всім програш, а виграш – тільки закладу. Силкувався добачити, але колесо вже зникло. Довкруг були лише морок і ота всеосяжна порожнеча. Холодне забуття.

Джонні Сміт поринув у нього на довгий-довгий час.

Розділ третій

1

30 жовтня 1970 року, десь на початку третьої години ночі на нижньому поверсі невеликого будинку за двісті п’ятдесят миль на південь від Клівз-Мілза задзвонив телефон.

Герб Сміт сів у ліжку, прокинувшись тільки наполовину, і якусь хвилю сидів, мов очманілий, не в змозі збагнути, що воно таке.

Поряд почувся приглушений подушкою голос Віри:

– Телефон.

– Еге, – мовив він і підхопився з ліжка.

То був огрядний широкоплечий чоловік років під п’ятдесят, уже трохи лисуватий, у голубих піжамних штанах. Він вийшов у горішній передпокій і ввімкнув світло. Внизу пронизливо дзеленчав телефон.

Герб спустився вниз, до «телефонного куточка», як називала його Віра. Телефон стояв на чудернацькому столику-шафці, який вона придбала років зо три тому. Герб від самого початку рішуче відмовився втискати під той столик свої двісті сорок фунтів живої ваги. Отож завжди розмовляв по телефону стоячи. Шухляда столика була вщерть напхана випусками «Рідерс дайджест»[13]13
  «Читацький збірник» – систематичне видання вибраних творів художньої літератури для масового читача, часто в скороченому вигляді.


[Закрыть] і номерами журналу «Фатум».

Герб поклав руку на телефон, але не знімав трубки, і дзвінок дзеленчав і далі.

Такий пізній нічний дзвінок звичайно міг означати одне з трьох: або котрийсь із давніх приятелів упився до нестями й вирішив, що тобі буде приємно побалакати з ним і серед ночі; або хтось помилився номером; або ж готуйся почути погані вісті.

Сподіваючись у душі, що то просто помилка, Герб зняв трубку.

– Алло!

У трубці озвався сухий чоловічий голос:

– Це помешкання Герберта Сміта?

– Так.

– З ким я говорю?

– Я Герб Сміт. А що…

– Будь ласка, заждіть, за хвилину вас з’єднають.

– Гаразд, але хто…

Та було вже пізно. У трубці брязнуло, так наче на тому кінці дроту скинули на підлогу черевик. А його тим часом з’єднують. З усіх телефонних незручностей – то були погана чутність, вихватки малих пустунів, що дзвонили й питали, де ти закопав бляшанку з діамантами, бездушні металеві голоси телефоністок, дзвінки улесливих агентів з пропозиціями передплатити той чи той журнал – Герб найдужче не любив чекати, поки його з’єднають. Це була одна з тих підступних новацій, що майже непомітно закралися в життя за останній десяток років. Колись на другому кінці дроту просто казали: «Не кладіть трубочку, гаразд?» – та й по всьому. Тоді ти принаймні міг почути якісь далекі розмови, гавкіт собаки, звуки радіо, плач немовляти. А чекати, поки тебе з’єднають, – то зовсім інша річ. Лінія була німотна, геть безживна. Ти опинявся в порожнечі. Казали б уже прямо: «Будь ласка, заждіть, вас на хвилину поховають живцем». Він усвідомив, що трішечки чогось боїться.

– Ну що, Герберте?

Не віднімаючи трубки від вуха, він обернувся. Нагорі біля самих сходів стояла Віра, у вицвілому рудому халаті, з волоссям, накрученим на бігуді, та білим від якогось крему, схожим на гіпсову маску обличчям.

– Хто там?

– Ще не знаю. З’єднують.

– З’єднують? О пів на третю ночі?

– Так.

– Це не Джонні, ні? Із Джонні нічого не сталося?

– Не знаю, – відказав Герб, ледь стримуючись, щоб не підвищити голос.

Хтось дзвонить о другій годині ночі, каже тобі чекати, поки з’єднають, і ти починаєш перебирати у пам’яті всіх своїх родичів та їхні недуги. Перелічуєш одну по одній старих тіток. Пригадуєш, на що хворіють дідусі й бабусі, якщо вони досі живі. Думаєш, чи не заглух раптом мотор у когось із давніх друзів. І намагаєшся не згадувати про те, що маєш єдиного сина, якого палко любиш, і що такі дзвінки здебільшого й будять людей серед ночі, – і раптом ноги в тебе наливаються свинцем від напруженого чекання…

Віра заплющила очі й склала руки перед висхлими грудьми. Герб силкувався погамувати своє роздратування. Стримував себе, щоб не сказати: «Віро, святе письмо настійно радить молитися в спальні», – бо тоді б вона обдарувала його отією особливою усмішкою, спеціально призначеною для невіруючих чоловіків-святотатців. А побачити таку усмішку о пів на третю ночі, та ще й чекаючи з’єднання, було б занадто.

У трубці знову брязнуло, і вже інший чоловічий голос, відчутно старший, промовив:

– Аллої Містер Сміт?

– Так, а хто ви?

– Пробачте, сер, що змусили вас чекати. Сержант Мегс із поліції штату, дільниця Ороно.

– Щодо мого сина? З моїм сином щось сталося?

Сам того не помічаючи, Герб таки сів на стільчик у «телефонному куточку». По всьому тілу розлилася млість.

Сержант Мегс запитав:

– Ви маєте сина на ім’я Джон Сміт, без середнього ініціала?

– З ним нічого не сталося? Він здоровий?

Герб почув звук ходи. Віра спустилася вниз і стала поруч нього. Якусь мить стояла тихо, а тоді рвучко, мов тигриця, вчепилася рукою в трубку.

– Що там? Що сталося з моїм Джонні?

Він смикнув трубку до себе й видер з її руки, зламавши Вірі ніготь. Суворо глянувши на неї, сказав:

– Я сам.

Вона стояла й дивилася на нього розширеними від жаху вицвілими голубими очима, затуливши рукою рота.

– Містере Сміт, ви мене чуєте?

Насилу ворухаючи язиком, наче після уколу новокаїну, Герб видушив із себе:

– Так, я маю сина на ім’я Джон Сміт, без середнього ініціала. Він живе у Клівз-Мілзі. Працює вчителем у тамтешній школі.

– Він попав у автомобільну катастрофу, містере Сміт. Стан його надзвичайно серйозний. Мені дуже прикро сповіщати вас про таке… – Голос Мегса був розмірений, офіційний.

– О боже, – мовив Герб. Думки його вирували. Колись, ще на військовій службі в Атланті, його жорстоко побив на задвірках якогось бару ниций і паскудний білявий здоровило з Півдня, на прізвище Чайлдрес. Отоді Герб почував себе так само, як тепер, геть розчавленим, і всі думки його неначе збились у безладну грузьку купу. – О боже, – повторив він.

– Він помер? – зойкнула Віра. – Помер? Джонні помер?

Герб прикрив рукою трубку.

– Ні. Він живий.

– Живий! Живий! – вигукнула Віра і з добре чутним глухим стуком упала на коліна просто в «телефонному куточку». – О Господи, щиро дякую тобі й благаю: не обмини нашого сина своєю ласкою і захисти його своєю милосердною рукою від усякого лиха, уклінно тебе благаю в ім’я сина твого Ісуса і…

– Віро, замовкни!

Якусь хвилю мовчали всі троє, немовби замислені про життя в цьому світі та про його далеко не радісні повороти: і Герб, утиснувшись всією масою в «телефонний куточок», так що його коліна впиралися знизу в тендітний столик, а обличчя мало не тицялось у букет пластмасових квітів; і Віра, уклякнувши поруч, упритул до груби; і невидимий сержант Мегс, що був своєрідним свідком-слухачем цієї похмурої трагікомедії.

– Містере Сміт…

– Слухаю. Я… я прошу пробачення за шум.

– Це зрозуміла річ, – сказав Мегс.

– Мій син… Джонні… він їхав своїм «фольксвагеном»?

– Смертельні пастки – ось що таке ті залізні жуки, – пробелькотіла Віра. – Смертельні пастки… – По щоках її котилися сльози, зісковзуючи з грубого шару нічного крему, мов дощові краплі з хромованої поверхні.

– Він їхав у таксі компанії «Бангор – Ороно», – сказав Мегс. – Як мені відомо, ситуація виникла така. До нещасливого випадку причетні три машини, у двох з яких за кермом були підлітки з Клівз-Мілза. Вони саме виїхали з-за узвишшя на шосе номер шість, відомого як Карсонів пагорб, і прямували у східному напрямі. А ваш син їхав у таксі до Клівза, на захід. Таксі й машина на зустрічній смузі руху зіткнулись лоб у лоб. Водій таксі загинув, і хлопець, що був за кермом другої машини, також. Вашого сина і пасажира тієї машини відвезли до Східного медичного центру штату Мен. Як я розумію, обоє у критичному стані.

– У критичному стані… – проказав за ним Герб.

– У критичному стані! У критичному стані! – заголосила Віра.

«О боже, – подумав Герб, – ми наче персонажі дешевої мелодрами в якомусь жалюгідному театрику». Йому стало соромно за Віру перед сержантом Мегсом, що напевне чув її голосіння на задньому плані – на зразок старогрецького хору. Цікаво, а скільки таких розмов відбув сержант Мегс за час своєї служби? Мабуть, і не злічити. Можливо, він уже подзвонив дружині водія таксі й матері того загиблого хлопця. А як вони сприйняли страшну звістку? Та й кому яке до цього діло? Хіба Вірі не вільно плакати за своїм сином? І чого б оце тепер, у нещасті, людині лізли в голову такі безглузді думки?…

– Східний медцентр… – мовив він і записав у блокноті на столику. На оправі блокнота було зображення усміхненої телефонної трубки, і шнур, що тягся від неї, виписував слова: «Супутник телефону». – Як його поранило?

– Пробачте, містере Сміт, ви про що?

– Що в нього пошкоджено? Голова? Нутрощі? Що саме? Чи він обгорів?

Віра пронизливо закричала.

– Віро, та ти можеш помовчати?!

– По ці відомості вам треба звернутися до лікарні, – обережно відказав Мегс. – Я матиму докладний звіт лише години через дві.

– Гаразд, зрозуміло.

– Містере Сміт, мені дуже жаль, що я мусив підняти вас серед ночі й сповістити таку погану новину…

– Що погану, то погану, – мовив Герб. – А тепер, сержанте, мені треба подзвонити в лікарню. Бувайте.

– На все добре, містере Сміт.

Герб поклав трубку і втупив безтямний погляд у телефон. «Отак воно й буває, – думав він. – Хто міг гадати… Джонні…»

Віра знов закричала, і він уже з тривогою побачив, що вона запустила руки у волосся, накручене на бігуді, і чимдуж смикала його.

– Це божа кара! Божа кара за наше неправедне життя, за гріхи наші, за все! Гербе, стань на коліна разом зі мною…

– Віро, я маю подзвонити до лікарні. Я не хочу робити це на колінах.

– Ми помолимося за нього… пообіцяємо виправитися… Якби ти частіше ходив зі мною до церкви… я знаю… оце тобі твоє чадіння тютюном, оце по кухлику пива після роботи, з усіма тими приятелями… оце тобі лихослів’я… згадування імені Господнього всує… Кара божа… це кара божа…

Герб узяв у долоні її обличчя, щоб вона перестала так шалено й розпачливо мотати головою. Дотик до вкритої кремом шкіри був неприємний, але він не забрав рук. Він почував щирий жаль до дружини. Останні десять років Вірине життя зайшло в якусь сіру сутінь, і вона ділила його між своєю баптистською вірою і тим, що Герб вважав невинною релігійною манією. Через п’ять років після народження Джонні лікар виявив у неї кілька доброякісних пухлин у матці та піхві. Після того, як їх видалили, вона більш не могла мати дітей. А через п’ять років з’явилися нові пухлини, і довелося вдатися до видалення матки. Отоді усе те й набрало справжньої сили, і глибока побожність дивовижним чином поєдналась у неї з іншими віруваннями. Вона жадібно ковтала брошурки про Атлантиду, про летючі кораблі із царства божого, про «істинних християн», що нібито живуть у земних надрах. А журнал «Фатум» читала майже так само часто, як і Біблію, і раз у раз посилалася на обидва ці джерела, пояснюючи одне другим і навпаки.

– Віро, – мовив Герб.

– Ми будемо шануватися… – шепотіла вона, благально дивлячись на нього. – Ми будемо шануватися, і він виживе. Ось побачиш. Ось ти…

– Віро…

Вона замовкла, не зводячи з нього очей.

– Давай подзвонимо до лікарні й дізнаємося, що там з ним насправді, – лагідно сказав Герб.

– Н-ну гаразд. Давай.

– Ти не могла б тихенько посидіти отам на сходах, зовсім тихенько?

– Я хочу молитися, – з дитинною впертістю відказала вона. – Ти не можеш мені заборонити.

– А я й не збираюся забороняти. Тільки молися подумки.

– Атож, подумки. Гаразд, Гербе.

Вона пішла до сходів, сіла там і манірно обсмикнула халат. Тоді склала руки перед грудьми, і губи її заворушились. Герб подзвонив до лікарні. А через дві години вони вже їхали на північ майже пустельною Менською автострадою. Герб сидів за кермом їхнього фургончика «форд» зразка 1966 року, Віра – поруч нього на передньому сидінні, пряма й напружена. На колінах її лежала Біблія.

2

Телефонний дзвінок збудив Сейру о чверть на дев’яту. Вона пішла до телефону, ще не прочнувшись від сну. У попереку й досі ломило після вчорашнього нападу блювоти, боліли м’язи живота, але загалом почувала вона себе куди краще.

Вона зняла трубку, певна, що то дзвонить Джонні.

– Алло.

– Привіт, Сейро…

То був не Джонні. Дзвонила Енн Стаффорд із школи. Енн була на рік старша за Сейру і вчителювала у Клівзі вже другий рік. Викладала іспанську мову. Завжди весела, енергійна, вона подобалась Сейрі. Та цього ранку тон її був незвично поважний.

– Як ти там, Енні? А я оце трохи занедужала. Певно, Джонні сказав тобі. Мабуть, з’їла на ярмарку несвіжу сосиску…

– О боже, то ти ще не знаєш? Ти… нічого… не… – Енн почала дивно ковтати слова, ніби давлячись ними.

Сейра слухала її спохмурнівши. Спершу вона дивувалася, а потім зрозуміла, що Енн душать сльози, і страшенно занепокоїлась.

– Енн! Що сталося? Не з Джонні, ні? Він не…

– Автомобільна катастрофа, – відказала Енн. Вона вже плакала не криючись. – Він їхав у таксі. Машини врізались одна в одну. Зустрічну машину вів Бред Френо, з моєї другої іспанської групи, він загинув, а його подружка померла сьогодні вранці, Мері Тібо, вона вчилася в одному з класів Джонні… Це жахливо, просто жах…

– А Джонні? – зойкнула Сейра в трубку. Їй знову замлоїло в шлунку. Руки та ноги нараз заклякли й похололи. – Що із Джонні?

– Він у дуже тяжкому стані, Сейро. Дейв Пелсен щойно дзвонив до лікарні. Вони не сподіваються… одне слово, дуже погано…

Усе навколо почало тьмяніти. Енн ще говорила, та голос її віддалився й був уже «аж ген-ген», як сказав колись Е. Е. Каммінгс[14]14
  Американський письменник 20-50-х рр.


[Закрыть] про аеронавта, що злетів на повітряній кулі. У свідомості, наповзаючи один на один, безладно купчилися примарні образи. Ярмаркове Колесо Фортуни. Дзеркальний лабіринт. Очі Джонні, якісь дивно фіолетові, мало не чорні. Його простодушне миле обличчя в різкому світлі ярмаркового павільйону з голими лампочками на простягнутому впоперек електричному дроті.

– Не може бути, – сказала Сейра, і її власний голос прозвучав аж ген-ген. – Це якась помилка. Коли він поїхав звідси, з ним усе було гаразд.

Голос Енн знову наблизився – вражений, збентежений, обурений тим, що таке могло статися з їхнім ровесником, молодим і сповненим життєвої снаги.