Текст книги "Оповідання"
Автор книги: Степан Васильченко
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)
КОРОЛІВНА
У вікно моєї хатини снується синім бархатином місячна ніч. Світять проти місяця голим гіллям осокори, а поміж ними темними метеликами без шуму спадають останні листочки.
І над верхами дерев під срібним промінням плинуть кудись барвистими стрічками мої давні згадки, осміхаються веселі й лукаві молоді личка і тануть десь за горами в смутних кольорах осінньої ночі...
Давненько було це. Нас скілько душ чужих один одному людей їде в одкритій будці диліжанса. Семеро сухоребрих шкап спотикається по бруку, креше з його іскри; лунко ляскає батіг кондуктора, огрядного, плечистого пана Стаха, і, як старець обідраний, диліжанс вибиває у всі свої брязкала, їдемо мовчки. Десь далеко за мною осталася рідна домівка, а спереду – казенні муровані стіни школи.
Надолужити те, що пробайдикував улітку,– нема чого й думати, бо до переекзаменовки осталося всього два дні: треба придумати що-небудь інше, щоб викрутитись. А думати за ту обшарпану жовту книжку, як за кару, не хочеться,– з душі вона в мене верне. Краще вже ні об чім би не думав: прислухався до того ярмарку, що на дереві підняло чорне вороння, стежив би за листочками, що черідками, немов червінці, скачуть по дорозі. Так ловко: схватяться, пробіжать трохи, залупотять стиха про щось та й знову посідають.
Заходить сонце, і тони осінніх кольорів міняються щохвилі.
Перед нами темніє, а на заході, десь за гаями, пожежею спалахнуло небо: горять червоні, як мак, килими, леліють стрічки; корогви, рушники мають, і стоїть перед ними темний гай – смутний, змарнілий, немов ті холодні чари красу його струїли.
Вітерок зимно студить, стиха шепоче, журбу в полі розвіває... Знаю я, чого осмутнів ти, зелений гаю: б’ють тебе недосвіти, зоряниці в’ялять зимною росою, то й треба тобі марніти. Журись не журись – того не минути: еге! – як зашумлять вітри на тебе холодні – обнесуть вони, обшматують красу твою, розвіють битими шляхами, а дощами приб’є її до сирої земельки... Знаю...
Я зітхаю й наважуюсь, що б там не було, серйозно подумати про свою нудоту... Ось нехай тільки трішечки припізніє. В небі сіє хтось зірки. Міряю оком – скільки вони од мене; на думку спадають дитячі загадки: «поле незміряне, вівці нелічені, пастух рогатий...», чи скоро то вийде той пастух... Дрімається.
– Тпру! – Гуркала й брязкала відразу змовкли, і диліжанс став. Розплющую очі – темно. Коло диліжанса якісь люди з ліхтарем. Світло од ліхтаря червонить спітнілу спину в коней, плечі в пана Стаха, коряві стовбури сосон по боках брукованого шляху. Люди розмовляють з паном Стахом, торгуються. Далі прощаються, когось у дорогу виряджають.
Я пильно прислухаюсь до їхньої розмови.
– Хто тепер подивує з тебе? – чути з темряви грубий голос.– Ніч, дорога: у віщо б не вдягтися – аби тепло.
Тоненький упертий голосок сперечається, не хоче.
Я втручаюся в цю справу і в думці тягну руку за грубим голосом. «Нема що й казати, буде холодно,– думаю я,– слухалось би старших, дурне козеня...»
Отак буде краще! – заспокоївся грубий голос, і скілько голосів разом засміялось.
– Хоч на вечорниці,– гукнув хтось ближче, і незабаром до нас у будку спершу повагом влізла огрядна пані, а за нею проворненько вскочила на вигляд не то панянка, не то сільська дівчина в простій жіночій свиті. Голова обмотана хусткою, що тільки біліє з неї личко.
Хоч було темно, та для того, щоб заглядіти тернові очі та вгадати гарненьке личко,– не треба багато світла. Така вже доля ласкава у всіх тих тернових очей, що й роззява побачить їх, де б вони не були. Долю свою під носом проворонить, а їх навіть у темному кутку загледить, та ще й піде за ними гав ловити туди, куди в інший час добром не заманиш.
Сон з очей – як вітром здуло.
Навіть мовчки їхати цієї тихої ночі, очі проти очей з гарненьким личком, їхати темними гаями під зоряним небом, розмовляти одними очима – це ж ціла поема.
І тільки нові сусіди вмостились навпроти та заторохтів диліжанс, я спинив свої очі на мармуровому личкові й став складати мову.
Розмовляти так було і легко, й зручно: хапатися з словами не треба було; втуливши яке слово не до ладу, можна спинитись і почати наново, а коли дуже заплутаєшся – можна й на середині покинути зовсім без усякого для себе сорому.
Перед очима змалювалась була живим мені докором книжка в жовтих палітурках, але я тільки нетерпляче скривився на неї.
«Не знаю я, чарівна незнакомко, хто ти така, чи царівна, чи королівна»,– став я промовляти, вперши на сусідку очі, що аж у лобі затрудило.
«Королівна», не дослухавши моїх слів, зразу присадила мене.
– Е-а-ах! – позіхнула вона так щиро, що навіть у неї в горлянці щось, запищало; ляснула зубами й стала закутуватись тепліш.
Я делікатно одвів на той час очі, дожидаючи, поки вона заспокоїться.
В мене складався чудовий план подорожнього роману: найперше нам треба змовитись очима з моєю сусідкою, і коли будуть на станції міняти коней, ми тікаємо в гаї... А там... там вже видно буде, що далі...
Коли ж тільки починав я таємну розмову, вона, як навмисне, збивала мене: то носом шморгне, то стусоне під бік свого сусіда, що приловчився покласти їй голову на плече,– і ніяк не давала мені довести розмову до краю.
Довго терпляче я перемовчував, починав наново, догадувався навіть, що то нарошне вона вдає, ніби нічого це помічає. Коли ж вона вийняла з кишені шматочок засушеного бублика і хруснула зубами так, що луна в гаю покотилась,– мені стало сердито.
«Колода!» – подумав я й одвернувся. Перегодом я знов, мов ненароком, глянув на неї: очі ясні, холодні й живі мрійно дивилися на небо. Було щось дуже привабливе в цій грубій хустці, в сірій свиті рядом з свіжим випещеним личком.
«Буває ж таке, що одарує доля отакий пеньок та такими очима», – спадає мені на думку.
І мої думки звертають на інший шлях. Серце моє запалюється помстою, сонливий бір нашіптує слова таємних казок, і мій жаль кує вже кару люту «королівні» з дивними очима й холодним кам’яним серцем.
«Жила собі королівна, і мала королівна прекрасні очі-терниченьки, а серця не мала, тільки камінь. Сохли і в’янули юнаки од очей тих, як трава на огні, а вона сміялась.
І казали люди про королівну: мабуть, не буде вже таких очей, як у цієї королівни.
А ще казали і так: не було, мабуть, на світі такого серця байдужого до людей та нежалісливого, як у цієї королівни.
І стала слава на всі царства про чарівні очі королівни.
А за тою славою прогула друга: що немає в неї душі, тільки вітер.
І почувши ту славу за далекими морями, сказав один юнак: коли душі немає в неї.– не скорюся я очам чарівним і не сила їх надо мною.
А як приїхав та побачив, то й скорився і в’янути став.
Тоді сказав юнак королівні:
– Бачу, що ізсохну я од твоїх очей, а все ж скажу тобі правду: хоч велика сила у твоєї краси, та сама ти нікчемна людина.
Королівна глянула на його та й каже:
– Коли я нікчемна людина, то чому ж ти без мене жити не можеш, чого в’янеш за мною? Хіба ж не мої очі подолали тебе?.. А ще казали, що ти розумний і правдивий: неправда твоя, юначе,– я гарна людина, й немає кращої за мене на всьому світі.
Засміялась йому в вічі та й пішла.
Задумався юнак. Три дні й три ночі сидів у своїй кімнаті та й надумався...
Та й надумався...»
Нитка моєї казки на мить розривається. Сидять мої сусідки, мовчать; дрімає моя «королівна» в сірій свиті, голову схилила матері на плече, а перед очима діється дивне: довга хмара над гаями простяглася на небі; немов тином високим-високим увесь світ перегородила. А по той бік тину спалахнуло полум’я і червоніє десь, далеке, самітне, крізь тин просвічує. Здається, що там за ним степ без краю, а серед того степу щось розпалює свій пізній огонь; розгорається він, палахкотить, здіймається все вище й вище. Потім почало бліднути; через тин зразу висовується блискуча лисина золотого діда.
Ще хвилина – і золотий клубок повис над темними валами, сипнувши золоті бризки попід хмари.
Голчасті верховіття тихого бору всі одразу заяскрились синім пилом, а на шляху вирізалась волохата незграбна тінь од нашого диліжанса. Біжимо серед шляху, немов тікаємо, а зверху за нами ув’яз блискучий клубок, гониться, через нетрі спотикається, йде гаями – не трісне, через води бреде – не плюсне, очеретами – не шелесне.
Поблідли лиця дрімотних людей, осмутніло мармурове личко моєї «королівни».
« – Ходім, королівно, в поле походити,– став прохати юнак королівну.
Пішли вони в поле та й ходили, поки притомилися; сіли спочити під калиновим кущем. Під тою калиною – криниця, а в їй вода чиста, як роса.
Схилився юнак над водою та й дивиться. А королівна питає:
– Що ти там бачиш, юначе?
– Бачу я на дні пісок, а на тому піску – дві квіточки.
Схилилася королівна над криницею, поглянула в тихую воду, та й не вгляділа квіток, а вгляділа перший раз на своєму житті свої чарівні очі. Як вгляділа, та й здивувалася; дивилася, не одривалася, поки стало темно, а додому пішла смутна.
Минулися од того часу королівнині сміхи. Що божого дня ходила до криниці, все сиділа, все дивилась на свої очі та й в’янути стала. Так і зів’яла королівна сама од своїх очей...»
Я вийняв коробочку «Мечти» і став закурювать.
«Чи розумієш ти мене, нещасне творіння?» – блиснув я на «королівну» очима, запалюючи сірник.
Не знаю, чого я сподівався од неї, тільки коли голівка «королівни» раптом схопилася з плеча матері, і очі, що дрімали перше, глянули на мене, ясно загорівшись радістю,– я охолов...
Глянув зіскоса на свого сусіда, подумавши, що, може, то до його звертаються ті очі.
Рудий бородатий єврей спав, схиливши голову на груди, аж харчав.
Я сховав голову в темний куток.
«Щоб не вийшло справді ще якоїсь чортівні»,– думав я, мліючи од несподіванки.
«Ні, цього бути не може! – запротестувала вся моя душа.– Може, тінь од гіллячки промайнула на її лиці чи промінь заграв в очах, а мені приверзлося не знати що». Я висунув голову з тіні й крадькома глянув.
Личко радісно осміхалось мені, і кивало, й моргало, в очах світилась надія й прохання.
«Зрозуміла!» – подумав я, і дух мені захоплює. Набрався сміливості й пригнувся до неї ближче. «Королівна» приставила долоню до губ, моргнула очима на мою руку, де курилася цигарка, й виразно прошепотіла:
– Бичка... [20]20
– Недопалок
[Закрыть]
Дивлюсь отетерівши.
Вона зирнула з осторогою на матір, потім вихилилась з будки, ніби роздивитись на гай, і очима подала мені знак.
– Остав, брат, бичка докурити, тільки щоб мама не загляділа,– почув я над своїм вухом, коли пригнувся. Лукаве, отряхувате личко, ковтаючи слину, привітно схилилось до самого мого вуха і з-під хустки блиснув на школярському козирку бурсацький значок.
– Ваню!.. Губи натіпаю! – лупнувши зо сну очима, сердито посварилася пані. Бурсачок миттю одкинувся, сів, як і перше, проте очима не переставав моргати мені, позираючи на мою цигарку.
Глянув я з осторогою на моїх сусідів – чи ніхто не стежив за мною. Кругом усі дрімають. Легко зітхаю й викидаю сердито недокурену цигарку на шлях.
Бурсак смутними очима провів її, глянув з докором на мене й заспокоївся.
Проходить час, і його лице окутується в задуму, очі темніють і журливо дивляться кудись поверх борів. І мені знову здається, що це таки королівна передяглася в сіру свиту, пишна й гордовита.
А як тільки рука моя бралася до кишені, витягуючи коробочку з цигарками, горде й холодне личко моєї «королівни» зразу одживало: вона ласкаво позирала на мене, моргала брівками, осміхалася і так покірно-покірно благала...
Я не розумів.
А бори тихі й сонливі грізно зростають над нами темними високими мурами, і з їх нетрів вилітають на шлях дрімоти, зграями крутяться над нами, аж в ушах гуде; очі злипаються.
Линяють, бліднуть огневі витвори півночі, руйнуються царства, димом ідуть дворці й палаци...
Ні вже, надобраніч, мої царівни й королівни!..
1911
ЧАРІВНИЙ МЛИН
За селом, коло Гринтаєвої левади, стоїть кривого Тихона млин: зігнувся, підтрух, травою та бадиллям поріс. Із шести крил осталося тільки троє, та й ті дірками світять.
Ніхто не бачив, щоб він коли молов, і давня колія до його поросла густим споришем. Усі, мабуть, і забули б про той млин, та ось приїхали влітку пани в село на дачі, почали протоптувати до його стежечки ясними зоряними ночами.
До того млин був як млин, а роздивились на його пани, то й довідались зараз, що то млин неабиякий, бо в йому мелються для панів чари. Тільки посидять під ним панич із панянкою хоч один вечір, то так їм голову заморочить, що тільки виясниться, як у церкві на рушнику стануть. Та хіба тільки молоді?.. Якось наважились піти до млина один лікар із чужою жінкою; було ж тоді й сміха, й гріха...
Пани ж були такі, то й поїхали, а той дідько, що накручував їм, і зазимував у старому млині. Сидить собі старий, нудиться без діла, зігнувся, вовною поріс.
У селі мало хто й згадує про його. Удень спить, укутавшись драним мішком, а як стане поночі та як поснуть у селі люди, тоді вилізе на млин, поворожить на зорі, погомонить із вітрами та й живе так.
Коли-не-коли дасть про себе чутку: побачить, як, забарившись до смерку, тюпає мимо млина якась бабуся, згадає старовину та й кахикне через віконечко, підкрутивши уса, що аж у бабусі в грудях ковалики закують. Ото тільки і його.
Та недурно кажуть люди: не шукай трясці – воно само тебе знайде. Знайшло воно й старого дідька в забутому млині.
Прислали восени молодого вчителя в село. Поки була у його з батюшкою згода, то й дідькові дихалось вільно: ніхто його не рушив. Та надало батюшці пожалітись кудись – учитель читає мужицькі газети й книжки. Вчителеві й утерли носа: коли ти, мовляв, пан, то й вичитуй по-панському, а коли ні, то із села під чотири вітри, а під п’ятий шум пряма дорога!.. Вчителеві нема як серця зірвати, то взяв та й шугнув усяку нечисть із села огулом.
Тепер із батюшкою й не здоровкається. Батюшка все випитує людей, чи не бачили в учителя мужицьких книжок, а той вишукує в селі, чи не засидівся де який дідько, щоб і останнього виперти із села. Доти питав, доти нишпорив, поки довідався-таки й про його. Тепер кривому Тихонові не дає спокою: твій млин, каже, тільки батюшці гроші меле,– розбери його, то хоч дров будеш мати, а то хтось спалить ік лихій годині.
І той пообіщався розібрати його по весні. Де тоді подітися дідькові при старості літ?.. Знову в село піти, щоб учитель оддав його волочити дітям за хвоста, як сороку по шляху!.. Довго думав дідько й надумався: або накрутити вчителеві, щоб йому заціпило, або, не довівши себе до наруги, самому головою наложити...
Зашуміли в селі сани од воріт до воріт. По улицях хлопці понесли зорю. Од хати до хати, Христа славлячи, бігають дівчата.
Висипали зірки над церквою та над школою.
Дідько примостився край віконечка в млині, став пильнувати.
Дивиться – плине тінь од школи до церкви, а друга біжить, ковзаючись під цвинтарем, їй навхрест.
Дідько мерщій засукав рукава, заплющив очі, почав на пучках ворожити: млинком покрутив ними та легесенько й зводить пучку до пучки. Краєчки черкнулися... і дві тіні зійшлися докупи на розі церковного штахету.
Зійшлися та й спинилися.
– Ой!..– промовила панночка в білій шапочці, мало не спіткнувшись на панича в сивій шапці. Промовила та й замовкла. Сива шапка хитнулася і стала, мов укопана. Одно стало, крутить на пальті гудзик, друге нащось витягувало з кишені хусточку. І говорить не говорили, й розминатися не розминалися.
Вчитель Ярошенко розлучивсь з Женею, з попівною, ще за доброго ладу з батюшкою. Тоді були вони з нею приятелями й разом обтирали кутки в батющиних кімнатах. Як тільки ж Женю вирядив о. Яків учителювати в чуже село, зразу почалася у його з учителем звада.
Тепер учитель і Женя не знали з несподіванки, як їм зу-стріватися – чи ворогами, чи, як було перше, добрими приятелями.
– Добривечір, Євгенія Яківна! – з осторогою промовив Ярошенко.
– Здрастуйте, Микола Івановичу.
– З приїздом вас! – трохи подумавши, додав учитель.
– Спасибі.
Подали руки.
Женя була дівчина не з плохих. Не довго думавши, вона вкрила Ярошенка мокрим рядном:
– А чого це ви не заскочили хоч би на часиночку та не привітали нас із празником? Запаніли? Забули?..
– Коли ж, бачите...
– Увесь день пронудилася сама,– як не сказилася!.. Всі вікна видивилась, виглядаючи вас...
– Коли ж... може, ви не знаєте... о. Яків... ми з о. Яковом...
– Що?.. Доноса на вас написав?.. Слід було, то й написав. А сердитись немає чого. Сам папа сподівався, що ви таки зайдете з церкви, і з обідом не велів поспішати. А ви... такий... у... у!..
Ярошенко хотів щось сказати, та тільки звів плечима й засміявся.
– Ви куди оце розігналися? – спитала Женя.
– До дяка думав заглянути,– сам ще не відаючи для чого, брехнув Ярошенко.
– Ну, то знайте: не одв’яжусь я од вас сьогодні цілий вечір. Буде й того, що ввесь день пронудилась. Один кавалер на все село, та й того не витягнеш із хати.
– Який там з мене кавалер! – почав огинатись Ярошенко.
– А коли не кавалер, то не було чого й їхати до нас у село,– нам би іншого прислали. Не вигадуйте ж ото...
Ярошенко збоку зиркнув на гостроносеньке, з руденькими бровами та віями обличчя панянки, зітхнув і взяв помалу дівчину під руку.
Звернули на шлях.
Тільки дві тіні стали наближатися до млина,– дідько почав накручувати. Із-за панського саду срібним човником виринув на небо місяць, а кругом його золота перезва зірок. Хукнув у віконце: разками білого намиста засяяла груша на леваді, на волохатому млині світляками загорілося бадилля. Млин поменшав, осмутнів. Стало химерно якось на світі: темно – не темно, видно – не видно. По наїждженому шляху струмочками попливло кудись далеко чарне срібло, і, хлюпаючись у йому, тихо прошуміли в срібній темряві чиїсь сани. Село немов повернулось хатами, небо понижчало, зорі стали завбільшки, як сливи.
Дідько схопив шапку з себе, махнув – дві зірки разом зірвалися з неба й покотились над самим млином.
Дві тіні стояли недалеко коло млина, піднявши вгору голови, і лиця їм осяяло на мить рожевим світлом.
– Подивіться, подивіться – які зірки покотилися!.. Я аж кинулась,– схилившись ближче до Ярошенка, швиденько промовила Женя.
Ярошенко підняв вище шапку й задивився.
– Та тут чудно якось,– промовив він,– немов справді наворожено.
Женя жартовливо глянула на його і промовила з лукавою осмішкою:
– Чи не сісти б нам під млином спочити?
Ярошенкові щось стиха тьохнуло в грудях. Проте він спокійно згодився:
– Ходім спочинем.
– А не боїтеся? – задирливо спитала Женя.
– Байдуже. Моя голова не боїться чару.
– Ви звірились у тому?
– Звірився.
– Ну, держіться ж!..– Женя підібрала поли й, легенько грузнучи в снігу, подибала підтюпцем до млина. Широко ступаючи, брьохав за нею Ярошенко. Посідали на трухлому східці на сходах.
Ярошенко насупив брови й почав говорити навмисне про нудні методики.
– Ось не бубоніть краще! – жартом посварилася Женя.
– А хіба що? – дражнився Ярошенко.
– Цитьте! – таємниче, нишком сказала Женя.
Ярошенко осміхнувся, замовк.
Дідько повертав щось у млині, аж очі йому випирало з лоба; понадувались зорі, як не лопнуть, місяць осунувся нижче, витріщився на обох, настобурчивши золоті ріжки – дивиться, не зморгне. В прозорому повітрі замиготіли срібно нитки.
– А що, вам нічого не діється? – пошепки питає Женя.
Ярошенко лупнув очима:
– Діється. Щось немов кози по спині язиком лижуть.
Женя надула губки й пестливо насупилась.
Дідько повернувся й плюнув із серця. Далі глянув сюди-туди, вхопив із стріхи жменю снігу й пустив злегенька дівчині в пелену.
Панночка догадалась: зібрала той сніг у руку й крадькома посунула його поза Ярошенковою спиною; труснула за комір.
Ярошенкові немов світ свінув.
Дідько тільки посміхався з свого віконечка, дивлячись, яка знялась буча з того клаптика снігу: обоє гасали кругом млина в снігу, як марюки. Спотикались, падали, шугали по коліно в снігу, губили калоші, сипали одно на одного жменями снігу. Сміху й галасу було – немов зібрався там цілий куток. Ярошенко без пальта, червоний, як жар, то гасав за дівчиною з страшенною грудиною снігу над головою, то, згинаючись у три погибелі, закривав руками лице й тікав, не озираючись, кудись у поле.
Спинились обоє під млином, стоять. У панночки повні жмені снігу, та за руки цупко держав її Ярошенко.
Дивляться одно одному у вічі, сміються, а розчепитись – не розчепляться.
Сміється Ярошенко, не зводить очей із панночки й сам собі дивується: і яка мара пустила неславу про дівчину, що вона погана!
Обличчя в Жені справді одмінилось. Правда, воно й тепер нагадувало о. Якова, та якогось іншого. В того о. Якова лице ніби складалося з книжних значків на пожовклому папері; замість носа, брів, очей стояли коми, крапки, всякі інші закарлючки; у неї ж тепер усе лице, мов із квіток підібрано: з горошку, маку, із зірок, королевого цвіту...
Щось шепнуло йому:
«Скорися батюшці, попали мужицькі книжки, викинь із голови все те, про що марив самотніми ночами – і будеш найщасливіший із усіх учителів у повіті. Будеш мати тестя благочинного. А у його коні – як змії, у його фаетони, у його буде тобі царство й панство».
А всередині у Ярошенка десь почало скаржитись тихо-тихесенько щось од лукавого:
«Чи мало ганяли тебе по школах, чи мало було з людьми осоруги, чи мало зазнав ти нудьги та самотини?.. Людські діти живуть та на світ божий радіють, а ти марнуєш свою молодість у гризоті. Та ще коли б знаття, що все те недурно. Може, з усього того нічого й не буде, а ти собі ним тільки світ зав’яжеш»...
А дівчина в руках пручається, в’юном в’ється; біліють разочком зуби, в очах миготять блискавки.
Занудило Ярошенкові якимсь дивним нудом. Щось ніби вхопило його за в’язи та й пригинає ближче до тих живих квіток. І сам він незчувся, як щось задзвеніло під губами, як тоненьке скло.
Аж мороз поблизу десь ахнув. Дівчина одкинулася, зляканими очима глянула на його, і її задирливе личко відразу стало таке покірне та тихе.
– Додому, додому... ой додому! – швиденько промовляла вона. А Ярошенко стояв на місці як укопаний і до чогось уже прислухався...
Ой співали три янголи, з неба летючи,
В ясні зорі оповивши, Христа несучи.
Дзвінкі, тоненькі хлоп’ячі голоси лунали під крайньою хатою поблизу од млина. Деякі голоси Ярошенко впізнав одразу: вирізнялися два дисканти братів Мосурів та чарівний альт курія й отряхи, третьогрупника Коваля.
Щось свіже, як чиста течія, вливалось у груди з тими співами, і нічні чари гинули, як роса.
Якої ж це вони співають?..
Не одної колядки вчив він їх у школі, а такої не вчив...
Самі десь навчились...
Немов тихенький жаль на школярів щипнув Ярошенка: моє їм не потрібне...
А голос Коваля дзвенить на все село, і щось нове, чого він не помічав у класі, бриніло в його співі: щось таке, чого він не чув ніколи в дітях за шкільними стінами й що прокидається у їх тільки під рідними стріхами. Це співали не його школярі, співали не по-шкільному. Чужими й далекими од його школи здались вони йому тепер. Своїм співом хлопці нагадали Ярошенкові своїх батьків, далеких і мало йому відомих.
«І отак буде завсіди: прийдуть до мене невідомі і, підуть од мене такими ж... Чужий я їм...»
Смутком обвіяло Ярошенка.
– Микола Івановичу... ходімо ж додому,– взявши його під руку, сміливіше казала Женя.
Ярошенко стояв і гаряче дихав. Шугнули з-під млина вітренята, подалися поміж мерзлими бур’янами, закуріли десь аж під гаєм. Потім випливали на небі білими перами, стали кружитись коло місяця. За ними посунули великі рядна.
– Ходімо до хлопців,– кинув до Жені Ярошенко і, не озираючись, подався до колядників.
Женя осталась одна. Недобрі огники заблищали в очах у неї.
– Нахал! Мужик...– крикнула вона йому вслід.
«І що мені бог дав? – думав дорогою Ярошенко.– Людям як повітка, а мені вона здалася, як квітка...»
Далі думав про хлопців:
«Коли я, я чужий вам, то хто ж тоді буде вам близький!» – і біг, спотикаючись, через гребні снігу до школярів...
Опівночі до кривого Тихона затарабанило щось у вікно: «Тихоне, Тихоне!.. Ти спиш, а твій млин мелеться, аж стугонить. Мерщій іди та спини, а то до ранку або згорить, або каміння полускається к лихій годині».
Поки Тихон поволі взувся та розшукав кобеняка, за селом палахкотіла вже пожежа.
Млин горів.
1911