Текст книги "Кладовище домашніх тварин"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

«Як би тобі не хотілося, не йди туди, лікарю. Кордон має лишатися непорушним».

Але тепер, цієї ночі, здавалося, що те застереження – чи що то було – пролунало багато років, а не місяців тому. Луїс почувався доволі бадьоро і був готовий зіткнутися з чим завгодно, навіть із чимось надприродним. Його переповнювало здивування. На думку спало, що все дуже нагадує сон.

Джад повернувся, його каптур тонув у білизні, і на секунду Луїсові здалося, що перед ним стоїть Паскоу і варто світлу трохи змінитися, як нізвідки проступить обрамлений хутром череп. Він сміятиметься і бурмотітиме щось нерозбірливе – знову страх холодною водою вилився на Луїса.

– Джаде, – покликав він. – Ми не зможемо через це перелізти. Ми поламаємо ноги, а потім замерзнемо на смерть, намагаючись доповзти додому.

– Просто іди за мною, – пролунала відповідь. – Іди за мною і не дивися вниз. Я знаю дорогу, але її треба пройти швидко і впевнено.

Луїс почав думати, що, можливо, це сон; можливо, він так і не прокинувся після святкового обіду. Якби я дійсно був при тямі, то точно б не поліз на цей бурелом, як і не стрибав би з парашутом, добряче напившись. Та зараз я збираюся зробити саме це. Справді збираюся. Отже, я, напевно, сплю. Правда ж?

Джад плавно повернув ліворуч від центру бурелому. Промені ліхтарика падали на безладно скинуті (кістки) дерева та старі колоди. Коло світла зменшувалось і трохи яскравішало, поки вони наближалися до бурелому. Без найменшої паузи, без найменшого огляду території, щоб упевнитися, що ти там, де маєш бути, Джад просто поліз угору. Він не дряпався на вершину, обережно, вивіряючи кожен свій крок, як це роблять альпіністи при сходженні на гору чи піщаний пагорб. Ні, він наче йшов сходами, поводився як людина, що точно знала, яким буде її наступний крок. Луїс ішов за ним. Він не дивився вниз, не шукав опори під ногами. Так було через дивну, але абсолютну певність, що бурелом не зашкодить йому, якщо він сам того не дозволить. Звісно, в цьому щось було від дурної певності бухого водія, який сідає за кермо, свято переконаний, що уникне аварії тільки тому, що носить медальйон Святого Христофора[84].

Але це працювало!

Не чути було револьверних пострілів зламаних гілок, не було падінь у глибокі ями, всіяні гострим, вибіленим погодою суччям, яке готове роздерти тебе і скалічити. Його взуття (Мокасини «Хаш Паппі» – найкращий вибір для лазіння по буреломах) жодного разу не ковзнуло на старому моху, що вкривав дерева. Луїс не захитався. Вітер дико завивав між смерек навколо нього. Він побачив Джада, що постояв на вершині бурелому й почав спускатися, поступово зникаючи з поля зору: гомілки, стегна, талія. Промінь безладно ковзав по гілках по той бік кордону. Так ось що воно таке. Чому ні? Кордон.

Луїс дістався до вершини і спинився перевести подих. Його права нога стояла на старій поваленій гілці, що лежала під кутом тридцять п’ять градусів. Лівою ногою він стояв на чомусь м’якому – можливо, на килимі зі смерекових галузок. Він не поглянув униз, лише переклав важкий пакет з тілом Черча з лівої руки в праву. Чоловік підставив обличчя вітру, відчуваючи, як той безкінечним потоком проноситься крізь нього, куйовдить волосся. Повітря було холодним, чистим, незмінним.

Розважно, наче був на простій прогулянці, Луїс почав спускатися. Одна з гілок, завтовшки з руку качка, гучно затріщала в нього під ногою, проте він навіть не звернув на це уваги. Нога ковзнула вниз і стала на стовбур міцного дерева чотирма футами нижче. Луїс важко захитався. І подумав, що тепер чудово розуміє, як командири рот під час Першої світової війни могли вилазити з траншей і під шквальним вогнем ворога іти в атаку, насвистуючи «Довгий шлях до Тіпперарі»[85]. Це було божевілля, але кожне божевілля ховає в собі крихту непомірних веселощів.

Крід спускався, стежачи за світлим колом Джадового ліхтарика. Старий стояв і чекав на нього. Коли Луїс зістрибнув на землю, його охопила радість; вона спалахнула, наче вогонь у жаринах пригаслого вже багаття.

– Ми це зробили! – закричав він, кинув лопату на землю і поплескав старого по плечу. Він згадав, як у дитинстві вилазив на верхівку яблуні, де вітер розгойдував гілки, наче щогли корабля. Він не відчував себе таким молодим і, головне, живим років двадцять, а то і більше. – Джаде, ми перелізли!

– А ми що, не годні були то зробити?

Луїс розтулив рота, аби щось відповісти (Та ми бісові щасливчики! Ми ж могли там повбиватися!), але вирішив промовчати. У нього не виникало жодних сумнівів з тієї миті, коли Джад поліз на бурелом. Так само він не сумнівався в успішному поверненні додому.

– Сумнівався.

– Ходімо. Нам ще треба пройти трохи. Милі три, не більше.

І вони пішли. Стежка продовжувалася і тут. Подекуди вона здавалася дуже широкою: хоч ліхтар і світив тьмяно, все одно виникало відчуття широкого простору, було враження, що дерева зараз розступляться. Кілька разів Луїс задирав голову і бачив, як крізь темні крони дерев світили зорі. Хтось перейшов їм дорогу, і світло ліхтарика блиснуло в зелених очах. Було – й нема.

Потім дорога звернула в підлісок, і Луїсу здалося, що чиїсь жорсткі пальці шкрябають його куртку. Він постійно перекладав мішок і лопату з руки в руку, але біль у плечах тепер не минав. Чоловік відчував ритм ходьби й був ним ледь не загіпнотизований. Це місце мало силу. Так, він відчував це. Йому пригадалося, як у старших класах він зі своєю дівчиною та іншою парою вирішив поїхати на природу. Вони забрели до чорта на роги, і закінчилося все на розбитому, багнистому тупику, десь біля електростанції. Вони побули там недовго, а потім дівчина Луїса заявила, що хоче додому чи хоча б перебратися кудись іще, бо всі її зуби (більшість пломбовані) дуже боліли. Луїс радий був залишитися сам-один. Повітря навколо станції бадьорило, наповнювало тривогою. Тут було те саме, тільки сильніше. Сильніше, і навіть іще приємніше. Це було…

Джад спинився біля підніжжя довгого схилу. Від несподіванки Луїс врізався йому в спину.

Старий повернувся до нього.

– Ми майже прийшли, – повільно сказав Джад. – Далі, як і на буреломі, треба йти швидко і спокійно. Просто йди за мною і не дивися вниз. Ти відчув, що ми спускалися?

– Так.

– Цю місцину мікмаки прозивали колись Болотом маленького бога. Торговці хутром називали її Трясовиною мерця. Більшість із них ніколи не поверталися звідси.

– Сипучі піски?

– О так! Саме вони! Коли льодовик сходив, то лишив по собі багато кварцового піску. Ми завжди так і називали його – кварцовим, хоча, мо’, є й кращі назви.

Джад поглянув на нього, і на мить Луїсові здалося, що він помітив в очах старого щось лиховісне.

Потім старигань опустив ліхтарик, і відблиск у його очах зник.

– Тут трапляються дивні речі, Луїсе. Повітря важчає… воно ніби наелектризоване.

Луїс витріщився кудись.

– Щось сталося?

– Усе гаразд, – Луїс знову подумав про ту нічну дорогу біля станції.

– Ти можеш побачити вогні Святого Ельма – моряки їх іще називають чортовими каганцями. Вони часом набувають дивних форм, але то нічого. Якщо ти щось таке запримітиш і воно тебе турбуватиме, просто відвернися. Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно…

– Гагари? – недовірливо перепитав Луїс. – У цю пору року?

– О, так, – відповів Джад, і слова заледве можна було розібрати, таким тихим був його голос.

Луїсові раптом дуже захотілося знову побачити обличчя старого. Воно було схоже…

– Джаде, куди ми йдемо? Що ми, в біса, робимо в цій безликій глушині?

– Я скажу тобі, коли ми дійдемо. Гляди за куп’ям.

Вони пішли далі, обережно переступаючи з однієї купини на іншу. Луїс на них навіть не дивився. Ноги ніби самі знали, куди ступати. Він оступився тільки раз – ліва нога провалилася під тонку кригу в холодну стоячу воду. Він миттю витяг її і поспішив за проблисками Джадового промінця. Той плив під деревами, навіваючи Луїсу спогади про піратські історії, які він дуже любив у дитинстві. У холодному світлі місяця лиходії закопують скриню з золотими дублонами, і, звісно, одного з них кинуть у яму з кулею в серці, оскільки пірати вірять (чи, коли хочете, автор цих дешевих історійок похмуро припускає), що привид побратима якнайкраще оборонятиме їхній скарб.

Тільки ми йдемо ховати не скарб, а всього-на-всього кастрованого кота моєї дочки.

Луїс відчував, як у ньому підіймається дикий регіт, але він його притлумив.

Він не чув жодних звуків, «схожих на голоси». І не бачив вогнів Святого Ельма. Але, попереходивши якийсь час по купинах, він опустив голову і побачив, що його стопи, литки, коліна та стегна тонуть у цілковито білому, гладкому, непроглядному тумані. Здавалося, що пливеш крізь найсвітліший у світі сніг.

Повітря також здавалося світлішим, і Луїс міг заприсягтися, що потепліло. Він бачив, як попереду йшов Джад. Тупий кінець кайла дід закинув собі на плече, і це ще більше підсилило враження, буцімто вони йдуть закопувати скарби.

Відчуття божевільної радості нікуди не зникало, але Луїс раптом захвилювався, що Рейчел, можливо, саме зараз намагається до нього дозвонитится; що, як там, удома, телефон дзвонить, і дзвонить, і дзвонить, і дзвонить зі своїм огидно-раціональним прозаїчним деренчанням; що, як…

Він знову мало не налетів на Джада. Старий зупинився посеред дороги. Голова в нього була схилена на один бік. Рот зморщився, напружився.

– Джаде! Що тра…

– Тссс…

Луїс затих, уважно роззираючись. Тут туман стоншився, але все ще не було видно власних ніг. Раптом він почув тріщання гілок і шурхіт між дерев. Там щось рухалося. Щось велике.

Він відкрив рота, щоб спитати Джада, чи то, бува, не лось (хоча насправді він подумав про ведмедя), але знову вирішив помовчати. Звуки ваблять, казав Джад. Луїс також схилив набік голову, мимоволі копіюючи рухи Джада, і прислухався. Звуки то наближались, то віддалялись; вони майже торкалися чужинців.

Луїс відчував, як піт з лоба потік йому на обвітрені щоки. Він вкотре переклав лопату і пакет з Черчем з руки в руку. Долоні також змокріли, і зелений пакет, ставши ковзким, ледь не вислизнув з пальців. Тепер здавалося, що істота між дерев так близько, що Луїс був готовий будь-якої миті побачити розмиту тінь, яка б здіймалася на двох ногах, можливо, затуляючи зорі своїм неосяжно великим, кошлатим тілом..

Він більше й не думав про ведмедя.

Тепер він і не знав, про що думати.

За мить воно пішло і зникло в лісах.

Слова «Що це було?» вже майже крутилися у нього на язику.

Потім з пітьми долинув різкий, маніакальний сміх. Істерично циклічний, він то гучнішав, то зникав, пронизуючи все навколо холодом. Луїсові здавалося, що від холоду в нього скрижаніли всі суглоби; що він раптом суттєво поважчав, поважчав настільки, що тільки-но він спробує бігти, як одразу ж потоне навік у цьому холодному болоті.

Сміх усе наростав, розсипаючись навкруги моторошним тріскотом – так тріщить кам’яна брила, яка от-от відірветься від скелястого ложа; і, уподібнившись вереску, цей сміх раптом обернувся гортанним гиготінням навпіл з риданнями, щоб потім стихнути зовсім.

Десь дзюрчала вода, і було враження, що небом тече ріка; завивав вітер. Щодо решти, то Болото маленького бога повністю занурилося в тишу.

Луїс боязко роззирнувся навкруги. По тілу нижче пояса повстали сироти. Так, «повстали» – правильне слово; його плоть ворушилася ніби сама по собі. У роті повністю пересохло. Слюна вся зникла. Але відчуття абсолютної радості чомусь не минало.

– Заради Бога, що тут відбувається? – хрипло спитав він Джада.

Старий повернувся до нього, і в тьмяному світлі Луїсові здалося, що старому цілих сто двадцять років. У його очах не лишилося нічого від тих бісиків. Обличчя було спотворене жахом, та говорив він спокійно і твердо:

– Це просто птах. Ходімо, ми вже майже на місці.

І вони рушили далі. Твань знову перейшла у земну твердь. На якусь мить Луїс відчув себе на відкритому просторі, хоча у тьмяному світлі згаслого дня він ледве міг роздивитися спину Джада за три фути перед собою. Під ногами тріщала скута інеєм трава. Вона розбивалася, наче скло, від кожного кроку. Потім вони знову забрели в гущавину. Повітря сповнилося запаху смоли та хвої. Час від часу Луїса дряпала якась гілляка.

Крід втратив відчуття часу і простору. Вони пройшли ще трохи, і Джад зупинився.

– Тут сходинки, – мовив старий. – Вибиті в скелі. Сорок дві чи сорок чотири, вже не пам’ятаю. Просто йди за мною. Виліземо на вершину – і ми на місці.

Джад поліз угору, і Луїс рушив за ним.

Сходинки були досить широкими, однак від того, що земля тікала з-під ніг, ставало моторошно. То там, то тут Луїс оступався, і черевик ковзав у порожнечу.

Дванадцять… Тринадцять… Чотирнадцять.

Вітер дужчав, і холодні повітряні струмені били його в обличчя. «Ми вже піднялися над лісом?» – подумки цікавився він. Луїс задер голову і побачив у вишині мільярди зірок, які холодним блиском осявали темряву. Ще ніколи в житті Луїс не почувався таким маленьким, упослідженим і незначним. Вічне питання пронизувало його свідомість: «Чи є там щось розумне?» Та цього разу воно викликало не цікавість, а незрозумілу огиду. Неначе він хотів дізнатися, чи приємно з’їсти жменю жуків.

Двадцять шість… Двадцять сім… Двадцять вісім.

Хто витесав ці сходи? Індіанці? Мікмаки? Якими зубилами орудували вони для цього? Треба буде запитати в Джада. Слово «зубило» змусило його подумати про «зуби», і він згадав про дивну тварюку, яка переслідувала їх у лісах. Одна нога оступилася, і йому довелося терміново хапатися за інший бік скелі, щоб не впасти. Стіна видавалася старою, щербатою і зморшкуватою. Неначе стара облізла шкіра.

– З тобою все гаразд, Луїсе?

– Я в порядку, – відповів він, хоча м’язи пекельно боліли, а спина прогиналася під вагою Черча в пакеті.

– Сорок п’ять, – порахував Джад. – Я вже й забув. Не був тут з дванадцяти років. І не думаю, що коли-небудь знов прийду. Тут… Піднімайся, і все сам роздивишся.

Він простягнув Луїсові руку і допоміг видертися на останню сходинку.

– Ось ми й прийшли, – мовив Джад.

Луїс роззирнувся. Зоряне світло було тьмяним, але його вистачало, аби все оглянути. Вони стояли на скелястому плато, посеред якого чорним язиком простяглася тонка смужка землі. Кинувши оком в інший бік, він побачив верхівки ялин, повз які вони йшли до сходів. Вочевидь, вони видерлися на якусь дивну месу[86] з абсолютно плоскою верхівкою – специфічна геологічна аномалія, яка куди природніше виглядала б в Аризоні або в Нью-Мексико. Оскільки на вершині цієї меси – пагорба, усіченої скелі чи що воно таке було – не росли дерева, сніг тут розтанув. Обернувшись до Джада, Луїс побачив суху траву, що коливалася на крижаному вітрі.

Удалині виднілися дерева. Геометрична рівність цього плато була такою ідеальною, що видавалася майже неправдоподібною на тлі положистих пейзажів Нової Англії. «Індіанці з зубилами», – раптом спливло у його свідомості.

– Ходімо, – сказав Джад, і вони пройшли двадцять п’ять ярдів у напрямку дерев. Пориви вітру були тут дуже сильними, але дихалося легко. У тіні дерев Луїс побачив неясні силуети, а самі дерева видавалися свідками допотопних часів. Від цього місця віяло порожнечею, однак ця порожнеча була живою, пульсуючою.

Темні силуети виявилися купками каміння.

– Мікмаки стесали вершину цього пагорба, – пояснив Джад. – Ніхто не знає як. Як і ніхто не знає, як майя будували свої піраміди. Навіть самі мікмаки забули про це.

– Але навіщо? Навіщо вони це зробили?

– Тут було їхнє кладовище. Я привів тебе сюди. Щоб ти поховав тут кота Еллі. Ти ж знаєш, індіанці не бачили різниці: вони ховали тварин біля їхніх господарів.

Це нагадало Луїсові про єгиптян, які чинили ще краще: вбивали тварин, які належали правителям, аби душі домашніх улюбленців могли гуляти потойбіччям з душами своїх господарів. Він читав, що якось, коли померла дочка фараона, разом з нею поховали десять тисяч свійських тварин – серед них було близько шестисот свиней і двох тисяч курей. Перш ніж поросятам перерізали горлянки, їх вимастили трояндовою олією – улюбленим парфумом дівчини.

І єгиптяни також будували піраміди. Ніхто не знає, навіщо майя зводили свої піраміди – для навігації чи орієнтації в часі, як Стоунхендж, та всі до біса добре знають призначення єгипетських пірамід. То визначні пам’ятники смерті, найбільші у світі могильники. «ТУТ ЛЕЖИТЬ РАМЗЕС ІІ. ВІН БУВ СЛУХНЯНЕМ», – подумалося Луїсові, і він зайшовся диким гиготінням.

Джад дивився на нього, вочевидь, нітрохи не дивуючись.

– Іди й поховай сву’ тварину, – звелів він. – А я поки курну. Я б допоміг, та ти маш це сам зробити. Кожен ховає своїх. Тільки так це працює.

– Джаде, до чого це все? Чому ви привели мене саме сюди?

– Бо ти зберіг Нормі життя, – відповів старий. І хоч говорив він абсолютно щиро, Луїсові чомусь здалося, що він йому бреше чи бреше сам собі й переповідає цю брехню Луїсові. Він пам’ятав той погляд у Джадових очах.

Та зараз це не мало жодного значення, як і вітер, що омивав його холодною рікою і куйовдив волосся.

Джад сів, обпершись спиною об дерево, і запалив «Честерфілд».

– Мо’, перепочинеш, перш ніж братися?

– Ні, я в порядку, – запевнив Луїс. Йому хотілося поставити багато запитань, та якоїсь миті він збагнув, що це не важить. Щось тут було не так, і в той же час усе видавалося правильним. Що ж, досить… На сьогодні. – Та чи зможу я викопати тут могилу? Шар землі наче занадто тонкий.

Луїс показав туди, де скелясте дно випиналося з-під землі на початку сходів.

Джад повільно кивнув.

– Еге, – мовив він. – Земля тут і справді тонка. Але якщо вона достатньо глибока, щоб на ній могла рости трава, то її точно вистачить на поховання, Луїсе. Тут довго-довго ховали людей. Та це буде нелегко.

Земля була твердою і кам’янистою. Дуже швидко Луїс зрозумів, що для того, аби викопати достатню для Черча яму, йому знадобиться кайло. Тож він по черзі змінював інструменти: спершу розбивав кайлом каміння, а потім лопатою розширював яму. Руки боліли, стало гаряче. Звідкись у ньому виникла гостра потреба вирити цю яму на совість. Він почав мугикати собі під ніс. Так бувало, коли він накладав шви. Часом кайло натрапляло на такі міцні камінці, що аж викрешувалися іскри. Тоді дерев’яне руків’я починало вібрувати в руках. Луїс відчував, як на долонях натираються мозолі, та не зважав на це, хоча, як і всі лікарі, ретельно дбав про свої руки. А навколо нього вітер і далі виводив свою монотонну пісню.

Раптом крізь завивання вітрюгана Луїс почув, як тихо падає каміння. Він підняв голову і побачив Джада, який вибирав камінці побільше і складав їх у купу.

– Для кургану, – пояснив він, перехопивши погляд Луїса.

– А, – кинув чоловік і продовжив роботу.

Він викопав могилу приблизно два фути завширшки і три завдовжки – «грьобану могилу для грьобаного кота», – подумалось йому. Коли вона сягла тридцяти дюймів у глибину, а кайло викрешувало іскри ледь не при кожному ударі, він відклав інструменти і запитав у Джада, чи цього достатньо.

Джад кинув швидкий погляд на яму і промовив:

– Як на мене, годиться. Та, по правді, важить лиш твоя думка.

– А тепер ви розкажете мені, для чого це все?

Джад осміхнувся:

– За оповідков індіанців, це місце має магічнов силу. Вважалося, що весь ліс, від боліт на сході й аж до півночі, – чарівний. Мікмаки склали це кладовище і ховали тут своїх мертвих, подалі від чужих очей. Іншим племенам було сюди не вільно – Тенебскоти балакали, що тут достобіса привидів. А опісля й мисливці за хутром тако саме плели. Гадаю, вони лиж виділи вогники на цьому Болоті маленького бога, от і мислили на привидів.

Джад посміхнувся, та Луїс подумав: «У вас же зараз зовсім інше на думці».

– А по тому навіть самі мікмаки перестали сюди навідуватись. Один із них казав, що бачив тут духа Вендіго і земля стала лихою, болотистою. Вони навіть шамана великого гукали… Так мні сказували, яко я був молодим і зеленим. Та повідав мені про се старий питун Стенні Б. – як ми всі кликали Стенлі Бучара, – а він із тих людей, що навіть коли сам не бачив чогось, то обов’язково доторочить.

Луїс, який знав про Вендіго лише те, що це один з лихих духів північноамериканських індіанців, запитав:

– Ви також вважаєте, що земля тут зіпсована?

Губи Джада злегка вигнулися в посмішці.

– Я певен, що це місце згубне. Ба, аж ніяк не для хатніх тварин, як ото коти, собаки чи хомки. Так що ховай свою тварину, Луїсе.

Луїс поклав пакет для сміття в яму і повільно взявся закидати тіло кота землею. Тепер він змерз і почувався дуже втомленим. Шурхіт землі об пластиковий пакет засмучував його. І хоч він ще не шкодував, що прийшов сюди, почуття радісного збудження минуло, і Луїсові дуже хотілося, аби його нічна пригода швидше завершилася. Його чекала довга дорога додому.

Шурхіт почав стихати, а потім і зовсім припинився. Тепер чулись тільки удари землі об землю. Він засипав могилу («Ґрунту недостатньо», – подумав Луїс. Його дядько Карл, гробар, років з тисячу тому розповідав, що землі для засипання могили чомусь завжди бракує) і повернувся до Джада.

– А оце для кургану, – сказав Джад.

– Послухайте, Джаде, я вже втомився і…

– Це ж кіт Еллі, – у м’якому голосі старого вчувалася залізна рішучість. – Вона б хотіла, щоб ти все зробив ловко.

– Сподіваюся на це, – зітхнув Луїс.

Ще хвилин з десять вони викладали брили, які приніс Джад, одну на одну. Коли роботу було завершено, над Черчевою могилою височів кам’яний конус, і в Луїсі ворухнулася маленька, втомлена втіха. Чомусь цей курган виглядав дуже гармонійно і правильно, здіймаючись до зірок тут, поруч із іншими. Він гадав, що Еллі цього ніколи не побачить, – від думки про те, щоб привести її сюди, через болота і сипучі піски, Рейчел миттєво посивіє, – та він сам побував тут, і це добре.

– Більшість із них розсипались, – зауважив він Джадові, підводячись і відчищаючи бруд з колін. Тепер він бачив усе куди чіткіше, тож міг розгледіти багато розкиданих каменів. Та Джад наполіг, щоб курган він зводив лише з тих каменів, які були викопані власноруч.

– Еге, казав же тобі: місце старе.

– Ми вже закінчили?

– Еге, – Джад поплескав Луїса по плечу. – Ти правильно зробив, Луїсе. Я знав, що ти зможеш. А тепера ходім додому.

– Джаде, – знову почав був він, та дід лише підняв кайло й рушив до сходів. Луїсові нічого не лишалося, як підняти лопату, набрати в груди побільше повітря й піти слідом за ним. Він озирнувся, та могила кота його дочки, Вінстона Черчилля, вже розтанула в сутінках, тож роздивитися щось було неможливо.

«Ми наче поставили фільм на зворотнє перемотування», – втомлено подумав Луїс, коли вони вийшли з лісів на моріжок біля його будинку. Скільки часу минуло, він не знав: ще вдень він зняв свого годинника, коли ліг подрімати. Той, мабуть, досі лежить на підвіконні біля ліжка. Луїс був розбитим, змученим і виснаженим. Такого відчуття в нього не було, мабуть, відтоді, як він у старших класах працював сміттярем, шістнадцять-сімнадцять років тому.

Вони повернулися назад тим самим шляхом, але Луїс дуже мало чого запам’ятав про дорогу. Лиш те, що оступився на буреломі, – абсурдно, але йому чогось пригадався Пітер Пен[87]: «О Боже, я розгубив свої щасливі думки, тому й падаю тепер!» – але тут його підхопила міцна Джадова рука, і вже за пару хвилин вони йшли повз місце останнього притулку Кота Полі, Тріксі і Нашої Кролиці Марти – туди, де він бував не лише з Джадом, а й з усією родиною.

А ще це був той шлях, яким він ходив з Віктором Паскоу. От тільки спогади про це дивним чином вивітрилися з пам’яті. Йому раптом спало на думку, що їхня пригода дуже небезпечна, і не так, як детективи Вілкі Колінза, а по-справжньому. І те, що він у стані сновиди натер собі мозолі на долонях, було найменшою з усіх проблем. Він же міг вбитися на буреломі. Вони обидва могли. Було дуже складно поєднати це все з тим фактом, що вони, по правді, були абсолютно тверезими. Тож він вирішив списати своє виснаження й дивну поведінку на збентеження від втрати домашнього улюбленця.

А тепер вони опинились тут, знову вдома.

Вони повернулися. Мовчки пройшли путівцем назад і зупинилися на дорозі, котра вела до Луїсового дому. Вітер гудів і завивав. Так само мовчки Луїс віддав Джадові його кайло.

– Я краще піду навпрошки, – сказав Джад. – Лелла Біссон або Паркс проводитимуть Норму додому, і вона си подивує, де це, в біса, мене носе.

– Ви знаєте, котра година? – запитав Луїс. Він здивувався, що Норма досі не вдома. Йому здавалося, що вже далеко за північ.

– Еге ж, – відповів Джад. – Я завше маю з собов годинник. – Він витягнув з кишені штанів годинника і відкрив кришку. – Зараз тридцять хвилин по восьмій, – мовив він і закрив кришку.

– Тридцять по восьмій? – тупо перепитав Луїс. – Всього?

– А ти гадав, зараз пізніше?

– Так, набагато пізніше.

– До зустрічі завтра, Луїсе, – кинув Джад і рушив додому.

– Джаде, що ми зробили сьогодні?

– Ну, ми поховали кота твоєї доні.

– І більше нічого?

– І ніц нічого, – запевнив Джад. – Ти хороша людина, Луїсе, та маєш надмір питань. Часом люди просто повинні робити те, що їм здається правильним. Я маю на увазі, що підказує їм серце. А коли вони щось роблять і все ще не знають, чи добре вчинили, коли у їхніх головах виникає надто багато запитань, то вони си вважають, що припустилися помилки. Ймеш, про що я?

– Так, – зітхнув Луїс. Йому навіть здалося, що старий вміє читати думки. Вони разом перейшли через поля в напрямку будинків.

– Те, що не спадає їм на думку, але є гранично важливим, це те, що відповіді потрібно шукати в серці, а не в мозку, довіряти своїм почуттям, – мовив Джад і підійшов впритул до Луїса: – А як ти си міркуєш, Луїсе?

– Гадаю, – повільно відповів Луїс, – що ви маєте рацію.

– А про теє, що криється в людськім серці, тяжко мовити, направду ж?

– Ага…

– Так, – коротко мовив Джад, і Луїсові лишалося тільки мовчки погодитися. І знову старий заговорив тим м’яким, але невблаганним тоном, від якого в Луїса мурашки бігли по шкірі: – Бо се таємниця. Кажуть, що жінки си ладні берігти таємниці. І так воно і є, та жодна жона на світі не може си сказати, що вона взнала глибини чоловічого серця. Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, – як ота земля на кладовищі мікмаків, де скелі рвуться з-під ґрунту. Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того.

– Джаде…

– Жодних питань, Луїсе. Прийми зроблене і слухай си свого серця.

– Але…

– Але ніц. Просто прийми зроблене і слухай си свого серця. Ми вчинили правильну річ сьогодні… Я молю Бога, щоб вона направду вийшла до ладу. Та в іншій ситуації вона може си стати помилкою – фатальною помилкою.

– Однак можна хоча б одне запитання?

– Гаразд, ти скажи – і ми подивимося.

– Звідки ви дізнались про те місце? – це питання давно крутилося в голові у Луїса. Він навіть почав підозрювати, що Джад якось пов’язаний з мікмаками – хоча й був зовсім на них не схожим. Він виглядав так, наче його предки були стовідсотковими англосаксами.

– Та від Стенні Б., – здивовано відповів Джад.

– Він просто вам розповів?

– Ні, – заперечив Джад. – Се не те місце, про яке просто розповідають. Я поховав там свого пса Спота, як мав десять років. Він ганяв кроленята, вскочив у якийсь жмуткавий іржавий дріт. Він вранивси, рани си загноїли, і він вмер.

Щось тут було не так. Щось не збігалося з тим, про що Джад розповідав раніше, та Луїс був надто втомленим, аби займатися вишукуванням невідповідностей. Дід більше нічого не сказав. Лише дивився на Луїса своїми загадковими очима.

– Добраніч, Джаде, – побажав Луїс.

– Добраніч.

Старий перейшов через дорогу, тримаючи кайло та лопату.

– Дякую! – гукнув до нього Луїс.

Та Джад не озирався. Лишень підняв руку на знак того, що почув сказане.

Коли Луїс зайшов у будинок, раптом задзвонив телефон.

Луїс біг, долаючи біль у спині та ногах, який усе дужчав. Та поки він таки дістався до теплої кухні, дзвінок пролунав уже шість чи сім разів. І припинився, щойно Луїс доторкнувся до слухавки. Він все ж таки підняв її і сказав «Алло», та у відповідь почув тільки тишу.

«Мабуть, то була Рейчел, – подумав він. – Я передзвоню їй».

Раптом йому здалося, що набирати номер – то надто багато мороки. А ще ж доведеться робити реверанси її матінці або – ще гірше! – її обліпленому чековими книжками батечку: і тільки потім йому дадуть поговорити з Рейчел… А потім буде Еллі. Звісно ж, вона ще не лягла спати: годинник у Чикаго показує на годину менше. І Еллі обов’язково поцікавиться, як поживає Черч.

Просто чудово. Його збила вантажівка «Орінко». Я чомусь певен, що то справді була саме вантажівка «Орінко». Якби це була якась інша хрінь на колесах, то це було б менш драматично, якщо ти розумієш, про що я. Не розумієш? Байдуже. Вантажівка вбила його, але не розчавила. Тож ми з Джадом зарили його на старому кладовищі мікмаків – це такий собі придаток до «Кладовишча домажніх тварин». Неймовірна прогулянка, весела. Ми з тобою сходимо якось туди й покладемо квіти до його надгробка – чи то пак кургану. Взимку дорога туди просто чудова: сипучі піски замерзають, а всілякі ведмеді, які шастають околицями, впадають у сплячку.

Він повісив слухавку, підійшов до раковини і наповнив її гарячою водою. Зняв з себе футболку й умився. Хоч надворі була холоднеча, він спітнів, як кабан. Та й тхнуло від нього, як від того самого кабана.

У холодильнику знайшлися рештки м’ясного рулету. Він покраяв його на тоненькі скибки і поклав на хліб компанії «Ромен Міл». Додав кілька кружалець бермудської цибулі. З хвильку помилувався своїм кулінарним витвором, а потім полив його кетчупом і прикрив ще одним шматочком хліба.

Якби Рейчел та Еллі були тут, вони б одразу закрутили носами, абсолютно однаково виражаючи незадоволення чи відразу.

«Ви багато чого пропускаєте, леді, – задоволено подумав Луїс і взявся наминати свій сандвіч. Смачнючий. – Конфуцій колись казав, що той, хто пахне як свиня, їсть як вовк». Луїс посміхнувся. Запив сандвіч кількома великими ковтками молока прямо з пакета – ще одна звичка, яка дуже злила Рейчел, – і піднявся нагору, навіть не почистивши зуби. Весь біль у м’язах звівся до ниття, яке, правду кажучи, було стерпним.

Луїс глянув на годинник, який лежав усе там же, де він його поклав. Десять хвилин по дев’ятій. Це було просто неймовірно.

Луїс вимкнув світло, влігся на своєму боці ліжка і заснув.

Прокинувся він десь о третій ранку, пошкандибав у ванну. Приступив до унітаза відлити, сліпо щурячись на надміру яскраве світло флуоресцентних ламп. І раптом та сама невідповідність, яку він шукав, пронизала свідомість, і його очі широко розплющилися. Неначе дві половинки однієї головоломки, які мали бездоганно доповнювати одна одну, вдарилися з глухим стуком і розлетілися в різні кутки.