Текст книги "Кладовище домашніх тварин"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– К-к-кого?

– Ту, що проблювалася, – навмисно грубо кинув він.

– Дж-ж-ж-жуді… Джуді Делессіо.

– Тебе як звуть?

– Карла, – тепер голос дівчини звучав упевненіше.

– Карло, іди поглянь, як там Джуді. Потім принеси ковдру. Їх цілий стос у комірчині біля оглядового кабінету № 1. Уперед, ворушіться. Давайте будемо схожі на професіоналів.

Вони заметушилися. Невдовзі крики в сусідній кімнаті стихли. Зате знову задзеленчав телефон, який нещодавно змовк. Луїс натиснув на важіль, навіть не піднявши слухавку.

Другий коп кампусу виглядав привітніше, тому Луїс заговорив до нього.

– Кого ми повинні повідомити? Дасте мені список?

Коп кивнув:

– У нас такого вже останні років шість не було. Паршиво починається новий семестр.

– Так, – погодився Луїс. Він підняв слухавку апарата і натиснув на важіль.

– Алло! Хто… – почав було знервований голос, але Луїс скинув його. Йому самому треба було подзвонити.

14

Того дня божевілля не припинялося аж до четвертої години, доки Луїс і Річард Ірвін, голова служби безпеки, не зробили заяву для преси. Юнак, Вітор Паскоу, вийшов на пробіжку з двома іншими особами, серед яких була його наречена. Машина, якою кермував двадцятитрирічний Тремонт Візерс із Гевена, штат Мен, мчала від жіночої гімназії Ленджил до центру кампусу на шаленій швидкості. Авто Візерса збило Паскоу і відкинуло його до дерева. Паскоу загорнули в ковдру і принесли в лазарет друзі та двоє випадкових перехожих. За кілька хвилин по тому він помер. Візерса заарештували за недбале водіння, водіння в нетверезому стані та порушення правил дорожнього руху, яке призвело до смерті потерпілого.

Редактор університетської газети поцікавився, чи стала травма голови причиною смерті Паскоу. Луїс, пригадавши діру, крізь яку було видно мозок хлопця, сказав, що окружний слідчий Пенебскота краще відповість на це запитання. Тоді редактор запитав, чи ті четверо людей, які принесли Паскоу в ковдрі, не могли випадково сприяти його смерті.

– Ні, – відповів Луїс. – У жодному разі. На жаль, Паскоу був смертельно поранений, коли його збила машина.

Було іще кілька запитань, але та Луїсова відповідь поставила жирну крапку в цій прес-конференції. Тепер Луїс сидів у своєму кабінеті (Стів Мастертон ще годину тому побіг додому, одразу після конференції – мабуть, щоб побачити себе у випуску вечірніх новин) і намагався зібрати докупи уламки розтрощеного дня. Та, мабуть, він просто прагнув хоч якось пояснити для себе те, що сталося, накинути на події тонкий серпанок повсякдення. Вони з Чарлтон гортали медичні картки «спецгрупи» – студентів, які вперто йшли крізь університетські роки попри свої фізичні вади. У «спецгрупі» було двадцять три діабетики, п’ятнадцять епілептиків, чотирнадцять часткових паралітиків і деякі інші: студенти з лейкемією, з м’язовою дистрофією, сліпі та глухонімі студенти та навіть один випадок серпоподібноклітинної анемії, з чим Луїс раніше не стикався.

Мабуть, найспокійнішими за весь день були хвилини, коли Стів пішов додому. Тоді зайшла Чарлтон і приклеїла стікер на стіл Луїса. Там був напис: «Килим з Бенгора привезуть о дев’ятій ранку».

– Килим? – здивувався він.

– Але ж його треба замінити, – трохи зніяковіло відповіла медсестра. – Не лишати ж тут пляму, докторе.

Звісно ж, ні. Луїс пішов до провізорської комори і прийняв «Тýнел»[52]. Сусід по кімнаті з медичної школи називав його «Тунерс». «Нумо кататися на Тунервільському Трамваї[53], Луїсе, – часто казав він. – А я поставлю щось із “Кріденс”[54]». Луїс частіше відхиляв пропозицію проїхатися до магічного Тунервіля, аніж приймав її. І це, мабуть, було на краще, адже його друга вигнали з університету після третього семестру, і Тунервільський Трамвай повіз його до В’єтнаму санітаром. Луїс часто уявляв, як його колишній сусід, обдовбаний у хлам, слухав там «Кріденсів» – «Бігти крізь джунглі»[55].

Однак зараз йому точно була потрібна ця таблетка. Якщо він збирався дожити до кінця дня з цією жахливою рожевою плямою на килимі, вона була йому просто необхідна.

Він уже добре розслабився, коли місіс Бейлінгс, медсестра нічної зміни, просунула голову в дверний отвір:

– Докторе Крід, ваша дружина телефонує. На першій лінії.

Луїс глянув на годинник і побачив, що вже майже пів на шосту: його робочий день завершився півтори години тому.

– Добре, Ненсі, дякую.

Він підняв слухавку й обрав першу лінію.

– Привіт, люба. На моїх…

– Луїсе, з тобою все гаразд?

– Ага. Лади.

– Я чула новини. Лу, мені так прикро, – вона змовкла на мить. – Я чула тебе по радіо, ти відповідав на якесь запитання. Звучало солідно.

– Правда? Добре.

– З тобою точно все гаразд?

– Так, Рейчел. Усе добре.

– Повертайся додому, – мовила вона.

– Так, – відповів Луїс. Йому сподобалося слово «дім».

15

Вона зустріла його у дверях, і в Луїса відвисла щелепа. На ній був сітчастий бюстгальтер, який він так любив, напівпрозорі трусики і більше нічого.

– Виглядаєш апетитно, – промовив він. – А діти де?

– Їх забрала Міссі Дендрідж. Ми будемо самі до восьмої тридцять… Тож у нас десь дві з половиною години. Не марнуймо їх.

Вона притиснулася до нього. Луїс відчував м’який, пристрасний аромат. Невже трояндова олія? Він обійняв її – спершу за талію, потім руки ковзнули вниз до сідничок дружини, а тим часом її язик витанцьовував у нього на губах, пірнаючи глибше до рота.

Коли вони припинили цілуватися, Луїс спитав Рейчел трохи охриплим голосом:

– Тобто ти – моя вечеря?

– Я – десерт, – посміхнулась вона і почала повільно й чуттєво тертися стегнами об його пах. – Обіцяю, ти не отримаєш нічого такого, що було б тобі не до смаку.

Він потягнувся до неї, але вона спинила його, взявши за руку:

– Спершу нагору!

Рейчел приготувала для нього надзвичайно теплу ванну. Дуже повільно роздягнула і занурила у воду. Дружина надягнула доволі шорстку мочалку-рукавичку, яка зазвичай без діла висіла на лійці душа, і почала ніжно намилювати його тіло. Луїс відчував, як день – цей жахливий день – повільно спадав з нього. Рейчел також намокла, і трусики облягали її, немов друга шкіра.

Луїс уже почав вилазити з ванни, але вона м’яко штовхнула його назад.

– Що?..

Тепер Рейчел ніжно обхопила його мочалкою і почала нестерпно повільно рухати її вгору-вниз.

– Рейчел… – він весь спітнів, і зовсім не через гарячу воду.

– Чшшшш.

Здавалося, це триватиме вічно – щоразу, коли він був на межі екстазу, рука сповільнювалася, майже зупинялася. Вона стискала його, відпускала і стискала знову, доки він не кінчив з такою силою, що йому аж вуха позакладало.

– Боже мій, – тремтячим голосом сказав Луїс, коли врешті зміг говорити. – Де ти цього навчилася?

– У скаутах, – манірно відповіла Рейчел.

Вона приготувала бефстроганов. Поки вони бавилися у ванній, той добре прогрівся, і Луїс, який ще о четвертій дня поклявся, що не з’їсть нічого до самого Гелловіну, попросив добавки.

Потім Рейчел знову повела його нагору.

– А тепер ти покажеш, на що здатен заради мене.

«Зважаючи на все, що сталося, – подумав Луїс, – можна сказати, що я ще непогано тримаюся».

Рейчел вдягнула стару блакитну піжаму. Луїс натягнув фланелеву сорочку й абсолютно безформні вельветові брюки (Рейчел називала їх дрантям) і пішов по дітей.

Міссі Дендрідж хотіла знати все про нещасний випадок, і Луїс переповів їй події, повідомивши при цьому ще менше, ніж вона могла б прочитати в завтрашньому номері «Бенгор дейлі ньюз». Йому не подобалися подібні балачки – усе це відгонило протухлими плітками, – але Міссі відмовлялася брати гроші за сидіння з дітьми, а він все ж таки був вдячний їй за нагоду провести вечір з Рейчел.

Ґейдж миттєво заснув, а Еллі, поки вони з милю йшли додому від будинку Міссі, постійно позіхала й сонно кліпала очима. Він поміняв Ґейджеві підгузок, надягнув на нього піжаму і поклав малого в ліжечко. Потім прийшов до Еллі читати казку на ніч. Вона, як завжди, просила «Там, де живуть чудовиська», книжку, яку вона затерла до дірок. Луїс умовив її послухати «Кота в капелюсі»[56]. Через п’ять хвилин Еллі вже заснула, і Рейчел добре її вкрила.

Коли він врешті піднявся нагору, Рейчел сиділа у вітальні зі склянкою молока в руці. У неї на стегні лежав розкритий роман Дороті Сеєрз[57].

– Луїсе, з тобою справді все добре?

– Кохана, все гаразд. Дякую тобі. Дякую за все!

– Будь-який ваш каприз, – Рейчел зневажливо осміхнулася. – Ти збираєшся до Джада на пиво.

Він затряс головою.

– Не сьогодні. Я абсолютно виснажений.

– Сподіваюся, що в цьому і я трішки винна.

– Так і є.

– Тоді бери склянку молока, лікарю, і гайда в ліжко.

Він думав, що не зможе заснути, як тоді, коли ще був інтерном, і все прокручуватиме в голові дні своєї патлатої юності. Проте він майже миттєво ковзнув у сон, немовби на легкій гладенькій дошці. Луїс десь читав, що людині необхідно сім хвилин, щоб повністю звільнитися від накопичених за день переживань. Сім хвилин для свідомості й підсвідомості на повне перезавантаження, майже як проектору в будинку з привидами десь у парку розваг. Є в цьому щось моторошне.

Він уже майже потрапив у царство сну, як почув голос Рейчел, що лунав наче здалеку:

– …післязавтра.

– Що?

– Джоландер. Ветеринар. Він забере Черча післязавтра.

«О, друзяка Черч. Абрикоски – то справжній скарб. Але це поки вони в тебе є», – подумав він і, відключившись від усього, провалився в глибоку прірву без сновидінь.

16

Посеред ночі він прокинувся від жахливого грюкоту. Розплющив очі й сів на ліжку, гадаючи, що то впала Еллі або ж перевернулося Ґейджеве ліжечко. Місяць повільно вислизнув з-за хмар, сповнюючи спальню холодним сріблястим сяйвом. І раптом у дверному отворі він побачив Віктора Паскоу. Це Віктор Паскоу гримнув дверима і розбудив його.

Хлопець стояв у спальні, череп над лівою скронею розтрощений вщент. Засохла кров вкривала його обличчя коричневими смугами, подібними до індіанського бойового розфарбування. Ключиця біліла в місячному світлі. Він посміхався.

– Ходімо, докторе, – запросив Паскоу. – Нам треба сходити в одне місце.

Луїс роззирнувся. Його дружина, закутана, немов у кокон, у свою жовту ковдру, міцно спала. Він знову глянув на Паскоу, мертвого, але чомусь і не мертвого. Та Луїс не боявся. І вже за мить зрозумів чому.

«Сон, – подумав він. – Лише сон». Мертві не повертаються: це фізично неможливо. Цей хлопець зараз лежить у бенгорському морзі з класичним автографом від патологоанатома – клинцюватим розрізом на грудині. Певно, лікар уже запхав його мозок у грудну порожнину, коли взяв зразок тканин, а череп набив коричневим папером, щоб рештки не витікали: це простіше, ніж намагатися припасувати мозок назад у черепну коробку. Дядько Карл, батько нещасної Руті, колись розповідав йому, що патологоанатоми роблять саме так. Говорив він і про інші речі, від яких у Рейчел, з її істеричним страхом смерті, волосся стало б дибки. Тож Паскоу просто не могло бути тут. Він лежав у замкненому холодильнику з биркою на великому пальці ноги. І з нього точно вже зняли червоні спортивні шорти.

Тим не менш з ліжка вилізти довелося: очі Паскоу дивилися прямо на нього.

Луїс відкинув ковдру й поставив ноги на підлогу. Килимок, весільний подарунок бабусі Рейчел, холодними ворсинками притискався до його стоп. Цей сон був навдивовижу реальним. Він був таким реальним, що Луїс пішов за Паскоу тільки тоді, коли той спустився сходами. Треба було рухатися за провідником, однак небажання торкатися до ожилого трупа, хай навіть уві сні, було надто сильним.

Але все ж таки Луїс ішов слідом. Червоні шорти Паскоу виблискували у світлі місяця.

Вони перетнули вітальню, їдальню, кухню. Луїс гадав, що зараз Паскоу відімкне двері між кухнею та гаражем, де стоять «універсал» та «Цівік», однак він цього не зробив. Паскоу не відчинив дверей. Натомість він просто пройшов крізь них. І Луїс подумав з легким зачудуванням: «Як він це зробив? Неймовірно! Це ж, мабуть, кожен так може!»

Він теж так спробував, але, на своє розчарування, лише наштовхнувся на тверду деревину. Вочевидь, він лишався твердолобим реалістом навіть уві сні. Луїс відімкнув єльський замок[58], натиснув на клямку і зайшов у гараж. Але Паскоу там не було. Тоді Луїсу спало на думку, що Паскоу взагалі зник – фігури у снах часто так роблять. Таке ж трапляється і з місцями: ось ти стоїш голяка біля басейну, з охріненним стояком, і обговорюєш перспективу обміну дружинами, наприклад, з Роджером і Міссі Дендрідж, а вже за мить повзеш угору схилом вулкана на Гаваях. Мабуть, він згубив Паскоу з поля зору, бо починається другий акт.

Та коли Луїс вийшов з гаража, то знову помітив юнака у слабкому місячному світлі по той бік галявини – мрець стояв на початку стежки.

Ось тепер прийшов страх. Він м’яко входив у нього, проникаючи в кожну западину тіла і виповнюючи його ядучим димом. Луїсові не хотілося туди йти. Він зупинився.

Паскоу озирнувся через плече, і в місячному сяйві його очі здавалися сріблястими. Луїс відчув, як безнадійний жах ворухнувся в його животі. Ця кістка, ці засохлі згустки крові… Однак тим очам не можна було опиратися. Вочевидь, це сон про гіпноз, про підкорення… про неможливість щось змінити, наприклад, смерть самого Паскоу. Ти можеш двадцять років вивчати медицину, і все одно тобі не вдасться зробити нічого, коли до тебе приносять хлопчину, який так сильно вдарився об дерево, що пробив дірку в черепі. Від тебе було стільки ж користі, як від сантехніка, ворожбита чи там дядька з реклами «Глед»[59].

Але навіть поки він про це думав, ноги самі понесли Кріда до стежини. Він орієнтувався на спортивні шорти, такі ж багряні в нічній темряві, як і цівки засохлої крові на обличчі Паскоу.

Луїсу не подобався цей сон. О Боже, геть не подобався. Ті холодні ворсинки килимка, те, що він не міг проходити крізь стіни та двері, як мало б бути в будь-якому порядному сні… а тепер холодні краплі роси на босих ногах, нічний вітер, що пронизує його практично голе тіло, прикрите лише сімейками. А під деревами соснові голки боляче кололи підошви – ще одна деталь, трохи реальніша, ніж мала б бути.

Не зважати. Не зважати. Я вдома, у своєму ліжку. Це просто сон; і яким би реалістичним він не здавався і як би не відрізнявся від інших снів, на ранок він видаватиметься смішним. Прокинувшись, мозок швидко збагне його недоладність.

Маленька суха гіллячка боляче штурхнула його в біцепс, і він здригнувся. Паскоу, подібний до леткої тіні, був далеко попереду, і раптом у мозку Луїса викристалізувалась чітка картинка того, що відбувається: «Я чалапаю за трупаком через ліс, я чалапаю за трупаком до «Кладвишча домажніх тварин», і це не сон. Боже, помагай, це не сон. Це все насправді».

Вони далі спускалися схилом лісистого пагорба. Стежина зигзагами петляла поміж дерев, пірнаючи в чагарники. От тільки тепер не було черевиків. Багниста земля під ногами нагадувала холодні драглі, в’язкі й тягучі. Ноги ледве пересувалися, видаючи бридке чавкання. Луїс відчував, як багнюка сочиться між пальцями.

Він усе ще безнадійно намагався переконати себе, що це лише сон.

Однак це не подіяло.

Вони дійшли до галявини, і місяць знову визирнув з-за хмар, сповиваючи могильник моторошним блиском. Надгробки – уламки дощок та бляшанки, незграбно розрізані батьковими ножицями для металу, встромлені в землю сланцеві брили – постали з тривимірною ясністю, відкидаючи чорні чіткі тіні.

Паскоу спинився біля напису «КІТ ПОЛЯ. ВІН БУВ СЛУХНЯНЕМ» і обернувся до Луїса. Чоловік відчував, як піднімаються в ньому страх і огида, як вони м’яко, але невблаганно стискають його у своїх лаписьках. Паскоу посміхався: зуби стирчали з-під скривавлених губ, а здорова засмага сховалася під саваном мертвотної блідості у млявому нічному світлі. Мрець підняв руку і вказав напрямок.

Луїс глянув туди і застогнав. Його очі широко розплющилися, і він притис руку до рота, щоб стримати крик. Він відчув сльози на щоках і зрозумів, що розплакався посеред усього цього кошмару.

Бурелом, з якого стривожений Крендал стягнув Еллі, перетворився на гору кісток. І ті кістки рухалися. Вони гуркотіли і тріщали, сплітаючись у фантасмагоричного монстра – щелепи, стегна та ліктьові кістки, кутні зуби й різці; людські та тваринячі черепи моторошно посміхалися. Фаланги пальців клацали. Рештки ніг згинали свої скам’янілі суглоби.

Усе рухалося, двигтіло. А Паскоу наближався до нього, його скривавлене обличчя зловісно біліло на тлі нічного неба. Замкнена на самій собі думка поглинала рештки свідомості Луїса: «Ти маєш закричати щоб прокинутися байдуже що налякаєш Рейчел Еллі Ґейджа розбудиш увесь дім розбудиш усю околицю треба закричати щоб прокинутися закричатизакричатизакричатищобпрокинутисяпрокинутисяпрокинутися…»

Однак з його вуст злетів лише приглушений шепіт; він був схожим на дитину, яка сидить на сходах ґанку і тільки вчиться свистіти.

Паскоу підійшов ближче і заговорив:

– Двері мають бути зачинені, – промовив Паскоу. Він дивився на Луїса згори вниз, бо той впав до його ніг. На обличчі трупа з’явився вираз, який Луїс спершу хибно прийняв за співчуття. Однак то аж ніяк не було співчуття: лише жахлива терплячість. Паскоу досі вказував на гору кісток. – Не ходи туди, докторе. Як би сильно тобі не хотілося – не ходи. Кордони створювалися не для того, щоб переступати через них. Пам’ятай: тут більше сили, ніж ти можеш собі уявити. Вона стара і ніколи не відає спокою. Пам’ятай.

Луїс знову спробував крикнути, але йому не вдалося.

– Я прийшов як друг, – продовжив Паскоу. Він справді сказав слово «друг» чи Луїсу просто почулося? Здавалося, ніби Паскоу говорив іноземною мовою і тільки магія сну допомагала Луїсові розуміти його… І слово друг було найближчим до того, у що можна було скласти вимовлені Паскоу звуки. – Загибель твоя і всіх, кого ти любиш, наближається, докторе.

Він підійшов так близько, що Луїс міг відчути нудотний запах смерті.

Паскоу простягнув до нього руки.

Луїс вкотре спробував закричати, але світ закрутився навколо під моторошний гуркіт кісток у могильнику, осяяному млявим нічним світлом.

17

Пересічній людині необхідно сім хвилин, щоб заснути, але, якщо вірити «Психології для чайників», для пробудження їй необхідно десь п’ятнадцять-двадцять хвилин. Буцімто сон – це басейн, з якого випірнути не так легко, як пірнути. Коли сплячий прокидається (байдуже, він чи вона), то проходить різні стадії сну: від безпробудної нетями до легкої дрімоти – стану, коли вже може чути звуки і навіть відповідати на запитання, але потім не пам’ятає про це. Хіба що згадає якийсь уривок сну.

Луїс чув клацання і гуркіт кісток. Поступово звук ставав гострішим, більш металевим. Пролунав удар. Крик. Ще металеві звуки… щось заторохтіло. Звісно, його мозок ліг у дрейф. Кляті кості торохтять.

Він чув, як дочка репетувала: «Ану наздожени, Ґейдже! Давай наздоганяй!»

Відразу за криками Еллі почалося радісне белькотіння Ґейджа, звук, який змусив Луїса врешті розплющити очі і втупити їх у стелю власної спальні.

Він майже не ворушився, чекаючи, коли реальність, стара добра благословенна реальність, повністю заповнить кімнату.

Усе це був сон. Байдуже, наскільки жахливим, наскільки реальним він був, але то просто сон. Просто скам’янілість на дні його розбурханої свідомості.

Металевий звук пролунав знову. То Ґейдж торохтів однією зі своїх машинок у коридорі.

– Наздожени, Ґейдже.

– Наздозени, – лепетав Ґейдж. – Наздозени. Наздозени.

Гупа-гупа-гуп. Ґейджеві голі ніжки протупцяли коридором. Вони з Еллі голосно гиготіли.

Луїс глянув направо. Бік Рейчел був порожнім, ковдра відкинута. Сонце вже давно зійшло. Він поглянув на годинник і побачив, що вже близько восьмої. Рейчел його не розбудила… цілком імовірно, навмисне.

Зазвичай це його роздратувало б, але не цього ранку. Він зробив глибокий вдих, потягнувся, радіючи, що може поки поніжитися на сонці й відчувати реальність у всій її повноті. Дрібні порошинки витанцьовували в косих променях світла.

Знизу Рейчел покликала:

– Еллі, спускайся: з’їж свій сніданок і бігом на автобус.

– Добре! – Гучне ляп-ляп дитячих ніг. – Тримай свою машинку, Ґейдже. Мені час іти в школу.

Ґейдж обурено залементував. Усі слова зливалися в одне. Геж, біка, доблє, Еллі-Буськ – його ідею можна було зрозуміти: Еллі повинна залишитися. Загальна освіта може обійтися і без неї.

Знову пролунав голос Рейчел:

– Еллі, перш ніж спускатися, обніми на прощання татка.

Еллі забігла до нього – волосся стягнуте хвостиком, а сама вона вбрана в червону сукенку.

– Я вже прокинувся, доцю, – сказав він. – Давай біжи, а то запізнишся на автобус.

– Добре, татку! – вона підбігла до ліжка, чмокнула Луїса в брудну щоку і кинулася вниз сходами.

Сон почав тьмяніти, втрачати чіткість. Хай йому грець, це було чудово.

– Ну ж бо, Ґейдже, – покликав Луїс. – Іди поцілуй татка.

Ґейдж не звернув на нього жодної уваги. Він біг за Еллі так швидко, як тільки міг.

– Наздозени-наздозени-наздозени-НАЗДОЗЕНИ! – кричав він на всі свої маленькі легені. Луїс зміг побачити тільки силует його міцного дитячого тільця в підгузку.

Рейчел крикнула:

– Луїсе, з тобою все гаразд? Ти прокинувся?

– Тааак! – озвався він, сідаючи в ліжку.

– Кажу ж тобі, він прокинувся, – сказала Еллі. – Я пішла. Бувайте!

Двері хряснули, і Ґейдж обурено заревів.

– Одне яйце чи два? – спитала Рейчел.

Луїс відкинув з ніг ковдру і спустив ноги на ворсинки килима. Він уже збирався відповісти, що не буде яєчню, а з’їсть миску вівсянки і вже бігтиме на… як слова застрягли в горлі.

Його ноги були всі в багні та соснових голках.

Серце заходилося гупати так, що ризикувало вистрибнути з грудей, наче чортик із табакерки. Очі вилізли з орбіт і швидко забігали, зуби міцно прикусили задерев’янілого язика. Луїс різко скинув ковдру. В ногах ліжка все було засипано глицею. Простирадла були абсолютно брудні.

– Луїсе?

Він помітив кілька соснових гілок на своїх колінах і раптом зиркнув на праву руку. На його біцепсі виднілась подряпина, свіжа подряпина там, де уві сні по ньому вдарила суха гілка.

Я зараз закричу. Я це відчуваю.

І він справді міг. Крик котився знизу до горла – нічого, крім великої холодної кулі страху. Реальність розмивалася. Справжньою реальністю були, як він думав, голки, бруд на простирадлах, кривава подряпина на голій руці.

Я зараз закричу, остаточно збожеволію і вже не повинен буду про це думати.

– Луїсе? – знову голос Рейчел. – Луїсе, ти що, заснув?

Він боровся з собою наступні пару секунд; він боровся з собою так само люто, як і в ту мить зростаючого збентеження, коли Паскоу, якого принесли в лазарет, помирав на ковдрі. І Луїс таки переміг. Одна з шальок терезів переважила, і він вирішив, що Рейчел не має цього бачити: його брудних ніг у хвої, скинутих на підлогу ковдр, заляпаних багном простирадл.

– Я вже прокинувся, – радісно відповів він. Язик у роті кривавив через те, що Луїс несподівано його прикусив. Його свідомість закружляла, і десь глибоко всередині, в найпотаємнішому закутку його єства, виникло питання, чи завжди це ірраціональне божевілля було так близько до нього. Так близько до всіх.

– Одне яйце чи два? – Рейчел зупинилася на другій чи третій сходинці. Слава Богу.

– Два, – гукнув він, відверто остерігаючись того, що каже. – Хай буде випускна.

– Гарний вибір! – сказала дружина і повернулася на кухню.

На одну секунду він полегшено замружився, але в пітьмі побачив срібні очі Паскоу. Його власні очі тої ж миті розплющилися. Луїс почав різко рухатися, женучи будь-які думки. З ковдрами все було гаразд. Він здер з ліжка простирадла. Зіжмакав їх і, вийшовши в коридор, жбурнув у жолоб для брудної білизни. Майже бігцем кинувся до ванни, ввімкнув душ і ступив під воду. Таку гарячу, що в ній можна було зваритися. Луїс змив бруд з ніг. До нього потроху поверталася впевненість, він уже міг дати ситуації раду. Витираючись, Крід раптом подумав, що поводиться як убивця, який певен, ніби приховав усі докази. Він реготав. Витирався і все ще реготав. Здається, він не міг зупинитися.

– Агов, ти, там нагорі, – покликала його Рейчел. – Чого смієшся?

– Жарт один крутий згадав, – відповів Луїс, усе ще регочучи. Він боявся, але страх не міг пересилити сміх. Він піднімався знизу, від живота, який став твердим, наче вмурований у стіну камінь. Крід вирішив, що не придумає нічого кращого, аніж просто кинути брудну білизну до жолоба. Міссі Дендрідж приходила щоп’ять днів прибирати в домі, помити все і попрати речі. Рейчел ніколи не побачить простирадла доти, доки вони не повернуться на ліжко… чистими. Ну хіба що Міссі сама розкаже про них Рейчел, але це навряд чи. Вона, ймовірніше за все, перешіптуватиметься з чоловіком про дивні секс-ігри Крідів, котрі передбачають вимазування ліжка багном та посипання хвоєю.

Через цю думку Луїс знову пирснув зо сміху. Останні схлипи та смішки лунали, коли він вдягався, і він збагнув, що почувається трохи краще. Як це подіяло, він не знав, але воно таки подіяло. Кімната виглядала нормальною, хіба що ліжко здавалося голим. Луїс позбувся отрути. Можливо, словом, яке він шукав, було «докази», але свідомість чомусь підкинула йому «отруту». Певно, люди роблять з ірраціональним саме це, подумав він. Вони чинять саме так, коли воно вривається у звичні причиново-наслідкові зв’язки, до яких звикли в західному світі. Напевно, ваш мозок так само впорається з літаючим блюдцем, яке одного ранку мовчки зависне над вашим подвір’ям, відкидаючи в’язкі пасма тіней, з дощем із жаб, з рукою з-під ліжка, яка раптом вчепиться у вашу ногу глупої ночі.

Напад сміху, як і напад страху… Якщо він почався, спинити його неможливо. Ти просто чекаєш, коли він мине, як камінь у нирках.

Ґейдж сидів на своєму стільчику. Він їв «Особливу К»[60] і активно кидався нею на стіл. Малий, безсумнівно, вирішив прикрасити вівсянкою підлогу, а на додачу ще й помити нею голову.

Рейчел вийшла з кухні з яєчнею і кухликом кави.

– Що ж то був за жарт такий веселий, Лу? Ти ґелґотів, наче гагара. Налякав мене трохи.

Луїс роззявив рота, поняття не маючи, що він має казати, але врешті згадав один анекдот, почутий тиждень тому в крамниці на розі, – щось про єврейського кравця, який купив папугу, що вмів говорити тільки: «Аріель Шарон[61] – дрочун».

Коли він закінчив розповідати, Рейчел гучно зареготала, і Ґейдж засміявся також.

«Чудово! Нашому герою вдалося приховати всі докази, і то добре. Брудні простирадла і гагарячий сміх у ванній. Тепер наш герой читає ранкову газету – чи, принаймні, витріщається в неї, – ставлячи печатку нормальності на цей ранок».

Десь такі думки роїлися в Луїсовій голові, коли він розгорнув газету.

Ось як треба (ясно?), думав він з безмірним полегшенням. Ви просто проходите крізь це, і воно зника… ну хіба що ви сидите з друзями біля багаття, і під протяжне завивання вітру розмови звертають на тему надприродних подій. Бо зазвичай біля вогнища, коли вас шарпає вітер, розмови ведуться про всякі дурниці.

Луїс доїв яєчню, чмокнув на прощання Ґейджа з Рейчел, зиркнув на білий прямокутник дверей пральні, які були за якийсь фут ліворуч від нього. Усе гаразд! Ще один нокаут за ранок. Рання осінь усім своїм виглядом демонструвала, що все буде просто чудово, цілу вічність. Він пильно оглянув дорогу після того, як вивів машину з гаража, але нічого не змінилося. Жодного переляку. Він просто минувся. Вийшов, як камінь із нирок.

Усе було чудово, аж поки Луїс не проїхав миль десять трасою. Тоді його почала бити пропасниця, і він був змушений з’їхати з шосе № 2 на практично порожню вранці парковку китайського ресторану «У Сінга», неподалік від Медичного центру Східного Мену, куди забрали тіло Паскоу. Та медичний центр то далеко не ресторан. Ха-ха-ха… Вік Паскоу більше ніколи не попросить ще одну порцію му гу гай пана.[62]

Судоми стрясали тіло. Луїс почувався безпорадним і нажаханим. Він боявся не чогось надприродного. (Ні! Тільки не цього сонячного ранку!) Чоловік боявся припустити, що, можливо, поступово втрачає здоровий глузд. Луїс почувався так, наче йому крізь голову протягнули довгий невидимий дріт.

– Не треба, – пробурмотів він. – Будь ласка, не треба.

Він намацав радіо і натрапив на Джоан Баез, котра виспівувала про діаманти та іржу[63]. Її милий холодний голос заспокоював його, і коли вона доспівала, Луїс відчув, що може їхати далі.

Приїхавши в лазарет, він кинув: «Вітаю, Чарлтон!» – і миттю сховався за дверима вбиральні. Луїс був переконаний, що зараз він схожий на привида. Але ні! Невеличкі мішки під очима навіть Рейчел не помітила. Він хлюпнув холодною водою собі на обличчя, витерся, пройшовся гребінцем по волоссю і пішов у кабінет.

Стів Мастертон і Суррендра Харду, лікар-індус, сиділи на дивані, пили каву й далі гортали картки «спецгрупи».

– Доброго ранку, Лу! – вигукнув Стів.

– Доброго.

– Сподіваюся, сьогоднішній ранок буде не таким, як вчора, – промовив Харду.

– О, ти пропустив усе найцікавіше!

– У Суррендри й без нас учора вистачало цікавого, – Мастертон вишкірив зуби. – Розкажи йому, Суррендро!

Харду посміхався, поліруючи рушником склянки.

– Двоє хлопців притягли свою подругу близько першої години ночі, – почав він. – Розумієте, вона була п’яна від щастя, що повернулася в рідні пенати. Дівчина дещо собі врізала, і я сказав, що треба накласти принаймні чотири шви, але шраму не буде. «Валяй», – ляпнула вона мені, і я нахилився перед нею отак.

Харду продемонстрував класичне східне привітання, звертаючись до когось невидимого. Луїс тихо захихотів, розуміючи, що сталося.

– І, поки я її зашивав, вона наблювала мені на голову.

Мастертон пирснув зо сміху, Луїс приєднався. Харду спокійно всміхнувся, наче таке з ним уже траплялося тисячу разів у тисячі його життів.

– Суррендро, скільки ти вже на чергуванні? – спитав Луїс, коли сміх затих.

– З півночі, – відповів той. – Я вже збирався йти. Просто затримався, аби ще раз з тобою привітатися.

– Що ж, привіт! – сказав Луїс, потиснувши його маленьку коричневу руку. – А тепер їдь додому і поспи.

– Ми вже майже закінчили зі «спецгрупою», – повідомив Мастертон. – Скажи «Алілуя», Суррендро!

– Краще утримаюся, – посміхнувся Харду. – Я не християнин.

– Ну тоді давайте хором заспіваємо «Миттєву Карму»[64] чи щось таке.

– Сяйте собі на здоров’я, – Харду всміхнувся і зник за дверима.

Луїс і Стів Мастертон провели його поглядами. На мить запанувала тиша, а потім вони розреготалися. Луїс ніколи ще не почувався так добре… так природно.

– Ну от, ми щойно завершили зі «спецгрупою», – мовив Стів. – А сьогодні до нас табунами пертимуть драгдилери.

Луїс кивнув. Дистриб’ютори ліків мали приїхати о десятій. Як любив наголошувати Стів, може, середа й для «Принца Спагеті»[65], зате у вівторок в Університеті Мену точно настає «День Д»[66]. «Д» означає «Дарвон»[67].