Текст книги "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 45 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]

«Ти хочеш випити. В тебе на обличчі написано. Тому я скажу тобі так: якщо ти думаєш, що віскі поверне Лупе, я дозволяю тобі випити. Ти взагалі можеш зайти до мене, і ми разом підемо до „Блерні Стоун“ і для початку проп'ємо все, що є у мене в гаманці. Згода?»

«Згода», – сказав я.

«Якщо ти нап'єшся сьогодні, це буде найгірший спосіб ушанувати пам'ять Лупе з усіх можливих. Гірше, ніж помочитися йому в обличчя».

Я знав, що він має рацію. Решту того дня я провів так само, як і другий свій день у Нью-Йорку: блукаючи містом, борючись із цим смаком у роті, притлумлюючи бажання купити пляшчину й засісти з нею на лавці в парку. Пригадую, що був на Бродвеї, потім на Десятій авеню, потім далі на Парк-авеню і Тридцятій. Уже споночіло, в машинах, що мчали в обидва боки по Парковій, були ввімкнені фари. Небо на заході було помаранчево-рожевим, і вулиці купалися в цьому розкішному світлі.

На мене зійшло відчуття миру, і я подумав: «Я переможу. Принаймні сьогодні переможу». І тієї ж миті почув передзвін. Такий лункий, що аж у вухах лящало. Я боявся, що моя голова не витримає і лусне. Парк-авеню ряхтіла в мене перед очима, і я подумав: «Все це не насправді. Ні Парк-авеню, ні решта. Це як велетенський клапоть полотна. Нью-Йорк – лише задник на цьому полотні, а що за ним? Нічого. Геть нічого. Тільки чорнота».

Потім картинка перед очима помалу вирівнялася. Дзвіночки стихали… стихали… і нарешті змовкли. Дуже повільно я побрів уперед. Як людина, що йде по тонкій кризі. Я боявся, що один необережний крок – і я провалюся крізь дірку в пітьму, що під світом. Я знав, що це дурниці, що це безглуздо – чорт, я знав це тоді – але знання не завжди допомагають. Правда?

– Так, – сказав Едді, згадавши дні, коли вони з Генрі нюхали героїн.

– Так, – мовила Сюзанна.

– Так, – погодився Роланд, думаючи про Єрихонський пагорб. Про ріг, що вислизнув з пальців.

– Так я пройшов квартал, потім два, потім три. Вже почав було думати, що все владнається. Тобто нехай я відчую той запах і побачу кількох упирів третього типу, але я впораюся з цим. А надто тому, що третій тип мене не впізнає. Дивитися на них було те саме, що спостерігати за підозрюваними в поліцейській кімнаті для допитів через однобічне дзеркальне скло. Але того вечора я побачив щось гірше, значно гірше від зграї упирів.

– Ти побачив справжнього мерця, – сказала Сюзанна.

Каллаген повернувся до неї, і в його очах був вираз неймовірного зачудування.

– Як… як ти…

– Я знаю, бо теж бувала в тодеші в Нью-Йорку, – пояснила Сюзанна. – Ми всі бували. Роланд каже, що є люди, які чи то не розуміють, що померли, чи то відмовляються в це повірити. Це… як ти їх звеш, Роланде?

– Заблукані мерці, – відповів стрілець. – Їх небагато.

– Там їх вистачало, – сказав Каллаген, – і вони, на відміну від упирів, бачили мене. Понівечені люди на Парк-авеню, один з них чоловік без очей, друга – жінка без правих руки й ноги, вся обгоріла. Обоє дивилися на мене, наче сподівалися, що я їх… полагоджу чи що.

Я побіг. І, мабуть, пробіг збіса довгу відстань, бо коли прийшов до чогось, віддалено подібного до тями, то сидів на бордюрі, на перехресті Другої авеню й Дев'ятнадцятої вулиці, опустивши голову й дихаючи, мов паровий двигун.

До мене підійшов якийсь старий дивак і запропонував допомогу. Але я вже дихав більш-менш рівно, тож подякував і відмовився. Тоді він сказав, щоб у такому разі я вшивався, бо неподалік, за кілька кварталів звідти, патрульна машина, яка рухається в наш бік. Вони можуть загребти мене у відділок. Я подивився старому просто в очі й відповів: «Я бачив упирів. Навіть одного вбив. А ще бачив ходячих мерців. Думаєш, я злякаюся пари копів у патрульній машині?»

Він позадкував. Сказав, щоб я не наближався. Сказав, що я видався йому нормальним, тож він хотів зробити мені добро. І от яку подяку отримав. «У Нью-Йорку жодні добрі справи не лишаються безкарними», – мовив він і потупцяв геть, як розлючена дитина.

Я розсміявся. Тоді встав з бордюру й оглянув себе. Сорочка вилізла зі штанів. Штани були заквецяні якимось брудом, я навіть не міг згадати, де так забрьохався. Я роззирнувся і, дякувати всім святим, побачив бар «Американо». Пізніше я дізнався, що в Нью-Йорку їх декілька, але тоді подумав, що цей бар перемістився туди спеціально для мене. Я зайшов, сів на стілець біля краю барної стійки, і коли підійшов бармен, я сказав: «У вас є для мене дещо особливе».

«Справді?» – здивувався він.

«Так», – сказав я.

«Ну, – сказав він, – якщо скажете, що це, я наллю».

«Це „Бушмілз“, і оскільки ви тримаєте його в себе з жовтня минулого року, можете віддати з відсотками й зробити подвійний».

Едді скривився.

– Дарма ти це зробив.

– Тієї миті це здавалося найкращою думкою, яка тільки могла завітати в голову смертного. Я б забув Лупе, перестав бачити мерців, можливо, навіть більше не бачив би вампірів… комарів, як я подумки їх називав.

Вже о восьмій вечора я був п'яний. О десятій – п'яний як чіп. Невиразно пам'ятаю, як бармен викидав мене за двері. Трохи чіткіший спогад про те, як я прокинувся наступного ранку в парку, під ковдрою з газет.

– Назад до початку, – пробурмотіла Сюзанна.

– Еге ж, назад до початку, правду кажеш, жінко, і я дякую. Прокинувшись, я сів. Я думав, що моя голова розколеться. Я затиснув її між колінами, а коли зрозумів, що вона досі ціла, обережно підняв. На лавці, десь за двадцять ярдів од мене, сиділа стара жінка, просто собі старенька в хустці. Вона годувала білок горіхами з паперового пакета.

Та тільки на її щоках і лобі лежало те синє світло, з кожним подихом вириваючись з її рота, з кожним вдихом – заповзаючи всередину. Вона була однією з них. Комаром. Ходячі мерці зникли, але я не перестав бачити упирів третього типу.

І знову єдиною логічною відповіддю мені здавалося напитися, але була одна маленька заковика: я не мав грошей. Очевидячки, хтось мене пограбував, поки я відсипався під своєю газетною ковдрою, і от, маєте. – Каллаген посміхнувся, і в його посмішці не було нічого приємного.

– Того дня я таки знайшов «Менпауер». І наступного дня знайшов. І наступного. А потім нажлуктився. Того Літа Вітрильних Кораблів це стало моєю звичкою: працювати три дні тверезим, зазвичай штовхаючи тачку на якомусь будівництві чи тягаючи великі коробки для якоїсь компанії, яка виготовляла рухомі підлоги, потім надвечір заливати очі й наступного дня очунювати. Потім усе починалося спочатку. Неділі були вихідними. Таким було моє життя в Нью-Йорку того літа. І скрізь, де я опинявся, лунала та пісня Елтона Джона «Хтось врятував мені життя сьогодні». Не знаю, може, того літа вона була хітом. Знаю лише, що чув її на кожному кроці. Якось я п'ять днів поспіль працював на «Вантажоперевезення Ковей». Сімейний підряд, як вони себе називали. Що стосується тверезості, то був мій особистий рекорд того липня. На п'ятий день чоловік, що був у них за головного, підійшов до мене й запропонував узяти мене на повний робочий день.

«Не можу, – відповів я. – В моєму контракті чітко сказано, що мені забороняється влаштовуватися на постійну роботу в сторонній компанії навіть на місяць».

«Та хрін з ними, – каже він, – на це лайно ніхто не ведеться. То що скажеш, Донні? Ти молодчага. І, думається мені, ти здатен на більше, ніж запихати меблі у вантажівку. То як, поміркуєш над цим до завтра?»

Я став міркувати, й розмірковування, як зазвичай того літа, призвело до випивки. З запеклими алкоголіками так завжди. Я знову опинився в якомусь барі навпроти Емпайр-Стейт-Білдинг, слухаючи, яку музичному автоматі співає Елтон Джон. «Я майже був у тебе на гачку». А коли я повернувся на роботу, то найнявся до іншої компанії, туди, де ніхто не чув про довбаний сімейний підряд.

Каллаген виплюнув слово «довбаний» з якимось відчайдушним гарчанням, як це роблять люди, коли лайка стає для них останнім засобом, до якого можна вдатися.

– Ти пив, ніде не затримувався надовго, працював, – сказав Роланд. – Але ж того літа у тебе було ще принаймні одне заняття, адже так?

– Так. Але мені знадобилося трохи часу, щоб почати над ним працювати всерйоз. Я бачив кількох із них – і жінка, яка годувала білок у парку, була лише першою, – але вони нічого не робили. Тобто я знав, що вони упирі, але холоднокровно убивати їх мені ще було важко. А потім якось увечері в Беттері-парку я побачив вампіра, який пив кров. На той час я вже всюди носив із собою в кишені складаного ножа. Я підійшов до упиря ззаду, поки він їв, чотири рази встромив у нього ножа: у нирки, між ребра, високо в спину і в шию. В останній удар я вклав усю свою силу. Кінчик ножа вийшов на іншому боці, наштрикнувши потворин кадик, наче шматок стейка в шиш-кебабі. Звук був такий, наче щось розірвалося.

Каллаген розповідав спокійним тоном, але його обличчя дуже зблідло.

– І повторилося те, що я бачив у завулку біля «Домівки». Істота щезла, зоставивши по собі одяг. Я цього й очікував, але певності не мав, аж поки не пересвідчився на власні очі.

– Одна ластівка весни не робить, – сказала Сюзанна.

Каллаген кивнув.

– Жертва була хлопчиськом років п'ятнадцяти. Судячи з зовнішності, пуерториканець чи, може, домініканець. На землі під його ногами стояв бумбокс. Я не пам'ятаю, що тоді грало, тобто можна зробити висновок, що була якась інша пісня, не «Хтось врятував мені життя сьогодні». Так минуло п'ять хвилин. Я вже збирався клацнути пальцями в нього перед носом чи, може, потріпати його по щоках, але тут він блимнув очима, заточився, труснув головою і прийшов до тями. Побачив, що я стою перед ним, і перше, що зробив, – ухопився за свій бумбокс. І притис його до грудей, наче дитину. «Чого треба, чувак?» – спитав. Я сказав, що мені від нього не треба нічого, нічогісінько, кривдити його я не хочу і жодних брудних думок у мене нема. Але мені цікаво, що це за одяг лежить коло нього. Підліток глянув униз, потім опустився на коліна й став нишпорити в кишенях. Я подумав, що тепер йому є чим зайнятися, більш ніж досить, тож просто пішов геть. І то був мій другий вколошканий упир. Убити третього було вже простіше. Четвертого – справа техніки. До кінця серпня я вже порішив їх з півдюжини. Шостою була жінка, яку я бачив у банку «Мерін Мідленд». Світ тісний, правда?

Досить-таки часто я ходив на перехрестя Першої й Сорок сьомої та стояв там, дивлячись на «Домівку». Інколи я опинявся там під вечір, споглядаючи, як п'яниці й безпритульні стікаються на вечерю. Часом Ровен виходив надвір і розмовляв з ними. Він не курив, але завжди тримав у кишенях сигарети, кілька пачок, і роздавав їх усі. Я ніколи особливо не намагався сховатися від нього, але я ні разу не помітив, щоб він мене впізнав.

– Ти, мабуть, дуже змінився на той час, – припустив Едді.

Каллаген кивнув.

– У мене було волосся до плечей, яке до того ж почало сивіти. Борода. І, звісно, я більше не морочився через одяг. Половину з того, що було на мені, я надбав від убитих упирів. Один з них був хлопець, що розвозив пошту на велосипеді. Він мав величезні мотоциклетні чоботи. Звісно, це вам не черевики від «Баллі», та вони були майже нові й підходили мені за розміром. Таким чоботям немає зносу. Вони й досі в мене. – Він кивнув у бік будинку. – Але навряд чи він не впізнав мене через це. У тій справі, якою займався Ровен Маґрудер, постійно обертаючись серед п'яниць, наркоманів і безпритульних, які однією ногою стоять у реальності, а другою – в Зоні Сутінок, швидко звикаєш до великих змін у людях, і зазвичай ці зміни не на краще. Вчишся розпізнавати, хто перед тобою, попри нові синці й свіжий шар бруду. Думаю, він не впізнав мене тому, що я став подібний до тих заблуканих мерців, як ви, Роланде, їх називаєте. Невидимкою для світу. Гадаю, цих людей – цих колишніх людей – щось прив'язує до Нью-Йорка…

– Вони ніколи не відходять далеко, – погодився Роланд. Його цигарка догоріла. Сухий папір і крихти тютюну миттєво, за дві затяжки, дісталися пальців. – Привиди з'являються лише в тому будинку, де пішли з життя.

– Так, авжеж, бідолашні. Але я хотів поїхати звідти. Щовечора тепер сонце сідало трохи раніше, і щодня я дедалі сильніше відчував поклик тих доріг, тих потаємних шляхів. Можливо, частково причина була у відомому правилі цілющої зміни оточення, яке я, здається, вже згадував. Це геть нелогічне, але дуже дієве повір'я, що в новому місці все буде по-новому, все буде краще, що потреба в самознищенні магічним чином відпаде. Безсумнівно, ще була якась надія, що в новому, віддаленішому місці не буде більше вампірів чи ходячих мерців і з ними не треба буде більше мати справи. Але головна причина була іншою. І то… неабиякою. – Каллаген розтягнув губи в посмішці й показав ясна. – Хтось почав на мене полювати.

– Вампіри, – сказав Едді.

– Тааак… – Каллаген прикусив нижню губу, потім повторив уже впевненіше. – Так. Але не лише вампіри. Навіть тоді, коли здавалося, що інакше й бути не могло, я чомусь у це не вірив. Та точно знав одне: то не мерці. Вони могли мене бачити, але так чи інакше їм було до мене байдуже, хіба що вони сподівалися, що я їх вилікую чи покладу край їхнім мукам. Але, як я вже казав, упирі третього типу не бачили мене – чи то пак не впізнавали в мені того, хто їх убиває. До того ж у них була коротка пам'ять, неначе та амнезія, якою вони присипляли увагу своїх жертв, передавалася і їм самим.

Вперше я збагнув, що в мене неприємності, одного вечора в парку Вашингтон-сквер, невдовзі по тому, як убив жінку з банку. Той парк став місцем моїх постійних відвідин. І не лише моїх. Влітку він перетворювався на велику спальню просто неба. Я навіть мав свою улюблену лавку, хоча не щоночі вона діставалася мені… та й не щоночі я туди ходив.

Того вечора – грозового й задушливого – я дістався туди близько восьмої. Зі мною були пляшка в коричневому пакеті й книжка «Пісень» Езри Паунда. Я підійшов до лавки й побачив, що на спинці сусідньої лавки написано фарбою з балончика «ВІН ПРИХОДИТЬ СЮДИ. В НЬОГО НА РУЦІ ОПІК».

– Господи всевишній, – сказала Сюзанна й торкнулася рукою свого горла.

– З парку я негайно пішов і тієї ночі спав у завулку за двадцять кварталів звідти. У мене не виникло жодного сумніву в тому, що той напис був про мене. Минуло два вечори, і я побачив такий самий напис на тротуарі біля бару на Лекс-авеню, де я любив випивати й час від часу з'їсти сандвіч, коли я був, як то кажуть, при грошах. Напис зробили крейдою, тож пішоходи вже майже зачовгали його, але прочитати я все-таки зміг. Те саме: «ВІН ПРИХОДИТЬ СЮДИ. В НЬОГО НА РУЦІ ОПІК». Навколо цих слів хтось намалював комети й зірки, неначе хотів прикрасити. За квартал звідти, на знаку заборони паркування було написано фарбою з балончика: «ЙОГО ВОЛОССЯ ТЕПЕР МАЙЖЕ СИВЕ». Наступного ранку на борті міського автобуса: «МОЖЛИВО, ЙОГО ПРІЗВИЩЕ КОЛІНГВУД». Минуло два чи три дні, і я став помічати оголошення про зниклих домашніх улюбленців у тих місцях, де я бував: у Нідд-парку, у Сентрал-парку – в західній частині Рембла, [40]40
  Рембл (Прогулянка) – «дика» частина Сентрал-парку.


[Закрыть]в барі «Вогні міста» на Лекс, в кількох клубах у Вілідж, де грали фолк-музику й читали поезію.

– Оголошення про тварин? – здивувався Едді. – А знаєте, це по-своєму блискуча ідея.

– Всі вони були однакові, – сказав Каллаген. – «ЗАГУБИВСЯ ІРЛАНДСЬКИЙ СЕТЕР. ВІН СТАРИЙ І ДУРНИЙ, АЛЕ МИ ЙОГО ЛЮБИМО. НА ПРАВІЙ ЛАПІ ОПІК. ВІДГУКУЄТЬСЯ НА КЛИЧКИ КЕЛЛІ, КОЛІНЗ І КОЛІНГВУД. ОБІЦЯЄМО СОЛІДНУ ВИНАГОРОДУ». І нижче йшов ряд знаків долара.

– На кого були розраховані ці оголошення? – спитала Сюзанна.

Каллаген знизав плечима.

– Я точно не знаю. Мабуть, на вампірів.

Едді втомлено потер долонями щоки.

– Гаразд, підсумуємо. У нас є вампіри третього типу, заблукані мерці… а тепер ще й ці треті. Ті, що порозклеювали всюди оголошення про зниклих тварин, які насправді були зовсім не про тварин, і що писали різне на стінах і тротуарах. Хто вони були такі?

– Люди закону, – сказав Каллаген. – Так вони себе називають. Серед них є й жінки. Інколи вони звуть себе регуляторами. Багато хто з них носить жовті плащі… але не всі. У багатьох є татуювання на руках у вигляді синіх домовин… але, знову ж таки, не в усіх.

– Великі мисливці за трунами, Роланде, – пробурмотів Едді.

Не зводячи погляду з Каллагена, Роланд кивнув.

– Нехай він говорить, Едді.

– Насправді ж вони солдати Крімсон Кінга. Багряного короля, – сказав Каллаген. І перехрестився.

ДВАНАДЦЯТЬ

Едді сіпнувся. Сюзанна опустила руку на живіт і стала його терти. А Роланд згадав, як вони йшли через Ґейдж-парк після того, як остаточно здихалися Блейна. Згадав мертвих тварин у звіринці. Занехаяний сад. Карусель та іграшковий потяг. Потім дорогу, що вела до ще більшої дороги, яку Едді, Сюзанна й Джейк називали платною автострадою. Там на одному знаку хтось криво написав «СТЕРЕЖИСЯ ХОДЯЧОГО МЕРЦЯ», а на іншому – СЛАВА КРІМСОН КІНГУ! – домалювавши незграбне око.

– Бачу, ви вже чули про цього джентльмена, – сухо промовив Каллаген.

– Скажімо так, він залишив свій знак там, де ми могли його бачити, – відповіла Сюзанна.

Каллаген кивнув у бік Краю грому.

– Якщо ваша подорож заведе вас аж туди, – сказав він, – то ви побачите набагато більше, ніж кілька знаків, намальованих фарбою на кількох стінах.

– І що ж ви? – запитав Едді. – Що ви зробили?

– Спершу я сів і ретельно обміркував ситуацію. І вирішив, що, хай якою фантастичною чи параноїдальною ця думка може здатися сторонньому спостерігачеві, на мене справді полюють і що мисливці – не обов'язково вампіри третього типу. Хоча, звісно, я розумів, що люди, які залишають скрізь написи й розклеюють повідомлення, не відчуватимуть докорів сумління, нацькувавши на мене вампірів.

Не забувайте, що на той час я гадки не мав, хто такі ті люди. У Джерусалемз-Лоті Барлоу оселився в будинку, стіни якого бачили жахливе насильство. Подейкували, що в ньому мешкають привиди. Письменник Мірс казав, що лихий будинок притягнув до себе лихого чоловіка. Мої розмірковування в Нью-Йорку привели мене до цієї думки. Я подумав, що знову притягнув до себе ще одного короля вампірів, ще одного упиряку першого типу, так само, як Марстен-Гауз притягнув Барлоу. Не знаючи, правильна ця думка чи ні (згодом виявилося, що хибна), я відчув сяку-таку втіху від того, що мій мозок навіть у просякнутому алкоголем стані був досі спроможний логічно мислити.

Перше, що слід було вирішити, – залишатися мені в Нью-Йорку чи тікати. Я знав, що в разі, якщо я не втечу, вони знайдуть мене і, певно, раніше, ніж пізніше. Вони мали мій опис, і це їм правило за чудовий орієнтир. – Каллаген підняв свою обпечену руку. – Моє ім'я вони теж майже вирахували. Ще тиждень-два – і вони б його дізналися. Вони стежили за всіма тими місцинами, де я регулярно з'являвся, де нюхом відчули мій запах. Вони познаходили людей, з якими я розмовляв, випивав, грав у шашки й крібідж. Людей, з якими я працював на «Менпауер» і «Броні Мен».

Ця думка привела мене до місця, про яке я мав би здогадатися набагато раніше, навіть якби місяць пив не просихаючи. Я збагнув, що вони знайдуть Ровена Маґрудера, «Домівку» й усіх тих, хто знав мене з тих часів. Працівників-сумісників, добровольців, десятки клієнтів. Чорт, сотні клієнтів – адже я працював там дев'ять місяців.

…А до всього – мене вабили ті дороги. – Каллаген подивився на Едді й Сюзанну. – Чи ви знаєте, що через річку Гудзон до Нью-Джерсі веде пішохідний міст? Його майже не помітно в тіні мосту Джорджа Вашингтона. Міст із дерев'яним настилом, з одного боку якого досі є кілька дерев'яних жолобів – напувати корів і коней.

Почувши це, Едді розсміявся, як сміється чоловік, коли його лоскочуть за п'яти.

– Вибач, отче, але це неможливо. На мосту Джорджа Вашингтона я бував десь приблизно разів зі сто за своє життя. Ми з Генрі часто ходили в Пелісейдс-парк. Немає там ніякого дерев'яного мосту.

– Ні, він є, – спокійно відказав Каллаген. – Його збудували ще на початку дев'ятнадцятого століття, хоча звідтоді чимало разів ремонтували. Посеред мосту навіть є вивіска, де написано: «РЕМОНТНІ РОБОТИ З НАГОДИ ДВОХСОТЛІТТЯ ВИКОНАНО 1975 РОКУ КОМПАНІЄЮ ЛАМЕРКІНДАСТРІЗ». Я згадав цю назву тоді, коли вперше побачив робота Енді. Згідно з табличкою на його грудях, його виготовила саме ця компанія.

– Ми теж натрапляли на цю назву, – сказав Едді. – В місті Лад. Тільки там вона звучала як «Ливарня Ламерка».

– Мабуть, дочірні компанії, – припустила Сюзанна.

Роланд не сказав нічого, тільки зробив нетерплячий жест позосталими двома пальцями правої руки: швидше, швидше.

– Він є, але його важко побачити, – повів далі Каллаген. – Він ховається. І то лише перший з потаємних шляхів. З Нью-Йорка вони розходяться променями, як нитки павутиння.

– Тодешові автостради, – пробурмотів Едді. – Усе ясно.

– Не знаю, так це чи ні, – сказав Каллаген. – Знаю тільки, що за наступні кілька років своїх мандрів я бачив дивовижні речі й зустрів чимало добрих людей. Називати їх нормальними чи звичайними людьми здається мало не образою, але вони були нормальними і звичайними. І саме завдяки їм я сприймаю слова «нормальний» і «звичайний» як шляхетні епітети.

Я не хотів їхати з Нью-Йорка, не побачившись на прощання з Ровеном Маґрудером. Я хотів розповісти йому, що, мабуть, я таки помочився в обличчя мертвого Лупе – адже я напився, – але принаймні я не опустив штанів до самого низу й не зробив по-великому. Це я так невдало висловлюю думку про те, що я не здався. І що вирішив не зіщулюватися, як кролик від променя ліхтаря.

На очі Каллагену знову набігли сльози. Він витер їх рукавом.

– Я також хотів з кимось попрощатися і щоб хтось попрощався зі мною. Ці слова прощання, які ми чуємо і які вимовляємо, – вони говорять нам, що зрештою ми ще живі. Я хотів обійняти його й передати поцілунок, який подарував мені Лупе. І сказати ті самі слова: «Ти надто цінний, щоб тебе втратити». Я…

Він побачив, що через моріжок, трохи підібгавши спідницю біля щиколотки, до них поспішає Розаліта, і замовк. Вона передала йому грифельну дошку, на якій щось було написано крейдою. А Едді тимчасом стрелила шалена думка: він уявив оголошення, прикрашене зірочками й півмісяцями: «ЗАГУБИВСЯ БРОДЯЧИЙ ПЕС ІЗ ПОКАЛІЧЕНОЮ ПРАВОЮ ЛАПОЮ! ВІДГУКУЄТЬСЯ НА ІМ'Я РОЛАНД! КЕПСЬКА ВДАЧА, КУСАЄТЬСЯ, АЛЕ МИ ВСЕ ОДНО ЙОГО ЛЮБИМО!!»

– Це від Айзенгарта, – підводячи погляд від дошки, повідомив Каллаген. – Якщо Оверголсера у цих краях вважають великим фермером, а Ебена Тука – великим ділком, то Воуна Айзенгарта можна назвати великим скотарем. Він пише, що вони разом зі Слайтменами, старшим і молодшим, та вашим Джейком зустрінуть нас коло церкви рівно опівдні, як ви не від того. Його каракулі важко розібрати, але здається, він повезе вас показувати ферми, малі угіддя й ранчо на шляху назад до «Рокінг Б», де ви й заночуєте. Ви не від того?

– Не зовсім, – похитав головою Роланд. – Спершу я хотів би отримати карту.

Хвильку обміркувавши, Каллаген глянув на Розаліту. Едді вирішив, що ця жінка була не просто хатньою робітницею. Вона відійшла так, щоб не чути їхньої розмови, але до будинку не зайшла. «Як хороша, ретельна секретарка», – подумав Едді. Старий навіть не махав їй рукою – щоб підійти, їй вистачило одного його погляду. Вони про щось поговорили, й Розаліта пішла.

– Думаю, ми пообідаємо на моріжку перед церквою, – сказав Каллаген. – Там росте чудова стара акація, яка сховає нас у своєму затінку. А по обіді двійнята Тейвері вже матимуть для вас щось цікавеньке, я в цьому впевнений.

Роланд задоволено кивнув.

Каллаген, кривлячись, підвівся, поклав руки на поперек і потягнувся.

– А от я маю дещо показати вам просто зараз, – сказав він.

– Ти не закінчив своєї розповіді, – нагадала Сюзанна.

– Так. Але в нас обмаль-часу. Я можу розповідати й ідучи. Якщо ви можете, ідучи, слухати.

– Для нас це не проблема, – відповів Роланд, підводячись і собі. Біль відчувався, але несильний. Розалітина котяча олія справді була надзвичайною. – Але, перед тим, як ми підемо, є дві речі, про які я хотів би запитати.

– Питай, стрільцю, охоче відповім, якщо зможу.

– Щодо людей закону. Ти бачив їх, поки мандрував?

Каллаген повільно кивнув.

– Еге ж, стрільцю, бачив. – Він подивився на Едді та Сюзанну. – Ви коли-небудь бачили кольорове фото, на якому людей знімали зі спалахом і їхні очі стали червоними?

– Ага, – сказав Едді.

– У них саме такі очі. Криваво-червоні очі. А друге питання, Роланде?

– Чи вони – це Вовки, отче? Ці люди закону, ці солдати Багряного короля – вони і є Вовки?

Каллаген довго вагався, перш ніж відповісти.

– Я не можу сказати напевне, – зрештою відповів він. – Стовідсоткової впевненості я не маю. Але навряд. Так, авжеж, вони викрадають дітей, але дітьми не обмежуються. – Він замислився над тим, що сказав. – У чомусь вони як Вовки. – А після хвилини вагання й роздумів додав: – Еге ж, Вовки. Свого роду.