Текст книги "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 45 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

– Ведіть, – сказав Роланд. – До вечора будемо на місці. Чи я помиляюся?

– Ні, – сказав Оверголсер, пришпорив коня й смикнув за віжки, щоб розвернути тварину (від самого погляду на це Едді замлоїло у шлунку). На чолі загону він почав спускатися стежкою донизу. Решта вирушили слідом.

П'ЯТЬ

Едді на все життя запам'ятав їхню першу зустріч із жителями Кальї. Надалі цей спогад завжди послужливо виринав за першої ж нагоди. Напевно, тому, що все сталося несподівано, а коли тебе заскочать зненацька, досвід стає подібним до сну. Він пам'ятав, як змінилося світло смолоскипів, коли скінчилися промови, – їхнє дивне різнобарвне мигтіння. Пам'ятав, як Юк несподівано привітав натовп. Обличчя людей, що дивилися на нього знизу вгору, і його злість на Роланда. Сюзанна, що всідається на стілець перед піаніно, яке місцеві охрестили «м'юзікою». О так, цей спогад завжди був з ним. Ще б пак. Але яскравішою навіть за спогад про кохану була згадка про стрільця.

Про те, як Роланд танцював.

Та все це затьмарював спомин про їхній променад головною вулицею Кальї, а також лиховісне передчуття. Передчуття, що невдовзі їх усіх спіткає лихо.

ШІСТЬ

До містечка вони прибули рівно за годину до заходу сонця. Хмари розступилися й пропустили останні червоні промені дня. На вулиці було порожньо. Її поверхня була ґрунтовою і добре втоптаною. Кінські копита глухо цокотіли об утрамбовану землю. Едді помітив платну стайню, заклад «Рай для подорожнього» – щось середнє між мотелем і забігайлівкою, а на дальньому кінці вулиці – велику двоповерхову будівлю, що найпевніше була залою зібрань Кальї. Праворуч від неї палахкотіли смолоскипи, тож він зрозумів, що там їх чекали люди, але на північному кінці, де вони ввійшли до містечка, нікого не було.

Від тиші й порожніх хідників обабіч вулиці Едді стало моторошно. Пригадалася розповідь Роланда про останній в'їзд Сюзен до Меджису в фургоні, зі зв'язаними попереду руками й мотузкою на шиї. Її шлях теж був порожнім. Попервах. Потім, неподалік перехрестя Великого шляху й Силк-Ранч-роуд, Сюзен і її мучителі проїхали повз фермера, чоловіка, чиї очі Роланд назвав очима різника ягнят. Пізніше її закидають овочами й заб'ють палицями, навіть камінням, але цей самотній фермер був перший. Він стояв там зі жменею кукурудзяних обгорток і майже делікатно осипав її, коли вона проїжджала повз нього, прямуючи до… ну, до чар'ю трі, жнив'яного багаття Древніх.

Коли вони в'їхали до Кальї Брин Стерджис, Едді все чекав, коли ж він побачить цього чоловіка, ці очі різника ягнят і жменю кукурудзиння. Тому що це село здавалося йому якимось недобрим. У ньому не витало зло – як це, мабуть, було в Меджисі, у ніч спалення Сюзен Дельґадо, – воно просто було поганим. Як поганий вибір, поганий знак. Чи погане ка, наприклад.

Він нахилився до Слайтмена-старшого.

– А де, питається, всі, Бен?

– Там, – відповів Слайтмен і показав на полум'я смолоскипів.

– Чому вони такі мовчазні? – спитав Джейк.

– Вони не знають, чого чекати, – пояснив Каллаген. – Ми тут відрізані від решти світу. Час від часу до нас забрідають мандрівні торгівці, розбійники, картярі… ну і, звісно, у розпал літа припливають човни-гендлі.

– Що таке човни-гендлі? – здивувалася Сюзанна.

Каллаген описав широчезну баржу з гребним колесом, пофарбовану у веселі кольори, на палубі якої було повно маленьких яток з крамом. Ці човни повільно пливли вниз течією Девар-Тете Вайє й приставали до берегів містечок Середньої Дуги, які об'єднувала назва «Калья». Так вони торгували, поки весь їхній товар не розкуповували. Здебільшого то були різні дешевки, сказав Каллаген, але Едді не міг повірити йому на слово, принаймні коли йшлося про човни-гендлі, бо панотець відгукувався про них з підсвідомим презирством християнина, який уже давно живе у вірі.

– До нас наїжджають ще й інші гості… ті, що крадуть їхніх дітей, – завершив свою розповідь Каллаген. І показав ліворуч, туди, де майже на половину вулиці простягалася довжелезна дерев'яна будівля. Едді нарахував не дві й не чотири конов'язі, а цілих вісім. До того ж довгих.

– Універсальний магазин Тука, щоб ви знали, – мовив священик з відтінком сарказму.

Вони під'їхали до Павільйону. Вже згодом Едді зрозумів, що присутніх було сімсот-вісімсот, але коли він побачив їх уперше – море капелюхів, капорів, натруджених рук у червонястому світлі вечірнього сонця – йому здалося, що люду там сила-силенна.

«Зараз вони точно закидають нас різним лайном, – подумав він. – Під крики „Чар'ю трі“». І хоч якою сміховинною була ця думка, позбутися її не вдавалося.

Натовп мешканців Кальї розступився, даючи їм прохід. Стежка зеленої трави тепер вела до дерев'яного помосту. Павільйон по колу оточували смолоскипи, забрані в залізні сітки. Зараз вони палахкотіли звичайнісіньким жовтим вогнем. Ніздрі Едді вловили різкий запах нафти.

Першим спустився з коня Оверголсер. Решта його загону вчинили так само. Едді, Сюзанна та Джейк подивилися на Роланда, але той поки що не поспішав злазити. Він трохи нахилився вперед, спираючись рукою на луку сідла, і здавався заглибленим у свої думки. Потім зняв капелюха і простягнув його до юрби. Тричі постукав себе по горлі. Натовп замурмотів. Від подяки чи здивування? Едді не зрозумів. Точно міг сказати лише, що не від люті, й на тому спасибі. Стрілець легко зістрибнув з коня, тільки чобіт над сідлом майнув. Едді злазив обережніше, відчуваючи на собі всі погляди. Ще перед тим він начепив ранець для Сюзанни, тож тепер став спиною до її коня. Вона граційно ковзнула між ременів. Коли юрба помітила, що в неї бракує ніг нижче колін, то знову забубоніла.

Оверголсер хвацько покрокував стежкою в бік Павільйону. Каллаген не відставав, час від часу благословляючи людей хрестом у повітрі. З натовпу потяглися руки, щоб забрати коней. Роланд, Едді й Джейк ішли поряд. У широкій передній кишені пончо, яке Джейк позичив у Бенні, сидів Юк і зацікавлено роззирався навкруги.

Едді відчував тепер і запах натовпу – піт, волосся, засмагла шкіра і час від часу бризки того, що герої вестернів називали (зазвичай презирливо, як Каллаген, що розповідав про човни-гендлі) «водою фу-фу». Ще пахло їжею: свининою, яловичиною, свіжоспеченим хлібом, смаженою цибулею, кавою і ґрафом. У шлунку забурчало, хоч Едді й не був голодний. Ні, голоду він не відчував. У голові все ще невпинно пульсувала думка про те, що стежка, якою вони йдуть, може зникнути, і ці люди зімкнуться навколо них щільним кільцем. Навколо панувала могильна тиша. Було чутно, як десь неподалік перегукуються вечірні дрімлюги.

Оверголсер і Каллаген піднялися на поміст. Едді занепокоєно відзначив про себе, що решта загону, який їх супроводжував, лишилися стояти на землі. Втім, Роланд не вагаючись подолав три широкі дерев'яні сходинки. Едді пішов слідом, відчуваючи легку слабкість у колінах.

– Ти як, тримаєшся? – шепнула на вухо Сюзанна.

– Поки що.

На круглій сцені ліворуч від помосту стояли семеро чоловіків, усі в білих сорочках, синіх джинсах, підперезані пасками. Едді впізнав інструменти, які вони тримали в руках, і хоча мандоліна й банджо наштовхнули його на думку, що їхня музика, найпевніше, гидотна, сам їхній вигляд вселяв надію. Коли приносять у жертву людей, музикантів не запрошують, правда? Хіба що одного-двох барабанників, щоб розігрівали публіку.

Едді з Сюзанною на спині повернувся до натовпу обличчям. І нажахано побачив, що прохід, який починався на головній вулиці, справді зник. Звідусіль тепер на нього дивилися підведені вгору обличчя. Жінки й чоловіки, старі й молоді. Обличчя без виразу, і дітей між ними не було. То були обличчя людей, що більшість часу проводили під сонцем і на доказ цього могли показати порепану шкіру. Лиховісне передчуття дедалі міцнішало.

Оверголсер став біля простого дерев'яного стола, на якому лежало велике перо з хвилястим підпушком. Узяв його й підняв догори. Натовп, і без того неговіркий, тепер поринув у таку глибоку тишу, що Едді міг чути хрипке дихання, яке виривалося з грудей якогось стариганя чи старої.

– Опусти мене на підлогу, Едді, – тихо попросила Сюзанна. Йому це не сподобалося, але він підкорився.

– Я Вейн Оверголсер з ферми «Сьома миля», – підходячи до краю сцени з пером поперед себе, промовив фермер. – Вислухайте мене, прошу.

– Дякуємо-сей, – забубоніли вони.

Повернувшись, Оверголсер показав рукою в бік Роланда і його тету, що стояли в запилюженому після мандрів одязі (Сюзанна не зовсім стояла, радше сиділа на підлозі між Едді й Джейком навпочіпки, спираючись рукою). Едді ще ніколи не відчував себе в центрі настільки пильної уваги.

– Ми, чоловіки Кальї, вислухали Тіана Джефордса, Джорджа, Дієґо Адамса й решту, що побажали бути почутими в Залі зібрань, – вів далі Оверголсер. – Я теж там брав слово. «Вони прийдуть і заберуть дітей, – сказав я, звісно, маючи на увазі Вовків, – а тоді дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть надовше. Так є і так було, і я кажу, не займайте». Але тепер я думаю, що то я трохи зопалу сказав.

Юрба зашелестіла, тихо, наче вітерець пролетів.

– Тоді ж, на зборах, ми всі чули, як отець Каллаген сказав, що на півночі від нашого містечка з'явилися стрільці.

Знову бурмотіння, тільки цього разу вже гучніше. Стрільці… Серединний світ… Ґілеад.

– Ми домовилися, що відрядимо до них загін. Ось ті люди, яких ми знайшли. Вони називають себе… тими, ким назвав їх отець Каллаген. – Оверголсер знітився. Наче силкувався стримати пердіння. Едді вже бачив такий вираз, переважно на обличчях політиків під час їхніх виступів на телебаченні, коли їх заганяли в глухий кут і їм доводилося викручуватися. – Вони стверджують, що прийшли зі світу, який давно згинув. Тобто…

«Давай, Вейне, ушквар, – подумав Едді. – Ти зможеш, я в тебе вірю».

– …тобто вони з роду Ельда.

– Боги милосердні! – пронизливо скрикнула якась жінка. – Це боги послали їх нам, щоб вони врятували наших діток!

На неї з усіх боків зацитькали. Оверголсер, кривлячись, дочекався, поки гамір уляжеться, і повів далі.

– Вони можуть говорити самі за себе… не лише можуть, а й мусять… але я побачив достатньо, щоб повірити, що вони допомогли б нам упоратися з нашою халепою. Ви ж бачите, у них зброя, хороша, й вони знають, що з нею робити. Честю клянуся і кажу спасибі.

Цього разу юрба забелькотіла гучніше, й Едді почув у її голосі доброзичливі нотки. Це його трохи заспокоїло.

– Тоді нехай стають перед вами по одному і говорять, щоб ви могли почути їхні голоси й роздивитися їхні лиця. Це їхній дін. – Він показав рукою на Роланда.

Стрілець виступив уперед. Червоне сонце пожежею палахкотіло на його лівій щоці, праву омивало жовте світло смолоскипа. Він виставив уперед ногу. В повній тиші підбор зношеного чобота клацнув особливо виразно, й Едді чомусь подумав про кулак, що стукає об кришку домовини. Роланд низько вклонився, виставивши руки долонями до людей.

– Роланд з Ґілеаду, син Стівена, – відрекомендувався він. – З роду Ельда.

Натовпом пробігло зітхання.

– Нехай наша зустріч буде доброю. – Він відступив назад і глянув на Едді.

Це він міг запросто.

– Едді Дін з Нью-Йорка, – назвався він. – Син Вендела. «Принаймні так стверджувала люба матуся», – посміхнувся подумки. А потім, сам не підозрюючи, що наступної миті це скаже: – 3 роду Ельда. Ка-тет Дев'ятнадцяти.

Він відійшов, пропускаючи вперед, до краю помосту, Сюзанну. Рівно тримаючи спину й обводячи людей спокійним поглядом, вона промовила:

– Я Сюзанна Дін, дружина Едді, донька Дена, з роду Ельда, ка-тету Дев'ятнадцяти. Нехай наша зустріч буде хорошою. Добра вам. – Вона зробила реверанс, підтримуючи уявні спідниці.

Пролунали оплески й сміх.

Поки вона представлялася, Роланд нахилився і щось шепнув на вухо Джейкові. Хлопчик кивнув і впевнено вийшов уперед. У світлі призахідного сонця він виглядав дуже юним і дуже вродливим.

Він виставив уперед ногу і вклонився. Пончо під вагою Юка в передній кишені кумедно провисло вперед.

– Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев'яноста й Дев'яти.

Дев'яносто дев'яти?Едді зиркнув на Сюзанну, але вона у відповідь лиш легенько знизала плечима. Що за фігня?Та потім він вирішив не доскіпуватися. Сам же сказав: «Ка-тет Дев'ятнадцяти», – гадки не маючи, що то таке.

Та Джейк ще не закінчив. Він витяг Юка з кишені пончо Бенні Слайтмена. Юрма забубоніла. Джейк кинув погляд на Роланда, наче питав, чи він упевнений. І Роланд кивнув.

Спершу Едді сумнівався, що Джейків пухнастий друг щось утне. Мешканці Кальї (фолькен, як вони себе звали) знову позамовкали, стояла така тиша, що всі чули вечірній щебет птахів.

А потім Юк став на задні лапи, виставив одну з них уперед і вклонився. Похитнувся, але втримав рівновагу. І достоту, як Роланд, долонями догори простягнув уперед передні чорні лапки. Натовпом промчала хвиля захоплених зойків, сміху, аплодисментів. Джейк стояв, мов громом уражений.

– Юк! – сказав шалапут. – Ельд! Спасибі! – Кожне слово чітко й виразно. Ще мить протримавшись у поклоні, він опустився на всі чотири лапи й потупотів до Джейка. Оплески, що пролунали після цього, були громовими. Одним геніальним і простим рухом Роланд (бо хто ж іще міг навчити шалапута таких фокусів, подумав Едді) прихилив до себе цих людей, перетворивши їх на друзів. Принаймні на цей вечір.

Отож то була перша несподіванка: Юк вклонився громаді Кальї й таким чином показав, що він ан-тет зі своїми співмандрівниками. Другий сюрприз не забарився.

– З мене кепський оратор, – сказав Роланд, знову виходячи вперед. – Мій язик повертається гірше, ніж у п'янички в ніч Жнив. Тож я попрошу Едді, щоб він сказав кілька слів. Я впевнений, він не відмовиться.

Тепер уже й у Едді очі полізли на лоба. Натовп заплескав у долоні і вдячно затупотів ногами. Кричали: «Дякую-сей», і «Говори, ми слухаємо», і «Слухайте його, слухайте». Навіть гурт музикантів долучився до загального скандування й зіграв туш, немелодійний, зате гучний.

Едді так зиркнув на Роланда, наче хотів придушити: «Якого хріна ти мене підставляєш?» Стрілець відповів йому спокійним поглядом і схрестив руки на грудях. Оплески вже стихали, а разом з ними й гнів Едді. На зміну йому прийшов жах. Оверголсер спостерігав за ним з цікавістю, схрестивши руки на грудях – свідомо чи несвідомо наслідуючи Роланда. Едді вирізнив з натовпу під самим помостом кілька облич: Слайтмени, Джефордси. З іншого боку, звузивши сині очі, на нього дивився Каллаген. Нерівний шрам у формі хреста на його чолі, здавалося, палахкотів вогнем.

Що я, в біса, їм скажу?

«Ну хоч щось скажи, Едді, – озвався в голові його брат Генрі. – Вони ждуть».

– Перепрошую, якщо я трохи зволікаю з промовою, – почав Едді. – Ми пройшли багато миль і коліс, а потім ще більше миль і коліс, і ви єдині люди, кого ми бачили за багато…

Багато чого? Тижнів, місяців, років, десятиліть?

Едді засміявся. Навіть собі самому він зараз здавався найбільшим у світі кретином, якому не можна довірити навіть його власний член під час сечовиділення, не кажучи вже про зброю;

– Бачили, відколи рак на горі свиснув.

Натовп розреготався. Подекуди навіть зааплодували. Едді зрозумів, що несвідомо намацав гумористичну жилку містечка. Він розслабився, і після цього слова полилися з нього легко й невимушено. Принагідно йому згадалося, що не так давно цей озброєний стрілець, на якого зараз були спрямовані погляди семисот пар переляканих і сповнених надії очей, сидів перед телевізором у жовтих трусах, жував чипси «Читос», попередньо ширнувшись, і дивився «Пригоди ведмедика Йоґі».

– Ми прийшли здалеку. І шлях нас чекає неблизький. Тут ми пробудемо недовго, але зробимо все, що в наших силах. Повірте, прошу.

– Говори, незнайомцю! – вигукнув хтось. – Ти діло кажеш!

«Правда? – подумав Едді. – А я й не знав».

Дехто закричав «Еге» і «Давай».

– У цілителів моєї баронії є приказка, – вів далі Едді. – «Не нашкодь». – Він точно не знав, чиє це гасло: адвокатів чи лікарів, – але чимало разів чув у кіно й серіалах. Звучало непогано. – Ви повинні знати, що ми вам не нашкодимо. Але не можна витягти кулю чи навіть скабку з-під нігтя дитини, не проливши трохи крові.

Забурмотіли, погоджуючись. Втім, Оверголсер стояв з кам'яним обличчям, і в натовпі Едді помітив вирази сумніву. Зненацька в ньому спалахнув гнів. Він не мав права сердитися на цих людей, які нічого поганого їм не зробили й ні в чому не відмовляли (принаймні досі), але нічого не міг із собою вдіяти.

– Є ще одна приказка в баронії Нью-Йорк. «На дурняк нічого не буває». Наскільки нам відомо, ваша ситуація серйозна. Повстати проти цих Вовків буде небезпечно. Але часом ще небезпечніше сидіти склавши руки.

– Слухайте його, слухайте! – знову закричав той самий голос на задвірках натовпу. Глянувши в той бік, Едді побачив робота Енді, а біля нього – великий віз, у якому сиділи люди в широких мантіях, чи то чорних, чи то темно-синіх. І він збагнув, що то люди манні.

– Ми тут усе роздивимося, – сказав Едді. – Побачимо, що можна буде зробити. Якщо вирішимо, що нічим не зарадиш, розпрощаємося і підемо далі. – За два-три ряди від помосту стояв чоловік у потертому білому капелюсі ковбоя. Кущаві білі брови доповнювали білі вуса. Він чимось нагадував Едді Па Картрайта зі старого телесеріалу «Бонанца». [33]33
  1959 р., 14 сезонів, один з найдовших серіалів-вестернів Америки.


[Закрыть]І це втілення патріарха Картрайта зараз супило брови на те, що казав Едді.

– Якщо ж це виявиться нам до снаги, ми поможемо, – сказав він голосом без найменшого відтінку емоцій. – Але ми самі цього не робитимемо. Почуйте мене, прошу. Почуйте. Будьте готові захищати своїх близьких. І битися за те, що хочете зберегти.

Сказавши так, він виставив уперед ногу (згадавши стукіт кулака-об-домовину, хоч на його мокасині й не було підбора) і вклонився. Натовп стояв мовчки, занурений у мертву тишу. Потім Тіан Джефордс заплескав у долоні. До нього приєдналася Залія. Аплодував також і Бенні, хоч і дістав за це від батька легкого стусана. Та за мить Слайтмен-старший теж підтримав оплески.

Едді нагородив Роланда ще одним лютим поглядом. Але обличчя стрільця досі було спокійним. Тут Сюзанна посмикала його за холошу штанів, і Едді нахилився до неї.

– Золотце, ти молодець.

– Йому я дякувати не збираюся. – Едді кивнув на Роланда. Але тепер, коли все скінчилося, йому навдивовижу полегшало на душі. Промови й справді були Роландовим слабким місцем, Едді це знав. Звісно, коли не було іншого виходу, стрілець говорив, але з великою неохотою.

«Тож тепер ти знаєш, що ти таке, – подумав він. – Рупор Роланда з Ґілеаду».

Та хіба це було аж так погано? Хіба колись, ще до нього, цю функцію не виконував Катберт Олґуд?

Уперед вийшов Каллаген.

– Гадаю, ми могли б привітати їх трохи гучніше, друзі мої. Покажімо їм, як вітають у Кальї Брин Стерджис.

І він заплескав у долоні. Цього разу фолькен долучилися без вагань. Оплески були тривалими й бурхливими, супроводжувалися вигуками, свистом, тупотінням ніг (але без дерев'яної підлоги тупіт не справляв належного враження). Оркестр зіграв не один туш, а цілу низку. Сюзанна взяла Едді за руку, Джейк ухопив за другу. Всі вчотирьох вони вклонилися, наче рок-гурт після напрочуд вдалого виступу, і аплодисменти повторилися з подвійною силою.

Нарешті Каллаген підняв руку й припинив потік овацій.

– Люди, попереду нас чекає серйозна робота, – сказав він. – Серйозні речі, про які слід подумати, серйозні речі, які треба зробити. Але зараз давайте просто поїмо. А пізніше потанцюймо, поспіваймо й повеселімося! – Люди знову зааплодували, і Каллагену вдруге довелося їх утихомирювати. – Годі! – сміючись, вигукнув він. – Агов, манні, там, ззаду, я знаю, що у вас свій раціон, але я не бачу причин, чому б вам не приєднатися до нашого свята зі своєю їжею й питвом. Приєднуйтесь! Добра вам!

«Хай нам усім добре ведеться», – подумав Едді. Але погане передчуття не згасало. Мов той чужинець на святі, воно бовваніло за краєм кола світла від смолоскипів. А ще воно нагадувало звук. Стукіт підбора об дерев'яну долівку. І кулака об кришку домовини.

СІМ

Хоч лав і столів не бракувало, та лише старі люди вечеряли сидячи. А вечеря була справді розкішна – на вибір пропонувалося щонайменше двісті страв, здебільшого домашніх і смачнющих. Бенкет почався з тосту за Калью. Його запропонував Воун Айзенгарт, який стояв, тримаючи в одній руці повний келих, а в другій – перо. Едді подумав, що для містечок Дуги то, напевно, було щось на зразок національного гімну.

– Нехай їй добре ведеться! – закричав скотар і одним довгим ковтком вихилив свій келих ґрафу. Едді був у захваті від міцної горлянки цього чоловіка – ґраф у Кальї Брин Стерджис був такий міцний, що від самого його запаху сльозилися очі.

– БУДЬМО! – радісно загукали фолькен і випили по першій.

Тієї ж миті смолоскипи довкола Павільйону стали багряними, набувши барви сонця, що сіло за обрій. Люди заохкали, заахкали й заплескали від захвату. З точки зору розвитку технологій, подумав Едді, так собі, – порівняно з Блейном Моно чи двополярними комп'ютерами, що керували Ладом, – але їхній вогонь проливав на людей гарне світло і наче був неотруйним. Він зааплодував разом з рештою. Сюзанна також. Раніше Енді привіз її крісло й розклав його для неї (сиплючи компліментами й пропонуючи детальніше розповісти про вродливого незнайомця, якого вона скоро зустріне). Тепер вона роз'їжджала поміж групками людей, тримаючи на колінах тарілку: тут побалакає, проїде далі, там перекинеться слівцем і рушає вперед.

Едді зрозумів, що вона свого часу побувала на багатьох вечірках з коктейлями, й трохи позаздрив її вмінню триматися.

Тепер у натовпі подекуди шмигали діти. Очевидячки, фолькен вирішили, що їхні гості не збираються витягати зброю й влаштовувати масову бійню. Старшим дітям дозволили обходитися без дорослих. Вони блукали, збившись у зграйки, які Едді пам'ятав ще з часів свого дитинства, і спорожняли тарілки на столах (але навіть ненаситність підлітків не завдала горам харчів особливого збитку). Вони здалеку спостерігали за чужинцями, але підійти не наважувались.

Меншенькі трималися ближче до батьків. Ті ж, чий вік перебував у стані болісного переходу між старшим і молодшим, скупчилися довкола гірки, гойдалок і рукоходу напрочуд охайної конструкції в дальньому кінці Павільйону. Дехто навіть бавився, але більшість спостерігала за бенкетом з такими великими очима, наче їх упіймали на гарячому. Від погляду на них у Едді стислося серце. Він бачив, скільки там пар двійнят – моторошно багато. Саме цих дітей, трохи старших за той вік, коли не соромлячись бавляться на дитячому майданчику, забиратимуть Вовки… тобто якщо Вовкам дозволять робити те, до чого вони звикли. Не побачивши рунтів, він збагнув, що їх тримають десь окремо, щоб не затьмарювали забави. Едді міг це зрозуміти, але сподівався, що для них влаштували гулянку деінде. (Пізніше він дізнався, що так воно і було – печиво й морозиво на задньому дворі церкви Каллагена.)

Якби Джейк був із Кальї, його б відвели до середульших дітей. Але він був гостем. До того ж тепер мав друга, що чудово йому підходив: старший за віком, молодший за досвідом. Тож вони паслися коло столів. Юк із вдоволеним виглядом ходив за Джейком хвостом, водячи головою з боку в бік. Едді навіть не сумнівався, що як раптом хтось наважиться зробити недоброзичливий рух у бік Джейка з Нью-Йорка (чи його нового друга Бенні з Кальї), то цей хтось миттєво розпрощається з кількома пальцями. Однієї миті, поки Едді на них дивився, двоє хлопців перезирнулися і, не обмінявшись ані словом, розсміялися. Це нагадало Едді хлоп'ячу дружбу його дитинства, і він відчув гострий біль від спогадів.

Але часу для ностальгії не було. З Роландових розповідей Едді знав (і пару разів бачив на власні очі), що стрільці в Ґілеаді були не лише охоронцями правопорядку. Вони також виконували роботу посланців, бухгалтерів, часом шпигунів, а зрідка – навіть катів. Проте перш за все вони працювали дипломатами. Едді виховували брат і його дружбани, вершинами мудрості в яких вважалося сказати: «Може, зробиш мені добре, як це вміє твоя сеструха?», «Я трахав твою матір, вона нічогенька», а ще незмінно популярне «Від балачок час не гаю, а від тебе я ригаю», – тож він ніколи в житті не назвав би себе дипломатом, але загалом йому здалося, що тримався він непогано. Лише з Телфордом виникло тертя, але, на щастя, вчасно заграв оркестр.

То був достоту випадок порятунку потопаючих. Мешканці Кальї, хоч і боялися Вовків, але не соромилися питати, як Едді й решта його тету збираються з цими тварюками розправитися. Едді зрозумів, що насправді Роланд зробив йому велику послугу, змусивши виголосити промову перед натовпом. Це трохи підготувало його до цього.

Він знову і знову повторював їм одне й те саме. Вони не можуть говорити про якусь стратегію оборони, поки добре не вивчать місто. Годі сказати, скільки людей знадобиться для допомоги. Час покаже. Вони роздивлятимуться при денному світлі. Як на те Божа воля, вода буде. Плюс ще купа затертих фраз, які він тільки міг видобути з пам'яті. (Йому навіть закортіло пообіцяти їм по курці в кожному баняку й по два авто в кожному гаражі [34]34
  Цю фразу приписують Г. Гуверові, який нібито дав цю обіцянку американцям під час передвиборної кампанії 1928 р. Першого ж року після його обрання, 1929 р. в США почалася найбільша за всю історію країни економічна криза.


[Закрыть]після здобуття перемоги над Вовками, але він вчасно припнув язика.) Дрібний фермер на ім'я Хорхе Естрада хотів знати, що вони робитимуть, якщо Вовкам спаде на думку підпалити село. Інший, Ґерет Стронґ, вимагав, щоб Едді сказав йому, де вони переховуватимуть дітей, коли прийдуть Вовки.

– Тут їх зоставити не можна, ви й самі мусите це відати, – сказав він. Едді, усвідомлюючи, що відає він украй мало, відпив трохи ґрафу і відповів туманно. Якийсь Ніл Фарадей (Едді так і не зрозумів достоту, хто він: дрібний фермер чи простий робітник) сказав, що все це зайшло надто далеко.

– Вони ніколи не забирають усіх дітей, – таким був його аргумент. Едді хотів було спитати, що б він подумав про чоловіка, який сказав: «Ну, мою дружину зґвалтували тільки двоє», – але знову вирішив промовчати. Темношкірий парубок з вусами назвався Луїсом Гейкоксом і повідомив Едді, що він на боці Тіана Джефордса. Після того зібрання він багато ночей не спав, усе думав і нарешті дійшов висновку, що повстане й воюватиме. Звісно, якщо вони його візьмуть до своїх лав. Суміш щирості й страху, що прозирала на його обличчі, зворушила Едді до глибини душі. Перед ним стояв не юнак, який рвався в бій, не знаючи, що це таке, а зрілий чоловік, який, мабуть, занадто добре знав, чим усе обернеться.

Тож вони підходили зі своїми питаннями і відходили без чітких відповідей, але їх це чомусь дуже тішило. Едді говорив і говорив, поки йому не пересихало в роті, потім обміняв свою дерев'яну чашу ґрафу на холодний чай, щоб не захмеліти. Їсти йому більше не хотілося, бо наївся вже під саму зав'язку. Але вони все підходили й підходили. Кеш та Естрада. Стронґ та Ечеверріа. Вінклер і Сполтер (відрекомендувалися двоюрідними братами Оверголсера). Фреді Росаріо і Фарен Поселла… чи то були Фреді Поселла і Фарен Росаріо?

Що десять чи п'ятнадцять хвилин вогонь смолоскипів змінював свій колір. З червоного на зелений, з зеленого на помаранчевий, з помаранчевого на синій. По колу ходили глечики з ґрафом. Голоси стали гучнішими. Сміх також. Дедалі частіше Едді чув крики «До сраки» і щось на кшталт «Пірнать!», одразу після яких люди реготали.

Він побачив, як Роланд розмовляв зі старим у синій мантії. Стариган мав найгустішу, найдовшу і найбілішу бороду з усіх, які бачив Едді (звісно, поза серіалом «Телебіблія»). Він говорив із запалом, дивлячись просто в обвітрене лице Роланда. Один раз він торкнувся руки стрільця й трохи відсторонився. Роланд слухав, кивав, мовчав – принаймні поки Едді за ним спостерігав. «Але він зацікавився, – подумав Едді. – О так, старий, високий і бридкий почув щось таке, що привернуло його увагу».

Музиканти вже збиралися піднятися на свій поміст, коли до Едді підійшов ще один чоловік. Той, що нагадував йому Па Картрайта.

– Джордж Телфорд, – представився він. – Зичу добра, Едді з Нью-Йорка. – Він заради формальності торкнувся чола ребром долоні, складеної в кулак, потім розгорнув долоню й виставив її вперед. Хоч на ньому був головний убір скотаря – ковбойський капелюх замість фермерського сомбреро – його долоня була навдивовижу м'якою, якщо не зважати на мозолі вздовж основи пальців. «Віжки натирають, – подумав Едді. – Певно, до іншої роботи не звик».

Едді ледь помітно вклонився.

– Довгих днів і приємних ночей, сей Телфорд. – Йому так і кортіло спитати, чи Адам Гос і Крихітка Джо зараз у «Пондеросі», але він знову вирішив не вдавати з себе мудрагеля.

– І тобі того самого, тільки вдвічі більше, синку. – 3 револьвера, що висів на стегні в Едді, він перевів погляд на його обличчя. Пронизливий і не надто дружній погляд. – А ваш дін носить той, що до пари цьому.

Едді всміхнувся й промовчав.

– Вейн Оверголсер казав, що ваш ка-малюк незле стріляє, вистава була неабияка. Той револьвер, з якого він стріляв, зараз у твоєї дружини, наскільки я розумію?

– Напевно, – сказав Едді. Те, що Телфорд сказав про камалюка, не надто йому сподобалося. Він чудово знав, що «рюгер» у Сюзанни. Роланд вирішив, що Джейк не повинен брати зброю з собою на ранчо Айзенгарта.

– Четверо проти сорока – ото буде притичина, – сказав Телфорд. – Атож. А може, зі сходу прибуде цілих шістдесят. Ніхто не пам'ятає точно, скільки їх набігає, та й чого б це ми пам'ятали? Двадцять три роки миру – це чимало, дякувати Богові й Людині-Ісусу.

Едді всміхнувся і сказав щось незначне, сподіваючись, що Телфорд змінить тему. А в глибині душі сподіваючись, що Телфорд піде геть.

Але не пощастило. Позбутися причепи нелегко – це закон природи.

– Звісно, четверо озброєних людей проти сорока… чи навіть шістдесяти… не таке жалюгідне видовище, як троє озброєних і один, що стоятиме поруч і привітно махатиме рукою. Особливо четверо, озброєних великокаліберниками, якщо ти розумієш, про що я.

– Чудово розумію, – відповів Едді. Біля помосту, з якого почалося їхнє знайомство з мешканцями містечка, Залія Джефордс саме щось розповідала Сюзанні. Едді помітив, що Сьюз теж виглядала зацікавленою. Їй дісталася фермерова дружина, Роланд базікає з Володарем довбаних перснів, Джейк зі своїм новим другом, а я? Хто дістався мені? Чувак, який зовні схожий на Па Картрайта, а перехресний допит веде, як Пері Мейсон.

– Це ж не вся ваша зброя? – поцікавився Телфорд. – Авжеж, у вас має бути чималий запас, якщо збираєтеся воювати з Вовками. Ні для кого не секрет, що сам я вважаю всю цю затію суцільним божевіллям. І Воун Айзенгарт тієї ж думки…

– Оверголсер теж так вважав, але передумав, – недбалим світським тоном сказав Едді. Відпив чаю й подивився на Телфорда з-понад краю чашки, сподіваючись побачити, як опонент насупиться. Чи як на його обличчі промайне роздратування. Але не дочекався.