Текст книги "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 45 страниц) [доступный отрывок для чтения: 17 страниц]

– Вейн мов той півник-флюгер, – сказав Телфорд і захихотів. – Куди вітер дмухне, туди він і поверне. Я б на твоєму місці не був такий упевнений в ньому, юний сей.

Едді хотів було пустити шпильку: «Якщо тобі здається, що ти на виборах, раджу подумати ще раз», – але знову змовчав. Рот на замку, все помічаєш, говориш мало.

– Може, ви хоч маєте скоростріли? – спитав Телфорд. – Чи гранати?

– Цілком можливо, – відповів Едді.

– Ніколи не чув про жінок-стрільців.

– Справді?

– Чи про малих хлопчаків-стрільців. Навіть учнів. Звідки нам знати, що ви ті, за кого себе видаєте? Скажи, прошу.

– На це питання не так просто відповісти, – сказав Едді. Телфорд подобався йому дедалі менше. Судячи з його віку, малих дітей у нього не було.

– Але люди хочуть знати, – наполягав Телфорд. – І, авжеж, до того, як ударить грім.

Едді згадав слова Роланда: «Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але після цього вже ніхто не в змозі буде скасувати прохання». Вочевидь, ці люди все ще цього не розуміли. І Телфорд також. Звісно, ще були питання, на які потрібно буде отримати відповіді, до того ж ствердні; Каллаген про це питав, і Роланд підтвердив. Питань було три. Перше – щось про поміч і оборону. Едді здогадувався, що цих питань ще не ставили, адже не було відповідної нагоди. Але сумнівався, що, коли настане слушна мить, їх ставитимуть у Залі зібрань. Відповіді мали дати прості люди, такі як Поселла й Росаріо, що навіть не здогадувалися про вагомість своїх слів. Люди, чиї діти таки були в небезпеці.

– Хто ти насправді? – не вгавав Телфорд. – Скажи, прошу.

– Едді Дін з Нью-Йорка. Сподіваюся, ти не ставиш під сумнів мою чесність? Я дуже на це сподіваюся.

Зненацька нашорошившись (відзначив з похмурою втіхою Едді), Телфорд відступив на крок назад. Страх не був кращим од поваги, але все ж ліпше, ніж нічого.

– Боже збав, мій друже! Боже збав! Але скажи мені, ти коли-небудь пускав у діло револьвера, якого носиш? Скажи, прошу.

Едді зрозумів, що Телфорд, хоч і побоювався, але не вірив йому. Можливо, його обличчя й манери занадто видавали в ньому того, колишнього Едді Діна, який справді був з Нью-Йорка, щоб цей сей з ранчо повірив, що він стрілець. Але Едді думав, що причина в іншому. Принаймні вона не така очевидна. Перед ним зараз була людина, що вирішила стояти осторонь й дивитися, як потвори з Краю грому крадуть у сусідів дітей. Напевно, такий чоловік просто не міг повірити в чіткі й остаточні відповіді, що їх давав револьвер. Але Едді вже добре знав ці відповіді. Він навіть полюбив їх. Згадався їхній перший жахливий день у Ладі: перегони на Сюзанниному візку під сірим небом у барабанному супроводі. Згадалися Френк, Ластер і моряк Топсі, і жінка на ім'я Мод, що стала навколішки поцілувати божевільного, якого пристрелив Едді. Що вона тоді сказала? «Дарма ви вбили Вінстона, у нього ниньки уродини». Щось таке.

– Пускав, і не тільки цей, а й «рюгер», – відрізав він. – І не раджу, друже, розмовляти зі мною таким тоном, наче ми тут обговорюємо якийсь влучний жарт.

– Якщо я образив тебе, стрільцю, благаю прощення.

Едді трохи розслабився. «Стрільцю».Принаймні сивочолому сучому синові вистачило клепки сказати це, навіть якщо він і не вірив.

Музиканти знову заграли туш. Їхній головний перекинув через голову ремінь гітари й загукав:

– Люди, годі вам уже їсти! Час трохи потанцювати й розтрусити пузця!

Звідусіль залунали радісні крики й десь затріскотіли вибухи, від яких рука Едді сама опустилася до револьвера, як це безліч разів робила в нього на очах Роландова рука.

– Спокійно, друже, – сказав Телфорд. – Це діти бавляться жнив'яними феєрверками, от і все.

– Зрозумів. Благаю прощення.

– Не варто. – Телфорд усміхнувся. Усмішка вийшла чарівною, достоту, як у Па Картрайта. І в ній Едді чітко прочитав одне: цей чоловік ніколи не стане на їхній бік. Хіба що вони викладуть на всезагальний огляд трупи всіх Вовків з Краю грому в цьому самому Павільйоні. Та й то… в такому разі він заявить, що від самого початку був за стрільців.

ВІСІМ

Танці тривали до сходу місяця. Тієї ночі небо було чисте, і місяць яскраво блищав на його тлі. Едді потанцював з кількома міськими леді. Двічі він вальсував із Сюзанною, тримаючи її в обіймах, а під час кадрилі вона навдивовижу граційно й точно розверталася та котила навскоси – алеманда ліворуч, алеманда праворуч – у своєму візку. У мінливому світлі смолоскипів її обличчя волого сяяло від задоволення. Роланд теж танцював, зграбно, але без особливого задоволення, як здалося Едді. (Тим більша несподіванка чекала на нього наприкінці вечора.) Джейк і Бенні Слайтмен кудись поділися. Одного разу Едді помітив, що вони стояли навколішках за деревом і грали в якусь гру, що підозріло нагадувала жбурляння ножа в стовбур.

Коли всі натанцювалися, почалися співи. Першими сумну любовну баладу завели музиканти. Потім вони виконали якусь пісню в швидкому темпі, настільки сильною кальїнською говіркою, що Едді не розібрав слів. Зате з криків та сміху чоловіків й повискування жінок зрозумів, що вона щонайменше трохи сороміцька. Дехто зі старіших затуляв вуха.

Після перших двох номерів на сцену вибралися кілька кальїнців та й теж заспівали. Едді мав дуже великі сумніви, що на «Фабриці зірок» вони пройшли б хоч у другий тур, але, коли вони підійшли до музикантів, кожного зустрічали тепло, а зі сцени проводжали енергійними (а одну юну й вельми нічогеньку матрону – хтивими) оплесками. Дві дев'ятирічні дівчинки, вочевидь близнючки, до болю гармонійно проспівали баладу «Вулиці Кампари» під акомпанемент однієї-єдиної гітари, на якій грала одна з них. Едді вразила зачарована тиша, що панувала серед фолькен, коли ті слухали їхній спів. На той час більшість чоловіків уже були п'яні як чіп, але жоден не порушив уважної мовчанки. Навіть малі перестали бавитися феєрверками. У багатьох (а серед них був і Хейкокс) струменіли по щоках сльози. Якби його запитали раніше, Едді відповів би: так, авжеж, він розуміє, який емоційний тягар лежить на плечах цього містечка. Нічого він не розумів. Бо збагнув це тільки зараз.

Коли пісня про викрадену жінку й ковбоя, що помирав, добігла кінця, якусь мить ніхто не зронив ні звуку – навіть нічні птахи мовчали. А потім сцену накрив шквал оплесків. Якби зараз вони голосували за те, що робити з Вовками, навіть Па Картрайт не наважився б утриматися.

Дівчатка зробили реверанс і легко зістрибнули на траву. Едді вирішив, що на цьому вечір і закінчиться, але, на його превеликий подив, на сцену піднявся Каллаген.

– А зараз я заспіваю вам ще журливішу пісню, якої навчила мене мати, – сказав він. І виконав веселу ірландську пісеньку під назвою «Купи мені бухла, малий». Вона була не менш непристойна за ту, яку грали музиканти, але цього разу Едді розумів майже все. Він весело підспівував разом з рештою містечка в кінці кожного куплета: «Щоб я лягла, купи бухла, малий!»

Сюзанна підкотила свій візок до підвищення, і під час оплесків до пісні Старого їй допомогли піднятися нагору. Вона перекинулася кількома словами з трьома гітаристами і показала їм щось на грифі одного інструмента. Всі закивали, й Едді зрозумів, що вони знають або саму пісню, або котрийсь із її варіантів.

Юрба терпляче чекала, але найбільше чекав її чоловік. Він зрадів, але не здивувався, що вона вибрала пісню «Дівчина завжди сумна», яку часом співала у дорозі. Звісно, Сюзанні було далеко до Джоан Баез, але вона мала приємний голос, у якому бриніли емоції. Та й як без них? То була пісня жінки, яка покинула свій дім і подалася в незнайомі краї. Коли вона доспівала, серед слухачів не запала тиша, як після дуету дівчаток, але вони одразу зааплодували: щиро і з запалом, під крики «Здорово!», «Ще раз!», «Ще куплетів!» Але Сюзанна проспівала всі куплети, які знала, тож просто присіла в глибокому реверансі. Едді плескав у долоні, поки не заболіли руки, потім засунув пальці в рота і засвистів.

А потім – здавалося, дива того вечора ніколи не скінчаться, – коли Сюзанну обережно спускали на землю, на сцену вибрався Роланд.

Джейк і його новий друзяка вже були коло Едді. Бенні Слайтмен тримав на руках Юка. До того вечора Едді був переконаний, що шалапут укусив би за таке будь-кого, хто не належав до Джейкового ка-тету.

– Хіба він уміє співати? – спитав Джейк.

– Мене це дуже сильно здивує, – сказав Едді. – Зараз дізнаємося. – Він і гадки не мав, чого слід очікувати, і навіть сам здивувався, як швидко калатає в грудях серце.

ДЕВ'ЯТЬ

Роланд зняв кобуру з револьвером, патронташ і передав їх Сюзанні, а та почепила їх собі на талію. Тканина її сорочки при цьому туго натяглася, і Едді на мить подумав, що її груди наче побільшали. Та відігнав од себе цю думку, списавши її на гру світла.

Тепер смолоскипи горіли помаранчевим. Роланд стояв у колі їхнього світла, беззбройний, зі стрункими, як у хлопчиська, стегнами. Кілька секунд він розглядав натовп мовчазних облич, що застигли в очікуванні, й Едді відчув, як холодна маленька долонька Джейка пробирається в його власну. Хлопчик міг не казати, що в нього було на думці, бо Едді й сам про це подумав. Ще ніколи в житті він не бачив настільки самотнього, настільки далекого від плину людського життя (з його теплотою й відчуттям єднання) чоловіка. Його перебування тут, на цій фієсті (бо це таки була фієста, хоч до неї й спричинилася безвихідь), лише підкреслювало його сутність: він був останній. Інших не лишилося. Якщо Едді, Сюзанна, Джейк та Юк і були з ним споріднені, то їхній зв'язок був дуже далеким, як у стовбура генеалогічного дерева і найдальшої з його гілок. Як у запізнілих думок з основною. А Роланд… Роланд…

«Цить, – наказав собі Едді. – Не варто думати про такі речі. Не сьогодні».

Роланд повільно схрестив руки на своїх вузьких грудях і притис їх так, щоб прикласти долоню правої руки до лівої щоки, а долоню лівої – до правої щоки. Для Едді це нічого не означало, але реакція семисот кальїнців була миттєвою: натовпом рознісся тріумфальний задоволений рев, значно триваліший за звичайні оплески. Едді згадав один концерт «Ролінг Стоунз», на який він колись ходив. Так само заревів тоді натовп, коли барабанник «Стоунзів», Чарлі Вотс, почав вибивати своїм каубелом синкопований ритм «Жінки з дешевої кнайпи».

Так Роланд стояв – руки схрещені, долоні на щоках, – аж поки вони не вгамувалися.

– Нас добре зустріли в Кальї, – сказав він. – Послухайте мене, прошу.

– Спасибі! – заревли люди. – Говори, ми слухаємо!

Роланд кивнув і всміхнувся.

– Але ми з друзями прибули з далеких країв, і шлях перед нами лежить ще не близький. Та поки ми тут, чи відкриєтеся ви нам, якщо ми відкриємося вам?

Едді відчув, як по спині пробіг холодок. Джейкова рука міцніше стиснула його долоню. «Ось і перше питання», – подумав він.

Але перш ніж він устиг докінчити думку, юрба прокричала відповідь:

– Еге ж! Спасибі!

– Чи знаєте ви, хто ми є, і чи приймаєте те, що ми робимо?

«А це друге», – подумав Едді й сам зімкнув пальці на Джейковій долонці. Він побачив, як перелякано, обізнано перезираються Телфорд і той, кого звали Дієґо Адамс. Їхні погляди свідчили, що вони зненацька усвідомили: домовляються про все просто в них на очах, а вони не в змозі цьому завадити. «Запізно, хлопці», – подумав Едді.

– Стрільці! – викрикнув хтось. – Справжні стрільці, дяка вам! Дяка Богові!

Грім схвальних вигуків. Крики й оплески. Вигуки «спасибі», «еге» і навіть «розтуди його».

Коли пристрасті вляглися, Едді чекав, що пролунає останнє й найважливіше питання: «Чи ви просите про поміч і оборону?»

Але Роланд не спитав. Він просто сказав:

– Нині ми підемо й прихилимо десь голови, бо втомилися. Але перш ніж ми підемо, я заспіваю вам останню пісню і станцюю степ. Думаю, вам відомі й пісня, й танець.

Його слова зустріли схвальним ревом. Так, вони добре їх знали.

– Я сам знаю цю пісню і люблю її, – промовив Роланд з Ґілеаду. – Знаю її віддавна. І вже й не сподівався, що почую «Рисову пісню» від когось, а найменше – від себе самого. Я вже старіший і не такий спритний, як був колись. Перепрошую, якщо помилюся в якихось кроках…

– Спасибі, стрільцю! – крикнула якась жінка. – Ти тішиш наші душі!

– Чи ж я відчуваю не те саме? – лагідно запитав стрілець. – Чи я не радію, ділячись із вами радістю і водою, яку я проніс силою своїх рук і свого серця?

– Ти призволишся до нового врожаю, – проспівали вони хором, і Едді відчув, що по спині побігли мурашки, а очі зволожилися.

– Господи, – видихнув Джейк. – Він так багато знає…

– Нехай рис принесе вам радість, – сказав Роланд.

Він ще хвильку постояв у оранжевому світлі, наче збираючись із силами, а потім пустився в танець. То було щось середнє між джиґою і степом, спершу повільне, дуже повільне, п'ятка-носок, п'ятка-носок. Знову і знову його підбори клацали зі звуком кулака об кришку труни, але тепер ритмічно. Попервах то був лише ритм, і більше нічого, проте з наростанням швидкості стрільцевих ніг танець наблизився до джайву. Здавалося, лише ця назва найточніше описувала те, що відбувалося на сцені, іншої Едді придумати не міг.

Сюзанна підкотила до них. Її очі стали величезними від подиву. Вона стискала руки між грудьми.

– Едді! – видихнула вона. – Ти знав, що він і таке вміє? Хоч здогадувався?

– Ні, – чесно зізнався Едді.– Гадки не мав.

ДЕСЯТЬ

Дедалі швидше й швидше мигтіли стрільцеві ноги у старих зношених чоботях. Ритм потроху чіткішав, і зненацька Джейк упізнав його. Це його він чув, коли вперше потрапив до Нью-Йорка через тодеш. Перед зустріччю з Едді повз нього пройшов молодий чорношкірий у навушниках «Вокмена», вистукуючи ритм ногами, взутими у сандалії й мугикаючи під носа «Ша-да-ба, ша-да-боу!» Саме цей ритм повторював зараз на помості Роланд, після кожного «боу!» викидаючи вперед ногу і гучно стукаючи підбором об дошки.

Люди заплескали в долоні не в такт і почали розгойдуватися. Жінки в спідницях підібрали їх і стали махати вперед-назад. І на всіх обличчях Джейк бачив один і той самий вираз щирої втіхи. «І не просто втіхи, – подумав він, згадавши, що казала їхня вчителька англійської про те, як деякі книжки діють на читачів, – а екстаз від упізнавання».

На Роландовому обличчі проступили краплини поту. Він опустив руки й став плескати в долоні. Щойно це сталося, фолькен Кальї почали хором виспівувати одне слово: «Кінчи!.. Кінчи!.. Кінчи!.. Кінчи!» Джейк згадав, що це слово деякі хлопці промовляють, коли мастурбують, і він засумнівався, що це випадковий збіг.

Авжеж, ні. Як і той чорношкірий з тим самим ритмом. Це все Промінь, це все дев'ятнадцять.

– Кінчи!.. Кінчи!.. Кінчи!

Едді й Сюзанна приєдналися до натовпу. Бенні теж приєднався. Джейк облишив свої розмірковування й підкорився загальному поривові.

ОДИНАДЦЯТЬ

Слів «Рисової пісні» Едді не розібрав. Не через діалект, ні, в Роланда не було акценту. Просто тому, що вони лилися надто швидким потоком, щоб їх можна було розібрати. Колись він дивився по ящику тютюновий аукціон у Південній Кароліні й не міг розкумекати, що белькоче аукціоніст. Тут було те саме. В пісні були найрізноманітніші рими: тверді, м'які, випадкові – слова, що геть не римувалися, але в межах пісні на мить були змушені римуватися. Насправді на пісню то було не схоже, а більше скидалося на речитатив чи якийсь скажений вуличний хіп-хоп. Ні з чим іншим «Рисова пісня» у Едді не асоціювалася. І весь час, поки натовп плескав і скандував «Кінчи, кінчи, кінчи», Роланд відбивав ногами трансовий ритм на дерев'яній підлозі.

Слова ж, які Едді спромігся зрозуміти, були такими:

 
Кама-комала
рису надбала
сестрам оддала
браттям оддала
річка залляла
Оріза встала
росни зелено
зерня мале-но
Кама-комала
 
 
Кама-комала
росни, рис, високо,
в балці глибоко
росни зелено
тобі велено
зелен-зелено
дівче доспіло
легіня гріло
милува-мило
небом ся вкрило
Кама-комала,
рису надбала. [35]35
  Переклад І. Піговської.


[Закрыть]
 

За цими двома куплетами йшло ще щонайменше три. На той час Едді вже остаточно втратив нитку, але загальна картина вимальовувалася: леґінь і дівчина сіяли навесні не тільки рис, але й дітей. Темп пісні, й без того вбивчо швидкий, прискорювався і прискорювався, аж поки слова не перетворилися на якусь тарабарщину. Люди тепер плескали так швидко, що їхні руки розмитими плямами мигтіли в повітрі. А підбори Роландових чобіт зникли взагалі. Якби раніше хтось йому сказав, що можна танцювати так швидко, а надто після ситної вечері, Едді нізащо не повірив би.

«Легше, Роланде, – подумав він. – Ми не зможемо подзвонити 911, якщо тобі заб'є дихавку».

А тоді, неначе за командою, якої не чули ні Едді, ні Сюзанна, ні Джейк, Роланд і фолькен Кальї з розгону зупинилися, здійняли руки до неба і рвучко смикнули вперед стегнами, наче під час злягання.

– КОМАЛА! – закричали вони, і все скінчилося.

Роланд заточився, але не впав. З його щік і чола градом котив піт. Хитаючись, він ступив зі сцени просто у натовп. Серце Едді рвучко сіпнулося в грудях. Сюзанна закричала й щодуху покотила візок уперед. Але Джейк спинив її, вхопившись за ручку візка.

– Думаю, це частина вистави! – вигукнув він.

– Атож, і я так думаю, – сказав Бенні Слайтмен.

Люди шалено аплодували. Роланда підняли й пронесли через весь натовп десятки охочих рук. Свої руки він здіймав до зірок. Його груди здіймалися й опадали, як ковальський міх. Едді, весело й недовірливо примружившись, спостерігав, як стрільця несло до них, наче на гребені хвилі.

– Роланд співає, Роланд танцює, а на додачу до всього Роланд пірнає зі сцени в юрбу шанувальників, наче Джої Рамоне. [36]36
  Лідер гурту «Ramones», що стояв біля витоків панк-року.


[Закрыть]

– Любчику, ти про кого? – спитала Сюзанна.

– Та пусте, – похитав головою Едді. – Але таке вже ніхто не перевершить. Це точно кінець гулянки.

І він не помилився.

ДВАНАДЦЯТЬ

За півгодини четверо вершників повільно їхали головною вулицею Кальї Брин Стерджис. Один з них був загорнутий у важку накидку-саліде. У морозне повітря з ротів людей і коней виривалися хмарки пари. Небо ряхтіло холодним розсипом діамантів, серед яких найяскравіше горіли Стара Зоря і Стара Мати. Джейк уже поїхав зі Слайтменами до Айзенгартового «Рокінг Б». Трійцю його друзів повів до себе Каллаген, який зараз їхав верхи трохи попереду. Але передовсім наполіг на тому, щоб Роланда загорнули у товсту ковдру.

– Ти ж казав, до твого дому менше милі… – запротестував було Роланд.

– Не кажи дурниць, – відрубав Каллаген. – Хмари розвіялися, ніч стала така холодна, наче от-от піде сніг, а ти танцював таку комалу, якої я зроду не бачив, за всі роки свого життя.

– І скільки ж це років? – поцікавився Роланд.

Каллаген тільки головою похитав.

– Правду кажучи, стрільцю, я не знаю. Єдине – коли я потрапив сюди, була зима тисяча дев'ятсот вісімдесят третього року і минуло дев'ять років по тому, як я залишив містечко Джерусалемз-Лот. Дев'ять років по тому, як я отримав оце. – Він підняв руку зі шрамом.

– Схоже на опік, – сказав Едді.

Каллаген кивнув, але більше на цю тему не сказав ані слова.

– Хай там як, тут час інакший. Ви, певно, й самі це добре знаєте.

– Він дрейфує, – кивнула Сюзанна. – Як сторони світу.

Роланд, уже загорнутий у ковдру, дав Джейкові останні вказівки… і ще дещо. Коли якась річ переходила зі стрільцевих рук до рук учня, Едді почув брязкіт металу. Можливо, трохи монет.

Джейк і Бенні Слайтмен пліч-о-пліч розчинилися в темряві. Джейк повернувся і махнув рукою на прощання. Едді відповів йому помахом, і, на його власний подив, защеміло серце. «Та ти ж йому не батько», – подумав він. То була правда, але щем у серці від цього не зник.

– Роланде, з ним усе буде гаразд? – Жодної іншої відповіді, крім ствердної, Едді й не сподівався. Він лише хотів, щоб Роланд пролив трохи бальзаму на його душу й зняв той щемкий біль. Тим тривожнішим виявилося стрільцеве мовчання.

Після тривалих роздумів Роланд відповів:

– Будемо сподіватися.

І більше не зронив ні слова про Джейка Чемберза.

ТРИНАДЦЯТЬ

І от вони стояли перед церквою Каллагена, довгою й простою спорудою з брусів, над дверима якої висів хрест.

– Чиїм іменем ти її називаєш, панотче? – спитав Роланд.

– Світлої Діви Марії.

Роланд кивнув.

– Непогано.

– Відчуваєте? – спитав Каллаген. – Хтось із вас це відчуває?

Потреби пояснювати, про що він говорить, не було.

Цілу хвилину Роланд, Едді й Сюзанна мовчали. Зрештою Роланд похитав головою.

Каллаген вдоволено кивнув.

– Воно спить. – Трохи помовчавши, він додав: – Дякувати Богові.

– Але щось там таки є, – сказав Едді й кивнув у бік церкви. – Це схоже на… не знаю, наче якась важкість, якийсь тягар.

– Так, – кивнув священик. – Як тягар. Це жахливо. Але зараз воно спить. Слава Богу. – І він накреслив у морозному повітрі хрест.

Проста ґрунтова стежка (але доглянута й обкладена охайними окрайками) вела до іншої дерев'яної споруди – будинку священика.

– Ти розповіси нам сьогодні свою історію? – спитав Роланд.

Каллаген глянув на зморене худе обличчя стрільця й похитав головою.

– Ані слова, сей. Навіть якби ти був повен сил. Моя історія не для нічної пори. Завтра за сніданком, перш ніж ви з друзями вирушите у своїх справах. Годиться?

– Еге ж, – сказав Роланд.

– А що, як воно прокинеться вночі? – спитала Сюзанна, киваючи на церкву. – Прокинеться й відправить нас у тодеш?

– То підемо в тодеш, – відповів Роланд.

– Сподіваюся, ти знаєш, як з тією штукою вчинити? – поцікавився Едді.

– Можливо, – відказав Роланд.

Вони пішли стежкою до будинку, разом з Каллагеном, який органічно вписався в їхню компанію.

– Це пов'язано з тим старим манні, з яким ти сьогодні балакав? – не вгавав Едді.

– Можливо, – повторив Роланд і глянув на Каллагена. – Скажи, отче, а воно коли-небудь відправляло тебе у тодеш? Ти ж знаєш, що означає це слово?

– Знаю, – кивнув Каллаген. – Двічі. Одного разу мене закинуло до Мексики, в маленьке містечко Лос-Сапатос. А вдруге… як я думаю… до Замку Короля. І тоді, вдруге, мені дуже пощастило, що я звідти повернувся.

– Якого короля? – спитала Сюзанна. – Артура Ельда?

Каллаген похитав головою. Шрам на його чолі світився у зоряному сяйві.

– Не варто говорити про це вночі. – Він зажурено подивився на Едді. – Вовки йдуть. Одне це вже досить кепсько. І тут з'являється молодий чоловік, який каже мені, що «Ред Сокс» знову продули «Ворлд Сіріез», і кому… «Метсам»?

– На жаль. – І дорогою до будинку Едді розповідав про фінал гри, яку Роланд мало розумів, хоч вона й нагадувала йому очки (за іншою версією назви – ворітця).

У Каллагена була хатня робітниця. Її самої ніде не було видно, але на плиті стояла каструлька з гарячим шоколадом.

Поки всі ласували напоєм, Сюзанна сказала:

– Роланде, Залія Джефордс розповіла мені те, що може тебе зацікавити.

Стрілець питально звів брови.

– З ними живе дід її чоловіка. Кажуть, що він найстаріший з-поміж усіх мешканців Кальї Брин Стерджис. Тіан і старий роками не ладнають один з одним… Залія вже навіть не пам'ятає, з чого все почалося, так давно вони погиркалися… але сама Залія з ним у дуже добрих стосунках. Вона каже, що за останні кілька років він геть одряхлів, проте бувають дні, коли він цілком ясно мислить. І він стверджує, що бачив одного з Вовків. Мертвим. – Вона на мить замовкла. – І заявляє, що вбив його власноруч.

– Неймовірно! – вигукнув Каллаген. – Ти серйозно?

– Так. Принаймні Залія говорила серйозно.

– Це варто почути, – сказав Роланд. – Це трапилося під час останнього набігу Вовків?

– Ні, – відповіла Сюзанна. – І навіть не передостаннього разу, коли навіть Оверголсер ще був немовлям у пелюшках. Перед передостаннім.

– Якщо вони приходять раз на двадцять три роки, то це було майже сімдесят років тому, – сказав Едді.

Сюзанна кивнула.

– Уже тоді він був дорослим чоловіком. Він розповів Залії, що їхній мойт стояв на узбіччі Західного шляху й чекав появи Вовків. Я не знаю, що таке мойт…

– П'ятеро-шестеро людей, – сказав Роланд, киваючи над своїм шоколадом.

– Хай як, Тіанів дід був одним з них. І вони вбили Вовка.

– Що то була за істота? Як вона виглядала без маски? – засипав її питаннями Едді.

– Про це вона нічого не казала, – відповіла Сюзанна. – Але ми повинні…

Її перервало довге й гучне хропіння. Едді з Сюзанною ошелешено повернулися й побачили, що стрілець заснув. Його підборіддя опустилося на груди, руки були схрещені, неначе він поринув у сон, думками досі витаючи навколо танцю. І рису.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Кімната для гостей у будинку була тільки одна, тож Каллаген розділив своє ліжко з Роландом. Так Едді й Сюзанна отримали своєрідний медовий місяць: першу ніч разом наодинці, в ліжку, під дахом. І жодна втома не завадила б їм скористатися з цієї нагоди. Опісля Сюзанна миттєво заснула. Едді ще трохи полежав без сну. Повагавшись, він звернув свої думки до Каллагенової охайної церковки, намагаючись дістатися своїм розумовим чуттям до речі, що лежала всередині. Можливо, то була не надто добра думка, але бажання спробувати було непереборним. Та думки наштовхнулися на пустку. Чи то пак, пустку перед чимось.

«Я міг би її розбудити, – подумав Едді. – Думаю, міг би».

Еге ж, а людина, в якої болить зуб, могла б вибити його кувалдою, але нащо?

Хоча зрештою нам доведеться її розбурхати. Думаю, вона нам знадобиться.

Можливо, проте це вже буде згодом, іншого дня. Наразі пора було прощатися з днем сьогоднішнім.

Але Едді ще довго не міг заснути. Перед його внутрішнім зором мигтіли, як уламки розбитого дзеркала під яскравим сонцем, образи: Калья, що розкинулася внизу під захмареним небом, сіра стрічка Девар-Тете Вайє. Зелені грядки на краю: «рису надбала». Джейк і Бенні Слайтмен перезираються й без слів порскають зо сміху. Порослий зеленою травою прохід від головної вулиці до Павільйону. Різнобарвне мигтіння смолоскипів. Юк вклоняється і виразно говорить (Ельд! Спасибі!). Сюзанна співає: «Цей смуток був завжди зі мною».

Але найяскравішим спогадом був Роланд, стрункий і беззбройний на дощаному помості зі схрещеними на грудях руками, долоні притулені до щік. Блякло-блакитні очі, що споглядали фолькен. Роланд, який ставив питання: два з трьох. А потім цокіт його чобіт об дошки, спершу повільний, тоді швидший. Усе швидший і швидший, аж поки мигтіння чобіт не стало розпливатися плямою у сяйві смолоскипів. Цокіт. Пітніння. Усмішка. От тільки очі його не всміхалися, ті сині очі снайпера були холодними, як завше.

Але як він танцював! Господи всемогутній, як він танцював у мерехтінні смолоскипів.

«Кама-комала, рису надбала», – подумав Едді.

Сюзанна застогнала уві сні.

Едді повернувся до неї. Просунув руку й огорнув її грудь долонею. Його остання думка була про Джейка. Нехай вони там на ранчо піклуються про нього. Бо якщо не піклуватимуться, то буде тим ковбоям кирдик.

Едді спав і не бачив снів. А за вікном, під покровом ночі, місяць сів, і світ пограниччя поволі, як старий майже мертвий годинник, крутив свої стрілки, наближаючись до ранку.