Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

Чути було нерівні ступні в залі, потім щось стукнуло, впало.

– Соня!.. Ну, прости, прости мене! – почулось жагуче прохання.

– Одчепись, гадино! – тремтячи від огиди, задзвенів голос Соні.

Швидко зашуміло щось, ляснули десь двері, зачинились.

– Соня! Соня!

З ласки на погрозу переходив голос Дувида. Застукав у двері.

– Со-ня!..

Забриніли тонко шибки, десь ніжно обізвались-зашуміли шклянки.

«Одурів, клятий жид!» Взявши шапку, я зійшов із дому.

Пізно. В кімнатах наполягла на все тиша, якась отруйна, сонлива. Причувається дихання сонних. Вертаюсь у свою кімнату, ступаю боязко, як злодій, мов страшно зробити шум на цьому святі сна. Огню не свічу: одчинив вікно, задивився.

Спати хочеться, а лягати лінь. Та й ніч вабить – тиха, смутна, травнева ніч.

Одшуміла, одгомоніла весна та й стала задумана, одяглася – в дорогу виряджається.

І палкіше обгортає, тихіше шепоче речі, як дівчина на розлучній розмові.

Гомонить крізь сон, буркоче вода, спотикаючись на камені, мов неспокійний подорожній кудись поспішає.

Дрімається. Мов щось причувається.

– Рятуйте! Рятуйте! – вирвався бентежний крик із далекої кімнати.

Сон одлинув, мов хто злив усього холодною водою. Кинувся, стою серед кімнати. Серце тукає, аж болить.

Сни й дрімоти немов аж зашелестіли, ховаючись десь по кутках.

– Рятуйте! Рят...– голос урвався, як чимсь перетятий.– Рятуйте! – в голосі щось жагуче-нетерпляче, вимагає, тягне до себе.

В мене прокидається якась сила і як водою несе на крик.

Ляскають двері, мов вітер влетів у порожні кімнати.

– Що тут таке?.. Що сталося? – гукаю на порозі Сониної кімнати, й чудно оддається мій голос.

В кімнаті – темно. Вікно одчинене, крізь ажурну занавісочку байдужно світить місяць.

Із темного кутка зразу одскакує Дувид, босий, без шапки, блимнув якимись дикими очима й як метіль вистрибнув у вікно.

Чую, як хлипає Соня, кляне.

Нічого не розумію.

– Що тут зчинилось, Софіє Михайлівно?

Соня соромливо напинала щось на голі плечі і крізь плач, з обуренням і з огидою казала тихо й винувато:

– Ах, яка мерзота! Яка гидота!..

Стало ніяково.

– Не спіть, бога ради, сьогодні,– прохає мене,– він сьогодні якийсь божевільний... Він усе може зробити тепер...

Схилились, дивимось у вікно.

Місячно, видно, куняють верби над водою, вода леліє внизу. Швидко побігла тінь униз, пострибала на березі по каміннях, блиснула білим проти місяця.

Шубовсть у воду.

Заіскрились бризки.

– Ой!..– стиха здригнула Соня й міцно схопилась за мою руку, мов намагаючись держати мене. Прикувала очі, дожидає. Чую, як дужче й дужче б’ється в неї серце, а рука все тисне, мов на якусь змову кличе мене без слів.

А внизу уже біжить друга тінь, простягаючи руки.

– Дувид! Дувид! – з страхом, розпачем, з болем кричала стара Сура й летіла до води, як птах; лишаючись іззаду, маяла й тріпалась її одіж.

Минула хвилина.

Із води обізвався до Сури сердитий, а спокійний голос Дувида.

Соня схилила на лутку голову, випустила мою руку й безнадійно заплакала.

Світає. Стомлений ніччю без сну, лагодюсь спати. Застукало щось у двері.

– Ви не спите ще? – чую стурбований і заклопотаний голос Дувида. Здається, що про все недавнє забув він.

– Ні, а що? – підвожусь із неспокоєм од подушки.

– Соня десь ділась!.. Ходімо шукати – прошу вас.

– От нещастя! – одягаюсь нашвидку.

Обдивились двір, шукали над водою, придивлялись, гукали. Зійшло сонце – не знайшли.

Немає день. Немає й другий. Ходить Дувид, зблід. За ним назирці – мати, суха й біла як мармур.

Ходить, стиха умовляє, питає про щось, як хвору дитину.

Боїться, щоб собі не заподіяв чого.

Розпитували, слали телеграму до родичів, у річці шукали – немає й сліду.

– Їй одна дорога, а за нею – десять,– гомоніли люди.

А Давида картало каяття.

– Коли б тільки жива знайшлася!.. Ах, коли б жива!.. Бог з нею: що схоче, те й зроблю... дам їй дозвіл – хай їде, куди хоче... Все уволю: дам їй розлучне писання...

В хаті й на подвір’ї завжди тихо-тихо, смутно. Ходять, як привиди, син і мати, стиха тупає по мостині, пораючись, Христя. Скажеш слово – замирає... І відразу, вертаючись раз до двору, застаю надзвичайний гармидер, крик, галас.

В кімнатах і на подвір’ї метушились жиди мало не з усього міста. Червоні, схвильовані, з чудним блиском в очах, вони махали руками, мов докоряли комусь, сварились, погрожували кудись руками, нахвалялись.

В гурті одзкачається лице Дувида, бліде, задумане. Глянув на мене – як не впізнав. До його товпляться, щось кричать, чогось вимагають.

І одповідає стара Сура – висока, струнка: голос спокійний, проте гострий і міцний як криця. А старі очі надзвичайно одмолоділи, запалавши погордою й гнівом.

Тута ж визирали обличчя декого із селян і міщан.

Один із них – кривий кравець Артем, найближчий наш сусіда – зітхнув і став одходити з гурту до своєї хати.

– Отак,– кивнув він мені на ходу головою,– не буде вже Соні – буде раба божа Катерина! – І крізь навіяний смуток просяяла в його очах тиха радість.

Сонячний день, жаркий, запашний – наостанку травня. В місті – гомін, радісна метушня: «повели вихрещувати жидівку». Міщани, міська інтелігенція, діти – всі весело поспішали до церкви, як на диво, а в церкві палали серед ясної днини свічі й співала півча. Повагом, чудно поблискуючи очима, одправляв священик таїнство: тут на людських очах мала одмінятися душа людини. На всіх обличчях радість і якесь таємне задоволення – це ж нам навіки, без вороття скоряється кров чужинця!.. І очі сяють лагідно, привітно.

Коли після одправи верталась Соня з хрещеними батьками із міської інтелігенції до батющиного дому, я спромігся зазирнути їй в лице. Не вгадати – чи справді почувала вона себе тепер чистою од усякого бруду, чи вабило й турбувало її нове життя, тільки на лиці помітно було глибоку одміну. Ласкаво, щиро гомоніли до неї куми, батюшка, вона привітно осміхалась їм, кивала головою, думаючи якісь свої і радісні, й турботні думи. І сяяло лице далекою, ясною, як небо, усмішкою.

Радісно палило сонце. Цвіли акації й пахли.

Гурт людей ішов за Сонею.

– А як тая ж голубонька біла! – шептали баби позаду.

* * *

Одчиняючи вдома мені двері, аж захлиналась – ридала наймичка Христя, утираючи наплакані очі рукавом брудної, як ганчірка, кофточки – недоноска старої Сури.

– Що сталося, Христе?

Христя близько нахилила до мене лице з червоними од сліз очима й таємнично, стиха промовила:

– Жиди моляться... і хазяїн, і хазяйка... Ой як же хороше моляться... та плачуть, та рвуть на собі волосся... та...– Христя од сліз замовкла, затулившись рукавом.

Справді, без тривоги не можна було слухати ції молитви-плачу. Причитували щось то Сура, то Дувид по одному, далі разом починали співати-голосити, як поривання осінньої бурі, як тужний крик якогось невідомого звіра.

Промайнула сінцями Сура: лице, уші палахкотіли, а очі сяяли у вінках із сліз, як в алмазах. Було дивно, що якої туги було треба на неї, щоб до червоного розпалити цей білий, сухий мармур, та якого огню треба було, щоб скувати на старих очах ці блискучі скалки-сльози!..

Широкими хвилями огортав усього незвичайний настрій. У цій бурі чужої туги відчувалися сльози не однієї людини – відчувався могучий, стихійний крик цілого народу, який гине, якого зраджують, якого кривдять.

Кидають кревні на чужині в тяжку годину, кидають рідні, кидає викоханий, випещений цвіт його. Мов вітром його зносить. Рве квітку за квіткою і несе, й несе...

І ось тепер, на очах, погас в одному серцеві огонь любові до рідного народу, навіки погас...

...Стоїть Христя коло дверей,– затруджена молодість, невмита краса в лахміттях, довічна темная неволя. Стоїть, заздрить – сльози застигли в очах:

– Ой, коли б же я, коли б я вміла так молитись!..

А я спинивсь та й думаю:

«Мабуть, піду я од тебе, Дувиде: немає коло тебе Соні – не буде радощів твоєму дому. А довіку буде все нудьга та задума. А що того суму, а що того жалю-жалю – безпорадного, нерозважного, німого! А як почуєш, що за ту кривду та скується їй між чужинцями ще й доля щаслива, то, може, й зів’янеш на тому жалі.

Е... прощавай, Дувиде».

Притихла неволя. Мріється їй щось; крізь смуток осміхається із-за грат вечірній красі.

Стою у затінку край вікна, крадькома дивлюсь за грати. Перед очима – нема вже красеня города: здавалось – згорів, і з-під попелу, спускаючись з гір, немов з неба, безліччю жарин жевріла велетенська пожарина, срібною тканкою – туманом покрита; а над нею – темна ніч з далекими зорями, весняна, свіжа, дихає пахощами, вабить, студить, мов продимає жарини.

Нило моє серце із самого рану, а тепер горить... Прийшла звістка з волі, що в рідному краї за довгі роки неволі вперше вільно вдарили в дзвін, будячи од вікового сну заколиханий неволею край. Блукаючи по світах, скільки марив я про це в самотині, скільки разів займалася надія й знову гасла, скільки було й сподіванок і зневір’я, і коли ось прийшло свято, мене немає там... І таким забутим і самотнім почуваю себе за гратами, і гірка мені самотина тепер. Немає дитячих мрій, не марю себе героєм у рідному краї, так хочеться, до сліз, до болю, хоч один камінчик, хоч цеглинку покласти крадькома, нікому невідомому, на те нове велике будування, а коли не збагну, то хоч осторонь стояти,– може, треба буде кому пити подати, коли за роботою його згага пектиме.

І забуваєш усе, линеш кудись, тягнеш за собою і мури, і грати.

На сонному подвір’ї, оповитому весняними шатами, оку-реному пахощами, ніжно, тихо засюрчали кайдани, пустили стиха отруту на серце:

 
Волю повели, цепом заковану...
Прокинулось лихо, занудило-заболіло...
 

А перед очима – діється диво: немає города – під темрявою сховалась руїна. Серед каміння, засипаних будов, розвалених храмів огневим пунктиром визначались в темряві контури стін, зруйнованих будинків, цілих серед руїн улиць. Осторонь стоїть гора різно, сяє чарівним бляском, мов густо уквітчана червоно-огневими рубінами.

Німіють жалі, зашерхає думка, і бентежну душу, мов пестливу непокірну дитину, чиясь владна й лагідна рука тихо огортає, як пелюшками, блискучою казкою – примарою зоряної ночі.

1913

ВІДЬМА

(З народних переказів)

Серед безлюдних просторів, морозом окутих, засипаних мертвим снігом-піском, білим та холодним, по хуторах і селах світились привітні небуденні огні.

Рік од року, довгі віки, серед самої глухої ночі-зими, коли, здається, і сміх, і пісню, і всі радощі людські закує, замурує в крижану дулевину, погасить у людських кублах останні огні й оповиє їх у довічну темряву,– по всіх неосяжних просторах степів поміж сонними борами, по всіх закутках, де тільки притаїлись людські житла, всі разом, немов по захованих дротах, світились вони, радісні, живі.

Боязко заблимали огники десь і на дні глибокої степової балки, самотної на далекому степу.

Десяток убогих хаток визирали із заметів, мов нори степових звірів, а поміж ними лунав веселий гомін: веселою, ясною марою вертиться по хуторі різнокольорова звізда, лящать бадьорі пісні про райські сади, про золоті розкоші.

Здається, повійнуло на завмерлий хутір з вікової давнини казковим сном, чарівним і теплим.

А кругом балки в грізне військо вирядились тіні всякого страхіття й примар з відьмами й мерцями, з усіма витворами темної ночі; заворушились, стурбовані світом і радістю, озброїли свої сили проти радісного свята.

І зашумів люто вітер із степу, загув,– із свистом, із диг ким гуком метнулась на хутір разом із ним темна сторожа, подула холодом, війнула снігом, накинула темне рядно. Стало порожньо й сумно.

Тільки сила ворожа гасає, лютує в темряві.

А радість вже осміхається то з одного, то з другого віконця теплим червоним огником.

Пізніш за всіх заблимав огник у крайній од ярів хаті, неясний – блідий і злий.

Й сунули до неї всі страховища, вкрили стару похилену оселю, осілись на воротях, на старих полатаних вікнах.

Повіяло од хати на хутір сумом та острахом.

Блідо горить на карнизі прикручена гасничка. Вікно од дороги затулене; в напільному, од степу – кружалками одтавали замуровані шибки. І здавалось, що то незграбні кудлаті опудала з чорними обличчями й ватяними бородами й чубами товпляться знадвору у вікно. Із миски самітно визирає худе святкове порося з гострими ушима, визирає в убогому світі, як старовинний дерев’яний ідол.

Піч полупана, долівка немазана, грубо, абияк підбілені голі стіни. Сумно й бідно, неохайно.

Ні, немає радощів цьому дому...

Сумний-невеселий ходить по хаті господар цього дому, Іван Крупка.

Сам підголений, благенька свитина новим поясом підперезана, чоботи вилискують дьогтем – молодець хоч куди, а невеселий.

– І чого воно так, Катре; тільки у людей зайде свято – у нас здіймається гризня? – промовляє мов сам до себе.

В темному кутку блиснуло щось хижими гарячими очима.

– То кому свято, а мені тільки серцю сухота! – одповіло плаксивим голосом.

Схилившись на ріг до столу, сиділа, схлипуючи, в новому вбранні молодиця.

Незграбно на всі боки стирчав і оддувався на їй недоладно вдягнутий кольоровий крам. Дикунським кокетством оддавало од темно-рожевого очіпка з якимись давніми ріжками на голові. Чорна коса, як буйна грива, не вміщалась під очіпком, і здавалося, що то дитяча невміла рука, жартуючи, начіпляла грубі прикраси на якогось молодого гарячого-звіра.

Глянула на піл – і здригнула од огиди й зненависті:

– Бачить їх не можу!.. Дух мені од них противний, одворотний... Наплодить наплодила, дохляка, та й сама згинула, то це мені панькатися з ними, з вонючими?.. Нащо? За що? Що це я – наймичка їй?.. У мене свої сипнуть незабаром.

– Ох, та яка ж ти недобра, Катре,– винувато кліпаючи очима, казав Іван,– ну де ж їх діти – не подушить же, як щенят.

– Де хоч, там і дівай, коли хочеш інших плодити. А коли ні – та зогнивай ти з своїми злиднями, з тими чортенятами! Піду до батька...

Підскочила на лавці й одвернулась до вікна.

Повернула голову, глянула похмурим оком.

– Що я тобі казала? Забув? – тихо, понуро кинула.

– Що? – хрипко промовив Іван, прокашлявся й додав: – Цього ти не кажи мені, Катре... Під боком люди.

– Що люди? – злісно повернулась до його.– На лихої години нам люди!.. Що вони – дітей твоїх годуватимуть?.. Яке їх собаче діло до нас?

Іван підійшов і з осторогою сів на лаву поруч.

– Підожди трохи, Катре, потерпи,– лагідно почав він умовляти,– вони кволенькі: дасть бог, самі повмирають.

– Повмирають... дожидай... Поки повмирають, то голову загризуть...

Схлипнула.

– Та геть, не обнімай! – гнівно зарепетувала, одпихаючи Івана.– Такі злидні – туди ж моститься. Геть, не сиди до мене близько, бо од тебе тією безкишкою вонючою, тією сухотою тхне!

Плюнула.

Іван одсунувсь, насупившись, гасячи в очах п’яну пристрасть.

Обвела упертими, тоскними очима хату й заскиглила:

– Ой нудно мені, тоскно... Життя мого немає тут, замучать мене, із світу зженуть вороги мої осоружнії...

– Які вороги? – цікаво спитав Іван.

– Он, он мої вороги! – тикаючи пучкою на піл, із дикою зненавистю примовляла Катря.

На полу, світячи крізь драну ряднину голими заденятами, покотом лежали скулені од холоду троє дітей – одно більшеньке, двоє малих.

Іван важко зітхнув.

Примовкли.

«Гу-у...» – диким звіром вило надворі, гуло в комині, сипало піском у вікно.

«Замету, засиплю, сліду не лишу!» – нахвалялось комусь.

Катря кинулась, мов тільки що почула, розплющила широко очі.

– Чуєш, яке мете? – тихо, таємниче промовила вона, підсуваючись до чоловіка.

– Ну? – закліпав стурбовано Іван очима.

– Слухай сюди...– лице стало довірливе, лагідне.

Почала стиха шепотіти йому щось на ухо, й одсвічували її очі чудним зеленястим блиском.

Зашарілось лице у Івана, очі сп’яніли.

Хіба ж віяло коли-небудь на нього од завжди кволої першої жінки такими гарячими чарами, такими могучими молодими принадами?.. Пара очей, як невідомі, дорогі камні, з дивно сумовитим чарівним блиском, снували перед ним і закривали все навкруги. А лице? Де ж тая злість на йому?... На його дивилось лице по-дитячому лагідне й привітне. Нікому лиха воно не бажає, тільки собі хоче щастя – дикого, палкого. Собі та йому, Іванові.

Жаль торкнув Івана, у грудях спалахнуло.

І дико вхопив він жінку в обійми, до грудей притиснув, як своє щастя.

А воно – живеє, як огонь, гаряче Іванове щастя – горнулося, в’юном вилося, припиналось губами, дух забивало.

Схопився бадьорий, енергійний – в очах, що пойнялись туманом, одсвічувались нові мрії. Схопив шапку:

– Поки я запряжу – знайди кобеняк та рукавиці,– тихо, швидко промовив і метнувсь із хати.

Жінка швидко кинулась до одежі.

– Тпру! – санки глибоко угрузли в сніг, стали.

Ой і шуміла буря в темному й сумному бору! Немов незчисленні орди дикунів-велетнів, німих і лютих, намагаючись одним страшним гуком одігнати ворога, шуміли сосни.

Гудом гуде вгорі, реве, віє, трощить гілля і шпурляє сухим ломом.

А внизу затишно під густим наметом; тільки, як грізні привиди, товпляться звідусіль тісним військом стовбури.

Глянув Іван навкруги – і почав розгортати кожухи, в яких, як у гнізді, стиха пустуючи, кублились в одних сорочечках діти.

Вийняв одно, швидко поцілував, кинув із саней – як було, в сорочині. Тоненько, різко закричало у снігу одно, за ним – друге.

Старшенька вхопилась за батькову руку та уголос:

– Тату, не кидайте нас!

Плакала, рідненьким, голубчиком ніжно взивала, руки цілувала, жалю благала.

– Не плачте, діти: прийде швидко мама, забере вас до себе,– умовляв Іван.

– Ми будемо слухняні, ми будемо мачусі годити, дітей тобі глядіти,– вичитувала, як стара, примовляла,– ми повиростаємо – підемо служити.

– Не будеш ти, моя дитино, служити, по наймах отиратись. Підеш ти до бозі, а в бозі – гарно тобі буде. Прости, доню моя, гріх мій та перекажи милосердному, хай і він прощає.

Нагнувсь поцілувати.

– Тату!

Охопила рученятами, припала, прип’ялася вустоньками...

Одірвав, легеньку й чіпку, як реп’ях, та й кинув із саней далеко в сніг.

Шарпонув віжками.

Як легенька пташка білопера, стрепенула крильцями, знялася і вже билася, вчепившись за санки.

Вхопив її за плечі, пхнув дужою рукою.

І впала дитина горілиць на сніг..

Хльоснув батогом коняку, помчався, озирається.

Плутаючись у сорочині, лине услід, спотикається по снігу біла пташка; щось квилить тоненько, сніговим пилом курить.

– Н-но! – ляснув батіг раз, вдруге, і ще, і ще...

– Ввв...– заходяться німі велетні вгорі, і вже тільки в ушах причувається, як серед шуму-бору квилять десь голі пташенята, що бурею викинуло з гнізда.

В хаті у Максима Чичуйка – як у вінку.

Стіни білі, долівка жовта, од рушників стоїть рожева темрява. Тихо в хаті.

В сухих квітках ритмічно блимає перед іконами лампадка, мов грає якусь веселу мелодію без гуку.

По запічках, по лавах, поза рушниками, навіть на новому килимі, що застеляно стіл,– скрізь німі танцюри-тіні.

Трісне лампадка, захвилює на всі боки полум’я – і пішли навприсядки, напідскоки, вихиляються, руками вимахують – усі разом, як одно.

На покуті – горщики з кутею та узваром у сіно глибоко зарились, у мисці – свята вода з кропилом.

Стоїть густий дух од сіна та сухих васильків. Тепло. А на столі на святковому килимі – горою пироги, ковбаси, риба, паляниці... Зверху кидає мрійний світ на їх лампадка.

Спить на полу мати з дітьми, дрімає на печі Максим. Гуде хуртовина надворі, трубить у каглу. Чогось Максима непокоїть: раз по раз крізь дрімоту турботно здригається в нього у грудях. Ох, ця буря!..

Хоче щось пригадати – сон мов хвилею кудись односить.

Зітхнув на всі груди, легенько щось там здригнуло – і вже з грудей пустив дух рівно, спокійно.

Двічі дихнув Максим носом, третього разу увірвався.

Лупнув очима, підвів із постелі голову, прислухається.

– Усте, Усте! – стиха покликав він.– Усте, чи ти спиш?

– А... га! – хрипко зо сну обізвалась жінка.

– Усте, ти нічого не чула?

– Ні...– одкащлялась.– Ні, а що? – повторила голосніше, з тривогою.

– Щось мені приверзлося чудне – бог знає, проти чого. Причулося, немовби десь мої хрещеники голосять: «Тату, укрийте нас!»

– От, хай бог криє, цариця небесна! – Устя підвелась на постелі.– Гляди, щоб не надумала ота відьма заподіяти їм що-небудь. Бо там хуторські люди прямо криком кричать, що вона їх зведе. Чадом не вдалося подушити, то, може, знов що надумала?

Максим підвівся й став шукати на комині люльку.

– Бачив сьогодні під церквою кума – підстригся, підголився: мов на улицю вирядився. Забачив мене – та зразу шаміль-шаміль поза людьми, а очима блиснув на мене, як той злодій. Щось тоді мене торкнуло – треба, думаю, зайти сьогодні провідати хрещеників, та, як на лихо, забув. А вертаючись із церкви, наздогнав Павла Ярового. «Як там сироти?» – питаю. Махнув тільки рукою. «Коли б,– каже,– вже бог прийняв їх краще». А далі й розказує. «Оце,– каже,– вчора – мороз, аж дух забиває, а воно, сердешне, через увесь хутір босе, в одному жупаночку за решетом скаче. Спотикається, за слізьми дороги не бачить».

– Ой леле...– хитає головою Устя,– коли б та нещасна мати знала,– може, сама подушила б їх: менше горя у світі знали б. Ну, а як ото вже йому дивитись на їх!

– А йому що?.. Він радий, що жінку взяв молоду та здорову.

– Батько!..– зітхнула Устя.– Ой!.. Вистріляти б таких батьків!.. Бач, знайшов сиротам матір! Там, кажуть, і батьки її якісь нелюдські. Ні люди до них, ні вони до людей. У церкві ніколи не побачиш – вовками якимись живуть. Сумно їхати, кажуть, вночі мимо того відьомського кодла, а його, бач, невідома вперла в ту сім’ю, так, немов не було йому інших людей у світі...

Побідкались, погомоніли; Максим докурив люльку, вибив попіл і став умощуваться на сон. Обмара розвіялась, мов не було. Позіхнув, потягнувся:

– Ф-р-р...

Заснув.

– А гу, гу-у!..– страшним голосом перегукувалось щось у степу. Здавалось, якісь злочинці поралися коло темного діла, подаючи один одному голос здаля.

А коло вікон щось жалібно вило, просило, тужило.

На напільному вікні одірвало од степу край матки й тіпало нею, як щось живе рукою.

– О-ох, о-ох... ох, ох...– тремтіло щось надворі голе, підскакувало, мов за дрижаками слова не скаже.

– Авва-вва-ва,– скрючилось од холоду й пішло качатись по снігу.

Максим уві сні злякано захрипів і скочив:

– Це якесь навожденіє мені!

– А що?.. Може, знову? – зразу одгукнулась із полу жінка.

– Та прямо ж немов отут під вікном усі в один голос: «Тату, вкрийте нас! Тату, вкрийте нас!» – аж заходяться та плачуть.

– Заєш же що, чоловіче,– зараз запряжи коняку та їдь: душа моя чує, що там діється щось лихе. Вже сама хотіла будити тебе. Не полінуйся та зразу ж навідайся,– ще не пізно. А то коли б, бо’ храни, вони чого не вчинили з дітьми – й тобі буде гріх за сиріт.

– Гм...– Максим ізсунувся з печі, зачапав швидко по хаті, зашарудів нетерпляче у запічку.

Блиснув огонь.

Катря сиділа з ногами на полу, гризла оріхи й поводила по порожній хаті великими очима. Сиділа, як дитина, заклопотана своїми цяцьками та химерними мріями. Постукало у вікно. Катря зразу до вікна, одхилила занавіску:

– Хто тут?

Одскочила од вікна, як од огню. Дитячого виразу в очах – як не було: з очей визирнув звір – хитрий, сполоханий.

Двері – на защіпку, погасила огонь, стала коло стіни.

Надворі вітер затихав, виднішало – чути було, як щось домагалося під вікном.

– Хто там? Чого треба? – зіпнула сердито на всю порожню хату.– Завтра приходьте, тепер дома немає.

Застукало дужче у вікно.

– Одчини, молодице, бо не поможе! Гукну на людей, будемо двері ламати!

Катря заметушилася в темряві, як звір у клітці. Засвітила огонь, поодпирала двері, стала коло печі, дожидає.

Увійшов Максим, повітався у хату, став струшувати з кобеняка сніг. Катря держалась за опічок рукою й дивилась на Максима, як на гору, що мала обуритись на неї. Максим спокійно розгладив примерзлі уси, оглянув цікавими очима по хаті й спинив їх на Катрі. Одразу погляд одмінився, став певний, твердий як криця:

– А признавайся, молодице, де діти?

Катря, не змагаючись, дико заголосила.

* * *

Все завмерло в бору, мов після лютого бойовища, коли все живе вибито до ноги. Тільки мертві привиди й тіні, довічні, невмирущі, повиринали на руїнах, задумані, сумні. Вгорі то виднішає, то потьмариться. Десь там, за хмарами, якийсь золотар блиснув срібними листами – під стовбуром виринула біла група борових русалок: двоє маленьких щільно головками пригорнулись до грудей старшої, а та, розпанахавши спереду сорочку, зверху донизу, мов крильцями обгорнула їх. Сидять, гріються на місяці.

Од соснового гілля впали гілчасті тіні на голівки, на мармурові лиця – і немов осміхнулись снігові діти на холодний промінь. Здається, тиша навіки скувала бір, і вже сумні тіні, немов з нудьги, затіяли свою довічну німу гру...

Стиха засвистіло, затріщало по снігових заметах: мов по білих хвилях, розкидаючи бризки, швидко пливли між деревами два човни із зеленястого снігового гребня. Немов з морської хвилі, виринули дві гостровухі голови. За ними в човнах – дві фігури.

Здається,– давні велетні знову випливли на світ із своїх нір. Стали.

Сидить один на човні – притаївся; другий швидко крадеться до снігових дітей. Узяв одного на руки, прислухався, немов подув на нього; другого, третього – й тихо заквилили, мов зо сну, мертві снігурки – ожили.

Одкинув відлогу з голови й перший раз звів очі на другого.

– Ну, дякуйте богові, куме: живі! – і перехрестився. І в мертвому царстві щось охнуло, розриваючи крижані кайдани довічного сну.

 
Місяцю-біжчику,
Виглянь мало,-
 

співали дівчата, повертаючись із колядок.

І місяць, ясний божок із золотими ріжками, виплив у небі в танку дівчаток-зірок, осяяв у полі свіжі сніги.

Черідкою переходили дівчата вузенький став, що злучав два хутори.

На горі, мов те військо, що прогнало недавню бурю, випливли в промінні, хрускаючи снігом, силуети.

– Дивіться – це наші повертаються з хуторів! – задзвенів цікавий дівочий голос.

– Хлопці!.. Що ми бачили-бачили! – таємниче оддається другий, нетерплячий.

– А що ви там бачили?

Гурт хлопців обурився з гори. Змішались. Гомін.

– Заходимо мив балку,– розказують дівчата, перебиваючи одна одну.– Бачимо – світиться в крайній хаті. Давай, кажем, заколядуємо. Заходимо. Двері порозчиняні, одежа в хаті порозкидана, скриня одчинена й каганець горить, а в хаті – ні духа. Та ми мерщій з хати.

Ідуть гуртом, гомонять.

– А от нам у Біликах була притичина,– хвалиться хлопець,– хвища, мете!.. А воно біля верби само витанцьовує по снігу. Верба рипить, а воно вигукує: «Ой грай, коли граєш...»

– І що ж воно таке?

– Так ніби панок, такий із себе...

– Стійте! – спинив зразу один гурт.– Дивіться-дивіться – он-он-он пішла...

Всі, як одно, змовкли, дивляться в далину: попід лозами пливла тінь, було чути, як рипів під чобітьми сніг. На білому снігу чітко малювалась постать зігнутої жінки з великим горбом на плечах.

– Хлопці – гайда: впіймаєм!

– Нащо вам зачіпати її? – спиняють боязкі дівчата.– Хай собі йде на очерета та на болота.

– А-га-га! А тю! А держи! – засвистіли, затюкали хлопці.

Тінь звернула вбік і швиденько побралась у лози.

– Це, мабуть, горянська... там, кажуть, аж три їх живе.

Збились тісніше до гурту. Місяць уклонявся ріжками здаля зіркам, сам тихо одступав, спускаючись за бір.

Колядники увіходили в свій хутір тісним гуртком. Упівголоса велася цікава розмова. Забігали одно перед другим наперед, товпились коло того, хто розказував, і в цікавих блискучих очах ще одсвічували в усіх таємниці різдвяної ночі.