Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

НА ХУТОРІ

Заходила ніч.

Німіє степ і тьмариться.

Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. Не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. А місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним огнем.

Ринуло з неба ціле море тихого світла, все на землі потопляючи. Над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.

Ніч зайшла.

Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хутірець.

Синіють у промінні хатки. У яр потяглися довгі тіні.

Тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.

Серпи, коси, вози, збруя – все трупом лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч з хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.

На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.

А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.

Розкошами, красою віє над степом...

У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Вздовж його розтягнулися довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти місяця понад зрошеною травою марища – тіні. Запирскало щось... Воли. За волами виринула й стала в яру волохата постать.

На голові у неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках – батіг. З купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже великими пречудними очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура верби й закинула голову проти місяця. Очі у неї склепилися, руки опустились, як у сонної. Стоїть і осміхається.

Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.

Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла виковані, слова пісні:

 
Яром, яром, пшениченька ланом,
Горою овес.
Не по правді, молодий козаче,
Зо мною живеш...
 

Слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося. Дівчина замовкла і схилила голову. Стало знов тихо. Тільки десь далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.

Верби стоять – не стенуться. Проз їх віти де-не-де визирають далекі зорі.

Дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь. Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою.

Знову зворухнулось повітря, і срібні звуки розбудили степ.

Дівчина заплющила очі, марить і співає.

І ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не сирота... Вона дочка-одиниця багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії килими, дукачі срібні... Та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак молодий. А той козак – такий хлопець, яких уже немає тепер: він у пишному вбранні, що сяє, як сонце. Під ним грає кінь вороний, а в того коня горять на ногах золоті підкови, срібні виблискують стремена. Сидить козак на коні перед нею, хороший і вільний, як вітер степовий, а вона стоїть перед ним засмучена та стиха докоряє йому, що не по правді він з нею живе...

Тужить, розливається голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання про дівчину та зрадливого козака.

«Ой вистели, дівчино,– дає глузливую козак дівчині пораду,– ой вистели килимами двір, щоб не скаляв мій кінь вороний золотих підків,– тоді буду до тебе ходити».

«Ой посади, дівчино, край воріт вербу, тоді буду до тебе заходити».

Та не одурити козакові дівчини! Почула вона серцем гіркую правду, і тихим безнадійним смутком забриніли останні слова пісні:

 
Я й садила, я вже й поливала,-
Не приймається.
Брешеш, брешеш, молодий козаче,-
Ти цураєшся.
 

* * *

Стоїть дівчина, схилившись до верби головою, сльози витирає рукавом драної свитини. Стоїть з жалощами в серці, засмучена й обмарена чарівними малюнками давно минулого, давно забутого, вільного й шумливого життя її рідного краю.

А в тихому хуторі зчинилося диво: од сну просипалися люди, виходили з хат здивовані й слухали пісню, що живою силою вривалася з яру на хутір.

Прочинились двері чиєїсь хати, і, зчепивши руки на грудях, стояла на порозі біла постать чи дівчини, чи молодиці. Місяць світить на білу постать і на хату.

А на краю хутора, од степу, спочивав у сінях своєї хати старий дід. І мариться крізь сон дідові, що в сінях над ним бринить струна. Дідові сон сниться, а струна все бринить та й бринить і його будить. І дід прокинувся.

В прочинені двері б’є синім промінням місяць, а по сінях лунає пісня, аж лящить. Вийшов дід із сіней, схилився на тин та й слухає.

На хуторі тихо та лунко. Все кругом спить, тільки в яру хтось не хоче коритися снові й крає сонне повітря своїм молодим могутнім голосом.

Тужить та в’ється в яру дівочий спів, і не помічає дід, як в’ється він сам услід тому співу: то схилиться, то розігнеться, то візьметься за груди рукою.

Чудне щось діється з дідом: йому стало здаватися, немов хтось у жменю взяв його старе серце й став його помаленьку чавити, а дідові стає чогось так жаль-жаль.

На моріжку коло тину сидить уже цілий гурток хуторян; біліють сорочки, видніються кудлаті голови, босі ноги, тихим блиском сяють заспані очі.

Всі вони здаються при місяці фігурами, вимурованими з білого каменю.

Всередині між ними сидить парубок з чорними великими очима й тихо і поважно щось розказує. Білі фігури посхилялися до його, слухають.

Його мова одбивається в тихому хуторі буркотанням маленького струмочка. Парубок розказує про чудну дівчину, що недавно привезено сюди з далеких хуторів до хазяїна за наймичку. Вона дика, боязка й чудна. Вінки собі з квіток сплітає, квітчається й так ходить у роботі цілий день. Збирає коло себе дітей та все розказує дивні якісь казки або свої сни. А як стане співати, то зразу своїм голосом душу проймає.

До гурту підпливають мовчазні тіні, сідають на моріжок і мовчки слухають.

Потім тихо й поважно, не перебиваючи один одного, стали довго вони розмовляти. Стали згадувати давніх своїх співців і всіх незвичайних людей, що колись жили між ними. Часом гарячими хвилями з новою силою долітала з яру пісня, вривалася в груди людей, і вони стихали. Потім, переждавши, говорили далі.

Споминали вони якогось чабана Ілька, що своїми піснями приворожив до себе молоду пані. Ох, і що то ж за сила була в тому голосі! Вийде, було, на могилу, гукне пісню – і ввесь степ скрасить нею. Люди, бувало, кидали роботу та виходили слухати Ілька із хутора аж у степ. Щирий і правдивий був чоловік Ілько. Підмовляла молода пані їхати його з собою кудись, та не поволів Ілько життя панові розоряти, а поволів іти кудись у Чорноморію. Та як пішов, як пішов, та й досі чутки нема...

В яру залунав новий ниючий і пекучий спів. Дівча співало про себе, що їй горе на світі. Вона сирота, а люди недобрі, і нема до кого їй прихилитися; скаржилася комусь, що не зазнала вона на світі розкошів, що марно проходять літа її по наймах у важкій роботі...

А люди на хуторі все слухають і згадують усе інших своїх співців.

І були вони, всі ті таланти рідного люду, ті найулюблені діти свого смутного краю, як і цеє вбоге й забите дівча,– люди з найбідніших бідні, з найтемніших темні, були наймитами у чужих людей і пасинками в долі.

ВЕЧЕРЯ

В темну кімнату крізь позамерзалі вікна світить місяць. Великі шиби уквітчалися голчастою сосниною, перистим папоротником, шовковою травою і всякими іншими дивовижними візерунками, що вишив та вимережав славний морозенко; можна було подумати, що то справді був крижаний будинок північної чарівниці-царівни, а не кватиря земського вчителя Петра Недбая, в якій ради святого вечора забув протопити шкільний сторож дід Гордій. Сам Недбай лежав у темному кутку на ліжкові, закинувши ноги на бильця, солодко марив про те, що добре було б піти в хату до якого-небудь селянина і повечеряти кутею з медом та пиріжками. Зародилася в його така думка зразу після пісного обіду, дедалі виринала все ясніше і під вечір, коли під грудьми почало щось ссати, вона так засіла в голові, що нічого іншого туди ніяк не можна було упхнути. Коли ж ніхто не прохав його на вечерю, а самому втручатися в чужу сім’ю в цей святий вечір йому не хотілось. Тяжко вгадати, чим закінчилися б його думки, коли б під вікнами не зашуміли чиїсь сани і перед самими дверима школи не почулося голосне «тпру». Думка, що сльотою прив’язла, зразу полинула од Недбая, і він, піднявши голову, поглянув стурбовано крізь мерзлі вікна, та нічого не побачив. Тим часом заскрипіли в коридорі заморожені чоботи, і в кімнату помалу всунулась довжелезна постать у кобеняці і в сивій шапці.

– Чи є хто в хаті? – почувся ніжного тембру високий голос. Недбай схопився з ліжка.

– Земляк! – радісно крикнув він на всю кімнату, впізнавши по голосові гостя.– А ти ж казав, що на свята до батьків поїдеш?

– Ні, братухо, не вдалося, чорт би його забрав,– голосно одповів той, стягуючи з себе всяке барахло.– Та чого це в тебе темно? Давай світла! Не повезло, кажу, мені цими святами,– казав він далі,– зовсім уже був зібрався в дорогу, пішов у волость за жалуванням і тут тобі й скоїлась причина.

Засвітили лампу, і незграбна постать, вилізши із кобеняка, стала гнучким, високим хлопцем з худощавим делікатним лицем; сірі дитячі очі світилися щирістю і самі прохалися до серця. То був сусід по школі і товариш Недбая – Петльований. Сам Недбай, кремезний, опецькуватий хлопець з розкудовченим чубом і заспаними, трохи насмішкуватими карими очима, був прямою протилежністю гостеві.

Свіжий голос Петльованого зразу засипав тиху кімнату життям і звуками. Недбай поглядав приязно на товариша, слухав, всміхався.

– Так от і маю я святкувати в своїх Щупиках,– доводив краю своїй розмові Петльований.– Цими днями все-таки, було, загляне в школу то те, то інше, і воно немов веселіш було, а сьогодні, знаєш, кожне держиться своєї господи, і я увесь день сам собі, як неприкаяний ходю по спустілій школі; нема до кого словом обізватися, а ти ж знаєш мою вдачу: ніяк не всидю, щоб не поговорити з ким, А це перед вечором, як згадав, що скрізь тепер по хатах зайшло свято і люди кутю справляють, то з усіх кутків моєї школи повіяло такою нудьгою, що хоч собакою вий. То я й надумав: махну я до земляка, та просидимо вдвох з ним цей вечір, порозмовляємо щиренько, домівку згадаємо.

Через невеликий час Петльований скоренько ходив з кінця в кінець по кімнаті, розмахував руками й говорив безперестану. Недбай тим часом прийняв свою звичайну позу на ліжкові, стежив за товаришем лінивими, проте пильними очима і добродушно посміхався.

– Знаєш, їду оце я твоїм селом,– казав, граючи очима, Петльований,– а хлопчики по улицях шамотять по снігу з вузликами: вечерю носять до хрещених, і у мене зразу виринув у голові малюнок з дитячого життя мого: по хатах горять привітні вогники, на дорозі сніг яскриться, скрізь по улицях шумлять сани... ми з сестрицею їдемо своєю буланенькою, на одно око сліпенькою, веземо до бабусі вечерю. Нам чогось так весело, регочемося, борюкаємося на санях, конячку підхльоскуємо... ньо, маленька! ньо, сліпенька!, а вона, знаєш, так жваво головою потріпує, тюпає собі... Що, може, не любо? – з щасливою усмішкою звернувся він до Недбая.

– Ні, нічого собі! – щиро сказав Недбай.– Ти, брат, щодо поезії, того... ну-ну, катай далі,– додав він, закурюючи цигарку й готуючись слухати далі.

Петльований соромливо осміхнувся і почав знову:

– І от вертаємося од баби додому, а вдома вже вечеряти збираються; в хаті, знаєш, прибрано, лавки вимиті, стіл засланий килимом, якого тільки в рокові свята виймає мати із скрині. По стінах скрізь розвішані рушники, чер-воні-червоні, аж по хаті від них видніє. На покуті стоять у сіні горщики з кутею та узваром. Перед іконами лампадка горить. Помолившись, розсаджуємося круг столу. Сім’я наша була велика, не вміщалася за столом, і мене з сестрою, як найменших у сім’ї, завше садовили обідати десь окремо, тепер же всі зсовувались, пускали і нас за стіл, і ми аж сяяли од щастя. Батько сидить на покуті, а перед ним височенна гора пиріжків, паляниць і всякого іншого добра; тільки голова його і виглядає із-за них. Він зовсім ховає голову й питає: «Чи бачите мене, діти?» – А ми вже знаємо, що треба казати: не бачимо, тату! – всі, як один, кричимо. «Пошли ж, боже, щоб і на той рік не побачили!» – «Пошли, боже!» – вигукуємо так, немовби ми були звідтіля за верству. А мати сидить край столу, зіперлася на руку, всміхається...

– Ні, що не кажи,– додав зітхнувши Петльований,– а в наших народних звичаях є багато чогось такого щирого, теплого...

У Недбая давненько вже почало знову ссати під грудьми, і він, мало слухаючи товариша, намагався пригадати, чи не залишився де-небудь у його який сухий калач або хоч шматок хліба.

«Коли б хоч кусок дерева погризти, аби не нудило так»,– думав він; та він добре пам’ятав, що ще вчора ввечері він доїв останнього бублика. Ковтнув слину і став прислухатися знову до слів Петльованого.

Аж той чогось спинився, замовк, покліпав очима і, перемінивши голос і почервонівши, стиха промовив:

– Слухай, земляче, чи не знайшлося б у тебе того... чого-небудь іззісти, хоч хліба шматок... я, бачиш, сьогодні забув пообідати, так немов того...

Недбай підвівся з ліжка, почухав голову...

– Така, брате, справа, що хоч заріж – нічого не знайдеш,– винувато промовив він.

– Ага! – скоренько сказав Петльований і ще більше почервонів.– Ну, нічого, я так...

Недбай подумав, подумав і швидко майнув у двері, що вели до класу.

Петльований, здивований і зацікавлений, пішов слідом за ним.

Місяць світив у сумні вікна класу; темніли школярські парти довгими рядами, виглядала серед класу дошка. Недбай ходив поміж партами й шарив під ними руками.

В кімнаті вони стали розглядати, що попалося йому в руки.

В пригорщі у Недбая була ціла купа житніх сухарів, що покидали колись у класі школярі. Сухарі були цвілі, припали пилом і зовсім не мали вигляду шматка хліба; більш скидалися на шматки трухлої кори або на куски жужелиці. Недбай уважно оглядав їх до світла, обдував з їх пил. Петльований, перехилившись через його плече, теж зазирав на їх і говорив:

– Покинь, їй-богу, покинь!

Недбай мовчки вибрав один сухар, і він затріщав у нього під міцними зубами.

– Можна! – весело кивнув він головою і протяг руку з сухарями до товариша.

– Чудний ти, їй-богу...– казав соромлячись той.

– Бери, бери! – весело казав Недбай.

Червоніючи й осміхаючись, Петльований протяг помаленьку делікатні свої пальці й потяг одного сухаря...

– Зажди трохи! – сказав Недбай.– Коли бал, так бал. У мене десь є олія, що купив староста для замазки на вікна: тепер вона якраз нам згодиться! – І через який час Недбай таскав із кухні маленький засмальцьований горщичок з олією.

Повечерявши та помолившись богу, шкільний сторож дід Гордій надів кожуха і вийшов з своєї хати, щоб іти на ніч до школи. Ступає собі Гордій помаленьку, рипить сніг під його чобітьми, дивиться на зоряне небо. «Так тихо, так ясно,– думає собі Гордій.– Справедливо, що святий вечір... Це ж недаром цієї ночі Христос нарождається».

 
Слава ті рожденному,
В яслі положенному,-
 

підспівує він собі стиха слова колядки.

«І як ото воно, сердешне, витримало під такий мороз у яслях! – дивується Гордій.– Сказано – святеє: і мороз не бере його...»

Підійшов до школи. У вікні в кватирі вчителя світиться... «Не спить іще,– думає він,– мабуть, сумненько одному на чужині...» Гордієві стало шкода молодого вчителя. «Ану, загляну, що там він робить, певне, десь книжечки свої читає. Двоє,– говорить сам собі Гордій, заглядаючи в шибку, в її маленький, незамурований краєчок.– Бач, щупинський учитель приїхав у гості... Що ж то вони собі роблять? Немовбито щось кушають...» – Гордій підводить до самої шибки старі, підсліпуваті очі.

«Охо-хо!..– зітхнув він.– Сухарики, сіроми, гризуть... І гість, і хазяїн... Оце так панська вечеря!..» Гордій одійшов од вікна, став на снігу серед стежки та й загадався. Потім ще раз зітхнув, повернувся і тихо, хитаючи головою, почовгав до своєї хати.

Незабаром дід Гордій стояв на порозі вчителевої кімнати з великим узлом у руці.

– Добрий вечір, з святим вечором будьте здорові! – вітав Гордій хлопців.– Вечерю вам приніс – не погордуйте.

Хлопці оторопіли. Гордій постановив вечерю на столі, а сам, хоч завше любив поговорити на ніч з учителем, тепер став казати на добраніч.

– Воно все рівно... за спасення душі...– бубонів він стиха, виходячи з кімнати.

1910

ВОВА

Молодий сільський учитель Антін Вова одягся в свій новенький костюмчик, глянув у маленьке дзеркальце, причесав свої патли-кучері й хотів йти з дому, далі сів коло столу й чогось загадався. Півроку, як учителює вже Вова, а й досі іде не познакомився з місцевою інтелігенцією, якої поблизу було немало. Давно хотів і збирався він зробити це, та все чогось не виходило так.

Таку вже мав Вова вдачу: походе по своїй самотній кімнаті, помарить, подумає, що йому неодмінно пора вже зійтися з освіченими тутешніми людьми, навіть одягнеться, щоб зараз йти до доктора, а вийде на вулицю – передумає та й поверне до урядника або до сільського адвоката Муляра.

«Піти познакомитись! – дорогою виправдував він себе в думці.– Так-то й познакомитися! Ну, як прийдеш до нього, а він: «Что скажете?» – або: «Чем могу служить?» – що йому сказати тоді? Та до того ж, може, він на цей час що робить або спочиває... Ні, нехай уже колись... якось... другим разом».

Од урядника повернеться смутний, незадоволений і знов довго ходить по своїй кімнаті, а то вийме свій зшиток-щоденник і стане вписувати в його свої смутні думи.

Тепер стояла справа так, щоб як-небудь викрутитись, щоб утекти зустрічі з інтелігенцією, Вові не можна було: сьогодні в народній чайній одбудеться перша народна читанка, і всі місцеві освічені люди мають там бути; він, Вова, повинен теж піти туди, бо він же – народний учитель. Навіть піп сьогодні стидив його, що таке діло робиться без участі сільського вчителя; він же обіцяв і познакомити Вову з учасниками просвітнього гуртка.

Хоч була вже година йти, та Вові чогось хотілося ще посидіти у своїй хаті коло маленької лампочки та помарити – як то воно все вийде, що він буде казати, що йому скажуть.

Рука його по звичці витягла з купи книжок вірного товариша – щоденника, з яким Вова привик завсіди радитися та розмовляти в самоті. Механічно перегортає листки, перебігає очима засіяні дрібним писанням сторінки.

«...Читаю у вільні часи, що попадеться під руку, а все не те,– стоїть в одному місці,– душа жива живого слова бажає, та де ж його почуєш? До того гуртка, що я познакомився, щось не лежить моє серце: горілка, карти, п’яне важке життя, брудні розмови, непристойні анекдоти, нападки на мужика-гадюку... Що я маю спільного з ними – я, молодий, жадаючий просвіти, всього прекрасного і чесного в житті?

Слухаєш іноді, як після чарки стануть вони розкривати один другому свої думки та виявляти темні свої діла – мороз ходе за спиною. Певне, й вони добре почувають, що чужий я їм, бо коли при мені розказують яку-небудь гидку історію, то скоса позирають на мене.

Сидю я між ними, слухаю п’яну розмову, лайку, а часом і бійку за картами, і помалу туга приступає до мого серця».

Помалу Вова вчитався і вже не міг одірватися, хоч було там йому все давно відоме, читане і перечитане.

«...Завтра – різдво...– читає він у другому місці,– свято велике, празник молодощів. До наших інтелігентів понаїжджало багато молоді: студентів, гімназистів, панянок; завтра будуть вони кататися гуртом, співати, вигадувати, а я завтра піду обідати до старого дяка...

Мовчки пообідаємо там, бо старі дяки – сумні якісь собі люди. Потім повернуся в свою школу, між німі стіни, візьму книжку, та не піде вона мені на думку.

...Неділя. Надворі примеркло. Одлига... Невесело надворі. Вітер гуде в комині, стелю зриває. У моїй великій та сумній кімнаті зимно, непривітно. Блимає каганець на столі, а я сам ходжу-нуджу з кутка в куток, тільки луна стогне від моїх ступенів по хаті. Ходжу собі, мугикаю під ніс, споминаю всякі пісні, що колись співалися товариством. Усе такі хороші пісні... а за серце щось так і тягне, так і ссе: здається – уткнувся б лицем у подушку, та так і зарюмсав».

Дочитавши останню списану сторінку, Вова помалу взяв перо в руки, вмочив у чорнило й загадався. Подумав трохи й став писати:

«Зараз йду між люди... між інтелігентні, освічені люди... і страшно, і радісно. Боязно мені, бо соромливий собі я вдався, не ловкий, не бідовий, та й не знаю, як з тими людьми поводитися, щоб вони не насміялися з мене. Бо я ж тих інтелігентних людей та зовсім і не знаю. Виріс я в глухому селі, виховували мене в семінарії, в самому найтемнішому, закинутому куточку рідного краю; семінарські вчителі нас близько не пускали до себе, поводилися як начальство, інших освічених людей бачити нігде було».

В кімнату увійшов сторож і став розказувати, що до народної чайної поїхали вже і з заводу, і доктор, і слідчий, паничі, панянки.

Як змальована, встала перед Вовою постать паняночки, якоїсь родички слідчого. Не раз він бачив її, коли вона, гуляючи, проходила мимо школи, чув її мелодійний голос, і струнка її постать та біляве личко з чарівними очима не раз увижались Вові між голими стінами його кімнати. Тепер він побачить її зблизька, може, буде говорити з нею, і ті чарівці очі будуть дивитися на його... і може... хто знає? Вова скоса зирнув у дзеркальце, що стояло тут поблизу; звідтіль виглянули русяві кучері, сірі, соромливі, повні таємного огню очі, юнацьке лице та ніжний на губах пух.

Вова труснув головою й осміхнувся.

«Мужайся, Антоне!» – черкнув він на кінці сторінки щоденника...

Потім сховав щоденник, надяг пальто, погасив лампу і з рішучим виглядом пішов із школи.

Скинувши пальто та калоші, Вова стояв у пітьмі в коридорі й держався за клямку; крізь мутне шкло дверей у кімнаті, де зібрався просвітній гурток, виднілися, як квітки в саду, жіночі вбрання, іскрами блищали при огні гудзики на формених мундирах у чоловіків. Часто і дзвінко билось у Вови серце.

«Ну і вернусь!.. Яке кому діло!» – мигтіла у нього спокуслива думка, а всередині у його щось рішуче протестувало проти такої малодушності, і, набравшись духу, потяг він за клямку двері.

Закрутилося, заблищало усе перед очима; Вова став на порозі як прикований і не міг придумати, куди йому йти і що робити. На щастя його, на виручку підвернувся батюшка. Він, узявши за руку Вову, повів між люди знакомити.

Соромлячись та червоніючи, вклонявся Вова новим своїм знакомим і в той же час наглядав собі по кутках безпечне місце. Наглядівши там вільний стілець, він поспішав до його добратися і з полегкістю зітхнув, коли сів на йому.

«Тут буде спокійніше»,– подумав він собі і став кругом роздивлятися. Не встиг він іще опам’ятатися, як помітив, що якась червонощока пані, що сиділа найближче до його, дивилася йому в лице й щось казала. Вова бачив, що то до його була мова, та що саме вона казала – не почув. Спитав.

– Я кажу,– виразно вирізувала кожне слово пані,– що недавно тут був...

Далі Вова за гомоном ізнов не почув, хоч слухав не тільки ушима, а навіть очима й усім своїм тілом. Ще раз перепитати йому здалося неучтивим, і подумавши, що на слова пані, може, можна й не одповідати, спустив очі й заспокоївся. Пані, чекаючи, не зводила з його очей.

Вова глянув на неї, зчервонів і одвернувся.

«І чого вона витріщилась на мене, чого не бачила?» – подумав він і рішив зовсім на неї не дивитися.

Переждавши яку годину, Вова знов глянув на пані; тепер вона вже не дивилася на його, а, прихилившись до відомої Вові чорноокої панночки, що тепер сиділа поруч з нею, щось на ухо казала їй. Панночка слухала, дивилася на Вову й осміхалась. Вова закліпав очима й одвернувсь.

Кругом гомоніли, вешталися, лагодилися до чогось. Деякі топтались коло чарівного ліхтаря, інші пробували грамофон, перебирали книжечки; усі вешталися, сміялись, голосно про щось сперечались, тільки Вова не мав собі ніякої роботи й мовчки сидів в захисному куточку. Сидів він і почував, що його діло прогорає, а як його направити – він не міг добрати способу. Сидить, спустивши голову, думає... Глянув перед собою – і його серце похололо: та сама панночка з чарівними очима прямо йшла на його, дивилася йому в лице й привітно усміхалась. Вова закам’янів.

Панна, певне, взяла була на себе благородну місію підняти дух у хлопця, підійшла, сіла на стілець рядом з Вовою і стала заводити розмову.

– Що це ви сидите так самітно, немов скучно тут вам, скучно? – щиро промовила вона до Вови.

– Чого ж... ні, не скучно,– одповідає той,– мені... саме добре.

– Бо що ж ви нічого не робите, ні з ким не говорите, як інші? – допитувалась дівчина.

«Ну що я їй маю казати?» – подумав собі Вова. Полум’я вдарило йому в лице.

– Я подивлюся перше, як інші роблять,– таке чи щось підхоже до цього одмовив він – якимсь, як і самому здалося, не своїм голосом. Панна стала почувати, що не по силі взяла на себе роботу, й зачервонілась теж.

– А ви будьте веселіший, бо так же скучно сидіти,– закінчила вона і, трохи засоромлена невдачею, встала й оді-йшла од Вови.

Вові стало навіть шкода дівчини.

«Сердешненька,– думалось йому,– мала надію розворушити таке опудало, як я, та й буде тепер каятись». Проте все ж стало йому вільніш дихатися.

«Ну,– думав Вова,– тепер – шабаш! Коли б уже хоч ніхто не зачіпав мене».

Та не скінчилися на цьому муки Вовині: незабавом перед ним зринув, як із землі виріс, угудзяний джигунець, [12]12
  – Угудзявий джигунець – баламут, весь у гудзиках.


[Закрыть] якийсь акцизний чиновник; [13]13
  – Акцизний чиновник – чиновник, який працює в акцизі. Акциз – назва установи, що збирає податок на цукор, горілку, тютюнові вироби і т. ін., який підприємці включають у їх продажну ціну.


[Закрыть] він виразною, ясною мовою зарізав Вову вкрай.

– І чого ви зігнулися, молодий чоловіче, як тая мокра курка,– вичитував він.– Адже ж тут немає вовків, не покусають. Лицяйтеся он до панночок, розказуйте що-небудь, а то сидить понурою.

Одрізав і, закрутивши вуса, зразу опинився десь між панночками.

Уші, шия, лице загорілись у Вови, піт виступив на чолі. «І як же він одчитав мене, сучий син,– думав він,– немов у парні віником випарив!»

І довго ще не переставало палахкотіти його лице.

Тепер Вова почував, що вже навряд чи хто-небудь буде його турбувати, та не весело було йому. Сидів він, немов прикований до свого стільця, і бачив сам, що ніяка сила не здолає тепер підняти його, щоб легко та вільно, як он отой франт, пройтися по кімнаті. І осудив Вова себе за ті сміливі заміри, які мав він, ідучи сюди. Задзеленчав дзвінок. Усі один за одним потягнулись до другої кімнати, де мала одбутися читанка й звідкіль давно вже чути було здавлений, гомін селянської юрби.

Поволікся за ними й Вова.

Читали, розказували, показували картини. Стояв гомін, було цікаво й весело.

На Вову ніхто тепер не звертав уваги, і він помалу став набиратися сміливості. «Це нічого,– думав він,– що я сплохував трохи на перший раз: привикну, придивлюсь, освійчаюсь... [14]14
  – Освійчатись – тут: освоюватись.


[Закрыть] А як же хороше в гурті інтелігентних, хороших людей робити гарне діло!»

Скоро читанка одбулася, директор заводу став наганяти всіх, щоб не гаючись їхали до його.

Всі товпилися коло одежі, одягалися, торгувалися, кому з ким сідати та їхати.

«Чи то ж і мене покличуть? – думав собі Вова.– Як покличуть, то я тоді зроблюся зовсім іншим. Тепер уже немов нічого й не боюся; звісно, нове діло, то трохи був і сплохував, тепер поправлюся». Пройшов мимо Вови батюшка й чогось одвернувся. Зирнув мимоходом на його директор і теж одвернувся. Хтось, мало не спіткнувшись на Вову, кивнув йому головою до зобачення.

Кругом спустіло. Було чути, як на дворі по наїждженій дорозі свистіли і скрипіли, від’їжджаючи, сани. Стихло. І зразу став одчувати Вова, що ті люди – чужі йому, і нема їм до його ніякого діла.

«А я ж, дурний, думав...» І зробилося Вові чогось соромно до болю, до сліз. Стояв він один у коридорі, опустивши голову, і сором виїдав йому гарячі очі.

Тихо, як тіні, виросли коло його старі його приятелі: Муляр, письмоводитель, урядник. Перше Вова не помічав їх у гурті; і тепер зробилося йому дуже зле, коли вони з’явилися.

Обступили вони його з єхидними усмішечками, віталися дуже ввічливо.

– Чого це ви, Антоне Петровичу, не схотіли їхати до директора? – лукаво спитав Муляр.– Адже ж усі пани поїхали туди?

– Куди нам до їх!.. То ж – пани! – здавлюючи своє серце, одмовив Вова.

– Теж люди! – з робленим спочуттям, іншим голосом казав Муляр.– Ви ж у нас за вчителя, науки проходили, теж можете лічитися за образованого чоловіка, а вони навіть за руку попрощатися з вами не хотіли. Думаєте, не бачили? Все бачили!

Вова мовчав і почував себе дуже погано. Йому хотілося якнайшвидше залишити про цеє мову, втекти од цих людей, проте він стояв і тільки якось чудно осміхався.

– І виходить,– казав далі Муляр,– що ваша лінія не з ними, а з нами, а ви зовсім не до речі вгору деретеся.

Письмоводитель та урядник мовчали та тілько стиха чмихали.

Вийшли на улицю. Ніч була морозна, зоряна.

В будинку у директора заводу горіли веселі, яскраві огні. Стали говорити про читання, і Муляр почав висміювати панську витівку. У Вови нило всередині, і він нічого не слухав. Мимоволі озирнув він цю свою компанію, опухлі од п’янства лиця, злі замутнені очі.

Прийшло в голову, що дома чекають його чотири сумні стіни холодної кімнати, пригадав, що ось уже півроку, як їсть його самотина – хотілося йому заплакати.

– І чого б то я так сумував! – несподівано звернувсь до Вови письмоводитель, виказуючи, що він добре розуміє, що діється у Вовиному серці.– Не любі ви їм – і наплюйте, проживете й без них.

Вова схаменувся й став силувати себе, щоб як-небудь викинути з голови свої невеселі думки. Став прислухатися до їх розмови, та думки його мимоволі звертали на перший шлях.

Письмоводитель позіхнув і став казати, що добре було б тепер зайти у «клуб»,– у них було таке місце, де частенько збиралися попиячити.

Думка письмоводителя зразу здалася Вові досить слушною: у їй він знайшов вихід із свого дуже неприємного становища, і він поспішив ухопитись за неї.

– І справді,– піддержав він письмоводителя,– зайдемо, вип’ємо по чарці, куди ви там ходите.

– Хіба й ви з нами? – неймовірливо звернувся до його Муляр.

Вдаючи з себе байдужого, Вова згоджувався йти з ними, немов у тому не бачив нічого незвичайного. Компанія повеселіла.

– Так би ви й давно! – сказав Муляр і поплескав Вову по плечі.

Пішли тепер хутчій, мова стала веселіша, жвавіша. Вова почував, як щось смутнеє і разом веселе підступало до серця.

«Ех, ну їх!.. Коли так, то й так!» подумав він і махнув у думці рукою.

В глухому кінці села обдерта хата. У вікно крізь червону занавісочку видко було бідненьке світло.