Текст книги "Кладовище домашніх тварин"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Він казав мені тоді все, що я казав тобі минулої ночі: про птахів, про вогні Святого Ельма і що мені не треба зважати на те, що я чую і бачу. А головне, казав він, не одповідати, як щось до тебе заговорить. А тоді ми рушили через багнисько. Я дещо там угледів; не розповідатиму що, скажу лишень, що з того часу я там був п’ять разів і більше ніколи не стрічав те, що тоді, коли мені було десять. Та вже й не стріну, Луїсе, бо моя вчорашня оказія до індіанського могильника була останньою.

«Я ж не вірю в усю цю маячню, правда? – подумки запитав Луїс сам себе. Три банки пива допомагали йому вірити, що він критично оцінює ситуацію. – Я ж не вірю в усі ці побрехеньки старого француза про індіанський могильник, дух Вендіго та тварин, які повертаються до життя? Заради Бога, кіт просто знепритомнів, машина його вдарила й оглушила – ось і все. Це все бурмотіння божевільного старого, і не більше».

От тільки це було не так, Луїс знав, що це було не так, і навіть три банки пива не могли знищити це знання, як не змогли б і тридцять три.

Черч справді був мертвим. А ось тепер він живий. І щось у ньому змінилося, зламалося. У всьому коті було щось докорінно хибне. Щось сталося.

Джад вважав, що він повернув борг, от тільки лікування в могильнику мікмаків – не найкраща терапія, і погляд старого підтверджував, що він і сам це розуміє. Луїс подумав про те, що побачив – чи гадав, що побачив, – у Джадових очах минулої ночі. Ту шалену радість. І здалося йому, що рішення старого відвести Луїса з котом Еллі тієї ночі було не лише його власним рішенням.

«Та якщо не його, то чиїм же ще?» – гарячково запитував мозок Луїса. Відповіді не було, тож Луїс відсунув незручне питання на задвірки свідомості.

– Я поховав Спота і збудував курган, – вів далі Джад. – І коли все було зроблено, Стенні Б. заснув. Я мав потрусити його, щоб хоч трохи зіп’яти на ноги. Та коли ми зійшли вниз тими сорока чотирма сходинками…

– Сорока п’ятьма, – промимрив Луїс.

Джад кивнув.

– Еге ж, сорок п’ять. Так от, коли ми спустилися, Стенні йшов прямо і не хитався, неначе знову протверезів. Ми перейшли через болото, ліси та бурелом, і ось я вже знову був біля своєї хижі. Мені виділося, що майнуло годин з десять, та, по правді, все ще стояла повна темрява.

«І що си тепера буде?» – запитав я у Стенні. «Чекай, і сам побачиш», – буркнув той і знову пішов, падаючи й спотикаючись. Він, мабуть, спав тоді на стайні. Так стало, що мій пес Спот пережив Стенні Б. на два роки: цей ярига мав проблеми з печінков, і ось 4 липня 1912 року двоє малих знайшли посеред дороги його закляклий труп.

А я тієї ночі знову заліз до себе по плющу і заснув, тільки-но голова торкнула подушки.

Наступного ранку я прокинувся не раніше дев’ятої від того, що мене кликала мама. Тато працював на залізниці, тож він пішов ще о шостій ранку. – Джад на хвильку змовк. – А мамця не просто мене кликала: вона верещала.

Джад підійшов до холодильника і витягнув по пляшці пива «Міллер» собі й Луїсу. Відкрив їх об ручку комода. У світлі лампи його обличчя здавалося жовтим, як нікотин. Він випив півпляшки пива, відригнув і глянув у бік кімнати, де спала Норма. Тоді знову повернувся до Луїса.

– Мені складно говорити про це, – мовив він. – Я багато разів прокручував це у своїй голові, та ніколи нікому не розповідав. Інші також знали, та не говорили про це зі мнов, як і про секс. Я розмовляю про се з тобов, бо тварина твоя змінила си. Вона не конче стала небезпечною, але… іншою. Ти сам вгледів се?

Луїс пригадав, як Черч незграбно скочив на сидіння унітаза, його лапа мертво звисала з краю ванни. Пригадав ті тупі тьмяні очі, які вдивлялися у його власні.

І врешті кивнув.

– Коли я спустився, моя мама забилася в куток комори між ящиком для льоду та столом. На підлозі валялося щось біле – то були штори, які вона хотіла повісити.

А в дверному прорізі стояв Спот, мій пес. Він весь був у багні. Шерсть на його животі злиплася, була брудною і бридкою. Він просто стояв там – не гарчав і не гавкав, – та було втямки, що се саме він загнав маму в куток, хтів він то чи ні. Вона була нажахана, Луїсе. Не знаю, як ти ставишся до своїх батьків, та я своїх дуже любив. І розуміння того, що я так перелякав свою маму, стерло всю радість від того, що Спот вернувся. Я навіть не здивувався, що він був там.

– Я розумію, – докинув Луїс. – Коли я побачив Черча зранку… це видалося мені… – він замислився на мить. Абсолютно природним? Саме ці слова спали йому на думку, та це були неправильні слова. – Наче так і мало бути.

– Так. – Джад запалив цигарку, його руки тремтіли. – І моя мама вгледіла мене, досі в білизні, і кричала: «Нагодуй свого пса, Джаде! Нагодуй і забери звідси, він забруднить мені штори!»

Я знайшов якесь їдло та покликав його. Спершу він не відгукнувся, неначе не знав свого імені, і тоді я подумав, що це просто інший пес, який скидається на Спота, ось і все…

– Так! – вигукнув Луїс.

Джад кивнув.

– Та коли я покликав його вдруге і втретє, він підійшов. Він смикнувся в мій бік, і я вивів його на ґанок, і здалося, що він не вийшов крізь двері, а просто випав крізь них. Пес накинувся на недоїдки та зжер їх. Ото тоді мені вперше стало лячно – я почав торопати, що сталося. І все ж я став на коліна й обійняв Спота, бо дуже радів з того, що він вернувся. А потім він лизнув мене в щоку і…

Джада пересмикнуло, і він допив своє пиво.

– Луїсе, його язик був холодним. Неначе мене торкнули дохлою рибиною.

На мить вони обидва замовкли. Тоді Луїс попросив:

– Продовжуйте.

– Коли він наїв си, я дістав велику стару балію, яку ми тримали на задньому подвір’ї спеціально для нього, і вирішив його помити. Спот завжди ненавидів купатися. Ми з татом мали разом тримати його, та й то по справі ми були мокрі, як хлющі, тато гучно лаявся – а Спот сидів і дивився на нас із винуватим виглядом, собаки так уміють. А варто було нам його викупати, як він тут же знову стрибав у багнюку, вимазувався з голови до кінчика хвоста і біг у хату, бруднити скатертини і простирадла, які мама щойно випрала. Ну а мама тоді репетувала, що колись таки пристрелить клятого собацюру.

Але тої днини Спот тихо сидів у балії і пустив мені себе вимити. Він зовсім не рушів. І мені це не сподобалося. Це було наче… наче миєш шмат м’яса. Я дістав старого рушника і витер пса насухо. Я міг розгледіти місця, де його поранили сплутані дроти, – там бракувало шерсті, а на шкірі виднілися виямки. Так виглядають рани років через п’ять після загоєння.

Луїс кивнув. За часи своєї лікарської практики він не раз бачив подібне. Рани ніколи не загоюються до кінця. Як могили, які не засипати до краю, подумалось йому.

– А потім я побачив його голову. Там була ще одна виямка, вже заросла білою шерстю. Якраз біля вуха.

– Там, куди поцілив ваш батько, – здогадався Луїс.

Джад кивнув.

– Джаде, застрелити людину чи тварину не так легко, як здається. Самовбивці-невдахи, які овочами валяються по лікарнях або вже повністю очуняли, часто навіть не здогадуються, що куля може пробити черепну коробку і вийти з іншого боку, не зачепивши мозок. У мене в практиці був випадок, коли один довбень вистрелив собі в праве вухо і помер через те, що куля потрапила в яремну вену з іншого боку голови. Траєкторія тієї кулі нагадувала якийсь заплутаний туристичний маршрут.

Старий посміхнувся і кивнув.

– Пам’ятаю, читав щось таке в одній із Норминих газет, «Стар» або «Енквайєр». Та якщо мій дедьо казав, що Спот мертвий, то так воно і було.

– Гаразд, – мовив Луїс. – Якщо ви кажете, що так і було, то так воно й було.

– Чи був кіт твоєї дочки мертвим?

– Я був переконаний, що так, – відповів Луїс.

– Тобі ж краще знати. Ти лікар.

– Ви кажете це, наче «тобі ж краще знати, Луїсе, ти ж Бог». От тільки я не Бог. А там було темно.

– Звісно ж, там було темно. От тіко його голова безпорадно звисала зі зламаної шиї, а коли ти намагався підняти його, то він примерз до землі, Луїсе, – звук був такий, наче ти скотч від аркушу відривав. З живими так не буває. Ти перестанеш гріти лід своїм тілом лиш тоді, коли вмреш.

У сусідній кімнаті годинник пробив десяту тридцять.

– А що сказав ваш батько, коли повернувся й побачив пса?

– Я чекав батька на доріжці біля нашої хати, перебираючи брудні камінці. Я почувався, як завжди в тих випадках, коли накоїв капостей. І готувався дістати прочуханки. Він зайшов у двір близько восьмої вечора, у своєму комбінезоні й кашкеті. Ти, мо’, бачив такі.

Луїс кивнув і позіхнув, затуливши рота долонею.

– Еге ж, уже пізно, – мовив Джад. – Треба кінчати.

– Ні, ще не пізно, – заперечив Луїс. – Я просто трішки пива перебрав. Джаде, продовжуйте. Я хочу це почути.

– У тата була бляшанка з-під сала, у якій він брав з собою обід. От він заходить у ворота, розмахує порожньою бляшанкою і щось собі насвистує. Уже сутеніло, але навіть у тьмяному світлі він роздивився мене. «Джадкінсе, привіт! – гукнув він звичним тоном. – А де твій…»

І тут із темряви вийшов Спот. Він не біг до тата з усіх лап, як раніше, радіючи, що бачить його. Пес спокійно йшов, поволі розмахуючи хвостом, а тато випустив з рук бляшанку і відступився. Ні, він не тікав, та продовжував задкувати, поки не вперся спиною в паркан. Коли пес стрибнув на нього, тато схопив його за лапки й утримував на відстані – як ручки дами, з якою ти збираєшся танцювати пристойний танець. Він довго дивився на Спота, а потім на мене і сказав лише: «Його тре’ помити. Він тхне землею, в якій ти його поховав». А потім зайшов до будинку.

– І що ж ви робили? – запитав Луїс.

– Ще раз вимив його. Він знову просто сидів у балії і ніяк не реагував. А коли я зайшов у будинок, мама вже пішла спати, хоча ще не було й дев’ятої. Тато сказав: «Джадкінсе, маю до тя’ розмову». Я сів біля нього, і вперше за все життя він говорив зі мною, як із дорослим чоловіком. Як зараз пам’ятаю: кімната повнилася пахощами жимолості й диких троянд. – Джад Крендал зітхнув. – Я завше хтів, щоб він розмовляв зі мною саме так. Але нічого хорошого в цьому не було. Увесь сьогоднішній вечір, Луїсе, мене переслідує враження, що я дивлюся на себе самого в дзеркалі, в якому видиться інше дзеркало. І нема кінця-краю цій чудернацькій галереї свічад. Це, мо’, знову як із розмовами про секс.

– Ваш батько все зрозумів.

– Звісно. «Джаде, хто тебе туди відвів?» – запитав він. І я все йому розповів. Він лише кивнув, наче й так здогадувався. Як я потім взнав, у ті часи в Ладлоу чи то шестеро, чи то осьмеро людей знали про те кладовище. Та тільки Стенні Б. був достатньо знавіснілий, аби піти туди.

– Джаде, а ви не запитували тата, чому він сам не відвів вас туди?

– Питався, – зітхнув Джад. – Під час тієї довгої розмови я питався про це. Та він відповів, що то лихе місце. Воно ніколи не приносило добра ні самим мертвим тваринам, ні людям, котрі їх любили. Він запитав у мене, чи любитиму я Спота таким, як він став. І знаєш, Луїсе, я не одразу зміг відповісти. Важливо, щоб я розповів тобі про свої почуття, бо рано чи пізно ти запитаєш у мене, чому я повів тебе туди з котом твоєї дочки, якщо то не дуже ловка справа. Чи не так?

Луїс кивнув. А як же поставиться Еллі до Черча після повернення?

Це весь час турбувало його під час гри в рокетбол зі Стівом Мастертоном.

– Мо’, я зробив так тому, що дітям потрібно знати, що іноді ліпше прийняти смерть, – напружено мовив Джад. – Твоя Еллі цього не знає. Мо’, тому, що і твоя дружина не завжди се розуміє. Скажи мені у вічі, що то не так, – і я облишу це питання.

Луїс розкрив рота, та потім закрив.

А Джад продовжував говорити далі, тепер уже значно повільніше, неначе вони перестрибували з купини на купину на Болоті маленького бога.

– Я роками бачу, як таке трапляється, – озвався старий. – Гадаю, я вже розповідав тобі про бугая Лестера Моргана, бугая-чемпіона на прізвисько Генретті. Ідіотське ім’я для бугая, як гадаєш?

Той скопитився від якоїсь виразки, і Лестер тягнув його аж туди на санях. Як він преліз через бурелом – гадки не маю, та кажуть, що, коли ти дуже хочеш це зробити, можливо все. Особливо коли це стосується індіанського могильника.

Генретті, ясна річ, повернувся, та Лестер встрелив його за два тижні. Бугай став злобним, дійсно злобним. Але це єдина тварина, яка по правді стала небезпечною. Більшість з них здаються трохи тупими… трохи загальмованими… трохи…

– Трохи мертвими?

– Так, – підтвердив Джад. – Трохи мертвими. Наче вони були… десь… і повернулися, але не повністю. Луїсе, твоїй дочці не варто знати, що її кота збила на смерть машина, а потім він вернувся. Звісно, ти, мо’, скажеш, що дитину не присилуєш щось второпати, як вона сама не знає, що це тре’ зрозуміти. Крім тих випадків…

– Крім тих випадків, коли можна зробити це, – мовив Луїс швидше самому собі, а не Джадові.

– Так, – погодився Джад. – Часом можна. Мо’, вона й усвідомить, що прийняття смерті лежить там, де закінчується біль і починаються спогади. Не кінець життя, але кінець болю. Не розповідай їй цього всього, вона сама все зрозуміє. І якщо вона хоч трохи скидається на мене, вона й далі любитиме свого кота. Він не стане шаленим, не кусатиметься чи щось таке… І вона любитиме його. Але дійде певних висновків… І зітхне з полегшенням, коли кіт врешті помре.

– То от чому ви відвели мене туди, – здогадався Луїс. Йому стало трохи краще. Зараз принаймні було якесь пояснення. Щоправда, розмите, воно більше задовольняло логіку нервових закінчень, ніж раціональної свідомості, та все ж у такій ситуації він готовий був прийняти і його. Тепер можна забути вираз обличчя Джада тієї ночі – вираз темного, лиховісного тріумфу.

– Так, це… – рвучко, раптово Джад прикрив обличчя долонями. На якусь мить Луїс подумав, що сусіда пронизав раптовий біль, і вже стурбовано підвівся, як побачив конвульсивні порухи грудної клітини – старий намагався не розплакатися.

– Так, але це не єдина причина, – промовив він здавленим голосом. – Я зробив це ще й з тих же міркувань, що і Стенні Б., і Лестер Морган. Лестер відвів туди Лінду Лавеск’ю після того, як її песика збила машина. Не повіриш, він повів її туди навіть після того, як всадив ту кляту кулю в макітру свого божевільного бугая! Попри все повів туди, повів! – Джад майже стогнав. – І що ж ти з цим поробиш?

– Джаде, про що ви говорите? – стривожено запитав Луїс.

– Лестер і Стенні вчинили це з тієї ж причини, що і я. Ти робиш се тому, бо воно тримає тебе. Бо індіанський могильник – секретна місцина, а секретом хочеться поділитися; ти тільки й чекаєш нагоди, яка видасться тобі достатньо поважною, аби зробити се… – Джад відвів руки від обличчя і пильно подивився на Луїса. Очі старого світилися прадавнім болем. – Тоді ти просто йдеш туди і знову це робиш… Потім вигадуєш якісь причини… Тобі навіть здається, що це хороші причини… Та в більшості випадків ти се робиш, бо хочеш. Або мусиш. Тато не відвів мене туди тому, що лише чув про ту місцину, але сам там не бував. А Стенні Б. бував… Тому й привів туди мене… І через сімдесят років… Тепер…

Джад скрушно похитав головою і прокашлявся.

– Послухай, Луїсе. Бугай Лестера був єдиною твариною, яка стала справді небезпечною. Чув іще, що цуца Лавеск’ю якось покусала поштаря, а в інших тваринок трохи псувався характер… Але Спот завжди був хорошим псом. Так, від нього тхнуло землею, скільки б я його не мив, – але він усе одно був хорошим псом. Мама більше ніколи до нього не торкалася, та він не завдавав нікому шкоди. Але, Луїсе, якщо ти вирішиш прямо зараз застрелити кота, я і слова тобі не скажу.

Те місце… воно не відпускає тебе… І ти готовий вигадувати найправедніші у світі причини, аби знову туди піти. Та я міг припуститися помилки. Це все, що я можу сказати тобі. Лестер також міг помилитися, як і Стенні Б. Хай йому грець, я ж не Бог! А повертати мертвих до життя – це все ж таки трохи гратися в Бога, як гадаєш?

Луїс розкрив рота і знову його закрив. Те, що спало йому на думку, звучало б дуже жорстоко: «Джаде, я пройшов через усе це не для того, щоб знову вбити сраного кота».

Джад допив своє пиво й викинув бляшанку в смітник.

– Гадаю, це все. Я все сказав.

– Можна я дещо запитаю? – поцікавився Луїс.

– Думаю, так.

– А чи ховали там коли-небудь людей?

Рука Джада конвульсивно здригнулася, і дві пляшки пива впали зі столу; одна з них розбилася.

– Господи Ісусе! – вигукнув старий. – Звісно ж, ні! Та хто б насмілив? Не кажи ніколи про таке, Луїсе!

– Мені ж просто було цікаво, – збентежено відповів Луїс.

– Певними речами краще навіть не цікавитися, – відрубав Джад Крендал, і вперше за весь час він здався Луїсові справді старезним, хоровитим, за крок від могили.

І вже потім, удома, Луїс збагнув, що було щось іще в Джадовому вигляді тієї миті.

Неначе старий брехав.

27

Луїс не розумів, що напився, поки не добрався до гаража.

Надворі блищали зорі й холодно світив місяць. Світла бракувало для тіней, але вистачало, щоб бачити дорогу. Діставшись гаража, він миттю осліп. Десь тут був вимикач, але він, хай йому грець, не пам’ятав зараз де.

Крід пробирався навпомацки; його лякала перспектива розбити коліно, перечепившись об якусь іграшку. Хоча б навіть і через червоноколісний велосипед Еллі. Або Ґейджевого крокодила.

Де ж кіт? Може, він його випустив?

Якимось чином Луїс вільно пройшов вперед і вперся в стіну. Він загнав собі глибоко в руку скалку і вигукнув: «Чорт!» Лайка полетіла в пітьму. Слова лунали втомлено, без злоби. Здавалося, що весь гараж вирішив погратися з ним у хованки. Тепер він не міг зрозуміти не тільки де вимикач, а й взагалі будь-що, навіть грьобані двері на кухню.

Він знову заходився повільно тинятися туди-сюди, рука все ще боліла. Ось як це – бути сліпим. Ці думки нагадали Луїсові про концерт Стіві Вандера, на який вони з Рейчел ходили. Коли? Років шість тому. Здавалося, це було так давно. Рейчел тоді була вагітною Еллі. Двоє хлопців підвели Вандера до синтезатора, проводячи повз дроти, що валялися по всій сцені, щоб він не впав. А потім, коли він мав танцювати з однією зі співачок, вона обережно вивела його на вільне місце. Луїс пам’ятав, що танцював артист добре, але була необхідна рука, яка вивела б його туди, де це можна робити.

«А як щодо руки, яка б вивела мене на кухню?» – подумав Луїс і раптом весь затремтів.

Якщо зараз у темряві до нього простягнеться рука – він кричатиме, і кричатиме, і кричатиме. Він стояв і не ворушився – чекав, коли вирівняється серцебиття. Ну ж бо, казав він собі. Годі цього гівна, годі, годі…

Де ж цей грьобаний кіт?

Крід врізався у задній бампер «універсала», і біль прокотився його тілом. На очах у нього виступили сльози. Луїс застрибав на одній нозі, розтираючи забиту гомілку: він нагадував чаплю. Хоч тепер він принаймні зрозумів, де перебуває, – географія гаража чітко вималювалася в його свідомості. До того ж очі вже призвичаїлися до темряви.

Він залишив кота вдома, згадалося Луїсу. Він не хотів торкатися його, не хотів брати на руки, не хотів…

І тут гаряче, пухнасте тіло Черча, наче болотна трясовина, схопило його за литку. Огидний хвіст удавом обвився навколо ноги, і Луїс закричав; він розкрив рота у дикому лементі.

28

– Татку! – закричала Еллі.

Вона вибігла з літака і кинулася до нього, проштовхуючись між пасажирами, як футболіст на полі. Більшість з них просто відходили, посміхаючись. Луїс був трохи збентежений її запалом, та все ж відчув, як широка ідіотська посмішка сама наповзає на його обличчя.

Рейчел несла на руках Ґейджа, який, зачувши щасливі верески Еллі, угледів Луїса.

– Тааать! – весело зарепетував малий і почав вовтузитися на матусиних руках. Дружина посміхнулася (трішки стомлено, як відзначив про себе Луїс) і поставила хлопчика на ноги. Він побіг за Еллі: жваво дріботів ніжками по доріжці, вигукуючи: – Таааать! Таааать!

Луїс звернув увагу на новий джемпер Ґейджа – вочевидь, дідусів подарунок. Тим часом Еллі налетіла на батька і видерлася на нього, як на дерево.

– Привіт, татку! – радісно заверещала вона і цмокнула його в щоку.

– Привіт, сонечку, – сказав він і нахилився, щоб піймати ще й Ґейджа. Луїс підхопив його й обійняв обох дітей. – Я так радий, що ви повернулися.

Потім підійшла Рейчел. Її саквояж і сумочка висіли на одній руці, а сумка для підгузків Ґейджа – на іншій. На сумці великими літерами було надруковано: «СКОРО Я БУДУ ДОРОСЛИМ ХЛОПЧИКОМ» – повідомлення, яке швидше мало тішити батьків, аніж маля, яке ці підгузки носить. Дружина нагадувала професійного фотографа, який виконав бридке і виснажливе замовлення.

Луїс протиснувся між дітьми і поцілував її в губи.

– Привіт.

– Привіт, док, – посміхнулася вона.

– Виглядаєш дуже змученою.

– А я і є змученою. До Бостона ми долетіли без проблем. На інший літак ми пересіли також без проблем. І навіть злетіли без проблем. Та як тільки літак піднявся над містом, Ґейдж глянув униз, сказав «Гально, гально» і одразу ж почав блювати.

– О Боже…

– Мені довелося одразу нести його в туалет, переодягати, – розповіла вона. – Не думаю, що це в нього якась інфекція… Мабуть, просто від літака знудило.

– Поїхали додому, – поквапив Луїс. – Я там готую «чилі».

– Чилі! Чилі! – з радісним полегшенням репетувала Еллі йому на вухо.

– Чівві! Чівві! – репетував Ґейдж у друге вухо, тим самим урівноважуючи силу звукової атаки.

– Уперед, – скомандував Луїс. – Давайте заберемо ваші валізи, та ходімо.

– Татку, а як там Черч? – запитала Еллі, коли вмостилася. Луїс чекав на це запитання, проте його здивувала стурбованість личка Еллі та тривожна зморшка між її блакитними очима. Луїс насупився і зиркнув на Рейчел.

– На вихідних вона погано спала, прокидалася з криком, – спокійно пояснила Рейчел. – Їй снилися кошмари.

– Мені наснилося, що Черча збила машина, – додала Еллі.

– Гадаю, вона просто з’їла забагато сандвічів з індичкою, – сказала Рейчел. – У неї ще й напад діареї був. Луїсе, нехай її мозок трохи відпочине, і давайте нарешті заберемося з аеропорту! За останній тиждень я надивилися стільки аеропортів, що мені вистачить на п’ять років уперед.

– З Черчем усе гаразд, сонечку, – повільно мовив Луїс.

Дійсно, все гаразд. Він цілими днями пролежує в будинку і витріщається на мене своїми дивними тьмяними очима – неначе хтось витрусив з нього всі зародки котячого інтелекту. Він просто неймовірний. На ніч я викидаю його надвір мітлою, бо мені гидко до нього торкатися. Я вимітаю його – і він іде. А одного ранку, Еллі, я відчинив двері і побачив, що він тримає мишу – чи те, що від неї лишилося. Він повитягував з гризуна кишки і смачно ними поснідав. До речі, про сніданок. Мені того ранку і шматок не ліз в горло. Одним словом…

– З ним усе гаразд.

– О, – зітхнула Еллі, і зморшка між очима в неї розгладилася. – Це добре. Бо коли мені наснився той сон, я була певна, що його більше немає.

– Правда? – запитав Луїс і посміхнувся. – Часом сни бувають такими дивними, так?

– Шнииии! – вигукнув Ґейдж. Малий був на стадії папуги – Еллі також таке проходила. – Шнииии! – повторив хлопчик і добряче смикнув батька за волосся.

– Ходімо, народ! – сказав Луїс, і вони дружно рушили до багажного відділення.

Вони вже майже дійшли до «універсала» на парковці, як Ґейдж знову промовив своє загадкове «Гально, гально» і цього разу обгидив усього Луїса, який, до речі, сьогодні був у нових трикотажних штанях, зарезервованих спеціально для зустрічі родини в аеропорту. Мабуть, «гально» – це було кодове слово малого, яке означало: «Вибачайте, зараз я буду блювати. Краще відійдіть».

Зрештою з’ясувалося, що це таки інфекція.

Дорога від Бенгорського аеропорту до їхнього дому в Ладлоу тягнулася сімнадцять миль. За час поїздки в Ґейджа почали проявлятися ознаки підвищеної температури, малий впадав у дрімоту. Луїс заїхав у гараж і краєм ока побачив Черча, який прошмигнув біля стінки. Хвіст кота стояв трубою, а його дивні очі не спускали погляду з машини. Він зник у променях призахідного сонця, і вже за мить Луїс помітив випатрану мишу біля стосу з чотирьох літніх шин. Йому треба було терміново прибрати її, доки Рейчел з дітьми не зауважила. Нутрощі миші огидно рожевіли в напівтемряві гаража.

Луїс швидко вийшов з авто і заштовхнув залишки миші за гору шин. Дві верхні впали і сховали мишу.

– Упс, – сказав він.

– А татко – безрукий, – захихотіла Еллі.

– Так і є, – відповів Луїс гарячково. Він почувався так, неначе от-от сам скаже «Гально, гально» і виблює свій обід.

– А тато – безрукий.

На його пам’яті Черч убив тільки одного щура до свого моторошного воскресіння. Часом він заганяв гризунів у куток, граючись із ними у смертельну гру «кот-миша», та хто-небудь – Еллі, Рейчел чи він сам – завжди втручався і не давав довести справу до кінця. Ну а після кастрації, як він чув, мало який котяра нагородить мишу чимось більшим, ніж зацікавлений погляд, – ну принаймні доти, доки йому дають їжу.

– Так і будеш тут стояти і мріяти чи допоможеш мені з дітьми? – запитала Рейчел. – Лікарю Крід, повертайтеся з Планети Монго[95]. Земляни потребують вас, – її голос звучав роздратовано.

– Вибач, люба, – сказав Луїс. Він витягнув Ґейджа, який був тепер таким гарячим, як вугілля в розпеченій грубі.

Тож тільки трьом з них вдалося скуштувати фірмову страву Луїса – «Чилі з Саутсайту»[96]. Ґейдж розлігся на дивані у вітальні і дивився мультики по телевізору.

Після вечері Еллі покликала Черча. Луїс, який мив посуд, поки Рейчел нагорі розпаковувала валізи, сподівався, що кіт не прийде, – але він прийшов, своєю новою повільною ходою. Він прийшов так швидко, що, здавалося, стежив за ними. Стежив. Саме це слово спало йому на думку.

– Черчу! – гукнула Еллі. – Черчу, привіт!

Вона підхопила кота та обійняла його. Луїс спостерігав за цим краєм ока. Він вишукував залишки їжі на дні раковини, та зараз його руки завмерли. Він бачив, як щастя на обличчі Еллі повільно змінювалося на здивування. Кіт спокійно лежав у неї на руках, притиснувши вуха до голови. Дівчинка і тварина зазирнули одне одному в очі.

Після довгої хвилини – Луїсу вона видалася цілою вічністю – вона поставила Черча на підлогу. Кіт побрів геть, до їдальні, навіть не озирнувшись. «Мучитель маленьких мишей, – подумалося Луїсу. – Господи, що ж ми зробили тієї ночі?»

Він чесно намагався все пригадати, та спогади вже кудись вивітрилися, нечіткі й далекі, як страшна смерть Віктора Паскоу на підлозі лазарету. Він пам’ятав пориви вітру в нічному небі, сяйво білого снігу на чорному полі, яке тяглося до лісу. І все.

– Татку? – голос Еллі був тихий і здавлений.

– Що, люба?

– Черч дивно пахне.

– Правда? – запитав Луїс максимально спокійно.

– Так! – засмучено відповіла Еллі. – Він ніколи так дивно не пахнув. Він пахне як.. пахне як… какашка!

– Ну, може, він вступив у щось бридке, сонечку, – припустив Луїс. – Як би він бридко не пахнув, це минеться.

– Дуже на це сподіваюся, – сказала Еллі смішним манірним тоном. І вийшла з кухні.

Луїс знайшов останню виделку і витягнув затичку. Він так і стояв над раковиною, дивлячись у ніч, а мильна вода стікала вниз із гучним пирсканням. Коли звуки у жолобі стихли, чоловік прислухався до виття вітру надворі. Такий дужий і холодний, вітрюган налітав з півночі, приносив із собою зиму. І раптом Луїс зрозумів, що йому страшно, просто по-дурному страшно – так страшно, як коли хмара раптово закриває сонце і починає дріботіти дощ, а тобі нема куди сховатися.

– Сто три? – запитала Рейчел. – Боже, Лу! Ти впевнений?

– Це вірус. – Луїс намагався не помічати звинувачувальних ноток у голосі дружини. Вона була дуже стомлена. У неї був дуже довгий день сьогодні: перелетіти півкраїни з дітьми на руках. Зараз уже була одинадцята година. А день досі не закінчився. Еллі міцно спала у своїй кімнаті. А Ґейдж лежав на їхньому ліжку в напівпритомному стані. Годину тому Луїс дав йому «Ліквіпрін»[97]. – Аспірин зіб’є йому температуру до ранку, люба.

– А ти не даси йому ампіцилін чи щось таке?

Луїс терпляче відповів:

– Якби у нього був грип або стрептококова інфекція, то дав би. Але в нього цього нема. У малого вірус. А всі ці штуки нічогісінько не вдіють проти вірусу. Від них тільки посилиться діарея та зневоднення.

– Ти впевнений, що це саме вірус?

– Якщо тобі моєї думки недостатньо, – гаркнув він, – прошу до діагностування!

– Не кричи на мене! – обурилася Рейчел.

– Я на тебе не кричав! – на тих же тонах відповів Луїс.

– Ти кричав, – почала Рейчел. – Ти кри-кри-кричав. – Її рот скривився, і вона прикрила обличчя долонями. Луїс побачив великі темні мішки під її очима, і йому стало дуже соромно.

– Вибач, – він сів біля неї. – Боже, не знаю, що зі мною таке. Вибач, Рейчел.

– Та нічого, все гаразд, – вона вимучено посміхнулася. – Пам’ятаєш, як ти казав колись? «Поїздка була собачою». А я боялася, що ти розлютишся, коли зазирнеш у шафу Ґейджа. Я вирішила сказати тобі про це зараз, поки тобі ще соромно переді мною.

– А чому я маю розлютитися?

Вона знову вимучено посміхнулась:

– Мої батьки купили йому з десяток нових светрів. Сьогодні він якраз був у одному з них.

– Я помітив, що у нього щось новеньке, – коротко відповів Луїс.

– Я помітила, що ти помітив, – сказала вона і смішно насупила брови. Луїс розсміявся, хоча йому було зовсім не до сміху. – І шість нових суконь для Еллі.

– Шість суконь! – він старанно намагався придушити крик. Луїс раптом розізлився. Він і сам не знав, чому йому так боляче. – Рейчел, чому? Чому ти їм дозволила? Нам же не потрібно… Ми самі можемо….

Він замовк. Лють позбавила його слів. На якусь мить він пригадав, як ніс мертвого кота Еллі через ліси, перекладаючи поліетиленовий пакет з руки в руку… А в цей час Ірвін Ґолдман, цей брудний старий хер з Лісового озера, займався тим, що намагався купити любов його дочки своєю чортовою чековою книжкою.

На хвильку йому здалося, що зараз він закричить: «Він купив їй шість суконь, а я повернув її грьобаного кота з мертвих, ну і хто більше любить її?»

Та слова померли, так і не встигнувши народитися. Він ніколи не скаже нічого подібного. Ніколи.

Рейчел м’яко доторкнулася до його плеча:

– Луїсе, їм так хотілося це зробити. Вони люблять дітей, але дуже рідко їх бачать. А ще вони старіють… Навряд чи ти б зараз впізнав мого батька… Правда.

– Його я б точно впізнав, – пробурмотів Луїс.

– Будь ласка, любий, спробуй зрозуміти. Спробуй бути добрішим… Тобі ж їхня увага не завдасть жодної шкоди.

Луїс довго на неї дивився і нарешті сказав:

– Завдасть. Навіть якщо не має того на меті, завдасть.

Вона вже відкрила рота, аби йому заперечити, та раптом з кімнати Еллі почувся крик:

– Татку! Мамо! Хто-небудь!

Рейчел уже піднялася, та Луїс посадив її назад:

– Побудь з Ґейджем. Я сходжу, – здається, він знав, у чому річ. Але ж він вигнав кота на вулицю, хай йому грець. Коли Еллі пішла спати, він піймав тварюку на кухні і викинув на вулицю. Він не хотів, щоб кіт спав з нею. Ніколи. Дивні думки про хвороби, пересипані спогадами про похоронний зал дядька Карла, навідували його, коли він уявляв Черча на ліжку Еллі.