355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стівен Кінг » Мертва зона » Текст книги (страница 24)
Мертва зона
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 11:21

Текст книги "Мертва зона"


Автор книги: Стівен Кінг



сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 30 страниц)

3

У перший листопадовий вівторок, що випав на друге число місяця, Джонні Сміт сидів у кріслі в своїй комбінованій кімнаті-кухні й дивився телевізійний репортаж про перебіг виборів. Чанселлор і Брінклі коментували результати голосування в окремих штатах, що з’являлися на великій електронній карті. На той час, уже незадовго до півночі, Форд і Картер ішли майже врівень. Але перемогти мав Картер, Джонні в цьому не сумнівався.

Грег Стілсон також узяв гору над своїми суперниками.

Цю подію широко висвітлювали місцеві засоби інформації, але й столичні репортери приділили їй деяку увагу, порівнюючи перемогу Стідсона з позаторішньою перемогою Джеймса Лонглі, що став незалежним губернатором штату Мен.

Чанселлор сказав:

– Наслідки недавнього голосування показали, що надія на нове переобрання республіканського кандидата й багаторічного конгресмена Гаррісона Фішера виявилася марною. Як ми й передбачали, переміг Грег Стілсон, що провів кампанію в касці будівельника-монтажника з програмою, яка включала обіцянку запустити в космос увесь бруд з навколишнього середовища. Він набрав сорок шість відсотків голосів проти Фішерових тридцяти одного. Що ж до Девіда Боуза, то в цьому окрузі, де кандидати від демократів традиційно непопулярні, він спромігся здобути лише двадцять три відсотки голосів.

– А отже, – підхопив Брінклі, – в Нью-Гемпширі настала доба гарячих сосисок, принаймні на два роки.

Обидва коментатори посміхнулись. На екрані з’явилася рекламна вставка.

Джонні не посміхався. Він думав про тигрів.

Весь час між тим пам’ятним мітингом у Трімбуллі й днем президентських виборів був у Джонні заповнений справами. Тривали його заняття з Чаком, і хлопець повільно, але певно посувався вперед. Улітку він пересклав два іспити за минулий рік, і це аж ніяк не відбилося на його спортивних успіхах. І тепер, коли закінчувався футбольний сезон, усе показувало на те, що Геннетова газета включить Чака до складу символічної збірної Нової Англії. З Нью-Гемпширського університету до нього вже підсилали обережних, просто-таки дипломатичних розвідників, але там мусили почекати на нього ще й наступний рік, бо Чак та його батько вирішили, що хлопець піде на Стовінгтонські підготовчі курси – солідний приватний заклад у штаті Вермонт. Джонні уявляв собі, який захват викличе звістка про це в тамтешніх тренерів. Вермонт незмінно виставляв чудові студентські команди із звичайного футболу і нікудишні – з американського. Отож вони мали б дати Чакові повну стипендію, а на додачу ще й золотого ключика від дівочої спальні в гуртожитку. Джонні вважав, що рішення на користь підготовчих курсів цілком слушне. І справді, тільки-но Чака перестала гнітити загроза близького тестування, як він одразу зробив великий крок уперед із Джонні.

Наприкінці вересня Джонні поїхав з п’ятниці на суботу та неділю до Паунела. Весь перший вечір вони з Гербом просиділи перед телевізором, і, поспостерігавши, як батько весь час неспокійно совається в кріслі й раз у раз надто голосно регоче з не дуже смішних дотепів у розважальній програмі, Джонні запитав, що його тривожить.

– Нічого, – відказав Герб, нервово усміхаючись і потираючи руки, ніби людина, яка дізналася, що компанія, куди вона щойно вклала всі свої заощадження, збанкрутувала. – Нічого мене не тривожить. Звідки ти це взяв, сину?

– Тоді про що ти весь час думаєш?

Герб перестав усміхатись, але й далі потирав руки.

– Не знаю навіть, як тобі сказати, Джонні. Річ у тім…

– Це пов’язано з Чарлін?

– Ну… так. Так.

– То кажи як є.

Герб розгублено подивився на нього.

– Чи сподобалося б тобі, Джоне, якби у тебе в двадцять дев’ять років з’явилася мачуха?

Джонні широко всміхнувся:

– Дуже сподобалося б. Вітаю, тату.

Герб зітхнув з полегкістю.

– Ну дякую. Зізнаюся щиро: я трохи боявся тобі казати. Хоч, звісно, пам’ятаю твої слова, коли ми розмовляли про неї раніш. Але ж буває й так, що коли щось іще тільки має бути, то людина почуває одне, а коли воно вже ось-ось надходить – зовсім інше. Я любив твою матір, Джонні. Та й, мабуть, довіку її не забуду.

– Я знаю, тату.

– Але я самотній, і Чарлін самотня, і… одне слово, мені здається, ми будемо підпорою одне одному.

Джонні підійшов до батька й поцілував його.

– Бажаю вам усього найкращого. Я певен, що так і буде.

– Ти добрий син, Джонні. – Герб дістав із задньої кишені носовика й утер очі. – Ми ж тоді думали, що ти не виживеш. Принаймні я так думав. Віра ніколи не втрачала надії. Вона весь час сподівалася, Джонні. А я…

– Не треба, тату. Все минулося.

– Ні, я повинен сказати, – не вгавав Герб. – Ось уже півтора року я ношу на серці тягар. Я молився про те, щоб ти помер, Джонні. Ти мій рідний син, Джонні, а я молив бога, щоб він забрав тебе до себе. – Він знов утер очі й сховав носовика. – Виявилося, що бог трішечки розумніший за мене. Джонні… ти будеш у мене дружком? На весіллі?

У душі Джонні ворухнулося щось дуже схоже на тугу, але то була не зовсім туга.

– З великою приємністю, – відказав він.

– Дякую. Я радий, що… що сказав усе. Вже давно мені не було так хороше на душі.

– Ви вже призначили день?

– Правду кажучи, так. Як тобі друге січня?

– Годиться, – сказав Джонні. – Можеш на мене розраховувати.

– Мабуть, ми продамо обидві садиби, – провадив Герб. – Уже наглянули собі невеличку ферму в Біддерфорді. Гарна місцина. Двадцять акрів, з них половина під лісом. Нове життя.

– Атож. Нове життя, це добре.

– Ти не заперечуєш проти мого наміру продати рідне гніздо? – занепокоєно спитав Герб.

– Трохи сумно, – відповів Джонні. – Оце і все.

– Еге ж, так само й мені. Трохи сумно. – Герб усміхнувся. – Такий собі щем у серці. А в тебе?

– Та теж щось таке.

– Як тобі там ведеться?

– Добре.

– Як справи в твого учня?

– Пречудово, – відповів Джонні улюбленим батьковим слівцем і посміхнувся.

– І довго ти ще там будеш?

– Працювати з Чаком? Думаю, весь цей навчальний рік, якщо вони визнають за потрібне. Заняття з одним учнем – це зовсім нове для мене діло. Мені подобається. Та й узагалі це добра робота. По-справжньому добра.

– А потім що робитимеш?

Джонні похитав головою.

– Ще не знаю. Але одне знаю напевне.

– Що?

– Те, що зараз поїду й привезу пляшку шампанського. І ми з тобою вип’ємо її.

І тоді, того вересневого вечора, батько встав з крісла й ляснув його по плечу.

– Вези дві, – мовив він.

Цілком несподівано Джонні одержав листа від Сейри Хезлітт. Вони з Уолтом чекали в квітні другої дитини. Джонні відписав їй, привітав з радісною подією і побажав Уолтові успіху в здійсненні його далекосяжних задумів. Часом він пригадував ті кілька пополудневих годин, проведених із Сейрою, – кілька довгих, неквапливих годин. Але дозволяв собі це лише зрідка: боявся, щоб від надто частого відтворення в ясному світлі пам’яті ці спогади не зблякли й не вицвіли, як вицвітають від сонця віражовані портрети у випускному альбомі.

Тієї осені він кілька разів бавив вечори з жінками, зокрема, один вечір – зі старшою, недавно розлученою сестрою Чакової дівчини, проте ніякого дальшого розвитку ті зустрічі не мали.

А загалом майже весь свій вільний час у ті осінні місяці Джонні проводив у товаристві Грегорі Еммеса Стілсона.

Він став справжнім стілсономаном. У шухляді його комода, під шкарпетками, футболками й спідньою білизною лежали три великі блокноти на затискачах, заповнені нотатками, письмовими міркуваннями й ксерокопіями газетних матеріалів.

То було неспокійне діло. Іноді пізно ввечері, записуючи навколо наклеєної на аркуш паперу газетної вирізки свої зауваження, Джонні почував себе чи то Артуром Бреммером[42]42
  Маніяк, що вчинив замах на ультраправого губернатора Алабами Джорджа Уоллеса.


[Закрыть]
, чи то Сарою Мур, що замислила вбивство Джеррі Форда. Він добре розумів: якби Едгар Ленкт, доблесний рицар ФБР, зміг побачити, що він робить, то в його телефонному апараті, в кімнаті й навіть у ванні одразу з’явилися б «жучки». А по той бік вулиці стояв би меблевий фургон, тільки напакований не меблями, а телекамерами, мікрофонами й ще хтозна-чим.

Джонні весь час твердив собі, що він не Бреммер, що його інтерес до Стілсона не має нічого спільного з маніакальною ідеєю, але йому й самому важко було цьому повірити після довгих надвечірніх годин у бібліотеці Нью-Гемпширського університету, де він порпався в старих газетах та журналах і раз по раз вкидав десятицентовики у ксерокопіювальний автомат. Важко було цьому повірити в ті ночі, коли він сидів над розгорнутим блокнотом, записуючи свої міркування й намагаючись виявити логічні, переконливі зв’язки. І вже зовсім неможливо було цьому повірити десь над ранок, коли він раптом підхоплювався в ліжку серед могильного мороку, весь у холодному поту після чергового кошмару.

Кошмар був щоразу той самий. Джонні потискав руку Стілсонові на передвиборному мітингу в Трімбуллі. Потім ураз западала темрява. Темний тунель і зненацька – сліпучий промінь чільного ліхтаря на якомусь фатальному чорному локомотиві, що стрімко мчить просто на нього. Старий чоловік з покірливими зляканими очима приймає неможливу, немислиму присягу. Якісь невиразні відчуття, що виникають і зникають, мов тугі клубочки диму. Якісь миттєві, невловні образи, що пробігають мерехтливою низкою, наче пластикові прапорці на шворці над майданчиком торговця старими автомобілями. Розум підказує йому, що всі ці образи пов’язані між собою, що це немовби мальована розповідь про наближення величезного, нечуваного лиха, може, навіть і страшного суду, в неминучості якого так непохитно була переконана Віра Сміт.

Але що то були за образи? Що вони собою являли? Цього він розглядіти не міг, бачив тільки тьмяні силуети, бо все повивав отой незбагненний блакитний туман, подекуди пронизаний жовтими променями, схожими на смуги тигрової шкури.

Єдиний виразний образ у тих снах-спогадах з’являвся лише наприкінці: серед зойків умирущих та духу смерті, по обширах знівеченого металу, розплавленого скла, випаленої землі м’яко ступав одним один тигр. І завжди той тигр сміявся, і здавалося, він несе в зубах щось блакитне із жовтим, і на землю капотить кров.

Не раз Джонні думав, що збожеволіє від того привиддя. Хоч загалом сон був доволі сміховинний: адже можливість того, що він нібито провіщав, практично дорівнювала нулю. Отож годилося б викинути його з голови, і край.

Одначе викинути Джонні не міг, а тому й далі досліджував історію Грегорі Стілсона, запевняючи себе, що то в нього ніяка не хвороблива манія, а просто безневинне хобі.

Стілсон народився в Талсі. Батько його був чорноробом на нафтових промислах, на одному місці довго не затримувався, проте, на відміну від інших таких самих, без роботи майже не сидів, завдячуючи це своїй фізичній силі. Мати замолоду, може, й була гарненька, хоч на тих двох фотографіях, що їх спромігся відкопати Джонні, прозирали хіба тільки ледь помітні сліди колишньої зваби. Та якщо вона її й мала, то лихоліття депресії і життя з чоловіком, за якого вийшла заміж, дуже швидко все те стерли. З фотографій дивилася, мружачись проти сонця, жінка з сірим, виснаженим обличчям, одна з численних страдниць Великої депресії, у вицвілому ситцевому платті й з немовлям – Грегом – на руках.

Грегів батько мав свавільну вдачу й до сина ставився зневажливо. Грег ріс кволою і хворобливою дитиною. Не те щоб батько якось кривдив його, лаяв там чи бив, – на це ніщо не показувало, – але можна було принаймні припускати, що перші дев’ять років свого життя Грег Стілсон постійно відчував з боку батька похмуру неприязнь. Одначе та єдина фотографія батька з сином, яку роздобув Джонні, випромінювала радість: вони були сфотографовані разом на нафтопромислі, й батькова рука з дружньою безтурботністю обвивала шию сина. І все ж таки, коли Джонні побачив це фото, в нього несамохіть стислося серце. Гаррі Стілсон був у робочому одязі – грубих штанах та сорочці хакі з двома нагрудними кишенями – і в хвацько зсунутій на потилицю твердій касці.

До школи Грег пішов у Талсі, а в десять років його перевезли до Оклахома-Сіті. Попереднього літа його батько загинув у пожежі на нафтовій свердловині, і Мері Лу Стілсон вирішила перебратися до Оук-Сіті, де жила її мати й де потрібні були робочі руки на воєнному виробництві. Минав 1942 рік, і часи знов повертали на краще.

У початковій школі Грег учився добре, а потім суцільною низкою пішли негаразди. Прогули, бійки, дрібне шахрайство, а можливо, й крадіжки, хоча й не підтверджені доказами. В 1949 році, у перед випускному класі, він був на два дні виключений зі школи за те, що підірвав петарду в туалеті при роздягальні.

В усіх цих конфліктах Мері Лу Стілсон незмінно ставала на бік сина. Добрі часи – принаймні для Стілсонів – закінчилися ще в 1945 році, разом з воєнним виробництвом, і місіс Стілсон вважала себе та свого хлопчика скривдженими й складала вину за це на весь світ. Її мати померла, залишивши їй невеликий каркасний будиночок і нічого більше. Якийсь час місіс Стілсон торгувала питвом у дешевій пивничці, потім найнялася подавальницею до нічної закусочної. І коли її хлопчик потрапляв у чергову халепу, вона ладна була горло за нього перегризти, ніколи не розбираючись (таке складалося враження), чисте в нього сумління чи ні.

До 1949 року блідий, хворобливий хлопчик, якого батько називав хирляком, куди й дівся. У міру того, як Грег Стілсон дорослішав, у нього дедалі виразніше виявлявся батьків фізичний спадок. Між тринадцятьма й сімнадцятьма роками хлопець підріс на шість дюймів і набрав сімдесят фунтів ваги. До шкільного спорту він не приставав, але якось ухистився роздобути атлас вправ атлетичної гімнастики, а потім і комплект гир та гантелей. Колишнього хирляка стало небезпечно зачіпати.

Як здогадувався Джонні, Стілсона десятки разів мало не виключали зі школи. Та й арешту він уникав, судячи з усього, тільки завдяки неймовірному талану. Якби ж то він мав бодай один серйозний привід, часто думав Джонні. Це поклало б край усім тривогам, бо карний злочинець не має права балотуватися на високі громадські пости.

У червні 1951 року Стілсон таки закінчив школу, хоча й у числі останніх. Та попри вбогі шкільні успіхи тямовитості йому не бракувало. Тепер він чекав своєї щасливої нагоди. Він мав добре підвішений язик і напористу вдачу. Попрацювавши якийсь час бензозаправником, Грег Стілсон у серпні того ж таки року віддав своє серце Ісусові: приєднався до євангелістів-«відродженців». А тоді покинув роботу на бензоколонці й став професіональним закликачем дощу «волею Господа нашого Ісуса Христа».

За дивним збігом обставин чи ще з якоїсь причини те літо в Оклахомі випало таке посушливе, якого не пам’ятали від часів сумнозвісних пилових бур. Весь урожай загинув на пні, а за ним мала загинути худоба, бо й криниці вже пересихали. Грега запросили на збори місцевої спілки скотарів. Про те, як розвивалися дальші події, Джонні знайшов чимало відомостей, і то явно був один із злетів Стілсонової кар’єри. Кожна з тих історій чимось різнилася від інших, і Джонні зрозумів чому. Вони мали всі риси американського міфу, майже так само як і легенди про Деві Крокета, Пекоса Білла, Пола Баньяна[43]43
  Популярні герої американського фольклору.


[Закрыть]
. Поза всяким сумнівом, щось тоді таки було. Але як воно було насправді – спробуй-но вгадай.

Одне можна було сказати напевне. Ті збори спілки скотарів мали являти собою вельми дивовижне видовище. Крім Грега, скотарі запросили ще зо два десятки закликачів дощу з різних частин півдня країни. Близько половини з них були негри, два – індіанці (напівкровок пауні й чистокровний апач) і один Мексиканець.

Решта – білі, серед яких Грег був єдиний уродженець тих місць.

Скотарі вислуховували закликачів дощу й шукачів води одного по одному. Поступово й несамохіть ті поділилися на дві групи: одні вимагали половину грошей наперед (без віддачі), другі – всі гроші наперед (так само без віддачі).

Коли надійшла черга Грега Стілсона, він підвівся, застромив великі пальці рук у петельки джинсів і сказав нібито таке: «Ви, земляки, мабуть, знаєте, що я набув здатності викликати дощ відтоді, як звернувся серцем до Ісуса. До того я погрузав у гріхах і гріховних звичаях. І ось один такий, дуже поширений, гріховний звичай ми побачили тут сьогодні, а зобразити його можна знаком долара».

Скотарі зацікавились. Навіть у дев’ятнадцять років Стілсон уже був добрячим лицедієм. І зробив їм пропозицію, від якої вони просто не могли відмовитись. Як нововідроджений християнин, свідомий того, що в любові до грошей корінь усього зла, він викличе їм дощ без завдатку, а вже потім вони заплатять йому стільки, в скільки оцінять його працю.

Пропозицію прийняли із захватом, і через два дні Грег Стілсон, у чорному піджаку та проповідницькому капелюсі з низьким наголовком, стоячи на колінах на платформі фермерського ваговозика, повільно роз’їжджав дорогами й путівцями центральної частини Оклахоми і через підсилювач з двома гучномовцями, приєднаний до тракторного акумулятора, молив бога про дощ. Поглянути на нього збиралися сотні людей з усіх околиць.

Чим усе те скінчилося, можна було передбачити, але наслідки задовольнили всіх. Другого дня Грегових молінь, десь ближче до вечора, небо заволокли хмари, а наступного ранку линув дощ. Злива тривала три дні й дві ночі, в бурхливих потоках води загинуло четверо чоловік, цілі курники з курми на гребенях дахів змивало в Грінвуд-Рівер, криниці переповнились, худобу було врятовано, і тоді члени Оклахомської спілки скотарів розважили, що дощ, мабуть, пішов би й без молитов. На своєму наступному засіданні вони пустили шапку по колу, щоб зібрати плату для Грега, і юний чудодій дістав царську винагороду в сумі сімнадцяти доларів.

Грег і взнаки нічого не дав. А сімнадцять доларів витратив на те, щоб надрукувати в оклахомській «Геральд» оголошення-заяву. В тій заяві він зазначив, що такий самий випадок стався колись і з одним щуроловом у місті Гамельні. Як добрий християнин він, Грег Стілсон, не стане викрадати дітей своїх кривдників, та разом з тим добре розуміє, що йому годі шукати захисту і в закону проти такої великої і потужної організації, як Оклахомська спілка скотарів. Але ж має бути якась справедливість, чи не так? Він, Грег Стілсон, говорилося далі в заяві, утримує стареньку недужу матір. Він не шкодував сил і ревно молився задля гурту багатих і невдячних мужлаїв, таких самих, як і ті, що зганяли бідний люд з його земель у тридцяті роки. Він урятував їм на десятки тисяч доларів худоби, а отримав за це сімнадцять доларів. Він, Грег Стілсон, добрий християнин, і така кричуща невдячність не гнівить його, але, може, вона не залишить байдужими порядних громадян округи. Совісні люди можуть надсилати свої внески на адресу «Геральд», скринька № 471.

Джонні з цікавістю подумав: а скільки ж усе-таки поклав собі до кишені Грег Стілсон унаслідок цієї операції? У пресі називали різні суми. Але тієї осені він уже роз’їжджав по місту в новенькому «меркурії». Сплатив заборгований за три роки податок з будиночка, залишеного їм матір’ю Мері Лу. А сама Мері Лу (не така вже й недужа і аж ніяк не старенька – на той час їй було не більш як сорок п’ять) красувалась в новому єнотовому пальті. Стілсон, як видно, відкрив для себе одну з потаємних пружин важливого принципу, що рухає світом: коли ті, хто щось дістає, не хочуть за це платити, за них часто платять ті, хто не дістає нічого, – як то кажуть, з дурного дива. Чи не цей-таки принцип уселяє в політиків упевненість, що їм ніколи не забракне молодих чоловіків, аби кидати їх у м’ясорубку війни.

Що ж до скотарів, то вони дуже скоро збагнули, що всією своєю спілкою встромили руку в осине гніздо. Коли вони приїздили до міста, на вулицях майже щоразу збиралися юрби людей і тюкали на них. По всій окрузі їх ганьбили з проповідницьких кафедр. А одного дня вони виявили, що не так-то й легко продати м’ясо, врятоване Стілсоновим дощем, і мусили везти його неблизький світ.

У листопаді того пам’ятного року до будинку Стілсона завітали два молодики з мідними кастетами на руках і нікельованими пістолетами калібру 0,32 дюйма, в кишенях, – поза всяким сумнівом, найняті спілкою скотарів, – і з належною переконливістю запропонували йому пошукати інше місце проживання, з більш підхожим кліматом. Після того обидва вони опинилися в лікарні: один із струсом мозку, другий – з розбитою головою і без чотирьох зубів. Їх знайшли на розі Стілсонового кварталу… без штанів. Їхні мідні кастети були застромлені в те місце, яке звичайно пов’язують із сидінням, і в одному випадку довелося навіть вдатися до невеличкого хірургічного втручання, щоб видалити чужорідне тіло.

Спілка дала задній хід. На початку грудня її загальні збори ухвалили виділити з громадського фонду сімсот доларів, і чек на цю суму було надіслано Грегові Стілсону.

Він домігся того, чого хотів.

У 1953 році Грег з матір’ю переїхав до штату Небраска. З викликанням дощу справи йшли дедалі гірше, а за іншими відомостями, так само погано стало й на ниві підпільного букмекерства. Хоч як там було, а Стілсони раптом об’явилися в Омасі, де Грег відкрив підрядну контору малярних робіт, яка через два роки геть прогоріла. Куди краще повелось йому як роз’їзному торговельному агентові методистського товариства «Американська праведна путь». Він колував по кукурудзяних штатах, сидів за обіднім столом із сотнями працьовитих і побожних фермерських сімей, розповідав їм про своє навернення до істинної віри й продавав біблії, святі образки, лискучі пластмасові розп’яття, псалтирі, записи молитов і гімнів, релігійні брошури, а також фанатично злісну книжку в дешевій паперовій оправі під назвою «Праведна Путь Америки і комуністично-іудейська змова проти наших Сполучених Штатів». У 1957 році він поміняв свій уже добряче підтоптаний «меркурій» на новісінький «форд»-фургон.

У 1958 році Мері Лу Стілсон померла від раку, і згодом того ж таки року Грег Стілсон покинув торгівлю бібліями й подався на схід. Він прожив рік у Нью-Йорку, а тоді поїхав до Олбані. В Нью-Йорку він поклав рік на те, щоб спробувати щастя в театральному бізнесі. То була одна з небагатьох галузей (як і малярні роботи), де Стілсон не спромігся дістати бодай якийсь зиск. Хоч таланту йому напевне не бракувало, з похмурою іронією подумав Джонні.

В Олбані Грег найнявся у страхувальну фірму «Здоровий глузд» і прожив у столиці штату до 1965 року. Він показав себе добрим страхувальним агентом, але ніякої своєї мети начебто не переслідував. Не пропонував себе на якийсь адміністративний пост у фірмі, не виявляв колишнього християнського запалу. Протягом тих п’яти років ще не так давно зухвалий і нахабний Грег Стілсон, здавалося, перебував у зимовій сплячці. І на всьому його нерівному життєвому шляху, ні раніше, ні тепер, Грега не супроводила жодна жінка, за винятком матері. Судячи з того, що розкопав про нього Джонні, він ніколи не був одружений і навіть ні з ким постійно не зустрічався.

У 1965 році «Здоровий глузд» запропонував йому роботу в Ріджуеї, штат Нью-Гемпшир, і Грег погодився. Десь на той час закінчилась, як видно, і його сплячка. Набирали розгону заповзятливі шістдесяті. Настала доба міні-спідниць і вседозволеності. Переїхавши до Ріджуея, Грег активно включився у місцеве громадське життя. Він вступив до Комерційної спілки та Ділового клубу. А в 1967 році зажив слави в цілому штаті, розв’язавши проблему лічильників на муніципальних автостоянках у центрі міста. Через ті лічильники запекло сперечалися вже шість років. А Грег запропонував усі лічильники зняти й на їх місці встановити скриньки-каси. Нехай, мовляв, платять хто скільки хоче. Були в місті люди, які казали, що такої дурної маячні ще зроду не чули. Гаразд, відказував їм Грег, тим більше ви здивуєтесь. Атож, панове. А переконувати він умів. Зрештою муніципальна рада ухвалила прийняти його пропозицію тимчасово, і всі були вражені тим потоком десяти– і двадцятип’ятицентовиків, що поплив у міську касу. Всі, крім Грега. Він-бо давно відкрив для себе отой важливий принцип.

У 1969 році Нью-Гемпширська преса знов заговорила про нього. Це сталося після того, як він написав до редакції ріджуейської газети довгого й добре виваженого листа, де пропонував використовувати затриманих юних наркоманів на громадських роботах: благоустрої парків, спорудженні велосипедних доріжок, навіть на прополці газонів уздовж доріг. Багато хто знову заявив, що зроду ще не чув такої маячні. Гаразд, відказував Грег, ви спробуйте, а не вийде – тоді й відкинете. Місто спробувало. Один лобур, любитель «травички», навів лад у громадській бібліотеці, переробивши весь каталог із застарілої десяткової системи на сучасну, застосовувану в Бібліотеці конгресу, – і це не коштувало місту ані цента. Чимала група хіпі, застукана в одному домі під час колективного наркотичного чманіння, ґрунтовно переопорядила міський парк, зробивши з нього окружну дивовижу, з качиним ставком і науково спланованим містечком розваг, де було передбачено максимальну пропускну спроможність і мінімальну небезпеку. Як казав Грег, більшість тих правопорушників навчилися вживати наркотики в коледжах, але це ніяк не означало, що не можна обернути на користь інші знання, яких вони там надбали.

Реформуючи таким чином систему платних автостоянок у своєму названому рідному місті й борючись з юнацькою наркоманією, Грег водночас писав листи до манчестерської «Юніон лідер», до бостонського «Глоуб», до «Нью-Йорк таймс», у яких палко підтримував крайні праві погляди на війну у В’єтнамі, закликав кваліфікувати вживання наркотиків як карний злочин і запровадити знову смертні вироки, особливо щодо торговців героїном. Згодом, балотуючись до палати представників, він у деяких своїх промовах перед виборцями твердив, ніби ще з 1970 року виступає проти війни, але оті його заяви, надруковані в газетах, спростовували цю явну брехню.

У 1970 році Грег Стілсон відкрив свою власну контору страхування й купівлі-продажу нерухомого майна. Справи його ішли вельми успішно. 1973-го він і ще три ділки побудували власним коштом торговельні ряди на околиці Конкорда, головного міста штату і округу, що його Грег тепер представляв. Того року араби оголосили нафтовий бойкот, і того ж таки року Грег сів за кермо «лінкольна-континенталь». І того ж таки року виставив свою кандидатуру на пост мера в Ріджуеї.

Мера обирали на два роки, і якраз за два роки перед тим, у 1971-му, до Грега звернулися й республіканці, й демократи цього новоанглійського містечка (8500 чоловік населення), запропонувавши йому стати їхнім кандидатом на пост мера. Він чемно подякував і відхилив їхню пропозицію. А в 1973 році виступив як незалежний кандидат, кинувши виклик дуже популярному республіканцеві, який, проте, чимало зашкодив собі палкою підтримкою президента Ніксона, і підставному кандидатові від демократів. Отоді Грег уперше напнув на себе каску будівельника-монтажника. Гасло його кампанії було таке: «Збудуймо кращий Ріджуей!» І завдяки різкому відтоку голосів від партійних кандидатів він здобув перемогу. А через рік у сусідньому штаті Мен виборці дали відкоша й демократові Джорджу Мітчеллу, й республіканцеві Джеймсу Ервіну і обрали губернатором штату Джеймса Лонглі – нікому доти не відомого власника страхувальної контори з Льюїстона.

Цю науку Грегорі Еммес Стілсон добре затямив.

4

Навколо наклеєних на аркуші блокнота ксерокопій газетних матеріалів рясніли власноручні нотатки Джонні й запитання, які він постійно ставив собі самому. Він так часто міркував про всі ті речі, що й тепер, коли Чанселлор та Брінклі й далі підсумовували наслідки виборів, міг би дослівно викласти цілу низку своїх думок.

Передусім, Грега Стілсона не повинні були обрати. Його передвиборні обіцянки здебільшого були просто анекдотичні. Він не мав належних даних. Не мав належної освіти. Він спинився на рівні середньої школи й до 1965 року був, по суті, перекотиполем, людиною без певних занять. Він не був одружений. Та й усе його минуле виглядало надто ексцентричним.

На превеликий подив, преса майже не зачіпала його. В рік виборів, коли Вілбур Мілз погорів через коханку, а Уейн Хейс з такої ж причини вилетів зі свого насидженого місця в палаті представників, репортери, здавалося б, мусили розчехвостити Стілсона на всі заставки. Тим часом його химерна, суперечлива постать викликала в пресі хіба що поблажливі насмішки і ні в кого, крім Джонні Сміта, не збуджувала й тіні тривоги. Його охоронцями були молодчики на «харлеях-девідсонах», які всього кілька років тому вчиняли бешкети на Нью-Гемпширському узбережжі, на його передвиборних мітингах раз у раз нападали на людей, але жоден допитливий репортер у це не заглиблювався. На зустрічі з виборцями в столиці штату, – до речі, в тих самих торговельних рядах, до яких доклав рук і Стілсон, – восьмирічну дівчинку забрали до лікарні з переломом руки й ушкодженим шийним хребцем, і її мати істерично кричала й присягалася, що дитину віджбурнув геть один з «отих скажених мотоциклістів», коли вона спробувала вибратися на поміст, щоб попросити у Великої Людини автограф до своєї книжечки. Та в газеті про це згадали єдиною фразою: «На передвиборному мітингу Стілсона потерпіла дівчинка», – та й по всьому.

Коли Джонні натрапив на подану Стілсоном фінансову декларацію, він аж очам не повірив – така то була «липа». В 1975 році Стілсон сплатив одинадцять тисяч доларів федерального податку з прибутку в тридцять шість тисяч, і ото все, бо місцевого податку в Нью-Гемпширі просто немає. У декларації він зазначив, що весь той прибуток дала його страхувально-посередницька контора плюс невелика платня мера. Ані слова про зисковні торговельні ряди в Конкорді. Ніякого пояснення з приводу власного будинку, оціненого у вісімдесят шість тисяч доларів і придбаного без позик чи виплату. І ось того ж таки року, коли за приховування прибутків натиснули на самого президента Сполучених Штатів, ця незбагненна Стілсонова декларація нікого не здивувала.

Далі – його діяльність на посту мера. Загалом вона виявилась куди успішнішою, ніж можна було сподіватися з передвиборних вистав. Стілсон відзначався розважливою, практичною вдачею і грубим, але несхибним розумінням людської, соціальної і політичної психології. На кінець його виборного терміну, в 1975 році, міський бюджет уперше за десять років мав позитивний баланс – на превелику втіху платників податків. Із законною гордістю він згадував свій план реорганізації платних автостоянок і так звану «програму трудового перевиховання юних правопорушників». Крім того, Ріджуей один з перших у країні створив комісію підготовки до двохсотріччя США. У місті відкрилася фабрика канцелярських меблів, і навіть у застійні періоди рівень безробіття у Ріджуеї не перевищував завидні 3,2 процента. Все те заслуговувало тільки на схвалення.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю