Текст книги "Кладовище домашніх тварин"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Стівен Кінг

Кладвишче домажніх тварин

Присвячується Карбі Макколі

Ось деякі люди, які написали книги про те, що вони зробили і чому:

Джон Дін. Генрі Кіссинджер. Адольф Гітлер. Керіл Чессман. Джеб Магрубер. Наполеон. Талейран. Дізраелі. Роберт Циммерманн, більш відомий як Боб Ділан. Локк. Чарлтон Гестон. Еррол Флінн. Аятола Хомейні. Ганді. Чарльз Олсон. Вікторіанський Джентльмен. Доктор Ікс.

Більшість людей також вірить, що Бог написав Книгу, чи Книги, де розповів, що Він зробив, та пояснив – принаймні частково, – чому Він зробив саме так, і оскільки переважна кількість цих осіб вірять, буцімто люди були створені за Божою подобою, то Його теж можна розглядати як людину чи, якщо точніше, – Людину.

А ось ті люди, які не написали жодної книги про те, що вони робили… і бачили:

Людина, що поховала Гітлера. Людина, що проводила розтин Джона Вілкса Бута. Людина, що бальзамувала Елвіса Преслі. Людина, що бальзамувала – і то погано, якщо вірити професіоналам, – Папу Івана XXIII. Сорок гробарів, що відчищали Джонстаун[1]: збирали тіла в мішки, відганяючи мух, нанизували паперові склянки на кілки, з якими ходять наглядачі міських парків. Людина, що залила тіло Олександра Великого золотом, щоб воно перестало розкладатися. Людина, що кремувала Вільяма Голдена. Люди, що муміфікували фараонів.

Смерть – це загадка, а поховання – таїнство.

Частина 1

…І промовив до них Ісус: «Друг наш Лазар заснув, але я піду будити його». Роззирнулися учні між собою, і дехто з них всміхнувся, бо не знали вони, що Ісус говорив метафорами.

Тоді Ісус пояснив конкретніше: «Помер Лазар… Так і є, але все одно ходімо до нього».

Євангеліє від св. Івана (переказ)

1

Луїс Крід втратив батька у трирічному віці й ніколи не знав свого діда. Тож він навіть не думав, що знайде батька, досягнувши середнього віку, але саме так і сталося… Він називав цю людину другом, як і має робити кожен дорослий чоловік, так пізно зустрівши того, хто мав би бути твоїм батьком. Він зустрів його того вечора, коли в’їхав з дружиною та двома дітьми у свій великий дерев’яний будинок у Ладлоу. Вінстон Черчилль також приїхав з ними. Черч був котом його дочки Ейлін.

Відбірна комісія в університеті ледве ворушилася: від пошуків будинку поближче до роботи кидало в дрижаки, і коли родина нарешті приїхала туди, де, як вони гадали, стоїть їхній дім, – усі орієнтири виявилися правильними… («Як небесні знамення в ніч перед убивством Цезаря», – з огидою подумав Луїс), – а вони були напружені й зморені до краю. У Ґейджа різалися зуби, які зовсім не давали йому спокою. Він ніяк не міг заснути, хоч би скільки колискових співала йому Рейчел. Врешті вона дала йому грудь, хоча це й суперечило графіку годування. Але, здається, Ґейдж знав свій графік не гірше, а може, і краще за неї, тож негайно вкусив маму новим зубом. Рейчел, яка все ще сумнівалася щодо їхнього переїзду до Мену з Чикаго, де прожила ціле своє життя, залилася слізьми. До неї миттю приєдналася Еллі. У багажному відділенні «універсала» стурбовано швендяв Черч. Кіт нервувався всі три дні, поки вони їхали з Чикаго. Нявкіт із дна кошика дратував, але постійне сновигання машиною туди-сюди, коли вони здалися і врешті його випустили, виснажувало ще більше.

Луїс сам ледь не плакав. Раптом у нього виникла дика, але все ж не позбавлена певної привабливості думка. Він міг би запропонувати до приїзду фургона з меблями гайнути в Бенгор перекусити. Поки б дружина з дітьми гуляли, він би втиснув акселератор до упору і помчав геть, навіть не озирнувшись. Ноги на циновку, і хай чотирикамерний карбюратор його «універсала» жере, скільки влізе, своє дороге пальне. Взяв би курс на південь, до самого Орландо, штат Флорида, де під новим ім’ям цілком міг би влаштуватися лікарем у «Світ Діснея». Та, перш ніж під’їхати до платного шосе, старого доброго південного шосе № 95, він зупиниться на узбіччі і швиргоне цього сраного кота у вікно.

Аж раптом машина виїхала з-за останнього повороту, і перед ними з’явився їхній будинок: доти його бачив наживо тільки Луїс. Коли посаду в Університеті Мену закріпили за ним остаточно, він прилітав із Чикаго, щоб оглянути кожен із семи варіантів, які вони вподобали на фотографіях. Це був саме той будинок, який обрав він: великий, старий, у новоанглійському колоніальному стилі (утеплений і наново обшитий. Вартість опалення хоч і була вельми високою, але не зашкалювала, залишалась у межах норми), три великі кімнати на першому поверсі, ще чотири зверху, чималий сарай, який у майбутньому можна переробити на житлове приміщення, – оточений розкішними моріжками, що сяяли зеленню навіть у цю серпневу спеку.

За будинком лежало величезне поле, де могли б гратися діти. За ним ген за небокрай тягнувся ліс. «Ваша ділянка прилягає до державних угідь, – пояснила ріелтор. – І найближчим часом тут не планується жодних будівництв». Рештки індіанського племені мікмаків[2] заявили свої права на понад вісім тисяч акрів землі як у самому Ладлоу, так і в містечках, що на південь звідси. Дуже заплутана судова тяганина між федеральним урядом США й урядом штату ризикувала перейти в наступне століття[3].

Рейчел враз перестала плакати. Вона випросталася.

– Це і є…

– Так, – промовив Луїс. Йому було трохи тривожно. Ні, радше страшно. Та годі – його просто охопив жах. Він занапастить дванадцять років життя на виплати: до того часу Еллі буде аж сімнадцять!

Він судомно глитнув.

– Що думаєш?

– Думаю, що це чудово! – сказала Рейчел, і наче камінь впав з душі Луїса. Він бачив, що дружина не жартує. Це було зрозуміло з її погляду. Коли вони об’їжджали ззаду сарай, її очі ковзали по порожніх вікнах і в голові вже цокотіли думки про нові штори, клейонки для буфетів та ще бозна про що.

– Татку, – озвалась Еллі з заднього сидіння. Вона теж припинила плакати. Навіть Ґейдж угамувався.

Луїс смакував тишу.

– Що, люба?

Він бачив у дзеркалі заднього огляду її карі очі, що визирали з-під русявого чубчика. Їх погляд бігав по будинку, моріжках, сусідському даху й полю, що тяглося до лісу.

– Це наш дім?

– Він ним стане, доцю, – відповів він.

– Уррра! – загорлала дівчинка, аж йому заклало вуха. І Луїс, якого часом дратувало спілкування з Еллі, вирішив для себе: хай навіть він ніколи й не побачить «Світ Діснея» в Орландо, йому байдуже.

Він припаркувався перед сараєм і заглушив двигун «універсала».

Авто ще з мить погуркотіло і стихло. У пізньому надвечір’ї дзвінкої після гамору чиказьких вулиць тиші солодко заспівала пташка.

– Дім, – ніжно промовила Рейчел, все ще споглядаючи будинок.

– Дім, – самовдоволено сказав Ґейдж у неї на колінах.

Луїс і Рейчел витріщилися одне на одного. Очі Еллі в дзеркалі заднього огляду також розширилися від подиву.

– Ти…

– Він…

– Він що…

Вони всі заговорили одночасно, потім разом засміялися. Ґейдж не звертав на них жодної уваги: смоктав великий палець. Він уже з місяць говорив «Ма» й раз чи двічі вимовляв щось подібне до «Та» чи якесь інше звертання до Луїса.

Але зараз, навіть якщо це була випадкова імітація, чітко прозвучало слово: «Дім».

Луїс підхопив Ґейджа з колін дружини й обійняв його.

Так вони приїхали в Ладлоу.

2

У пам’яті Луїса Кріда ця мить завжди була оповита якимись чарами. Може, тому, що вона і справді була чарівною, та найпевніше через те, що решта вечора видалася абсолютно божевільною. Наступні три години жодним спокоєм чи дивами навіть і не пахло.

Ключі від будинку Луїс дбайливо зберігав – він був дуже охайною і методичною людиною, цей Луїс Крід! – у маленькому конверті з манільського паперу[4], підписаному «Будинок у Ладлоу – ключі отримано 29 червня». Він поклав їх у бардачок свого «Форда Ферлейна». Чоловік був абсолютно певен щодо цього. Однак зараз їх там не було.

Доки він гарячково шукав, усе більше дратуючись, Рейчел взяла Ґейджа на руки і слідом за Ейлін рушила до дерева посеред поля. Луїс уже втретє перевіряв під сидінням, коли його дочка пронизливо скрикнула і розплакалася.

– Луїсе! – гукнула Рейчел. – Вона порізалася!

Ейлін гепнулася з гойдалки (підвішеної на дереві покришки) і вдарилася коліном об камінь. «Поріз дрібний, проте репетує так, наче їй хтось ногу відрізав», – трохи нечуло подумав Луїс. Він зиркнув на дім через дорогу, де горіло світло у вітальні.

– Годі-бо, Еллі, – промовив він. – Досить. Інакше ті люди подумають, що тут когось вбивають.

– Але ж болииить!

Луїс опанував себе й мовчки пішов до машини. Ключі так і не знайшлися, зате аптечка точно була в бардачку. Він витягнув її та повернувся до дочки. Угледівши аптечку, Ейлін заверещала ще гучніше.

– Ні! Тільки не ці пекучі штуки! Не хочу, воно пече! Татку, ні!

– Ейлін, це всього-на-всього «Меркурохром»[5], він зовсім не пече…

– Будь великою дівчинкою, – сказала Рейчел. – Це ж лише…

– Ні-ні-ні-ні-ні!

– Ану припини, бо ще й дупа пектиме! – гаркнув Луїс.

– Вона стомилася, Лу, – спокійно пояснила Рейчел.

– Так, я розумію. Потримай її за ногу.

Рейчел опустила Ґейджа і зафіксувала ногу Еллі. Луїс змащував її «Меркурохромом» попри все гучніший істеричний вереск дівчинки.

– Хтось вийшов на ґанок того будинку навпроти, – зазначила Рейчел і знову підхопила на руки Ґейджа, який поповз був кудись по траві.

– Чудово, – пробурчав Луїс.

– Лу, вона…

– Втомлена, я знаю, – він закрив пляшечку і похмуро зиркнув на дочку. – Ну ось і все. І зовсім не боляче! Визнай, Ейлін.

– Ні, боляче! Це боляче! Боооо…

У нього свербіли руки добре всипати їй, але він лише міцніше стиснув себе за ногу.

– Ти знайшов ключі? – запитала Рейчел.

– Ще ні, – відповів Луїс. Він застібнув аптечку і підвівся. – Я…

І раптом Ґейдж заверещав. Він не просто скімлив чи плакав, а справді верещав, крутячись на руках у Рейчел.

– Що з ним таке? – вигукнула Рейчел, сліпо підштовхуючи малого до Луїса. Ну звісно, чудова звичка: тільки-но малюк опиняється на межі смерті, його обов’язково треба скинути на чоловіка-лікаря. – Луїсе, що…

Хлопчик міцно стискав шию, божевільно лементуючи. Луїс перевернув його і побачив велику білу ґулю, що надималася на Ґейджевій шиї. Було іще дещо на смузі джемпера, і воно гуло та мляво корчилося.

Ейлін, яка щойно ніби заспокоїлася, знову кинулася в крик.

– Бджола! Бджола! Бджолаааа! – Вона відскочила назад, перечепилася об той же, що й раніше, камінь, важко всілася на землю і заревла від ще сильнішого болю, здивування і страху.

«Я божеволію, – здивовано подумав Луїс. – Браво!»

– Зроби щось, Луїсе! Ти можеш хоч щось зробити?

– Треба витягнути жало, – пролунав за їхніми спинами повільний, протяжний голос. – У цьому вся хитрість. Витягніть жало й посипте укус харчовою содою. Набряк спаде.

Це було сказано таким незрозумілим менським акцентом, що втомлений і розгублений мозок Луїса відмовлявся перекладати почуте: «Тре’ в’тягти жало і всипнути харч’вої соди».

Він обернувся і побачив чоловіка років сімдесяти – міцного і здорового стариганя. Синя бавовняна сорочка під комбінезоном виставляла напоказ рясно вкриту зморшками шию. У нього було спалене сонцем обличчя і цигарка без фільтра в роті. Коли Луїс на нього глянув, старий розчавив недопалок між пальцями й обережно викинув. Засунув руки в кишені і криво осміхнувся. Луїсу одразу сподобалася ця посмішка – а він не належав до тих, чию симпатію легко завоювати.

– Тіко не кажіть, що то є не моє діло, док, – додав старий. Саме так Луїс зустрів Джадсона Крендала – чоловіка, який мав би бути його батьком.

3

Він спостерігав за їхнім приїздом з того боку вулиці й підійшов глянути, чи не треба їм допомогти, коли вони вскочили у, як він це називав, «халепку».

Поки Луїс тримав на руках дитину, Крендал став поруч, оглянув ґулю на шиї Ґейджа і простягнув уперед важку, скрючену руку. Рейчел розтулила рота для протесту – його рука здавалася жахливо незграбною і майже такою ж великою, як Ґейджева голова, – але перш ніж вона встигла вимовити хоч слово, пальці старого ворухнулися. Той блискавичний упевнений порух був вправним, як маневри шулера, що тасує мічені карти, чи фокусника, що витрушує з дітей монетки. Жало опинилося в нього на долоні.

– Здоровецьке падло, ‘ге ж? Городським не тре’, але для села піде!

Луїс зайшовся реготом. У відповідь Крендал криво посміхнувся:

– А глибоко ж воно влізло, п’авда?

– Що він каже, мамо? – спитала Еллі, і тоді вже Рейчел загиготіла. Звісно, це було страшенно неввічливо, але чомусь усе було добре. Крендал дістав пачку «Честерфілдських королів», засунув одного з них у кут зморшкуватого рота. Він лагідно кивав, слухаючи їхній сміх: навіть Ґейдж, попри нарив від бджолиного укусу, здавлено хихотів. Старий запалив сірник, черкнувши ним об ніготь великого пальця[6]. «А дід парочку трюків знає», – подумав Луїс. Невигадливих, але доволі вдалих. Пересміявшись, він простягнув праву руку: лівою він підтримував Ґейджеву дупу, Ґейджеву, безсумнівно, мокру дупу.

– Радий знайомству, містере…

– Джад Крендал, – відрекомендувався старий і потис руку Луїса. – Ви – новий лікар, так?

– Так! Мене звуть Луїс Крід. Це моя дружина Рейчел, моя донька Еллі, а хлопчик із бджолиним жалом у шиї – Ґейдж.

– Радий познайомитися з усіма вами.

– Я не хотів сміятися… тобто ми всі не хотіли сміятися… просто ми… ми трохи втомилися.

Усвідомлення цього факту викликало новий напад сміху. Луїс почувався втомленим до краю.

Крендал кивнув:

– Звісно, так і є, – у нього вийшло щось на кшталт: «Жвіш-н-о тако є». А потім старий блиснув очима в бік Рейчел. – Чом бо вам зі своїми пуцвіріньками не зайти до мене, міш-шіш Крід? Візьмем’ дрібку соди і трохи втишимо болячку. Зі старою моєю попошталакаєте. Ходить вона кудись не часто. Останніми роками артрит її вкінець заїда.

Рейчел глянула на Луїса, той кивнув.

– Це було б дуже люб’язно з вашого боку, містере Крендал.

– О, я тіко на Джада відгукуюся, – заперечив він.

Раптом пролунав гучний гудок, загуркотів мотор і величезна блакитна вантажівка, виїхавши з-за повороту, незграбно посунула просто до їхнього нового будинку.

– Чорт, вантажники! А я ж так і не знайшов ті кляті ключі! – вигукнув Луїс.

– Не переймайтеся ото так, – заспокоїв Крендал. – Я їх маю цілу в’язку. Містер і місіс Клівленд… вони жили тут до вас – дали мені її, дай Бог пам’яті, років так чотирнаццять-п’ятнаццять тому. Вони довго тута жили. Джоан Клівленд була ліпшою подругою моєї жінки. Померла два роки тому. Білл переїхав у ту орегонську богадільню для пенсіонерів. Зара’ принесу вам ключики. Ви ж то тепер власник.

– Ви дуже люб’язні, містере Крендал, – подякувала Рейчел.

– Ой, та годі! – відмахнувся той. – Я все жду, коли в Ладлоу знову з’явиться молодняк.

Для них, мешканців Середнього Заходу, це звучало так само екзотично, як іноземна мова: м’логняк.

– Глядіть за дорогою, міш-шіш Крид. Тут багацько вантажівок їздить.

Грюкнули дверцята. З машини вистрибнули вантажники й рушили до них.

Еллі трохи відійшла й раптом закричала:

– Татку, а що там?

Луїс, який уже було пішов до вантажників, озирнувся. На краю поля, де закінчувався моріжок і починалася висока літня трава, бігла стежка футів чотири завширшки[7], рівна й майже непомітна. Вона здіймалася на пагорб, звивалася поміж низьких кущів і пари беріз та врешті зникала з поля зору.

– Схоже на якусь стежку, – промовив Луїс.

– Еге ж, – сказав Крендал, посміхаючись. – Я розкажу тобі якось про неї, сонечку. Ну що, ходімо, підрихтуємо твого маленького братичка?

– Згода! – кивнула Еллі. А потім на диво життєрадісно додала: – А сода пече?

4

Крендал приніс ключі, однак Луїс уже знайшов свій комплект. У бардачку була невелика дірка. Маленький конверт провалився крізь неї до дротів. Врешті-решт Луїс витяг його і запросив вантажників у будинок. Крендал, як і обіцяв, віддав йому запасний набір, що висів на брелоку, вкритому старими плямами. Луїс подякував і недбало вкинув ключі собі в кишеню, спостерігаючи за тим, як вантажники перетягують у дім коробки, серванти, комоди з дзеркалами і все, що було нажито за понад десять років подружнього життя. Коли глянути на свої пожитки під таким кутом, то, вирвані зі свого звичного простору, вони враз видаються дрібнішими, незначними. «Трохи мотлоху в коробках, та й по всьому», – подумав він, і враз йому стало дуже сумно: мабуть, саме це відчуття люди і звуть тугою за домом.

– Видерли з корінням та пересадили, – промовив Крендал, який раптом виріс у нього за спиною. Луїс аж підскочив від несподіванки.

– Ви говорите так, начебто це відчуття вам знайоме, – відказав він.

– Якщо чесно, то ні.

Крендал запалив цигарку – шкварк! – і її кінчик яскраво блимнув у ранньому присмерку.

– Отой дім, через дорогу від вас, побудував мій батько. Він привів туди свою дружину, і в 1900 році вона народила дитину. То був я.

– Отже, вам…

– Вісімдесят три, – закінчив Крендал, і Луїс зітхнув з полегшенням, бо той не додав «усього-на-всього вісімдесят три» – мовний зворот, який Крід щиро ненавидів.

– На вигляд ви набагато молодший.

Крендал знизав плечима.

– Хай там як, а я завше мешкав тут. Вступив до війська у часи Великої війни, однак далі, ніж до Байонни, штат Нью-Джерсі, так і не доїхав. Гидотне місце. Уже тоді, у 1917-му, воно було гидотним. Я був радий просто повернутися додому. Оженився з Нормою, працював на залізниці… Роки пройшли, а ми все тут. Хоча я на життя і в Ладлоу надивився, скажу вам по правді.

Вантажник зупинився біля ґанку, тримаючи пружинний матрац їхнього з Рейчел подвійного ліжка:

– А це куди, містере Крід?

– Нагору… Одну хвилинку, я зараз покажу.

Він рушив до них, потім спинився й озирнувся на Крендала.

– Ідіть, ідіть, – усміхнувся той. – А я піду гляну, як там ваше сімейство. Скажу, щоб ішли додому. Та знаєте, як важкого потягаєш, зразу в горлі пересихає. Я десь о дев’ятій сідаю в себе на ґанку і випиваю пару банок пива. Коли погода гарна, люблю чекати, коли впаде темрява. Іноді Норма приєднується до мене. Приходьте, якщо забажаєте.

– Дякую, може, й завітаю, – відповів Луїс, насправді зовсім не плануючи цього робити. Наступний пункт – неофіційна і, звісно ж, безкоштовна консультація для Норми щодо артриту прямо там, на ґанку. Йому сподобався Крендал, його кривий осміх, невимушена манера розмовляти, акцент янкі, який зовсім не був грубим, а, швидше, навпаки – м’яким і протяжним. «Хороший чоловік», – подумав Луїс. Та лікарі швидко стають дуже підозріливими до людей. Це дуже прикро, але з часом навіть найкращі друзі потребують поради лікаря. А з людьми старшого віку цьому кінця-краю не буде. – Та на мене сильно не сподівайтеся – у нас тут сьогодні пекельний день.

– Заходьте, коли забажаєте, і не чекайте на запрошення, – промовив Крендал, і щось у його посмішці підказувало, що старий чудово розумів хід Луїсових думок.

Крід ще з хвильку подивився на Джадсона і рушив до вантажників. Крендал ішов прямо і легко, начебто йому було лише шістдесят, а не вісімдесят з гаком. І Луїс відчув перші зародки симпатії.

5

До дев’ятої вантажники вже поїхали. Еллі та Ґейдж, обоє виснажені, позасинали у своїх нових кімнатах. Ґейдж у колисці, а Еллі – на постеленому просто на підлозі матраці. Навколо неї височіли гори коробок. Там було безліч її олівців фірми «Крейола»[8], усі або зламані, або тупі; плакати з «Вулицею Сезам»[9]; книжки з картинками, одяг і бозна-що іще. Звісно ж, Черч був з нею: спав, видаючи якісь гуркотливі звуки. Це глухе хурчання було найближчим до муркоту з усього, на що був здатен цей котяра.

Увесь вечір Рейчел без упину гасала будинком з Ґейджем на руках, по другому колу перевіряла місця, де Луїс казав вантажникам ставити меблі, і змушувала їх усе попереставляти на новий лад. Чек Луїс не загубив: він усе ще лежав у його нагрудній кишені разом з п’ятьма десятидоларовими папірцями, відкладеними на чайові. Коли вантажівка врешті спорожніла, він заплатив робітникам, кивнув у відповідь на їхні дякування, підписав квитанції й залишився стояти на ґанку, спостерігаючи, як вони повертаються до свого величезного ваговоза. Крід подумав, що вони зараз заїдуть у Бенгор і пропустять по кухлю пива перед заходом сонця. Він би теж не відмовився від пива. Ця згадка повернула його до Джада Крендала.

Вони з Рейчел сиділи за кухонним столом, і він бачив темні кола під її очима.

– Ти, – сказав він. – Іди в ліжко.

– Наказ лікаря? – спитала вона, ледь усміхаючись.

– У яблучко!

– Гаразд, – промовила вона, підводячись. – Я геть розбита. Ще й Ґейдж точно не дасть поспати вночі. Ти йдеш?

Луїс завагався.

– Навряд. Не зараз. Той старий через вулицю від…

– Дорогу. За містом це дорога. А якби ти був Джадсоном Крендалом, то називав би її «догога».

– Добре, через догогу від нас. Він запросив мене на пиво. Я, напевно, прийму запрошення. Я втомився, але надто заведений, щоб спати.

Рейчел усміхнулася.

– Закінчиться все тим, що ти слухатимеш голосіння Норми Крендал, де їй болить і на якому саме матраці вона спить.

Луїс засміявся, розмірковуючи, як смішно – смішно і страшно, – що з часом дружини починають читати думки своїх чоловіків.

– Він був поряд, коли ми потребували допомоги, – сказав він. – Треба ж йому якось віддячити.

– Бартерна система?

Луїс знизав плечима. Як пояснити цю свою раптову симпатію до Крендала, він не знав.

– Як тобі його дружина?

– Дуже мила, – відповіла Рейчел. – Ґейдж бігом умостився їй на коліна. Я аж здивувалася – у нього був важкий день, до того ж, ти знаєш, він і за кращих обставин важко сприймає нових людей. У неї була лялька, й вона дала Еллі нею погратися.

– А як, по-твоєму, наскільки все погано з її артритом?

– Доволі погано.

– Вона у візку?

– Ні, але ходить дуже повільно… а ще руки…

Рейчел виставила свої тонкі пальці й зігнула їх у клешню.

Луїс кивнув.

– Гаразд, не засиджуйся допізна, Лу. Мене всю колотить у незнайомих будинках.

– Незнайомим він буде недовго, – відказав Луїс і поцілував її.

6

Повернувшись додому, Луїс почувався присоромленим. Ніхто не просив його оглянути Норму Крендал. Коли він перейшов через дорогу («догогу», підправив він себе, усміхаючись), господиня вже лягла спати. Розмитий силует Джада виділявся на тлі завіси на ґанку. Крісло-гойдалка затишно порипувало на старому лінолеумі. Луїс постукав у двері, обладнані сіткою від комарів, і ті відчинилися з привітним гуркотом. Цигарка Крендала блимала у літній темряві, як великий світляк. По радіоприймачу транслювали гру «Ред сокс»[10], і душа Луїса Кріда сповнилася домашнього тепла.

– Док, – озвався Крендал. – Я знав, що ви си навідаєте нас.

– Сподіваюся, ви не жартували щодо пива, – відказав Луїс, заходячи в дім.

– О, щодо пива я ніколи не брешу. Той, хто бреше про пиво, наживає собі ворогів. Падайте, док. Я ще он трохи льоду взяв, про всяк випадок.

Заставлений плетеними кріслами і диванами ґанок був довгим і вузьким. Луїс вмостився в одне з крісел і здивувався, наскільки воно зручне. По його ліву руку стояв цебрик з кубиками льоду та пара пляшок пива «Чорна Марка»[11]. Він узяв одну.

– Дякую, – відповів Луїс і відкрив пляшку. Перші два ковтки були для нього блаженством.

– Прошу дуже! Сподіваюся, вам буде лепсько тута.

– Амінь!

– Як захочете крекерів чи, мо’, ше чого, кажіть, я збігаю. Маю ще шматок пацючиного, він от-от достигне.

– Шматок чого?

– Пацючиного сиру[12], – трохи здивувався Крендал.

– Дякую, але вистачить і пива.

– Ну що ж, тоді лади, – Крендал вдоволено відригнув.

– А дружина ваша вже лягла спати? – поцікавився Луїс, дивуючись, чому Джадсон залишив двері відчиненими.

– Еге ж. Часом вона сидить зо мнов, часом – ні.

– Артрит їй дуже дошкуляє, так?

– А хіба ж так буває, аби не дошкуляв? – запитав Крендал.

Луїс похитав головою.

– Думаю, її біль терпимий. Вона рідко скаржиться. Моя Норма – хороша бабця, – в голосі Джада вчувалася величезна ніжність.

Трасою № 15 проторохтіла автоцистерна; така велика, що на якусь мить будинок Луїса зник з поля зору. У променях призахідного сонця на боку авто виблискував напис: «Орінко».

– І звідки тільки взялася ця клята вантажівка? – пробурмотів Луїс.

– «Орінко» квартирується біля Оррінгтона, – пояснив Крендал. – Завод хімічних добрив. Вони постійно сновигають туди-сюди. Бензовози, самоскиди. Мовчу вже про людей, які працюють у Бенгорі чи Бруері і повертаються вночі з роботи, – усіх їх сюдою несе. – Він похитав головою. – Тіко то мені й не подобається в Ладлоу. Ця бісова дорога. Спасу від неї нема. Торохтять тут і вдень, і вночі. Норма прокидається постійно. Дідько, навіть я прокидаюся, хоч і сплю без клятих задніх ніг.

Луїс, який вважав цей дивний менський краєвид зловісно спокійним, особливо після вічно галасливого Чикаго, лише кивнув.

– Нічьо, колись араби таки прикрутять усі крани, і їм зостанеться тіко африканські фіалки вздовж розділової смуги ростити, – сказав Крендал.

– Мабуть, ви маєте рацію, – Луїс підняв банку і здивовано помітив, що вона порожня.

Джад засміявся.

– Для повного щастя, док, вам тре’ хильнути шше.

Луїс завагався:

– Згода, але лише одну. Бо мені ж треба повертатися.

– Наморилися ж, певно, речі тягати, га?

– Є таке, – підтвердив Луїс, і вони трохи помовчали. Запала затишна тиша. Здавалося, що вони вже дуже давно знайомі. Луїс читав про таке в книжках, але йому раніше ніколи не доводилося відчувати щось подібне.

Тепер йому було соромно за свої квапливі висновки щодо безкоштовної медичної консультації.

Гуркіт на дорозі помалу стихав, і вогні проїжджих машин миготіли, наче зорі.

– Усе ця клята дорога, – повторив Крендал задумливо, майже нечутно. Тоді він повернувся до Луїса, і дивна, майже невловима посмішка заграла на його зморшкуватих губах. Він взяв у зуби цигарку «Честерфілд» і знову запалив сірник об ніготь великого пальця. – Пам’ятаєте стежину, що ваша доця тоді запримітила?

Луїс пригадав не одразу. Еллі звертала увагу на силу-силенну різних речей, перш ніж нарешті провалитися в сон. Та потім він згадав. Це та широка стежка, яка звивалася лісом і поза пагорбом.

– Так, пам’ятаю. Ви обіцяли щось розповісти про неї.

– Як обіцяв, то розказую, – відповів Крендал. – Та стежина тягнеться лісом десь на півтори милі. Місцеві діти, що мекають навколо траси № 15 та Мідл Драйв, доглядають за нею, бо часто там бувають. Вони приходять і йдуть… Тепер тут бувають значно частіше, ніж коли я сам був малим. Ти виростаєш, обираєш собі місце і прикипаєш до нього. Та здається, що вони розповідають про все одне одному, і щовесни нова зграйка дітлахів суне сюди. Вони ж і підтримують стежку в порядку ціле літо. Думаю, не всі дорослі знають про неї (тобто деякі, звісно, пам’ятають, але далеко не всі), проте діти знають точно. Закладаюся на четвертак.

– А що ж там?

– Кладовище домашніх тварин.

– Кладовище домашніх тварин, – приголомшено повторив Луїс.

– Це не так чудно, як, мо’, звучить, – мовив Крендал, смокчучи цигарку і погойдуючись. – Тутечки ж дорога. Багато тварин врізають дуба саме на ній. Здебільшого коти і собаки, та не тіко вони. Одна з тих великих вантажівок «Орінко» навіть була переїхала домашнього єнота. Його тримали діти Райдерів у – дай Боже пам’ять – сімдесят третьому, а мо’, й раніше. У будь-якому разі до того, як єнотів і тих смердючих скунсів заборонили тримати вдома.

– Чому заборонили?

– Сказ, – відповів Крендал. – Він зараз дуже поширений у Мені. Кілька років тому на півдні штату один величезний сенбернар сказився і вбив чотирьох людей[13]. Це було ще те пекло. А все тому, що псу не робили щеплення проти сказу. Якби ті козли таки вакцинували його, то нічого б не трапилося. А єнота чи скунса хоч двічі на рік голками шпигай – не поможе. Та єнот Райдерів був, як колись казали, справжня «лабонька». Він підповзав прямо до тебе – Боже мій, яким він був тлустим! – і лизав тобі обличчя, наче цуцик. Батько навіть заплатив ветеринару, щоб єнота кастрували, а це ж коштувало шалених грошей!

Райдер працював у Бенгорі на «Ай-Бі-Ем»[14]. Кумедно, ті двоє хлопів, мо’, вже доросли до водійських прав. Але вони переїхали в Колорадо років п’ять, а мо’, й шість тому. Чи то смерть єнота на них вплинула? Метті Райдер так довго плакав, що його мама злякалася і хотіла повести хлопа до лікаря. Гадаю, їм вдалося пережити травму, однак вони ніколи цього не забудуть. Коли тварину збиває машина, дитина цього не забуває.

Луїс повернувся думками до сплячої Еллі та згадав про Черча, який глухо муркотів біля ніг своєї хазяйки.

– У моєї дочки є кіт, – сказав він. – Вінстон Черчилль. Черч, як ми його називаємо.

– А коли він ходить, у нього йончики теліпають?

– Вибачте, що? – Луїс гадки не мав, про що йдеться.

– Він досі має яйця чи його вихолостили?

– Ні, його не вихолостили.

Насправді з цим були певні проблеми ще в Чикаго. Рейчел хотіла, щоб Черча кастрували, навіть записала його до ветеринара. Та Луїс усе скасував. Він досі не міг пояснити точно, чому це зробив. Звісно, нема нічого тупішого, ніж переносити почуття власної чоловічої гідності на кота своєї дочки. Та й несерйозно якось було обурюватися, що кастрація Черча потрібна лише товстій сусідці, якій, бачте, не треба буде більше щільно прикривати сміттєві бачки кришкою. Так, усе це мало сенс, але основна причина полягала в тому, що Луїс боявся зруйнувати в самому Черчі щось таке, що той цінував, і побачити повний ненависті погляд у зелених котячих очах. Врешті-решт він пояснив Рейчел, що переїзд за місто знімає проблему. А тут він зустрічає Джада Крендала, який розповідає про трасу № 15 і запитує, чи кота кастровано. Так, трохи іронії, докторе Крід, корисно для здоров’я.

– Я б вихолостив його. – Крендал загасив недопалок великим і вказівним пальцями. – Кастрований кіт і швендяє менше. Бо коли тварина шляється туди-сюди, її може спіткати лихо. І закінчить ваш кіт, як єнот дітей Райдерів, кокер-спанієль Тіммі Деслера чи папужка місіс Бредлі. Машина-то його, звісно, не збила, але він усе одно здох лапками догори.

– Візьму до уваги, – зауважив Луїс.

– Тре’ так зробити, – мовив Крендал і підвівся. – Ну, як вам пиво? Думаю, час сходити по шматочок старого-доброго «пана щура».

– Чудове пиво, – подякував Луїс і також підвівся. – Мені вже час: завтра великий день.

– Починаєте труди праведні в університеті?

Луїс кивнув:

– Студентів не буде ще два тижні, але ж до того часу я маю ознайомитися зі своїми обов’язками, чи не так?

– Еге ж, коли не знатимете, де які таблетки, то, мо’, тріпані будете, – Крендал простягнув руку, і Луїс потиснув її, вкотре подумавши про біль у старих кістках. Джад додав: – Заходьте ще при нагоді. Хочу, аби ви познайомилися з моєю Нормою. Гадаю, ви їй сподобаєтеся.

– Обов’язково зайду, – відповів Луїс. – Було дуже приємно познайомитися з вами.

– Взаємно. Облаштуйтеся тут. Мо’, навіть зостанетеся надовго.

Стежкою з кам’яною бруківкою Луїс вийшов на узбіччя дороги. Він перечекав, доки вантажівка і ще п’ять машин за нею, що рухалися в напрямку Бакспорта, проїхали.