Текст книги "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 45 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

– Близнюка самого Бакі забирали перед тим, – докинув Слайтмен. – Буллі помер чотири роки тому. Від тієї хвороби. Звідтоді Бакі не знає, як догодити цим двом молодшеньким. Але вам варто з ним перебалакати. У Бакі більше вісімдесяти акрів землі, з ним треба рахуватися.

«Вони так і не зрозуміли», – подумав Роланд. Але вголос відповів:

– Дякую. Наше завдання полягатиме в тому, щоб передусім роздивлятися й дослухатися. Потім ми попросимо людину, яка тримає в себе перо, скликати збори. А там уже розповімо вам, чи можна буде тримати оборону міста й скільки людей нам для цього знадобиться, якщо оборона можлива.

Побачивши, що Оверголсер надимається, щоб розтулити рота й заговорити, Роланд похитав головою.

– В будь-якому разі підмога знадобиться невелика, – сказав він. – Ми стрільці, а не армія. Ми міркуємо й чинимо інакше, ніж армія. Ми можемо попросити, щоб з нами виступило п'ятеро. Можливо, навіть менше – двоє чи троє. Але для підготовки нам потрібно буде більше.

– Чому? – спитав Бенні.

Роланд усміхнувся.

– Цього, синку, я наразі сказати не можу, бо ще не бачив, як там усе у вашій Кальї. Але в таких випадках, як цей, зазвичай потужною зброєю стає несподіванка. А щоб підготувати хорошу несподіванку, потрібно багато людей.

– Найбільшою несподіванкою для Вовків буде те, що ми взагалі опиратимемось, – сказав Тіан.

– А якщо ви вирішите, що обороняти Калью неможливо? – спитав Оверголсер. – Що тоді, скажіть, прошу.

– Тоді ми з друзями подякуємо вам за гостинність і підемо далі, – відповів Роланд, – бо далі на Шляху Променя нас чекають справи. – Помітивши, як спохмурніли обличчя Тіана і Залії, він додав: – Але я сумніваюся, що оборона буде неможлива. Зазвичай така можливість є.

– Якщо зібрання людей її ухвалить, – уточнив Оверголсер.

Роланд завагався. То була саме слушна мить, коли він міг приголомшити їх правдою, якби захотів. Якщо ці люди вважали, що тет стрільців зважатиме на те, що вирішили збори скотарів і фермерів, то вони справді втратили відчуття реальності світу, яким він був колись. Та чи було це так кепсько? Зрештою, все вирішиться й стане часткою його довгої історії. Чи не стане. Якщо не стане, то його історія і його пошуки закінчаться в Кальї Брин Стерджис, спорохнявіють під могильним каменем. Можливо, навіть каменя не буде – вони з друзями загинуть десь на сході міста й розкладатимуться, поки круки та расті дзьобатимуть їхні трупи. Вирішальне слово скаже ка. Втім, як завжди.

Тим часом усі погляди було звернено до нього.

Роланд підвівся, скривившись від спалаху болю, що пронизав його праве стегно. Наслідуючи його приклад, Едді, Сюзанна і Джейк також зіп'ялися на ноги.

– Наше знайомство вважаю вдалим, – сказав Роланд. – Що ж до прийдешнього, то вода буде, як на те Божа воля.

– Амінь, – мовив Каллаген.

РОЗДІЛ VII ТОДЕШ

ОДИН

– Сірі коні, – сказав Едді.

– Еге ж, – кивнув Роланд.

– П'ятдесят чи шістдесят Вовків, і всі, як один, на сірих конях.

– Так вони сказали.

– І ніхто навіть не допустив думки, що це чудасія, – задумливо промовив Едді.

– Ні. Схоже, їх це не здивувало.

– Адже це чудасія, правда?

– Шістдесят-сімдесят коней, і всі однакової масті? Авжеж, чудасія.

– Ці люди в Кальї самі вирощують коней.

– Еге.

– Навіть нам конячок привели. – Едді, якому в житті не доводилося сидіти верхи, подумки порадів, що в нього є час морально підготуватися до цього випробування, але вголос нього не сказав.

– Еге ж, їх прив'язали з іншого боку пагорба.

– Ти впевнений?

– Я відчув їхній запах. Думаю, ними опікується робот. – Чому тоді ці люди сприймають п'ятдесят-шістдесят коней однакової масті як належне?

– Тому що насправді вони не думають про Вовків і все, що з ними пов'язано, – сказав Роланд. – Напевно, всю свою розумову енергію вони витрачають на те, щоб боятися.

Едді висвистав п'ять нот, які ледь-ледь не дотягували до мелодії. І сказав:

– Сірі коні.

Роланд кивнув.

– Сірі коні.

Вони подивилися один на одного і розсміялися. Едді обожнював, коли Роланд сміявся. Його сміх був сухий і неприємний, як крик тих велетенських птахів, що їх він називав расті… але Едді все одно його обожнював. Можливо, лишень тому, що Роланд так рідко сміявся.

День хилився до вечора. Хмари потоншали, й тепер крізь них прозирала бліда блакить. Оверголсерів загін повернувся до свого табору. Сюзанна і Джейк вирушили лісовою дорогою набрати ще пундиць. Після грандіозного обіду вони були такі ситі, що не хотіли нічого важчого за ягоди. Едді сидів на колоді й різьбив. Близько нього сидів Роланд, розклавши перед собою на оленячій шкірі всю їхню зброю в розібраному вигляді. Він по черзі змащував усі деталі, підносячи кожен замок, барабан і ствол до світла, востаннє інспектуючи їх перед тим, як відкласти вбік для збирання.

– Ти сказав їм, що від них уже нічого не залежить, – порушив мовчанку Едді, – але вони зрозуміли не більше, ніж усе те діло з сірими конями. А ти не пояснив до пуття.

– Це б їх лише засмутило, – сказав Роланд. – У Ґілеаді любили казати: «Не буди лихо, поки спить тихо».

– Угу, – підтвердив Едді. – А в Брукліні ще казали: із замшевої куртки шмарклю так просто не зітреш. – Він підняв угору предмет, над яким працював. То має бути дзиґа, подумав Роланд, дитяча іграшка. І знову в його підсвідомості заворушилася тривожна думка про те, чи багато Едді насправді знає про жінку, з якою лягає щоночі. Про жінок. – Якщо ти виріщиш, що ми спроможні їм допомогти, то ми будемо змушені їм допомогти. Адже саме так вчинив би відважний Ельд, га?

– Так, – сказав Роланд.

– І якщо ніхто з них не схоче воювати разом з нами, ми воюватимемо самі.

– Щодо цього я не хвилююся, – сказав Роланд, тримаючи в руці блюдечко, повне світлого й прозорого рушничного мастила. Вмочив у нього кутик замшевої ганчірки, узяв пружинний затискач Джейкового «рюгера» й заходився його чистити. – Тіан Джефордс точно виступить на нашому боці. І я впевнений, що в нього є один чи двоє друзів, які вчинять так само, хай там що вирішать їхні збори. В крайньому разі є ще його дружина.

– А якщо їх обох уб'ють, що буде з їхніми дітьми? Їх п'ятеро. А ще, здається, є якийсь стариган. Дідо. Вони й за ним доглядають.

Роланд знизав плечима. Кілька місяців тому Едді помилково прийняв би цей жест – разом з виразом стрільцевого обличчя, геть позбавленого емоцій, – за байдужість. Але тепер він знав більше. Роланд так само був залежний від своїх правил і традицій, як Едді колись – від героїну.

– А що, як ті Вовки вб'ють нас у цьому задрипаному селі? – спитав Едді. – Якою буде твоя остання думка? «Не віриться, що я був таким поцом, коли відмовився від шансу дістатися Темної вежі заради купки шмаркатих малих?» Чи щось не менш сентиментальне.

– Ми ніколи не наблизимося до Темної вежі навіть на тисячу миль, якщо наш шлях буде неправедним, – промовив Роланд. – Скажеш, ти цього не відчуваєш?

Едді не міг цього сказати, бо відчував. А ще в ньому прокинулося якесь жагуче бажання воювати. Знову запраглося битви. Схотілося взяти кількох Вовків, ким би вони не були, в приціл одного з великих Роландових револьверів. Не було сенсу дурити себе: він хотів зняти кілька скальпів.

Чи вовчих масок.

– Що тебе турбує насправді, Едді? Краще скажи це, поки ми наодинці. – Стрільцеві губи викривилися в тонкій посмішці. – Кажи, прошу.

– Це так помітно?

Стрілець мовчки пересмикнув плечима й став чекати.

Едді замислився. Питання було не з легких. Перед ним він почувався розгубленим і незграбним, як тоді, коли мав вирізьбити з дерева ключ, що відмикав двері, крізь які Джейк Чемберз повинен був прийти до їхнього світу. Тільки тоді над ним нависав привид старшого брата. Генрі нашіптував йому в підсвідомості, що він нездара, завжди таким був і завжди таким залишиться. Тепер місце Генрі посіла неосяжність того, про що питав Роланд. Тому що його турбувало все, все було неправильно. Геть усе. Чи, можливо, «неправильно» – це стовідсотково неправильне слово. Адже, з іншого боку, все здавалося аж занадто правильним, надто досконалим, надто…

– Р-р-р-р, – прогарчав Едді, взявся руками за голову й боляче смикнув себе за волосся. – Я не знаю, як це пояснити.

– Тоді скажи перше слово, яке спадає тобі на думку. Не вагаючись.

– Дев'ятнадцять, – сказав Едді. – Усе це діло здев'ятнадцятіло.

Він опустився спиною на пахучу лісову підстилку, заплющив очі й подригав ногами, наче вередлива дитина, яку тіпає від злості. І подумав: «Можливо, вбивство парочки Вовків розставить усе на місця. А раптом це все, що для цього потрібно?»

ДВА

Роланд дав йому хвилину на роздуми, потім спитав:

– Тобі вже ліпше?

Едді сів.

– Здається, так.

Злегка всміхнувшись, Роланд кивнув.

– То, може, спробуєш пояснити? Якщо не зможеш, ми облишимо цю тему, але я навчився поважати твої почуття, Едді – значно більше, ніж ти думаєш, – і якщо ти хочеш висловитися, я послухаю.

Його слова були правдою. Спершу стрілець відчував до Едді щось середнє між пересторогою і зневагою до того, що Роланд вважав слабкістю його вдачі. Повага прийшла лише згодом. Все почалося з кабінету Балазара, де Едді відстрілювався голим. Мало хто зі знайомих Роландові чоловіків був на таке здатен. Він помалу почав усвідомлювати, наскільки Едді був схожий на Катберта. Тоді, на монопоїзді, Едді діяв з відчайдушною винахідливістю, якою Роланд міг лише потай захоплюватися, оскільки йому самому вона була недоступна. Едді Дін володів тим самим даром, що й Катберт Олґуд: відчуттям смішного, яке завжди дивувало і часом дратувало. Його також навідували глибинні спалахи інтуїції, як колись Алана Джонса. Втім, насправді Едді не був схожий на жодного з давніх Роландових друзів. Часом він був слабкий і егоцентричний, але мав у собі глибинні запаси відваги та її рідної сестри, яку сам Едді часом називав «мужністю».

Але зараз Роланд хотів заторкнути його інтуїцію.

– Добре, – сказав Едді. – Не перебивай мене. Ні про що не запитуй. Просто слухай.

Роланд кивнув. І подумки загадав, щоб Сюзанна й Джейк повернулися не скоро.

– Я дивлюся в небо, туди, де зараз проміжок між хмарами, і бачу число дев'ятнадцять, виведене синім.

Роланд поглянув угору. І так, число справді було там. Він також його бачив. А ще бачив хмару, схожу на черепаху, і другу дірку, подібну до накритого фургона, в тому місці, де хмари тоншали.

– Дивлюся на дерева – бачу дев'ятнадцять. У багаття – і там дев'ятнадцять. Імена складаються з дев'ятнадцяти літер, як у Оверголсера й Каллагена. І це лише те, що я можу вимовити, що можу побачити й осягнути розумом. – Едді говорив надзвичайно швидко, дивлячись Роландові просто у вічі. – Є ще одне. Це стосується тодешу. Знаю, що ви вважаєте, буцімто мені все нагадує про ті часи, коли я ширявся, і, можливо, так і є. Але, Роланде, тодеш дуже схожий на кайф від наркотика.

Про такі речі Едді завжди розмовляв з ним таким тоном, наче Роланд за все своє довге життя ніколи не вживав нічого міцнішого за ґраф. А це було дуже далеко від правди. Іншим разом він нагадає Едді про це, але не зараз.

– Саме перебування тут, у твоєму світі, подібне до тодешу. Тому що… чорт, як же це важко…. Роланде, тому що тут усе реальне і нереальне водночас.

Роланд хотів було нагадати Едді, що це вже не його світ – для нього кінцем Серединного світу і початком усіх таємниць, що лежали за його межами, стало місто Лад, – але знову вирішив тpимати рота на замку.

Едді набрав у жменю глиці, згрібши пахучі голки і залишивши на землі п'ять чорних слідів – відбиток руки.

– Усе реальне, – сказав він. – Я це відчуваю, і на запах також. – Він підніс пригорщу глиці до рота й торкнувся колючок язиком. – На смак я це теж можу відчути. Та водночас усе якесь несправжнє, як цифра дев'ятнадцять у вогні чи та хмара в небі, схожа на черепаху. Ти розумієш, про що я?

– Чудово розумію, – пробурмотів Роланд.

– Люди реальні. Ти… Сюзанна… Джейк… той тип Ґешер, який викрав Джейка… Оверголсер зі Слайтменами. Але те, в який спосіб тут вигулькують різні штуки з мого світу – оце вже нереально. Це і нерозумно, і нелогічно, але не про те мені зараз ідеться. Це все не насправді – от що мене турбує. Чому люди тут співають «Гей, Джуд»? Я не знаю. Той ведмідь-кіборг, Шардик, – звідки мені відоме це ім'я? І чому воно нагадує про кроликів? Уся ця трахомудія з Чарівником Країни Оз, Роланде, – я не маю жодних сумнівів, що все це сталося з нами насправді, але водночас мені видається, що цього не було. Таке відчуття, що це тодеш. Як дев'ятнадцять. І що відбувається після Зеленого палацу? Ми потрапляємо до лісу, як Ганзель і Гретель. Знаходимо дорогу, якою можна йти. Ягоди-пундиці, які можна збирати. Цивілізації настав гаплик. Усе в світі розладналося. Так ти нам сказав. Ми на власні очі бачили це в Ладі. Тільки знаєш що? Ти помилився! Так вам, придурки!

Едді коротко розсміявся. Сміх вийшов різким і нездоровим. Відгортаючи з лоба волосся, він лишив на ньому темний слід від лісової землі.

– Прикол у тому, що тут, за мільярд миль від великого Ніщо, ми знаходимо селище, що ніби зійшло зі сторінок книжки з казками. Цивілізоване. Пристойне. Населене людьми, які здаються тобі знайомими. Нехай не всі вони симпатичні – Оверголсер дещо неприємний тип, – але все одно в тебе таке відчуття, ніби ти їх звідкись знаєш.

І в цьому Едді має рацію, подумав Роланд. Він ще не бачив Кальї Брин Стерджис, а вона вже нагадувала йому Меджис. У певному сенсі це можна було зрозуміти – селища в усьому світі, де займалися сільським господарством і розводили худобу, були подібні одне до одного. Але з іншого боку це тривожило. Збіса тривожило. Взяти, наприклад, те сомбреро, що його носив Слайтмен. Чи можливо, щоб тут, за тисячі миль від Меджису, чоловіки носили такі самі брилі? Такої можливості він не відкидав. Але чому тоді Слайтменове сомбреро так нагадувало Роландові капелюх Міґеля, старого конюха з Будинку-на-набережній в Меджисі? Чи то були лише ігри його уяви?

«Про це можна не турбуватися: Едді каже, що уяви в мене нема», – подумав він.

– У книжково-казкового селища є казкова проблема, – вів далі Едді. – Тож книжково-казкові люди звертаються до купки кіношних героїв, щоб ті врятували їх від казкових негідників. Я знаю, що це все насправді – найпевніше, люди вмиратимуть, і проллється справжня кров, і крики будуть справжніми, і сльози, коли все скінчиться, – але водночас є в цьому всьому щось таке, від чого все навколо здається лише сценічними декораціями у виставі.

– А Нью-Йорк? – спитав Роланд. – Які відчуття ти мав щодо нього?

– Те саме, – відповів Едді. – Ти сам подумай. Після того, як Джейк забрав «Чарлі Чух-Чуха» й загадки, на столику зосталося дев'ятнадцять книжок… а тоді, з усіх бандюків у Нью-Йорку в книгарні з'являється саме Балазар! Той мудак!

– Так-так-так! – весело загукала Сюзанна за їхніми спинами. – Хлопці, не лихословте! – Джейк штовхав її візок, а в її пелені було повно пундиць. Обоє виглядали задоволеними й радісними. Роланд зрозумів, що почасти це завдяки тому, що вдень вони досхочу наїлися.

– Часом це відчуття нереальності щезає, – мовив Роланд до Едді.

– Це не зовсім нереальність, Роланде. Це…

– Не бійся називати речі своїми іменами. Іноді воно зникає. Правда ж?

– Так, – сказав Едді. – Коли я з нею.

Він підійшов до неї. Нахилився. Поцілував. А за ними стривожено споглядав Роланд.

ТРИ

Сутеніло. Вони сиділи довкола багаття й дивилися, як помалу тьмяніє світло дня. Жалюгідні дещиці апетиту, на які вони спромоглися, легко вгамували пундицями, що їх назбирали Сюзанна з Джейком. Роланд увесь вечір перебував у роздумах про щось, що сказав йому Слайтмен, і, здавалося, поринув в них небезпечно глибоко. Врешті-решт він відклав убік пундицю, ледь надкушену, і сказав:

– Дехто з нас може вночі зустрітися в Нью-Йорку. Чи навіть ми усі.

– Надіюся, цього разу я піду з вами, – докинула Сюзанна.

– Це вже як ка схоче, – незворушно відповів Роланд. – Важливо, щоб ви трималися разом. Якщо в подорож вирушить лише один, найпевніше, то будеш ти, Едді. Якщо лише один вирушить у подорож, він… чи вона… має залишатися в одному й тому самому місці, поки не почує передзвін дзвіночків.

– Каммен, – сказав Едді. – Так їх назвав Енді.

– Усім зрозуміло?

Вони закивали. Але, дивлячись у їхні обличчя, Роланд збагнув, що кожне подумки зберігало за собою право вирішувати, що робити, коли настане час. Все залежатиме від обставин, що, зрештою, було мудро. Або вони були стрільцями, або ними не були.

І порснув від сміху, здивувавши сам себе.

– Що смішного? – поцікавився Джейк.

– Просто подумав, що за довге життя можна здибати чимало дивних попутників, – пояснив Роланд.

– Якщо ти про нас, – сказав Едді, – то знаєш що, Роланде, я не сказав би, що ти сам такий уже Норман Нормуль.

– Мабуть, так, – погодився Роланд. – Якщо у тодеш підемо гуртом – разом або вдвох чи втрьох, – то треба взятися за руки, коли почуємо дзвіночки.

– Енді казав, що ми маємо зосередитися одне на одному, – додав Едді. – Щоб не загубитися.

Раптом, неабияк усіх здивувавши, Сюзанна заспівала. Роландові цей спів нагадав хор галерних рабів – радше не пісню, а речитатив, призначений для того, щоб його викрикувати строфу за строфою. Втім, навіть без наспіву її голос був достатньо мелодійним: «Діти, коли зачуєте музику кларнета… Діти, коли зачуєте музику флейти. Діти, коли зачуєте музику там-бу-рина… Вклоняйтеся і славте іііі-ДОЛА!

– Що це?

– Пісня, яку співали у полі, – пояснила вона. – Напевно, мої діди-прадіди виводили її, коли збирали бавовну старого масси. Але часи змінюються. – Вона всміхнулася. – Вперше я почула її в кав'ярні в Ґрінвіч-Вілідж ще 1962 року. А співав її білошкірий блюзовий шаутер Дейв Ван Ронк.

– Мабуть, Аарон Діпно теж там був, – видихнув Джейк. – Чорт, закладаюся, що він сидів за сусіднім столиком.

Спантеличена, Сюзанна обернулася до нього.

– Чому ти так думаєш, зайчику?

– Бо він підслухав, як Кельвін Тауер сказав, що цей Діпно вештався у Вілідж, відколи… що він сказав, Джейку? – втрутився Едді.

– Не у Вілідж, а на Блікер-стрит, – підсміюючись, виправив Джейк. – Містер Тауер сказав, що містер Діпно тинявся на Блікер-стрит раніше, ніж Боб Ділан навчився брати на своєму „Хонері“ якісь ноти, крім відкритої соль. „Хонер“ – то, мабуть, губна гармоніка.

– Так і є, – сказав Едді. – Звісно, я не готовий закластися на мільйон, що Джейків здогад – правда, але мені це видається вірогідним. Думаю, Діпно там був. Знаєте, я навіть не здивувався б, якби мені сказали, що барменом тоді був Джек Андоліні. Тому що в Країні Дев'ятнадцять інакше й бути не може.

– Хай там як, – підсумував Роланд, – ті з вас, хто перетне межу, нехай тримаються разом. У жодному разі не відходьте далі, ніж на відстань простягнутої руки.

– Думаю, мене з вами не буде, – сказав Джейк.

– Чому ти так кажеш, Джейку? – здивувався стрілець.

– Тому що я не засну, – сказав хлопчик. – Я надто схвильований.

Але зрештою поснули всі.

ЧОТИРИ

Він знає, що це сон і що до нього спричинилася слайтменова побіжна ремарка, але він не може з нього виборсатися. „завжди шукайте потаємні двері“, – навчав їх Корт. Але якщо в цьому сні і був чорний хід, то Роланд усе одно не міг його знайти. „я чув про Єрихонський пагорб, та й інших кривавих вигадок наслухався“, – сказав айзенгартів головний робітник. Тільки для Роланда Єрихонський пагорб вигадкою не був. Навпаки. Він був там. То був кінець для них. Кінець цілого світу.

День задушливо спекотний. Сонце доходить зеніту й спиняється в ньому, наче непорушним став сам час. Перед ними стелеться довге поле, всіяне сіро-чорними кам'яними колосами, напівзруйнованими від вітру й століть статуями, що їх залишили люди, які вже давно зникли з лиця землі. Солдати Ґрісома невблаганно насуваються, маневруючи між скульптурами, а Роланд і ті кілька людей, що з ним лишилися, відстрілюються, відступаючи схилом угору. Гуркіт пострілів не стихає ні на мить, кулі чиркають об кам'яні лиця пронизливим контрапунктом, що западає в їхні голови, як кровожерне дзижчання москітів. Джеймі Декуррі вбив снайпер – чи Ґрісомів син з орлиним зором, чи сам Ґрісом. Смерть Алана була жахливішою. За ніч до вирішального бою його застрелили в темряві двоє його найкращих друзів. Помилково. Фатальна невиправна помилка, без шансів на порятунок. Колона Демюле втрапила в засідку біля крайових скель, усіх перебили. Алан повернувся після опівночі, щоб сказати їм, Роландові й Катберту… Гуркіт їхніх револьверів… І коли Алан викрикнув їхні імена…

Вони вже на вершині, відступати далі нікуди. За їхніми спинами на схід тягнеться крихке глинисте урвище до солі… До того, що за п'ять сотень миль південніше називається чистим морем. На захід – пагорб з кам'яними бовванами і військо Ґрісома, що з криками йде у наступ. Роланд і його люди самі вбили сотні солдатів, але лишається ще дві тисячі – щонайменше. Дві тисячі розфарбованих у синє, перекошених од крику облич, дехто озброєний револьверами, дехто – арбалетами. Дві тисячі проти дюжини. Це все що від них лишилося, тут, на верхівці Єрихонського пагорба, під розпеченим небом. Джеймі мертвий, Алан мертвий, загинув від куль, випущених з револьверів його найкращих друзів – флегматичний, надійний Алан, який міг би їхати далі для власної безпеки, але вирішив цього не робити. І в Катберта стріляли. Скільки разів? П'ять? Шість? Його сорочка просякла багрянцем і прилипла до шкіри. Одна половина обличчя була всуціль заллята кров'ю, око на тій половині незряче випиналося над щокою. Але в нього ще був Роландів ріг, той, у який, за легендами, сурмив Артур Ельд. І він не хоче його віддавати, „бо я граю на ньому краще, ніж ти, – сміючись каже він Роландові. – забереш, коли я помру. Не забудь забрати, Роланде, це ж твоя власність.“

Катберт Олґуд, який колись в'їхав до баронії Меджис із грачиним черепом на луці сідла. „Вартовий“, – називав його Катберт і розмовляв з ним, як з живим, бо так йому хотілося. Іноді він доводив Роланда до сказу своєю нерозважністю, і ось він тепер під пекучим сонцем, насилу переставляє ноги, бредучи до нього, з револьвером, з якого курить димок, у одній руці та Ельдовим рогом у другій, скривавлений, напівосліплий, майже мертвий… Але він сміється. О боги, сміється.

– Роланде! – гукає він. – Нас зрадили! Вони переважають чисельністю! Позаду море! Ми заманили їх у пастку! Атакуємо?

І Роланд розуміє, що він має рацію. Якщо вже їхнім пошукам Темної вежі судилося обірватися тут, на Єрихонському пагорбі, коли їх зрадив один зі своїх і налетіли варварські рештки війська Джона Фарсона, то нехай цей кінець буде величним.

– Так! – кричить Роланд. – Дуже добре. Ви, що з замку, до мене! До мене, стрільці! Я кажу, до мене!

– Що ж до стрільців, Роланде, – каже Катберт, – то я тут. Ми останні.

Роланд дивиться на нього й обіймає під тим мерзосвітним небом. Він відчуває, як горить Катбертове тіло, його тремтливу слабкість. Берт сміється.

– Гаразд, – хрипким голосом мовить Роланд, оглядаючи жалюгідну жменьку своїх людей. – Йдемо у наступ. І помилування не буде.

– Авжеж. Яке там, убиватимемо всіх, – каже Катберт.

– Навіть якщо вони здадуться.

– Звісно! – погоджується Катберт і сміється ще гучніше. – Навіть якщо кожен із двох тисяч складе зброю.

– Тоді сурми в той довбаний ріг.

Катберт підносить ріг до скривавлених губ і щосили сурмить – востаннє, бо потім, коли ріг вислизне з його пальців, за хвилину (неважливо, за п 'ять хвилин, чи десять – у цій останній битві час не має значення), Роланд не підніме його з землі. Охоплений горем і жагою крові, він геть забуде про Ельдів ріг.

А тепер, друзі… Хайл!

– Хайл! – луною відгукується остання дюжина вояків під палючим сонцем. Це кінець: для них, для Ґілеаду, для всього, – і йому тепер байдуже. На нього напливає стародавня червона лють, суха й звіряча, й затоплює розум. „Востаннє, – думає він. – Нехай буде так“.

– До мене! – волає Роланд з Гілеаду. – вперед! За вежу!

– За вежу! – хитаючись, кричить позаду нього Катберт. В одній руці він здіймає до неба Ельдів ріг, у другій – револьвер.

– Полонених не брати! – пронизливо кричить Роланд. – ПОЛОНЕНИХ НЕ БРАТИ!

Вони кидаються вниз на синьолику орду Ґрісома, Роланд з Катбертом на чолі, і тієї миті, коли вони пролітають повз перших сіро-чорних ідолів, похилених у високій траві, а довкола свистять списи, стріли з арбалетів і кулі, лунають перші дзвоники. Він насилу витримує красу цієї мелодії – вона загрожує розірвати його на шматки своєю суворою величчю.

„Не зараз, – думає він, – о боги, не зараз. Дайте мені довершити почате. Довершити разом зі своїм другом і нарешті знайти спокій. Будь ласка“.

Він тягнеться, щоб узяти Катберта за руку. На мить відчуває липкі від крові пальці свого друга, там, на Єрихонському пагорбі, де обірвалося його хоробре і веселе життя… А потім відчуття дотику зникає. Чи радше його пальці проходять крізь Бертові. Він падає, падає, світ темнішає, він падає, дзвоники калатають, каммен шаленіють, він падає („звучить по-гавайському, правда?“), і він падає, Єрихонський пагорб щезає, Ельдів ріг зникає, тепер є лише пітьма й червоні літери, що в ній горять, деякі з них – букви Високої Мови, їх він може прочитати, це слово…

П'ЯТЬ

…„СТІЙТЕ“. Хоча Роланд бачив, що люди переходять вулицю не зважаючи на знак. Вони кидали швидкі погляди в бік транспорту і бадьоро чимчикували вперед. Якийсь хлопець проскочив під носом у жовтого тек-сі. Водій викрутив кермо й розлючено побібікав. Хлопець безстрашно викрикнув щось у відповідь і показав водієві середній палець, потрусивши ним услід автівці. Роланд зрозумів, що цей жест навряд чи означав побажання довгих днів і приємних ночей.

У Нью-Йорку був вечір. Скрізь сновигали люди, але нікого з його ка-тету видно не було. Те, що єдиним з тих, хто тут опиниться, буде він, Роланд, стало повною несподіванкою. Не Едді, а він. Куди, в ім'я богів, йому тепер іти? І що там робити, якщо раптом дійде?

Згадай свою власну пораду, подумав він. Ти сказав їм: „Якщо опинитеся самі, нікуди не йдіть, лишайтеся на місці“.

Та чи означало це, що він має просто стояти (він глянув на зелений вуличний знак) на розі Другої авеню й П'ятдесят четвертої вулиці, знічев'я стежачи, як червоний напис „СТІЙТЕ“ змінюється на білий – „ІДІТЬ“?

Отак він стояв і розмірковував, аж поки його не вивів із задуми голос, несамовито високий від радості.

–  Роланде! Любчику! Озирнися, я за тобою! Простісінько позаду!

Роланд обернувся, всміхаючись, хоч уже знав, кого там побачить. Хоч як жахливо було знову пережити той день на Єрихонському пагорбі, та Сюзанна Дін відігнала цей спогад. З розкритими обіймами вона летіла до нього П'ятдесят четвертою вулицею, усміхнена й заплакана від радощів.

– Мої ноги! – щодуху кричала вона. – Мої ноги! Я знову маю ноги! О Роланде, дорогенький, хвала Людині-Ісусу, МЕНІ ПОВЕРНУЛИ МОЇ НОГИ!

ШІСТЬ

Вона кинулася йому в обійми, розцілувала в щоки, в шию, в лоб, ніс, губи, повторюючи знову і знову:

– Мої ноги, Роланде, ти бачиш, я ходжу, я бігаю, я маю мої ноги, хвалити Господа і всіх святих, я знову маю ноги.

– То тішся ними, люба, – сказав Роланд. У нього був один старий трюк (чи то пак звичка) – переходити на говірку місця, де він перебував. Нині то була говірка Кальї. Напевно, якби він вів більше часу тут, у Нью-Йорку, то невдовзі теж став би показувати середнього пальця навздогін тек-сі.

„Але я завжди залишатимусь аутсайдером, – подумав він. – Я навіть не можу до ладу вимовити слово „аспірин“. Щоразу, коли я намагаюся це зробити, слово виходить не таким, як слід“.

Вона взяла його за праву руку, навдивовижу сильно смикнула донизу і притулила до своєї гомілки.

– Відчуваєш? – вимогливо запитала вона. – Мені ж не ввижається?

Роланд розсміявся.

– Хіба це не ти щойно прибігла до мене, наче в тебе виросли крила, яку Рафа? Ти, Сюзанно. – Він поклав свою ліву, неушкоджену руку на її ліву ногу. – Дві ноги, кожна закінчується ступнею. – Він посерйознішав. – Треба роздобути тобі взувку.

– Нащо? Це ж сон. Напевно, сон.

Він подивився на неї пильним поглядом, і її усмішка поволі згасла.

– Ні? Не сон?

– Це тодеш. Ми справді тут, фізично. Якщо ти поріжеш ногу, Міє, то завтра, коли отямишся біля вогнища, матимеш поріз.

Це ім'я вирвалося в нього майже – але не зовсім – мимохіть. І тепер він чекав, увесь підібравшись, чи вона помітить. Якщо помітить, то він вибачиться й скаже, що перед тодешем він бачив сон про людину, яку він знав багато років тому (хоча після Сюзен Дельґадо в його житті була лише одна важлива жінка, і звали її не Мія).

Але вона не помітила, і Роланд не надто здивувався.

Тому що коли задзвонили каммен, вона готувалася піти на чергове полювання в подобі Мії. І на відміну від Сюзанни, Мія мала ноги. Вона розкошує у великій залі смачною їжею, вона розмовляє зі своїми друзями, вона не поїхала до Моргаузу чи Неморгаузу, і вона має ноги. Тож ця жінка має ноги. Ця жінка поєднує в собі обох жінок, хоча й не підозрює про це.

Раптом Роландові дуже захотілося, щоб Едді не з'явився. Він міг відчути різницю, навіть якщо сама Сюзанна її не відчуває, а цього не можна було допускати. Якби в Роланда було три бажання, як у принца-знайди в дитячій казці, то зараз вони зводилися б до одного: розібратися з клопотами в Кальї Брин Стерджис, поки вагітність Сюзанни – вагітність Мії – не почала впадати у вічі. Розв'язувати обидві проблеми водночас буде важко.

Чи навіть неможливо.

Вона дивилася на нього, і в її широко розплющених очах було німе питання. Не тому що він назвав її чужим ім'ям, просто їй хотілося знати, що вони робитимуть далі.

– Це твоє місто, – сказав він. – Я б хотів подивитися книгарню. І пустир. – Він помовчав. – І троянду. Відведеш мене?

– Ну, як сказати, – роззирнулася вона. – В тому, що це моє місто, жодних сумнівів, але Друга авеню вже виглядає дещо інакше, ніж тоді, коли Детта їздила на свої злодійські роздобутки до „Мейсіз“.

– Отже, ти не зможеш знайти книгарню і пустир? – розчаровано, проте без зневіри спитав Роланд. Вони відшукають ці місця. Завжди знайдеться…

– Та без проблем, – відповіла вона. – Вулиці ж ті самі. Нью-Йорк– це сітка, Роланде. Авеню перетинають вулиці. Елементарно і просто. Ходімо.

Загорівся напис „СТІЙТЕ“, але Сюзанна, роззирнувшись по боках, взяла його за руку, й вони перейшли П'ятдесят четверту. Вона ступала впевнено, широкими кроками, хоч і була боса. Квартали тут були короткими, але скрізь, куди не кинь оком, були екзотичні крамнички. Роланд нічого не міг із собою вдіяти – як роззява, зачудовано роззирався навколо, але неуважність не зашкодила йому: хоч на тротуарах було повно людей, ніхто в них не врізався. Втім, Роланд чув цокіт своїх підборів об асфальт і бачив їхні з Сюзанною тіні в прямокутниках світла вітрин.