Текст книги "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 45 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

– Слухаймо, слухаймо його! – закричали чоловіки на лавах, їхні очі стали величезними й круглими від жаху.

– Вовки й самі по собі страшні, – вів далі Телфорд, плавно переходячи від однієї страхітливої історії з тих, що розповідають увечері біля вогнища в таборі, до іншої. – Зовні вони трохи скидаються на людей, але це не люди, це набагато більші й страшніші істоти. А ті, кому вони прислуговують у далекому Краї грому, стократ жахливіші. Я чув, що то упирі. Люди з головами птахів і тварин. Повсталі з мертвих самураї. Воїни Шкарлатного Ока.

Селяни забурмотіли. Навіть Тіан від згадки про Око відчув холодний дотик щурячих лап, що швидко-швидко побігли вгору його хребтом.

– Вовків я бачив сам, про інших мені розповідали, – говорив Телфорд. – Я не схильний вірити в усе, але чимало з цього видається мені правдою. Та не беріть до голови Край грому й усе, що там діється. Зараз ідеться про Вовків. Вовки – це наш великий клопіт. А надто коли вони набігають, озброєні до зубів! – Він похитав головою, зажурено всміхаючись. – Що нам робити? Може, вибивати їх із сідел тих величезних коней сапками, сей Джефордс? Ви це пропонуєте?

Останні слова викликали в слухачів саркастичний сміх.

– У нас нема зброї, яка могла би дорівнятися до їхньої, – сказав Телфорд. Тепер його голос звучав сухо й по-діловому, як у людини, котра переходить до суті справи. – А навіть якби й була… Ми фермери, власники ранчо, скотарі, а не вояки. Ми…

– Годі з нас цієї боягузливої балаканини, Телфорде. Посоромився б.

Цю холодну заяву зустріли шокованими зойками. Захрускотіли суглоби й хребці в шиях – всі, як один, поповерталися глянути на зухвальця. Повільно, наче даючи їм саме те, що вони хотіли, підвівся сивий чоловік у довгому чорному пальті й круглому комірці. Той самий, що запізнився й сів на останню лаву. У світлі гасових ламп на його чолі особливо чітко вирізьблювався шрам у формі хреста. То був Старий.

Телфорд прийшов до тями доволі швидко, проте, коли він заговорив, Тіан побачив, що вигляд у нього досі шокований.

– Даруйте, отче Каллаген, але перо у мене…

– До біса твоє поганське перо і твою легкодухість, – сказав отець Каллаген. І рушив уперед центральним проходом, ступаючи з болісною зосередженістю хворого на артрит. Він був молодший за старійшину манні й аж ніяк не такий старий, як Тіанів дід (котрий стверджував, буцімто він найстаріша людина не лише в їхньому селі, але й у Кальї Локвуд на півдні). Втім, попри все, отець Каллаген здавався старішим за них обох, разом узятих. Старішим за прадавні віки. Певною мірою це відчуття виникало через погляд його очей – вони суворо зиркали на світ з-під шраму на чолі (Залія стверджувала, що його отець заподіяв собі сам). Але в основному винуватцем цього був його голос, а власне, його звучання. У цьому селі він прожив досить часу: збудував тут свою дивну церкву Людини-Ісуса, навернув половину Кальї до свого способу духовного мислення, але навіть чужоземець ні за що в світі не повірив би, що отець Каллаген – місцевий. Те, що він чужий, відчувалося в його рівній гугнявій вимові й часто – в незрозумілій говірці (сам він називав її «босяцьким жаргоном». Поза сумнівом, він був вихідцем з одного із тих світів, про які повсякчас торочили манні, хоча сам про це ніколи й словом не прохопився. Калья Брин Стерджис тепер була йому домівкою. Він володів сухим і беззаперечним авторитетом, що не дозволяв поставити під сумнів його право говорити, з пером чи без нього.

Молодший за Тіанового діда, отець Каллаген був Старим з великої літери.

ЧОТИРИ

Зараз він вийшов уперед і, навіть не удостоївши Джорджа Телфорда поглядом, дивився на чоловіків Кальї Брин Стерджис. Перо безсило повисло в Телфордових руках. Не випускаючи його, він сів на першу лаву.

Почав Каллаген з одного зі своїх улюблених жаргонних слівець, проте в залі зібралися фермери, тож нікому не треба було пояснювати значення цього виразу.

– Це легкодухе гімно собаче.

Він свердлив чоловіків поглядом, і майже всі вони відводили очі. За мить навіть Айзенгарт і Адамс опустили погляди. Оверголсер не здався, проте під пронизливим поглядом Старого господар ранчо почувався радше зухвалим, ніж нескореним.

– Гім-но со-ба-че, – повторив чоловік у чорному пальті й комірці з застібкою ззаду, виразно вимовляючи кожен склад. Під білою вставкою коміра виблискував золотий хрестик. На його чолі в світлі ламп, наче татуювання, світився інший хрест – той, що про нього Залія казала, буцімто отець Каллаген сам вирізав його собі нігтем великого пальця, щоб покарати себе за якийсь жахливий гріх.

– Цей молодий чоловік не з моїх парафіян, але він має рацію, і ви – я певен – усі це знаєте. В глибині душі знаєте. Навіть ви, містере Оверголсер. І ти, Джордже Телфорд.

– Нічого такого я не знаю, – промимрив Телфорд голосом, в якому не лишилося й крихти того шарму красномовства.

– Як сказала б моя мати: «Ваша брехня випече вам очі». – Каллаген так посміхнувся Телфорду, що Тіан подумки зрадів, що ця посмішка призначалася не йому. Та настала і його черга: Каллаген повернувся обличчям до нього. – Ти сьогодні гарно сказав, хлопче, я ніколи не чув, щоб хтось так добре розклав усе по полицях. Дякую.

Тіан, слабо протестуючи, підняв руку і вичавив із себе ще слабшу усмішку. Він почувався достоту як персонаж якоїсь дурної ярмаркової вистави, де останньої миті його рятує надприродна сила.

– Я знаю дещо про боягузів, хай буде вам відомо, – промовив Каллаген, звертаючись до чоловіків на лавах. Він підняв праву руку, спотворену й вузлувату від давнього опіку, якийсь час дивився на неї невідривним поглядом, потім знову опустив. – Інакше кажучи, є в мене особистий досвід. Я знаю, як одне боягузливе рішення призводить до наступного… і наступного… аж поки не стає запізно повертати назад, запізно щось змінювати. Містере Телфорд, запевняю вас, дерево, про яке говорив юний містер Джефордс, – це не вигадка. Калья у великій небезпеці. Ваші душі у небезпеці.

– Слався, Пречистая Діво, – мовив хтось ліворуч, – Господь з тобою. Благословенний плід твого лона, і…

– Не нудоть, – обрубав Каллаген. – Облиш це для неділі. – Його очі, блакитні іскри в глибоких западинах, уважно вивчали присутніх. – Сьогодні на один вечір забудьте про Господа, Марію й Людину-Ісуса. Забудьте про світляні палиці й кулі Вовків. Ви мусите битися. Ви ж чоловіки Кальї, чи не так? Тоді будьте чоловіками. Годі вже вам бути псами, які плазують на череві, щоб полизати чоботи жорстокого хазяїна.

Зачувши це, Оверголсер побуряковів і почав підводитися. Дієґо Адамс ухопив його за руку і щось зашепотів на вухо. Якусь мить Оверголсер лишався у такій позі: закляк, наче корчі вхопили, але зрештою сів. Натомість підвівся Адамс.

– Хороші слова, панотче, – промовив Адамс із сильним акцентом. – Відважні. Але є ще кілька питаннячок. Про одне вже питав Гейкокс. Як землевласники й фермери можуть повстати проти озброєних убивць?

– І собі винайнявши озброєних убивць, – відповів Каллаген.

Запанувала повна тиша. Селяни сиділи вражені, наче Старий звернувся до них чужоземною мовою. Зрештою Дієґо Адамс обережно сказав:

– Не розумію.

– Та де там тобі, – відрізав Старий. – Сядь, слухай і набирайся мудрості. Скотарю Адамсе і всі ви, слухайте і набирайтеся мудрості. Не далі, як за шість днів на північний захід од нас, мандруючи на південний схід Шляхом Променя, йдуть троє стрільців і один їхній учень. – Від того, як здивовано видовжилися обличчя слухачів, Каллаген усміхнувся. Потім звернув свій погляд до Слайтмена. – Учень не старший од твого малого Бена, але вже спритний, як змія, і смертоносний, мов скорпіон. Решта набагато прудкіші й грізніші. Я чув про них від Енді, а той бачив на власні очі. Вам потрібні люди зі зброєю? Вони недалеко. Закладаюся на що завгодно.

Після цього Оверголсер таки звівся на ноги. Його обличчя горіло, немов у пропасниці. Велике черево ходило ходором.

– Що це за дитяча казочка? – спитав він. – Якщо такі люди й існували, то вони пішли в небуття разом з Ґілеадом. А порох від Ґілеаду розвіяло вітром ще тисячу років тому.

Та серед слухачів панувала мертва тиша, ніхто не забурмотів на знак підтримки чи незгоди. Всі мовчали. У вухах присутніх, позбавляючи сил навіть поворухнутися, досі дзвеніло міфічне слово: стрільці.

– Ти помиляєшся, – відказав Каллаген, – але не треба через це сперечатися. Ми можемо вирушити їм назустріч і побачити їх на власні очі. Вистачить невеличкого загону. Джефордс, я… а ти, Оверголсере? Хочеш з нами?

– Ніяких стрільців у природі не існує! – закричав Оверголсер.

Хорхе Естрада за його спиною теж підвівся.

– Панотче Каллаген, нехай Господь благословить вас…

– …і тебе, Хорхе.

– …та навіть якщо стрільці й існують, що таке троє проти сорока чи шістдесяти? І не просто людей, а Вовків!

– Слухайте його, він діло говорить! – гукнув крамар Ебен Тук.

– І який їм резон за нас заступатися? – вів далі Естрада. – Нам самим ледь вистачає харчів сяк-так досягти до кінця року. Що ми можемо їм запропонувати, крім кількох гарячих обідів? І хто погодиться вмерти за їжу?

– Слухайте його, слухайте! – в унісон закричали Телфорд, Оверголсер і Айзенгарт. Решта ритмічно загупали ногами об дошки підлоги.

Дочекавшись, поки гупотіння стихне, Старий сказав:

– У мене вдома є книжки. Штук із шість.

Більшість знали про це, та думка про книжки – стільки паперу! – досі викликала зачудоване зітхання.

– Так от, у одній з них написано, що стрільцям було заборонено працювати за винагороду. Напевно, тому, що вони походять з роду Артура Ельда.

– Ельд! Ельд! – зашепотіли манні, дехто з них навіть підняв угору кулаки, забобонно виставивши вказівний палець і мізинець. «Покажімо роги, [1]1
  «Покажімо роги» – «коза», слоган і жест студентів та випускників Техаського університету.


[Закрыть]– подумав Старий. – Техасе, вперед». Він зумів притлумити сміх, але не посмішку, що скривила губи.

– Ви говорите про крутих парубків, що мандрують світом і чинять добро? – ввічливо-насмішкувато спитав Телфорд. – Здається, ви застарий для таких казок, отче.

– Не крутих парубків, – терпляче мовив Каллаген, – а стрільців.

– Як троє чоловіків зможуть битися з Вовками, панотче? – і собі поцікавився Тіан.

За словами Енді, одним зі стрільців була жінка, але Каллаген не схотів і далі каламутити воду (хоча його збиточне «я» вимагало продовження).

– Це питання до їхнього діна, Тіане. В нього і спитаємо. І, звісно, за вечерю вони не стануть битися. Авжеж, ні.

– А за що тоді? – спитав Бакі Хав'єр.

Каллаген подумав, що їх зацікавить річ, яка лежала під мостинами підлоги в його церкві. Воно й на краще, бо вона прокинулася. Старий, що колись утік з міста в іншому світі, яке називалося Джерусалемз-Лот, хотів її позбутися, і що швидше, то краще. Якщо цього не зробити, вона його знищить.

Ка завітало до Кальї Брин Стерджис. Те ка, що мов вихор.

– З часом дізнаєтеся, містере Хав'єр, – відповів Каллаген. – На все свій час, сей.

Тим часом Залою зібрань прошелестів шепіт. Він линув від лави до лави, як вітерець надії й страху.

Стрільці.

Стрільці на заході, стрільці з Серединного світу.

І то була правда, поможи їм Господи. Останні зі смертоносних дітей Артура Ельда йшли до Кальї Брин Стерджис Шляхом Променя. Ка – як вихор.

– Час бути чоловіками, – сказав їм панотець Каллаген. Його очі під шрамом на лобі палали, мов ліхтарі. Проте в голосі вчувалися нотки співчуття. – Час повстати, джентльмени. Час триматися і бути непохитними.

Частина перша

ТОДЕШ

Розділ I
ОБЛИЧЧЯ НА ВОДІ

ОДИН

«Час – це обличчя на воді». Так казали колись давно, у далекому Меджисі, де ніколи не бував Едді Дін.

Хоча ні, здається, бував. Якось уночі, коли вони стояли табором на трасі 70, автостраді у Канзасі, якого ніколи не існувало, Роланд переніс їх усіх – Едді, Сюзанну, Джейка і Юка – до Меджису. Тієї ночі він розповів їм про Сюзен Дельґадо, своє перше кохання. Можливо, єдине кохання. І про те, як він її втратив.

Прислів'я почало справджуватися, коли Роланд був малим хлопцем, не старшим за Джейка Чемберза, але тепер, коли світ послаблювався, як ходова пружина в старовинному годиннику, його правдивість стала стократ помітнішою. Роланд розповів їм, що в Серединному світі не можна було довіряти навіть таким засадничим речам, як сторони світу. Те, що сьогодні було строгим заходом, завтра могло легко перетворитися на південний захід, хоч це й здавалося божевіллям. Так само й час став слабнути. Були дні, які (Едді міг у цьому поклястися) тривали по сорок годин. А за ними йшли такі ночі, як та, коли Роланд переніс їх до Меджису, і вони здавалися ще довшими. А тоді раптом наставав такий день, коли відразу по обіді ти помічав, що згущуються сутінки і ніч летить з-за обрію тобі назустріч. У такі дні Едді думав, що час, мабуть, заблукав.

Вони приїхали (не з вітерцем, а з загадками) з міста під назвою Лад на Блейні Моно. «Блейн негідник», – не раз повторював Джейк, але потяг виявився не просто негідником. Блейн Моно був схиблений. Едді вбив його абсурдними загадками, в яких не було жодної логіки («У цьому ти великий спец, котику», – сказала йому Сюзанна), і вони зійшли з поїзда в Топіці, дещо відмінній від тієї, що існувала в світі, звідки були родом Едді, Сюзанна і Джейк. Що насправді було не так вже й погано, бо цей світ (де професійна бейсбольна команда Канзас-Сіті мала назву «Монархи», замість «Кока-коли» пили «Нозз-а-лу», а великий японський виробник автівок називався «Такуро», а не «Хонда») накрила якась епідемія, що вбила практично всіх його мешканців. «Засунь це собі у „Такуро-спірит“ і сідай за кермо», – подумав Едді.

Впродовж усіх цих перипетій плин часу здавався йому цілком нормальним. Дуже часто він бував наляканий до смерті. Напевно, як і всі його супутники, крім хіба що Роланда. Але час був реальним і чітким. Едді не відчував, що час вислизає з його пальців, навіть коли вони крокували трасою 70 з патронами у вухах, споглядаючи зупинені машини й слухаючи скавуління штуки, яку Роланд називав тонкоходом.

Та після сутички в скляному палаці з Джейковим давнім друзякою Цок-Цоком і Роландовим давнім приятелем (Флеґом… чи Мартеном… чи раптом чомусь Мерліном) час став інакшим.

Але не відразу. Ми помандрували в кляту рожеву кулю… побачили, як Роланд убив свою матір… потім повернулися…

Так, саме тоді все і сталося. Вони отямилися на галявині миль за тридцять від Зеленого палацу. Споруда досі видніла віддалік, та всі вони розуміли, що то вже інший світ. Хтось (чи якась сила) переніс їх над тонкоходом чи крізь нього назад на Шлях Променя. Хай хто то був, ця людина чи істота виявилися достатньо турботливими і спакували їм у дорогу трохи харчів, «Нозз-а-лу», щоб запити, і кілька пачок знайомого печива «Кіблер».

Неподалік від них, на гілці дерева, висіла записка від істоти, яку Роланд не зумів пристрелити в палаці: «Відступися од Вежі. Це твоє останнє попередження». Сміх, та й годі. Одступитися від Вежі для Роланда було те саме, що, наприклад, убити Джейкового улюбленця, пухнастика-шалапута, й засмажити його на рожні на обід. Тобто неможливо.

Жодне з них не змогло б забути про існування Роландової Темної вежі. З Божою поміччю вони збиралися йти до кінця.

«У нас ще є трохи часу до сутінок, – сказав Едді того дня, коли вони знайшли попередження Флеґа. – Ходімо, чи як?»

«Так, – відказав Роланд. – Ходімо».

Отож вони рушили Шляхом Променя через безкраї поля, що їх відділяли одне від одного смуги розкошланого надокучливого підліску. Людей ніде не було видно. День у день небо було захмарене й висіло низько над головою. А що вони мандрували Шляхом Променя, то хмари над ними час від часу ненадовго розступалися, показуючи клапті блакиті. Якось уночі в просвіті між хмарами показався повний місяць, на поверхні якого чітко проступало обличчя: підла змовницька посмішка-гримаса Торговця. За Роландовими підрахунками, був кінець літа, але Едді здавалося, що це якесь позачасся – грань була чи то зблякла, чи то нежива, дерева (хоч як їх було мало) стояли голі, кущі були чахлі й побурілі. Дичини було мало – вперше за багато тижнів відтоді, як вони вийшли з лісу, де правив ведмідь-кіборг Шардик, їм нерідко доводилося лягати спати голодними.

Втім, ніщо з цього так не дратувало, як відчуття втрати контролю над часом: відсутні години, дні, тижні, навіть пори року. Боже милосердний. Нехай за місяцем Роланд визначив, що зараз кінець літа, проте світ довкола них скидався на глибоку осінь, перші дні листопада, й сонно хилився до зими.

Впродовж цього періоду Едді вирішив для себе, що творцями часу переважно ставали зовнішні події. Коли траплялося багато всякої цікавої фігні, час наче проминав швидше. Нудна повсякденність його вповільнювала, а коли всі події зупинялися, час наче повністю зникав. Спакував валізи й чкурнув на Коні-Айленд. Дивно, але правда.

Невже всі події зупинилися? Едді багато міркував над цим – чого-чого, а часу на розмірковування в нього було достатньо, бо він цілими днями робив лише те, що штовхав Сюзаннин візок, проминаючи одне за одним незліченні безбарвні поля. Єдина особливість, яку він міг згадати відтоді, як вони повернулися з магічної кулі, – загадкове число, як його називав Джейк. Але й воно, мабуть, нічого не означало. Щоб потрапити до Блейна, їм довелося розв'язати математичну загадку, і Сюзанна висловила припущення, що загадкове число – просто залишок від тих переживань. Едді навіть не думав з нею погоджуватися, але допускав, що ця теорія має право на життя.

А й справді, що такого особливого було в цифрі «дев'ятнадцять»? Загадкове число. Трохи поміркувавши, Сюзанна вказала їм на те, що воно просте, як ті, що відчиняли хвіртку до Блейна Моно. Едді докинув, що це єдине число, яке доводиться називати між вісімнадцять і двадцять щоразу, коли рахуєш. На це Джейк розсміявся і сказав, щоб Едді перестав клеїти дурня. Едді, сидячи близько біля вогнища й вирізьблюючи кролика, який невдовзі приєднається до кота й собаки, що вже лежали в його рюкзаку, попросив Джейка не глузувати з його єдиного справжнього обдарування.

ДВА

Відтоді, як вони повернулися на Шлях Променя, минуло п'ять-шість тижнів. І от одного дня їм трапилася пара старовинних заглибин від коліс, що, поза сумнівом, колись були дорогою. І хоч вона не простувала Шляхом Променя, Роланд наполіг, щоб вони звернули на неї. Вона проходить досить близько до Променя, щоб ми його не загубили, сказав він. Едді думав, що дорога допоможе їм знову зосередитися, струсити з себе відчуття корабля в глибокому штилі на «кінських широтах», та цього не сталося. Дорога вела їх угору полями, що здіймалися, наче сходинки, врешті-решт привівши на вершину довгого хребта, що пролягав із півночі на південь. Віддалік їхня дорога спускалася й пірнала в темний ліс. Якийсь він казковий, подумав Едді, коли вони ступили в його тінисті глибини. У другий день їхнього перебування в лісі (чи, може, то був третій день… або навіть четвертий) Сюзанна підстрелила невеличкого оленя, і після тривалої вегетаріанської дієти вони нарешті поласували смачним м'ясцем. Проте в темних надрах лісу не було ні орків, ні тролів, ні ельфів, у тому числі кіблерівських. Втім, інших оленів також не було.

– Я все чекаю, коли ж з'явиться пряничний будиночок, – сказав Едді. Між височезних древніх дерев вони йшли вже кілька днів. А може, тиждень. Все, в чому він був упевнений, – вони перебували досить близько до Шляху Променя. Його вони бачили в небі. А ще відчували.

– Що таке пряничний будиночок? – спитав Роланд. – Це теж із казки? Мабуть, ні, бо я б її знав.

Авжеж, знав би. Їхній друзяка був жадібний до оповідок, особливо тих, що починалися словами «Колись давно, коли всі жили у лісі». Але слухав він якось дивно. Трохи відсторонено. Едді звернув на це Сюзаннину увагу, а вона з притаманною їй прозорливістю вказала на причину. Сюзанна мала надприродну поетичну здібність утілювати почуття, викарбовуючи їх у словах.

– Це тому, що він не слухає з широко розплющеними очима, як дитина перед сном, – сказала вона. – А ти чекаєш, що він слухатиме саме так, сонечко.

– А як же тоді він слухає?

– Як антрополог, – миттю озвалася вона. – Антрополог, що намагається визначити риси якоїсь невідомої культури за її міфами та легендами.

Вона мала рацію. Роландова манера слухати трохи муляла Едді, бо потай він вважав, що це вони зі Сьюз і Джейком мали б слухати як науковці. Адже вони походили з прогресивнішого світу. Чи не так?

Хай якою була правда, всі вчотирьох вони відкрили для себе, що в їхніх світах безліч спільних історій. Роланд знав казку, що називалася «Сон Діани», на диво подібної до «Леді чи тигра», оповідки, яку троє вигнанців з Нью-Йорка читали школярами. Історія Лорда Перта дуже нагадувала біблійну розповідь про Давида і Голіафа. Роланд чув багато оповідок про Людину-Ісуса, що помер на хресті, щоб спокутувати гріхи світу, і розповів Едді, Сюзанні й Джейку, що в Людини-Ісуса є чимало послідовників у Серединному світі. В обох світах також співали схожих пісень, зокрема «Безжурнеє кохання» і «Гей, Джуд», хоча в світі Роланда першим рядком останньої було «Бачу тебе, хлопче».

Щонайменше годину Едді переказував Роландові казку про Ганзеля й Гретель, несвідомо наділивши лиху відьму, яка їла дітей, рисами Реї з Коосу. Коли він дійшов до тієї частини, де вона намагалася вгодувати дітей, щоб вони погладшали, то зупинився і спитав Роланда:

– А цю ти знаєш? Може, у вас є якісь варіанти?

– Ні, – похитав головою Роланд. – Але казка гарна. Розкажи до кінця, будь ласка.

Едді й розповів, закінчивши обов'язковим «І жили вони довго і щасливо». Стрілець кивнув.

– Ніхто не буває щасливим довіку, але ж ми цього не говоримо. Нехай діти самі про це дізнаються. Правда?

– Угу, – відповів Джейк.

Юк біг за Джейком назирці, поглядаючи на хлопчика знизу вгору своїми очима з золотистою облямівкою, в яких застиг звичний уже вираз тихого обожнювання.

– Угу, – сказав шалапут, копіюючи доволі похмурий тон свого господаря.

Едді обійняв Джейка за плечі.

– Як шкода, що ти тут, а не вдома у Нью-Йорку. Там, у Великому Яблуку, Джейкі, ти вже давно потрапив би до лап особистого психіатра. Ви б з ним намагалися розв'язати твої проблеми з батьками. Докопувалися б до суті твоїх невирішених конфліктів. Можливо, він навіть виписав би тобі якісь ліки. Наприклад, «Ріталін».

– Ні, дякую, краще я буду тут, – Джейк поглянув униз на Юка.

– Так, – сказав Едді. – Я тебе розумію.

– Такі оповідки називають чарівними казками, казками про фей, [2]2
  Fairy-tale – казка (англ.),буквально – казка про фей.


[Закрыть]– замислено промовив Роланд.

– Так, – відповів Едді.

– Але ж у цій, наприклад, жодної феї нема.

– Нема, – погодився Едді. – Це просто така назва. У нашому світі є містичні історії… саспенс… наукова фантастика… вестерни… казки. Розумієш?

– Так, – сказав Роланд. – Чому люди у вашому світі завжди хочуть слухати лише одну оповідку за раз? Лише один смак відчувати у роті?

– Це недалеко від істини, – відповіла Сюзанна.

– Чи ви не їсте рагу? – не вгавав Роланд.

– На вечерю їмо, – підтвердив Едді, – але що стосується розваг, то ми справді смакуємо страви окремо й не дозволяємо, щоб вони перемішувалися на тарілці. Хоча, якщо вже на те, це нудно.

– Скільки взагалі є чарівних казок, як ви гадаєте?

Без жодних вагань і, звісно, не домовляючись між собою, Едді, Сюзанна і Джейк хором назвали одне й те саме число: «Дев'ятнадцять!» А за мить своїм хрипким голосом його повторив Юк: «Дев'ятнадцять!»

Вони перезирнулися і розсміялися, бо ж «дев'ятнадцять» вже стало у них чимось на кшталт модного слівця, заступивши собою «хамляра», якого Джейк та Едді вже добряче заялозили. Та в їхньому сміхові вчувалися нотки занепокоєння, адже вся ця справа з числом «дев'ятнадцять» почала набувати якоїсь моторошності. Едді зловив себе на тому, що вирізьблює на боці останньої фігурки тварини щось на зразок тавра: «Друже, ласкаво просимо до нашого ранчо! Ми називаємо його „Смуга Дев'ятнадцять“». Сюзанна і Джейк зізналися в тому, що принесли для вечірнього багаття дров, яких було рівно дев'ятнадцять у кожному оберемку. Вони не могли сказати, чому назбирали саме таку кількість. Просто їм здалося, що так треба.

Якось уранці Роланд зупинив їх на краю лісу, яким вони мандрували, й показав на небо. На його тлі чітко виділялися гілки якогось древнього дерева. Гілки утворювали обриси, в яких легко вгадувалася цифра дев'ятнадцять. Тепер це побачили всі, але першим помітив саме Роланд.

Утім, Роланд, котрий вірив у погані знамення й передвістя так само непохитно, як колись Едді – у електричні лампочки й батарейки типу АА, сам же й не схвалював дивного та несподіваного захоплення свого ка-тету числом «дев'ятнадцять». Вони зблизилися, сказав він, настільки, наскільки взагалі можуть зблизитися члени будь-якого ка-тету, тож їхні думки, звички й нав'язливі ідеї поширювалися на всіх, як грип. І, напевно, значною мірою сприяв цьому Джейк.

– У тебе є хист, Джейку, – сказав Роланд. – Не знаю, чи він так само сильний, як і в мого давнього друга Алана, проте сумнівів у цьому я не маю.

– Не розумію, про що ти, – відповів Джейк, набурмосившись від подиву. Зате Едді начебто зрозумів, про що йдеться стрільцеві, й подумав, що з часом Джейк також збагне. Звісно, якщо звичний плин часу відновиться.

І він відновився – того дня, коли Джейк приніс пундиці.

ТРИ

Вони зупинилися підобідати (у раціоні знов були тільки несмачні рослинні буритоси, бо ж оленину з'їли, а печиво «Кіблер» зосталося лише солодким спогадом), і тут Едді помітив, що Джейк десь подівся, та спитав стрільця, чи не бачив він, де малий.

– Відстав приблизно на півколеса. – Роланд махнув на дорогу двома пальцями, що залишилися на його правій руці. – З ним усе добре. Якби щось сталося, ми б усі це відчули. – Він глянув на свій буритос і без охоти відкусив шматочок.

Едді розтулив було рота, щоб відповісти, але його випередила Сюзанна.

– А ось і він. Сонечко, що це ти назбирав?

Джейк ніс цілий оберемок якихось круглих штучок завбільшки з тенісні м'ячі. Лишень ці м'ячики не відскакували од корту – з них стирчали маленькі ріжки. Коли хлопчик підійшов ближче, Едді відчув їхні пахощі, ласі, як аромат свіжоспеченого хліба.

– Мені здається, це смачно, – сказав Джейк. – Вони пахнуть, як свіжий хліб із опари, які моя мама й домогосподарка місіс Шоу купували у Забара. – Всміхаючись, він поглянув на Сюзанну й Едді. – Ви знаєте крамницю Забара?

– Я точно знаю, – миттю відгукнулася Сюзанна. – Там усе таке смачнюще, м-м-м. Ці штуки справді дуже приємно пахнуть. Але ж, я сподіваюся, ти ще їх не куштував?

– Та ви що. – Він питально глянув на Роланда.

Стрілець недовго тримав їх у невіданні: взяв одного м'ячика, відірвав ріжки й запустив зуби у те, що лишилося.

– Пундиці, – сказав він. – Сто років їх не бачив. Вони чудесні. – Його блакитні очі заблищали. – Ріжок не їжте, вони не отруйні, але кислі. Їх можна підсмажити, якщо в нас ще лишилося трохи оленячого жиру. Смажені, вони смакують майже як м'ясо.

– Звучить спокусливо, – мовив Едді. – Тобі й карти в руки. Що ж до мене, то я, мабуть, не їстиму цього грибного моху чи що воно таке.

– Це не гриби, – заперечив Роланд. – Радше земляна ягода.

Взявши одну кульку, Сюзанна недовірливо куснула її й одразу ж з насолодою відкусила більший шматок.

– Дарма ти не хочеш їх їсти, серденько. Татків приятель Батечко Моз сказав би: вони першокласні. – Вона взяла у Джейка ще одну кульку й провела великим пальцем її шовковистою поверхнею.

– Можливо, – погодився Едді. – Та якось мені треба було зробити доповідь у школу і я читав одну книжку… здається, вона називалася «Ми все життя провели у замку»… і там одна схиблена дівуля отруїла такими штуками цілу свою родину. – Він нахилився до Джейка, здіймаючи брови дашком і кривлячи кутики губ у посмішці, яку хотів зробити якнайзловіснішою. – Геть-чисто усіх потруїла, і конали вони довго і в муках!

Едді звалився з колоди, на якій сидів, і став викачуватися на килимі з глиці й опалою листя, хриплячи й кривлячись у страхітливих гримасах. Довкола нього гасав Юк, вигавкуючи тоненьким голоском ім'я Едді.

– Не дурій, – сказав Роланд. – Джейку, де ти їх знайшов?

– Там, позаду, – відповів хлопчик. – На галявинці, яку я помітив зі стежки. Їх там повно. Якщо ж вам хочеться м'ясця… а мені хочеться, це я точно знаю… то є всі ознаки. Багато свіжого посліду. – Він пильно вивчав поглядом обличчя Роланда. – Дуже… свіжого… посліду. – Він говорив повільно, наче людина, що недостатньо добре володіє мовою.

Ледь помітна усмішка заграла в куточках Роландових вуст:

– Говори тихо, але прямо. Що турбує тебе, Джейку?

Відповідь Джейк промовив, самими губами.

– Коли я збирав пундиці, то помітив, що за мною стежать якісь чоловіки. Вони й зараз стежать.

Взявши одну кульку, Сюзанна виказала захват і нахилила до неї голову, наче нюхаючи квітку.

– Там, звідки ми прийшли? Праворуч від дороги?

– Так, – кивнув Джейк.

Едді затулив рота кулаком, наче прокашлюючись, і спитав:

– Скільки їх?

– Здається, четверо.

– П'ятеро, – сказав Роланд. – Можливо, шестеро. Одна з них жінка. Є ще хлопчик, не набагато старший од Джейка.

Джейк глянув на нього, вражений.

– І давно вони за нами йдуть? – спитав Едді.

– Відучора, – відповів Роланд. – Прийшли зі сходу.

– І ти нам нічого не сказав? – Сюзанна говорила різко, навіть не завдаючи собі клопоту прикрити рота рукою, щоби сховати обриси вимовлених слів.

Роланд майже непомітно їй підморгнув.

– Мені було цікаво, хто з вас помітить їх першим. До речі, я зробив ставку на тебе, Сюзанно.

Вона холодно на нього глянула і нічого не відповіла. Едді помітив, що в цьому погляді було більше від Детти Волкер, ніж від Сюзанни, й потай зрадів, що він призначався не йому.

– І що нам тепер з ними робити? – спитав Джейк.

– Поки що нічого, – відказав стрілець.

Ці слова вочевидь не припали Джейкові до душі.

– А раптом вони як той ка-тет Цок-Цока? Ґешер, Гутс і ті, інші?

– Ні, вони не такі.

– Як ти знаєш?

– Бо в такому разі вони б уже давно на нас напали й пішли на харч мухам.

Заперечити щось було важко, тож вони знову вирушили в дорогу. Стежка гадючилася поміж деревами, що росли тут уже багато століть. Через двадцять хвилин Едді почув звуки їхніх переслідувачів: хрускіт галузок під ногами, шелест кущів, одного разу навіть притишений голос. Словом, клишоногі, як назвав би їх Роланд. Едді відчував огиду до себе через те, що так довго їх не помічав. А ще йому було цікаво, чим ті хлоп'ята заробляють собі на життя. Якщо стеженням і розставлянням пасток, то, поза сумнівом, вони ледь зводили кінці з кінцями.

Едді Дін уже зрісся з Серединним світом, та так щільно, що навіть не усвідомлював, що часом поводиться як тутешній. Але він досі міряв відстані милями, а не колесами. І визначив, що на ту мить, коли Роланд оголосив привал, вони подолали приблизно п'ятнадцять миль, відколи Джейк приєднався до них з пундицями й новиною. Вони стали табором посеред дороги, як робили це завжди, відколи ступили в лісові хащі, щоб не дати жаринкам від їхнього багаття змоги запалити ліс.