Текст книги "Кладовище домашніх тварин"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– Але вже надто пізно, Луїсе.

– Тоді візьмемо машину, – відповів Луїс. – Рейчел, вона ж цілий місяць на це чекала!

– Гаразд, – усміхнулася Рейчел. Еллі радісно кинулася знімати пальто з вішака. – З Нормою все добре?

– Гадаю, так, – Попри втому він добре почувався. – Її серцевий напад був незначним. Звісно, їй доведеться бути обережнішою. Та коли тобі сімдесят п’ять, доводиться прийняти, що всі бурхливі деньки вже позаду.

– Добре, що ти був там, справжня удача. Неначе Господнє провидіння.

– Мені більше подобається удача, – відповів Луїс і посміхнувся, коли побачив Еллі вже в пальто. – Ну що, готова, Відьмо Хейзел? [76]

– Готова! – вигукнула дівчинка. – Вперед-вперед-вперед!

Дорогою назад, за годину, назбиравши з півторбинки цукерок (Еллі протестувала, коли Луїс оголосив кінець рейду по будинках, але не дуже бурхливо, бо сама була втомленою), Еллі приголомшила Луїса запитанням:

– Татку, це через мене у місіс Крендал стався серцевий напад? Через те, що я не захотіла взяти побите яблуко?

Луїс глянув на неї і вкотре здивувався, звідки діти беруть такі химерні й забобонні думки. Якщо ступиш під драбину, твоя мама зламне спину. Любить – не любить. В тата пузо, в тата очі, руки до труда охочі; як опівніч зарегочеш, то твій тато жить не схоче. Ці зразки дитячого фольклору нагадали йому про концентричні кола на кладовищі домашніх тварин. Він хотів усміхнутися, але не міг.

– Ні, люба. Коли ти була всередині з тими двома привидами…

– То не привиди, а всього-на-всього близнюки Баддінджери.

– Не важить. Коли ви з ними були там, містер Крендал розповідав мені, що останнім часом у його дружини бувають болі в грудях. Насправді саме ви допомогли врятувати їй життя чи, принаймні, уникнути найгіршого.

Тепер уже Еллі вражено на нього дивилася.

Луїс кивнув:

– Їй потрібен був лікар, люба. А я і є лікар. Та я опинився там лише тому, що прийшов разом з тобою збирати гелловінські цукерки.

Еллі довго обдумувала це і кивнула.

– Але ж вона в будь-якому разі помре, – зауважила вона абсолютно прагматичним тоном. – Люди з серцевими нападами зазвичай помирають. Навіть якщо вони виживають, то потім трапляються нові й нові напади, а тоді… беркиць! І все.

– І де ж ти таке почула, скажи на милість?

Еллі лише знизала плечима, і Луїс із подивом відзначив, що цей жест такий схожий на його власний.

Дівчинка дозволила йому нести свою торбинку з цукерками – це був вияв неабиякої довіри. Тим часом Луїс обмірковував сказане дочкою. Думка про те, що Черч може померти, довела її до істерики. Однак думка про те, що Норма Крендал, яка стала їй майже за бабусю, помирає… Еллі сприйняла це спокійно, як даність. Як же вона сказала? «Потім трапляються нові й нові напади, потім… беркиць! І все».

Кухня було порожньою, та Луїс чув, як Рейчел ходила на горішньому поверсі. Він висипав цукерки Еллі на стіл і сказав:

– Усе не завжди відбувається так, як ти сказала, Еллі. У Норми був дуже маленький серцевий напад, до того ж я встиг надати допомогу, тож не думаю, що її здоров’ю було завдано непоправної шкоди. Вона…

– О, я знаю, – майже життєрадісно погодилася дівчинка. – Та вона вже стара, тож скоро помре. І містер Крендал також. Татку, можна я з’їм яблуко перед сном?

– Ні, – задумливо мовив він, дивлячись на дочку. – Йди нагору і чисть зуби, мала.

«Невже хтось справді вірить, що розуміє дітей?» – зачудувався він.

Коли в будинку запанувала темрява і подружжя лежало у своєму подвійному ліжку, Рейчел м’яко запитала:

– Це дуже налякало Еллі, Лу? Вона засмутилася?

«Ні», – подумав він. Вона знає, що старі люди час від часу конають, як і знає про те, що коника-стрибунця краще відпустити, коли він плюється. Знає, що, коли ти стрибаєш на скакалці і збиваєшся на рахунок тринадцять, твоя найкраща подруга скоро помре… І як, певно, знає, що могили на «Кладвишчі домажніх тварин» треба розташовувати колами.

– Та ні, – відповів він дружині. – Вона трималася дуже добре. Давай спати, Рейчел.

Тієї ночі, коли вони вже поснули, а Джад лежав у ліжку без сну і спокою, вдарив сильний мороз. Піднявся вітрюган, який зривав з дерев останні листочки, тепер нудної коричневої барви.

Вітер розбудив Луїса, і він зіп’явся на лікті, сонний і збентежений. На сходах почулися повільні, важкі кроки. Це Паскоу: він повернувся. Аж тепер. Через два місяці. Зараз відчиняться двері і перед ним постане огидний зогнилий труп. Його спортивні шорти вкриті пліснявою, драглиста плоть відвалюється шматками від кісток, лишаючи по собі діри, мозок остаточно прогнив. Тільки очі лишились живими… пекельно ясними і живими. Цього разу Паскоу не говоритиме, адже його голосові зв’язки надто трухляві, аби творити звуки. Та все буде написано в його очах… І ці очі змусять підкоритися.

– Ні, – видихнув він, і кроки стихли.

Луїс підвівся. Підійшов до дверей і широко розчинив їх: гримаса жаху й рішучості спотворювала його обличчя. Паскоу зараз буде там, зі своїми піднятими руками виглядатиме як давно померлий диригент, готовий покликати до життя перші акорди «Вальпургієвої ночі»[77].

Але за дверима ніц не було, як сказав би Джад. Лише сповнена тиші порожнеча. Луїс повернувся до ліжка і заснув.

21

Наступного дня Луїс зателефонував у відділення інтенсивної терапії в лікарні. Йому повідомили, що Норма все ще перебуває в критичному стані. Однак так завжди говорять про пацієнтів після серцевого нападу перші двадцять чотири години. Луїс отримав оптимістичний прогноз від Вебріджа, лікаря Норми:

– Це не був навіть мікроінфаркт. Не лишилося жодних шрамів. Вона завдячує вам життям, докторе Крід.

На тижні Луїс заскочив до лікарні з букетиком квітів і дізнався, що Норму вже перевели до двомісної палати – хороший знак. Джад сидів поруч із дружиною.

Норма радісно вигукнула, побачивши квіти, і попросила медсестру принести для них вазу. Потім керувала Джадом, щоб той поставив букет у вазу, гарно розрівняв і помістив на комод із дзеркалом у кутку.

– Скільки вже можна над ними чаклувати! – пробурмотів Джад, коли вона вже втретє попросила його переставити квіти.

– Не зубоскаль, Джадсоне, – докорила Норма.

– Як скажеш.

Врешті Норма глянула на Луїса.

– Хочу подякувати за те, що ви зробили, – зі зворушливою сором’язливістю промовила вона. – Джад сказав, що я завдячую вам життям.

– Джад перебільшує, – збентежився Луїс.

– Та не дуже-то й перебільшую, – зиркнув на Луїса Джад, майже посміхаючись. – А тебе мамка не вчила, що не варто нехтувати подяками?

Луїсова мати нічого такого не казала – принаймні він не пригадував. Але добре пам’ятав, як вона казала, що фальшива скромність – крок до гріха гордині.

– Нормо, я з радістю вам допоміг, – відповів Луїс.

– Ти хороша людина, – мовила на те Норма. – А тепер нехай мій чоловік піде з тобою і купить тобі склянку пива. Я дуже хочу спати, але ніяк не можу його позбутися.

Джад піднявся з готовністю:

– Чорт забирай! Сунемо швидше, Луїсе, а то раптом вона передумає.

Перший сніг випав за тиждень до Дня подяки. Ще трішки нападало 22 листопада, однак на свято небо було блакитним, ясним і холодним. Луїс відвіз родину в Бенгорський міжнародний аеропорт, щоб посадити на літак до Чикаго – в гості до батьків Рейчел.

– Це неправильно, – повторила Рейчел уже, мабуть, удвадцяте відтоді, як це питання було порушено місяць тому. – Мені не подобається ідея, що ти блукатимеш тут один як перст на День подяки. Це ж родинне свято.

Луїс переклав Ґейджа, який видавався гігантським у своїй куртці дорослого хлопчика, на іншу руку. Еллі стояла біля одного з великих вікон і дивилася, як злітає гелікоптер Повітряних сил.

– Я взагалі-то не збираюся заливати горе пивом, – мовив Луїс. – Норма і Джад запрошують мене на індичку та всі інші штуки. Дідько, як мені набридло почуватися винним! Мені ніколи не подобалися оті всі колективні збіговиська на свята. Я починаю пити о третій, паралельно дивлячись якийсь футбольний матч, о сьомій уже обпиваюсь і засинаю. А наступного ранку прокидаюся, і здається, що команда чірлідерок витанцьовує в моїй голові якесь божевільне бугі-вугі. От тільки мені не до душі відправляти тебе кудись саму з двома дітьми.

– Зі мною все буде гаразд, – відповіла вона. – Польоти в першому класі дозволяють відчувати себе принцесою. А Ґейдж усю дорогу спатиме – від Логана до О’Хейра.

– Це ти так думаєш, – зауважив Луїс, і вони обоє розсміялися.

Посадку вже оголосили, і Еллі підбігла до них:

– Мамо, це наш літак! Ходімо-ходімо-ходімо, а то він полетить без нас!

– Не полетить, – запевнила Рейчел, стискаючи в руках посадкові талони. На ній було хутряне пальто. «Правда, хутро штучне, та воно, швидше за все, мало б виглядати як ондатрове», – подумав Луїс. Як би воно там не мало виглядати, Рейчел була в ньому чарівною.

Можливо, ці думки якось відбилися в його очах, бо вона різко обійняла його, ледь не роздавивши Ґейджа між ними. Ґейдж подивився здивовано, але не дуже засмучено.

– Луїсе Крід, я кохаю тебе, – сказала вона.

– Маааа-мо, – Еллі вже згорала від нетерпіння. – Ну ході-і-і-і-мо…

– Гаразд. Поводься добре, Луїсе.

– Таке скажеш, – відповів він, усміхнувшись. – Звісно, я буду обережним. Передавай привіт сімейству, Рейчел.

– Ах, ти… – вона скорчила мармизку. Дурною Рейчел не була і чудово розуміла, чому Луїс пропускає поїздку. – Дуже смішно.

Він спостерігав, як вони піднімаються трапом і зникають з поля зору… до наступного тижня. Луїс відчував, що вже за ними скучив. Підійшов до вікна, де нещодавно стояла Еллі, і простежив, поклавши руки в кишені, як вантажники переносять валізи.

Насправді все було дуже просто. Батькам Рейчел Луїс одразу не сподобався: спершу через те, що народився не в такому багатому районі. Та найгірше, він хотів, аби їхня дочка гарувала разом з ним, коли він вступив до медичної школи, хоча, найпевніше, вилетів би звідти.

Луїс міг би це перетерпіти і, власне, досить успішно терпів. Однак потім сталося те, про що Рейчел не знала і не повинна була дізнатися… точно не від Луїса. Ірвін Ґолдман запропонував йому оплатити весь курс навчання в медичній школі. Та ціна такої «стипендії» (за визначенням самого Ґолдмана) – негайно розірвати заручини з Рейчел.

Луїс був не в тому віці, коли погоджуються на подібні дикі, але дуже мелодраматичні пропозиції (чи то хабарі, якщо називати речі своїми іменами). Подібне, мабуть, прийнятне для тих, кому під дев’яносто. От тільки їм цього ніхто вже не пропонує. По-перше, він був дуже втомленим. Луїс проводив вісімнадцять годин на тиждень на заняттях, двадцять – за підручниками, і ще п’ятнадцять – миючи столи в піцерії, яка прилягала до готелю «Вайтхол». По-друге, він був знервованим. Доброзичлива манера спілкування, така не схожа на звичну поведінку містера Ґолдмана, змушувала замислитися. І коли старий запропонував йому сигару, Луїс відчув щось подібне до того, що відчувають коні, коли вловлять перший запах пожежі у прерії. Здавалося, Ґолдман будь-якої миті міг заявити, що знає: Луїс спить з його дочкою.

А коли натомість Ґолдман зробив свою неймовірну пропозицію, навіть витяг з кишені чекову книжку, як Ноель Кауард[78] в одному зі своїх фільмів, – Луїс просто збісився. Він звинуватив Ґолдмана, що той перетворює дочку на музейний експонат і є самовдоволеним, тупим виблядком. І тільки через довгий час зміг зізнатися собі самому, що сказав те все з полегшенням.

Та вся ця комунікація з приводу характеру Ірвіна, хоч і мала під собою абсолютно реальний ґрунт, була аж надто недипломатичною. Вся схожість на Ноеля Кауарда зникла: розмова перейшла у дуже вульгарне русло. Ґолдман кричав, що як колись іще побачить Луїса на порозі свого дому, то викине його, як паршивого пса. А Луїс порадив Ґолдману взяти свою чекову книжку і засунути собі в дупу. На що Ґолдман відповів, що в його дупі більше розуму, ніж в усьому Луїсові Кріді. А хлопець запропонував на додачу запхати в дупу ще й картку Американського Банку та золоту картку «Американ Експрес».

Звісно, це все не сприяло подальшому налагодженню стосунків.

Врешті-решт Рейчел вдалося їх помирити (попри те, що кожен розкаявся у своїх словах, жоден з них так і не змінив своєї думки про іншого). Звісно ж, більше не було мелодраматичних сцен, не було цього театрального «Віднині в мене нема дочки» і подібних дурниць. Ірвін Ґолдман зміг би, мабуть, пережити шлюб своєї дочки навіть із Почварою з Чорної Лагуни[79]. Однак обличчя, яке стирчало з його комірця в день весілля Луїса і Рейчел, дуже нагадувало маску з єгипетського саркофага. На весілля їм подарували порцеляновий сервіз на шість персон і мікрохвильову піч. Жодних грошей. Поки Луїс навчався в медичній школі, Рейчел працювала продавчинею в магазині жіночого одягу. І до сьогодні знала лише те, що стосунки між її батьками і чоловіком напружені… особливо між Луїсом і татом.

Насправді Луїс міг би злітати з родиною в Чикаго, але його графік передбачав, що повернутися доведеться на три дні раніше за Рейчел і дітей. Не так уже й весело. А до того ж доведеться цілих чотири дні терпіти компанію Імхотепа[80] та його дружини Сфінкса.

Поява дітей трішки пом’якшила стосунки Луїса з тещею і тестем. І Луїс знав: остаточне зближення можливе, якщо він вдасть, що забув той вечір у кабінеті Ґолдмана. Не важить навіть те, що Ґолдман зрозуміє: Луїс лише прикидається. Річ у тім (Луїс усе ж таки наважився зізнатися собі в цьому), що йому насправді не хотілося зближуватися з Ґолдманами. Десять років – це багато. Але недостатньо, щоб забути, як згіркло бренді в роті, коли старий розстібнув піджак і витягнув з кишені кляту чекову книжку. Тоді він навіть пошкодував, що Ґолдман нічого не знав про ночі – тоді їх було лише п’ять, – які Рейчел провела з ним у його злидарській квартирі, і минулі роки цього не змінили.

Звісно, Луїс міг би приїхати, але було краще просто відправити до Ґолдмана дочку, онуків і полум’яний привіт.

Літак «Дельта 727» рушив з місця і повернув на злітну смугу. Раптом Луїс побачив, як з одного вікна Еллі махає йому рукою. Він махнув у відповідь, усміхнувся – і тут хтось, Еллі або Рейчел, підняв Ґейджа до ілюмінатора. Луїс помахав рукою синові, а той попрощався з батьком – чи то малий справді бачив його, чи то просто повторював за Еллі.

– Довези моїх рідних цілими і неушкодженими, – прошепотів він, а потім узяв своє пальто і пішов до паркінгу. Вітрюган тут був таким сильним, що, здавалося, легко міг би зірвати з голови Луїса мисливський капелюх. Чоловік узяв ключі, відімкнув дверцята і глянув угору, коли літак злітав над терміналом – ніс спрямований у листопадову блакить, двигуни гудуть.

Від раптового нападу самотності йому захотілося плакати. І Луїс знову помахав рукою літаку.

Увечері йому все ще було сумно, навіть після вечірніх посиденьок за пивом у Джада й Норми. Дружина Крендала випила келих вина, який лікар Вейбрідж не просто дозволяв, а навіть радив. Сьогодні вони сиділи на кухні, бо на ґанку вже було зимно.

Джад розпалив маленьку грубку «Марек», навколо якої вони повсідалися. Пиво було холодним, атмосфера – теплою. Джад розповідав про те, як двісті років тому мікмаки вигнали з Мічиса британських колоністів. У ті часи індіанці були войовничими, і, додав старий, дехто з сучасних юристів вважає, що вони такими й лишилися.

Вечір був приємним, та Луїс пам’ятав про порожній будинок, який чекав на нього через дорогу. Він перетинав моріжок, прислухаючись до хрускоту снігу під ногами, і раптом почув, як удома задзвонив телефон. Він бігцем кинувся всередину – забіг у двері, зі швидкістю світла перетнув вітальню, збивши на своєму шляху журнальний столик, і залетів на кухню, ковзаючи замерзлими черевиками по лінолеуму, – щоб зняти слухавку.

– Алло?

– Луїсе? – пролунав далекий, але задоволений голос Рейчел. – Ми вже тут. Усе гаразд.

– Чудово! – відповів він і присів поговорити з нею, тим часом думаючи: «Як же сильно мені хочеться, щоб ви були тут».

22

Застілля у Джада і Норми на День подяки було дуже приємним. Опісля Луїс повернувся додому – ситий і сонний. Він піднявся сходами до спальні, заледве усвідомлюючи порожню тишу будинку, скинув мокасини і ліг у ліжко. Була тільки третя по обіді; день за вікном виповнювався шарпким зимовим світлом.

«Я лишень трішки покуняю», – подумав Луїс і миттю провалився в сон.

Його розбудив дзенькіт телефону в спальні. Він намацав його, намагаючись зібратись докупи, бо майже повна темрява надворі його дезорієнтувала.

Він чув, як завиває вітер навколо будинку, слухав слабке, охрипле буркотіння комина.

– Так, – промовив він. Це могла бути Рейчел: знову дзвонила з Чикаго, щоб побажати йому щасливого Дня подяки. Вона дасть слухавку Еллі, і та почне щось торохкотіти, потім телефон опиниться у Ґейджа і малий щось залепече… І як це, хай йому грець, він примудрився заснути, якщо збирався дивитися футбол?

Але це була не Рейчел. Телефонував Джад.

– Луїсе? Лячно тобі си повідати, але ти, певно, маєш велику біду.

Крід відкинув ковдру з ліжка, все ще намагаючись прогнати сон.

– Джаде? Яка ще біда?

– Ну, я тута маю мертвого кота на моріжку. Гадаю, він твоєї дочки.

– Черч? – перепитав Луїс. Живіт раптом скрутило від болю. – Ти певен, Джаде?

– Ні, я б не поручивси за це на сто відсотків, – сказав Джад. – Але з виду то є він.

– От срака! Джаде, я за хвилину буду.

– Добре, Луїсе.

Крід підвівся і знову сів. Потім пішов до туалету, взувся й почав збиратися.

А може, то й не Черч. Джад сам говорив, що не знає напевно. Та Боже ж, кіт навіть і не думав спускатися – хіба що хтось його навмисне відносив. Якого дідька його потягнуло через дорогу?

Та глибоко в душі він точно знав, що то справді був Черч… і якщо сьогодні подзвонить Рейчел – а вона точно подзвонить! – то що він казатиме Еллі?

Маячня… У голові Луїса зринав його власний голос, як він доводив Рейчел: «Я точно знаю, що з живими істотами будь-що може статися, абсолютно будь-що. Мені відомо це як лікарю. Ти б хотіла говорити з Еллі, коли її кота переїхала б вантажівка?»

От тільки хіба ж він вірив насправді, що з Черчем може щось статися?

Луїсові пригадалося, як один його приятель – він грав з ним у покер, – Віккі Салліван, дивувався, як це він може хотіти тільки дружину? А як же всі ті голі баби, яких він бачить з ранку до вечора? Луїс намагався пояснити, що реальність насправді далека від того, що люди собі нафантазували: жінка, яка прийшла зробити тест Папаніколау[81] чи отримати пораду, як провести самоперевірку на рак грудей, не скидає з себе раптово покривало, аби постати перед лікарем в образі Венери з піни[82]. Ти просто бачиш груди, вульву, стегно. Решта тіла прикрита покривалом; до того ж поруч вічно крутиться медсестра, головне покликання якої – захищати репутацію лікаря. Віккі на це не купився. Його теза була простіше нікуди: цицьки – завжди цицьки, а манда – вона і в Африці манда. І ти або хочеш трахнути їх усіх, або не хочеш трахнути жодну. На це в Луїса була лише одна відповідь: цицьки його дружини не такі, як в інших.

«Так само як і твоя родина мала б бути не такою, як в інших», – думав він тепер. З Черчем не мало нічого статися, бо його захищало магічне коло родини. Він ніяк не міг пояснити Віккі, що лікарі були настільки ж сліпими у своїх рішеннях і надіях, як і решта. Цицьки не були просто цицьками, тільки якщо вони належали твоїй дружині. А в лазареті цицьки були лише елементом медичної практики. Ви можете виступати перед медичним колоквіумом і говорити про дитячу лейкемію до посиніння, але так і не повірите, що на недокрів’я страждає ваша власна дитина, що саме вона виграла квиток в один кінець. Моя дочка? Кіт моєї дочки? Лікарю, ви, певно, жартуєте? Годі вже! Змирися, хлопче.

Та це було трохи проблемно, зважаючи на те, як бурхливо відреагувала Еллі на віддалену перспективу смерті Черча.

Тупий сраний кіт. Якого хера вони взагалі завели цього сраного кота? Але ж він тепер не був сраним котом. Це мало зберегти йому життя.

– Черчу? – покликав він. Тиша. Тільки комин завивав, жеручи дорогі колоди. Диван у вітальні, де Черч іще недавно проводив більшу частину свого часу, був порожнім. Не лежав він і на батареї. Луїс загрюкав котячою мискою: на цей звук Черч точно мав би прибігти! Але навіть цього разу він не з’явився… і ніколи більше не з’явиться, занервував Луїс.

Він неохоче вдягнув куртку та капелюха й підійшов до дверей. Потім повернувся назад. Послухавшись внутрішнього голосу, він розчинив дверцята під раковиною і став на коліна. Там було два види пластикових пакетів – маленькі білі для дрібного сміття і великі зелені для смітникових бачків. Луїс узяв зелений. Черча все ж таки побільшало після операції.

Він засунув пакет в одну з бічних кишень піджака: Крідові не подобався холодний шурхіт пакета під пальцями.

Потім вийшов у парадні двері і рушив через дорогу до Джадового будинку.

Було десь пів на шосту. Сутінки вже минули. Навколишній пейзаж видавався пустельним. Рештки сонячного світла ближче до краю неба горіли дивною помаранчевою смугою. Вітер дмухав уздовж шосе № 15. Луїсові щоки заніміли, повітря виривалося з рота білими хмарками. Він здригався, але не від холоду, а через відчуття абсолютної самотності. Сильне і переконливе. Здається, немає метафори, здатної описати його. Воно було безликим. Ця самотність заполонила все Луїсове єство, відгородивши від усього світу.

Через дорогу від себе він побачив Джада у великому зеленому пуховику. Його обличчя тануло в тіні, яку відкидав підбитий хутром каптур. Ось так, на морозному вітрі, він нагадував статую – іще одна мертва деталь цього неживого пейзажу, де не співав жодний птах.

Луїс почав було переходити дорогу, та зненацька Джад ворухнувся і щодуху замахав руками. Старий щось кричав, але його голос тонув у жалісному завиванні вітру. Луїс відступив, відчувши, що вітер дме гучніше і важче, ніж повинен. Буквально за мить заревів клаксон, і вантажівка фірми «ОРІНКО» пролетіла повз так близько, що його штани і куртка затріпотіли. Бісова душа, якби він рухався хоч трохи повільніше…

Цього разу Луїс уважно подивився в обидва боки, перш ніж переходити дорогу. Задні фари цистерни розчинилися в пітьмі.

– Гадав уже, що цей ваговоз «‘Рінко» таки тебе си дістав. Пильнуй себе, Луїсе.

Навіть з такої близької відстані Крід не міг розгледіти Джадового обличчя, що викликало тривожне відчуття, буцімто це міг бути хтось інший… узагалі будь-хто.

– А де Норма? – спитав він, все ще не звертаючи уваги на скорчений ковтун шерсті біля Джадової ноги.

– Пішла до церкви на святкову службу, – відповів Джад. – Си залишить там до вечері. Правда, не думаю, що вона там щось їстиме. Зголодніє ж, сердешна.

Знов піднявся вітер і зсунув на мить каптур, аби Луїс нарешті впевнився, що перед ним і справді стояв Джад. «А хто ж би іще це міг бути?»

– То такий собі дівич-вечір, – промовив Джад. – Вони не моцно-то й трапезуватимуть. Мо’, сандвіч який укусять. Вона повернеться близько осьмої.

Луїс нахилився до кота. «Тільки б це був не Черч, – палко молився він, обережно повертаючи голову мертвої тваринки рукою в рукавичці. – Хай це буде якийсь інший кіт, хай Джад помилиться».

Однак це, без сумніву, був Черч. Його не скалічило й не роздавило. Він не потрапив під колеса цистерни чи якогось причепа, які сновигають трасою № 15. («Що ця вантажівка «Орінко» робить тут на День подяки?» – раптом подумав він.) Напіврозплющені очі Черча заскляніли і нагадували зелені камінці. З привідкритої пащі стікала цівка крові. Її було небагато, але досить, аби залити багрянцем білу маніжку на котячих грудях.

– Твій, Луїсе?

– Мій, – зітхнув він.

Луїс вперше збагнув, що любив Черча – не так сильно, як Еллі, але все одно любив. За ті кілька тижнів після кастрації кіт змінився: став товстим і повільним, пересувався визначеним наперед маршрутом (ліжко Еллі – диван – миска), рідко виходив надвір. А тепер, після смерті, він, на думку Луїса, нагадував того справжнього котяру Черча. Рот, маленький та скривавлений, заповнений дрібними гострими зубами, завмер у хижому вищирі. Мертві очі налиті люттю. Здавалося, що після нетривалого тупого буття скопцем кіт віднайшов свою істинну суть в смерті.

– Так, це Черч, – підтвердив Луїс, – і я, чорт забирай, збрешу, якщо скажу, що знаю, як розказати про це Еллі.

Раптом у його голові виникла думка. Можна поховати Черча на «Кладвишчі домажніх тварин» без жодної таблички чи чогось там іще. Сьогодні він нічого не скаже Еллі про кота, а завтра вранці прикинеться, що ніде не може його знайти. Потім підкине ідею: може, Черч просто втік? Коти часто так роблять. Еллі, звісно, засмутиться, але це не смертельно. Зате не буде цих огидних сцен з Рейчел, яка, бачте, відмовляється мати справу зі смертю… Просто втік.

«Боягуз!» – миттю повстала частина його свідомості.

«Так, годі вже! Кому потрібні ці суперечки з собою?»

– Еллі дуже любила свого кота, так?

– Так, – розгублено відповів Луїс. Він знову повернув Черчеву голову. Кіт уже почав клякнути, але його шия крутилася куди легше, ніж мала б. Зламана шия. Ага. Знаючи це, він міг приблизно уявити, що сталося. Черч перебігав дорогу – одному Богу відомо навіщо, – і вантажівка чи легкова машина, зламавши коту шию, відкинула його на Джадів моріжок. Або, можливо, шия у кота зламалася, коли він вдарився об замерзлу землю. Хоч так, хоч сяк, а Черч все одно трупак.

Луїс підняв очі на Джада, щоб поділитися з ним своїми припущеннями, але той дивився на помаранчеве згасання дня за небокраєм. Каптур упав з голови, і його обличчя видавалося замисленим і суворим… навіть неприємним. Луїс витяг зелений пакет з кишені, розгорнув його, притримуючи, щоб вітер не вирвав із рук. Гучний шурхіт повернув Джада на землю.

– Так, гадаю, вона дуже його любить.

Те, що він використав теперішній час, було доволі моторошним… Усе навколо – захід сонця, вітер, мороз – було для Луїса моторошним і готичним.

«Ось, містер Гідкліф[83] з німих боліт, – думав Луїс, кривлячись від холоду. – Він збирається вкинути нашого кота у важкий мішок. Трясця!»

Він відкрив пакет і спробував підняти кота. Обличчя Луїса перекосилось від огиди, бо кіт віддерся від землі, до якої примерз, із майже смішним хрускотом.

Кіт здавався неймовірно важким: наче смерть, що поселилася в ньому, мала фізичну вагу.

Леле, та він важить, як відро з піском!

Джад допоміг притримати інший бік пакета, і Луїс засунув кота всередину, радіючи, що позбувся цього дивного, неприємного вантажу.

– Що ти збираєшся з ним робити? – спитав Джад.

– Думаю, покладу в гаражі. А вранці поховаю.

– На «Кладвишчі домажніх тварин»?

– Напевне, так, – Луїс знизав плечима.

– Говоритимеш з Еллі?

– Це я ще маю обмізкувати.

Джад ще трохи постояв, а потім ніби щось вирішив.

– Зажди хвильку, Луїсе. Я зараз вернуся.

Джад пішов геть. Йому навіть і на думку не спало, що Луїс може не захотіти такої сумної ночі чекати на нього. Він рухався з такою легкістю та гнучкістю, яка зовсім не притаманна людям його віку. І Луїс вирішив, що йому все одно немає чого сказати. Він ще ніколи так не почувався. Він просто дивився на Джадову ходу й був зовсім не проти почекати.

Коли двері будинку грюкнули, Луїс повернув обличчя назустріч вітру. Сміттєвий пакет з тілом Черча тріпотів у нього під ногами.

Задоволення.

Так, це було саме воно. Уперше відтоді, як вони переїхали до Мену, він відчув себе на правильному місці, відчував себе вдома. Тут, у вечірній імлі на краю зими, йому було сумно і на диво весело водночас. А ще він міг дихати на повні груди. Так вільно, як ніколи у своєму житті.

Щось має статися, братечку. Гадаю, щось дуже дивне має статися.

Він відкинув голову назад і побачив холодні зимові зорі в чорному небі.

Луїс не знав, як довго стояв там, хоча, можливо, з огляду на секунди та хвилини минуло все дуже швидко.

Потім на ґанку спалахнуло світло, знову грюкнули двері і залунали кроки. Це був Джад з величезним ліхтарем на чотири батарейки в руці. В іншій руці він тримав щось, що на перший погляд здалося Луїсові величезною літерою Х. Тільки згодом він помітив, що то були кайло і лопата.

Джад дав лопату Луїсу.

– Джаде, що ви, в біса, собі надумали? Ми ж не можемо ховати його вночі.

– Ми і можемо, і мусимо те робити, – обличчя старого зникло за сліпучим колом світла.

– Джаде, вже пізно! Тут темно і холодно.

– Цур тобі! Ми маємо то зробити.

Луїс затряс головою і спробував почати знову, але слова – слова логічних аргументів – раптом стало важко вимовляти. Вони здавалися такими безпорадними проти низького голосіння вітру та розсипу зірок у мороці неба.

– Це може почекати до завтра, тоді ми б…

– Вона любить свого кота?

– Так, але…

Голос Джада, м’який і незаперечний:

– А ти її любиш?

– Звісно, я люблю її. Вона ж моя до…

– Тоді вперед.

І Луїс пішов за ним.

Двічі чи тричі тої ночі – дорогою на «Кладвишче домажніх тварин» – Луїс намагався заговорити з Джадом, але той не відповідав. Відчуття задоволення, дивне, зважаючи на обставини, але абсолютне, нікуди не дівалося. Воно, здавалося, линуло звідусіль. І постійний біль у руках від Черча та лопати був частиною цього. Так само як і вбивчо холодний вітер, який, шарпаючи незакриті ділянки шкіри, завивав між дерев. Коли вони зайшли до лісу, снігу там було так мало, що й говорити не було про що. Луїс відчував беззаперечну, всюдисущу, магнетичну присутність таємниці. Темної таємниці.

Тіні розступилися, і з’явилася галявина. На ній блідо виблискував сніг.

– Спочиньмо тут, – сказав Джад, і Луїс, опустивши пакет на землю, витер піт з чола. Спочиньмо тут? Але ж вони вже були тут. У безцільно блукаючому світлі Джадового ліхтаря він бачив похилені таблички. Але Джад просто сів на тонкий сніг і сховав обличчя в долонях.

– Джаде? З вами все гаразд?

– Аякже! Маю тіко дух перевести та й усьо.

Луїс сів біля нього і кілька разів глибоко вдихнув.

– Знаєте, – почав він, – а я зараз почуваюся краще, ніж за останні шість років життя. Божевілля казати таке, коли йдеш ховати кота своєї дочки, але це щира правда, Джаде. Мені добре!

Джад також раз чи два глибоко вдихнув.

– Еге ж, я знаю таке! Це все ця стежка, Луїсе. На задоволення завжди бракує часу, як і на все інше. А це місце виробляє такі штуки, та ти не вір їм. Героїн також дає нарикам кайф, коли ті ширяються, та разом з тим він їх отруює. Отруює тіло і свідомість. Це місце може бути таким, Луїсе, завжди пам’ятай про це. Сподіваюся, я правильно зараз чиню. Гадаю, що так, але певним бути не можу. Часом думки у мене плутаються. Мо’, то старість.

– Я не розумію, про що ви.

– Це місце має силу, Луїсе. Не те, що тут… а те, куди ми йдемо.

– Джаде…

– Ну ж бо, ходімо, – Джад знову звівся на ноги. Світло ліхтарика падало на бурелом. Старий пішов прямо до нього. Раптом Луїсові згадався його останній досвід сомнамбулізму. Що тоді сказав йому Паскоу?