Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

УВЕЧЕРІ

Ще за сонця, як по улицях гнали череди, над містечком густою хмарою стала курна темрява, а як курява припала, в темному наметі над землею на варті стояв уже білий місяць. Серед широкого майдану виринула з бур’янів недоладна довга будівля, нашвидку зляпаний дощаний театр. У балагані світились огні, гуркотів бубон, вигравали музики. Коло дверей і кругом балагану гомонять люди. Дзеленчить довго й тоненько дзвоник, і люди товпляться в балаган. Картина відразу міняється. Гомін, а за ним і музики стихають, на майдані пустіє, і стоїть проти місяця посеред бур’янів якась будівля, химерна, велика, а вздовж неї самотно походжає висока цибата людина в жовтих черевиках і пом’ятому яломку на голові. Ходить у задумі, посвистує, стиха хльоскає батогом.

Далі з-за колодок у бур’яні висовуються цікаві хлоп’ячі головки й пильними очима стежать за високою тінню.

– Жура-вель! Жура-вель! – усі разом починають вони підспівувати. Висока постать свариться на їх головою й нахваляються батогом. Потім потягається проти місяця, позіхає й помалу ховається за двері.

Хлопці один по одному вискакують з-за колодок, стиха шумлять бур’янами й крадькома підлазять до балагану. Незабаром уся стіна рябіє ними, немов гніздами; темні силуетики хлопців попричіплювались до дощок, де тільки була яка щілинка.

Не знайшла тільки для себе місця одна маленька постать – чепурненький хлопчик в оксамитових штанцях і в новенькій матросочці. Він перебігає од одного місця на друге, припадає личком до дощок, та щілинки собі не знаходить.

Тоді хлопчик проворненько скинув з себе блискучі чобітки й подерся по планках під саму стріху.

Тихо виросла коло стіни висока тінь в яломку: помалу спинилася й дивиться. Ні одна головка не поворухнулась,– усі немов приросли до планок.

Ляснув батіг раз, удруге, аж луна пішла по майдані. Хтось із хлопців зашипів і вхопився ззаду за штани. Далі всі, як груші, посипались додолу і вмить шугнули в бур’ян.

Знову з-за колодок вистромились хлоп’ячі голови:

– Журавель! Журавель!

Самотна тінь мовчки манячить, осміхається проти місяця.

До балагану, поспішаючи, наближаються дві жінки. «Журавель» глянув, крутнувся на нозі й швиденько сховався за дверима. Коло балагану знову почали виринати з бур’янів боязкі хлоп’ячі головки.

Дві жіночі тіні стали придивлятись до їх,– якась пані й наймичка.

– Не бачили, хлопці, Колі?

Хлопці сміливіше виходять з бур’янів і товпляться коло пані.

– Коля тут! – разом крикнуло скілько голосів.– Коля, де ти?.. Ось він тут! – Оглянулись туди-сюди – Колю як вода змила.

До гурту підходило щось у «котелку», в білому комірчи-ку, блимаючи цигаркою.

– Що, знову втік? – звертається до пані.

– Що ти врадиш з такою дитиною? – здвигаючи плечима, бідкається пані.– Не випускати з двору – шкода: нудиться, плаче, а випустиш, то хіба тільки вночі повернеться, голодне, обідране.– Пані наблизилась до нової людини.– Оце якось забрело до Андрія, до шевця, а там взяли та й обгодували картопляним хлібом, так що всю ніч дитина як в огні горіла. Сказать би, не було з ким бавитись хлопцеві, так водила до батюшки, до акушерки: сидить між ними, як підбите, мовчить, гратись не хоче та нишком додому проситься, а як забачить на улиці оту босячню, то аж затремтить дитина...

Сьогодні ще зранку ходить за мною слідком,– розказує далі пані,– скиглить: «Дайте, мамо, копійку, в театр на кумедію піду».– «Не будеш ходити,– кажу,– до тих шибеників, то поведу».– «Не буду, мамо». Одягла я його оце, причепурила – посидь же, кажу, Колю, поки я одінусь, тоді підемо разом. Я ж пішла одягатись, а там цід вікном свиснув якийсь старчовод, то він і повіявся з двору. Тепер не жди вже до півночі додому. Де його тепер шукати!..

– А дивіться, ото ж чи не він буде? – показав палицею панок у комірці кудись у далечінь. На краю майдану од бур’янів тихо одділялась маленька тінь.

– А глядіть, чи не він,– пильно придивляючись до неї, промовила пані.– Колю!

Тінь спершу помалу, потім усе дужче й дужче залупотіла ногами й сховалась в уличку за чиїмсь садом.

– Колю! Колю! – гукала пані.

– Біжи, Мавро, поза церквою, а я, може, звідтіль перейму його.

Мавра захурчала спідницею.

– Це не хлопець, це кара мені божа за гріх,– стиха промовила пані й підтюпцем подалася через майдан.

Стиха гомонить глухий куток. Під хатами й під дворами блимають цигарки, лускає насіння, гудуть ліниві празникові розмови.

Серед шляху піском курить дітвора. Через чиїсь ворота, як лисий віл, дивиться місяць. Тоненькі голоси то дзвенять, то затихають. Вирівнялись по шляху низкою, як москалі.

Перед ними бадьоро проходить простоволосий хлопчик, нашвидку витирає спітніле лице й одбирає до себе товариство.

– Старці-сіромахи, одходьте туди! – суворо командував, хлопець.– А ці будуть пани!

Ніхто йому не суперечить.

– Старець! Старець! Старець! – тикає рукою хлопець; вибрані з радісним гуком вистрибом вилітають з ряду.

Рядом з другими, покірно чекаючи своєї долі, стоїть прибите до уличної дітвори паненя. Коліно новеньких штаненят розпанахано аж донизу, з розхристаної матроски світять голі груденята, а ніжне личко зашмароване піском. Рученята склало на грудях, готовлячись скоритися тому, що скажуть, проте великі, темні й блискучі, як зоряної ночі вода, очиці дивляться на суворого ватажка з благанням і таємною надією.

Тілько коліно здригнуло та схилилась голова, як привідця, минувши його, показав пальцем на сусіда: хлопчик мав лишитись за пана.

– Пани!.. Заходьте з того краю,– порядкував хлопець,– а наше браття до мене.

Хлопці з веселим гуком розбіглись на дві ватаги. Пани зразу почали вмощувати собі з бур’яну великі животи, ліпили на лоб і на груди замість кокардів і гудзиків реп’яхи, махали над головою, немов зонтиками, листками лопуху.

«Старці-сіромахи» посідали в ряд шляхом, вишмарувавши землею лице й розпатлавши чуби.

 
Батеньки, матінки ріднії,
Подаріте хоч копієчку,-
 

заголосили «сіромахи», посхилявши набік голови й виставивши вперед жміньки.

Пихкаючи й обмахуючись, один за одним посунули по дорозі «пани».

– А ти ж, Колю, чого стоїш там? – гукнув чийсь голос.

Коля стояв, схилившись під тином, і мовчав.

– Іди, Колю! – почали його кликати.

– Е! Коля чогось плаче,– придивившись, промовив другий хлопчик.

Ватажок схопився з місця й з серйозним, заклопотаним виглядом підійшов до Колі.

– Чого це ти, Колю? – ласкаво заглядаючи йому в вічі, питав він.

Коля закрив лице рукою.

– Хлопці! – суворо звернувся він до дітвори.– Може, хто вдарив?

– Ні, ніхто,– одмовляли хлопці, підходячи до тину.

– Ну, то чого ж ти, Колю? – одводячи од очей руку, питав він.

– Я – теж наше бра-ття, сірома-аха,– схлипуючи, промовив Коля.

Ватажок трохи подумав.

– Давайте, хлопці, приймемо вже Колю до нашого браття,– пожалів він Колю.

– Приймаємо! – гукнули хлопці.

– Іди, Колю, сюди,– поступаючи рядом з собою місце на піску, привітно гукнув на його один із «старців».

Сльози не висохли ще в очах у Колі, як заблищали вони радістю й гарячою вдячністю. І соромлячись, і осміхаючись, і витираючи рукавом сльози, мостився він край шляху всередину між «наше браття». Одну ніжку підобгав під себе, другу з розпанаханим коліном висунув у пісок, скривився, як сирітка, виставив і свою жміньку.

 
Дайте сиротиночці,
Темній, невидній...
А немає ж у мене
Ні батенька, ні матінки,-
 

лунали на цілий куток жалісні голоси, й найжалібніше з усіх бринів голос нового «сіромахи».

Мимо проходили «пани», кидали в руку черепки, кізяки, будяки колючі, сипали на голову й за шию пригорщами пісок. Коля покірно склепав очі й схиляв головку до самої землі.

Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками, пройшла якась пані. Тільки Коля примовк був одразу й прищулився до товариша; вона зиркнула збоку на розхристаних, обсипаних травою й піском «сіромах» і пішла далі.

– І що ото вони витівають там! – загомонів хтось з-під стріхи на «старців».– А чи не пора б уже вам на піч!

І незабаром Коля стояв серед шляху один як палець. Підійшло кілька старих.

– Чиє воно? – придивлялись вони до його.

– Чий ти, Колю? – питав його, підійшовши, якийсь хлопчик.

Коля сказав.

– Це аж із базару, – дивується якась жінка. – Та чого ж ти аж сюди забрів?

Коля готувався заплакати. Люди погомоніли, порадились і одрядили дівчину одвести Колю.

Кріпко взявшись за руку чужої дівчини, Коля спотикався по дорозі й плакав, жаліючись, що болять ноги й хочеться спати. Далі він вже не пам'ятає, як опинивсь на руках у неї. Тільки близько-близько бачив коло себе незнакоме лице й чужі ласкаві очі.

Потім чув розмову чужої дівчини з кимсь дуже-дуже близьким.

Пам'ятає ще, як той рідний голос промовив до нього:

– А де ж ти хоч чобітки подів, шибенику?

ДОМА

Помалу скриплять вервечки...

 
Ай нуй-нуй-но, котино,
Засни, мала дитино...
 

В кутку перед іконами тріщить, мов жива, червона лампадка, колихаючи тихими тінями, як завісочкою, над ликами святих: то одкриє, то знову запне. На скрині блідо горить низенько прикручене світло. В кочергах, під припічком і по всіх темиих закутках притаїлись, сумуючи, діди. На полу стиха тіпає колискою хлопчик Петько і в задумі дивиться поверх колиски великими темними очима.

Коля, меншенький, лежить на полу, уткнувся лицем у подушку і, плутаючись у довгій сорочці, повагом молотить у два ціпи дрібними ніжками, бубонить щось сам до себе.

Дивно в хаті – і чудно, й радісно.

Чудно, що тепер глуха ніч, а в їх горить світло і вони, малі, самі вдома; що серед ночі вмивалися вони холодною водою з крашанками, в нові сорочки повиряджались.

А радісно, що в хаті у їх – як у вінку: на столі новий килим, по стінах скрізь червоніють рушники, аж в очах од їх темно. Долівка, піч, лавки – все вимито й вимазано. Проте треба їм тихо сидіти, не пустувати: вони стережуть домівки...

– Поле, поле, зелене, а по йому квітки-квітки! – розказував Коля, що мерещиться йому в заплющених очах.– Летять зірки – жовті, червоні, блакитні, та все рядками... А тепер засіки, а в них жито сиплеться, сиплеться, сиплеться...

– Цить, Колю, а то Горпинку збудиш,– обізвався до його Петрик. Коля примовк і ще глибше уткнувся в подушку. Петько перестав колихати й схилився на бильце.

– Петько! – перекинувся догори на подушці Коля.– А коли тато заженуть і Горпинчину маму на небо?

Петько трохи помовчав.

– Таку заженуть! – поважно одмовив він.– Наша мама була ніжна, так її й загнали.

– Яка – ніжна? – здивувався Коля.

– Така... біла.

– Така, як гуска?

– Дурний! – пояснив Петько.– Ніжна, що робить не вміє, а тато казали, що в нас треба робити, бо в нас худоба. От дядько Михайло не пустив би маму на той світ,– добавив він, зітхнувши.

– Бо в дяді Михайла волів немає?

– Воли дядько купить,– кивнув головою Петько,– у дяді теж худоба, тільки він нашу маму жалував; казав, що коли б мама у їх жила, то він би цілував її в руки; а нашого тата лаяв. Казав, що коли б тато не брав нашої мами, то він би тоді взяв її, а тато схилив голову та й мовчить.

– А що, а...– хотів про щось спитать Коля, та тільки зітхнув та й замовк.

В колисці зо сну заквилила дитина; Петько знову схопився за вервечки:

Ай нуй-нуй-нуй, коточок...

Коля довго качався по постелі, перекидаючи ногами, далі задивився у вікно й затих.

Через вікно долітали здалеку дрібні передзвони.

Коля одразу схопився на ноги, підняв подол сорочки й почапав по полу до Петька. Схилився до самого уха й страхає пальчиком.

– Цить, Петько! – потайки шепоче йому.– Бо отам ходить злодій. Кричить – чуйте, кури, чуйте, гуси...

– Мовчи,– спинив його Петько,– ось скоро паску привезуть.– Далі укрив дитину й пересунувся до вікна.

– Йди, Колю, будемо виглядати!

Коля подибав до його.

Притулились головками до шибок і стали приглядатись. Видно було шлях, обсаджений вербами, леваду й зоряне небо. Ізсунули головку до головки й стиха гомонять.

– Он бач, Колю,– показував Петько на купку зірок у небі,– ото немов груша на нашому городі, а ото чоловік робив у полі клуню, закопав сохи, а обгородити забув.

– Де, де? – приглядається Коля.

– А отам, де просторо... А он... дивись, дивись, Колю! Он панна з відрами... Бачиш?

– Петько, то наша мама! – зрадів Коля.

– Ні, то тільки зірки.

– Ні, то мама! – завіряв Коля.

Петько замовк.

– Кажи, Петько, то мама? – допитувався Коля й лагодився вже заплакати.

– Ну, годі, не плач, то мама,– погодився Петько.

Коля засміявся.

– То її бозя послав води брати до колодязя?..

– Еге,– кивнув головою Петько.

– Вона прийде через поле до нас?

– Не прийде, Колю.

– Ні, прийде!

– Вона нас не бачить.

– А ми її гукнемо. Петько, давай гукати маму! Мамо! – крикнув Коля, піднявши очі в небо.

– Не кричи, Колю! – спинив його Петько.– Маму треба кликати тихенько. Треба так казати,– Петько покірно звів очі до неба й одними губами, мов крізь сон, почав кликати: – Мамо, йдіть сюди!

– Мамо, йдіть сюди! – ще тихше казав за ним Коля.

– Це ми, Петя й Коля...

– ...Петя й Коля,– оддавалося, як тихий шелест листу.

І тільки так заговорили хлопці, все небо немов справді перемінилося перед очима: ожили на йому срібні звірі, будови, дерева, а між ними найясніша на все небо – їхня мама з відрами. І тихо там, тихо, гарно...

– Ідіть-ідіть! – голосніше кликали хлопці.– Бо вже наша друга мама ваші хустки й спідниці поносила, намисто продала, а тато нас не жалує, а вона їсти не дає, гуляти не пускає, та все, щоб дитину гляділи!..

– І б’є... Мамо! – заплакав одразу Коля.

А мама мовчить. Вирядилась у небі срібною мережкою із зорь, запишалася, не чує їх, немов чужа.

Пекучий жаль дитячий обгортає хлопців на таку привабну, а нежалісливу й погордливу маму. І вже не здержуючись, вони обливалися слізьми і з докорами, перебиваючи один одного, поспішали розказати їй свої сирітські кривди. В колисці прокинулась дитина. Незабаром у хаті було повно плачу. Плакав Петько, тіпаючи колиску, плакала дитина, плакав Коля коло вікна, схиливши голову на лутку.

А в сінешні двері щось стукало... тихенько, з осторогою, щоб не сполохати.

Хлопці почули.

– Мамо! – з криком радості кинулися обмарені діти до дверей. В одну мить защіпка злетіла з залізного гачка.

В хату увійшов дядько Михайло, ласкавий і смутний.

– Що у вас тут таке?.. Полякалися чого, що крик зняли? – спитав він дітей.

Хлопці держалися за його поли й мовчали.

– Мама... не йде,– промовив Коля й схлипнув.

Дядьо помовчав, і його очі понялися слізьми.

– Не йде? Ото горенько,– промовив він щиро.– Ну, не плачте: я оце зустрів вашу маму в переліску: вона ось вам крашанки подала,– і дядько дав їм по крашанці. Хлопці і вірили й не вірили, а їхні очі помалу почали загоратися тихою радістю.

А дядьо сів на лаву, меншого взяв на руки, а Петька посадив поруч і став їм довго розказувати про маму. Казав, що мама їх не забула, що вона дивиться на їх з неба, бога за них благає, щоб дав їм долю щасливу. Казав, що коли вони плачуть, то й вона там плаче.

Хлопці прищулились, як пташенята, слухають. А дядьо все розказує, розказує, а сльози котяться по його смуглявому, вітром запаленому обличчю.

А десь дзвони серед ночі гудуть-гудуть. Замовкнуть, прислухаються та й знову загомонять, немов розказують про те, що там почули.

1912

ГРІХ

Настя Григоровна, погасивши огонь, хотіла вже лягати в постіль, коли її немов торкнуло щось: здалося – чогось іще не зробила. Стала посеред кімнати, взялася за голову, пригадує. Сама в кімнаті, а очі блукають за вікном.

А там одмінилося все, що й не впізнати: де стояв удень хутір, тепер чорніють самі скелі з мороку; під скелями самотно догорає, як червона жарина в печі, останній у хуторі вечірній огник. Мріє темний степ через шлях, а по йому гонять одна одну нічні тіні. У вікно товпиться темне віття: ще недавнечко бриніли там голі парості,– незчулася, коли це так густо зрясились вони цвітом та листом. Летить весна, як крилами...

Не ті думки йдуть Насті в голову, не пригадає.

А ніч зайшла темна, зоряна, в травах та в квітках купається.

Настя одчинила двері, зазирнула в клас: може, там який непорядок.

З класу подуло свіжим холодком – сьогодні мили мостини. Обійшла помацки ряди парт, обдивилась усе, що можна. Стіл сукном застелено, картини вквітчано, як на зелених святах,– усе, здається, як слід: проте щось непокоїть.

Вернулась у кімнату, почала оглядати: списки до екзамену, шкільні журнали – все чепурненько поскладано на столі. По стінах малюнків та фотографій – рідко; подекуди вирізуються тільки з тінів суворі голови якихось отців. Каламарчики та коробочки з дівочими чарами, томики віршів та романів, дзеркальце в квітках – усе кудись спливло з маленького столика, а на їх місці темніла тепер гора шкільних книжок. У кімнаті віє чернечим спокоєм.

«Мабуть, мені так здалось»,– подумала Настя. Поклалася в ліжко, похрестила подушку. Руки помостила під голову, водить очима по кімнаті.

Боязко чогось Насті. Так боязко, що аж у грудях холоне.

«І чого мені боятися! – розважає себе Настя.– Хлопці в мене вишколені, інспектор...» Настя задумалась,– він, правда, грізний, суворий панюга, вчительки духу його бояться, проте до неї він ласкавий, хвалив її перед іншими. Бо вона таки й справді і слухняна, й почтива, і на шори та вбори та на паничів не вабиться, а роботи своєї пильнує. Посумує часом, що живе в самотині, повтішає себе думкою і про вбори, і про панича, та й ніхто про те не знає.

Добре тим, що в земстві руку мають та атестати більші: завжди знайдуть собі службу, а вона – дівчина бідна: пощастило взяти земську школу, то треба шануватися, бо не всякій і з «званням» дадуть земську школу.

Треба боятися, бо до чого тільки не можна причепитись...

І страхи знову починають ворушитись у Насті.

Пригадалося їй, як колись помітив інспектор, що вона, вчителююча, на виду покруглішала. Тоді казав – нівроку, ще й за підборіддя подержав,– а як школярі поріжуться, що скаже?.. Хотіла хоч перед екзаменами трохи схуднути: поралась увесь день, мов у казані кипіла, рісочки в рот не брала,– підійшла до дзеркальця, думала одну тінь свою побачити, а глянула, то мало не заплакала: все лице, мов на лихо, шаріло, як калина.

– Охо-хо!..– зітхнула Настя. Через вікно в очі зазирнув клапоть неба, присипаний срібним пилом, мов гречаник горохом.

 
Звізда ясна возсіяла...-
 

прийшли на думку Насті слова якоїсь колядки. Потім зітхнула.

«ІЦо буде, то й буде, а тепер – спать!» – і почала вкриватись.

Тільки заплющила очі, в усі заграв хтось на тонісіньку дудку. «Лю-лю-лю!» – причулась рулада й урвалась.

Далі коло уха немов легенько шарнув хтось шовком об дзвін. Бренькнула десь туго натягнута струна. Ставало легко, немов хто зсував з неї мішки з піском.

«Бач, чого забула,– само прийшло в голову Насті,– забула лампадку засвітити».

І хотіла б устати, та якась ласкава потайна рука силоміць очі закриває, надавлює чимсь.

«Хай уже так,– думає Настя,– а тепер...»

І стоїть вже Настя серед зеленого-зеленого лугу.

Світу-світу, ясного, золотого! Аж очам трудно, аж темний лист на дубі осміхається проти ясного неба.

Травиця шовкова м’якенька, ноги босенькі, – страх як легенько!

«Побіжу!»

Побігла прудко-прудко, вітер об поли б’є, груди розпирає, аж болить. Тільки черкаються ноги об траву. Хочеться підскочити.

«Може б, я й полетіла?» – спадає Насті на думку.

Озирнулась – ніде ні духу. Розбіглась, махнула руками.

«Фрр...» – плавно, рівно пролетіла дугу в повітрі. Стала легенько, немов хто поставив.

«Чи не диво! – радіє Настя.– А кажуть, що людина не полетить. Ану ж ще...»

Махнула руками раз, вдруге, втретє, знялася вище й вище, попливла врівні з вербами.

Дух займає. В грудях коле гострий холодок. Так і випирає звідтіль чи сміх, чи крик – всилу здержує.

«Ану – вниз: чи не вб’юся?»

Заплющила очі й шугнула. Над самою землею немов хто на рядно підхопив її – легенько полинула над травою. Махнула скілько разів – знову над самими верхами верб.

«От, коли б знали люди, що можна так...» – радіє Настя.

Зірвалась з гілки зозуля.

«Ану я впіймаю цю зозулю»,– думає.

Зозуля на вербу – й Настя на вербу, зозуля з верби на калину – Настя слідом за нею. Зозуля знялась та й полетіла, тільки крильцями шамотить. Настя за нею, все за нею.

Зеленіє діброва проти сонця.

Зозуля – між лист і уринула. У Насті забилось серце: втече!.. Розмахнулась та так і шугнула в гущавину зелену.

Чудно так у холодку поміж густих віток, темно...

«Шурх-шурх, шурх-шурх» – черкається об неї широкий лист кленовий та білий тополевий.

«Де ж би вона сховалася? – бідкається Настя.– Хіба чи не за отим кущем?» – сіла додолу, надкрадається тихесенько, щоб не хруснути.

«Ку-ку!» – визирнуло з-за листу веселе й лукаве лице покровського завідуючого Петра Кучерявого.

«Моя годинонько! – зраділа Настя.– Як він тут?»

А сонце світить йому в лице, шнурочком чорніє мережана брова, а в сірих очах блискотять золоті іскорки.

«А коли ж то ми вже бачилися з вами!» – простягає він до неї обидві руці.

Настя схиляє на груди голову і вже хоче осміхнутись, засоромившись. Коли щось – тьох у грудях.

«Геть-геть! – сполохалась вона чогось і замахала на Петра руками.– Бо тут, мабуть, хтось є»,– нишком шепнула йому.

«Кахи-кхи!» – басом кашлянуло щось за деревами. Спираючись на палицю, понуро виходив на галявину інспектор. Брови насупив, дивиться в землю, щось думає.

І похмарніло відразу все, осмутніло...

І побігли тіні по траві, і лист на дереві помутило.

Глянув Петро на його, зблід відразу, скривився.

«А, бодай тобі добра не було!» – промовив з жалю, полинув і розтанув, як хмарина.

«Гав-гав-гав!» – залящало десь поблизу Герасимове сто-рожеве щеня. Далі опукою вискочило із-за кущів та так і вп’ялося інспекторові в литку.

«Це ж буде рахуба, як порве! – вдарилась Настя об поли.– Жучок! – кинулася вона його одгонити.– Жучок! Жу...»

Прокинулась,– у дворі, помалу затихаючи, гарчить іще Жучок.

Не вспіла щось подумати, як силоміць потягнуло її знову кудись. Вже крізь сон чує, як влетіло щось у вікно, снує по кімнаті й гуде.

...Вона по цей бік, Петро по той. Посередині плине кудись крутими берегами блакитна вода, леліє... Вітрець гонить хвилю, очеретом гойдає. Заходить сонце, палає небо, червоніють проти його дрібненькі мережані брижі на воді.

«Іди, йди! – проганяє вона Петра.– Йди!»

А йому так не хочеться: ступить раз-два та й спиниться, жалібно так очима благає.

«Не мнися, йди! – одгонить його без жалю Настя.– Бачиш, який ото селезень по воді плаває».

«Ну то й що, як селезень?» – питає Петро.

«Еге... що!» – одмовляє Настя, а сама й не знає, що саме. А селезень кружить по воді, та все гуде, та все гуде. Далі – пуць у воду – уринув та й нема. Хлюпнуло коло ніг.

Настя зирк – та й охолола: чіпляючись за лозу, на берег видирався інспектор.

«Бач – що?» – одними очима промовила до Петра. Той схопився руками за голову й знову пішов димом. А інспектор підходить до неї та очима так і пряде по їй, так і пряде.

«Що це він?» – дивується собі Настя.

Взяв її рукою за підборіддя, а другою рукою за стан обгортає:

 
Хмизом-низом,
Під дровами,-
 

підспівує й підморгує.

«Еге! – подумала Настя.– А тоді, бач, я й не догадалася, нащо він за щоку брав».

А він нахиляється то до одної щоки, то до другої та тільки: жж... гу. «Так ось який він! – думає Настя.– Хай же тільки займе: ну й вибатькую, ну й вибатькую ж...»

«Ж-ж-ж...» – загув він над самим її ухом.

Настя набралася духу:

«Геть!..»

Кинулась у холодному поті.

– Та й що це зо мною діється,– вже розсердилась на когось Настя,– завтра екзамен, а воно таке верзеться – тьфу! – Сердито одвернулась до стіни, вкрилася з головою.

* * *

«Я вам, я вас, та я ж вас!..» – тупотить ногами інспектор.

Настя стоїть перед ним ні жива, ні мертва. Надворі хмариться чи на дощ, чи на вітер. Екзамен минув уже, коли і як – Настя не пам’ятає. За столом у її кімнаті сидить шкільна комісія, дожидає, поки інспектор переказиться, куняє.

«Признавайтеся, хто моргав на вас над річкою?» – визвірився інспектор.

«Я... він... я не знаю, де він узявся»,– виправдується Настя.

«Не знає... вона не знає»,– уїдливо звернувся інспектор до комісії.

Комісія заплющила очі й мовчки похитала головами.

«Ну, а отой ваш бриль, як решето,– хто одніс до писарки переховати, поки я тут? – встромив на Настю гострі очі інспектор.– Нащо то вчительці такий бриль?.. Голови паничам крутити?.. А у вашій корзині на самому дні картку якого ото шминдрика з патлами приховали звечора?.. Думаєте, не знаю?.. А пудра в шухлядці для чого ото?»

Бачить Настя: все знає! – тремтить мовчки. Інспектор пригнувся ближче до неї.

«А над водою, як узяв я вас за щоку, як рідний батько,– що ви подумали тоді?» – зашипів їй в самі очі.

Кров прилинула Насті до лиця.

«Ану – скажіть?.. Бач, казали, що вона смирна,– повернувсь він до комісії,– а вона, знаєте, що подумала на мене, старого?»

Комісія зітхнула й покивала головами.

«Я, їй-богу, не знаю, що зо мною діється,– щиро, як батькові, признається вона.– Це мені за гріх... за те, що не засвітила на ніч лампадки...» А сама плаче-плаче.

«Ну глядіть же мені,– пом’якшав інспектор,– щоб більш ніколи цього не було!.. Прощаю на первий раз. Починаймо!» – звернувся він до комісії; сів, присунув до себе папери, надувся, як тума. [21]21
  – надувся як тума – про людину в похмурому настрої.


[Закрыть]

«Треба бриль дячисі перепродати, а Петрову картку в піч»,– думає Настя й, схлипуючи, сідає теж коло столу.

* * *

А в кімнаті темно, тихо... Десь на стіні цокає в темряві годинник. Скрипнуло вікно, одчинилося, стукнуло об стіну. Тихо вскочив через бузок у кімнату вітер і пішов нишпорити, як злодій, по всіх закутках. Никнув сюди-туди, злетів на ліжко, подув Насті на очі, на щоки, далі добрався до столу й почав порядкувати паперами.

...Бачить Настя – ляснули двері і в кімнату сміливо увійшов Петро, свіжий, хороший, як іскра. І вже не боїться, сідає поруч з інспектором, осміхається, квіткою з бузку грається.

«Й чого його принесло в такий час? – лякається Настя.– Хіба чи не кликали його в комісію?» – подумала. Чує Настя – стає жарко. «Не треба дивитись на його»,– подумала й одвернулась в другий бік. Проте не помоглося: починає горіти тіло, горять руки, горить, як у перці, лице.

«От лихо мені! – жахається вона.– Гляне інспектор і догадається! І що б його зробити, щоб не горіти так?» – кидає очима на всі боки, сидить як на жару.

З вікна подув вітер, потяг од інспектора папери й шпурнув під стіл.

«Ой, як же це добре!» – зраділа Настя і зразу – шусть під стіл.

«Поки позбираю їх, може, перегорю під столом»,– подумала. Нахилилась під стіл, а Петро вже вперед неї там, теж збирає листи. Побачив її та й дивиться у вічі, чудно-чудно так. Далі до неї нишком:

«Маю сказати вам велику тайну.– Схиляє лице, лоскоче кучерями по щоці. Чує Настя, тихесенько шепоче над ухом: – А спробуємо отут... поцілуватись».

«Чи ви не сказилися? Чи ви не сказились? – Хоче одіп-хнути його Настя, а замість того лицем до лиця тулиться та й тулиться. Вже б час із-під столу вилазити, а вона не має сили випустити Петра.– Ой лишечко, ой що ж це буде, ой рятуйте ж мою душу»,– тулиться вона до його; а серце як не вискочить.

«Та й чого так страхатися? – спокійно радить на ухо Петро.– Ми зовсім не будемо вилазити звідціль, будемо сидіти тихенько, то вони й забудуть про нас».

Насті одлягло од серця.

«Правда! – радісно подумала вона.– А я, й не догадалася. О, який же він розумний, мій коханий!» Острах став проходити. Зіперлися вони на стінку, докупи стулились, затихли, прислухаються.

Так, мабуть, справді забули: читають папери якісь, спокійно гомонять. Інспектор прокашлявся й почав читати протокол. Сидіти стало так гарно, затишно.

«Послухаємо»,– повагом промовив Петро, обгортаючи Настю.

«Тысяча девятьсот такого-то года педагогический совет под председательством инспектора народных училищ господина Люцыпоренка,– швиденько, як паламар, вичитував інспектор,– производил испытания... тара-ра-ра... и постановил:

 
Котилася ой да зоря з неба
Та й упала додолу...» -
 

зіпнув відразу голінним парубочим голосом інспектор, немов трохи одлетівши. Настя сполохалась.

«Що це він – сказився?»

«Цить,– моргнув до неї Петро,– зараз підіймуть бучу, потім підуть звідціля, а ми вдвох зостанемося».

Інспектор встав од столу, настромив на лисину Герасимову шолудиву шапку й помалу пошкарьогав до порога.

«...Та й упала до до... о-о... о-о... лу!» – виводить він, як не перерветься. Ну зовсім же, зовсім, як парубок.

Настя торкнула ліктем Петра.

«Хі!» – засміялась собі в руку. Коли зирк: зверху під стіл сива борода о. Микити висувається, висувається. Далі – червоний кіс, потім підсліпувате око... Настя жахнулася, хотіла хоч руку випростати, що лежала у Петра на шиї, так не можна було: щось до стіни притиснуло.

О [тець] Микита глянув, ахнув з дива, плеснув у долоні й закрив лице руками.

«Какаріку-гу!» – заспівав, немов сусідський півень.

«Умру!» – сказала собі Настя, мліючи од сорому.

А з других боків висовувались під стіл земський з блискучими гудзями, член управи в окулярах, попечитель школи з медаллю на грудях. Поставали кругом столу на почепках, плещуть у долоні, головами кивають:

«Учителька! Оце так учителька! Ну та й учителька... ай-яй-яй...»

«Ех, усе одно – вмирати! – подумала Настя.– Хай же тепер хоч увесь світ дивиться!» Вхопила обіруч Петра за шию та так і прикипіла до гарячої щоки.

«Цілується!.. Люди добрі! Вчителька цілується!.. Пробі!.. Какарі-ку!..» – загаласувала комісія.

Прибіг інспектор:

«Хто цілується? Де цілується?»

«Господи, прийми мою душу!» – «молиться Настя. І чує: переходить її душа на той світ, тихо, легесенько, як пух..,

А на тім світі – ніч, зоріє десь небо, прочинене вікно...

«Так немовби моя кімната...» – дивується Настя.

Під вікном щось кашлянуло.

 
Гей, хто ж мене, дівку молодую,
Та й проведе додому...
 

Знову «зірвався надворі парубоцький голос, аж здригнула Настя.

«Какаріку! Какаріку!» – перегукувались десь на хуторах півні.

Настя і бачить усе, й чує, та й не віриться їй, що то був сон.

Лежить не поворухнувшись, осміхається.

Зашелестіли папери, немов який канцеляриста невсипущий читає їх усю ніч.

* * *

Збирає Настя по долівці папери, пригадує сон і бубонить щось. Їй і смішно, й сердито. Не втерпіла, щоб не зазирнути під стіл. Нічого не було там: самотно дрімав тільки на стіні чи павук, чи муха. Поскладала папери, підійшла до вікна.

Як і перше, химерними скелями темніє хутір; степ хвилює тінями, миготить, немов палає ввесь у темному полум’ї. А небо вже інше: насунулось, як чуже, світить пізніми зорями. Далеко, мабуть, ніч упливла за той час, догорає,– тільки причувається, немов подекуди шугають ще гарячим приском невидимі іскри.