Текст книги "Кладовище домашніх тварин"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– Приходь завтра ввечері, розкажеш, як минув день у коледжі! – запросив Джад. – Я поб’ю тебе в крібідж[38]!

– Спершу я вас добряче напою, – зі сміхом відповів Луїс. – І тоді вже вмить вас здолаю!

– Док, – сказав Джад із безпосередньою щирістю, – ще ніколи не було, щоб такий шельма, як ото ти, пошив мене в дурні!

Луїс вийшов з будинку під їхній сміх, перетнув дорогу і рушив додому у вересневій темряві.

Рейчел спала на своїй половині ліжка в позі ембріона, пригорнувши до себе малюка. Луїс подумав, що вони зможуть це подолати – в їхньому подружньому житті не раз траплялись сварки і періоди відчуження. Хоча цього разу було, мабуть, найгірше. У його душі водночас панували і сум, і злість, і збентеження. Йому дуже хотілося все виправити, проте як – він не знав. Він навіть не був певен, що саме йому варто робити перший крок. Це все так безглуздо: подібно до легенького пориву вітерцю, що його сила хворобливої уяви роздмухує до масштабів урагану. Звісно, були й інші сварки та суперечки. Та мало які з них могли дорівнятися гіркотою до сліз Еллі. Йому спало на думку, що не так уже й багато потрібно таких прикрощів, аби вся ця делікатна конструкція, що зветься шлюбом, почала тріщати по швах. І ти незчуєшся, як одного дня, замість того щоб отримати від когось із друзів листа про розлучення («Думаю, краще я сам тобі скажу, ніж ти почуєш це від когось іще, Лу: ми з Меггі вирішили розлучитися…») чи прочитати про таке в газетах, ти виявиш, що твій власний шлюб – на межі катастрофи.

Він роздягнувся до трусів і поставив будильник на шосту ранку. Прийняв душ, помив голову, поголився. Перш ніж почистити зуби, Луїс пожував таблетку «Ролаїду»[39]: холодний чай Норми спричинив у нього нудоту. А може, його нудило від вигляду Рейчел, яка вчепилася у край свого ліжка. «Територія визначає все» – прочитав він колись у підручнику з історії.

Усе вже було зроблено, охайно складено, лишилося лягти в ліжко. От тільки заснути ніяк не вдавалося. Щось гризло його зсередини. Прислухаючись до тихого дихання Рейчел і Ґейджа, він знову і знову прокручував у голові події останніх двох днів. «ПАТТОН. ХАННА НАЙКРАЩА У СВІТІ СОБАКА. МАРТА – НАША УЛЮБЛЕНА КРОЛИЦЯ…» Розлючена Еллі: «Я не хочу, щоб Черч коли-небудь помер. Він мій кіт! Мій, а не Бога. Хай Бог заведе собі власного кота!» Не менш розлючена Рейчел: «Ти як лікар мав би це знати». І Джад, з його вбивчо впевненим, вбивчо спокійним голосом з іншого часу: «…питалась, як ся маєш, ділила з тобою вечерю й кусала тебе за сраку».

Той голос переплівся в Луїсовій свідомості з голосом матері, яка збрехала Луїсу про секс, коли йому було чотири, та сказала правду про смерть, коли йому було дванадцять. Тоді його кузина Руті загинула в безглуздій автокатастрофі. Вона розбилася на батьковій машині з якимось хлопом, котрий роздобув ключі у відділі громадських робіт. Вони просто хотіли покататися. Пацан лише потім згадав, що не вміє гальмувати. Йому пригода вартувала лише пари дрібних подряпин і синців. «Ферлейн» дядька Карла був розтрощений. «Вона не могла померти», – відповів Луїс мамі, яка повідомила йому про це. Він чув слова, однак ніяк не міг надати їм сенсу. «Як це, вона мертва? Про що ти говориш?» І запізніла думка: «А хто буде її ховати?» Дядько Луїса, Карл, працював гробарем, однак він не знайшов би в собі сил поховати власну дочку. Збентеження і наростаючий переляк надали цьому питанню в очах Луїса особливої ваги. Воно перетворилося на хитромудру головоломку, на кшталт класичного: «А хто ж стриже перукаря?»

– Думаю, це зробить Донні Донах’ю, – відповіла мати. Її почервонілі очі видавали смертельну втому. Здавалося, що вона захворіла. – Він найкращий друг твого дядька. О Луїсе… Така хороша маленька Руті… Страшно подумати, як вона страждала… Помолися зі мною, Луїсе, добре? Помолися зі мною за Руті… Мені потрібна твоя допомога.

Тож вони стали на коліна прямо посеред кухні, його мама та він, і молилися. Саме ця молитва остаточно розвіяла ілюзії Луїса: якщо мама молиться за душу Руті Крід, то її тіло пішло в небуття. Луїс заплющив очі, і перед ним постав жахний образ Руті, яка приходить на його тринадцятий день народження. Зогнилі очні яблука спадали на скривавлені щоки, а волосся, поросле блакитною пліснявою, все ще зберігало руду барву. Така подоба викликала в нього не лише нудотний страх, а й щемкий напад безнадійної спізнілої любові.

І він розридався в пориві найбільшої душевної муки за все своє життя:

– Вона не могла померти, мамо! НЕ МОГЛА ПОМЕРТИ! Я ЛЮБЛЮ ЇЇ!

Мама відповіла йому, і її схололий голос уже повнився образами: мертві поля під листопадовим небом; безладно розкидані пелюстки троянд, висохлі й пожовклі; порожні озерця, вкриті водоростями і тванню; гниття, руйнація, прах.

– Вона померла, любий. Мені дуже шкода, але так і є. Руті пішла від нас.

Луїс здригнувся: «Смерть – це смерть. Що ж іще з неї взяти?»

Раптом Луїс збагнув, що забув дещо зробити. Саме тому він досі не спав у ніч перед новою роботою, роз’ятрюючи старі рани.

Він піднявся з ліжка, рушив у напрямку сходів і несподівано зазирнув у кімнату Еллі. Вона мирно спала, трішки відкривши ротика, у своїй блакитній піжамі, з якої вже давно виросла. «Боже, Еллі, – подумав він. – Ти ростеш як на дріжджах!» Черч лежав біля її ніг і спав як убитий. Ось такий похмурий каламбур.

На першому поверсі біля телефону висіла дошка оголошень, вкрита нагадуваннями, повідомленнями і рахунками. Зверху охайним почерком Рейчел було написано: «Усе, що відкладається на якомога пізніше». Луїс відкрив телефонну книгу, знайшов там номер і переписав його на стікер. Нижче додав: «Квентін Л. Джоландер, ветеринар, – записати Черча на прийом – якщо Джоландер не каструє тварин, попросити контакт».

Він ще раз поглянув на запис і спитав себе, наскільки це необхідно. Та зрозумів: час настав. Його колишні сумніви знову заговорили в ньому: кастрація перетворює кота на ледачого пузаня, який може весь день пролежати на батареї в очікуванні, що хтось кине їжі йому в тарілку. Луїс не хотів, аби Черч ставав таким. Котяра подобався йому таким, як він є: підступним і сухоребрим.

І тут у темряві трасою № 15 прогудів автомобіль з напівпричепом. Це остаточно поставило хрест на ваганнях Луїса. Він приклеїв стікер і повернувся в ліжко.

11

Наступного ранку за сніданком Еллі помітила нове нагадування на дошці і спитала, що воно означає.

– Це означає, що Черчу треба зробити маленьку операцію, – пояснив Луїс. – Цілком можливо, йому доведеться залишитися на пару днів у ветеринара. Після повернення він частіше буватиме вдома, перестане блукати бозна-де.

– І не бігатиме через дорогу? – поцікавилась Еллі.

– І не бігатиме через дорогу, – погодився Луїс. Їй тільки п’ять, але вона все схоплює на льоту.

– Круто! – вигукнула Еллі, і на цьому питання було вичерпано. Луїса, який уже був приготувався до злостивої та, цілком імовірно, істеричної реакції на бодай одноденну відсутність Черча, щиро приголомшило, як легко вона на це погодилася. І тільки тепер він зрозумів, що дочка страшенно хвилювалася за кота. Можливо, Рейчел і мала рацію щодо враження, яке справило на дитину «Кладвишче домажніх тварин». Рейчел, яка годувала Ґейджа яйцем, кинула на нього вдячний, підбадьорливий погляд, і Луїсу стало легше дихати. Цей погляд означав, що сварка закінчилася і саме цей томагавк війни вони поховали.[40] Він сподівався, що назавжди.

Пізніше, коли великий жовтий шкільний автобус проковтнув Еллі, Рейчел підійшла до Луїса, обійняла його за шию і ніжно поцілувала в губи.

– Так мило, що ти вирішив це зробити, – промуркотіла вона. – Вибач мене, я була ще тим стервом.

Луїс відповів на її поцілунок, але все одно відчув легкий дискомфорт. Речення «Вибач мене, я була ще тим стервом» (фраза, яку Рейчел вживала не так часто) йому вже доводилося чути раніше, один чи два рази. Зазвичай це означало, що Рейчел добилася свого.

Тим часом Ґейдж, хитаючись, потупцяв уперед. Він дивився на дорогу крізь найнижчу шибку вхідних дверей.

– Буськ, – вимовив він, зворушливо підтягаючи свої повзунки. – Еллі, буськ.

– Як швидко він росте! – промовив Луїс.

Рейчел кивнула.

– Аж надто швидко! Я вже не встигаю його вдягати.

– Зараз виросте з повзунків, і буде легше.

Вона захихотіла. Між ними знову запанував лад. Рейчел зробила крок назад, кинула оком на вузол його краватки і критично оглянула чоловіка з ніг до голови.

– Однострій у порядку? – хмикнув Луїс.

– Виглядаєш мило!

– Ага, знаю! Та чи виглядаю я як хірург-кардіолог? Як людина з зарплатою в двісті тисяч доларів на рік?

– Ні! Все той же старий облізлий Лу Крід, – сміючись, промовила вона. – Ти – рок-н-рольна тварюка[41].

– Рок-н-рольній тварюці вже час натягти «бугі-шузи»[42] і пензлювати на роботу.

– Нервуєшся?

– Трохи.

– Не треба. Далеко не кожен отримує шістдесят сім тисяч доларів на рік за холодні компреси й рецепти на протипохмільні, протизапальні та протизаплідні таблетки…

– У них там є ще антивошний лосьйон, не забудь, – знову посміхнувся Луїс. Під час першого візиту до університетського лазарету його здивували запаси «Квелу»[43] – їх було так багато, що здавалося, ніби це склад воєнного госпіталю, а не невеличкого кампусу.

Міс Чарлтон, головна медсестра, тоді цинічно ошкірилася до нього: «У нас тут, за межами кампусу, ще те болото. Побачите!»

Він і не сумнівався, що побачить.

– Гарного тобі дня! – побажала Рейчел і повільно його поцілувала. Коли вона відійшла, її тон знову став глузливим. – І заради Бога, пам’ятай, що ти адміністратор, а не санітар чи інтерн.

– Як скажете, лікарю, – сором’язливо погодився Луїс і зайшовся реготом. На мить у нього майнула думка: «Це ж Зельда, хіба ні? Це ховається глибоко під твоєю шкірою? Це твоя зона турбулентності? Зельда та її смерть?»

Він не хотів її про це питати. Не зараз. Як лікар, він знав багато речей, і те, що смерть – таке ж природне явище, як і народження, була найвеличнішою з них. А ще він добре знав: не варто длубатися в рані, яка тільки-но почала гоїтися. Тож замість ставити запитання він ще раз поцілував дружину і пішов з дому.

Надворі панував гарний початок гарного дня. Мен вбирався у вересневі шати, небо було блакитним і безхмарним, температура зависла на чудових сімдесяти двох градусах[44]. Луїс під’їхав до траси і, стежачи за загальним потоком машин, думав, що він досі не бачив ані сліду падолисту, який мав би бути дуже красивим у цих місцях. Він почекає.

Він повернув «Хонду Цівік» – їхню другу машину – в напрямку університету. Рейчел подзвонить удень ветеринару, і вони домовляться про Черча. Тоді він нарешті зможе залишити всі ці нісенітниці про «Кладвишче домажніх тварин» (було щось кумедне в тому, як ця помилка глибоко в’їлася в голову й почала здаватися правильною) і страх смерті позаду. Не було жодних причин думати про смерть цього чудового вересневого ранку. Луїс увімкнув радіо і крутив його, поки не натрапив на «Реймонз», що горлали «Роковий пляж»[45]. Він почав підспівувати – не дуже добре, але з величезним задоволенням.

12

Перше, на що Луїс звернув увагу, під’їжджаючи до університету, – на жвавий дорожній рух. Тут були водії, велосипедисти й бігуни. Йому довелося зупинятися, щоб не збити кількох таких, які летіли на заняття з гуртожитків. Він різко загальмував і натиснув на клаксон. Його завжди дратувало, як бігуни (та й велосипедисти також) свято вірили, що, поки вони бігають, їм закон не писаний. Вони ж бо фізкультурою займаються! Один з них показав Луїсу середнього пальця, навіть не обернувшись. Луїс зітхнув і поїхав далі.

По-друге, машини «швидкої допомоги» не було на місці, і Луїс подумав, що все починається досить кепсько. Лазарет був пристосований для короткострокового лікування фактично будь-якого захворювання. Біля великого фойє розташовувалися три оглядові кабінети з сучасним обладнанням, а над ними – дві палати, на п’ятнадцять ліжок кожна. Однак чогось бодай трохи схожого на операційну не спостерігалося. У разі надзвичайної ситуації пораненого або важкохворого пацієнта машина «швидкої» мала терміново відвезти до медичного центру Східного Мену. Стів Мастертон, помічник лікаря, який проводив для Луїса першу екскурсію лазаретом, з заслуженою гордістю продемонстрував йому медичний журнал за останні два роки: «швидку» довелося використовувати лише тридцять вісім разів. Дуже навіть непогано, якщо зважити, що самих тільки студентів тут мешкало понад десять тисяч. А загальне населення кампусу сягало сімнадцяти тисяч осіб.

І ось він прийшов, а в його перший справді робочий день «швидка» кудись поїхала.

Він припаркувався біля свіжопофарбованої таблички з написом «Місце доктора Кріда» і швидко зайшов у відділення.

Чарлтон, вправна п’ятдесятирічна жіночка з сивиною у волоссі, в першому оглядовому кабінеті міряла температуру якійсь дівчині в джинсах і топі з відкритими плечима. Юна леді нещодавно добре посмажилася на сонці, про що свідчили опіки й облізла шкіра.

– Доброго ранку, Джоан, – привітався Луїс. – А де машина «швидкої»?

– О, у нас тут справжня трагедія, – відповіла та, витягуючи термометр з рота пацієнтки. – Стів Мастертон приїхав сьогодні о сьомій ранку і побачив велику калюжу під двигуном та передніми колесами: радіатор полетів. Машину відтягнули на ремонт.

– Шикарно, – мовив Луїс, але відчув значне полегшення. Врешті-решт, машина ж не на виклику, а саме цього він боявся найбільше. – А коли її привезуть назад?

Джоан Чарлтон розсміялася:

– О, знаючи роботу наших університетських механіків, на неї варто чекати не раніше середини грудня. Її перев’яжуть стрічкою, як різдвяний подарунок, – вона зиркнула на студентку: – А ваша температура підвищена всього на півградуса. Прийміть дві таблетки аспірину та тримайтеся подалі від барів і темних провулків.

Дівчина похнюпилася. Вона кинула на Луїса швидкий оцінювальний погляд і пішла геть.

– Наша перша клієнтка в новому семестрі, – іронічно сказала Чарлтон і з характерним клацанням почала збивати показники термометра.

– Здається, вам вона не дуже до вподоби.

– Та знаю я таких, – відповіла вона. – Ні, звісно ж, у нас є й інакші придурки – спортсмени, готові вийти на поле з поламаними кістками і порваним сухожиллям, аби лишень не підвести команду. Не хочуть сидіти на лаві запасних, бо їм, бач, треба виглядати, як мачо. І чхати їм, що це може занапастити всю їхню подальшу кар’єру. Ну а це була Міс Трохи-Сопливий-Ніс, – вона різко повернула голову до вікна, і Луїс побачив ту саму попечену сонцем дівулю, яка тепер рухалася в напрямку гуртожитків. Під час обстеження вона виглядала так, наче жити їй зосталося день-два, але вона не хоче, щоб хтось знав про це. Та зараз вона йшла жваво і легко, звабливо похитувала стегнами і кокетувала.

– Типова студентка-іпохондрик, – додала Чарлтон і кинула термометр у стерилізатор. – Цього року ми ще разів із двадцять побачимо її у нашому відділі. Її візити частішатимуть перед кожною сесією. Ну а перед випускними іспитами вона прийде сюди з твердим переконанням, що в неї мононуклеоз чи запалення легень. Їй вдасться уникнути чотирьох-п’яти іспитів – тих, де безхребетні викладачі дозволять просто виконати додаткове завдання. О, такі хитруни завжди хворіють, коли знають, що іспит матиме вигляд об’єктивного тесту, а не суб’єктивного есе.

– Щось ми з вами сьогодні надто цинічні, – спантеличився Луїс.

Вона підморгнула і легко посміхнулася:

– Не беріть це надто близько до серця, докторе. Не варто.

– А де зараз Стівен?

– У вашому кабінеті. Відповідає на листи і намагається розібратися з тоннами бюрократичного лайна, люб’язно наданого Асоціацією Блакитного Хреста і Блакитного Щита[46], – пролунало у відповідь.

Луїс включився в роботу. Попри цинізм Чарлтон, він почувався комфортно.

Згодом, повертаючись у спогадах до цього дня (коли він наважився знов думати про це), він сказав би, що Жах розпочався саме тоді, о десятій ранку, коли до лазарету принесли того хлопця на межі смерті, Віктора Паскоу.

До десятої години все було тихо й мирно. О дев’ятій, через півгодини після приходу Луїса на роботу, в його кабінет завітали дві «карамельки»[47], які прийшли на першу зміну. Луїс пригостив їх кавою з пончиками і хвилин з п’ятнадцять говорив з ними про їхні службові обов’язки, а також не менш важливі неслужбові обов’язки медсестри. Потім за дівчат взялася Чарлтон. Коли вона виводила їх з кабінету Луїса, почулося її запитання: «У когось із вас є алергія на лайно чи блювоту? Бо їх тут буде вдосталь».

– О Боже, – буркнув він і заплющив очі. Але все ж усміхнувся: від такої моторної бабці, як Чарлтон, були не самі лише неприємності.

Луїс почав заповнювати документи від Асоціації Блакитного Хреста і Блакитного Щита, куди треба було вписати повний перелік ліків та наявного обладнання. («Кожного року, – скрушно мовив Стів Мастертон, – кожного грьобаного року те саме! Ну чому б просто не написати «Комплект обладнання для пересадки серця», приблизною вартістю вісім мільйонів доларів, Луїсе? Ні, такого б вони не стерпіли!») Він повністю заглибився у паперову роботу, краєм свідомості думаючи про горнятко запашної кави, як раптом почув відчайдушний крик Мастертона з кімнати очікування:

– Луїсе! Гей, Луїсе, біжи сюди! Тут таке жахіття!

Паніка в голосі Мастертона змусила його поквапитися. Він підскочив зі свого крісла, немов на підсвідомому рівні очікував на щось таке. З фойє пролунав дикий вереск, гострий і пронизливий, як брязкіт розбитого скла. Слідом – гучний ляпас і слова Чарлтон:

– Або заткайся, або геть звідси! Годі вже!

Луїс бігцем кинувся туди і спершу не бачив нічого, крім крові: там було дуже багато крові. Одна медсестра ридала. Інша, бліда як смерть, притисла кулаки до рота, розтягуючи кінчики вуст у жаску посмішку. Мастертон стояв навколішках, намагаючись притримувати голову хлопця, розпластаного на підлозі.

Стів глянув на Луїса; у широко розплющених очах – огида і переляк. Він намагався щось сказати, однак ані слова не злетіло з його вуст.

По той бік скляних дверей студентського лазарету збиралися люди. Вони будь-що намагалися зазирнути всередину, притискалися до шибки, аби ясніше бачити, що відбувається. У свідомості Луїса виник божевільно і разюче схожий образ: ранкова вітальня; йому всього шість років, і він разом з мамою, поки та не пішла на роботу, дивиться телевізор. Транслюють старе шоу «Сьогодні» з Дейвом Ґерровеєм[48]. Вони сиділи перед екраном і зачаровано дивилися на Дейва, Френка Блера і старого доброго Джея Фреда Маґса[49]. Луїс роззирнувся і побачив інших людей, які витріщались у вікна. Звісно, він не міг нічого зробити зі скляними дверима, однак…

– Закрийте штори! – гаркнув він до «карамельки», аж та скрикнула.

Медсестра послухалась не відразу, і Чарлтон ляснула її по дупі:

– Ану бігом, дівко!

Тепер «карамелька» заворушилась. За мить зелені штори вже закрили вікна. Чарлтон і Стів Мастертон інстинктивно стали між хлопцем на підлозі і дверима, намагаючись затулити огляд від роззяв.

– Принести ноші, докторе? – запитала Чарлтон.

– Несіть, якщо від них буде користь, – відповів Луїс і сів навпочіпки біля Мастертона. – Я ж іще навіть оглянути його не встиг.

– Ходи сюди, – покликала Чарлтон дівчину, яка притримувала штори.

Медсестра знову розтягнула губи у вимученій, жалюгідній посмішці. Вона дивилася на Чарлтон і стогнала:

– Ох…

– Так, саме «ох»… Ходи сюди! – вона дала дівчині добрячого стусана і змусила підійти. Від рвучкого поруху смугастий фартух злетів догори.

Луїс схилився над своїм першим пацієнтом з Університету Мену в Ороно.

Це був юнак років двадцяти. І Луїсу знадобилося не більше трьох секунд, щоб поставити йому діагноз – єдине, що тепер мало значення: хлопець помирав. Йому знесло півголови. Шия була зламана.

Ключиця стирчала з вивихнутого й набряклого правого плеча. З голови на килим повільно просочувалися кров і гнійна жовтава речовина. Луїс бачив його мозок, білясто-сірий і пульсуючий, крізь розтрощену частину черепа, немов дивився у розбиту шибку. Дірка сягала п’яти сантиметрів завширшки: якби юнак, подібно до Зевса[50], виношував у своєму черепі дитину, то зараз отвір розкрився достатньо широко, щоб народити її. Те, що він досі був живим, видавалося неможливим. Раптом у Луїсовій голові зринули слова Джада Крендала про смерть, яка кусала тебе за сраку. І слова матері: «Смерть є смерть». Раптом він відчув божевільну потребу розреготатися. І справді, смерть є смерть. Так і є, старий.

– Викличте «швидку»! – крикнув він Мастертону.

– Луїсе, «швидка»…

– О Боже! – ляснув себе по лобі Луїс і звернувся до Чарлтон: – Джоан, що ви робите в таких випадках? Викликаєте службу охорони чи телефонуєте в медичний центр Східного Мену?

Вигляд у Джоан був засмучений і схвильований – а таке можна було побачити надзвичайно рідко. Та її голос звучав спокійно:

– Докторе, я не знаю. За весь час моєї роботи нічого подібного в нашому лазареті не траплялося.

Крід намагався швидко придумати план дій:

– Викличте внутрішню поліцію кампусу. Немає часу чекати, коли медичний центр надішле свою «швидку». Хлопця можна відвезти в Бенгор на пожежній машині. У них хоча б є сирена і блималки. Займіться цим, Джоан!

Перш ніж вона пішла, Луїс побачив її сповнений глибокого жалю погляд і зрозумів його причину. Цей юнак – накачаний, засмаглий (мабуть, улітку працював на дорожніх роботах, фарбував будинки або ж давав уроки тенісу), вбраний лише в червоні спортивні шорти з білою окантовкою, – все одно помре, що б вони зараз не робили. Він би помер, навіть якби їхня машина «швидкої» із працюючим двигуном стояла поруч.

Неймовірно, що смертельно поранений досі рухався. Його очі – блакитні, з райдужкою, налитою кров’ю, – тремтіли. Вони байдуже витріщалися в простір перед собою, та нічого не бачили. Пацієнт хотів поворушити головою, однак Луїс спробував утримати його від цього, дбаючи про зламану шию. Черепно-мозкова травма не вимикала болю.

Дірка в голові. О Боже, ця дірка в його голові.

– Що з ним сталося? – запитав він у Стіва, повною мірою усвідомлюючи безглуздість та безцільність свого запитання – запитання пересічного свідка. Дико, але діра в голові пацієнта лише підтверджувала цей статус: він і справді був просто пересічним свідком. – Його привезла поліція?

– Якісь студенти принесли його, загорнутого в ковдру. Я не знаю, що там сталося.

Необхідно було придумати, що робити далі. Це також входило в його обов’язки.

– Проведіть їх через інші двері. Мені потрібно поговорити з ними, але я не хочу, щоб вони побачили ще більше.

Мастертон полегшено зітхнув: йому не доведеться більше тут бути, і відчинив двері, впустивши в кімнату уривки розмов – схвильованих, зацікавлених, збентежених. Також до Луїса долинало виття поліцейської сирени – прибула внутрішня охорона кампусу. Його хоч трохи, та відпустило.

У горлі смертельно пораненого щось забулькало: він намагався говорити. Луїс розчув склади, не більше: все було нечітким і розмитим. Луїс схилився до юнака:

– Усе буде гаразд, друже, ти одужаєш.

Тієї ж миті він подумав про Рейчел та Еллі, і від цього йому скрутило шлунок. Він притис руку до рота і ледве стримав блювоту.

– Кі-и-и… – прохрипів помираючий. – Геее….

Луїс озирнувся довкола і раптом збагнув, що лишився з нещасним сам на сам. Краєм вуха він чув, як Чарлтон репетувала «карамелькам», що жорсткі ноші зберігаються в коморі біля другої палати. Та Луїс сумнівався, що дівчата зараз взагалі могли відрізнити свою голову від дірки в дупі. А це ж був їхній перший робочий день! Входини до світу медицини виявилися пекельними. Там, де лежала розтрощена голова хлопця, зелений килим поступово ставав брудно-кривавим. Мозкова рідина, слава Богу, перестала хлюпати з рани.

– На кладвишчі домажніх тварин, – прохрипів юнак і… і осміхнувся. І той жаский осміх до болю нагадував істеричну посмішку «карамельки», яка тримала штори.

Луїс витріщився на нещасного й не повірив власним вухам: подумав, що у нього слухова галюцинація. «Помираючий просто видав якісь звуки, а моя підсвідомість сама стулила їх у слова, наклала почуте на мій індивідуальний досвід». От тільки насправді було зовсім інакше, і вже за мить Луїсові довелося це усвідомити. Заціпеніння й дикий жах охопили його. Тіло хлопця судомно корчилося, а руки й ноги химерно дригалися… Та Крід уперто відмовлявся вірити. Так, скривавлені губи юнака на підлозі рухалися в ритмі вимовлених складів. Тож якщо це і була галюцинація, то не лише слухова, а й візуальна.

– Що ти сказав? – прошепотів Луїс.

Слова, які злетіли з холодних вуст, були вбивчо чіткими, неначе їх вимовив балакучий папуга:

– То не справжнє кладовище, – очі хлопця були незрячими, порожніми, налитими кров’ю, а рот скривила сардонічна посмішка.

Жах пронизав Луїса, стискаючи в крижаних лапах його гаряче серце. Здавалося, воно дедалі зменшується, падає в п’яти і вислизає геть, подалі від цієї мертвої скривавленої і – найгірше! – балакучої голови на підлозі кімнати очікування. Луїс не мав глибоких релігійних переконань, та й схильності до окультизму також не спостерігалося. Тож він був зовсім не готовим до цього… чим би воно не було.

Долаючи непереборне бажання кинутися світ за очі, він змусив себе ще ближче нахилитися до пораненого.

– Що ти сказав? – удруге запитав Луїс.

Знову осміх. Це вже погано.

– Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, – прошепотів помираючий. – Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того.

«Луїс, – гупнуло в голові, і опісля він уже не міг нічого зрозуміти. – О Боже, він назвав мене на ім’я!»

– Хто ти? – запитав Луїс тонким тремтячим голосом. – Хто ти?

– Індіанець приніс мою рибу…

– Звідки ти знаєш моє…

– Слухай уважно…

– Ти…

– Кі-и-и… – протяжно мовив юнак, і Луїсові здалося, що смертю і розпадом війнуло від його дихання, внутрішніх кровотеч і збитого ритму серця.

– Що? – лікаря вже трусило від божевільного напруження.

– Геееее…

Юнак у червоних спортивних шортах забився в корчах. І раптом він заціпенів: здавалося, кожен його м’яз скам’янів. Його очі на мить втратили свій сліпий вираз і зазирнули в очі Луїсу. Зненацька м’язи потерпілого розслабилися: відбулася дефекація. Кімнату виповнив огидний сморід. Луїс вірив, що хлопець заговорить знову, він мав заговорити. Однак очі пораненого знову набули того відстороненого виразу… і почали скляніти.

Луїс осів, розуміючи краєм свідомості, що весь одяг прилип до тіла. Він стікав потом. Темрява підступала, застячи туманом очі, а світ навколо почало розхитувати в різні боки. Усвідомлюючи, що відбувається, він відвернувся од трупа, поклав голову на коліна і з такою силою притиснув великий і вказівний пальці лівої руки до ясен, що пішла кров.

І вже наступної миті світ почав прояснюватися.

13

Потім кімнату заповнили люди. Здавалося, що всі вони були акторами, які просто з’юрмилися за лаштунками, чекаючи на свій вихід. Це ще більше дезорієнтувало Луїса, робило все ще нереальнішим. Сильне затьмарення свідомості, про яке він часто читав на заняттях психології, але з яким ніколи не стикався сам, страшенно лякало його. Так почуваються люди, припускав він, одразу після того, як хтось підкине їм у напій ЛСД.

Схоже, цю п’єсу розігрують тільки заради мого бенефісу. Спершу кімната дуже вчасно спорожніла, тож вмираюча Сибілла змогла виголосити кілька туманних пророцтв для мене. Для мене одного. А тільки-но вона покинула цей світ, усі миттю повернулися.

Медсестри-практикантки у карамельних фартухах незграбно затягли в кабінет жорсткі ноші, призначені для людей з пошкодженими шиями та спинами. Джоан Чарлтон, зайшовши слідом за ними, повідомила, що поліція кампусу вже їде. Юнака збила машина під час ранкової пробіжки. Луїс подумав про бігунів, що вранці трюхикали кудись перед його машиною, і в нього скрутило кишки.

Поруч із Чарлтон з’явився Стів Мастертон з двома охоронцями кампусу.

– Луїсе, люди, які принесли Паскоу, зараз у… – він спинився і швидко спитав: – Луїсе, з тобою все гаразд?

– Усе в нормі, – відказав той і підвівся. Слабкість раптом наринула на нього і майже одразу зникла. Він захитався. – Його прізвище Паскоу?

– Якщо вірити тій дівчині, з якою він біг, його звуть Віктор Паскоу, – повідомив один із охоронців.

Луїс глянув на годинник і подумки відняв дві хвилини. З кімнати, куди Мастертон відвів тих, хто приніс Паскоу, долинали дівчачі схлипування.

«Ласкаво просимо назад до школи, юна леді. Приємного вам вересня».

– Містер Паскоу помер о 10:09 ранку, – виголосив лікар.

Один із охоронців притис тильний бік долоні до рота.

Мастертон знову перепитав:

– Луїсе, з тобою справді все гаразд? На тобі лиця нема.

Луїс уже збирався відповісти, як раптом одна з «карамельок» упустила ноші зі свого боку і вибігла, попередньо заблювавши власну форму. Задзвонив телефон. Дівчина, яка досі лише схлипувала, тепер почала викрикувати ім’я покійника: «Вік! Вік! Вік!» – голосніше і голосніше.

Бедлам і розлад.

Один з копів спитав Чарлтон, чи можуть вони взяти ковдру, щоб накрити труп. Та почала розповідати, що не має повноважень на подібні дії, і Луїс дозволив їй це зробити, обравши своїм девізом слова Моріса Сендака[51]: «Нехай буде дикий шабаш!»

Гниленький смішок знову виник у горлі, і лише дивом Луїсові вдалося не розреготатись.

Паскоу справді сказав «Кладвишче домажніх тварин»? Цей Паскоу справді звертався до нього на ім’я? Усе це були запитання, які виводили його з себе; запитання, які не мали відповіді. Але його розум уже гарячково монтував «правильну» картинку світу – постійно міняв події, все розладнував, перетворював. Ну звісно, то було щось іще (хіба ж Паскоу говорив хоч слово?). Шокований і вражений, Луїс просто хибно інтерпретував почуте. Скоріше за все, Паскоу тільки змучено хапав ротом повітря.

Луїс шукав себе; ту частину себе, завдяки якій він, обійшовши п’ятдесятьох трьох претендентів, таки отримав цю посаду. Досі не прозвучало жодного наказу, ніхто навіть не поворушився; кабінет був повен зайвого люду.

– Стіве, дай дівчині заспокійливе, – сказав він, і від самого вимовляння цих слів йому покращало. Він був наче капітан космічного корабля, який наказав мчати геть від небезпечної комети. Такою кометою, звісно, була та ірраціональна мить, коли Паскоу заговорив. Луїса наймали керувати, і він сумлінно виконуватиме свої обов’язки.

– Джоан, дайте копам ковдру.

– Докторе, ми ще не інвентаризували…

– Просто дайте її їм. Потім огляньте ту «карамельку», – він вказав на дівчину, яка досі тримала свій бік нош. Вона з якимось гіпнотичним зачудуванням вирячилася на тіло Паскоу.

– Агов, «карамелько»! – жорстко мовив Луїс, і погляд її врешті відірвався від трупа.

– Щ-ш-ш-ш…

– Як звуть ту, іншу дівчину?