Текст книги "Мертва зона"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 30 страниц)

– Яке в тебе друге ім’я, Чаку? – недбало, ніби між іншим, спитав Джонні.

– Мерфі, – відказав Чак зі смішком. – Оце іменнячко, еге ж? Материне дівоче прізвище. Тільки не скажіть Джекові чи Елові, а то доведеться заподіяти шкоду вашому худющому тілу.

– Будь спокійний, – запевнив Джонні. – А коли твій день народження?

– Восьмого вересня.

Джонні почав сипати запитаннями, не даючи Чакові часу на роздуми; та, власне, над ними й не було чого довго думати.

– Як звуть твою дівчину?

– Бет. Ви ж її знаєте, Джонні.

– Яке її друге ім’я?

– Елма. Жах, правда ж?

– Як звуть твого діда по батькові?

– Річард.

– Яка бейсбольна команда найбільше подобається тобі цього року в східній підгрупі?

– «Янкі». Особливо в перебіжках.

– Кого б ти хотів бачити президентом?

– Я хотів би, щоб переміг Джеррі Браун.

– Ти збираєшся продати свій «корвет»?

– Не цього року. Може, наступного.

– Мама намовляє?

– А то хто ж. Каже, його швидкість не дає їй спокійно жити.

– Як Червоний Яструб зумів обминути вартових і вбити Денні Джуніпера?

– Шерберн забув про ляду на горищі в’язниці, – не думаючи, випалив Чак, і Джонні відчув, як у ньому здіймається радість – наче гаряча хвиля після доброго ковтка віскі.

Таки вийшло! Він втягнув Чака в розмову про троянди, а той бадьоро закричав: «Пожежа!»

Чак дивився на нього, наче громом уражений.

– Червоний Яструб заліз на горище крізь дахове віконце. Відкрив ляду. А тоді застрелив Денні Джуніпера. І Тома Кеньйона теж.

– Усе правильно, Чаку.

– Я згадав, – пробурмотів хлопець, дивлячись на Джонні розширеними очима, і в кутиках його рота заворушилась усмішка, – Ви мене задурили, і я згадав!

– Я тільки взяв тебе за руку й допоміг обминути перепону, що весь час стояла в тебе на шляху, – сказав Джонні. – Та яка б не була ця перепона, вона ще існує, Чаку. Так що не дуже тішся. Як звали дівчину, в яку закохався Шерберн?

– Її звали… – Чакові очі трохи затуманились, і він скрушно похитав головою. – Ні, не пам’ятаю… – І з раптовою люттю вдарив себе по коліну. – Нічого я не пам’ятаю! Який же я клятий тупак!

– А не пам’ятаєш, тобі не розповідали, як познайомилися твої батьки?

Чак звів на нього очі й злегка всміхнувся. Над коліном, де він себе вдарив, з’явилася червона пляма.

– Ну ще б пак. Мама працювала у прокатній конторі в Чарлстоні, в Південній Кароліні. І видала батькові автомобіль зі спущеною шиною. – Чак засміявся. – Вона й досі каже, ніби вийшла за нього тільки тому, що хто помалу їде, той далі заїде.

– А як звали дівчину, якою захопився Шерберн?

– Дженні Ленгорн. Завдала вона йому мороки. Вона ж була дівчиною Грешема. Руда, як моя Бет. Вона… – Він замовк, витріщивши очі на Джонні, так ніби той щойно видобув з нагрудної кишені сорочки живого кролика. – Ви знов таке утнули!

– Ні. Це ти сам утнув. Уся штука в тому, щоб звернути на іншу стежку. А чому ти кажеш, що Дженні Ленгорн завдала мороки Джонові Шерберну?

– Ну, Грешем же був великий туз у тому місті…

– В якому місті?

Чак розтулив рота, але нічого сказати не міг. Раптом він одвернувся до басейну. Потім усміхнувся й знову поглянув на Джонні.

– Еміті. Як у фільмі «Щелепи».

– Добре! Як же ти згадав? Чак весело гмукнув.

– Та якась дурниця. Я почав думати, чи не виступити мені в змаганнях з плавання, аж раптом – воно. Ну й фокус. Класний фокус.

– Гаразд. Мабуть, на сьогодні досить. – Джонні стомився, геть спітнів, але почував себе пречудово. – Сьогодні ти ступив перший крок уперед, сам хоч помітив? А тепер – у воду. Хто останній, той ослячий хвіст.

– Джонні…

– Що?

– А цей фокус завжди виходитиме?

– Якщо добре засвоїш його – так, – відповів Джонні. – Щоразу, як ти обминатимеш цю перепону, замість марно битися в неї грудьми, вона трохи зменшуватиметься. Думаю, і з читанням скоро поверне на краще. Я маю в запасі ще деякі хитрі способи. – Він замовк. Те, що він сказав Чакові, було скоріше не правдою, а ніби спробою гіпнотичного навіяння.

– Ну спасибі вам, – мовив Чак. Стражденну посмішку на його обличчі змінив тепер вираз щирої вдячності. – Якщо ви мене справді витягнете, я… та я просто впаду на коліна й цілуватиму вам ноги!.. Часом мені так страшно стає, я відчуваю, що не справджую батькових надій…

– А ти не здогадуєшся, Чаку, що це одна з причин твоїх труднощів?

– Справді?

– Так. Ти… ти хочеш усіх перебігати, переграти, переважити. Бути в усьому першим. І, ти знаєш, може, тут річ не тільки в психологічному бар’єрі. Дехто вважає, що утруднене читання, синдром Джексона, страх перед друкованим словом – усе це наслідок якоїсь… ну, сказати б, родимої плями на мозку. Порушення контактів у ланцюгу, несправності в реле, мерт… – Він прикусив язика.

– Що-що? – спитав Чак.

– Мертва зона, – повільно мовив Джонні. – Абощо. Назви не мають значення. Головне – наслідок. Фокус з обхідною стежкою – це, власне, зовсім не фокус. Це спосіб перекласти роботу, яку неспроможна виконувати ота несправна ділянка мозку, на іншу, справну, й привчити її до цієї роботи. Тобі, приміром, щоразу, як ти наражаєшся на перепону, треба починати думати про щось інше. Таким чином ти переміщуєш імпульс думки в іншу точку мозку. Це не що інше, як уміння переключатися.

– А я зможу? Ви думаєте, зможу?

– Я певен, що зможеш, – сказав Джонні.

– Гаразд. Тоді зможу. – Чак пірнув у басейн і, випливши на поверхню, труснув довгою чуприною, так що навсібіч розлетілися бризки. – Ну ж бо, пірнайте! Така розкіш!

– Зараз, – сказав Джонні, проте в цю хвилину йому було добре й просто стояти отак на плитках край басейну, дивитись, як Чак потужно пливе до протилежного бортика, і тішитися здобутою перемогою.

Такої радості він не відчував ні тоді, коли раптом провидів вогонь у кухні Ейлін Мегон, ні тоді, коли йому відкрилось ім’я Френка Додда. Коли Господь бог і дав йому якийсь хист, то це хист навчати людей, а не дізнаватися про речі, які його зовсім не стосуються. Ось його справжнє призначення, і він зрозумів це ще тоді, в 1970 році, коли вчителював у Клівз-Мілзі. А ще важливіше, що це розуміли й діти, і розкривались у відповідь, як оце щойно Чак.

– Отак і будете там стовбичити? – гукнув до нього Чак.

Джонні пірнув у басейн.

Розділ вісімнадцятий

Уоррен Річардсон вийшов із своєї контори, як завжди, за чверть до п’ятої. Неквапливо пройшовся до автомобільної стоянки, втиснув своє огрядне тіло за кермо «шевроле-капріс» і ввімкнув мотор. Усе як звичайно. Незвичайним було тільки обличчя, що раптом з’явилось у дзеркалі заднього огляду, – неголене смагляве обличчя, облямоване довгими патлами, і ясно-зелені очі, точнісінько такі ж зелені, як у Сейри Хезлітт і в Чака Четсворта.

Уоррена Річардсона охопив такий страх, якого він не відчував, мабуть, від самого дитинства, і серце його мало не вискочило з грудей.

– Добридень, – мовив Санні Еллімен, перехиляючись через спинку переднього сидіння.

– Хто… – тільки й видушив із себе Річардсон з розпачливим придихом. Серце його калатало так шалено, що за кожним ударом в очах Річардсона розсипалися темні цятки. Він злякався, чи то не серцевий напад.

– Спокійно, – сказав чоловік, що не знати як заліз у його машину й сховався на задньому сидінні, – Спокійно, добродію. Не бійтеся.

І тут на Уоррена Річардсона наринуло дивне, геть безглузде почуття. Почуття вдячності. Цей чоловік, якого він так злякався спочатку, більш не лякатиме його. Мабуть, це непоганий чоловік, мабуть…

– Хто ви? – видушив він цього разу.

– Ваш друг, – відказав Санні.

Річардсон спробував обернутись, але в його брезклу шию обценьками вп’ялися залізні пальці. Біль був нестерпний. Річардсон судомно ковтнув повітря, і з горла в нього вихопився тоненький писк.

– Вам нема чого обертатися, добродію. Можете милуватись на мене в дзеркалі. Дійшло до вас?

– Та-ак, – задихався Річардсон. – Так, так, так, пустіть!

Обценьки почали розтискатись, і він знову відчув незбагненну вдячність. Але тепер уже не мав сумніву, що чоловік на задньому сидінні небезпечний і опинився в його машині не випадково, – хоча й не міг собі уявити, навіщо й кому це потрібно…

І раптом збагнув, навіщо й кому це могло чи принаймні могло б бути потрібно; такого, звісно, не випадало чекати від нормального кандидата, але Грег Стілсон не нормальний, Грег Стілсон божевільний, отож…

Уоррен Річардсон тихенько, дуже тихенько захлипав.

– Мені треба з вами побалакати, добродію, – сказав Санні. Голос його звучав лагідно й співчутливо, проте зелені очі в дзеркалі глузливо блищали. – Тихо-мирно побалакати.

– Це від Стілсона йде, так? Це він… Обценьки знову стислись, залізні пальці вп’ялись йому в шию, і Річардсон зойкнув від болю.

– Не треба імен, – сказав страшний чоловік на задньому сидінні тим самим лагідним і співчутливим тоном. – Ви можете робити свої висновки, містере Річардсон, але імена тримайте при собі. Мій великий палець на вашій сонній артерії, а інші на шийній вені, так що при бажанні я можу зробити з вас живий труп.

– Чого ви хочете? – майже простогнав Річардсон. Ще ніколи в житті його так не поривало застогнати. Він не міг повірити, що все це діється ясного літнього дня, на автостоянці за його конторою купівлі-продажу нерухомого майна, в столиці штату Нью-Гемпшир. Йому видно було годинник, вмурований у червону цегляну стіну вежі над будинком міської управи. Годинник показував десять хвилин до п’ятої. Зараз удома Норма ставить у духовку відбивні із свинини в тісті. Шон дивиться по телевізору «Сезам-стріт». А тут за його спиною сидить якийсь тип і погрожує перепинити плин крові до його мозку й зробити з нього ідіота. Ні, цього не може бути насправді, це якесь моторошне привиддя. Як ото нічний кошмар, від якого кричиш уві сні.

– Я нічого не хочу, – відказав Санні Еллімен. – Ідеться про те, чого хочете ви.

– Не розумію, про що ви говорите. – Але з жахом думав, що, здається, розуміє.

– Про оту статейку в «Нью-Гемпшир джорнел» щодо сумнівних операцій з нерухомим майном, – сказав Санні. – Ви забагато знаєте, містере Річардсон, вам не здається? Особливо про… про деяких осіб.

– Та я…

– Згадайте, приміром, оту бредню про будівництво торговельних рядів. Якісь натяки на хабарі, незаконні прибутки, кругову поруку. І всяке таке лайно собаче…

Залізні пальці знову стислися на Річардсоновій шиї, і тепер він уже застогнав по-справжньому. Але ж його ім’я в тій статті не згадували, посилалися тільки на «поінформоване джерело». Як же вони дізнались? Як дізнався Грег Стілсон?

Чоловік на задньому сидінні швидко заговорив у самісіньке вухо Річардсонові, аж йому лоскітно стало від гарячого віддиху.

– Ви розумієте, містере Річардсон, що отакою своєю бреднею можете втягти в халепу деяких осіб? Осіб, що балотуватимуться на цьогорічних виборах, скажімо так. Адже балотуватися на якийсь пост – це однаково, що грати в бридж, ви це тямите? Ти весь на видноті. Ляпне хтось грязюкою, і вже не відмиєшся, особливо в наш час. Ні, поки що ніякої біди не сталося, і я радий вам про це сказати. Бо якби сталася, ви б зараз не вели тут зі мною дружню балачку, а збирали б вибиті зуби.

Хоч як калатало в нього серце й хоч як він трусився від страху, Річардсон усе-таки сказав:

– Щодо того… тієї особи… Молодий чоловіче, та ви не при своєму розумі, якщо сподіваєтесь його відмити. Він же так розходився, наче якийсь нахаба-комівояжер у глухому південному містечку. Рано чи пізно…

Великий палець незнайомця встромився йому у вухо й почав туго провертатись. Біль був пекельний, неймовірний. Річардсон закричав і вдарився головою в бічну шибку. Рука його безтямно потяглася до клаксона.

– Спробуй натисни, і тобі гаплик, – просичав голос позаду.

Рука Річардсона впала. Незнайомець облишив його вухо.

– Ви б, добродію, вуха чистили, – сказав він. – Он я весь палець перемазав. Жах скільки сірки.

Уоррен Річардсон безпорадно заплакав. Він уже не володів собою. По його одутлих щоках текли сльози.

– Прошу вас, не мучте мене більше, – пробелькотів він. – Не треба, прошу вас.

– Так от, повторюю, – сказав Санні. – Вся річ у тому, чого хочете ви. Вам не повинно бути ніякого діла до того, хто що каже про… деяких осіб. Ваше діло – не ляпати зайвого. Ваше діло – добре подумати, перш ніж розтулити рота, якщо до вас знову навідається отой жевжик із «Джорнел». Подумати про те, як легко можна дізнатися, що це за «поінформоване джерело». Або й про те, який буде бемс, коли ваш будинок згорить дощенту. Можете подумати й про те, скільки доведеться викласти за пластичну операцію, якщо хтось хлюпне в обличчя вашій дружині сірчаною кислотою. – Чоловік позаду Річардсона важко сапав. Наче звір, що продирається крізь хащі. – Або поворушіть мозком і втямте, як просто перестріти на дорозі вашого малого, коли він повертається з дитячого садка.

– Не смійте такого казати! – хрипко вигукнув Річардсон. – Не смійте, брудний негіднику!

– Я тільки кажу, що вам треба подумати, чого ви хочете, – промовив Санні. – Адже вибори – це всеамериканське свято, хіба не так? А надто в рік великого двохсотріччя. Отож хай кожен дістане свою втіху. А яка може бути втіха, коли отакий мудак починає варнякати казна-що. Отакий смердючий заздрісний мудак, як ви.

Нарешті він зовсім забрав руку. Задні дверці машини прочинилися. Ох, хвалити бога…

– Вам треба тільки подумати, – повторив Санні Еллімен. – Ну як, ми порозумілися?

– Так, – прошепотів Річардсон. – Та коли ви думаєте, що Гр… що ота ваша особа зможе перемогти на виборах з такою тактикою, ви глибоко помиляєтесь.

– Ні, – відказав Санні. – Це ви помиляєтесь. Бо кожен має дістати свою втіху. Отож глядіть, щоб не лишитися без нічого.

Річардсон мовчав, він закляк за кермом, відчуваючи, як пульсують жили на шиї, і втупивши очі в годинник на вежі міської управи, так наче то було останнє, що мало бодай якийсь сенс у його житті. Годинник показував за п’ять хвилин п’яту. Відбивні із свинини вже напевне смажаться.

Чоловік на задньому сидінні кинув ще три слова і швидко, не озираючись, подався геть. Його довгі патли гойдалися на комірі сорочки. Потім він завернув за ріг будинку й зник з очей.

Останні слова, які почув від нього Уоррен Річардсон, були: «Треба чистити вуха».

Річардсона почало тіпати, і минуло чимало часу, поки він зміг вести машину. Першим його свідомим почуттям був гнів, лютий гнів. Його поривало зараз же під’їхати до поліції (вона містилася там-таки в будинку міської управи, під вежею з годинником) і заявити про те, що сталося, – про погрози на адресу його дружини й сина, про вчинене над ним фізичне насильство і про того, хто за цим стоїть.

Можете подумати й про те, скільки доведеться викласти за пластичну операцію… як просто перестріти на дорозі вашого малого…

Але навіщо? Навіщо ризикувати? Він же сказав тому горлорізові чистісіньку, неприкрашену правду. Кожен, хто має на півдні Нью-Гемпширу справу з нерухомим майном, добре знає, що Стілсон веде нечисту гру, а оті легкі прибутки, які він тим часом гребе, зрештою приведуть його за грати, і то не рано чи пізно, а рано, куди раніше, ніж можна подумати. Ота його виборча кампанія – це взагалі суцільний ідіотизм. А тепер ще й тактика викручування рук! В Америці, а надто в Новій Англії, такого довго не терпітимуть.

Але на сполох хай б’є хтось інший.

Хтось, кому нема чого втрачати.

Уоррен Річардсон увімкнув мотор і поїхав додому, де його чекали відбивні із свинини. Про те, що з ним сталось, він і словом не прохопився. Хтось інший напевне покладе цьому край.

Розділ дев’ятнадцятий

1

Якось надвечір, невдовзі після першого успіху Чака, Джонні Сміт голився у ванній кімнаті котеджу для гостей. Останніми днями щоразу, як він дивився в дзеркало, у нього виникало чудне відчуття, ніби він бачить не себе, а свого старшого брата. Його чоло проорали дві глибокі поздовжні зморшки. Ще дві зморшки залягли обабіч рота. В чуприні, не знати коли й як, з’явилася біла прядка, та й усю голову припорошило сивиною. Здавалося, ще вчора нічого того не було.

Він клацнув вимикачем електробритви і вийшов у комбіновану кімнату-кухню. Розкіш, та й годі, подумалось йому, і Джонні ледь помітно всміхнувся. Ти диви, й усміхатися знову став по-людськи. Він увімкнув телевізор, витяг з холодильника пляшку пепсі й сів дивитися новини. Того вечора, десь пізніше, мав повернутися додому Роджер Четсворт, і наступного ранку Джонні випадала приємна нагода повідомити господаря про те, що справи в його сина зрушили з місця.

Раз на два тижні Джонні їздив навідати батька. Герб був дуже задоволений, що він так добре влаштувався, і з живим інтересом слухав розповіді Джонні про Четсвортів, про їхній будинок у тихому університетському Даремі, про Чакові негаразди з читанням. У свою чергу батько розказував йому, як він допомагає по господарству Чарлін Маккензі, вдові, що жила в сусідньому з Паунелом Нью-Глостері.

– Її чоловік був страшенно тямущим лікарем, але нікудишнім господарем у домі, – розповідав Герб. Чарлін і Віра були добрими подругами, та коли Віра остаточно погрузла в своїх релігійних збоченнях, їхня дружба урвалася. Чоловік Чарлін помер від інфаркту в 1973 році. – Будинок розвалювався просто на очах, – провадив Герб. – От я й допомагаю як можу, їду туди в суботу зранку, там і обідаю, а надвечір вертаюся додому. Мушу тобі сказати, Джонні, що готує вона краще за тебе.

– Та й виглядає, мабуть, краще, – з усмішкою докинув Джонні.

– Атож, жінка вона гожа, але нічого такого між нами ані-ні. Ти ж знаєш, Джонні, ще й року не минуло, як ми поховали твою маму…

Одначе, як підозрював Джонні, щось там таки було, і він тільки радів з цього. Йому аж ніяк не хотілося, щоб батько доживав віку в самотині.

На екрані телевізора Уолтер Кронкайт розповідав про новини політичного життя. Тепер, коли первинні вибори закінчились і до партійних з’їздів лишилися лічені тижні, з усього було видно, що в Джіммі Картера справа заметана і кандидатом від демократів висунуть його. А от Форд не на жарт зчепився з колишнім губернатором Каліфорнії Рональдом Рейганом. Дійшло до того, що репортери вже мало не лічили їхніх делегатів поіменно, і в одному із своїх нечастих листів Сейра Хезлітт писала: «Уолт тримає пальці рук (і ніг!) схрещеними, щоб Форд узяв гору. Як тутешній кандидат у сенат штату він уже думає про урочистий банкет. Він не знає, як де, але певен, що в нас у Мені Рейганові нічого не світить».

Працюючи кухарем у Кіттері, Джонні взяв собі за звичай двічі на тиждень їздити до Дувра, чи Портсмута, чи інших навколишніх містечок Нью-Гемпширу. Туди навідувались по черзі всі кандидати в президенти, і то була унікальна нагода побачити їх зблизька, ще без царственого ореола влади, яку котромусь із них судилося згодом прибрати до рук. Ці поїздки стали в нього своєрідним хобі, хоч, певна річ, дуже короткочасним. Коли передвиборна кампанія в Нью-Гемпширі скінчиться, кандидати помандрують далі, до Флориди, й навіть не озирнуться на прощання. І звісно, не одному з них доведеться поховати свої політичні амбіції десь на шляху між Портсмутом і Кіном. Джонні, що ніколи раніше не цікавився політикою – хіба тільки в період війни у В’єтнамі, – тепер став активним спостерігачем політичних подій, особливо після тієї історії в Касл-Року, в якій його незвичайний дар чи, може, його тяжкий хрест – хто зна, – відіграв таку помітну роль.

Він потискав руки Моррісові Юдоллу й Генрі Джексону. Фред Гарріс поплескав його до плечу. Рональд Рейган швидким професійним рухом бувалого політика двічі труснув йому руку й сказав: «Приходьте на виборчу дільницю, ваш голос нам допоможе». Джонні лише згідливо кивнув: хай собі містер Рейган гадає, що в його особі має в Нью-Гемпширі щирого прихильника.

Він майже чверть години балакав із Сарджем Шрайвером у вестибюлі страхітливого «Ньюїнгтон-Молла». Шрайвер, щойно підстрижений, поширюючи навколо себе дух одеколону й видимої невпевненості, з’явився у супроводі одного-єдиного помічника, чиї кишені були напхані відозвами, та агента-охоронця, що нишком колупав прища. Кандидат аж засяяв з радості, що його впізнали. А за хвилину чи дві перед тим, як вони попрощалися, до Шрайвера підійшов кандидат у якийсь місцевий орган і попросив автограф. Шрайвер приязно всміхнувся до нього.

Спілкуючись із цими людьми, Джонні кожного разу щось відчував, але то були здебільшого дуже загальні й невиразні відчуття. Як видно, потиски рук стали для них усього лише ритуалом, а їхні живі натури ховалися під міцним шаром прозорого пластику. І хоча Джонні зустрівся майже з усіма кандидатами, за винятком президента Форда, тільки раз до нього прийшло раптове, як удар електричного струму, прозирання, подібне до тих, що пов’язувались у його свідомості з Ейлін Мегон і – при всій їх несхожості – з Френком Доддом.

Було чверть до сьомої ранку, коли Джонні приїхав своїм стареньким «Плімутом» до Манчестера. Перед тим він цілу ніч, з десятої вечора до шостої ранку, працював у закусочній. Він дуже стомився, але тихий зимовий світанок був надто гарний, щоб проспати його. До того ж Джонні любив Манчестер з його вузькими вуличками, пошарпаними цегляними будинками й гостроверхими корпусами текстильних фабрик, що простяглися понад річкою, мов старовинне намисто. Того ранку він не мав наміру полювати на якогось політика – просто хотів поїздити по вулицях, поки на них не висипали люди й не розвіяли холодний і німотний лютневий чар, а потім вернутися до Кіттері й лягти поспати.

Він заїхав за ріг однієї з вулиць і побачив біля воріт взуттєвої фабрики три непримітні на вигляд закриті машини, що поставали рядком у недозволеному місці. А перед самою прохідною стояв Джіммі Картер і вітався за руку з робітниками й робітницями, які стікалися на зміну. Вони йшли заспані, вгорнуті у важкі бахматі пальта, несучи в руках кошики й пакети зі сніданками, і з їхніх ротів вихоплювались білі хмарки пари. Картер озивався до кожного якимсь словом. Його усмішка, тоді ще не розмножена засобами інформації, була осяйна і невтомна. Ніс почервонів від морозу.

Джонні проїхав півкварталу, залишив машину на стоянці й, рипаючи підошвами по втоптаному снігу, підійшов до воріт фабрики. Приставлений до Картера агент-охоронець таємної служби зміряв його чіпким поглядом і випустив з поля зору – чи так принаймні здавалося.

– Я проголосую за кожного, хто захоче знизити податки, – казав якийсь чоловік у старій лижній куртці з розсипом підпалин на рукаві, як видно оббризканому кислотою. – Від тих клятих податків просто життя немає, повірте мені на слові.

– Ми про це подумаємо, – промовив Картер. – Коли я ввійду в Білий дім, ми одним з перших розглянемо питання про податки.

Спокійна самовпевненість, що звучала в його голосі, вразила й трохи збентежила Джонні. Раптом очі Картера, ясні й навдивовижу голубі, спинилися на ньому.

– Вітаю вас, – мовив Картер.

– День добрий, містере Картер, – відповів Джонні. – Я не працюю на фабриці. Просто проїжджав тут і побачив вас.

– Ну, я радий, що ви зупинились. Я балотуюся на президента.

– Я знаю.

Картер подав йому руку. Джонні потис її.

– Сподіваюся, ви… – почав був Картер і нараз замовк.

Щось наче спалахнуло, і він відчув потужний струм, мовби встромив палець в електричну розетку. Очі його звузилися. Якусь мить, що здалась обом дуже довгою, він і Джонні пильно дивилися один на одного.

Охоронцеві це не сподобалось. Він швидко ступив до Картера, вже розстібаючи пальто. А десь далеко за ними, ген за тисячі миль, розлігся довгий фабричний гудок, сповіщаючи про початок семигодинної зміни.

Джонні пустив Картерову руку, але вони й далі дивились один на одного.

– Що це в біса було? – дуже тихо спитав Картер.

– Ви, здається, кудись їхали? – раптом озвавсь агент таємної служби й поклав руку Джонні на плече. То була дуже важка рука. – Я не помиляюся?

– Все гаразд, – спинив його Картер.

– Ви будете президентом, – сказав Джонні.

Рука охоронця й досі лежала на його плечі, хоч уже й не така важка, і тепер до Джонні щось ішло й від нього. Тому здоровилу з таємної служби

(очі)

не подобались його очі. Йому здалося, що вони і

(очі вбивці, очі маніяка)

холодні й дивні, тож хай цей тип тільки сягне рукою до кишені пальта, навіть ледь ворухне нею, – і він покладе його на місці. А за цією думкою агента, яка ввібрала в себе миттєву оцінку ситуації, попливли молитовним рефреном прості й моторошні слова:

(лорел меріленд лорел меріленд лорел меріленд лорел)

– Так, – сказав Картер.

– Це куди певніше, ніж будь-хто думає… ніж ви самі думаєте… але ви переможете. Він сам себе доконає. Польща. Польща його доконає.

Картер мовчки дивився на нього й ледь помітно всміхався.

– Ви маєте дочку. Вона піде до школи у Вашингтоні. До школи на… – Але то вже було у мертвій зоні. – Здається… та школа носить ім’я якогось звільненого раба…

– Ану, хлопче, йдіть собі звідси, – озвався агент-охоронець.

Картер поглянув на нього, і агент замовк.

– Радий був з вами познайомитись, – сказав Картер. – Ви мене трохи спантеличили, та все одно приємно.

І раптом Джонні прийшов до тями. Все те минуло. Він відчув, що в нього змерзли вуха й що треба зайти до вбиральні.

– На все вам добре, – знічено мовив він.

– Дякую. І вам.

Відчуваючи на собі погляд агента-охоронця, Джонні повернувся до своєї машини, сів за кермо і, все ще трохи стуманілий, поїхав геть.

Невдовзі по тому Картер згорнув свою кампанію в Нью-Гемпширі й подався далі своїм маршрутом до Флориди.

2

Тим часом Уолтер Кронкайт покінчив з політичними новинами й перейшов до громадянської війни в Лівані. Джонні встав і налив собі ще пепсі. Піднісши склянку, він кивнув до телевізора. За твоє здоров’я, Уолте. За смерті, руйнування й лихі долі. Де б ми без них були?

У двері легенько постукали.

– Заходь! – гукнув Джонні, гадаючи, що то Чак: мабуть, хоче запросити його проїхатись до Соммерсворта абощо.

Але то був не Чак. То був Чаків батько.

– Привіт, Джонні, – мовив він. На ньому були вицвілі джинси й стара спортивна сорочка навипуск. – Можна зайти?

– Ну звісно. Я думав, ви повернетесь пізніше.

– Шеллі подзвонила мені по телефону. – Шеллі була його дружина. Четсворт увійшов і причинив за собою двері. – До неї прибіг Чак. Заплакав від радості, як мала дитина. Сказав, що ви таки зрушили його з місця, Джонні. І що тепер у нього все має бути гаразд.

Джонні поставив склянку.

– Попереду ще роботи й роботи, – сказав він.

– Чак приїхав зустріти мене в аеропорт. Уже й не пригадаю, коли я востаннє бачив його таким радісним… Років у десять? Чи в одинадцять? Тоді я подарував йому малокаліберний пістолет, про який він мріяв п’ять років… Він там-таки прочитав мені вголос якусь замітку з газети. І зрушення… просто-таки неймовірне. Я прийшов подякувати вам.

– Дякувати треба Чакові, – сказав Джонні. – Він сприйнятливий хлопчина. Велику роль у тому, що з ним тепер відбувається, відіграє самоствердження. Він переконав себе, що це йому до сили, і тепер розвиває успіх.

Четсворт сів.

– Він каже, що ви навчаєте його переключати думку.

Джонні всміхнувся:

– Атож, схоже на те.

– Він зможе витримати тести?

– Не знаю. Буде страшенно прикро, якщо він поставить усе на карту й програє. Ті тести – досить важка стресова ситуація. Якщо його раптом заклинить, то буде неабиякий удар по психіці, і все може піти нанівець. А ви не думали про якісь добрі підготовчі курси? Як, приміром, у Пітсфілді.

– Виникала така думка, але, щиро кажучи, я вважав, що цим ми тільки відстрочимо неминуче.

– Оце якраз один із чинників, що породжують у Чака невпевненість. Він відчуває, що питання стоїть так: або – або.

– Я ніколи не тиснув на Чака.

– Свідомо – ні, я знаю. І він це знає. Але, з другого боку, ви людина, що досягла багатства й великого успіху, свого часу ви закінчили з відзнакою коледж. Отож, здається мені, хлопець почуває себе так, ніби йому треба вступати в гру одразу ж після Генка Арона[32]32
  Відомий американський бейсболіст.


[Закрыть].

– Тут я нічого не можу вдіяти, Джонні.

– Я гадаю, що за рік на підготовчих курсах, живучи поза домом, він зміг би ясніше уявити собі своє майбутнє, А наступного літа він хотів би попрацювати на одній з ваших фабрик. Якби це був мій син і мої фабрики, я б йому дозволив.

– Чак хоче попрацювати на фабриці? Чого ж він ніколи не казав про це мені?

– Щоб ви не подумали, ніби він до вас підлещується,

– Він сам вам таке казав?

– Так. Він хоче набути трохи практичного досвіду, бо вважає, що згодом це йому придасться. Хлопчина ж мріє піти вашими слідами, містере Четсворт. Тільки йому за вами гнатися й гнатися. Звідси й оті його комплекси, й труднощі з читанням. Він страшенно боїться невдачі.

Джонні трохи кривив душею. Щоправда, деякі натяки в Чака прохоплювались, про деякі речі хлопець навіть побіжно згадував, але він ніколи не звірявся так, як подавав це Джонні Роджерові Четсворту. Принаймні в розмовах. Та Джонні часом доторкався до Чака, і тоді йому дещо відкривалось. Він бачив фотографії, що їх хлопець носив при собі, і знав, як той ставиться до батька. Та були речі, про які Джонні ніколи б не розказав цьому приємному, але чужому чоловікові, що сидів проти нього. Чак просто таки ладен був цілувати землю під батьковими ногами. І за його позірною невимушеністю й упевненістю (цим він зовні дуже скидався на Роджера) ховалися страх і дошкульна таємна гризота, що йому ніколи не зрівнятися з батьком. Роджер Четсворт, почавши з десятипроцентного паю в старій, занедбаній вовнопрядильній фабричці, розвинув її в справжню текстильну імперію Нової Англії. Отож Чак вважав, що батькова любов до нього ґрунтується на вірі в те, що й він звершить подібне. Стане класним спортсменом. Учитиметься в престижному коледжі. Добре читатиме.

– Ви цілком певні, що все це саме так? – запитав Четсворт.

– Цілком певен. Але я дуже просив би вас, щоб Чак не дізнався про цю нашу розмову. Я ж відкрив вам не свої, а його таємниці. – І ви навіть не уявляєте собі, яка це щира правда.

– Гаразд. Про підготовчі курси ми з Чаком та його матір’ю поміркуємо. А тим часом візьміть. – Він витяг із задньої кишені штанів простий білий конверт і подав його Джонні.

– Що це?

– Розкрийте і побачите.

Джонні розкрив конверт. Там був чек на п’ятсот доларів.

– Е ні!.. Я не можу…

– Можете і візьмете. Я обіцяв вам премію, якщо діло піде, а свої обіцянки я виконую. Ще один чек ви одержите, коли будете їхати звідси.

– Та ні, містере Четсворт, я просто…

– Помовчте. І послухайте, що я вам скажу, Джонні…

Четсворт посунувся вперед. На обличчі його блукала невиразна, трохи загадкова усмішка, і Джонні раптом відчув, що може прозирнути крізь приємну зовнішність у самісіньке нутро цього чоловіка, який сам покликав до життя свій добробут – і гарний будинок, і садибу, і плавальний басейн, і фабрики. І, до всього того, страх перед читанням у свого сина, який можна віднести до істеричних неврозів.