Текст книги "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 45 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

Вона повернулася до Тіана. Чоловік і жінка, що лише волею сліпого випадку не стали рунтами, перезирнулися. Будь-хто з них міг би зараз перебувати на місці Зала й Тії, а ті б стояли і дивилися на Тіана і Залію, що стали великі тілом і пусті головою.

– Я бачу, – сказала вона чоловікові. – Ти ж не думаєш, що я сліпа?

– А хіба тобі часом не хочеться бути сліпою? Щоб не бачити їх такими.

Залія не відповіла.

– Це неправильно, жінко. Неправильно. Завжди було неправильно.

– Але споконвіку…

– До сраки теє споконвіку! – закричав Тіан. – Це ж діти! Наші діти!

– Ти хочеш, щоб Вовки дощенту спалили Калью? Щоб перерізали нам горлянки й повипікали очі? Таке вже траплялося раніше. Ти ж сам знаєш.

Так, він це знав. Але хто міг усьому зарадити, як не чоловіки Кальї Брин Стерджис? У цих краях не було представників влади, навіть шерифа не було, ні верховного, ні нижчого. Вони могли покладатися лише на себе самих. Навіть у ті далекі часи, коли у Внутрішніх бароніях панували світло і лад, їм тут рідко перепадало щось від того чудового життя. У цьому пограниччі життя завше було дивним. А тоді почали набігати Вовки й воно стало ще дивнішим, набагато дивнішим. Чи давно все це почалося? Скільки поколінь тому? Тіан не знав, хоча вважав, що «споконвіку» – це занадто. Вовки почали нападати на села пограниччя за часів дідової молодості – дідового близнюка схопили, коли вони вдвох сиділи в піску й гралися в камінці.

– То зобрали, бо він попався під руку, – часто розповідав їм дід. – Коби я вишов того дня з хати першим, став ближче до дороги, то були б зобрали б мене, Господи милосердний! – І він цілував свій дерев'яний хрест, який дав йому Старий, підносив його до неба і хихотів.

Утім, дідо діда розповідав йому, що за часів його юності – тобто п'ять чи навіть шість поколінь тому, якщо Тіан не помилився в підрахунках, – жодних Вовків, які прилітали б з Краю грому на сірих конях, не було. Якось Тіан спитав у дідуся: «А діти тоді теж народжувалися по двоє, близнюками? Старі тобі нічого про це не розповідали?» Дід довго думав, а потім похитав головою. Ні, він не пригадував, щоб старожили таке казали.

Залія дивилася на нього стривожено.

– Мабуть, ти не в гуморі, бо весь ранок воював з тією кам'яною землею, от і думаєш казна про що.

– Я не можу думати про інше, бо вони їдуть, щоб забрати дітей, – відповів Тіан.

– Ти ж не втнеш якоїсь дурниці, правда? Ще й сам-один?

– Ні, – відповів він.

Без вагання. «Він уже щось замислив», – подумала Залія, і в душі в неї зажеврів промінець надії. Авжеж, проти Вовків Тіан був безсилий, як і будь-хто з їхнього села, але простачком він теж не був. У фермерському поселенні, де більшість чоловіків не бачили далі власного носа й уміли хіба що орати й сіяти (а ще засівати жіноче лоно в суботу вночі), Тіан був кимось на кшталт унікума. Він міг написати своє ім'я й слова «Я КОХАЮ ТЕБЕ, ЗАЛЛІ» (і так її завоював, хоч вона й не змогла прочитати їх на землі), також він умів додавати цифри і перелічувати їх від великої до малої (а це, за його словами, було ще важче). Можливо, він…

Якась частина її «я» не хотіла чути завершення думки. Але від згадки про Гедду й Геддона, Лію і Лаймана материнське серце стислося, і їй захотілося сподіватися.

– Що ти надумав?

– Я скличу всезагальні збори. Надішлю перо.

– І люди прийдуть?

– Ця новина змусить прийти кожного чоловіка у Кальї. Ми все обговоримо. Можливо, цього разу вони схочуть боротися, а не віддавати дітей без бою.

– Ти дурний, як пень, – пролунав позаду них надтріснутий старечий голос.

Тіан і Залія одночасно повернули голови й побачили старого. Слова прозвучали різкувато, проте старий дивився на них – власне, на нього – доброзичливо.

– Чому ти таке кажеш, діду? – спитав він.

– Від того, шо ти задумав, нарід розгулявся б і попалив усе кругом, якби всі були повпивалися. А тверезі… – Дід похитав головою. – Таких тобі не розворушити.

– Гадаю, цього разу ти помиляєшся, діду, – відказав Тіан, і Залія відчула, що її серце стискає крижана рука страху. Але під нею, десь глибоко, жевріла таки надія.

ТРИ

Якби Тіан попередив їх бодай за день до зборів, нарікань було б менше. Але він цього не зробив, не дав їм навіть однієї-єдиної ночі на роздуми. І коли Геддон і Гедда віднесли перо, чоловіки містечка таки прийшли. Він знав, що вони прийдуть.

Зала зібрань Кальї розташовувалася в кінці головної вулиці селища, за крамницею Тука, навскоси від Павільйону для розваг, що зараз стояв запорошений і темний, бо ж літо скінчилося. Невдовзі місцеві жінки почнуть прикрашати його до свята, проте в Кальї не надто весело відзначали Ніч Жнив. Звісно, діти завжди радо спостерігали, як кидають у вогнище опудал, а ті з хлопців, хто був відважніший, з наближенням свята крадькома зривали з жіночих вуст поцілунки. Та й по всьому. Вся ця мішура зі святкуванням могла бути цікавою в Серединному і Внутрішньому світах, але цей світ не належав до їх числа. Тут, на окраїні, люди мали значно серйозніші справи, про які слід було турбуватися замість Ярмарку Жнив.

Такі справи, як, наприклад, Вовки.

Деякі чоловіки (з заможних ферм на заході й трьох ранчо на півдні) прискакали на конях. Айзенгарт з «Рокінг Б» навіть узяв із собою рушницю й хрест-навхрест оперезався патронташем. (Тіан Джефордс мав великі сумніви щодо того, чи придатні набої для стріляння, а навіть якщо придатні, то чи вистрелить старезна рушниця.) Делегація манні приїхала в тісному возі, запряженому парою меринів-мутантів: у одного було три ока, а в другого – величезний горб рожевої плоті на спині. Здебільшого чоловіки Кальї приїздили на віслюках, вбрані у білі штани й довгі строкаті сорочки. Мозолястими пальцями вони відкидали на спини свої сомбреро на шворках і заходили до Зали зібрань, стривожено зиркаючи один на одного. Лави у Залі були соснові. Самі чоловіки, без жінок і рунтів, заледве зайняли тридцять із дев'яноста лав. Подекуди лунав гомін розмов, але ніхто не сміявся.

Тіан стояв надворі біля входу, тримаючи перо в руках, і дивився, як сонце осідає за обрій і крізь його золото проступає колір зараженої крові. Коли край сонця торкнувся землі, Тіан ще раз глянув на головну вулицю. Порожня, тільки троє чи четверо рунтів сиділи на східцях крамниці Тука. Ці бурмила ні до чого не були здатні, крім як тягати валуни з землі. Інших чоловіків він не побачив, ніхто не під'їжджав до Зали на віслюках. Тіан глибоко вдихнув, випустив повітря, потім ще раз втягнув і зиркнув на небо, що вже почало темніти.

– Людино-Ісусе, я в тебе не вірю, – сказав він. – Але якщо ти існуєш, допоможи мені. Кажу Богові спасибі.

По тому він зайшов усередину й зачинив за собою двері Зали зібрань, трохи гучніше, ніж слід. Всі розмови припинилися. Сто сорок чоловіків, більшість – фермери, дивилися, як він виходив уперед. Широкі холоші його білих штанів шурхотіли, черевики клацали об підлогу з твердого дерева. Він думав, що, коли настане ця мить, він злякається, можливо, навіть втратить дар мови. Він був фермером, а не артистом чи політиком. А потім подумав про своїх дітей і, знову підвівши погляд, зрозумів, що не боїться дивитися у вічі цим чоловікам. Перо в його руках не затремтіло. Коли він заговорив, слова полилися легко й невимушено. Нехай вони навіть не зроблять того, на що він сподівався (можливо, дідо мав рацію), але скидалося на те, що послухають його охоче.

– Вам усім відомо, хто я такий, – мовив він, стискаючи в руках стовбур древнього червонястого пера. – Я Тіан Джефордс, син Люка, чоловік Залії Тунік. У нас з нею п'ятеро дітей, дві пари близнюків і одинак.

Зала тихо загомоніла: люди, певно, обмінювалися словами про те, як пощастило Тіану і Залії з Аароном. Тіан дочекався, поки гамір вщухне.

– Все своє життя я прожив у Кальї. Я ділив з вами кхеф, і ви ділили свій зі мною. А тепер послухайте, що я скажу, будь ласка.

– Просимо, сей, – забурмотіли вони. Ця відповідь була загальноприйнятою, не більше, проте Тіана вона підбадьорила.

– До нас їдуть Вовки, – сказав він. – Цю новину я почув від Енді. За тридцять днів від повні до повні вони будуть тут.

Знову тихий гомін. Тіан почув нотки переляку й обурення, але не подиву. Що-що, а поширювати новини Енді вмів бездоганно.

– Навіть ті з нас, хто вміє трохи читати і писати, не мають паперу, на якому можна було б писати, – вів далі Тіан, – тож я не можу сказати вам напевно, коли вони з'являлися тут востаннє. Записів немає, лише усні перекази. Я знаю, що тоді я був ще зовсім малий, тож давніше, ніж двадцять років тому…

– Двадцять чотири, – промовив чийсь голос із глибини залу.

– Ні, двадцять три, – заперечив голос ближче до передньої частини. Підвівся Ройбен Кавера, пухкий чоловічок з круглим, завжди радісним і доброзичливим обличчям. Втім, зараз від радісного виразу не лишилося й сліду, обличчя виражало лише тривогу. – Вони забрали Рут, мою сестру, чуйте.

Із зали долинуло бурмотіння – так чоловіки, що скупчилися на лавах, висловлювали свою згоду. Вони могли б розсістися, але натомість вирішили сидіти пліч-о-пліч. Часом у незручності є своя зручність, подумав Тіан.

– Коли вони з'явились, ми гралися під великою сосною на передньому подвір'ї, – розповів Ройбен. – Відтоді я щороку робив на тому дереві насічку. Навіть після того, як сестру повернули, я не припинив їх робити. Там двадцять три мітки, отже, двадцять три роки. – Сказавши це, він сів.

– Двадцять три чи двадцять чотири – не має значення, – відповів Тіан. – Ті, хто за останньої появи тут Вовків, був дітьми, відтоді виросли і самі народили дітей. Ми зібрали непоганий урожай для тих вилупків. Урожай дітей. – Він зробив паузу, даючи чоловікам змогу самотужки дійти до наступної думки, перш ніж сам вимовить її вголос. – Звісно, якщо ми їм дозволимо. Якщо дозволимо Вовкам забрати наших дітей до Краю грому і потім повернути нам рунтів, пусті оболонки.

– А що ще, в біса, ми можемо вдіяти? – прокричав чоловік, що сидів на одній з середніх лав. – Вони ж не люди! – Ці слова викликали всезагальний (і жалюгідний) гомін згоди.

Поправляючи темно-синю мантію на кістлявих плечах, підвівся один з манні. Обвів усіх присутніх злющим поглядом. Божевільними його очі не були, проте Тіану здалося, що в них немає навіть проблиску здорового глузду.

– Послухайте, що скажу я, – почав манні.

– Просимо, сей. – 3 повагою, але стримано. Побачити манні в селі було великою рідкістю, а тут їх зібралося цілих восьмеро. Тіана тішило те, що вони прийшли. Коли вже щось могло означати, що справа смертельно серйозна, то це присутність манні.

Двері Зали зібрань прочинилися, і всередину прослизнув ще один чоловік, у довгому чорному пальті. Чоловік зі шрамом на лобі. Жоден з присутніх його не помітив, включаючи Тіана. Увага всіх була прикута до манні.

– Послухайте, що каже Книга манні: «Коли Янгол смерті пролетів над Ейжипом, він убив первістка в кожному домі, де одвірок не був обмазаний кров'ю жертовного ягняти». Так мовить Книга.

– Слава Книзі! – виголосила решта присутніх манні.

– Можливо, нам слід вчинити так само, – вів далі речник манні. Його голос був спокійний, проте на лобі шалено пульсувала жилка. – Можливо, наступні тридцять днів треба всіляко розважати малих, влаштувати їм свято, а тоді зробити так, щоб вони поснули, і випустити їхню кров у сиру землю. Якщо Вовки схочуть, нехай забирають з собою на схід трупи.

– Ти несповна розуму, – зневажливо пирхнув Беніто Кеш, мало не сміючись. – Ти і все твоє кодло. Ми не вбиватимемо своїх дітей!

– А хіба тим, хто повертаються, не краще бути мертвими? – відрізав манні. – Великі, ні до чого не здатні руїни! Порожні оболонки!

– Усе це так, але як же їхні братики й сестрички? – спитав Воун Айзенгарт. – Адже Вовки забирають лише одне з близнюків, і вам це добре відомо.

Підвівся другий манні, з шовковистою білою бородою, що спадала йому на груди. Перший сів. Старий бородань (його звали Хенчик) обвів усіх присутніх чоловіків поглядом і зиркнув на Тіана.

– Юначе, ти тримаєш перо. Можна, я скажу?

Тіан кивнув, щоб той продовжував. Для початку непогано. Нехай оглянуть коробку, в якій опинилися, обдивляться всі її закутні. Він був упевнений: вони побачать, що врешті-решт є лише два виходи – дозволити Вовкам забрати по дитині з кожної пари близнят, які ще не дозріли статево (як це й відбувалося завжди), або чинити їм опір. Проте, щоб це збагнути, чоловіки мали зрозуміти, що решта можливих виходів – глухі кути.

Старигань заговорив терпляче. Навіть сумно.

– Так, на перший погляд це жахливо. Але, сеї, подумайте про таке: якщо Вовки прийдуть і побачать, що в нас більше нема дітей, то вони можуть дати нам спокій назавше.

– Еге ж, можуть, – промимрив один з дрібних землевласників, якого звали Хорхе Естрада. – А можуть і не дати. Манні-сей, невже ви ладні вбити всіх дітей у місті через те, що може бути?

Натовпом пробіг схвальний гомін. З лави підвівся ще один дрібний фермер, Ґерет Стронг. Його мопсяче обличчя виражало лють, великими пальцями він тримався за пояс.

– Краще вже тоді нас усіх повбивати, – сказав він. – І дітей, і дорослих.

Зачувши цю відповідь, манні не обурився. Решта темно-синіх мантій довкола нього теж зберігала спокій.

– Це лише один з можливих виходів, – мовив старий. – Ми пропонуємо його лише на випадок, якщо інші захочуть його обговорювати. – І він сів.

– Я точно не схочу, – сказав Ґерет Стронг. – Це те саме, що відрізати собі голову, аби не голитися. Почуйте, що я кажу.

Пролунав сміх і кілька вигуків «Чуємо тебе добре». Ґерет знову сів, з трохи напруженим виразом обличчя, і нахилився до Воуна Айзенгарта, щось говорячи. До їхньої розмови дослухався ще один власник ранчо, Дієґо Адамс, з уважними й зосередженими чорними очима.

Тепер підвівся наступний дрібний фермер – Бакі Хав'єр. Він мав блискучі блакитні очиці й маленьку голову з підборіддям, неначе скошеним від трикутника еспаньйолки.

– А може, нам на якийсь час піти звідси? Забрати дітей і піти на захід. Аж до західного рукава Великої ріки.

Ця смілива пропозиція викликала хвилину мовчанки – всі думали. Дійти до західного відгалуження Вайє означало майже перетнути відстань, що відділяла їх від Серединного світу… де, як повідомив їм Енді, нещодавно з'явився, а потім знову зник палац із зеленого скла. Мовчанка затяглася, і щойно Тіан зібрався відповісти, як підвівся власник сільської крамниці Ебен Тук. Тіанові стало легше на душі, бо він сподівався мовчати якомога довше. Коли всі висловляться, він розповість їм про те, що залишилося необговореним.

– Ти здурів? – спитав Ебен. – Вовки прийдуть, побачать, що нас нема, і спалять усе к бісовій матері: ферми й ранчо, врожай і комори – усе! Куди ми тоді повернемося?

– А якщо Вовки кинуться слідом за нами? – додав Хорхе Естрада. – Для таких, як вони, це раз плюнути. Вони спалять село, як каже Тук, вистежать нас і все одно відберуть дітей!

Тепер усі чоловіки вже гучніше висловили свою згоду – стукотом грубих черевиків об соснову підлогу і викриками «Мудро каже!».

– Крім того, – підводячись і притискаючи до грудей своє неосяжне брудне сомбреро, сказав Ніл Фарадей, – вони ніколи не забирають усіх дітей. – Його переляканий голос закликав до здорового глузду. Саме цього Тіан і боявся понад усе. Цього боягузливого фальшивого заклику бути розумними і поміркованими.

Один з манні, молодший і без бороди, презирливо реготнув.

– А один із кожних двох у безпеці! Отже, нічого страшного? Благослови тебе Господь! – Але не встиг він сказати ще щось, як Хенчик своєю вузлуватою рукою стис йому руку вище ліктя. Молодий замовк, але й не схилив голови на знак покори. Його очі горіли, губи стислися у вузеньку білу смужку.

– Я не кажу: нічого страшного, – відповів Ніл. Він почав крутити сомбреро в руках, від чого Тіанові трохи замлоїло. – Але треба бути реалістами, правда ж? Еге. І вони таки не всіх забирають. Приміром, моя донька Джорджина, вона здібна і розумна…

– Ага, а твій син Джордж – великий пустоголовий бовдур, – втрутився Бен Слайтмен. Він був бригадиром робітників у Айзенгарта і не надто поблажливо ставився до йолопів. Знявши окуляри, він витер їх хусткою і знову вмостив на носі. – Я бачив його на східцях перед крамницею Тука, коли їхав сюди. Дуже добре роздивився. Його й кількох таких самих дуроломів.

– Але ж…

– Я знаю, – сказав Слайтмен. – Це тяжке рішення. Деяким пустоголовим справді краще було б померти. – Він помовчав. – Або краще, хай би їх усіх забирали, а не половину.

Під акомпанемент схвальних криків «Мудро каже!» і «Дякуємо!» Бен Слайтмен сів.

– Нам залишають стільки дітей, скільки треба для того, щоб жити, адже так? – сказав дрібний фермер, чиї угіддя розташовувалися на захід від Тіанових, на самому краю Кальї. Луїс Гейкокс (а саме так його звали) говорив повільно, різким голосом. Губи вусаня скривилися в невеселій посмішці. – Ми не вбиватимемо наших дітей, – сказав він, звертаючись до манні. – Нехай за вами, джентльмени, ласка Божа, але я не вірю, що навіть ви на таке спроможні: вбити дітей, коли до цього дійде. А якщо й спроможні, то не всі з вас. Також ми не можемо спакуватися й піти на захід (чи в будь-який інший бік світу), бо змушені залишити тут наші ферми. Вовки неодмінно спалять усі наші садиби і все одно поїдуть за нами, щоб відібрати дітей, їм потрібні діти, бозна-чому, але потрібні.

– Як не крути, все впирається в одне: майже всі ми фермери. Ми сильні, коли наші руки працюють на землі, й слабкі в усьому іншому. У мене в самого двоє діточок, по чотири рочки їм, і я їх дуже люблю й не хочу втратити жодне. Але я готовий віддати одне дитя, щоб зберегти друге. А також свою ферму. – Серед чоловіків розлігся гомін згоди. – А що нам ще лишається робити? Я кажу так: розізлити Вовків було б найбільшою нашою помилкою в житті. Звісно, якщо ми не можемо їм опиратися. Якби це було можливо, я б сам став на герць. Але я гадаю, що це неможливо.

З кожним словом, що його промовляв Гейкокс, Тіанове серце стискалося. Цей чоловік руйнував його задуми! О боги й Людино-Ісусе!

Підвівся Вейн Оверголсер – найуспішніший фермер Кальї Брин Стерджис, доказом чого слугувало чимале випнуте черево.

– Послухайте, що я вам скажу.

– Слухаємо, сей, – забурмотіли чоловіки.

– Я скажу вам, що ми маємо робити, – мовив він, обводячи всіх поглядом. – Те, що ми робили завжди, от що. Хтось із вас хоче поговорити про опір Вовкам? Ви що, подуріли, люди добрі? Чим ви збираєтеся воювати? Списами й каменюками, кількома луками й палицями? А може, чотирма древніми іржавими пукалками, як оця? – Він рвучко показав великим пальцем на Айзенгартову рушницю.

– Не кепкуй з моєї рушниці, синку, – попередив Айзенгарт, але його усмішка була сумною.

– Вони прийдуть і заберуть дітей, – сказав Оверголсер, роззираючись. – Не всіх, лише декількох. А потім дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть на довше. Так було і раніше, тож я кажу, хай так буде і надалі.

Слухачі несхвально загомоніли, але Оверголсер терпляче чекав.

– Двадцять три чи двадцять чотири роки – не має значення, – сказав він, коли гамір вщух. – Все одно це досить багато часу. Мирного часу. Схоже, ви, люди, дещо призабули, то я нагадаю. По-перше, діти – як врожай. Скільки б їх не було, Господь завжди посилає новий. Я знаю, це звучить жорстоко. Але саме так ми жили та житимемо й далі.

Чекати наступної колективної відповіді Тіан не став. Якщо дозволити цьому зайти надто далеко, в нього не буде шансів переконати їх, що боротьба конче необхідна. Тож він підніс опопанаксове перо догори і проговорив:

– Послухайте, що я скажу! Благаю, слухайте!

– Просимо, сей, – відповіли вони. Оверголсер недовірливо зиркнув на Тіана.

«І правильно, що так дивишся, – подумав фермер. – Бо я вже по горло ситий боягузливим здоровим глуздом, так, ситий».

– Вейн Оверголсер розумна і успішна людина, – мовив Тіан, – і мені прикро, що доводиться йому заперечувати. До того ж йому стільки років, що він міг би бути моїм батьком.

– Але він не твій батько! – вигукнув єдиний робітник Ґерета Стронга, Росітер, і всі розсміялися. Оверголсер і собі посміхнувся з цього дотепу.

– Синку, якщо ти й справді не хочеш мені заперечувати, то не роби цього, – сказав Оверголсер. Тепер він усміхався самими губами.

– Але я мушу, – відказав йому Тіан і заходився міряти кроками простір перед лавами, повільно, туди й назад. Іржаво-червоний пух пера опопанакса в його руках коливався. Тіан трохи підвищив голос, щоб вони зрозуміли, що тепер він звертається не лише до великого фермера.

– Мушу саме тому, що сей Оверголсер достатньо старий, щоби бути моїм батьком. Його діти виросли, ви ж знаєте, і, наскільки мені відомо, їх було лише двоє, дівчинка й хлопчик. – Зробивши коротку паузу, він видав убивчий аргумент. – Одне на два роки молодше від іншого. – Інакше кажучи, обоє одиначки. – Обоє в безпеці від Вовків, хоча цього Тіан не сказав уголос. Та й не потрібно було. Натовп загув.

Оверголсер густо й небезпечно почервонів.

– Та як ти взагалі смієш таку гидоту казати! Мої діти тут ні до чого, двійнята вони чи ні! Дай мені перо, Джефордсе, я ще не договорив.

Але знову застукотіли об дошки черевики: спершу повільно, потім набираючи швидкість, аж поки стукіт не став нагадувати град. Оверголсер сердито роззирнувся на всі боки. Тепер його обличчя було таким червоним, що його колір наближався до пурпурового.

– Я ще не все сказав! – закричав він. – Ви слухатимете мене чи ні?

У відповідь він почув крики «Ні, ні!» і «Перо у Джефордса!». Тіан подумав, що сей Оверголсер лише зараз почне розуміти, як не люблять у селі найбагатших і найуспішніших. Нехай ті сіромашники, яким менше пощастило чи які мали менше кебети (зазвичай одне прирівнювалося до другого), і знімали капелюхи, коли багатії проїжджали повз них у возах чи диліжансах, нехай вони надсилали зарізану свиню чи корову на знак подяки за те, що багаті позичали їм робітників допомогти зі спорудженням хати чи комори, нехай заможних вихваляли на зборах Кінця року за те, що вони допомогли купити піаніно для музичного салону в Павільйоні. Проте зараз чоловіки Кальї з якоюсь зловтішною люттю стукали ногами, щоб притлумити рик Оверголсера.

Не звиклий до такої відсічі, ошелешений Оверголсер спробував ще раз.

–  Дай мені перо, прошу тебе!

– Ні, – сказав Тіан. – Пізніше, якщо схочете, але не зараз.

У натовпі й справді схвально загукали, здебільшого найдрібніші з дрібних фермерів і дехто з їхніх робітників. Манні мовчали. Вони так тісно скупчилися, що нагадували темно-синю чорнильну пляму посеред зали. Схоже було, що цей несподіваний поворот подій дуже їх спантеличив. Тим часом Воун Айзенгарт і Дієго Адамс оточили Оверголсера з боків і тихо з ним заговорили.

«Це твій шанс, – подумав Тіан. – Не втрать його».

Він підняв перо, і всі замовкли.

– У всіх буде змога висловитися. Що ж до мене, то я скажу так: ми не можемо й далі схиляти голови та стояти сумирно, коли Вовки прийдуть забирати наших дітей. Вони…

– Вони завжди їх повертають, – несміливо подав голос робітник Фарен Посела.

–  Вони повертають пусті оболонки! – закричав Тіан, і його підтримали вигуками «Мудро каже!», проте без достатнього запалу. Ентузіазм натовпу був геть недостатній. Поки що.

Він знову стишив голос, не бажаючи напосідатися на них із полум'яними промовами. Оверголсер спробував і зайшов у глухий кут, попри всі його тисячі акрів.

– Вони повертають лише оболонки. А що ж ми? Що робиться з нами? Хтось із вас може сказати: нічого, бо Вовки завжди були невід'ємною частиною нашого життя у Кальї Брин Стерджис, як циклон чи землетрус. Але це неправда. Вовки набігають щонайбільше шість поколінь. А Кальї більше тисячі років.

Старий манні з кістлявими плечима й сердитим поглядом трохи підвівся над лавою.

– Він правду каже, браття. Тут були фермери, а серед них і народ манні, ще до того, як пітьма накрила Край грому, не кажучи вже про набіги Вовків.

Люди дивилися на нього зачудовано. Здавалося, їхній благоговійний подив втішив старого, він кивнув і знову опустився на лаву.

– Отже, порівняно з велетенським шматом часу Вовки з'явилися недавно, – сказав Тіан. – Вони набігали десь разів із шість за сто двадцять чи сто сорок років. Хтозна. Бо, знаєте, час став якимось м'яким.

Тихий гомін. Дехто закивав.

– Тобто раз на одне покоління, – вів далі Тіан. Він розумів, що ворожий йому люд громадиться довкола Оверголсера, Айзенгарта і Адамса. Можливо, Бен Слайтмен також був на їхньому боці. Мабуть, таки був. Цих людей йому б не вдалося зворушити, навіть якби доля обдарувала його янгольським красномовством. Ну, то обійдеться і без них. Якщо зможе їх переконати. – Вони приходять раз у покоління, і скількох дітей забирають з собою? Три дюжини? Чотири?.. Може, в сея Оверголсера немає маленьких діток, зате вони є у мене. І не одна пара двійнят, а дві. Геддон і Гедда, Лайман і Лія. Я люблю їх усіх чотирьох, але за місяць двох із них заберуть. А коли ці двоє повернуться, то будуть уже рунтами. Та іскра в їхніх душах, що робить з людської істоти людину, навіки згасне.

«Мудро каже, мудро», – як зітхання, прошелестіло залою.

– Скільки з вас мають дітей, у яких волосся росте тільки на голові? – вимогливим тоном зажадав Тіан. – Піднесіть руки!

Шестеро чоловіків підняли руки. Потім восьмеро. Дюжина. Щоразу, коли Тіан вважав, що це вже все, догори неохоче підіймалася чергова рука. Наприкінці він нарахував двадцять дві руки, але ж у Залі були не всі мешканці села, хто мав дітей. Тіан побачив, що така кількість людей спантеличила Оверголсера. Дієґо Адамс теж підніс руку, і Тіан із втіхою відзначив, і по той трохи відсунувся од Оверголсера, Айзенгарта і Слайтмена. Троє з манні підняли руки. Хорхе Естрада. Луїс Гейкокс. Багатьох він знав особисто. Напевно, кожного, крім хіба що кількох зайд-робітників, що працювали на дрібних фермах за крихітну платню й гарячі обіди.

– Щоразу, коли вони забирають наших дітей, вони крадуть у нас частку наших душ і сердець, – сказав Тіан.

– Та годі тобі, хлопче, – пирхнув Айзенгарт. – Що занадто, то незд…

– Заткнися, фермере, – сказав голос. Він належав чоловікові, який пізно прийшов на збори, чоловікові зі шрамом на лобі. Тон цього голосу був шокуючий – лють і презирство злилися в ньому в одне. – Перо у нього. Нехай договорює до кінця.

Айзенгарт рвучко озирнувся, щоб подивитися, хто посмів так з ним розмовляти. А побачивши, прикусив язика. І Тіана це не здивувало.

– Дякую, отче, – спокійно мовив Тіан. – Я вже майже закінчив. Я весь час думаю цро дерева. Обірвіть листя з міцного дерева, і воно виживе. Викарбуйте на його корі безліч імен, і вони знову заростуть корою. Ви можете навіть вирізати шмат із серцевини дерева, і воно виживе. Але якщо шарпати ядро знову, і знову, і знову, настане час, коли навіть найміцніше дерево не витримає й всохне. Я бачив таке на своїй фермі, це неприємне видовище. Дерева всихають зсередини. Листя жовкне від стовбура до кінчиків гілок. Саме це Вовки роблять з нашим маленьким селом. Ось що вони роблять із Кальєю.

– Він мудро каже! – вигукнув Фреді Росаріо з сусідньої ферми. – Дуже мудро! – У самого Фреді були близнюки, хоча їх ще не відлучили від материнських грудей, тож, напевно, боятися йому було нічого.

– Ви стверджуєте, що, як ми оборонятимемося, – вів далі Тіан, – вони вб'ють нас і спалять Калью від східної межі до західної.

– Саме так, – підтвердив Оверголсер. – Я це стверджую. І не лише я. – Довкола нього чоловіки забурмотіли, висловлюючи згоду.

– Але щоразу, коли ми опускаємо голови й розводимо руками, поки Вовки забирають у нас те, що для нас дорожче за будь-який врожай, хату чи комору, вони виймають частку серцевини з дерева, яким є це село! – Тіан говорив голосно, стоячи на місці й здіймаючи в одній руці високо над головою перо. – Якщо ми не вийдемо на бій, то так чи інакше помремо! Це кажу вам я, Тіан Джефордс, син Люка! Якщо не битимемося, то невдовзі самі станемо рунтами!

Гучні крики «Мудро каже!» Тупотіння шорбутсів. Подекуди навіть оплески.

Інший власник ранчо, Джордж Телфорд, щось прошепотів до Айзенгарта й Оверголсера. Послухавши, вони закивали. Телфорд підвівся. Він був срібноволосий, засмаглий, мав обвітрене обличчя і відзначався суворою вродою, яка так подобалася жінкам.

– Ти сказав своє слово, синку? – сказав він добрим тоном людини, яка звертається до малюка, щоб спитати, чи він уже награвся, бо вже час для тихої години.

– Атож, сказав, – відповів Тіан. Зненацька йому стало не по собі. Телфорд був не настільки впливовим землевласником, як Воун Айзенгарт, але язик у нього був підвішений чудово. Тіан відчув, що зрештою може програти.

– Тоді можна я візьму перо?

Спершу Тіан не хотів віддавати, але який у цьому сенс? Він зробив усе, що міг. Спробував. Мабуть, їм із Залією слід забрати дітей і самим податися на захід, у бік Серединного світу. До появи Вовків місяць, сказав Енді. За тридцять днів можна далеко втекти.

Він передав перо.

– Усі ми гідно оцінили пристрасну промову молодого сея Джефордса, і жоден з нас не має ні найменшого сумніву в його хоробрості й відвазі, – почав Джордж Телфорд. Говорячи, він притуляв перо до лівого боку, там, де було серце. Його погляд блукав обличчями слухачів, неначе шукаючи контакту з кожною парою очей – дружнього контакту. – Але ж нам слід подумати й про тих діточок, які лишаються, а не тільки про тих, яких заберуть, чи не так? Ми маємо захищати всіх дітей, ким би вони не були: двійнятами, трійнятами чи одинаками, як Аарон сея Джефордса.

Телфорд повернувся до Тіана.

– Що ти скажеш своїм дітям, коли Вовки застрелять їхню матір і підпалять діда однією зі своїх світляних палиць? Чим ти зможеш виправдати їхні крики? Чим притлумиш запах горілої шкіри і запаленого збіжжя? Тим, що ми рятуємо чиїсь душі? Чи серцевину якогось вигаданого дерева?

Він зробив паузу, даючи Тіанові змогу відповісти, але в того не було слів. Він уже майже переконав цих чоловіків… а от про Телфорда чомусь забув. Солодкоголосого сучого сина Телфорда, який уже давно вийшов з того віку, коли слід було боятися Вовків, що влітають у подвір'я на здоровенних сірих конях.

Телфорд кивнув із таким виглядом, наче Тіанова мовчанка тільки підтверджувала його найгірші здогади, і знову повернувся обличчям до лав.

– Вовки прийдуть зі своєю вогняною зброєю, – сказав він, – світляними палицями, ви про них знаєте… револьверами й тими металевими штуками, що літають. Не пригадую, як вони називаються…

– Дзижкулі, – гукнув хтось.

– Сничі, – докинув хтось інший.

– Стелси! – крикнув третій.

Телфорд кивав і злегка всміхався. Учитель перед старанними учнями, та й годі.

– Хай би як їх не називали, вони літають, знаходять свої мішені, а потім порскають у повітря лезами, гострими, мов бритва. За п'ять секунд вони можуть зняти з людини шкіру від маківки до п'ят, і від людини не лишиться нічого, крім мокрої плями, калюжі крові й волосся. Не сумнівайтеся в моїх словах, бо якось я бачив таке на власні очі.