Текст книги "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 45 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

„Ми майже присутні, – подумав він. – Якби сила, що перекинула нас сюди, була могутнішою, ми перебували б тут“.

Та він розумів, що ця сила може стати могутнішою, якщо Каллаген мав рацію стосовно тієї речі, що була схована під цеглинами церковної підлоги. В міру їх наближення до містечка та до речі, яка все це спричиняла…

Раптом Сюзанна поторсала його за руку, і Роланд зупинився.

– Що, ногу поранила?

– Ні, – сказала вона, злякано, як помітив Роланд. – Чому так темно?

– Сюзанно, зараз вечір.

Вона роздратовано стиснула його руку.

– Бачу, не сліпа. Невже ти… – На мить вона завагалася. – Невже ти не відчуваєш?

І Роланд зрозумів, про що вона говорить. Темряву на Другій авеню важко було назвати справжньою. Стрілець досі не міг збагнути, як ці люди з Нью-Йорка так марнували ті речі, що їх у Ґілеаді вважали за велику рідкість і цінність: папір, воду, рафіновану олію, штучне світло. Це світло зараз оточувало їх звідусіль. Сяяли вікна крамниць (хоч переважно зачинені, але їхні вітрини підсвічувалися), сліпучими вогнями сяяв заклад, де продавали брутерботи, під вивіскою „Блімпіз“, а над усім цим лилося помаранчеве світло електричних ламп, що наче просочувало повітря своїми променями. Втім, Сюзанна не помилялася. Попри помаранчеві лампи, в повітрі витала якась чорнота, немовби оточуючи пішоходів на цій вулиці. І він згадав, що того дня сказав йому Едді: „Все це діло здев'ятнадцятіло“.

Але ця пітьма, що сприймалася радше відчуттями, а не зором, не мала жодного стосунку до дев'ятнадцяти. Щоб зрозуміти, що тут відбувається, треба було відняти шість. І тієї миті Роланд уперше повірив у достовірність слів Каллагена.

– Чорна Тринадцятка, – мовив він.

– Що?

– Вона перенесла нас сюди, відправила у тодеш. Її ми відчуваємо довкола. Це не те саме, як тоді, коли я мандрував усередині грейпфрута, але схоже.

– Відчуття погане, – тихо відказала Сюзанна.

– Бо вона сама погана. Чорна Тринадцятка – найгірша з усіх речей, що досі існують у світі з часів Артура Ельда. Проте чаклунську веселку було створено не тоді. Я впевнений, що вона існувала раніше…

– Роланде! Агов, Роланде! Сьюз!

Вони озирнулися на голос, і попри занепокоєння, що охопило його раніше, Роланд полегшено зітхнув, побачивши не лише Едді, а і Джейка та Юка. Їх відділяло півтора кварталу. Едді махав рукою. Сюзанна несамовито затрясла рукою у відповідь. Роланд якраз встиг ухопити її за руку, перш ніж вона помчала назустріч Едді (вочевидь, саме це вона й збиралася зробити).

– Бережи ноги, – нагадав він. – Нам не треба, щоб ти повернулася на той бік із зараженням крові.

Дійшли згоди в тому, щоб іти швидкою ходою. Едді та Джейк, обидва взуті, побігли їм назустріч. Пішоходи розступалися перед ними, не глянувши, навіть не припиняючи розмови. Але, придивившись, Роланд помітив, що це не зовсім так. Маленький хлопчик, якому було не більше трьох років, чеберяв ніжками поряд з матір'ю. Жінка нікого не завважила, зате малий широко розплющив оченята й стежив поглядом за Джейком та Едді, коли ті їх оббігали… а тоді простягнув руку, наче хотів погладити Юка, який діловито дріботів за господарем.

Едді обігнав Джейка й першим опинився коло Роланда та Сюзанни. Спершу обійнявши, він відсторонив її від себе на відстань витягнутої руки й подивився на неї. І його погляд, як відзначив про себе Роланд, мало різнився від погляду малюка.

– Що скажеш, котику? – нервово спитала Сюзанна, наче жінка, що постала перед своїм чоловіком з новою, радикально зміненою зачіскою.

– Набагато краще, – сказав Едді. – Я кохаю тебе і без них, але вони направду розкішні. Господи, та ти тепер вища за мене!

Помітивши, що так і є, Сюзанна розсміялася. Юк понюхав щиколотку, якої ще не було, коли він востаннє бачив цю жінку, і теж засміявся. Сміх вийшов дивним напівгавкотом, але то таки був сміх.

– Гарні ноги, Сьюз, – сказав Джейк, і недбалий тон цього компліменту знову розсмішив Сюзанну. Але хлопчик цього не помітив – він уже повернувся до Роланда. – Ти хочеш пошукати в книгарні?

– А там є що подивитися?

Джейк спохмурнів.

– Взагалі-то, навряд. Вона зачинена.

– Якщо в нас ще є час перед поверненням, я хотів би сходити на пустир. І побачити троянду.

– Не болять? – спитав Едді, пильно придивляючись до Сюзанни.

– Відчуття чудове, – сміючись, відказала вона. – Просто неймовірне.

– Ти наче змінилася.

– Ще б пак! – вигукнула вона і станцювала босоніж невеличку джиґу. Відколи вона востаннє танцювала, чимало води спливло, тож піднесення, яке вона відчувала, цілком компенсувало брак грації. Тим часом до гурту обшарпаних мандрівників, розмахуючи портфелем, наближалася жінка в діловому костюмі. Вже біля них вона раптом рвучко звернула вбік і навіть кілька кроків пройшла проїжджою частиною, аби їх оминути. – Авжеж, я змінилася, я знову маю ноги!

– Як у тій пісні, – сказав їй Едді.

– Га?

– Не зважай. – Едді обійняв її за талію. Але від пильного ока Роланда не сховалося те, що він досі дивився на неї якось запитально. „Як пощастить, то він це облишить“, – подумав Роланд.

Саме це й зробив Едді. Він поцілував Сюзанну в кутик рота й обернувся до Роланда.

– То що, хочеш побачити славетний пустир і не менш славетну троянду? Я так само. Джейку, веди нас.

СІМ

Джейк повів їх Другою авеню, зупинившись лише на мить: щоб вони могли одним оком зазирнути до „Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму““. Втім, у цій крамниці ніхто світла не марнував, тож і побачити вони нічого не змогли. Роланд сподівався, що побачить табличку меню, але її надворі не було.

– Мабуть, він щодня її міняє, – сказав Джейк, прочитавши його думки у той буденний спосіб, яким користуються люди, що мають спільний кхеф.

– Можливо, – кивнув Роланд. Він ще на мить затримався коло вітрини, але не міг нічого роздивитися всередині, крім полиць, що потопали в темряві, кількох столиків і прилавка, про який згадував Джейк, – той, за яким старі сьорбали каву й грали в цьогосвітню версію замків. Нічого не видно, та дещо відчутно, навіть крізь шибку. Дух відчаю і збитків. Якби то був запах, подумав Роланд, то смерділо б чимось кислим і трохи несвіжим. Поразкою. Можливо, хорошими мріями, що так і не проросли. Непоганий важіль впливу для такого, як Енріко „Скеля“ Балазар.

– Надивився? – спитав Едді.

– Так. Ходімо.

ВІСІМ

Для Роланда мандрівка через вісім кварталів: від перетину Другої й П'ятдесят четвертої до рогу Другої та Сорок шостої, – була відвідинами якоїсь країни, в існування якої він дотепер насилу вірив. „Цікаво, чи дивується Джейк?“ – подумав він. Жебрака, що циганив копієчку, не було, проте ресторанчик, близько якого він сидів, був на місці: „Чу-Чу“. То було на розі Другої та П'ятдесят другої. Проминувши ще один квартал, вони побачили музичну крамницю „Вежа могутності“, досі відчинену – на табло годинника над дверми, який повідомляв час за допомогою великих електричних цяток, видніло, що зараз лише чотирнадцять хвилин по восьмій вечора. Крізь відчинені днері долинали гучні звуки. Гітари й барабани. Музика цього світу. Вона нагадувала жертовну музику Сивих у Ладі. А власне, чому ні? Це місто й було Ладом – його викривленим відображенням у іншому місці й часі. Щодо цього Роланд не мав жодних сумнівів.

– Це „Ролінг Стоунз“, – сказав Джейк, – але не та пісня, яку я чув того дня, коли побачив троянду. Тоді грали „Пофарбую начорно“.

– А цієї ти не впізнаєш? – спитав Едді.

– Впізнаю, але не можу згадати її назву.

– Ти що, – сказав Едді. – Це ж „Дев'ятнадцятий нервовий зрив“.

Сюзанна зупинилася і озирнулася.

– Джейку?

Джейк кивнув.

– Він має рацію.

А Едді тим часом уже витяг шматок газети з-під дверей сусідньої крамниці, затягнутих захисною ролетою. То був один із розділів „Нью-Йорк Таймз“.

– Любий, а мама тебе не вчила, що у культурних людей не заведено копирсатися в смітті? – поцікавилася Сюзанна.

Едді пустив її шпильку повз вуха.

– Дивіться. Погляньте усі.

Роланд нахилився, майже впевнений, що зараз побачить новину про ще одну велику пошесть, але нічого аж настільки вбивчого не помітив. Принаймні на свій погляд.

– Прочитай мені, що там написано, – попросив він Джейка. – Я не можу розібрати літери, вони вилітають у мене з голови. Певно, тому, що ми в тодеші, у міжсвітті…

– РОДЕЗІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ПОСИЛЮЮТЬ КОНТРОЛЬ НАД МОЗАМБІЦЬКИМИ СЕЛАМИ, – прочитав Джейк. – ДВОЄ РАДНИКІВ КАРТЕРА ПРОРОКУЮТЬ ЗАОЩАДЖЕННЯ МІЛЬЯРДІВ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. А внизу: КИТАЙЦІ ЗІЗНАЮТЬСЯ, ЩО ЗЕМЛЕТРУС 1976 РОКУ БУВ НАЙСМЕРТОНОСНІШИМ ЗА ОСТАННІ ЧОТИРИ СТОЛІТТЯ. Також…

– Хто такий Картер? – спитала Сюзанна. – Президент до… Рональда Рейгана? – Останні два слова вона супроводила виразним підморгуванням. Едді так і не спромігся переконати її в тому, що він не жартує і Рейган справді був президентом. Також вона не повірила Джейкові, коли хлопчик сказав: „Я знаю, це звучить дико, але в це можна повірити, тому що Рейган був губернатором Каліфорнії“. Сюзанна просто розсміялася й кивнула на знак того, що високо оцінює багатство його уяви. Вона знала, що це Едді намовив його вигадати цю історію, але вона не дасть підчепити себе на гачок. Вона ще сяк-так могла уявити собі Пола Ньюмена [27]27
  Американський актор, нар. 1925 р.


[Закрыть]на посту президента, можливо, навіть Генрі Фонду, котрий у „Системі безпеки“ [28]28
  Англ. назва «Fail Safe», фільм 1964 p., одну з ролей у якому виконав Генрі Фонда.


[Закрыть]мав вельми президентський вигляд. Але ведучий „Днів Долини смерті“? [29]29
  Остання акторська робота Р. Рейгана в телесеріалі «Дні Долини смерті» (1964–1965).


[Закрыть]Та ви що.

– Забудь про Картера, – сказав Едді. – Подивіться на дату.

Роланд намагався, але літери й цифри весь час розпливалися. Щойно текст складався у літери Високої Мови, які він міг прочитати, як вони розбігалися й знову шикувалися в якусь маячню.

– Що то за дата, заради твого батька?

– Друге червня, – прочитав Джейк і подивився на Едді. – Але якщо там, звідки ми прийшли, і тут час однаковий, то хіба сьогодні не перше червня?

– Не однаковий, – похмуро сказав Едді. – Аж ніяк. Тут, на цьому боці, час плине швидше. Гра почалася. І години в грі біжать дуже швидко.

Роланд замислився.

– Тож, якщо ми повертатимемося сюди, то щоразу час буде повільніший?

Едді кивнув.

Розмовляючи не лише з іншими, а й з самим собою, Роланд повів далі.

– За кожну хвилину, яку ми проживаємо на іншому боці, у Кальї, тут минає півтори. Чи, можливо, навіть дві.

– Ні, не дві, – заперечив Едді. – Тут я впевнений. Час пливе швидше, але не вдвічі. – Проте тривожний погляд, яким він зиркнув на дату в газеті, свідчив, що він у цьому не впевнений.

– Навіть якщо й так, – сказав Роланд, – усе, що ми можемо, – йти вперед.

– До п'ятнадцятого липня, – додала Сюзанна. – Коли Балазар і його джентльмени перестануть бути чемними.

– Може, варто покинути цих кальїнців, нехай собі роблять, як знають, – сказав Едді. – Мені самому неприємно це казати, Роланде, але я так думаю.

– Ми не можемо цього зробити, Едді.

– Чому?

– Тому що у Каллагена є чорна Тринадцятка, – пояснила Сюзанна. – Його ціна за неї – наша допомога. Нам потрібна ця річ.

Роланд похитав головою.

– Він віддасть її будь-що. Мені здавалося, я вам чітко це пояснив. Він боїться її.

– Ага, – сказав Едді. – Я теж.

– Ми повинні їм допомогти, бо це шлях Ельда, – сказав Роланд, звертаючись до Сюзанни. – А ще тому, що шлях ка – це завжди шлях обов'язку.

Йому здалося, що в глибині її очей майнув якийсь проблиск, наче він сказав щось смішне. Але розсмішив він не Сюзанну. То була чи Детта, чи Мія. Питання тільки в тому, котра з них. Чи обидві?

– Тут так неприємно, – сказала Сюзанна. – Ця пітьма.

– На пустирі буде краще, – запевнив Джейк. Він перший покрокував далі тротуаром, і всі пішли за ним. – Троянда робить усе навколо кращим. Побачите.

ДЕВ'ЯТЬ

Перетнувши П'ятдесяту, Джейк пришвидшив ходу. На ближчому до центру боці Сорок дев'ятої перейшов на повільний біг. А на розі Другої та Сорок восьмої помчав щодуху. Він нічого не міг із собою вдіяти. На Сорок восьмій світлофор трохи посприяв йому зеленим, але щойно Джейк ступив на тротуар, заблимав червоним.

– Джейку, зачекай! – погукав ззаду Едді, але Джейк не зупинився. Напевно, не міг зупинитися. Едді теж відчував непереборний потяг до троянди. Роланд і Сюзанна – також. У повітрі наростало дзижчання, тихеньке і приємне – повна протилежність до бридкої чорноти, що вирувала довкола.

Для Роланда це гучання принесло із собою спогади про Меджис і Сюзен Дельґадо. Про поцілунки на матраці з пахучої трави.

Сюзанна пригадала, як малою залазила на коліна батькові й притулялася гладенькою дитячою щокою до шорсткого светра. Як заплющувала очі й глибоко вдихала його неповторний запах: суміш файкового тютюну, гаультерії і „Мастеролу“, [30]30
  Знеболювальна мазь, яку застосовують у лікуванні застудних захворювань і артриту.


[Закрыть]який він втирав у зап'ястки, де артрит почав гризти його в двадцять п'ять років – неймовірно ранньому віці. Ці пахощі означали для неї одне: що все добре.

Едді поринув у спогади про подорож до Атлантик-Сіті, куди вони їздили з матір'ю, коли йому було п'ять-шість років, не більше. Мати з Генрі пішли купити морозива, а йому місіс Дін наказала сидіти на тротуарі: „Будь тут і нікуди не відходь, поки ми не повернемося“. І він послухався. Він міг би цілісінький день так просидіти, дивлячись униз на пляж, що полого спускався до моря, і на сірі хвилі океану, що накочували й відпливали. Над піною, перекрикуючись, гойдалися чайки. Щоразу, коли хвилі відкочували, вони оголювали смугу мокрого коричневого піску, такого нестерпно блискучого, що Едді не міг на нього дивитися, не мружачись. Плюскіт хвиль заповнював собою весь світ і водночас заколисував. „Я міг би просидіти тут вічно, – думав він. – Бо тут красиво, спокійно і… все як слід. Тут усе до ладу“.

Саме це вони напрочуд сильно відчували зараз усі вп'ятьох (і Юк також) – то було відчуття добра, чудесного, прекрасного і доладного.

Навіть не перезирнувшись, Роланд і Едді підхопили Сюзанну під лікті, підняли її босі ноги над хідником і понесли. На перехресті Другої й Сорок сьомої транспорт їхав суцільним потоком, але Роланд виставив уперед руку на світло фар, що наближалися, й викрикнув: „Хайл! Ім'ям Ґілеаду зупиніться!“

І автомобілі зупинилися. Заверещали гальма, застукотіли передні крила об задні, задзеленчали розбиті шибки, але потік спинився. Роланд і Едді перейшли дорогу в сяйві фар під какофонію клаксонів, несучи між собою Сюзанну з відновленими (і вже дуже брудними) ногами, що на три дюйми відірвалися від землі. Вони наближалися до рогу Другої авеню й Сорок шостої вулиці, і їхнє відчуття радості та єдності дужчало. Роланд відчував, як гучання троянди шалено циркулює в його крові.

„Так, – подумав він. – Так, богами клянуся. Це воно. Можливо, це не просто двері до Темної вежі, а сама вежа. О боги, ну і сила! Тягне, немов магнітом! Катберте, Алане, Джеймі… якби ж то ви були тут!“

Джейк стояв на розі Другої й Сорок шостої, втупившись поглядом у дощаний паркан п'ять футів заввишки. По його щоках струменіли сльози. З темряви за огорожею линуло потужне гармонійне бриніння – звук безлічі голосів, що зливалися в один і співали одну неосяжну відкриту ноту. „Тут твоє „так“, – казали голоси. – Тут твоє „можна“. Тут вдалий збіг обставин, щаслива зустріч, гарячка, що відпустила перед світанком і залишила твою кров. Тут бажання, що здійснюється, і погляд, що тебе розуміє. Тут доброта, яку тобі дарували, так навчаючи передавати далі. Тут здоровий глузд і чіткість мислення, з якими ти вже подумки попрощався. Тут усе добре“.

Джейк повернувся до своїх супутників.

– Ви це відчуваєте? Відчуваєте?

Роланд кивнув. Едді теж.

– Сьюз? – спитав хлопчик.

– Це чи не найпрекрасніша річ у світі, – сказала Сюзанна. „Чи не вважає вона, – подумав Роланд, – це найпрекраснішим“. Також його погляду не уникло те, як вона, говорячи це, торкнулася свого живота й погладила його.

ДЕСЯТЬ

Афіші, які запам'ятав Джейк, були на місці – Олівія Ньютон-Джон у мюзик-холі „Радіо-сіті“, виступ групи „Джі Ґордон Лідді“ та „Ґротс“ в клубі „Мерк'юрі Лаунж“, фільм жахів „Війна зомбі“, попередження „Стороннім вхід заборонено“. Але…

– А цього не було, – сказав він, показуючи на темно-рожеве графіті. – Колір той самий, і букви, схоже, писала одна й та сама людина, але коли я тут був, слова були іншими. То був віршик про Черепаху. „ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви“. І ще щось про те, що треба йти за Променем.

Підступивши ближче, Едді прочитав: „О СЮЗАННА МІО, дволика моя ти. Який дивний збіг: Дон була у „Діксі-Піг“ у дев'яносто дев'ятім“. І перевів погляд на Сюзанну.

– Що це, в біса, означає? Сьюз, ти часом не знаєш?

Вона похитала головою. Її очі стали дуже великими. Налякані очі, подумав Роланд. Але котра з них була наполохана? Цього він збагнути не міг. Знав лишень, що Одетта Сюзанна Голмс була дволикою, відколи вони познайомилися, і що „міо“ звучало дуже схоже на „Мія“. Проте гук, що долинав із пітьми за парканом, заважав зосередитися на цих думках. Він хотів негайно побачити, звідки йде це гучання. Потребував цього, як людина, що помирає від спраги, потребує води.

– Ходімо, – сказав Джейк. – Можна перелізти просто тут. Це неважко.

Глянувши на свої босі брудні ноги, Сюзанна відступила на крок назад.

– Я пас, – сказала вона. – Я не можу. Без взуття не можу.

Цілком логічно, подумав Роланд, але головна причина не в цьому. Туди не хотіла йти Мія. Вона розуміла, що може статися щось жахливе, якщо вона це зробить. Статися з нею і з її дитиною. Якусь мить він хотів було наполягти на своєму, щоб сама троянда подбала про дитину в її череві й нову особистість, що його тривожила, настільки сильну, що Сюзанна опинилася тут з ногами Мії.

Ні, Роланде.То був голос Алана. Він завжди володів хистом передавати думки, найсильнішим з-поміж них усіх. Зараз не час і не місце для цього.

– Я залишуся з нею, – сказав Джейк. У його голосі чувся величезний жаль, але без крихти вагання. І тієї миті Роланда захопила хвиля любові до хлопчика, якому він колись дав померти. Він чув, як той неосяжний голос з темряви за огорожею співає про цю любов. І про легке прощення на противагу до важкого вимушеного маршу спокути гріха? Йому видавалося, що це він також чув.

– Не треба, – сказала вона. – Йди з ними, зайчику. Я не пропаду. – Вона всміхнулася їм усім. – Це ж і моє місто також. Я цілком можу сама про себе подбати. Крім того… – вона стишила голос, наче виповідала величезну таємницю. – Мені здається, ми тут невидимки.

Едді знову подивився на неї підозріливо й прискіпливо, неначе запитуючи, як вона може не йти з ними, босі в неї ноги чи взуті. Але цього разу Роланда це не стурбувало. Таємниця Мії була в безпеці, принаймні поки що. Поклик троянди був надто невідпорним, щоб Едді міг зараз думати про інші речі. Йому до нестями кортіло якнайшвидше перестрибнути через паркан.

– Ми маємо триматися разом, – зрештою пересилив себе він. – Щоб не заблукати, коли повертатимемося. Це ж твої слова, Роланде.

– Чи далеко звідси до троянди, Джейку? – спитав Роланд. Співочий гомін у вухах був як вітер, у його супроводі важко було говорити. І важко думати.

– Ближче до середини пустища. Може, за тридцять ярдів звідси, чи менше.

– Щойно почуємо дзвоники, – проінструктував Роланд, – мчимо щодуху до паркану й Сюзанни. Всі втрьох. Домовилися?

– Згода, – сказав Едді.

– Всі втрьох і Юк, – уточнив Джейк.

– Ні, Юк залишається з Сюзанною.

Джейк насупився: йому це не сподобалося. Та Роланд і не сподівався, що він зрадіє.

– Джейку, в Юка теж босі лапи… а хіба не ти казав, що там повно битого скла?

– Та-а-ак. – Через силу. Неохоче. Джейк опустився на одне коліно й поглянув у чудові Юкові очі з золотистою облямівкою. – Юку, будь із Сюзанною.

– Юк! Ою! – Юк із Сюзанною. Джейка це вдовольнило. Він підвівся, повернувся до Роланда й кивнув.

– Сьюз? Не передумала? – спитав Едді.

– Ні. – 3 притиском. Без вагань. Роланд був майже впевнений, що це Мія перебрала керування на себе і тепер натискає на важелі й повертає ручки. Майже. Бо цілковитої певності не було навіть зараз. Наспіви троянди унеможливлювали будь-яку впевненість, крім однієї – все, геть усе, буде добре.

Кивнувши, Едді поцілував її в кутик рота й підступив до паркану з дивним віршиком: „О СЮЗАННА МІО, дволика моя ти“. Сплівши пальці рук, зробив з двох своїх долонь приступку. Джейк скористався нею і зник за парканом, як подмух вітерцю.

– Ейк! – крикнув Юк і принишк біля Сюзанниних босих ніг.

– Едді, ти наступний, – Роланд зчепив уцілілі пальці своїх рук, щоб Едді міг, як Джейк, скористатися сходинкою, але Едді просто сперся на паркан і перестрибнув на той бік. Наркоман, якого Роланд уперше зустрів у літаку, що збирався приземлитися в аеропорту Кеннеді, ніколи б на таке не спромігся.

– Залишайтеся на місці. Обоє. – Можливо, він мав на увазі жінку й пухнастика-шалапута, але дивився лише на жінку.

– Ми не пропадемо, – повторила вона й нахилилася погладити Юкову шовковисту шубку. – Правда, малюк?

– Юк!

– Іди дивися на свою троянду, Роланде. Поки ще є змога.

Роланд востаннє подивився на неї поглядом, у якому прозирав сумнів, потім взявся за паркан. Наступної миті він зник з поля зору, залишивши Сюзанну та Юка стояти на перехресті, найвелелюднішому і найжвавішому в цілому всесвіті.

ОДИНАДЦЯТЬ

Поки вона чекала, коїлися дивні речі.

Там, звідки вони прийшли, біля крамниці „Вежа могутності“, годинник на будівлі банку показував то час, то температуру: 8:27, 64. 8:27, 64. 8:27, 64. А потім зненацька став показувати 8:34, 64. 8:34, 64. Вона ні на мить не відводила від годинника погляду, могла в цьому поклястися. Може, щось сталося з електронікою табло?

„Напевно, – подумала вона. – Інакше що?“ Вона вирішила, що то пусте. Але чому тоді світ навколо наче змінився? Навіть на вигляд.

Напевно, це моя електроніка схибила.

Юк заскімлив і витягнув до неї свою довгу шию. І тієї ж миті вона збагнула, чому світ виглядає інакше. Крім семи хвилин, що непомітно вислизнули з її уваги, все навколо знову набуло колишнього, надто знайомого вигляду. Вигляду знизу. Вона була ближче до Юка, тому що опинилася ближче до землі. Прекрасні ноги нижче коліна й ступні, з якими вона прокинулася у Нью-Йорку, зникли.

Як це сталося? Коли? В ті проґавлені сім хвилин?

Юк знову заскімлив, цього разу мало не загавкав. Він дивився кудись повз неї, за спину. Сюзанна повернулася, щоб подивитися, що він там побачив. Прямуючи на їхній бік, Сорок шосту саме перетинало півдюжини людей. П'ятеро мали цілком нормальний вигляд. Шостою ж була бліда жінка в сукні, позеленілій від моху. В її очницях було темно й чорно. Розкритий рот, здавалося, відвисав до грудної кістки, і Сюзанні було добре видно, що по нижній губі повзе зелений хробак. Люди, що переходили вулицю, сторонилися її, так само, як інші пішоходи на Другій авеню давали пройти Роландові та його друзям. Сюзанна здогадалася, що в обох випадках нормальніші перехожі відчували щось надприродне й остерігалися його. Та тільки ця жінка була не в тодеші.

Ця жінка була мертва.

ДВАНАДЦЯТЬ

Поки вони, спотикаючись, брели через засмічений і всіяний битою цеглою пустир, гомін дедалі гучнішав. Як і колись, Джейк усюди, в кожній тіні, в кожному закутні, бачив обличчя. Ґешер і Гутс, Цок-Цок і Флеґ. Посіпаки Елдреда Джонаса – Діпейп і Рейнолдз. Його мати, батько й економка Ґрета Шоу, яка трохи нагадувала Едіт Банкер з телесеріалу й завжди стинала шкоринки з його сендвічів. Ґрета Шоу, яка часом називала його Бамою, але то була таємниця, яку знали тільки вони двоє.

Едді бачив своїх колишніх друзяк з району: Джиммі Поліо, клишоногого хлопця, і Томмі Фредерікса, який завжди так переймався вуличними іграми в стікбол, що корчив різні міни, тож діти прозвали його Томмі Геловін. Там був Шкіпер Бреніґен, який не побоявся б побитися з самим Аль Капоне, як би Аль Капоне наважився поткнути носа до їхнього району. І Збіса Скажений Угорець Чаба Драбнік. У купі битої цегли він бачив лице своєї матері, її блискучі очі складалися зі шматочків розбитої пляшки безалкогольного напою. Бачив свою подругу, Дору Бертолло (хлопці на районі охрестили її Цицьками Бертолло, бо груди вона мала справді величезні, завбільшки з два довбані кавуни). І, авжеж, там був Генрі, Генрі, який стояв у найтемнішому закапелку й дивився на нього. Тільки Генрі був усміхнений, а не насуплений, як зазвичай, і виглядам не вмазаним, а тверезим. Він виставив уперед руку й підняв палець угору: супер, Едді. „Давай, – зашепотів гомін, тепер голосом Генрі Діна. – Давай, Едді, покажи їм, з якого ти тіста. Хіба я не казав пацанам? Коли ми курили цигарки Джиммі Поліо в закутку за „Далі“, хіба я не казав? „Мій брателло самого чорта переконає плигнути в огонь“. Га?“ – Так, казав. Справді казав. „Я завжди так думав, – шелестів на вухо гомін. – Я завжди тебе любив. Хоч іноді й варив з тебе воду, але любив. Ти був моїм меншеньким братиком“.

Едді заплакав. Але то були хороші сльози.

У цих темних руїнах, засипаних будівельним сміттям, Роланд уздрів усіх привидів свого життя: від матері й няньки аж до їхніх гостей з Кальї Брин Стерджис. І з кожним кроком відчуття правильності дужчало. Відчуття, що всі його важкі рішення, весь біль, втрати й пролита кров, зрештою, були не марними. Адже була причина. І була мета. І були життя та любов. Усе це він почув у пісні троянди й невдовзі розплакався сам. Найбільше – від полегшення. Добутися сюди було непросто. Багато людей полягло дорогою. Але тут вони жили, тут співали разом із трояндою. Врешті, його життя не було марним.

Вони взялися за руки й пішли вперед, допомагаючи один одному уникати дощок з гвіздками, що стирчали назовні, і дірок, в які легко можна було втрапити ногою й звихнути або навіть поламати щиколотку. Роланд не знав, чи може людина зламати собі щось у стані тодешу, але з'ясовувати це не мав жодного бажання.

– Заради цього й варто було жити, – хрипко промовив він.

Еідді кивнув.

– Тепер я точно не зупинюся. Навіть якщо загину.

Джейк склав пальці кружальцем: окей, мовляв, – і розсміявся. Звук його сміху потішив Роланда. На пустирі було темніше, ніж на вулиці, але помаранчеві ліхтарі на Другій і Сорок шостій відкидали достатньо світла, щоб можна було хоч трохи щось роздивитися. Джейк показав на табличку, що лежала на купі дощок.

– Бачите? Це вивіска делікатесної. Я витяг її з бур'янів. Тому вона там лежить. – Він крутнувся і тицьнув пальцем у інший бік. – Ой, дивіться!

Той щит не лежав, а стояв. Роланд і Едді повернулися, щоб його прочитати. Жоден не бачив його раніше, але на обох накотило потужне відчуття дежавю.

БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ

„МІЛЛЗ“ І „СОМБРА-НЕРУХОМІСТЬ“

МИ ЗМІНЮЄМО ОБЛИЧЧЯ МАНГЕТТЕНУ!

НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ – ЗАБУДОВА ЦІЄЇ ДІЛЯНКИ:

ЕЛІТНИЙ ЖИТЛОВИЙ БУДИНОК

„ЗАТОКА ЧЕРЕПАХИ“!

ТЕЛЕФОНУЙТЕ 661-6712, ЩОБ ЗНАТИ БІЛЬШЕ!

ВИ НЕ ПОШКОДУЄТЕ!

Як і казав Джейк, щит мав вельми непрезентабельний вигляд і потребував чи оновлення, чи повної заміни. Джейк не забув напис фарбою з балончика через увесь щит, і Едді пам'ятав його з Джейкової розповіді, не тому, що цей напис був якимось значущим, якраз навпаки – тому що він був дивним. Як і очікувалося, він був на місці. БАНҐО СКАНК. [31]31
  Потвора, страхопудало.


[Закрыть]Візитівка якогось вуличного грамузляльника.

– Мені здається, номер телефону на щиті тепер інший, – сказав Джейк.

– Справді? А який був раніше? – спитав Едді.

– Не пам'ятаю.

– Тоді звідкіля впевненість, що тепер він інакший?

У іншому місці, в інший час ці питання могли б роздратувати Джейка. Але тепер, під заспокійливим впливом троянди, він лише всміхнувся.

– Не знаю. Нізвідкіля, мабуть. Але він стовідсотково виглядає не так. Як табличка у вітрині книгарні.

Роланд не чув їхнього діалогу. У своїх ковбойських чоботах він переступав через цегляні кучугури, дошки й товчене скло, і його очі блищали навіть у темряві. Він побачив троянду. Поблизу неї, в тому місці, де Джейк знайшов свого ключа, щось лежало, та Роланд навіть не глянув, що то. Всю його увагу полонила троянда, що росла на трав'янистому клапті землі. Трава була забризкана пурпуровою фарбою. Він опустився на коліна. За мить Едді підійшов до нього ліворуч, а Джейк – праворуч.

Троянда міцно стулилася під пологом ночі, але коли всі вони стали навколішки, пелюстки стали розгортатися, немовби на знак привітання. Гомін, мов янгольський спів, заповнив собою весь пустир.

ТРИНАДЦЯТЬ

Попервах Сюзанна почувалася нормально. Вона трималася попри те, що втратила понад півтора фунта зросту – зросту тієї людини, якою вона прибула сюди, до Нью-Йорка, – і тепер знову повернулася до своєї знайомої (й огидно підлеглої) пози. Вона наполовину сиділа, наполовину стояла навколішках на брудному тротуарі, спираючись спиною об паркан, що оточував пустир. У голові промайнула саркастична думка: „Все, чого мені зараз бракує, – картонної таблички з написом і консервної бляшанки“.

Вона не втратила самовладання навіть тоді, коли побачила, як мертва жінка переходить через Сорок шосту вулицю. Рятував спів – як вона зрозуміла, голос троянди. Юк теж допомагав, притискаючись до неї своїм теплим тільцем. Вона попестила шовковисту шубку, щоб його справжність допомогла їй відновити душевну рівновагу. Вона знову і знову повторювала собі, що вона не схибнулася. Ну гаразд, не помітила вона, як спливло сім хвилин. Можливо. А може, стався якийсь збій у нутрощах того новомодного годинника. Ну добре, бачила вона мертву жінку, яка переходила через дорогу. Знову ж таки, можливо. Але то могла бути якась засмоктана наркоманка, у Нью-Йорку їх греблю гати…

Наркоманка, з чийого рота виповз зелений хробачок?

– Це могло мені привидітися, – сказала вона пухнастикові. – Правда ж?

Юк нервувався, не знаючи, куди йому раніше дивитися: на Сюзанну чи на автомобілі з увімкненими фарами, що мчали повз них і, напевно, здавалися йому велетенськими хижаками з очима-ліхтарями. Він нервово заскімлив.

– До того ж скоро хлопці повернуться.

– Опці, – з надією в голосі погодився пухнастик.

Чому я не пішла з ними? Едді міг би понести мене на спині, він безліч разів таке робив, з ранцем і без нього.

– Я не могла, – прошепотіла вона. – Просто не могла.

Тому що якась частка її душі боялася троянди. Боялася наближатися до неї. Невже це вона керувала її розумом ті сім зниклих хвилин? Сюзанна побоювалася, що так і було. Але зараз ця частка зникла. Забрала свої ноги й пішла ними гуляти Нью-Йорком зразка 1977 року. Погано. Але водночас вона забрала з собою Сюзаннин страх перед трояндою, а це вже було добре. Вона не хотіла боятися чогось настільки потужного і дивовижного.

Ще одне „я“? Думаєш, жінка, якій належали ноги, була іншою твоєю особистістю?

Інакше кажучи, різновидом Детти Волкер?

Від цієї думки в неї мало не вирвався крик. Тепер вона розуміла, як почувається жінка, якій за п'ять років після нібито вдалої операції лікар каже, що рутинна флюорографія виявила пляму на її легені.

– Тільки не це, – прошепотіла вона тихо й розпачливо, коли повз неї саме проходила група перехожих. Всі вони, як один, намагалися йти подалі від паркану, хоча для цього їм довелося ущільнитися на хіднику. – Не це. Цього не може бути. Я вже ціла. Я… мене полагодили.