Текст книги "Кладовище домашніх тварин"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Увечері Джад розповів йому, що втратив пса в десятирічному віці – Спот заплутався в купі іржавих дротів, поранився й помер від гноїння ран. Але наприкінці літа, коли вони з Джадом гуляли до «Кладвишча домажніх тварин», дід говорив, що його собака помер від старості і похований там, – він навіть зміг вказати на надгробок, хоча написи давно стерлися.

Луїс злив воду, вимкнув світло і повернувся в ліжко. Щось тут було не так, і вже за мить він зрозумів що. Джад народився в перший рік нового століття і тоді, на «Кладвишчі», казав, що Спот помер у перший рік Великої війни. Тобто йому тоді було чотирнадцять, якщо він мав на увазі початок війни в Європі. Або ж сімнадцять, якщо він казав про вступ Америки у війну.

Але сьогодні ввечері Джад сказав, що йому було десять, коли пес помер. «Та, зрештою, він же старий чоловік, – подумав Луїс. – Міг просто переплутати дати». Крід і сам помічав за собою, що часом стає забудькуватим – не може пригадати імена чи адреси, які раніше зринали в пам’яті без зусиль, а іноді прокидається зранку й не пам’ятає, що запланував зробити звечора. Та для свого віку Джад іще до біса в добрій пам’яті. У нього ще навіть не маразм, а так, легка забудькуватість. Не дивно, що старий не пам’ятає, коли саме помер його пес та за яких обставин, якщо це було більше сімдесяти років тому. Забудь, Луїсе.

Та йому не вдалося одразу заснути. Певний час він так і лежав, повністю при тямі, прислухаючись до порожнього будинку та завивання вітру над карнизами.

Якоїсь миті він, сам того не усвідомлюючи, заснув. І раптом йому почулося на сходах повільне шаркання босих ніг. Він подумав: «Облиш мене, Паскоу, дай мені спокій. Що зроблено, те зроблено; мертве лишається мертвим», – і кроки стихли.

І скільки б усього дивного та незбагненного не ставалося згодом, Луїса більше ніколи не турбував привид Віктора Паскоу, ні уві сні, ні наяву.

23

Наступного ранку він прокинувся о дев’ятій. Яскраве сонце світило у східні вікна спальні. Дзвонив телефон. Луїс підняв слухавку.

– Так?

– Привіт! – мовила Рейчел. – Я тебе розбудила? Сподіваюся, що так.

– Ти мене розбудила, сучко, – він посміхнувся.

– О, як вульгарно, старе ти вайло. Я намагалася до тебе додзвонитися вчора ввечері. Ти був у Джада?

Він завагався лише на мить:

– Так, у Джада. Ми випили пару банок пива, а Норма приготувала щось на кшталт святкової вечері. Я думав тобі подзвонити, але ж ти знаєш…

Вони трішки погомоніли. Рейчел переповіла йому сімейні новини (те, без чого він точно міг би обійтися). Луїс відчув легку зловтіху, коли почув, що її батько дуже швидко лисіє.

– Хочеш поговорити з Ґейджем? – запитала Рейчел.

Луїс усміхнувся:

– Так, було б добре. Та не дозволяй йому кидати слухавку, як минулого разу.

Шарудіння по той кінець дроту. Краєм вуха він почув, як Рейчел просить малого сказати «Привіт, татку».

Зрештою хлопчик вимовив:

– Тать, пливіт.

– Привіт, Ґейдже, – весело сказав Луїс. – Як у тебе справи? Як життя? Ти там ще не розбив дідусеву підставку для люльки, як тоді? Сподіваюся, скоро ти це зробиш. А ще можеш викинути в смітник його колекцію марок.

Ґейдж щось весело лепетав секунд із тридцять, додаючи у своє хрюкання і булькання трохи вже відомих слів: «мама», «Еллі», «дід», «баба», «машина» (Луїс із цікавістю відзначив, що це слово малий вимовляє на манер янкі: «м’шииина»), «фуй» і «кака».

Нарешті Рейчел забрала в Ґейджа слухавку, попри протести малого, і Луїс відчув значне полегшення. Він дуже сумував за своїм сином і шалено любив його, але підтримувати розмову з ще-навіть-не-двохрічним малим було так само неможливо, як грати в крібідж зі сновидою: мало того, що карти розлітаються по всіх усюдах, так тебе ж іще й обіграти можуть.

– А в тебе як там справи? – поцікавилась Рейчел.

– Усе гаразд, – відповів Луїс без тіні сумніву. Він знав, що, коли Рейчел запитала в нього, чи був він увечері у Джада, а він відповів ствердно, вони пройшли точку неповернення. Раптом він почув у своїй свідомості голос Джада Крендала: «Людське серце твердіше за камінь… Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того». – Але трохи нудно, якщо бути чесним. Я скучив.

– Тобто ти хочеш сказати, що тобі не подобаються твої канікули в глушині?

– Та ні, я люблю спокій, – чесно сказав він. – Але вже за добу він встигає остогиднути.

– А можна я поговорю з татком? – почувся позаду голос Еллі.

– Луїсе? Тут Еллі.

– Дай їй слухавку.

Вони з Еллі поговорили хвилин п’ять. Вона торохтіла про ляльку, яку їй купила бабуся, про подорож з дідусем на скотний двір («Боже, як же там смердить, татку!» – торочила мала, а Луїс подумав: «Від твого дідуся тхне не краще»), як вони самі пекли хліб та як Ґейдж утік від Рейчел, коли вона намагалася його переодягнути. Ґейдж побіг по коридору і покакав прямо в кабінеті у дідуся. («Ай, молодець», – зрадів Луїс, і велика усмішка сама налізла на його обличчя.)

Він уже думав, що все обійшлося – принаймні сьогодні зранку, і хотів уже було просити, щоб Еллі віддала слухавку мамі, як дівчинка запитала:

– А як там Черч, татку? Він скучив за мною?

Усмішка так і застигла на його вустах, та він відповів з нотками імпровізованої легкості в голосі:

– Гадаю, з ним усе добре. Я віддав йому вчора залишки тушкованої яловичини і відправив погуляти. Ми ще не бачилися сьогодні, та я тільки прокинувся.

І Луїсові подумалося: «О, з мене б вийшов ідеальний вбивця – холоднокровний, як гадюка. “Докторе Крід, коли ви востаннє бачили покійного?” – “Вчора за вечерею. До речі, він їв тушковану яловичину. Відтоді ми не зустрічалися”».

– Поцілуй його за мене.

– Фу, сама його цілуй! – відказав Луїс, і Еллі розсміялася.

– Хочеш іще поговорити з мамою, татку?

– Так. Дай їй слухавку.

Вони поговорили ще пару хвилин. Про Черча більше мова не заходила. Вони обмінялися теплими словами, і Луїс поклав слухавку.

– Ну ось і все, – звернувся він до порожньої сонячної кімнати. А найгіршим було те, що йому зовсім не було зле і він нітрохи не почувався винним.

24

Стів Мастертон зателефонував близько дев’ятої тридцять і запитав, чи не хотів би Луїс приїхати в університет пограти в рокетбол[88]. «Корт сьогодні вільний, тож можна буде грати, – радісно заявив він, – з ранку і до вечора!»

Луїс розумів, що так тішило Стіва – в робочий час на корт треба було записуватися за кілька днів, – та все ж відхилив пропозицію, пояснивши, що писатиме статтю для «Журналу університетської медицини».

– Ти певен? – запитав Стів. – Робота і нудьга вбивають Джека[89], ти ж знаєш.

– Зателефонуй трохи пізніше, – відповів Луїс. – Може, якраз дозрію.

Стів сказав, що так і зробить, а потім поклав слухавку. Луїс збрехав лише наполовину: у нього й справді було в планах попрацювати над статтею, яка стосувалася лікування заразних хвороб на кшталт вітрянки чи мононуклеозу в умовах лазарету. Та насправді Луїс відмовився скласти Стіву компанію через те, що у нього боліло все тіло. Він зрозумів це тієї миті, коли, поговоривши з Рейчел, пішов у ванну почистити зуби. М’язи спини рипіли і стогнали, плечі відвалювалися від тягання того котиська в сраному пакеті для сміття, а сухожилля на ногах тремтіли, неначе надміру натягнуті гітарні струни. «О Боже, – подумав він. – І я ще вважав себе спортивним!» О, весело б він зараз виглядав, граючи в рокетбол зі Стівом: сновигав би, як старий артритник.

До речі, про старих. Він же не сам продирався вчора крізь ті чагарі: з ним був один чолов’яга, якому от-от перевалить за вісімдесят чотири. Цікаво, а в Джада сьогодні так само все болить?

З півтори години він просидів над своєю статтею, та прогрес був не дуже помітним. Тиша й порожнеча діяли йому на нерви, тож він склав свої папірці та копії матеріалів, замовлені в університетській бібліотеці Джона Хопкінса, на полицю над друкарською машинкою і пішов навідати сусіда через дорогу.

Джада й Норми не виявилось удома, та був конверт із його іменем, який вони приклеїли до вхідних дверей:

Луїсе!

Ми з жоною поїхали на закупи до Бакспорта. Заодно й подивимося кухонний буфет, на який Норма накинула оком років зо сто тому. Гадаю, ми пообідаємо в «Маклеода» і вернемося додому під вечір. Заходь на банку-другу пива, як схочеш.

Звісно, твоя родина – се твоя родина. Не хочу пхати носа не в свої справи, та, якби Еллі була моя доня, я б не квапив повідомляти їй про те, що її кота збила машина, – нащо на пси марнувати їй канікули?

Про мене, Луїсе, я б не сильно базікав про те, що ми зробили вчора ввечері, а найперше тут, у Північному Ладлоу. Є й інші люди, що знають си про могильник мікмаків, а є й таков у нашім містечку, які ховали там своїх тварин.

Можна сказати, що то просто продовження «Кладвишча домажніх тварин». Повіриш чи ні, але там поховали навіть бугая! Старий Зак Макгаверн, який мешкав на Стакпол-роуд, закопав там свого бугая-чемпіона десь у 1967 чи то 68. Ги-ги! Коли він розповів мені, що допер його туди з двома своїми синами, я так реготав, що ледь гузно не тріснуло. Та тутешні не дуже люблять про се говорити, а ще вони не хочуть, аби ті, кого вони звуть «зайдами», знали про се. І не тіко через старі забобони, які старше трьохста років (хоча й це також), а через те, що вони ймуть віру в усі сі забобони і з того страшаться, що «зайди» кпинитимуть з них. Чи є в цьому хоч якийсь сенс? Гадаю – жодного, однак справи саме такі. Тож зроби мені ласку: тримай язика на защіпці, згода?

Ми з тобою ще поговоримо про се, мо’, навіть сьогодні ввечері. Тоді ти розумітимеш трохи більше. Скажу тіко, що вчора ти ловко впорався зі своїм завданням, можеш собою пишатися. Я знав, що ти здужаєш.

Джад

P.S. Норма не зна, про що я тобі отуто написав, – я сказав їй дещо інше, – сподіваюся, ти теж збережеш це в таємниці. Ясно, що я брехав Нормі не раз і не два за п’ятдесят вісім років шлюбу. Та гадаю, хоч більшість чоловіків і не до кінця щирі зі своїми дружинами, їм нема чого соромитися перед лицем Божим.

Тож заходь сьогодні ввечері, почаркуємо.

Дж.

Луїс стояв на верхній сходинці ґанку Крендалів – тепер порожнього, адже затишні плетені меблі було сховано до весни, – і трохи насупився. «Не кажи Еллі, що кота збила машина» – та він і не казав. Інших тварин поховано там? Забобони, яким більше трьохсот років?

«…тоді ти розумітимеш трохи більше».

Він провів пальцем по цьому рядку і нарешті дозволив своїй свідомості повернутися до подій минулої ночі. У його пам’яті вони розпливалися і танули, як солодка вата. Ефемерні спогади поставали загорнутими в димчастий саван сну, немов усю минулу ніч його накривала наркотична мара. Пригадувалося, як вони перелазили через бурелом, як дивно мерехтіло те сяйво на болоті, а ще – як різко підвищилася температура повітря, градусів на десять-двадцять. Та все це скидалося на розмову з анестезіологом за мить до того, як тобі дадуть наркоз.

«…більшість чоловіків не до кінця щирі зі своїми дружинами».

«З дружинами й доньками», – подумав Луїс. У нього мороз по шкірі пробіг від того, що Джад практично знав, що відбувалося сьогодні зранку: і не тільки у телефонній розмові, а й у голові Луїса.

Крід повільно склав листа, написаного на школярському аркушику в лінію, і заховав назад у конверт. Він поклав його в задню кишеню штанів і знову перейшов через дорогу.

25

Десь о першій дня повернувся Черч – наче кіт з відомої пісеньки[90].

Луїс був у гаражі, працював над своїм амбітним проектом – він уже шостий тиждень майстрував полиці. Йому хотілося прибрати все гаражне приладдя – пляшки зі склоочисною рідиною, антифриз, гострі інструменти – туди, де їх точно не зможе дістати Ґейдж.

Він якраз забивав чергового цвяха, коли в гараж з високо піднятим хвостом зайшов Черч. Луїс не випустив з рук молотка і навіть не вдарив себе по пальцю – тільки серце забилося швидше; він відчув, ніби розпечений дріт раптом проник у шлунок і там миттю захолов, як вольфрамова нитка в лампочці, що перегорає в одну мить. Згодом він зізнавався собі, що провів весь сонячний ранок після Дня подяки, очікуючи на повернення Черча. Наче якась глибша, примітивніша частина його свідомості розуміла, що насправді означала та їхня нічна вилазка до могильника мікмаків.

Луїс обережно поклав молоток на підлогу, виплюнув на долоню всі цвяхи, які до того тримав у роті, і кинув їх у кишеню робочого фартуха. Луїс підійшов до Черча і взяв кота на руки.

«Важить, як живий, – подумав Луїс із дивним хворобливим збудженням. – Він важить стільки ж, скільки і до зіткнення. Важить, як живий. У пакеті він був куди важчим. Мертвим кіт важив більше».

Серце закалатало як скажене, боляче гупаючи об ребра. На мить гараж поплив у нього перед очима.

Черч прищулив вуха й дозволив, щоб його підняли. Луїс виніс його на сонце й опустився на сходи біля ґанку. Кіт спробував вирватися, але чоловік втримав його і посадив собі на коліна.

Стук у грудях поступово став спокійнішим.

Луїс обережно провів рукою по пухнастому загривку Черча. Він пам’ятав, як безладно теліпалася Черчева голова на зламаній шиї. Зараз усе було гаразд: тільки міцні м’язи і сухожилля. Він повернув Черча до себе і зблизька глянув на котячу морду. Те, що він побачив, змусило його різко швиргонути тварину на траву і, заплющивши очі, закрити лице долонями. Весь світ навколо нього пішов обертом і поплив. Луїс страждав на напад нудотного запаморочення – відчуття, що виникає після важкого запою за мить до того, як ти почнеш блювати.

На писку Черча запеклася кров, а на вусах тріпотіли обривки зеленого пластику. Пакет для сміття.

«Ми з тобою ще поговоримо про це, мо’, навіть сьогодні ввечері, тоді ти розумітимеш трохи більше».

О, Святий Боже, він зрозумів куди більше, ніж йому самому того хотілося. Зовсім трохи – і решту я зрозумію вже в місцевій дурці.

Він пустив Черча в дім, дістав його блакитну миску і відкрив котячі консерви з тунцем та печінкою. Поки Луїс вишкрібав сіро-коричневу масу з бляшанки, Черч несподівано замуркав і почав тертися об ноги.

Від дотику кота мороз пішов поза шкірою, і Крід похмуро зціпив зуби, аби не копнути його. Пухнасті боки Черча видавалися надто гладкими, надто товстими – одним словом, огидними.

Луїс раптом зрозумів, що більше ніколи не торкатиметься до Черча.

Коли він нахилився, щоб поставити миску на підлогу, Черч кинувся повз нього вперед, і Луїс був готовий заприсягтися, що війнуло кислим запахом землі – немовби та налипла на його шерсть.

Луїс відійшов вбік, спостерігаючи, як кіт їсть. Він чув, як той плямкає – хіба Черч раніше так плямкав? Може, й так, але тоді Луїс цього не помічав. У будь-якому разі, то був огидний звук. «Гидотний», як сказала б Еллі.

Раптом Луїс повернувся і посунув нагору. Спочатку він просто йшов, але останні сходинки долав майже бігцем.

Він роздягнувся, буквально здер із себе весь одяг і кинув його в жолоб. Його не обходило, що насправді одяг був чистим – він його вдягнув тільки сьогодні вранці. Набрав для себе ванну, таку гарячу, яку тільки міг витримати, і заліз у воду. Густа пара огорнула його, і Луїс відчув, як вода працює з його м’язами; як розслабляє їх. Коли вода вже стала холодною, йому трохи захотілося спати, але на загал усе було навіть добре.

Кіт повернувся, прямо як у пісеньці. Теж мені, велике діло.

Отже, він помилявся. Хіба не подумав він вчора, що Черч виглядає надто цілим і неушкодженим, як на тварину, збиту машиною? Згадай, як виглядали всі ті нещасні байбаки, коти і собаки на трасах? Розплющені тіла, повсюди кишки. Як співав Лаудон Ваінврайт[91] у тій пісні про мертвого скунса: «Кі-не-ма-то-гра-фіч-но».

Тепер усе було ясно як день! Черча від удару оглушило. Кіт, якого вони з Джадом притягли до того могильника мікмаків, був непритомним, а не мертвим. Кажуть же, що коти мають дев’ять життів. Слава Богу, Луїс нічого не сказав Еллі. Вона ніколи і не дізнається, як близько до краю був Черч.

Кров на морді, шерсть… те, як крутилася його голова.

Але ж він лікар, а не ветеринар. Він поставив неправильний діагноз, от і все. Важко було придумати гірші умови для детального огляду: навпочіпки, на Джадовому моріжку за температури двадцять градусів, коли сонце закотилося за небокрай. До того ж він був у рукавицях. Це могло бути…

Роздута, деформована тінь виросла на стіні ванної кімнати. Вона нагадувала голову чи то маленького дракона, чи то жахливої змії. Щось легенько ковзнуло по плечу Луїса. Чоловік кулею вилетів у коридор, наче його вдарило струмом, і розхлюпав воду, намочивши килимок на підлозі.

Потім, борячись із відразою, Луїс повернувся і втупився в каламутні жовто-зелені очі доччиного кота, який усівся на кришці унітаза.

Черч повільно хитався вперед-назад, наче п’яний. Луїс спостерігав. Його трясло від огиди; крик жаху мав ось-ось прорватися крізь зціплені зуби. Черч ніколи таким не був. Він ніколи не хитався, як змія, що намагається загіпнотизувати жертву. Ні до операції, ні після.

Вперше і востаннє він погрався з думкою, що це інший, дуже схожий на Черча, кіт; кіт, який просто забрів у його гараж, коли він ладнав полички, тоді як справжній кіт Еллі лежить, похований під курганом з каміння, десь у лісах.

Але прикмети були ті самі… і надірване вухо… і дивно пожована лапа (Еллі прищемила її задніми дверима їхнього приміського будинку, коли Черч був ще кошеням).

Це таки був Черч.

– Забирайся звідси! – хрипло зашипів Луїс на нього.

Кіт витріщився на нього – Боже, його очі змінилися, незрозуміло як, але змінилися! – і зістрибнув з унітаза. Він приземлився на підлогу без жодного натяку на свою звичну моторошну котячу грацію. Незграбно захитався, стукнувся стегном об ванну і пішов геть.

Воно, подумав Луїс. Не він! Воно! Пам’ятай: воно було кастроване.

Він виліз із ванни, судомно і швидко витерся. Він уже поголився і майже вдягнувся, коли задзвонив телефон – немов заволав од болю в порожньому будинку. Почувши цей звук, Луїс крутнувся на місці, вирячив очі і здійняв руки. Потім повільно опустив. Серце калатало як скажене, м’язи були напружені від адреналіну.

Дзвонив Стів Мастертон, пропонував зіграти в рокетбол, і Луїс погодився зустрітися за годину в спортзалі. Звісно, до того часу він ще не оговтається, та й рокетбол – це останнє, чим він хоче зараз займатися, але йому необхідно було кудись вийти. Він хотів втекти від цього кота, цього дивного кота, якого тут взагалі не мало бути.

Крід прискорився, натягнув швиденько сорочку, кинув шорти, футболку, рушник у сумку і побіг на вихід. Черч сидів на четвертій знизу сходинці. Луїс перечепився через кота і ледь не впав. Тільки останньої миті йому вдалося схопитися за поруччя й уникнути неприємного падіння. Він притулився до стіни, уривчасто дихаючи, груди здавило, все тіло батожили хвилі гидкого адреналіну.

Черч піднявся, потягнувся і бридко ошкірився на господаря.

Луїс пішов. Він знав, що має вигнати кота, але не міг цього зробити. Зараз він навряд чи зміг би змусити себе доторкнутися до нього.

26

Джад підпалив цигарку сірником, загасив його і викинув у попільничку з ледь помітною рекламою «Джим Бім» на дні.

– Еге ж, про ту місцину мені розповів Стенлі Бучар, – він змовк на хвильку і замислився.

Майже непочаті склянки пива стояли перед ними на вкритому картатою скатертиною кухонному столі. За ними, біля стіни, було прилаштовано залізну діжечку з гасом. Увечері Луїс перекусив зі Стівом у напівпорожньому барі «Беарз Ден» – з’їв «субмарину»[92]. Дуже швидко Луїс зрозумів, що тут, у Мені, нема сенсу замовляти «сандвіч», «бургер» або «бутерброд» – все одно ніхто тебе не зрозуміє. А як попросиш «субмарину» чи «тартинку» – миттєво приймуть за свого і принесуть харч. Трохи перекусивши, Луїс поставився до повернення Черча з більшою терпимістю, та йому все одно зовсім не хотілося повертатися в порожній будинок, у якому котисько міг ховатися, правду кажучи, будь-де.

Норма трохи посиділа з ними. Вона дивилася телевізор і вишивала картину – маленький будиночок на тлі призахідного сонця. Темний силует хреста виднівся на даху. «Це для різдвяного ярмарку», – пояснила вона. Її пальці вправно рухалися, протягуючи голку крізь канву, напнуту на кроснах. Сьогодні артрит фактично не нагадував про себе. Луїс подумав, що це через погоду: було холодно, але сухо. Вона швидко одужала після серцевого нападу і цього вечора, за десять тижнів до того, як її уб’є інсульт, виглядала значно жвавішою і молодшою. Луїс міг навіть розгледіти в ній її дівочі риси.

За чверть до десятої вона побажала всім добраніч і лишила Луїса сам на сам з Джадом. Старий замовк і, здавалося, займався лише розгляданням кілець диму від цигарки – як дитина, що слідкує за обертанням «стовпчика перукаря[93]», аби з’ясувати, де закінчуються смуги.

– Стенні Б., – м’яко промовив Джад. Старий прокліпався і, здавалося, трохи прийшов до тями. – Еге ж, усі в Ладлоу та його околицях – Бакспорті, Проспекті та Оррінгтоні – називали його Стенні Б. Коли вмер мій пес Спот, у 1910-му – я маю на увазі, коли він вперше вмер, – Стенні вже був старим і трохи божевільним. Були тут й інші люди, які знали про могильник мікмаків, та я почув про нього само від Стенні Б. А він бо’ дізнався від свого батька, а той – від діда Стенні. Усе сімейство було чистокровними канадськими жабоїдами.

Джад розсміявся і відпив трохи пива.

– Досі чую, як він кумкав своєю ламаною англійською. Ми з ним стрілися на стайні, яка колись була на трасі № 15 – направду тоді вона звалася дорогою з Бенгора до Бакспорта – якраз на місці заводу «Орінко». Спот ще не був мертвим, але вже дихав на ладан, і батько послав мене купити для ціп’яток корму, яким торгував старий Йоркі. Та нам того корму було треба, як корові сідло: я добре знав, чому батько послав мене туди.

– Він хотів убити собаку?

– Він знав, як сильно я любив Спота, тому вигадав відіслати мене подалі, аби я не видів, як він його вбиватиме. Я домовився про корм, і, поки старий Йоркі його насипав, всівся на точильний камінь і почав рюмсати.

Джад легенько похитав головою, все ще м’яко посміхаючись.

– Дорогою проходив Стенні Б. Одна половина міста вважала його тихим божевільним, а інша – шаленим. Його діду торгував пушиною ще в 1800-х. О, як мя чув, той дідуган їздив від узбережжя до Бенгора й Деррі або ж навіть далеко на південь, до Скоухегана, де торгував хутра. Він мав здровецький фургон, обшитий шкурами, – геть-чисто як у мандрівних лікарів[94]. А ще його мали за доброго християнина – варто було йому лиж добряче хряпнути, як починав торочити про Воскресіння. Се так Стенні розповідав, він любив балакати про свого діду. А ще дід Стенні мав на тілі індіанські татуювання і був певен, що всі індіанці – якого б племені вони не були – і є тим самим загубленим коліном Ізраїлевим, про яке мовиться в Біблії. На його думку, всі індіанці повстали з пекла, але їхня магія працювала (у якийсь дивний збочений спосіб), бо вони водночас були ще й християнами.

Дід Стенні купував свої хутра у мікмаків дуже довго, навіть після того, як більшість траперів давно на це діло плюнули й подалися на Захід. Цей дідуган вів свої справи чесно й завжди загадував правдиву ціну. А до всього ж іще й знав напам’ять усе Святе Письмо. Індіанці дуже любили послухати, як старий говорив з ними словами священників, які прийшли задовго до солдатів та лісорубів.

Запала тиша. Луїс чекав.

– Саме мікмаки й розповіли дідусеві Стенні Б. про той могильник, яким вони більше не користувалися, бо там оселився дух Вендіго. Саме він і зіпсував землю та Болото маленького бога.

Оповіді про Вендіго було, мо’, часто чути на півночі країни. Се була одна з тих історій, яка конче мала в них бути, яко ті наші християнські оповідки, які обов’язково мають бути. Якби Норма вчула те, що я кажу, то крила б мене блюзніром, та дарма – се все правда. Коли зими були особливо холодними й лютими, а їжі до краю бракувало, індіанці півночі забредали в якесь дуже лихе місце. Там вони мерли з голоду… а по тому дещо робили.

– Займалися канібалізмом?

Джад знизав плечима.

– Мо’, і так. Вибирали найстарших і найслабших, аби інші з голодухи не виздихали. Але ж потім вони через це переймалися. От і придумали байку про те, що вночі селищем пройшов Вендіго і торкнув їх, як усі спали. І се саме Вендіго присилував їх скуштувати плоті своїх ближніх.

Луїс кивнув:

– Диявол спокусив, так?

– Точно. Гадаю, що місцеві мікмаки також мусіли піти на се, тож закопували на тому кладовищі кістки всіх, кого з’їдали, – одного чи двох, а мо’, й з дюжину.

– А потім вони вирішили, що то земля зіпсувалася, – пробурмотів Луїс.

– Так от. Виходить Стенні Б. зі стайні з пляшкою віскі, вже добряче напідпитку, – вів далі Джад. – Його дідусь залишив по собі, мо’, мільйон доларів – або трохи більше, якщо вірити людям, – а Стенні Б. був місцевим жебраком. Він спитався в мене, що сталося, і я розказав йому. Він погледів, як я рюмсаю, і сказав, що все можна виправити. Звісно, якщо я достатньо хвацький і направду цього хочу.

Я відповів, що готовий на все, аби Спот здужав, і запитав у нього, чи знає він хорошого ветеринара. «Нє, ніяких коновалів я не знаю, – мовив Стенні Б. – Зате знаю, як помогти твоєму псові, хлопче. Як вернеш додому, попроси батька, аби він поклав його в лантух. Ба не ховай його, в жоднім разі! Неси на «Кладвишче домажніх тварин» і поклади в тіні бурелому. А потім вертай сюди».

Я спитав, як се мо’ помогти, та Стенні лиш сказав мені не засинати цієї ночі. Я маю вийти надвір, коли він кине камінця в мою шибку. «А як ти забудеш про старого Стенні Б., і вснеш, і не вийдеш опівночі, то Стенні Б. забуде про тебе, і можеш прощатися зі своїм собацюрою, бо він рушить прямо в пекло!»

Джад глянув на Луїса і запалив нову цигарку.

– От я і зробив усе, як мені загадав Стенні. Коли вернувсь додому, батько повідомив, що встрелив пса, аби той більше не мучивси. Мені навіть не тре’ було ніц казати про «Кладвишче»: батько сам спитав, чи не вважаю я, що Спотові сподобалося б, якби я його поховав. Тож я пішов, поклавши свого пса в мішок. Тато спитав, чи не тре’ мні поміч, і я відмовився, бо пам’ятав, що казав мні Стенні.

Тої ночі я не спав – і кожна мить була мені за вічність. Знаєш, як плине час для дітей? Мені здавалося, що вже от-от настане ранок, а насправді була тіко десята чи одинадцята. Пару разів я навіть куняв, та знову прокидався, наче хтось трусив мене за плече і говорив: «Прокинься, Джаде! Прокинься!» Неначе хтось мав бути певен, що я не сплю.

Брови Луїса поповзли догори, та Джад лише знизав плечима.

Коли годинник унизу пробив північ, я сидів уже одягненим на залитому місячним сяйвом ліжку. Минуло ще півгодини, година, а Стенні Б. все ніяк не приходив. «Мабуть, він забув про мене, клятий француз». Я вже думав скинуть лахи і влягатися, як два камінці гупнулись у мою шибку, ще й так сильно, що ледь не розбили. Від удару одна таки тріснула, але я помітив це лиш наступного ранку. Ну а мама і ще пізніше – наступної зими. Вона подумала, що то мороз таке наробив.

Я миттю скочив через теє вікно й ледве його зачинив. Воно тріщало і грюкало об раму – мабуть, шибки так роблять тіко тоді, як діти намагаються вилізти через них серед ночі.

Луїс розсміявся. Сам він не міг пригадати жодного випадку, щоб йому хотілося кудись виходити з дому серед ночі в десятирічному віці. Та навіть якби він і захотів, то добре знав, що рами, тихенькі вдень, обов’язково гучно скрипітимуть серед ночі.

– Я страшився, що моє сімейство подумає, наче до нас пролізли злодії. Та потім заспокоїв си та почув, що тато досі спить без задніх ніг на першому поверсі, у спальні. Я роззирнув і вгледів Стенні Б. Він стояв на нашій доріжці і дивився вгору, хитаючись в усі боки так, неначе надворі був ураганисько, а не легенький вітерець. Гадаю, він би точно не прийшов, якби не упився до бадьористості сови зі срачкою, коли тобі абсолютно чхати, з ким вошкатися. І тут Стенні як зарепетує – хоча сам він, мо’, думав, що шепоче: «Ти злазиш звідти, хлопче, чи мені тя’ зняти?»

«Тссс», – кажу, боячись що тепер-то батько точно прокинеться і добряче мене взує. «Що ти плетеш?» – перепитує Стенні, ще гучніше, ніж раніше. Якби спальня батьків виходила на дорогу, був би я тріпаний. Щастя, що вікна цьої спальні, яка тепера наша з Нормою, виходять на річку.

– Закладаюся, ви прямо-таки злетіли по сходах! – сказав Луїс і уточнив: – А у вас іще є пиво?

Він уже на дві пляшки перебрав свій ліміт, але для цього дня це видавалося абсолютно нормальним. Сьогодні це було навіть обов’язковим.

– Є, і ти знаєш, де воно лежить, – відповів Джад. Він дочекався, доки Луїс знову всядеться на місце, і продовжив: – Ні, я не наважив скористатися сходами, бо довелося б лізти повз спальню батьків. Я миттю спустився по заростях плюща. Було трохи лячно, правду кажу, але я більше ляк мав про свого тата, ніж того факту, що плету серед ночі на «Кладвишче домажніх тварин» зі Стенні Б.

Джад роздавив свій недопалок.

– Ось так ми і рушили вдвох, він і я. Стенні Б. падав з десяток разів, і від нього на милю тхнуло спиртякою. Він смердів так, наче впав у ночви з брагою. Він ніс з собою кайло і лопату. Коли ми дійшли до «Кладвишча», то я гадав, що Стенні зараз віддасть мені струмент і звелить копати яму.

Але, на диво, він навіть трохи протверезів. Він сказав, що нам тре’ йти далі, через бурелом, глибше в ліси – до іншого могильника. Я глянув на Стенні, який десь так нализався, що тепер ледве тримався на ногах, і зауважив йому: «Ви не годні сюдою лізти, Стенні Б., ви ж бо собі шию скрутите».

І тут він каже: «Ні ти, ні я не зломимо собі тут шию. Я йтиму попереду, а ти бери свого пса і неси його». І се направду так і було. Він прослизнув через бурелом м’яко, як шовкова хустина, навіть не позиркнувши долу. А я ніс Спота всю дорогу, хоч він і важив з тридцять п’ять фунтів, коли я самого мав не більша дев’яноста. Хочу сказати, Луїсе, що наступного ранку в мене боліло все тіло і розколювалася голова. Як ся’ маєш нині, Луїсе?

Луїс не відповів нічого, лише кивнув.

– Ми йшли і йшли, – вів далі Джад. – Здавалося, минула ціла вічність. Ліси були похмурішими в ті часи. А ще в них жило багацько птиці, голосів якої часом геть не розібрати. Всюди сновигали тварини. Найчастіше олені, та траплялися й лосі, ведмеді та рисі. За якийсь час мені в голову закралася кумедна думка, що старий Стенні Б. вже давно зник, а я йду в глушину за індіанцем. І зараз цей чорноокий індіанець з розмальованим писком обернеться, люто ошкіриться, стискаючи в руках томагавк – шматок сланцю, причеплений до палиці з ясеневого дерева, – і як схопить мене за горлянку, то й видере все волосся – забере собі скальп. Стенні більш не падав і навіть не оступавсь: він просто прямував з гордо піднятою головою, що тіко підживило мої здогадки. Та коли ми дійшли до Болота маленького бога, він обернувся до мене, і я вгледів, що це все ж таки був Стенні, а не падав він і не оступався, бо страшенно злякався. Так злякався, що аж протверезів.