Текст книги "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 45 страниц) [доступный отрывок для чтения: 19 страниц]

– Угу, – підтвердив Едді.

– Сидячи у залі, я почув ті дзвіночки. Мелодію. І відчув запах, міцніший, ніж завше. Його джерело цього було переді мною, трохи ліворуч. Глянувши в той бік, я побачив двох чоловіків: літнього й молодшого. Їх легко було помітити, бо ж залу було заповнено лише на три чверті. Молодший нахилився до старішого. Старіший не зводив очей з екрану, але обійняв молодого за плечі. Якби я побачив це будь-якого іншого вечора, я б не мав ні найменшого сумніву, хто переді мною, але того вечора все було інакше. Я спостерігав. І на моїх очах з'явилося якесь темно-синє світло, спершу довкола молодого, потім довкола старшого. Це світло не було схоже на жодне інше, яке я бачив у житті. Воно було подібне до темряви, яка інколи напливала на мене надворі, коли в моїй голові лунали дзвіночки. Подібне до того запаху. Ти знаєш, що цього не може бути, але водночас це реальність, і я збагнув. Змиритися не зміг – це прийшло пізніше, – але збагнув. Молодший чоловік був вампіром.

Він замовк, обмірковуючи, як йому краще продовжити свою розповідь. Як її краще подати.

– Я вважаю, що в нашому світі існує щонайменше три типи вампірів. Я поділяю їх на три типи: перший, другий і третій. Упирі першого типу дуже рідкісні. Таким був Барлоу. Вони живуть дуже довго і можуть тривалий час проводити у глибокій сплячці – п'ятдесят чи навіть усі двісті років. Коли не сплять, можуть перетворювати людей на вампірів, робити з них тих, кого ми називаємо живими мерцями. Ці мерці становлять другий тип. Вони також спроможні створювати нових вампірів, але ці вже будуть тупі. – Каллаген подивився на Едді й Сюзанну. – Ви бачили «Ніч живих мерців»?

Сюзанна похитала головою. Зате Едді кивнув.

– Мерці в тому фільмі були зомбі, геть пустоголові. Вампіри другого типу розумніші, звісно, та не набагато. Вдень вони не виходять надвір, бо можуть осліпнути, отримати опік чи наразитися на смерть. Хоча напевно я сказати не можу, тому що їхнє життя зазвичай коротке. Не тому, що перетворення з живої людини на упиря скорочує життя, а через те, що існуванню вампірів другого типу постійно щось загрожує.

У більшості випадків – я так думаю, але стовідсоткової певності не маю – вампіри другого типу перетворюють людей теж на вампірів другого типу на відносно невеликій території. На цій стадії хвороби – а це таки хвороба – вампір першого типу, король вампірів, уже далеко. Того сучого сина в Салем-Лоті вбили. Таких, як він, у світі, може, дюжина, не більше.

В інших випадках другий тип створює третій тип. Упирі третього типу – мов ті комарі. Вони не здатні перетворювати людей на вампірів, але вони можуть смоктати кров. Смоктати. І ще раз смоктати.

– А вони можуть підчепити СНІД? – спитав Едді. – Ти ж знаєш, що це таке, правда?

– Знаю, хоч до весни вісімдесят третього я цього терміна не чув. Я тоді працював у притулку «Маяк» у Детройті, й час мого перебування в Америці добігав кінця. Авжеж, тоді ми вже майже десять років знали, що щось таке є. В деяких книжках це називалося ІДГС – імунодефіцит гомосексуалістів. У тисяча дев'ятсот вісімдесят другому стали з'являтися статті про нову хворобу, яка називалася «рак геїв», і роздуми про те, що вона може бути заразною. У народі її звали «хворобою трахо-болячок», через ураження шкіри, яке вона спричиняла. Сумніваюся, що вампіри від неї помирають чи навіть нездужають. Але вони можуть заразитися. А потім заражати інших. О так. У мене є вагома причина так думати. – Каллагенові губи задрижали й міцно стислися.

– Коли цей демон-упир змусив тебе пити його кров, він передав тобі здатність бачити цих істот, – сказав Роланд.

– Так.

– Бачити їх усіх чи лише Третіх? Дрібненьких?

– Дрібненьких, – Каллаген коротко й невесело розсміявся. – Так. Мені подобається. Хай там як, але я міг бачити лише Третіх, принаймні відколи виїхав з Джерусалемз-Лота. Та, звісно, Перші, такі як Барлоу, дуже рідкісні, а другий тип живе недовго. Їх убиває сам їхній голод. Вони ненажерливі. Одначе упирі третього типу можуть виходити надвір навіть удень. І майже всі поживні речовини отримують з їжі, як і люди.

– Що ти зробив того вечора? – спитала Сюзанна. – В кінотеатрі?

– Нічого, – відповів Каллаген. – Весь той час, поки я був у Нью-Йорку – вперше був у Нью-Йорку, – я не робив нічого аж до квітня. Просто я не мав певності. Тобто в душі я знав, що мені робити, але голова відмовлялася з цим погоджуватися. А ще весь час заважала одна дуже проста річ: я був алкоголіком, який перестав пити. Алкоголік – теж вампір, і ця частина мого «я» дедалі більше потерпала від спраги, тоді як решта мого єства намагалася заперечити свою природу. Тож я сказав собі, що бачив парочку гомосексуалістів, що обіймалися в кіно, та й годі. Що ж до решти: дзвіночків, запаху, темно-синього світла довкола молодшого, – я переконав себе, що в усьому винна епілепсія чи наслідки того, що зі мною зробив Барлоу. Чи водночас те й інше. Звісно, щодо Барлоу я не помилявся. Його кров у мені не дрімала. Вона дивилася і бачила.

– Ти не все знаєш, – сказав Роланд.

Каллаген повернувся до нього.

– Ти занурювався в тодеш, отче. Щось із цього світу кликало тебе до себе. Підозрюю, що то була та річ з твоєї церкви, хоча тоді, коли ти дізнався про неї вперше, її ще не було у твоїй церкві.

– Ні, – сказав Каллаген. Він дивився на Роланда зі сторожкою повагою. – Не було. А звідки ти знаєш? Скажи, прошу.

Але Роланд не сказав.

– Продовжуй, – мовив він натомість. – Що з тобою сталося далі?

– Далі стався Лупе, – відповів Каллаген.

ДЕВ'ЯТЬ

Його прізвище було Дельґадо.

На це Роланд лише на мить розширив очі від подиву, але Едді з Сюзанною знали стрільця досить добре, щоб розуміти: навіть така дрібниця в його поведінці мала надзвичайну вагу. Водночас вони вже майже звикли до цих збігів, які насправді могли виявитися не випадковими, до відчуття, що кожен з цих випадків – наче клацання якоїсь велетенської шестірні.

Лупе Дельґадо мав тридцять два роки і був алкоголіком, який уже п'ять років не брав до рота ні краплі спиртного. У «Домівці» він працював з тисяча дев'ятсот сімдесят четвертого. Місце знайшов Маґрудер, але життям і сенсом наповнював цю справу саме Лупе Дельґадо. Удень він працював у обслузі готелю «Плаза» на П'ятій авеню, вночі – в притулку. Він допоміг створити «мокрі» правила «Домівки» й був першою людиною, яка привітала Каллагена, коли той переступив через поріг.

– Тоді, вперше, я вже прожив у Нью-Йорку трохи більше року, – сказав Каллаген. – Але ще до березня сімдесят шостого… – Він замовк, намагаючись промовити те, про що вони втрьох уже й так здогадалися з виразу його обличчя. Воно залилося рожевим рум'янцем, крім того місця, де був шрам. На рожевому тлі він наче світився надприродною білістю.

– Ну добре, ви б, мабуть, сказали, що ще до березня я в нього закохався. Чи це робить з мене гомика? Голубця? Я не знаю. Кажуть, ми, священики, всі такі. Принаймні дехто так вважає. Та й чому б ні? Щомісяця чи що два місяця в газетах з'являлися статті про священиків, які полюбляли мацати хлопчиків-служок. Що ж до мене, то я не маю підстав вважати себе гомиком. Бачить Бог, попри свій сан, я був небайдужий до гарненьких жіночих ніжок і мені ніколи не спадало на думку розбещувати служок. І між мною та Лупе ніколи не було нічого плотського. Але я любив його. Не за його душу, чи відданість, чи служіння «Домівці». Не тому, що він вирішив, що його справжнє покликання – працювати з бідними, достоту як Христос. Мене вабило до нього фізично.

Каллаген замовк, вагаючись, а потім стрілив:

– Боже, який він був вродливий. Прекрасний!

– Що з ним сталося? – спитав Роланд.

– Він прийшов одного засніженого вечора наприкінці березня. У притулку яблуку ніде було впасти, аборигени були невгамовні. Вони вже встигли влаштувати кулачну розправу, і ми досі їх утихомирювали. В одного чоловіка був сильний напад білої гарячки, і Ровен Маґрудер у своєму кабінеті відпоював його кавою з віскі. Здається, я вже вам казав, що в «Домівці» не було кімнати, де п'яниць можна було б тримати під замком. Був час вечері, хоча ні, минуло вже півгодини по тому, як мали б роздати вечерю, але троє волонтерів не прийшли через погану погоду. Грало радіо, кілька жінок танцювали. «У зоопарку час годівлі», – любив казати Лупе.

Я знімав пальто, збираючись на кухню… один тип, якого звали Френк Спінеллі, ухопив мене за комір… хотів дізнатися про рекомендаційного листа, якого я обіцяв йому написати… ще була жінка, Ліза Як-Її-Там, якій потрібна була допомога з одним із завдань у групі анонімних алкоголіків – «Написати список тих, кого ми скривдили»… одному молодикові треба було допомогти з резюме, він міг трохи читати, але писати не вмів… щось пригоріло на плиті… повний комплект. Але мені подобалося. Цей вир підхоплював тебе й ніс за собою. Та посеред усього цього я зупинився. Не було жодного дзеленчання, а єдиними запахами, які я відчував, були сморід немитих тіл п'яниць і запах пригорілої їжі… але довкола шиї Лупе я бачив ореол того світла, схожого на комір. І сліди. Крихітні, майже непомітні.

Я зупинився і, мабуть, заточився, бо Лупе промчав повз мене. І тут я відчув цей запах, дуже слабкий: пекуча цибуля і розпечений метал. Мабуть, я не зогледівся, як промайнула пара секунд, бо зненацька ми з ним опинилися вдвох у кутку біля архівної шафки, де тримали все для зборів анонімних алкоголіків, і він спитав мене, коли я востаннє їв. Бо знав, що часом я забував поїсти.

Запах щез. Синє світіння довкруж його шиї теж зникло. Пропали й ті сліди від чиїхось укусів. Якщо упир не надто зажерливий, вони швидко сходять. Але я знав. Не було сенсу питати в нього, з ким він був, коли й де. Вампіри, навіть третього типу – особливо третього типу, – вміють маскуватися. П'явки зазвичай виділяють разом зі слиною фермент, який підтримує потік крові, поки вони ссуть кров. Він також робить шкіру нечутливою, тож поки ти не помітиш на собі паразита, то й не знатимеш, що з тобою відбувається. Так і ці упирі третього типу – мають у своїй слині речовину, яка спричиняє короткочасну амнезію.

Якось я спромігся відволіктися від цього. Сказав йому, що в мене запаморочилося в голові і що це, напевно, від того, що я прийшов з холоду й одразу занурився в шум, світло, тепло. Він наче повірив, але попросив, щоб я не напружувався. «Ти надто цінний для нас, ми не можемо втратити тебе, Ден», – сказав він, а потім поцілував мене. Сюди. – Правою рукою зі шрамом Каллаген торкнувся своєї правої щоки. – Тож, напевно, я збрехав, коли казав, що між нами не було нічого фізичного. Був той один поцілунок. І я досі яскраво пам'ятаю свої відчуття. Навіть поколювання щетини над його верхньою губою… ось тут.

– Мені так прикро за тебе, – співчутливо сказала Сюзанна.

– Дякую, дорогенька, – сказав він. – Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене означає. Як чудово, коли тобі співчуває людина з твого світу. Це так, наче ти у вигнанні й одного дня одержуєш звістку з дому. Чи ковток свіжої води з джерела після того, як роками ти пив застояну бурду з пляшок. – Він узяв її руку в свої долоні й усміхнувся. Щось у цій усмішці здалося Едді силуваним чи навіть фальшивим. Аж раптом йому спала жахлива думка. А що, як отець Каллаген зараз відчуває змішаний запах пекучої цибулі й розпеченого металу? Що, як він бачить синє світіння, не комірцевий ореол довкола Сюзанниної шиї, а пояс довкруж її живота?

Едді подивився на Роланда, та звідти годі було чекати допомоги. Стрільцеве обличчя було незворушним і нічого не виражало.

– У нього був СНІД? – здогадався Едді. – Якийсь голубий третього типу вкусив вашого друга й передав цю заразу йому.

– Голубий, – повторив Каллаген. – Ви хочете сказати, що це дурне слово справді означає… – Він несхвально похитав головою.

– Угу, – кивнув Едді. – «Ред Сокс» не виграли чемпіонату, а підарів називають голубими.

– Едді! – докірливо мовила Сюзанна.

– Що? – сказав Едді. – Думаєш, легко бути останнім, хто пішов з Нью-Йорка й забув вимкнути світло? Ні, це нелегко. Я, скажу тобі, вже й сам уже почуваюся відсталим від життя. Він повернувся до Каллагена. – Але ж саме це й сталося, правда?

– Думаю, так. Не забувайте, що я тоді мало що знав, а що знав – тому не йняв віри й притлумлював у собі. Украй енергійно, як казав президент Кеннеді. Першого упиря – першого «дрібненького» – я побачив тоді в кінотеатрі за тиждень до Різдва й нового тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятого року. – Він коротко уривчасто розсміявся. – І як я зараз собі пригадую, кінотеатр називався «Голуб'ятня». Хіба не дивно? – Він замовк, спантеличено дивлячись у їхні обличчя. – Не дивно. Ви не здивовані.

– Збіги скасовано, друже, – сказала Сюзанна. – Нині ми живемо в реальності, яка більше нагадує діккенсівську.

– Я тебе не розумію..

– А й не треба. Продовжуйте. Розповідайте.

Пошукавши загублену нитку розповіді, Старий продовжив.

– Першого свого упиря третього типу я побачив наприкінці грудня сімдесят п'ятого. Минуло близько трьох місяців відтоді, як я помітив синє світло довкола шиї Лупе. На той час я вже перебачив з півдюжини вампірів. І лише одного з них – на полюванні. У завулку в Іст-Вілідж з одним хлопцем. Він – вампір – стояв отак. – Каллаген підвівся і показав ту позу, витягнувши руки й ніби спираючись ними на невидиму стіну. – Його жертва, затиснена між руками, стояла обличчям до нього. Збоку це виглядало так, наче вони розмовляють. Чи цілуються. Але я знав, знав, що це ні те, ні друге.

Інші ж… кількох я бачив у ресторані, вони їли поодинці. Те світіння оточувало їхні руки і їхні обличчя. Воно було розмазане по їхніх губах наче… наче електричний чорничний сік… і запах горілої цибулі витав у повітрі довкола них, мов парфуми. – Каллаген розтягнув губи в посмішці. – Цікаво… Щоразу, коли я намагаюся їх описати, то вишуковую якісь приховані порівняння. Тому що я пробую їх не описати, а збагнути. Досі намагаюся їх збагнути. З'ясувати для себе, яким міг би бути той інший, потаємний світ, що весь час перебував поряд, буквально за крок від того, який я добре знав.

«Роланд мав рацію, – подумав Едді. – Це тодеш. Напевно. Він про це не підозрює, але так і є. А тоді хто він? Член нашого ка-тету?»

– Вона стояла у черзі в банку «Мерін Мідленд», з яким працювала «Домівка», – вів далі Каллаген. – Посеред білого дня. Я стояв у черзі до віконця «Депозити», а ця жінка – до «Видачі готівки». Те світло її оточувало. Побачивши, що я дивлюся на неї, вона всміхнулася. Безстрашно глянула мені просто у вічі. Кокетливо. – Він помовчав. – Спокусливо.

– Ти впізнавав їх, бо в твоєму тілі текла кров демона-вампіра, – сказав Роланд. – А вони тебе впізнавали?

– Ні, – миттю озвався Каллаген. – Якби вони могли мене бачити, виокремлювати мене серед людей, моє життя не було б варте й шеляга. Хоча вони таки дізналися про мене. Але вже згодом.

Важливо те, що я їх бачив. Я знав, що вони є. І коли побачив, що сталося з Лупе, то зрозумів, хто це з ним зробив. Вони теж це бачать. Нюхом відчувають. Можливо, теж чують передзвін, їхні жертви мічені, і щойно на них з'являється тавро, як злітаються інші упирі, як метелики на світло. Чи собаки, які поливають один і той самий телефонний стовп.

Я впевнений, що того вечора в березні Лупе вкусили вперше, тому що раніше ніколи не бачив на ньому того світіння… чи міток на горлі, на вигляд невинних, як пара порізів від гоління. Але по тому його кров пили постійно. Це мало якийсь стосунок до нашої роботи з безпритульними, які йшли конвеєром. Може, кров, у якій циркулює алкоголь, для них як дешевий наркотик. Хтозна…

Хай там як, а перше вбивство я вчинив через Лупе. Перше з цілої низки. Це сталося в квітні…

ДЕСЯТЬ

Зараз квітень, і повітря нарешті запахло весною. Каллаген з п'ятої години в «Домівці»: спочатку виписує чеки, щоб закрити рахунки в кінці місяця, потім готує свою коронну страву, яку сам називає «Жаб'ячим рагу». Рагу взагалі-то з яловичиною, але йому подобається ця смішна назва.

Паралельно він вимиває великі сталеві казани – не тому, що мав у них потребу (чого-чого, а посуду в «Домівці» не бракувало), просто мати вчила його прибирати за собою на кухні.

Він несе казан до чорного виходу, однією рукою притримує його на стегні, другою повертає ручку дверей. Виходить у завулок, збираючись вихлюпнути мильну воду в заґратований злив каналізації, та раптом зупиняється. Він бачить те, що вже бачив раніше, у Вілідж, але тоді двоє чоловіків (один притулився спиною до стіни, другий стояв перед ним, упираючись руками в цеглу) були лише тінями. Цих він бачить дуже добре, бо з кухні падає світло. І той, хто прихилився до стіни й наче спить, повернувши голову так, щоб відкрити шию… Каллаген його знає.

То Лупе.

Хоч крізь відчинені двері падає світло й ця частина завулка добре освітлена, а Каллаген навіть не намагається поводитися тихо – він навіть наспівує «Прогуляйся дикою стороною», жоден з них його не помічає. Вони в трансі. Чоловікові, що стоїть перед Лупе, десь п'ятдесят років, він добре одягнений, у костюмі й краватці. Поруч стоїть на камінні дорогий портфель «Марк Крос». Шия чоловіка витягнута вперед, голова нахилена. Розкриті губи туляться до шиї Лупе з правого боку. Що там, під ними? Яремна вена? Сонна артерія? Каллаген не пам'ятає, та це й немає значення. Дзвоники не дзеленчать, але запах нестерпний, так смердить, що сльози порскають йому з очей і з носа тече прозорий слиз. Довкола двох чоловіків палахкотить темно-синє світло, Каллаген бачить, як воно ритмічно пульсує обертами. «Це їхнє дихання, – здогадується він. – Ця гидота ворушиться від їхнього дихання. Тобто вона справжня».

До вух Каллагена долинає дуже тихе вологе чмокання. Таке можна почути в кінотеатрі, коли там жагуче, з запалом цілується якась парочка.

Далі він не думає, а просто робить. Ставить на землю казан з жирною мильною водою. Дно казана лунко стукається об бетонний ґанок, але пара біля стіни завулка навіть не ворушиться. Вони досі занурені у свій сон. Каллаген відступає на два кроки назад і опиняється на кухні. На столі лежить сокирка, якою він дрібнив на кубики яловичину для рагу. Лезо яскраво блищить. У ньому він бачить себе й думає: «Принаймні я не упир. Інакше відображення б не було». Потім його пальці стискаються на гумовому руків'ї ножа. Він повертається в завулок. Переступає через казан з мильною водою. Повітря нерухоме й вологе. Десь крапає вода. Десь радіо горлає «Хтось врятував сьогодні моє життя». Краплини вологи в повітрі утворюють довкола ліхтаря на дальньому боці завулка ореол. У Нью-Йорку квітень, і за десять футів від того місця, де стоїть Каллаген – віднедавна колишній священик католицької церкви, – вампір ссе кров у своєї жертви. Чоловіка, в якого закохався Доналд Каллаген.

«Я майже був у тебе на гачку», – співає Елтон Джон, і Каллаген ступає на крок уперед, піднімаючи сокирку. Потім рвучко опускає її, і лезо глибоко заходить у череп вампіра. Два боки його голови розчахуються, як крила. Він підводить голову, наче хижак, який почув наближення когось більшого й небезпечнішого, ніж він сам. Наступної миті він трохи підгинає коліна, немовби збираючись підняти портфель, потім наче вирішує, що обійдеться й без нього. Він повертається і повільно йде до виходу з завулка. На звук голосу Елтона Джона, який тепер виводить «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя». Сокирка досі стирчить з його черепа. З кожним кроком руків'я гойдається з боку в бік, неначе тугий маленький хвіст. Каллаген бачить кров, але її не море, як він очікував. Тієї миті він надто шокований, щоби над цим замислюватись, але пізніше він зрозуміє, що в цих істотах украй мало рідкої крові. Те, що дає їм життя, є навіть магічнішим, ніж сама загадка крові. Найдивовижніше, що їхня кров скипається так туго, неначе жовток круто звареного яйця.

Істота робить ще один крок і зупиняється. Її плечі опускаються. Голова провалюється вперед, і Каллаген більше її не бачить. А потім, зненацька, одяг падає і зіщулюється, лягаючи на вологу землю в завулку.

Почуваючись, наче уві сні, Каллаген іде, щоб подивитися на все, що лишилося від упиря. Лупе Дельґадо з заплющеними очима й закинутою назад головою стоїть біля стіни, досі занурений у сон, який наслав на нього упир. По його шиї стікають униз дві маленькі незначні цівки крові.

Каллаген дивиться на одяг. Краватку досі зав'язано. Сорочка досі в костюмному піджаку і заправлена в костюмні штани. Він знає, що як розстебнути ширінку, то під нею буде білизна. Він піднімає рукав піджака, щоб упевнитися, що він порожній не лише на вигляд, ай на дотик, і звідти вивалюється вампірів годинник. Він цокається об землю біля персня.

Ще там є волосся. І зуби, деякі з пломбами. Від решти містера Портфель-Марк-Крос не лишилося й сліду.

Каллаген збирає одяг. Елтон Джон все ще співає «Хтось врятував мені життя сьогодні», але, мабуть, це не дивно. Та пісня досить довга, чотири хвилини, не менше. Він надягає годинника собі на зап'ястя, а персня собі на пальця, на тимчасове зберігання. Одяг відносить усередину, проходячи повз Лупе. Той досі в трансі. Але отвори на його шиї, не більші за сліди від уколів шпилькою, вже зникають.

Якимось дивом на кухні нікого нема. Ліворуч двері з написом «КОМОРА». За нею короткий коридорчик, обабіч якого тягнуться різні відсіки. Всі вони для захисту від крадіжок закриті дверцятами з важкої металевої сітки. З одного боку консерви, з іншого бакалія. Потім одяг. В одному відділенні сорочки, у другому штани. Сукні й спідниці в наступному. Пальта теж окремо. У самому кінці коридорчика стоїть стара гардеробна шафа з написом «РІЗНЕ». Каллаген знаходить гаманець упиря й кладе його собі в кишеню, до свого гаманця. З двома гаманцями кишеня виглядає надміру розпухлою. Потім він відмикає шафу і вкидає туди вампірові речі, не розбираючи їх. Це легше, ніж спробувати їх посортувати, хоча він підозрює, що білизна, коли її знайдуть у штанах, викличе нарікання. Бо в «Домівці» ношену білизну не приймають.

– «Нехай ми обслуговуємо низи суспільства, – сказав йому якось Ровен Маґрудер, – але в нас є свої принципи».

Та зараз не до принципів. Зараз треба подумати, що робити з волоссям і зубами вампіра. З його годинником, перснем, гаманцем… і Господи, його портфелем і черевиками! Вони ж досі там!

. «Не нахабній і не скаржся, – каже він сам собі. – Адже дев'яносто п'ять відсотків упиря зникло, просто слушної миті розчинилося в повітрі, як чудовисько в останні хвилини фільму жахів. Досі Господь був на твоєму боці – хотілося б вірити, що Господь, – тож навіть не думай скаржитися».

Та він і не скаржиться. Збирає волосся, зуби, портфель, відносить їх туди, де кінчається завулок, ступаючи в калюжі, й перекидає через паркан. Після хвилини роздумів туди ж летять годинник, гаманець і перстень. Перстень ніяк не хоче зніматися з пальця, і Каллаген мало не впадає у паніку, але зрештою він приєднується дo решти речей – дзінь. Усе це не залишиться без господаря. Це ж Нью-Йорк. Він повертається до Лупе й бачить черевики. Вони надто гарні, щоб їх викидати, – їх ще можна носити роками. Він піднімає їх і несе двома пальцями правої руки на кухню. Так він і стоїть з ними коло плити, коли знадвору заходить Лупе.

«Доне? – каже він. У нього трохи хрипкий голос, голос людини, яка щойно прокинулася від міцного сну. Тон трохи здивований. Він показує на черевики, що висять на складених гачком Каллагенових пальцях. – Ти збираєшся кинути їх у рагу?»

«А що, гарна думка – вони могли би позитивно вплинути на смак. Ні, покладу в комору», – каже Каллаген. Його самого вражає, наскільки спокійно звучить його голос. А серце! Б'ється з чудовою регулярною швидкістю шістдесят чи сімдесят ударів за хвилину. – Хтось залишив їх біля чорного входу. А ти що робив?

Лупе всміхається йому, а коли він усміхається, то стає ще гарнішим.

«Надворі, виходив покурити. Там так добре, що навіть повертатися не хотілося. А ти хіба не бачив мене?»

«Бачив, – відповідає Каллаген. – Та мені здалося, що ти весь у своїх думках, тож я не хотів тебе тривожити. Відчини, будь ласка, двері комори».

Лупе прочиняє двері.

«Незлецька пара, – каже він. – „Баллі“. Хто ж це такий крутий лишає такі черевики для п'яниць?»

«Мабуть, комусь не підійшли», – відказує Каллаген. І чує передзвін, ту отруйну солодкість, і міцно зціплює зуби від звуку. Світ на мить стає хистким і розмитим. «Не зараз, – думає він. – Тільки не зараз».

Це не молитва (останнім часом він дуже мало молиться), але, мабуть, хтось таки його чує, бо дзвіночки стихають. Світ перестає ряхтіти. В сусідній кімнаті хтось волає, вимагаючи вечері. Ще хтось матюкається. Стара, як світ, пісня. А йому хочеться випити. Це теж як завжди, з тією тільки різницею, що бажання зараз сильніше, ніж будь-коли. Він весь час думає про те, яким було відчуття, коли рука стискала гумове руків'я. Про вагу сокирки. Про звук, з яким вона ввійшла в череп. І в роті знову виникає присмак. Мертвий смак крові Барлоу. Він теж. Що сказав упир на кухні Петрі, коли зламав розп'яття, яке подарувала йому мати? Що сумно бачити, як віра підводить людину.

«Піду сьогодні на збори анонімних алкоголіків», – думає він, зв'язуючи черевики «Баллі» резинкою і кидаючи їх до решти взуття. Часом збори йому допомагають. Він ніколи не каже: «Мене звати Дон, я алкоголік», але інколи йому легшає.

Лупе стоїть просто в нього за спиною, тож коли Каллаген обертається, то від несподіванки тихо охкає.

«Легше, друже», – сміючись, каже Лупе. Він мимохіть почухує горло. Сліди досі там, але вранці вони щезнуть. Втім, Каллаген знає, що вампіри їх якось бачать. Чи відчувають нюхом. Чи ще якось, розтуди його.

«Слухай, – каже він, звертаючись до Лупе. – Я тут подумав і вирішив поїхати з міста на тиждень-два. Не хочеш приєднатися? Можемо поїхати на північ штату. На риболовлю».

«Не можу, – відказує Лупе. – У готелі я не матиму відпустки до червня. До того ж нам бракує рук тут. Але, якщо хочеш поїхати, я залагоджу з Ровеном. Нема питань. – Лупе придивляється до нього пильніше. – Схоже, відпочинок тобі не завадить. У тебе втомлений вигляд. І ти нервовий».

«Ні, то я так, плани-плани», – каже Каллаген. Він нікуди не поїде. Тут у нього, можливо, буде шанс оберігати Лупе. Бо тепер йому дещо відомо. Вбивати їх не важче, ніж чавити жуків на стіні. Та й по собі вони лишають небагато. Прибирання стало легким, як кажуть у телерекламі. З Лупе все буде гаразд. Упирі третього типу, такі як Містер Портфель-Марк-Крос, начебто не вбивають своїх жертв і навіть не змінюють їх. Принаймні за той нетривалий час, що він спостерігає, він такого не бачив. Але він спостерігатиме – це йому під силу. Він пильнуватиме. Це буде маленька розплата за Джерусалемз-Лот. І з Лупе все буде добре.

ОДИНАДЦЯТЬ

– Та тільки добре не було, – мовив Роланд, обережно скручуючи цигарку з тютюнових крихт, знайдених на дні кисета. Папір був ламкий, тютюн трохи більший за порох.

– Не було, – погодився Каллаген. – Роланде, в мене немає цигаркового паперу, але я маю дещо ліпше для куріння. У домі є добрий тютюн, який привезли з півдня. Я не палю, а от Розаліта інколи ввечері любить попахкати люлькою.

– Пізніше я неодмінно скористаюся твоєю пропозицією. Наразі дякую, – сказав стрілець. – Тютюну мені бракує менше, ніж кави, але майже так само. Завершіть свою розповідь. Нічого не пропускайте. Нам важливо почути все, але…

– Я знаю. Часу обмаль.

– Так, – кивнув Роланд. – Часу обмаль.

– Коротше кажучи, мій друг заразився цією хворобою… кажете, її назвали СНІДом?

Він питально глянув на Едді, і той кивнув.

– Гаразд, – погодився Каллаген. – Назва не гірша за інші, хоч асоціюється в мене з якимись цукерками для схуднення. Мабуть, вам відомо, що ця хвороба може непомітно протікати роками, але мого друга вона зжерла, як полум'я соломинку. Вже в середині травня тисяча дев'ятсот сімдесят шостого Лупе Дельґадо був дуже хворий. Він страшенно зблід. Його майже весь час лихоманило. Іноді він цілу ніч проводив у туалеті – блював. Ровен би неодмінно заборонив йому з'являтися на кухні, але це не знадобилося, бо Лупе заборонив собі сам. А потім стали з'являтися плями.

– Здається, це називається саркомою Капоші, – сказав Едді. – Захворювання шкіри. Спотворює її.

Каллаген кивнув.

– За три тижні після того, як пішли плями, Лупе вже лежав у центральній лікарні Нью-Йорка. Якось увечері наприкінці червня ми з Ровеном Маґрудером пішли його навідати. Доти ми переконували один одного, що все буде гаразд, що він вибереться, вийде переможцем, чорт забирай, він був молодий і сильний. Але того вечора ми з порога збагнули, що це кінець. Він був у кисневому наметі. З рук стриміли трубки крапельниць. Його мучив страшний біль. Він не хотів, щоб ми наближалися до нього. «Це може бути заразне», – сказав він. Насправді ніхто в ті часи нічого не знав напевне про цю хворобу.

– І через це вона була ще страшнішою, – докинула Сюзанна.

– Так. Як він сказав, лікарі вважали, що це хвороба крові, яку передають один одному гомосексуалісти під час статевих актів або, можливо, наркомани, колючись однією голкою. Але він хотів, щоб ми знали, він повторював це знову і знову, що він чистий, аналізи на наркотики нічого не показали. «З сімдесятого року жодного косяка не викурив, – повторював він. – Богом клянуся». Ми сказали, що віримо, що він чистий. Ми сиділи по обидва боки його ліжка, він узяв нас за руки.

Каллаген гучно проковтнув слину.

– Наші руки… він примусив нас помити їх перед тим, як ми вийшли. Про всяк випадок, сказав він. І подякував, що ми прийшли. Сказав, що Ровен і «Домівка» – найкраще, що трапилося з ним за все його життя. Що для нього притулок справді став домівкою.

Ще ніколи я не хотів випити так сильно, як того вечора, І коли йшов з лікарні. Але попросив Ровена не відходити від мене. Удвох ми проминули всі бари. Тієї ночі я вклався в ліжко тверезим, однак лежав і думав, що це тимчасово. Як кажуть в анонімних алкоголіках, від першого ковтка до сп'яніння – один крок. А мій перший ковток був десь неподалік. Десь бармен сидів і чекав, коли я прийду, щоб хлюпнути мені в склянку віскі.

За дві доби Лупе помер.

На похороні зібралося, мабуть, триста людей, майже всі – клієнти «Домівки». Було пролито багато сліз і багато сказано гарних слів – деякі з них людьми, які не змогли б пройти по прямій лінії. Коли все скінчилося, Ровен Маґрудер узяв мене під руку й сказав: «Я не знаю, хто ти такий, Дон, але я знаю, який ти – ти збіса добра людина і збіса запійний алкоголік, що не пив уже… відколи?»

Я хотів було збрехати, але вирішив, що нема сенсу. «З жовтня минулого року», – сказав я.