Текст книги "Кладовище домашніх тварин"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– Великий Босе, моя вам порада, – сказав Стів. – Не знаю, що за жевжики були у вас там у Чикаго, але ці пройди готові на все, аби впарити вам свій товар: від кухля пива в місцевій броварні до абонементу на боулінг у Бенгорі. Один хлопець намагався навіть втелющити мені надувну Джуді. І це мені! А я ж лише помічник адміністратора. Якщо вони не зможуть привезти зілля вам, вони привезуть вас до нього.

– Треба було погоджуватися на надувну Джуді!

– Нє-є-є. Вона була рудою. Не мій тип.

– Що ж, я згоден з Суррендрою, – сказав Луїс. – День сьогоднішній вже точно не такий, як вчорашній.

18

Коли працівник фармацевтичної компанії «Апджон» так і не приїхав до десятої, Луїс махнув рукою і вирішив зателефонувати в реєстраційне бюро. Слухавку підняла місіс Степлтон, яка пообіцяла негайно надіслати копію всіх даних про Віктора Паскоу. Коли Луїс завершив розмову, працівник «Апджон» уже прибув. Він не запропонував жодних ліків, лише запитав, чи не хоче Луїс придбати зі знижкою сезонний квиток на ігри «Новоанглійських патріотів»[68].

– Нє, – відповів Луїс.

– Та я й не сподівався, що ви погодитеся, – похмуро мовив продавець і пішов геть.

В обід Луїс пішов перекусити в кафе «Беарз Ден». Замовив сандвіч з тунцем і кока-колу. Взяв обід з собою і з’їв його, переглядаючи дані про Паскоу. Він намагався знайти хоч якийсь зв’язок між загиблим хлопцем і собою або Північним Ладлоу, де розташовувалося «Кладвишче домажніх тварин»… Туманна надія, що має бути хоч якесь раціональне пояснення навіть такій дивовижі, як ця. Може, юнак виріс у Ладлоу або ж навіть поховав на «Кладвишчі» кота чи собаку.

Однак жодного зв’язку знайти не вдалося. Паскоу походив з Бергенфілда, штат Нью-Джерсі. В Університет Мену приїхав вивчати електронну інженерію. На тих кількох друкованих сторінках Луїс не знайшов нічого, що могло б видати хоч найменший зв’язок між ним і хлопчиною, який пішов з життя у кімнаті очікування, – якщо, звісно, не брати до уваги те, що Паскоу помер у нього на руках.

Крід вицідив залишки кока-коли під шкрябання соломинки по дну банки, а потім викинув усе сміття в кошик. Обід був легким, та він з’їв його з апетитом. Насправді нічого страшного не було. Не зараз. Луїс більше не тремтів, і ранковий жах щодалі скидався на безглузду прикрість, марення наяву, без жодних наслідків.

Він постукав пальцями по журналу, знизав плечима і знову зняв слухавку. Цього разу він зателефонував у медичний центр і попросив з’єднати з моргом. Коли працівник моргу відповів, Луїс представився і сказав:

– У вас лежить один із наших студентів, Віктор Паскоу…

– Уже ні, – відповіли на тому кінці дроту. – Більше не лежить.

Луїсові враз забракло повітря.

– Що? – тільки і спромігся видушити він.

– Минулої ночі тіло відправили батькам. Його забрав представник похоронного бюро «Брукінгз-Сміт». Потерпілого відправили на «Дельті»… – шурхотіння папірців, – на «Дельті 109». Ну а куди ж він мав подітися? Пішов на гульки, чи як?

– Ні, – відповів Луїс. – Звісно ж, ні. Я просто… – Що «просто»? Якого чорта він взагалі це робить? Не було адекватного способу владнати цю справу. Треба прийняти це і забути. А все інше могло наробити лише купу нових проблем. – Мені лише здалося, що це надто швидко, – мовив він, затинаючись.

– Ну, його розітнули вчора, – знову тихе шарудіння папірцями. – Це зробив доктор Ріндзвік десь о третій двадцять. Ще до того його батько вже все організував. Гадаю, тіло прибуло в Ньюарк близько другої ночі.

– Зрозуміло. У такому разі…

– Якщо, звісно, носії нічого не наплутали і не надіслали його не туди, – жваво зазначив працівник. – Буває всяке, та з «Дельтами» зазвичай пригод не трапляється. Вони надійні, ці «Дельти». Було якось, один хлопець у нас помер на риболовлі, десь в окрузі Арустук. У якомусь із тих містечок, назва яких у кращому разі наявна на карті. Довбень так пожадливо цмулив пиво, що вдавився кільцем від банки. Біда сталася якраз тоді, коли він намагався відкрити банку пива. Його друзякам знадобилося два дні, аби доперти його до цивілізації. Ще й не знали, чи хоч якийсь літак його візьме. Та вони все одно тягнули його і сподівалися на краще. Відправили його додому в Гренд-Фолз, штат Міннесота, у вантажному відділенні якогось авіалайнера. Однак тут їм не пощастило. Спершу його привезли у Маямі, потім у Де-Мойн і врешті аж у Фарго, штат Північна Дакота. Потім хтось таки догнав, що з ним не так, але ж минуло ще три дні. З таким успіхом вони могли наколоти його «Кул-ейдом»[69] замість рідини для бальзамування: невдаха весь почорнів, а тхнуло від нього, як від зіпсованої свинячої печені. Отаке-то я чув. Шістьох вантажників знудило, – голос по той бік дроту щиро розсміявся.

Луїс заплющив очі:

– Добре, дякую вам.

– Якщо хочете, можу вам дати домашній номер доктора Ріндзвіка, щоб ви могли зателефонувати йому. Але зранку він зазвичай грає в гольф в Ороно.

– Ні, не варто, – відповів Луїс.

Він опустив слухавку. «Час уже покласти цьому край, – подумав він. – Коли тобі наснився той поганий сон чи що воно таке, в біса, було, то труп Паскоу точно лежав у Бенгерфільдському похоронному бюро. Усе, питання знято. Пора зав’язувати з цим усім».

Поки він їхав додому, йому спало на думку абсолютно просте і раціональне пояснення, чому його ноги були вимазані багном, і він полегшено зітхнув.

У нього трапився одиничний випадок лунатизму, спричинений несподіваним і жахливим фактом: у перший же робочий день до нього принесли смертельно пораненого студента, який віддав Богу душу прямо у нього на руках.

Це все пояснювало. Сон видався надзвичайно реальним, бо справді містив дуже багато реальності: килимок, холодна роса й особливо суха гілляка, яка подряпала йому руку. Це також пояснює, чому Паскоу міг проходити крізь зачинені двері, а він – ні.

У Луїса перед очима постала картина: Рейчел минулої ночі спускається сходами і бачить, як чоловік б’ється об задні двері, намагаючись уві сні пройти крізь них. Він осміхнувся. О, вона б від такого збожеволіла.

Ухопившись за ідею лунатизму, Крід міг проаналізувати причину саме такого сну, що він одразу ж і зробив. Він пішов на кладовище домашніх тварин, бо це місце у нього асоціюється з іншим нещодавно пережитим стресом, який спричинив серйозну сварку між ним і дружиною… І звісно ж, думав він із наростаючим збудженням, те місце асоціюється у нього з першим знайомством його дочки зі смертю. Усі ці деталі наклалися одна на одну в його свідомості, коли він вчора пішов спати.

Йому ще дуже пощастило, що він якось добрів додому – це в його пам’яті не збереглося. Мабуть, повернувся на автопілоті.

Хороша штука, цей автопілот. Він не міг навіть уявити, що було б, якби він таки прокинувся сьогодні зранку біля могили кота Полі – дезорієнтований, промоклий від роси та ще й до біса нажаханий. А Рейчел би як перелякалась!

Обміркувавши це, Луїс полегшено зітхнув. «Це все добре, але що робити з тими словами, які Паскоу сказав при смерті?» – ніяк не вгамовувався мозок Луїса, проте лікар швидко закрив йому рота.

Того вечора Рейчел прасувала речі, а Еллі та Ґейдж, всівшись на одне крісло, захопилися переглядом «Маппет-шоу»[70]. Луїс сказав дружині, що хотів би вийти трішки подихати свіжим повітрям.

– Ти повернешся до того, як я вкладатиму Ґейджа спати? – запитала вона, не відводячи погляду від праски. – Ти ж знаєш, він краще засинає, коли ти поруч.

– Звісно.

– Куди ти йдеш, татку? – поцікавилась Еллі, теж не відриваючись від телевізора. На екрані Міс Піґі от-от мала зацідити Керміту в око.

– Скоро повернуся, сонечку.

За п’ятнадцять хвилин він уже був на «Кладвишчі домажніх тварин». Роззирався навколо і боровся з сильним дежавю. Без сумніву, він приходив сюди вночі: маленька табличка на честь кота Полі була повалена. Це трапилося, коли привид Паскоу наблизився, майже наприкінці свідомої частини його сну. Луїс байдуже поправив її і підійшов до бурелому.

Той йому не сподобався. Спогади про те, як усі ці повалені вітром дерева перетворилися були на купу кісток, досі змушували його тремтіти. Він присилував себе простягнути руку і доторкнутися до однієї гілки. Загрозливо тримаючись на купі, гілляка раптом захиталася й гепнулася вниз. Луїс ледве встиг відскочити, аби вона не придавила йому черевика.

Він пройшовся вздовж бурелому. Спершу – ліворуч, потім – праворуч. З обох боків чагарники так щільно притискалися до нього, що здавалися непроникними. «Ні, тут точно не варто лазити, якщо маєш клепку в голові», – подумав Луїс. Усюди виднілися зарості отруйного плюща, який вився по землі (усе життя Луїс слухав, як люди хвалилися, що в них до таких штук імунітет, але він, як лікар, знав, що практично ні в кого його нема), а також найбільші колючки з усіх, які Луїсу коли-небудь доводилося бачити.

Крід повернувся назад, до середини купи. Він дивився на неї, поклавши руки в задні кишені джинсів.

«Ти ж не збираєшся туди лізти, правда?»

«Ні, босе. І чого б це я робив таку дурість?»

«Чудово. Я лише на хвильку занепокоївся, Лу. Виглядає як непоганий спосіб потрапити у власний лазарет зі зламаною щиколоткою, еге ж?»

«Є таке. До того ж смеркає».

Отак домовившись із собою про все, Луїс раптом почав дертися на бурелом.

Уже коли він опинився на півдорозі до вершини, дерева під ним затремтіли з характерним тріском.

Кляті кості торохтять, док.

Коли купа знову задвигтіла, він вирішив спускатися. Краї сорочки висмикнулися зі штанів.

Луїс ступив на тверду землю неушкодженим і без пригод, обтрусив руки від пилу і тирси. Рушив стежиною, яка приведе його додому – до дітей, які хочуть казочку на ніч, до Черча, який сьогодні проводив останній день як підкорювач дамських сердець, та до вечірнього чаювання з дружиною, коли діти поснуть.

Перш ніж піти, він ще раз оглянув галявину, вражений її непорушною тишею. Мацаки землистого туману виникали нізвідки, звиваючись навколо табличок. Ці концентричні кола… Це ж треба: самі того не знаючи, діти Північного Ладлоу своїми руками витворили власну модель Стоунхенджу.

«Це точно все, Луїсе?»

Попри те що він тільки краєм ока побачив те, що лежить по той бік бурелому, перш ніж двигтіння під ногами налякало його і змусило спуститися, він міг би заприсягтися, що бачив продовження стежки, яка вела в лісові хащі.

«Не твоя справа, Луїсе. Хай вона йде, куди хоче».

«Так, босе».

Луїс розвернувся і пішов додому.

Коли Рейчел уклалась спати, він ще з годину не міг заснути, перебираючи старі медичні журнали. Він відмовлявся визнати, що ідея лягти в ліжко – заснути – лякала його. Раніше в нього ніколи не бувало сомнамбулічних станів, тож він не міг бути певен, що це одиничний випадок, поки це станеться або не станеться знову.

Він почув, як Рейчел підвелась з ліжка і ніжно гукнула його:

– Лу, любий, ти йдеш?

– За мить буду, – відповів Луїс і погасив настільну лампу.

Тієї ночі йому знадобилося значно більше, ніж сім хвилин, щоб вимкнути свою обчислювальну машину. Він слухав глибоке дихання Рейчел, яка міцно спала біля нього, і прихід Віктора Паскоу не видавався аж таким неможливим. Він боявся, що варто заплющити очі – і двері з грюкотом розчахнуться, і у дверному прорізі стоятиме він – наша запрошена суперзірка – Віктор Паскоу, у спортивних шортах, мертвотно блідий і з випнутою ключицею.

Луїс часом провалювався в сон, і йому уявлялося, як це – прокинутися на страшному і холодному «Кладвишчі домажніх тварин», поміж отих концентричних кіл, залитих місячним сяйвом, а потім повертатися назад тією стежкою в глушині. Він думав про це і знову прокидався.

Лише після півночі сну нарешті вдалося підкрастися до нього й полонити. Жодних видінь не було. Луїс прокинувся о пів на восьму, почувши стукіт осіннього дощу об шибки. З легким острахом відкинув ковдру і глянув на простирадло: воно було бездоганним. Звісно, ніхто б не зміг так сказати про його ноги, вкриті мозолями на п’ятках, але вони були хоча б чистими.

Стоячи під душем, він піймав себе на тому, що мугикає якийсь мотивчик.

19

Міссі Дендрідж посиділа з Ґейджем, поки Рейчел відвезла Вінстона Черчилля до ветеринарної клініки. Тої ночі Еллі не спала до одинадцятої. Вона сварливо пояснювала, що не може спати без Черча, і просила води склянку за склянкою. Нарешті Луїс відмовився постачати її рідиною, пояснюючи, що вона може напудити під себе. Це викликало таку бурхливу істерику, що Луїс і Рейчел перезирнулися між собою, здивовано кліпаючи очима.

– Вона боїться за Черча, Луїсе, – промовила Рейчел. – Дай їй випустити пару.

– Вона не зможе так горлати вічно. Колись вона таки припинить, – пробурчав Луїс. – Принаймні я сподіваюся на це.

Він мав рацію. Хрипи Еллі та розлючені крики перейшли в гикання і тихе скавуління. Нарешті вона остаточно затихла. Коли Луїс піднявся глянути, як там дочка, то побачив, що вона спить на підлозі, міцно обійнявши котяче ліжко, яке Черч навряд чи взагалі коли-небудь використовував.

Луїс забрав кошик з її рук, вклав малу під ковдру, прибрав волосся з її спітнілого лоба і поцілував. Піддавшись миттєвому пориву, зайшов до маленької кімнатки, яка була кабінетом Рейчел, написав на аркуші паперу великими друкованими літерами коротенького листа (Я ПОВЕРНУСЯ ЗАВТРА. ЦІЛУЮ, ЧЕРЧ.) – і прикріпив його до подушки на дні котячого ліжка. Потім пішов до спальні в пошуках Рейчел. Вона була там. Вони кохались, а потім заснули в обіймах.

Черч повернувся додому в п’ятницю першого Луїсового повного тижня на роботі. Еллі багато зробила для нього – витратила частину кишенькових на коробку котячих смаколиків і практично всипала Ґейджу, коли той спробував полізти до «кииисі».

Той засмутився так, як ніколи не засмучувався через гримання батьків. Догана від Еллі дорівнювала для нього догані від Бога.

Луїсу було сумно дивитися на Черча. Смішно, але результат ніяк не вплинув на його думки щодо кастрації. Ніщо не вказувало на те, що Черч колись був живчиком: він більше не ходив бадьоро, як стрілець, його хода стала повільною й уважною, як у хворого в санаторії. Він дозволяв Еллі годувати себе з руки і не виявляв жодного бажання вийти надвір чи хоча б у гараж.

Черч змінився. Зрештою, можливо, це було і на краще.

Але, здається, ні Рейчел, ні Еллі нічого не помітили.

20

Бабине літо прийшло і швидко минуло. Дерева вкрилися мідною барвою, недовго виблискували на сонці і потьмяніли. А після одного холодного, проливного дощу в середині жовтня почався падолист. Еллі приносила зі школи море гелловінських прикрас і розважала Ґейджа історіями про Вершника без голови. Весь вечір Ґейдж весело лепетав про таємничого хлопа на ім’я Ічибод Брейн[71], чим викликав шалений напад реготу в Рейчел. Та рання осінь була для них радісною і щасливою.

Робота Луїса в університеті увійшла в звичне русло, ставши нелегким, але приємним обов’язком. Він приймав пацієнтів, відвідував засідання Ради коледжів, писав обов’язкові статті для студентської газети, у яких радив звернутися в лазарет по абсолютно конфіденційну допомогу щодо венеричних захворювань та вмовляв зробити щеплення проти грипу, адже цієї зими може розбушуватися штам «А». Крід брав участь у засіданнях, іноді на них виступав. А в середині жовтня поїхав на Новоанглійську конференцію з питань медицини у вищих навчальних закладах у Провіденс[72], де читав доповідь про юридичний аспект лікування студентів. Віктор Паскоу згадувався там під вигаданим ім’ям Генрі Монтеса. Колеги добре прийняли доповідь. Луїс уже почав розробляти бюджет лазарету на наступний рік.

Його вечори також перетворилися на рутину: спілкування з дітьми після вечері, одна-дві банки пива з Джадом Крендалом опісля. Часом Рейчел ходила разом з ним, якщо Міссі погоджувалася посидіти з дітьми годинку, а іноді й Норма приєднувалася до них, та частіше це були посиденьки Джада і Луїса. Луїсові подобалося розмовляти зі старим, а той так переповідав усі триста років історії Ладлоу, немов пережив кожен з них. Він любив поговорити, та не балакав надто довго. Луїс ніколи від нього не стомлювався і не нудьгував, хоча й помічав часом, що Рейчел ледве стримує позіхання.

Зазвичай він до десятої повертався додому, а потім вони з Рейчел кохалися. Ще ніколи відтоді, як побралися, вони не робили цього так часто і з таким задоволенням. Рейчел вважала, що у всьому винна якісна артезіанська вода, а Луїс перекладав відповідальність на менське повітря.

Жахлива смерть Віктора Паскоу в перший день осіннього семестру поступово вивітрювалася як зі студентської пам’яті, так і з голови Луїса; хоча, без сумніву, родина хлопця досі була в жалобі. Луїс розмовляв по телефону з безутішним батьком Паскоу: запевняв його, що зробив усе можливе для порятунку юнака. Він не розповідав йому про весь той жах, про мозок, який витікав на килим, про те, що рани його сина були несумісні з життям, але знав, що сам ніколи не зможе цього забути. Для решти ж людей Паскоу практично розтанув у минулому.

Луїс досі пам’ятав про сон і про сомнамбулічний досвід, пов’язаний з ним, однак тепер йому здавалося, що це сталося з кимось іншим – по телевізору абощо. Це було схоже на його перший і єдиний похід до повії в Чикаго шість років тому – ці події не мали нічого спільного з його життям і лишень відбивалися в ньому фальшивою луною.

І він більше не думав про те, що сказав чи не сказав смертельно поранений Паскоу.

Ніч на Гелловін була морозною. Луїс та Еллі почали похід за цукерками з Крендалів. Еллі радісно гиготіла і вдавала, начебто вона літає на своїй мітлі кухнею Норми, за що отримала схвалення старенької:

– О Джаде, вона наймиліша дівчинка з усіх, правда ж?

Джад погодився і запалив цигарку.

– А де Ґейдж, Луїсе? Я думав, ви і його одягнете в якийсь костюмчик.

Насправді вони планували взяти його з собою – Рейчел особливо цього хотілося, адже вони з Міссі Дендрідж пошили для нього чудовий костюм жучка з вусиками, зробленими із зігнутих вішалок, обгорнених гофрованим папером. Але хлопчик не дуже добре почувався – мабуть, застудився. Луїс прослухав його легені і почув легкі хрипи, та й термометр за вікном показував лише 40 градусів[73] о шостій годині вечора, тому вирішили, що малому краще залишитись удома. Хоч Рейчел це й засмутило, вона погодилася.

Еллі пообіцяла Ґейджеві одну зі своїх цукерок, але її непомірний жаль і співчуття наштовхнули Луїса на думку, що насправді дочка трохи раділа, що братик не плентатиметься за нею і не відбиратиме на себе частину уваги.

– Бідненький Ґейдж, – її голос звучав так, немов вона розмовляла зі смертельно хворим. А Ґейдж, поки що не усвідомлюючи, яку нагоду пропускає, вмостився біля сонного Черча і дивився телевізор.

– Еллі – відьма, – відповів Ґейдж без особливого інтересу і повернувся назад до телевізора.

– Бідненький Ґейдж, – промовила Еллі, жалісливо зітхаючи. Луїс подумав про крокодилячі сльози й осміхнувся. Еллі вхопила його за руку і потягнула: – Ходімо, татку! Ходімо-ходімо-ходімо!

– Ґейдж трохи занедужав, – відповів зараз Луїс Джаду.

– О, це і справді прикро, – сказала Норма. – Але наступного року йому буде навіть цікавіше. Відкривай сумку, Еллі… Упс!

Норма взяла з миски на столі яблуко і «Снікерс», та і те, й інше випало з її рук. Луїса вразило, наскільки її покручені артритом руки були схожі на клешні. Він нахилився і підняв яблуко, яке котилося підлогою, а Джад підхопив «Снікерс» і кинув його до Еллі в сумку.

– Ой, люба, давай я дам тобі інше яблучко, – запропонувала Норма. – Це ж, мабуть, побилося.

– Ні, не варто, і це хороше, – відповів Луїс, намагаючись вкинути яблуко в торбинку Еллі. Однак дівчинка відступила на крок і завбачливо прикрила торбинку.

– Я не хочу побите яблуко, татку! – мовила вона до Луїса, немов той зовсім здурів. – На ньому ж будуть коричневі плямки… Фу.

– Еллі, це, чорт забирай, неввічливо!

– Луїсе, не свари її за те, що каже правду. Щирість і відрізняє дітей від дорослих. А коричневі плями – бридкі.

– Дякую, місіс Крендал! – Еллі переможно зиркнула на батька.

– Прошу, люба, – всміхнулася Норма.

Джад провів їх до ґанку. Повз пройшли двоє маленьких привидів, і Еллі впізнала в них друзів зі своєї школи. Вона потягнула їх до Норми на кухню, і на якусь мить Джад і Луїс лишилися сам на сам.

– Її артрит погіршився, – мовив Луїс.

Джад ствердно кивнув і викинув недопалок у попільничку.

– Їй завжди гіршає восени і взимку, але так погано ще ніколи не було.

– Що каже лікар?

– Нічого. Він не може нічого сказати, бо Норма не хоче його бачити.

– Що? Чому?

Джад подивився на Луїса: у світлі вогнів «універсала», який чекав на гостей, старий виглядав на диво беззахисним.

– Мабуть, варто було б обрати кращий час для того, щоб попросити про це, але, гадаю, в дружбі немає поняття «хорошого» і «поганого» часу. Чи не міг би ти її оглянути?

З кухні чулося завивання привидів і гиготіння Еллі – вона цілий тиждень вчилася сміятися як справжня відьма. Усе повнилося гелловінськими веселощами.

– Норму щось іще турбує? – запитав Луїс. – Вона чогось боїться?

– Її болить у грудях, – тихо відповів Джад. – І вона більше не хоче бачити доктора Вейбріджа. Я трохи хвилююся.

– А чи хвилюється вона сама?

Джад завагався, але все ж таки сказав:

– Гадаю, вона налякана. Мо’, то основна причина, чом вона не хоче йти до лікаря. Одна з її ліпших подруг, Бетті Кослоу, померла в лікарні минулого місяця. Рак. А вони з Нормою однолітки. Вона боїться.

– З радістю її огляну, – погодився Луїс. – Жодних проблем.

– Дякую, Луїсе, – вдячно відповів Джад. – Якщо ми разом схопимо її, то мо’…

Джад раптово змовк і запитально схилив голову набік. Його погляд перетнувся з Луїсовим.

Крід не пригадував, як одне почуття змінилося іншим. А від спроб розібратися в цих причиново-наслідкових зв’язках тільки паморочилося в голові. Певен він був тільки в одному: якоїсь миті цікавість змінив острах, що сталося щось лихе. Він знову перехопив той беззахисний погляд в очах Джада.

– Гуууууу-гууууу… – завивали привиди на кухні. – Гуууу…

І раптом цей звук переріс у перелякане:

– Аааааааааа!!!

Один із привидів закричав.

– Татку! – високий голос Еллі пульсував дикою тривогою. – Татку, місіс Крендал упала!

– О Боже! – простогнав Джад.

Еллі вибігла на ґанок, її чорна сукня тріпотіла на вітрі. В одній руці вона тримала свою мітлу. Її зелене обличчя, витягнувшись від хвилювання, нагадувало тепер перекошену гримасу п’яного карлика. Двоє маленьких привидів вийшли слідом за нею в сльозах.

Джад кинувся на кухню, на диво меткий як на свої вісімдесят з гаком. Та ні, не просто меткий – моторний. Він гукав дружину на ім’я.

Луїс нахилився до Еллі і поклав руки їй на плечі:

– Еллі, стій тут, на ґанку. Домовились?

– Татку, мені страшно, – прошепотіла вона.

Двоє маленьких привидів пролетіли повз них – вони торохкотіли сумками з цукерками і кликали своїх матусь.

Луїс побіг у кухню, хоч Еллі й кричала, щоб він повернувся.

Норма лежала на горбкуватому лінолеумі в оточенні розкиданих яблук і «Снікерсів». Мабуть, вона зачепила миску, коли падала, і перевернула її. Поруч валялась тарілка «Пайрекс»[74]. Джад тримав дружину за зап’ясток і з надією дивився на Луїса.

– Допоможи мені, Луїсе! Допоможи Нормі. Боюся, вона помирає.

– Суньтеся ближче до мене, – сказав Луїс, розчавивши коліном яблуко на підлозі. Сік просочився крізь його старі вельветові штани, і вся кухня враз сповнилася сидровим ароматом.

«Отак ти й нагадав про себе, Паскоу», – спало Луїсові на думку, та він щосили намагався виштовхнути нав’язливий образ зі своєї свідомості.

Він перевірив пульс Норми – дуже слабкий, млявий, уривчастий. То було навіть не серцебиття, а просто спазми. Гранична аритмія: так і до зупинки серця недалеко. «Усе як у Елвіса Преслі, Нормо», – подумав Луїс.

Він розстібнув її сукню і жовту шовкову сорочку. Повернув її голову набік і почав робити штучне дихання.

– Джаде, слухайте сюди, – Луїс поклав ліву долоню на чотири дюйми над мечоподібним відростком. Права рука притримувала ліве зап’ястя, посилюючи тиск. Тисни сильно, але не надміру: старі ребра можуть не витримати. Ще рано панікувати. І заради Бога, не роздави немолоді легені.

– Я тут, – відгукнувся Джад.

– Візьміть Еллі та відведіть її додому. Обережно, стежте, щоб вас не збила машина. Скажіть Рейчел, що сталося і що мені потрібен мій саквояж. Не той, що в кабінеті, а той, що у ванній, на верхній полиці, вона знає. А ще хай зателефонує в бенгорську лікарню і викличе «швидку».

– Але ж Бакспорт ближче, – зауважив Джад.

– А з Бенгора швидше приїдуть. Ідіть. І хай телефонує вона, а не ви. Мені потрібен саквояж.

Як тільки Рейчел дізнається, що тут трапилося, вона точно зрозуміє, що потрібно.

Джад вийшов. Луїс чув, як гримнули вхідні двері. Він лишився сам на сам з Нормою Крендал і ароматом яблук. З вітальні долинало мірне цокання годинника.

Раптом Норма глибоко вдихнула. Її повіки затремтіли. І тут Луїса пронизало страшне і невідворотне передчуття: ось зараз жінка розплющить очі… О Боже, вона розплющить очі і заговорить про «Кладвишче домажніх тварин»…

Та вона лише розгублено зиркнула на Луїса, навряд чи впізнаючи його, і знову заплющила очі. Луїсу стало соромно за напад цього дурного страху. В той же час він відчув полегшення. У Норминих очах був біль, але не смертельна агонія. Ні, вона ще побореться.

Луїс важко дихав і витирав піт. То лише парамедики з телевізора можуть без зусиль робити штучне дихання. Хороший непрямий масаж серця з’їдав багато калорій, тож завтра в нього болітимуть руки і плечі.

– Я можу чимось допомогти?

Він озирнувся. Жінка, вбрана в брюки та коричневий светр, нерішуче стояла в дверях, притиснувши руки до грудей. «Мама привидів», – здогадався Луїс.

– Ні, дякую, – відповів він, а потім додав: – Так. Намочіть, будь ласка, ганчірку, викрутіть її і покладіть Нормі на лоба.

Жінка пішла шукати ганчірку. Коли Луїс знову глянув на Норму, то побачив, що вона розплющила очі.

– Я впала, Луїсе, – сказала вона. – Мо’, зомліла.

– У вас було щось на кшталт серцевого нападу, – мовив Луїс. – Але нічого серйозного. Зараз відпочиньте трохи й менше говоріть, Нормо.

Він хвильку перепочив, а потім знову намацав її пульс. Серцебиття було прискореним і нагадувало морзянку: спершу рівномірне, потім прискорювалося ледь не до стану фібриляції і, врешті, вирівнювало свій ритм. Тук, тук, тук, ТУК-ТУК-ТУК, тук, тук, тук… Це було не дуже добре, та все ж краще за аритмію.

Жінка повернулася з ганчіркою і поклала її Нормі на лоба. Відтак непевно вийшла. Повернувся Джад із саквояжем Луїса.

– Луїсе?

– З нею все буде гаразд, – мовив Луїс, дивлячись на Джада, але насправді звертаючись до Норми. – «Швидка» вже їде?

– Твоя дружина її викликала, – доповів старий. – Я недовго там вештався.

– Ні… Не в лікарню, – прошепотіла Норма.

– Так, у лікарню, – наполіг Луїс. – П’ять днів обстеження та лікування, а потім можна повернутися додому на своїх двох, люба Нормо. А якщо ви будете сперечатися, змушу вас з’їсти всі ці яблука. Разом із зернятами.

Вона змучено усміхнулася і знову заплющила очі.

Луїс відкрив наповнений всякою всячиною саквояж, дістав звідти «Ісоділ» і висипав одну таблетку. Вона була такою дрібною, що могла легко поміститися на кінчику нігтя. Він закрутив ковпачок пляшечки і взяв таблетку двома пальцями.

– Нормо, ви чуєте мене?

– Так.

– Відкрийте, будь ласка, рота. Я покладу вам таблетку під язика. Ви нам – шкоду, ми вам – частування[75]. Оцю маленьку. Потримайте її там, доки вона розсмокчеться. Вона трішки гірка, але то нічого. Згода?

Вона розтулила рота.

На нього війнуло затхлим запахом, і Луїс відчув пекучий жаль за цю стару – розхристану, простоволосу, розпластану на підлозі власної кухні посеред розкиданих яблук і цукерок. Враз вона уявилася йому сімнадцятирічною – тоді, мабуть, її груди викликали цікавість у молодиків з усієї околиці, у неї ще були всі зуби, а серце безперебійно качало кров, як маленький потужний моторчик.

Вона взяла таблетку під язик і трішки скривилася. Ліки справді виявилися гіркими. Що ж, так завжди буває. Та вона – не Віктор Паскоу, якому вже не можна було ніяк допомогти. Норма ще побореться за життя. Вона підняла руку, і Джад ніжно до неї доторкнувся.

Луїс підвівся, узяв перевернуту миску і почав складати до неї частування. Жінка, що представилася як місіс Баддінджер з іншого кінця вулиці, допомогла йому, а потім сказала, що повернеться до машини, бо її хлопчики, мабуть, перелякалися.

– Дякую за допомогу, місіс Баддінджер, – мовив Луїс.

– Та я ж нічого не зробила, – спокійно відповіла вона. – Але коли я повернуся додому, то стану на коліна й подякую Господу за те, що ви опинилися поруч, лікарю Крід.

Луїс трохи збентежено помахав їй рукою на прощання.

– І я зроблю так само, – сказав Джад і пильно глянув у вічі Луїсу. Погляд старого знову був спокійним і стриманим. Коротка мить збентеження і страху минула. – Я твій боржник.

– Та годі-бо. – Луїс знову помахав рукою місіс Баддінджер. А вона всміхнулася у відповідь. Луїс узяв яблуко і став його їсти. Фрукт був настільки солодким, що смакові рецептори миттєво завили… Луїсові подобалося це духмяне яблуко, солодкий приз за нічну перемогу. Тим більше він дуже зголоднів.

– Я абсолютно серйозно, – продовжував Джад. – Якщо потребуватимеш допомоги, одразу звертайся до мене.

– Згода, – мовив Луїс. – Я так і зроблю.

За двадцять хвилин прибула «швидка» з Бенгора. Луїс стояв і дивився, як санітари поклали Норму в машину. Побачив Рейчел у вікні вітальні й підняв руку на знак привітання. Дружина махнула йому у відповідь.

Разом з Джадом вони спостерігали, як машина їде геть, з блимавками, та без сирени.

– От би поїхати зараз у лікарню! – зітхнув Джад.

– Вас усе одно сьогодні до неї не пустять. Їй треба зробити кардіограму й покласти у відділення інтенсивної терапії. А це означає, що у найближчі дванадцять годин жодних відвідувачів.

– З нею все буде гаразд, Луїсе? Справді гаразд?

Луїс знизав плечима:

– Ніхто не може цього гарантувати. У неї був серцевий напад. Та все ж думаю, що, наскільки це можливо, з нею все буде добре. Вона почуватиметься навіть краще, ніж зазвичай, бо пройде курс лікування.

– Еге ж, – відповів Джад і запалив «Честерфілд».

Усміхнувшись, Луїс глянув на годинника. І дуже здивувався, коли побачив, що зараз лише десять хвилин по сьомій. Йому здавалося, що минуло набагато більше часу.

– Джаде, я, мабуть, піду: нехай Еллі ще позбирає своє гелловінське частування.

– Ну звісно ж. Скажи їй, хай забирає всі цукерки, які їй трапляться.

– Так і передам, – пообіцяв Луїс.

Коли Луїс повернувся додому, Еллі все ще не зняла свій костюм відьмочки. Рейчел намагалася переконати її переодягнутися в нічну сорочку, однак дівчинка вперто не погоджувалася: вона досі сподівалася, що весела гра, перервана тим дивним серцевим нападом, продовжиться. Коли Луїс сказав їй знову надягати пальто, вона від щастя заплескала в долоньки.