Текст книги "Кладовище домашніх тварин"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Йому спало на думку, що надто вже зручно розташувався бурелом: якраз на межі між кладовищем домашніх тварин і лісовими нетрями, які Джад назвав індіанськими лісами. Ця випадковість видавалася надто спланованою, надто бездоганною, щоб бути витвором природи. Це… І раптом Ґейдж схопив його за вухо і крутонув, весело мугикаючи. Луїс забув і про бурелом, і про ліси за кладовищем – час було повертатися додому.

9

Еллі прийшла до батька наступного дня. Щось дуже турбувало її. Луїс працював над моделлю у своєму кабінеті. «Ролс-Ройс Срібний привид» 1917 року – 680 деталей, понад 50 рухомих частин. Модель була майже готова, і Луїс уже уявляв собі людину в уніформі водія, прямого нащадка візників з дев’ятнадцятого століття, яка поважно сиділа б за кермом.

Він шаленів від таких моделей з десяти років, почавши зі «Спада ХІІІ»[24] Першої світової війни, який подарував йому дядько Карл. Крід зібрав майже всі аероплани «Ревел»[25] і до двадцяти років перейшов до складніших і більших моделей. Пройшов він і стадію вітрильників у пляшках, стадію воєнної техніки, а був навіть період, коли він робив репліки вогнепальної зброї, такі реалістичні, що важко було повірити, що вони не вистрелять, коли ти натиснеш на спусковий гачок, – кольти, вінчестери, люгери, навіть «Бантлайн спешіал»[26]. Останні років п’ять то були круїзні лайнери. Модель «Лузитанії»[27] та одна з моделей «Титаніка» прикрашали полиці його університетського кабінету. «Андреа Доріа»[28], зібраний ним якраз перед переїздом з Чикаго, перебував у круїзі над каміном у вітальні. Тепер Луїс перейшов до класичних машин, і якщо все буде як раніше, то, правду кажучи, мине ще років чотири-п’ять, перш ніж його захопить щось нове. Рейчел дивилася на це, на його єдине справжнє хобі, з суто жіночою зверхністю, в якій, на його думку, було багато від презирства; навіть після десяти років шлюбу вона, напевно, все ще вважала, що він це переросте. Можливо, дещо в цьому ставленні вона успадкувала від свого батька, який досі, як і тоді, коли Луїс і Рейчел одружувалися, був певен, що його зять – повний кретин. Можливо, міркував Крід, Рейчел і має рацію. Можливо, одного ранку, коли йому стукне тридцять сім років, він прокинеться, складе всі свої моделі на горище і займеться дельтапланеризмом.

Якраз за цими думками і застала його чомусь дуже серйозна Еллі. Луїс почув, як десь далеко, ширяючи вітряними потоками, бездоганно лунав церковний дзвін, скликаючи вірян на недільну службу.

– Привіт, татку, – почала вона.

– Привіт, гарбузику. Що трапилося?

– Та так, нічого, – промовила дівчинка, але на її обличчі було написано зовсім інше. Її личко свідчило, що щось таки трапилося, і цього «щось» було для неї явно забагато. Її свіжовимите волосся вільно спадало на плечі. За такого освітлення її коси були більш білявими, ніж каштановими, але з часом вони неминуче потемніють. Вона була вбрана в сукню, і Луїс задумався, що його дочка надягає сукні переважно в неділю, хоч вони і не відвідують церкву.

– Що ти будуєш?

Ретельно намащуючи клей на бризговик, він пояснив.

– Поглянь на це, – промовив він, обережно простягаючи їй ковпаки на колеса від модельки. Бачиш ці здвоєні літери Р? Гарна деталь, еге ж? Якби ми полетіли назад до Міста Сонця[29] реактивним літаком «L-1011», ти побачила б на двигунах такі самі здвоєні Р[30].

– Теж мені, велика цяця – ковпачки, – вона повернула їх назад.

– Ну що ж, коли матимеш власний «Ролс-Ройс», можеш називати їх колісними ковпаками. Коли достатньо багатий, щоб дозволити собі «Ролс-Ройс», можна й побундючитися трохи. Я, коли зароблю свій другий мільйон, обов’язково прикуплю собі один. «Ролс-Ройс Корніш». Якщо Ґейджу стане погано в машині, він зможе обблювати справжню шкіру. – «До речі, Еллі, про що ж ти насправді думаєш?» Але з Еллі такі фокуси не проходили. У неї нічого не можна було питати напряму. Вона неохоче розкривала свої думки. Луїс завжди захоплювався цією рисою її характеру.

– Татку, а ми багаті?

– Ні, – відповів він. – Але й від голоду точно не помремо.

– У школі Майкл Бернс сказав, що всі лікарі багаті.

– Ну, скажи Майклу Бернсу, що є чимало лікарів, які стають багатими, але для цього треба років із двадцять попрацювати. І, повір мені, ти вже точно не заробиш статок, гаруючи в університетському лазареті. Ти можеш набити кишені, якщо ти спеціаліст. Гінеколог, ортопед чи невролог. Їм щастить. А у терапевтів на кшталт мене це їсть багато часу.

– Тоді чому ти не став спеціалістом, татку?

Луїс знову подумав про свої моделі: про те, як одного дня він просто перехотів будувати аероплани; про те, як вкінець утомився від «тигрів»[31] і реплік пістолетів; про те, як нарешті збагнув (здається, це забрало в нього цілу ніч), що будувати вітрильники в пляшках – це доволі дурне заняття; і ще він подумав про те, що було б, якби він усе життя перевіряв дитячі ноги на плоскостопість чи, натягнувши латексну рукавичку, досліджував найдопитливішим із пальців вагінальні канали якоїсь жінки в пошуках ґуль та наривів.

– Просто не схотів.

У кабінет зайшов Черч. Він оцінив ситуацію своїми світло-зеленими очима, стрибнув на підвіконня і вирішив влягтися спати. Зиркнувши на кота, Еллі насупилася. Така поведінка дочки здивувала Луїса: зазвичай Еллі дивилися на Черча з такою любов’ю і ніжністю, що це навіть трохи лякало. Вона почала ходити повз шафи, байдуже розглядаючи моделі на полицях.

– А могил на тому «Кладвишчі домажніх тварин» багато, правда? – голос її звучав майже спокійно.

«То ось у чому річ», – подумав Луїс, але навіть не підняв голови; перевіривши інструкцію, він заходився приклеювати каретні ліхтарі[32] до машини.

– Я б сказав, їх там було більше сотні, – промимрив він.

– Татку, а чому домашні тваринки не живуть так довго, як люди?

– Деякі тварини живуть так само довго, – сказав Луїс, – а деякі навіть більше. У слонів дуже тривале життя, а ще бувають такі старі морські черепахи, що ніхто й не знає, скільки їм років… чи знає, але все одно не вірить.

Еллі просто пропустила його слова повз вуха.

– Слони й морські черепахи – не домашні тваринки. Домашні тваринки довго не живуть. Майкл Бернс каже, що для собаки один рік – це як для людини дев’ять.

– Сім, – автоматично виправив її Луїс. – Я розумію, про що ти, сонечку, і частка правди в цьому є. Пес, який дожив до дванадцяти років, – старий пес. Є така штука, називається метаболізм, і він, як це сказати? Відміряє час. О, він іще багато чого робить – деякі люди можуть багато їсти і не товстіти через свій метаболізм, як твоя мама. Інші ж люди, такі як я, наприклад, – тільки з’їдять зайвий шматочок, і їх одразу розносить. У нас просто різний метаболізм, ось і все. Але найкраще він працює як біологічний годинник для усіх живих істот. У собак дуже швидкий метаболізм, а в людей він повільніший. Більшість з нас живе до сімдесяти двох років, як мінімум. І повір мені, сімдесят два роки – це доволі довго.

Оскільки Еллі виглядала справді стривоженою, він сподівався, що його слова звучать переконливіше, ніж йому здається. Луїсу було тридцять п’ять років, і він чудово знав, що ніщо не летить так швидко, як час. Роки розтанули в нікуди, мов нічний туман.

– Морські черепахи мають ще повільніший метабо…

– А коти? – різко обірвала його Еллі, знову зиркнувши на Черча.

– Коти живуть так само довго, як і собаки, – відповів він. – Більшість, принаймні.

То була брехня, і він це чудово знав. Коти живуть диким життям і часто вмирають наглою смертю. Просто люди цього не бачать.

Під теплими променями сонця куняв чи лише вдавав, що куняє, Черч. Саме той Черч, який мирно спав щоночі на ліжку його дочки; саме той Черч, який був таким милим кошенятком, коли грався з мотками пряжі. Тим не менш, Луїс бачив, як кіт крався за пташкою з підбитим крилом, його очі блищали допитливістю і – Луїс міг заприсягтися – холодною втіхою. Черч хотів вразити Рейчел своїми нечастими вбивствами. Він приносив їй то мишку, то жука, а одного разу це був великий щур, впольований, імовірно, на одній із алей біля їхнього будинку. Той був такий скривавлений і спотворений, що коли Рейчел, яка була вже на шостому місяці вагітності, побачила розтерзане тіло гризуна, то бігцем кинулася до вбиральні й виблювала. Жорстокі життя, жорстокі смерті. Замість просто ганятися за котами, як дурнющі довірливі собацюри із телевізійних мультиків, пси ловлять їх і шматують; а ще ж були й інші коти, отруєні приманки і вантажівки, що мчать, як скажені, трасою. Коти були гангстерами від світу тварин, постійно живучи поза законом, вони і вмирали там же. Зовсім небагато з них товстіли і старіли біля комина.

Але все це ти не розкажеш своїй п’ятирічній дочці, яка вперше зіткнулася з поняттям смерті.

– Тобто, – уточнив Луїс, – я маю на увазі, що зараз Черчу три роки, а тобі п’ять. Коли в п’ятнадцять ти підеш у старшу школу, він все ще буде живий. А це, повір мені, дуже довго.

– А мені не здається, що це довго, – голос Еллі тремтів. – Зовсім не здається.

Луїс перестав робити вигляд, ніби працює над моделлю, підвів очі й жестом поманив Еллі. Вона сіла йому на коліна, і він був вражений її красою, яку сум тільки підкреслював. У неї була майже чорна від засмаги шкіра – така собі левантійка[33]. Тоні Бентон, один із лікарів, з яким він працював у Чикаго, називав її Індіанською принцесою.

– Люба, – промовив він. – Якби це залежало від мене, я б зробив так, щоб Черч жив сотню років. Але не я встановлюю правила.

– А хто встановлює? – спитала Еллі, а потім з безмежним презирством додала: – Бог?

Луїс проковтнув смішок. Усе було надто серйозно.

– Бог або іще хтось, – відповів він. – Я знаю лише те, що годинник цокає. Ось і все. Немає жодних гарантій, маленька моя.

– Я не хочу, щоб Черч став як усі ті мертві тваринки, – вибухнула вона люттю і слізьми. – Я не хочу, щоб Черч коли-небудь помер. Він мій кіт! Мій, а не Бога. Хай Бог заведе собі власного кота! Хай, чорт забирай, Бог збере всіх, яких тільки захоче, хворих котів і вб’є їх усіх по одному. Але Черч – мій котик!

З кухні почулися кроки, і в кімнату зазирнула налякана Рейчел. Еллі вже ридала на грудях у Луїса. Жах нарешті знайшов для себе слова. Вийшов назовні, розкрив своє огидне лице. Тепер, навіть якщо нічого не змінити, можна принаймні поплакати.

– Еллі, – затряс він дочку. – Еллі, Черч не мертвий. Він же ось! Бачиш? Спить!

– Але він може померти, – заплакала вона. – Може померти будь-якої миті.

Луїс міцно обіймав її, розуміючи, що правильно це чи ні, але Еллі плакала через затятість Смерті; через те, що та не зважала ні на аргументи, ні на сльози маленької дівчинки; а ще через цю вбивчу, чарівну здатність людей перетворювати символи на висновки, які можуть бути гарними і шляхетними, а можуть – чорними і жахними.

Якщо всі ці тварини померли й були поховані, тоді Черч теж може померти

(БУДЬ-ЯКОЇ МИТІ!),

і його поховають; а якщо це може статися з Черчем, тоді те саме може статися і з її мамою, і з татом, і з маленьким братиком. З нею самою! Смерть була абстрактним поняттям, «Кладвишче домажніх тварин» – реальністю. На поверхні цих грубих позначень лежала правда, яку могла відчути на дотик навіть рука дитини.

Можна було б збрехати щодо цього, так само легко, як і тоді, коли Луїс збрехав про життя котів. Але жодна брехня ніколи не забувається, діти просто підшивають її до загальної кримінальної справи, яку кожна із них веде на своїх батьків. Його власна мати розказала йому якось подібну брехню: невинну байку про жінку, яка знайшла дитину в капусті, бо дуже того хотіла. Це справді був дрібний обман, але Луїс ніколи не міг пробачити своїй матері, що вона розповіла йому таке. Чи не міг пробачити собі, бо повірив їй?

– Сонечку, – спробував пояснити він. – Так буває. Це частина життя.

– Погана частина! – давилася слізьми дівчинка. – Дуже погана частина!

Заперечити це було неможливо. Вона ридала. Врешті-решт, її сльози припиняться. Це був необхідний крок на шляху до хисткого усвідомлення правди, яка вже ніколи не зникне.

Він міцно обіймав свою любу донечку, наслухаючи ранковий недільний передзвін, що розливався вересневими полями; і лише через деякий час після того, як вона вгамувалася, Луїс зрозумів, що дитина, як і Черч, заснула.

Він обережно відніс її в ліжко і спустився на кухню, де Рейчел надто вже активно збивала тісто для торта. Він здивовано відзначив, що Еллі просто вирубилася посеред ранку. На неї це було не схоже.

– Ні, – промовила Рейчел, з гучним дзенькотом ставлячи миску на стіл. – Не схоже. Але, здається, вона не спала всю ніч. Я чула, як вона крутилася, а Черч шкрябався на вихід десь о третій ночі. Він так робить тільки тоді, коли Еллі не спить.

– Чого це вона?..

– О, ти чудово знаєш «чого», – злісно відрізала Рейчел. – Через це кляте «твариняче кладовище», ось чому. Воно її дуже засмутило, Лу. Це взагалі було перше кладовище, яке вона побачила у своєму житті, і воно її просто… засмутило. Ой, не думаю, що твій дружбан Джад Крендал отримає від мене листа подяки за цю маленьку пішу прогулянку.

«Ось він і став моїм “дружбаном”», – подумав Луїс, очманілий і злий.

– Рейчел…

– Я не хочу, щоб вона туди ходила.

– Рейчел, Джад просто розказав, куди веде ця стежка.

– То не стежка, і ти це чудово знаєш, Луїсе, – гримнула Рейчел. Вона знову схопила миску і заходилася ще активніше збивати тісто. – Це прокляте місце! Нездорове! Діти ходять туди, доглядають за могилами, торують шлях. Вони йобані психи, Луїсе, ось хто вони такі. Яка б зараза не водилася в цьому містечку, я не хочу, аби Еллі підхопила її.

Луїс збентежено витріщився на неї. Він більш ніж наполовину був певен, що однією з речей, які тримали їх шлюб докупи, у той час як кожного року двоє чи троє їхніх друзів розлучалися, була повага до таємниці. Адже коли, відкинувши машкару повсякдення, пірнути до самих основ буття, то стає зрозуміло, що там нема ні шлюбів, ні союзів – кожна жива душа застигла у власній самотності, цілком заперечуючи раціональне пізнання. В цьому і полягала таємниця. І не важливо, наскільки гарно ти знаєш партнера. Іноді ти все одно натикаєшся на глуху стіну чи падаєш у вовчу яму. А часом (зрідка, слава Богу!) ти потрапляєш у абсолютно сформований, чужий тобі простір сюрреалістичних викривлень. То наче зона турбулентності серед чистого ясного неба – вона просто є, та й по всьому. Переконання та упередження, які здаються такими дивними, що скидаються на психічний розлад. І тоді, якщо тобі дорогі твій шлюб і здоровий глузд, ти починаєш ступати дуже обережно; згадуєш, що гніваються через такі відкриття тільки сільські бовдури, які певні, ніби один розум може пізнати інший.

– Кохана, це ж лише кладовище домашніх тварин.

– Ти що, вже забув, як вона отам ридала хвилину тому? – Рейчел махнула вимазаною в тісті ложкою в бік Луїсового кабінету. – Хочеш сказати, то на неї «Скотське кладбище» так вплинуло? Це ж пошрамує Еллі серце, Луїсе. Ні, ноги її більше там не буде. Вона ж уже починає думати, що Черч помре.

На мить у Луїса було божевільне відчуття, буцімто він усе ще розмовляє з Еллі. Просто дочка стала на ходулі, начепила одну із маминих спідниць і вдягла маску розумної реалістки Рейчел. Навіть вираз обличчя був той самий – на поверхні сум і сердитість, а під ними – зяюча рана.

Він пробирався навпомацки, бо раптом проблема стала надто великою для нього; не переступиш через неї просто з поваги до таємниці… чи самотності. Він не поспішав, бо відчував, що дружина не бачить один вельми очевидний факт, настільки очевидний, що пропустити його можна було, тільки навмисно заплющюючи очі.

– Рейчел, – промовив він, – але ж Черч справді помре.

Вона злобно витріщилася на нього.

– Це тут взагалі ні до чого, – повільно та чітко, наче розмовляла з трьохрічним дебілом, сказала Рейчел. – Черч не помре сьогодні, не помре він і завтра…

– Я лише намагався пояснити їй, що…

– І післязавтра все буде гаразд, і навіть через рік він усе ще буде живий.

– Кохана, ми не можемо бути впевне…

– Звісно, можемо! – закричала вона. – Ми добре турбуватимемося про нього, він не помре. Ніхто тут не помре. Чого тобі так хочеться прийти і засмутити маленьку дівчинку чимось, чого вона не може зрозуміти через свій малий вік?

– Рейчел, послухай!

Та Рейчел не мала жодного бажання слухати когось. Вона вся горіла:

– Це дуже страшно, коли помирає твій друг, родич чи домашня тварина. На біса перетворювати це на грьобаний атракціон для туристів… Придумають ще: «Форест-Лаун»[34] для тв-в-варин… – По її щоках потекли сльози.

– Рейчел, – промовив він, кладучи руки їй на плечі.

Вона різким, важким порухом скинула їх.

– Облиш! Ти ж гадки не маєш, про що я кажу.

Луїс зітхнув.

– У мене таке враження, що я провалився крізь якийсь таємний люк і опинився в гігантському «Міксмастері»[35], – сказав він, сподіваючись на усмішку.

Без шансів! Були тільки її очі, втуплені в нього, – чорні, вони блищали вогнем. Він нарешті зрозумів: вона розлючена. Не просто зла, а саме розлючена.

– Рейчел, – почав він, точно не знаючи, про що казатиме, – як ти спала вночі?

– О Господи, – презирливо мовила вона і відвернулась. Зробила вона це швидко, та Луїс все одно помітив біль від образи в її очах. – Які ми кмітливі. Ну прям медальку йому вручи! Ти все такий же, Луїсе. Коли щось іде шкереберть, в усьому винна Рейчел, так? У Рейчел просто чергова дивна емоційна реакція.

– Це несправедливо!

– Правда? – Вона підсунула миску з маслом ближче до себе. Заходилася змащувати форму, губи її зціпилися в тонку непомітну лінію.

Луїс терпляче розпочав:

– Нема нічого поганого в тому, що дитина дізнається про смерть, Рейчел. Насправді я вважаю це необхідним. Як на мене, то реакція Еллі, ці її сльози, цілком природна.

– Ну звісно! Це цілком природно, – свердлила його поглядом Рейчел. – Слухати, як твоя дочка ридма ридає через кота, який навіть не збирається здихати.

– Перестань! Ти мелеш казна-що!

– Ми більше не будемо про це говорити.

– Та ні, будемо! – гаркнув він, теж розлютившись. – Ти своє слово сказала! Тепер моя черга!

– Вона туди більше не піде! Як я розумію, тема закрита!

– Еллі ще з минулого року знає, звідки беруться діти, – повільно сказав Луїс. – Пам’ятаєш, як ми показали їй книжку Маєрса і все самі пояснили? Ми з тобою погодилися, що діти повинні знати, звідки вони взялися.

– Це не має жодного…

– А я кажу, має! – наполягав Луїс. – Коли ми з Еллі говорили про Черча, я все згадував свою матір і те, як вона мені наплела якогось несусвітнього глупства про чарівну капусту, коли я просто спитав її, звідки у жінок беруться діти. Я їй ніколи не забув тої брехні. Я взагалі не вірю, що діти можуть забути, як батьки їм брехали.

– Те, звідки беруться діти, не має жодного стосунку до клятого «Скотського кладовища», – плакала Рейчел. Її очі промовляли: «Коли хочеш, то проводь свої паралелі з ранку до вечора, скільки влізе. Можеш хоч посиніти від балачок, але я все одно цього не прийму».

Та все ж він спробував.

– Вона знає про народження, а те місце в лісі лише змусило її задуматися про те, що лежить по інший бік життя. Це абсолютно природно. Куди природніше, ніж якщо во…

– Та ти коли-небудь припиниш? – закричала вона так, що Луїс налякано відсахнувся. Ліктем він зачепив відкритий пакет з борошном. Той упав з краю стола на підлогу і розірвався. Суха біла хмара здійнялася в повітря.

– А щоб тебе… – вилаявся він.

У кімнаті над ними заплакав Ґейдж.

– Як мило, – сказала Рейчел, теж плачучи. – Ще й малого розбудив. Велике тобі спасибі за милий, тихий, безтурботний недільний ранок.

Вона гнівно дивилася на нього, і Луїс поклав долоню їй на руку.

– Дозволь, я спитаю тебе дещо, – попрохав він. – Я точно знаю, що з живими істотами будь-що може статися, абсолютно будь-що. Мені відомо це як лікарю. Ти б хотіла говорити з Еллі, коли б її кіт підхопив чумку, захворів на лейкемію – коти ж дуже схильні до неї, ти знаєш! – чи його переїхала вантажівка?

– Дай мені пройти, – прошипіла вона. Гнів у її голосі повністю заглушався болем і бентежним жахом в очах («Я не хочу про це говорити, і ти, Луїсе, мене не змусиш».). – Дай я піду, поки Ґейдж не випав зі свого…

– Бо, ймовірно, тобі доведеться говорити з нею про це. Можеш, звісно, пояснити їй, що це заборонена тема й порядні люди про це не балакають. Вони просто все ховають (Ой! Тільки слова «ховають» не кажи), але так ти їй прищепиш комплекс, і все.

– Я тебе ненавиджу! – Рейчел схлипнула і кинулася геть.

Потім Луїс пошкодував про сказане, але було вже пізно.

– Рейчел…

Вона грубо його відштовхнула, ще більше заливаючись слізьми.

– Облиш мене! Ти вже накоїв достатньо.

Вона зупинилася в кухонних дверях, повернулася до Луїса; сльози текли у неї по щоках.

– Я не хочу більше обговорювати це з Еллі, Лу. Розумієш мене? Немає нічого природного в смерті. Ні-чо-го. Ти як лікар мав би це знати.

Вона крутнулася і побігла геть, залишивши Луїса на самоті в порожній кухні, яка все ще тремтіла від їхніх голосів. Врешті, він поліз у комору в пошуках мітли. А коли її приніс, то подумав про останні слова Рейчел. Як страшно, що така кардинальна різниця в поглядах проявилася так пізно. Як лікар, він точно знав, що смерть (окрім хіба що дитячої) – найприродніше явище у світі. Куди природніше, ніж податки, конфлікти між людьми й країнами та інша подібна фігня.

Зрештою, це був лише годинник. Усі надгробки точить іржа; усі вони стають безликими під дією часу. Навіть морські черепахи чи гігантські секвої одного дня мають піти.

– Зельда, – голосно сказав він. – Боже, ось чому Рейчел така!

Питання було в тому, чи треба йому щось з цим робити, чи можна просто не зважати.

Він висипав совок у сміття, і борошно з м’яким шурхотом опустилося на викинуті бляшанки та папірці.

10

– Сподіваюся, Еллі не дуже болісно це сприйняла, – мовив Джад Крендал. Уже не вперше Луїс помітив, що цей чоловік мав незвичайну – і дуже бентежну – здатність м’яко розпізнавати проблемні питання.

Цього прохолодного вечора вони з Джадом і Нормою Крендал сиділи на ґанку і пили замість пива холодний чай. Рух на трасі № 15 був дуже жвавим, адже багато хто повертався з відпочинку. Люди розуміли, що ці вихідні, ще такі по-літньому сонячні, можуть бути останніми теплими днинами. Завтра Луїс стає до повноцінної роботи в лазареті Університету Мену. Сьогодні, як і вчора, приїжджали студенти, займали квартири в Ороно та кімнати в кампусі. Перестеляли ліжка, поновлювали знайомства і, звісно ж, скиглили з приводу занять о восьмій ранку та їжі з їдальні. Рейчел весь день була з ним холодною – якщо не сказати крижаною, – і коли він повернеться додому, то вона вже спатиме, поклавши біля себе Ґейджа. Вони двоє лежатимуть так близько до її краю ліжка, що малий може впасти. А половина Луїса різко збільшиться і виглядатиме як велика порожня пустеля.

Джад повторив:

– Сподіваюся?..

– Вибачте, – сказав Луїс. – Задумався. Так, вона трохи засмутилася. Як ви здогадалися?

– Ми виділи, як вони ото йдуть і вертаються, – Джад ніжно взяв дружину за руку. – Правда ж, моя любко?

– Цілими зграйками, – підтвердила Норма Крендал. – Ми любимо дітей.

– Часом «Кладвишче домажніх тварин» – то є їхня перша здибанка віч-на-віч зі смертю, – продовжив Джад. – Ясно, по телевізору їм кажуть, що люди часом мруть, але вони знають, що то не насправді, – прямо як герої старих вестернів, що крутять по неділях. У тих фільмах вони просто хапаються за пузо чи груди і бемкають на підлогу. А ота місцина на пагорбі виглядає куди реальнішою, ніж усі ті телешоу, разом взяті.

Луїс кивнув: «Розказали б ви це моїй дружині».

– Деяким дітям то взагалі ніц не робить. Інші ж… Скажімо, забирають це з собою, аби потім допетрати, що то за одне, як вони це роблять з більшістю речей. Зазвичай з ними все гаразд. Але зрідка… Пам’ятаєш малого Голловея, Нормо?

Вона кивнула. Лід тихо дзенькнув у її склянці. Окуляри висіли в неї на грудях, і фари проїжджих машин час від часу вихоплювали з мороку ланцюжок.

– У нього були кошмари, – пояснила вона. – Сни про трупи, які піднімаються з землі, і бозна-що іще. А потім його цуцик помер – з’їв щось отруєне, а що – так ніхто і не розібрав. Так, Джаде?

– Еге ж, щось отруєне, – підтвердив він, киваючи. – Більшість людей так думали. Це було у 1925-му. Біллі Голловею тоді виповнилося десять років. До речі, потім він став сенатором. Балотувався в палату представників, але пролетів. То було якраз перед Корейським конфліктом.

– Вони з друзями організували гавкунові похорон, – додала Норма. – Пес не був породистим, та хлопчина вельми любив його. Пам’ятаю, його батьки були не в захваті від ідеї похорону через погані сни і все таке, та, врешті, все минуло добре. Двоє старших хлопців склепали гроб, так?

Джад кивнув і допив свій чай.

– Дін і Дана Голл. Вони і ще один хлоп, з яким Біллі був нерозлийвода. Не пам’ятаю, як він звався, та він точно був з дітей Боуї. Пам’ятаєш Боуї, які мешкали на Мідл Драйв у старому будинку Брочетів, Нормо?

– Звісно! – вигукнула вона так жваво, неначе це сталося вчора. – То був хтось із Боуї. Чи то Ален, чи то Берт…

– А мо’, й Кендал, – припустив Джад. – Добре пам’ятаю, яка буча здійнялася за право нести труну. Псина була дрібною й місця багато не просила, тому потрібно було лише дві людини. Голлові хлопаки заявили, що саме вони мають нести той гріб, бо то, бач, вони його склепали. А ще вони ж двійнята, вважай, уже готовий набір. Та Біллі відповів, що вони не так добре знали Бавзера (так звали пса), щоб нести його труну. «Татко каже, що тіко найближчі кумпелі мають право то робить, а не якісь там дошкарі криворукі!»

Джад і Норма розсміялися, а Луїс злегка усміхнувся.

– Вони вже готові були почубитися, як сестра Біллі, Менді Голловей, звідкись витягла енциклопедію «Британіка», – вів далі Джад. – У ті часи їхній батько, Стівен Голловей, був єдиним дохтуром по цей бік від Бенгора і по той бік від Бакспорта. І то була тіко одна родина в Ладлоу, яка могла собі дозволити енциклопедію.

– Вони ж і електрику провели першими, – докинула свої п’ять копійок Норма.

– Хоч там як, – підсумував Джад, – восьмирічна Менді з гордо піднятою головою вилітає на всіх парах з будинку з велетенською книженцією в руках. Біллі та малий Боуї – гадаю, то все ж таки був Кендал, який розбився в Пенсаколі, там же тренували бойових пілотів у 1942-му – якраз готувалися стати до герцю із Голлами за почесне право нести труп бідного старого блохастого собацюри.

Луїс пирснув у кулак, а потім зареготав на повен голос. Він відчував, як напруга, породжена гіркою сваркою з Рейчел, поступово спадала.

– І тута вона каже: «Заждіть, заждіть! Глядіть сюди!» Вони спинилися і обернулися до неї. І всратись мені на місці, коли вона не…

– Джаде, – застерегла Норма.

– Вибач, пташко. Щось мене заносить, коли я розповідаю всілякі байки, ти ж знаєш…

– Так воно і є, – відповіла на те Норма.

– І щоб я скис: вона розгорнула статтю «ПОХОРОН». І знайшла фотографію похоронної процесії королеви Вікторії: навколо труни зібралася ціла отара людей. Деякі з них пітніли і тужилися, підтримуючи постамент. Інші просто стояли навколо, вирядившись у жалобні лахи з гофрованими комірцями, немов чекали початку перегонів. І тут Менді прорекла: «Якщо похоронна церемонія публічна, то будь-хто може брати в ній участь. Так каже книга!»

– І це допомогло? – запитав Луїс.

– Так, справу було вирішено. Назбиралося близько двадцяти дітей. І хай йому грець, коли вони не були схожими на ту процесію з фотографії! Мо’, хіба мережива і високих капелюхів бракувало. Менді все проконтролювала. Вишикувала їх усіх і кожному дала по квітці – кому нарцис, кому ірис, а кому й стокротку, – і вони рушили. Ех, гадаю, країна багато чого втратила від того, що Менді не обрали до Конгресу, – Джад засміявся і похитав головою. – Врешті-решт жахні сни Біллі закінчилися: він оплакав свого пса і просто жив далі. Гадаю, ми всі так робимо.

І тут Луїс пригадав, яку істерику викликає слово «смерть» у Рейчел.

– Ваша Еллі теж це переживе, – зауважила Норма й пересіла. – Ви, мо’, думаєте, Луїсе, що ми тільки те й робимо, що балакаємо про смерть. Так, ми з Джадом старіємо, але, сподіваюся, ще не підходимо до останньої межі…

– Звісно ж ні, не кажіть дурниць! – відказав на те Луїс.

– Але нема нічого лихого ні в знайомстві зі смертю, ні в її розумінні. Тепер… Видається, що ніхто не хоче ні говорити, ні думати про неї. Її навіть прибирають з екранів телевізора, щоб же, не дай Боже, вона не налякала дітей, не травмувала їх… Навіть труни беруть закриті, аби не треба було зазирати в обличчя і прощатися. Немов люди хочуть взагалі забути про існування смерті.

– І в той же час по телевізору показують таке… – Джад зиркнув на Норму і прокашлявся. – Що люди зазвичай роблять, опустивши штори. Дивно, як усе змінюється від одного покоління до іншого, га?

– Так, – погодився Луїс. – Гадаю, так і є.

– Ми з вами – діти різного часу, – мовив Джад примирливо. – Ми були на короткій нозі зі смертю. Пережили епідемію іспанки[36], бачили, як матерки помирали зі своїми малими дітьми, як діток сотнями косили інфекції та лихоманки, а лікарі видавалися якимись ворожбитами з магічними паличками… Коли ми з Нормою були молодими, слово «рак» звучало як смертний вирок. У 1920-ті про хіміотерапію ще ніхто не чув. Дві війни, вбивства, самогубства…

На якусь мить запала тиша.

– Ми знали смерть як друга і як ворога. Мій брат Піт помер у 1912-му від апендициту, ще коли Тафт був президентом[37]. Піту виповнилось лише чотирнадцять, а він уже міг закинути бейсбольний м’яч далі за будь-якого малого в місті. У ті часи не треба було вивчати смерть у коледжі. Тоді вона просто приходила до тебе додому, питалась, як ся маєш, ділила з тобою вечерю й кусала тебе за сраку.

На диво, цього разу Норма його не виправила. Вона лише мовчки кивала.

Луїс встав і потягнувся.

– Мені час іти. Завтра важливий день.

– О, завтра починаються веселощі, еге ж? – поцікавився Джад, також підводячись. Він побачив, що Норма теж намагається стати на ноги, і подав їй руку. Гримаса болю скривила її лице.

– Сьогодні дуже болить? – запитав Луїс.

– Не дуже, – відповіла Норма.

– Прикладіть теплий компрес перед сном.

– Гаразд, я завжди так роблю. І, Луїсе… Не бійтеся за Еллі. Цієї осені вона буде надто зайнята знайомством з новими друзями, щоб перейматися через ту стару місцину. Мо’, ’дного дня вони всі зайдуть туди підфарбувати таблички, повискубувати бур’яни чи посадити квіти. Часом у них з’являються такі думки… Вона скоро навчиться це сприймати. Це воно й буде, її віддалене знайомство зі смертю.

«Звісно, якщо моя дружина про це не дізнається», – подумав Луїс.