Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

НА ЧУЖИНУ

Тиха і смутна весняна ніч, мов молода черниця. Не чути на селі ні гомону, ні співу. Все повилося в тіні. Біліють проти місяця хати з темними вікнами,– не то дрімають, не то щось думають.

Може, думають вони про те, що завтра рано має одбутися на селі смутнеє свято, і після того свята багато їх останеться пустками; загуде в негоду вітер у димарі, завітає в гості лупатий сич, і буде в їх моторошно й сумно.

Не дві й не три сім’ї, а мало не половина всеї громади завтра ранком помандрує з рідного села в далеку, невідому чужину – туди, де серед диких степів, як кажуть люди, гуляє з хуртовиною мужицька доля.

Сьогодні вкладалися люди з своїм добром, і цілий день стояв у селі шум і гомін; тепер усе затихло. По дворах, навантажені всяким збіжжям, стоять вози, готові в дорогу, й мандрівці останній раз лягли спочити в своїх хатах. Та чи сплять вони тільки?..

Заскрипів засов коло чиїхсь дверей, і далеко по селі пішла луна.

З своєї хати вийшов старий Жук. Він босий, без шапки, в усьому білому. Цілий день голова була заклопотана, тепер усе те кудись полинуло, затихло, на серце зійшов до його смуток.

Тихо, мов привид, ходить по двору, по городі, ходить, спиняється, щось думає... Далеко в промінні місяця біліє його сумна постать.

Що то думається старому? Може, споминає батька та діда, що свій вік прожили на цьому дворищі, може, пригадує свої давні пригоди, які траплялися йому на віку, а може, хоче тільки добре надивитися і запам’ятати свою батьківщину, щоб не забути її на чужині... Перед хатою стоїть старий гіллястий ясен, усю хату й половину дворища вкриває він своїми вітами, вищого дерева од його немає на всьому селі. Ще здаля, не доїжджаючи скілько верстов до села, можна бачити його кучеряву зелену верховину.

Жук спинився серед двору, зчепив руки на грудях, підняв голову й дивиться на ясен. Знає він себе маленьким-маленьким хлопчиком, а й тоді вже цей ясен був такий старий, могучий. Тоді здавалося Жукові, що своїм гіллям він достає до хмар.

«І хто тебе посадив та викохав такого! – думає Жук.– Дід, чи прадід, чи якийсь давній пращур?..»

Колись хотіли купити у його цього ясена на зруб.

– Коли дасте двісті рублів та після того я двісті разів заплачу, тоді продам! – сказав тоді Жук.

Тепер пішов загалом навіть ні за віщо.

Прохав Жук нового хазяїна, щоб не рубав цього ясена, і той обіщався, та хто його знає, як воно буде... Жук поїде, а ясен зрубають,– він і знати не буде. І на цьому місці буде виднітися голе небо, буде пусто і сумно тут...

Жук підійшов до ясена, обняв його, мов брата, прихилився до стовбура сивою головою й заплакав.

– Прощай, мій товаришу, мій вірний старий друже! – тихо промовляє він, мов до живої людини. Потім сів під ясеном, схилився на руку й замислився. Знає Жук, що останній раз сидить він під ясеном; назад він не сподівається повернутися хоч би в гості: старий, він дуже.

З сіней вийшла ще одна біла постать, підійшла до Жука і мовчки сіла поруч з ним. То Жукова старенька дружина.

Сидять вони задумавшись, мовчать...

Про віщо їм розмовляти? Не про щастя ж їм марити, не його ж, справді, їдуть вони шукати в чужу сторону на заході свого життя!

Стоїть місяць серед неба, засіває срібним пилом блискучий хрест і сині шибки старенької дерев’яної церковці. А там за церквою стоять хрести, хрести... і сумні білі постаті під тінню ясена немов нахилилися у тую сторону.

А в панському саду соловейко чи плаче, чи сміється, аж виляски розлягаються. Там, де кінчаються доріжки та квітники й починається дика частина саду, окутані темрявою стоять під терниною хлопець і дівчина.

Не перший раз, як упаде на землю ніч і пани вкладуться спати, крадькома виходила дівчина в сад до хлопця на розмову; не раз стояли вони тут, обнявшись, до самого ранку. Тепер минулися жарти, минулися сміхи: стоять засмучені хлопець і дівчина, не дивляться у вічі, одно одного докоряють за минулі ночі.

– Хіба ж ти не знав, що так воно буде? – крізь сльози вимовляє дівчина.– Нащо ж водив, нащо з ума зводив?.. Тепер ти поїдеш, мене в славі покинеш,– будуть мене люди обминати. Бо хто ж візьме тую дівчину-наймичку, що парубок покинув. Оцілував, омилував та й покинув... Мовчиш і слова не промовиш? Хіба ж не сама я,– казала далі дівчина, вже обливаючись слізьми,– не сама одвадила од себе всіх хлопців?.. Бо я ж уже думала, що мені їх не треба, я вірила, дожидала, що з тобою нам судилося вже й вік згорювати. Я ж не думала, що через тебе, може, прийдеться мені вік косу заплітати. Буду заплітати, буду плакатися на тебе, поки не вмру; і не буде тобі щастя на чужій стороні за мої сльози сирітські!

– Нащо так казати? – тихо, одмовляє парубок.– Не сам я їду – жене недоля, ти ж знаєш про це. Нехай би я зостався тут, нехай одружилися б ми,– куди б же я дівся тоді з тобою, в чию хату повів би?

– Казаха ж – наймайся до панського двору, я на кухні служила б... Жили б якось...

– І цілий вік по наймах хилялись?

– Ми б працювали, заробляли, зібрались би на свою хату.

– Коли ж мені ті гіркі заробітки й так серце всушили.

– Горювали б, та все ж у рідній стороні, не на чужині.

– Щось мені й рідна сторона вже не мила.

Замовкла дівчина, схлипує, в руках мне білу квітку, що зірвала з терну.

– Чи не казав я тобі, чи не благав тебе,– став казати парубок дівчині,– кидай найми та поїдемо зо мною. То миліше тобі жити по наймах, панам догоджати, ніж працювати на себе? Що нам рідна сторона, коли нема в ній нам життя! А там би мали свою землю, свою хату, і стала б нам чужа сторона за рідну.

– Не буде мені чужа сторона за рідну довіку!

– Люди ж їдуть, привикають,– привикли б і ми!

– Не привикла б я на чужині, поки не вмерла. Туди б не доїхала, на дорозі зав’яла б, як скошена травина.

– Чого ж тобі тут шкода? Панських маєтків та будинків?

– Коли мені їхати звідсіля, то краще живою в домовину лягати.

З-за тополь вийшов місяць. Заглянув він у куток, де сумують хлопець з дівчиною, та й байдуже йому: всього буває на світі! «Не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються»,– співається в пісні.

Затихло кругом. Тільки чути, як тихо схлипує дівчина. Сумує тернина і, немов слізьми, осипає засмучену пару своїм білим цвітом.

Веселий, ясний весняний ранок; горить на сході мало не половина неба червоним полум’ям. У сяйві рожевого ранку пишаються сади в білому буйному цвіті, немов у снігу; зеленіє молода трава по майданах і берегах. Немов для свята, вирядилось і заквітчалося село.

Ще було рано, а вже всі в селі повставали; старі, молоді, діти – всі вийшли на вигін до монополії виряджати в дорогу поселенців.

Не звичайний гук і гомін ярмарку,– інший якийсь гомін, що ще здаля будить у людини смутний і хвилюючий настрій; щось поважне й журливе почувається в його підвищених тонах.

На вигоні, коло возів і на возах, стоять і сидять люди. Червоні, білі, блакитні хустки й спідниці, чорні й сірі свитки, кудлаті голови – все хвилювалось і вигравало проти сонця різнобарвними кольорами. Між людьми видніються вози з усяким селянським добром: діжечками, скринями, плугами й усякими іншими домашніми речами.

Люди скупчуються гуртками коло возів. Хлопці й дівчата збились осторонь в окремий гурток і щось розмовляють собі. Коло возів, між купками людей, блищать на сонці чарки й пляшки з горілкою. У кожного на лиці святковий і разом смутний настрій, очі сяють тихим блиском, лиця червоні, заплакані.

Ревуть воли; то там, то там чути сумні пісні або жіноче голосіння, і над усім лунає співуча, голосна, глибоко пройнята щирістю мова.

– А я не піду! – вирізувалися з моря голосів пекучі слова.– Будуть тягти – за одвірок учеплюся, а не поїду з своєї батьківщини! І синів не пущу. Нехай згорить хата – упаду на попіл, умру на йому, а не покину свого гнізда!

– Ех, брате, брате,– одмовляв йому спокійний і смутний голос,– десь мало ще ти горя бачив на світі, що так кажеш.

Між возами, в гурті своєї родини, якась п’яненька й заплакана баба пританцьовувала і приспівувала:

 
Бом, бом!
Та поїдем у Тамбов,
А в Тамбові добре жить,
Горілочку будем пить...
 

Потім кидала танцювати, припадала головою до полудрабка й починала тужити:

– А куди ж це ми їдемо, куди од’їжджаємо! Завезуть мої кісточки на край світа, де зима люта, де людей немає, а тільки звірі та комлики. Там і сонечко не сходе, і зірки не сяють, і вітер туди не довіє з рідної сторононьки!

– Мамо, мамо!.. Та заспокойтесь; вже ж не поможеть-ся! – взявши за плече, умовляє її русявий чоловік із синіми заплаканими очима.

А в другому кінці п’яний чоловік з червоним у сльозах і пилу видом силкувався на віз вилізти. Жінка його придержувала за полу; він одривався, потім знов чіплявся. Нарешті йому таки вдалося вилізти на віз.

– Люди добрі! – кричав він, стоячи на возі.– Слухайте, люди: помоліться за мою грєшну душу і прощайте навік! – Жінка сіпнула його за полу, і він з розгону сів на якісь мішки.

Старий високий дід стоїть без шапки, держить у руці чарку з горілкою й старечим, щирим голосом співає:

 
Нащо ж мені те багатство -
Буде з мене й трошки:
Дадуть мені сажень землі,
Ще й чотири дошки.
 

Сивий чуб його має в повітрі, а з очей котяться сльози.

Час іде. Стала наближатися година рушати в дорогу. Це почувається в загальному гаморі: мова лунає голосніше, швидше, немов люди поспішаються наговоритись уволю. Гомін стає все дужчий і дужчий.

Із моря звуків прорвався і пролунав над людьми різкий, суворий голос, ударивши по всіх серцях. Трудно було розібрати, що він саме казав, та всі знали, що то подається знак рушати.

– Пора, запрягайте,– чути було голоси,– щоб не спізнитись нам на станцію!

Сколихнулось море і схвилювалося.

Увесь натовп заворушився і поповз широким шляхом із села на гору. Вся юрба людей розтягнулася в довгу стрічку, потім стрічка посередині робилась усе тонша й тонша і розірвалась. Здавалося, що цілий живий організм розірвався на дві половини. Одна половина подалася назад до села, друга поповзла далі по шляху.

Геть-геть уже на горі видніються вози.

– Прощайте! Прощайте! Прощайте! – кричали ті, що на горі, тим, що внизу.

Поселенці виїхали на гору. Все село стояло перед ними, як на долоні: в зеленій траві, в білому цвіту, в золотому промінні.

В селі гуртками розходилися по домівках люди, заплакані, зворушені, і голосно розмовляли.

Село здавалось напівпокинутою пусткою.

1910

ПАЦАНОК

У весняному повітрі загув вечірній дзвін, розносячи по місту людям звістку, що зайшло велике свято.

Вирізалися в небі перші зірки над низенькою обшарпаною тюрмою.

Сонною пусткою-руїною здавалася вона у вечірніх присмерках.

А за гратами та замками стиха шуміло – гула там підборкана молода сила.

В тюрмі почалася повірка: забриньчали швидко ключами, часто загрюкали молотками об залізні грати. Поспішали, бо спізнилися сьогодні.

В третій камері товариш Петро виряджався в дорогу. Сьогодні на прогулянці він образив начальника, якого ненавиділа вся тюрма, і тепер мусив іти до карцеру. Товариші по камері гуртом виряджали його: давали йому теплішу одежу, розсипали поза підкладкою піджака тютюн та сірники, щоб не знайшли, коли будуть його обшукувати.

Сам Петро, кремезний хлопчина з русявою борідкою, прихватком наїдався чогось аж на троє суток.

Через невеликий час, одягаючись на ходу після трусу й широко ступаючи по коридору, він уже поспішався до карцеру. Слідком за ним ішов надзиратель і брязкав ключами. Стали перед маленькими старими дверима з дірочкою-прозуркою й здоровенним висячим замком.

Оцей льох, чи комірчина, по бідності тюрми, була призначена для карцеру. Загриміло залізо, і двері одчинилися. Трохи пригнувшись, Петро ступив кудись у вогку й холодну темряву. Зразу тоненько дзвизнув за ним важкий залізний засов, загримів замок, і все стихло. Петро ступив далі й став обдивлятися.

В маленьке віконце, густо переплетене гратами, заглядало зоряне небо.

Петро потягнувся й голосно позіхнув.

– Здрастуй, товаришу!.. За віщо це тебе? – несподівано почувся десь з темного кутка тоненький дитячий голос.

Петро здригнув.

– Ти хто такий? – зараз спитав він.

– Я – пацанок [2]2
  – Пацанок – хлопчик


[Закрыть] з п’ятої камери... Це добре, товаришу, що ти сюди попав: удвох буде якось веселіш.

Придивившись, Петро хутко завважив, що в кутку, під стіною, щось біліло. Підійшовши ближче, він став добачати й фігуру пацанка.

– А тебе ж за віщо сюди... товаришу? – спитав Петро, осміхнувшись.

– Масалку [3]3
  – Солдата-вартового


[Закрыть] погнав в Христа та паску, то старший і посадив на троє суток,– хвастовито одмовив пацанок.

– Як же сидиться тобі тут, товаришок? – розпитував Петро, сідаючи поруч з пацанком.

– Ой гидко-гидко, товаришу,– таємним голосом одмовляє той.– Холодно, вогко, та ще... пацюки, щоб вони видохли! Заснути ніяк не дадуть: тільки задрімаєш – зараз так і зашарудять по ногах, по грудях... один за палець укусив; то оце я зняв черевика та й стережу – може, підкрадеться котрий, то пришию [4]4
  – Пришию – уб'ю


[Закрыть] суку.

Петро став витрушувати поза підкладкою тютюн та сірники, а пацанок зразу почав безперестану щебетати.

Володьку-пацанка знала вся тюрма. То був хлопчик на вигляд років дванадцяти, бідовий, непосидющий. У камері він завжди як не з надзирателем гризся коло прозурки, то на вікні коло грат допікав вартового. На тюремному дворі, коли виходила п'ята камера на прогулянку, його жваве цвірінчання, змішуючись з брязкотом кайданів, сповняло ввесь двір. Собі за товариша там вибирав Володька завжди якого-небудь здоровенного значного кандальщика, ходив поруч з ним, пихкаючи поважно цигаркою й переймаючи всі рухи і звички старих каторжан; свій тюремний бушлат та шапочку він навіть намагався носити так, як вони.

Тепер перед новим чоловіком, перед «політичним», йому хотілося показатися не яким-небудь «грачем», [5]5
  – Грач – по-тюремному – новак


[Закрыть] а парнем «фартовим». За першу ознаку цього вважалося знаття фар-тової мови, тюремних та злодійських звичок, і Володька зразу хотів висипати перед Петром увесь свій запас цеї науки. Пересипаючи свою мову фартовими словами й перескакуючи з одної розмови на другу, він цокотав:

– Нема в нашій камері тепер путніх реб’ят. Колись були боги, так боги: [6]6
  – Бог – те ж, що й Іван по-тюремному.


[Закрыть] Кошовий, Близнюк, Васька-кандальщик... А тепер осталися одні сявки. Духовитого парня ні одного нема. Всі такі, що на волі «стріляли» та під рундуками танцювали за печінку; а сюди поприходили та й мають себе за якесь божество... Знаєш, товаришу, мене судили на один рік, а я після суду встав та й погнав председателя в закон та пугвички: припаяли, суки, іще на півроку... Шармач я, і раз був на грубому [7]7
  – Гарному


[Закрыть] ділі. З Ваською з кандальщиком «купили» в одного єрика [8]8
  – Єрик – дідок


[Закрыть] п’ять тисяч. Ех, і погуляли ж тоді ми з ним! Тільки не довго й гуляли: на третій день згоріли... [9]9
  – Попались


[Закрыть]

Володька закурив цигарку і, човгаючи здоровенними черевиками, став ходити по карцеру.

 
В одеськім саді я гуляв,
3 красоткой наслаждався;
В чіжолі кандали попав,-
 

заспівав він дзвінким альтом, і було чудно помічати в дитячому голосі добре переняту манеру старих в’язнів.

– Ех, товаришу! – заговорив він, зразу кинувши пісню,– шкода мені на волі одного тільки: маруху [10]10
  – Полюбовницю


[Закрыть] милу покинув я в Таганрозі. От красючка – як лялька!

– Велика ж вона, твоя маруха? – осміхаючись собі в темноті, спитав Петро.

– Їй було...– Володька трохи подумав,– було їй тоді одинадцять років. Вона теж шармачка. На побачення приїздила, два карбованці грошей передала – їй-богу! Падлець буду – не брешу! А це щось не чути. Треба було писнути їй. Чорт їх розбере – цих бабів – може, вже з другим любов закрутила!

 
Ти думаєш, подлянка,
Що я тут пропаду?
Як вийду я на волю -
За все тобі томщу:
Ручки-ножки поламаю
І кості покручу...
 

Між гратами вікна щось забряжчало; показався блискучий кінець штика.

– Ей ти, чорток! – почувся за стіною голос вартового.– Лежи мовчки, а то я тебе покладу.

Коли Петрові обридло слухати пацанка, він сказав йому:

– Ну й «наливаєш» же ти добре, товаришок! Не знаю – який з тебе Іван вийде, ну, а тріпач добрий!

Пацанок почав клястися:

– Падлець буду, коли хоч трошки брешу! Щоб мені волі не побачити, коли «наливаю»! – поклявся він великою тюремною клятьбою.

– Годі, Володька! – гостро сказав Петро.– Воля тобі ще потрібна буде.

Пацанок насупився й замовк.

Петрові стало шкода чогось хлопця, і він почав щиро розпитувати про його життя. Пацанок зразу одмовляв з неохотою, голосом ображеного, а потім зразу якось залишив свій тюремний тон і дитячим голосом став розповідати про своє життя.

– Як мені живеться – питаєш? – промовив він, присовуючись ближче до Петра й обгортаючись од холоду в свій полотняний бушлатик.– Погано живеться, товаришу: боги чіпляються до мене, завжди дражнять, бачать, що я малий, нікого не подужаю з їх. Спати посилають «на грачівку» й їсти садовлять з «грачами». А хіба я дешевший за їх? Мій батько був шармачем, і я шармач! Я не менше покрав на волі од їх. Дай бог усякому стільки покрасти, як я перекрав! – казав пацанок смутним голосом.

Петро слухав тиху скаргу пацанкову, його чистий мелодичний голосок, і йому почало здаватися, що немов він десь уже чув цей голос.

– Як ти гадаєш, товаришу,– через якийсь час звернувся до Петра пацанок,– дадуть нам завтра паски та крашанки чи ні? Розказують, що торік давали на паску всім по маленькій пасочці й по дві крашанки.

– Хоч і даватимуть, то нам з тобою, мабуть, не достанеться: ми ж з тобою в карцері! – одмовив Петро.

– То, може, як вийдемо, то дадуть? Може, хоч крашанки нам зоставлять?

– Навряд, товаришок.

– А як не дадуть, то ми будемо вимагати. Правда, товаришу? Прийде прокурор, то ми йому й заявимо.

Було помітно, що Володька дуже турбувався, щоб крашанки його не пропали.

Петро вже не слухав пацанка й, обнявши коліна руками, про віщось загадався. Отямився тільки тоді, коли пацанок, після довгої мовчанки, знов обізвався до його.

– Зботай [11]11
  – Ботать – брехати


[Закрыть] що-небудь, товаришу,– прохав він,– може, казку яку знаєш, а то скучно так сидіти.

– Щось позабув я вже казки,– глибоко зітхнувши після довгої задуми, одмовив Петро.

– Ну, розкажи що-небудь про свої партійні пригоди. Ти хто будеш? Есдек, чи есер, чи, може, анархіст? Я страх як люблю слухати про «політичеських».

– Ну, слухай, товаришок,– сказав, хитнувши головою, Петро,– я розкажу тобі, тільки пильно слухай. От ти казав, що вилаяв масалку в Христа – чи знаєш ти, хто то такий Христос?

– Знаю,– одмовляє пацанок,– розп’ятіє, хрест, що ним попи чортів гонять.

– Ну, ще що знаєш?

– Більш не знаю,– одмовив той.

– Христос – не хрест. Ти послухай, що я тобі розкажу про його.

І Петро простою мовою Євангелії став розказувати пацанкові про Христа.

Пацанок близько тулився до його, чмихав, закидав питаннями, і коли Петро став розказувати про суд над Христом, про його страждання й смерть, пацанок примовк, і тільки по тому, як сопів він носом, можна було вгадати, як пильно дослухається він до кожного слова.

Потім удвох вони почали тихо розмовляти про людей, про Христове вчення; марили про те, що б сталося на землі, коли б знову прийшов Христос.

– Я думаю,– казав мрійно пацанок,– коли б тепер він прийшов, то перш усього звелів би покарати всіх тих, що тепер нас мучать.

– Він навчав людей, щоб вони прощали своїм ворогам,– тихо одмовив Петро,– і він, коли б вони покаялися, простив би все їм.

– Простив би? – розчаровано протяг пацанок.

– Усіх би простив.

– І нашого начальника простив би? – питає пацанок.

У Петра защеміло чогось серце, проте він переміг себе й сказав:

– І його простив би, коли б він покаявся.

Пацанок замовк і задумався.

– Слухай, товаришу! – трохи перемовчавши, промовив він смутним голосом,– може б, він хоч з посади його скинув?

– Про те нема чого й казати: начальником він не був би над нами.

Пацанок зразу повеселів.

– Ага!.. Так йому! – радіючи, казав він.– Зразу позривав би з його погони та до параші поставив би. Парашником зробив би його! Чи так, товаришу?

Петро на свій страх дозволив пацанкові поставити начальника за парашника. Пацанок дзвінко й радісно засміявся.

Потім пацанок про щось задумався.

– Ну, а нам з тобою, товаришу, не попало б часом од його? – спитав пацанок.

Петро трохи подумав.

– Хто його зна, Володько,– за себе не скажу: може б, мені й досталося од його за що-небудь; ну, а тобі нічого не було б – це я добре знаю.

– А чого ж так? – тихо спитав Володька.

– Любив він пацанків таких, як ти.

– Любив? – радіючи й соромлячись, перепитав той.

– Любив, товаришок, і людям дуже наказував, щоб жаліли їх.

– А...– пацанок щось хотів сказати та й замовк. Потім тихенько одсунувся од Петра... Та забув він, мабуть, що Петрова рука лежала у його на коліні. Нагнувся над нею, а з очей упала на неї тепла крапелька-сльозинка.

Петро став закурювати.

– Ти вмієш писати прошенія,– казав пацанок через який час Петрові,– у вашій камері, кажуть, усі вміють добре писати прошенія.

– Можна буде написати,– одмовив Петро.

– Мене радять,– казав пацанок з дитячим довір’ям,– щоб я послав прохання до цариці про помилування. Коли б гарно, жалібно написати, то, може, що-небудь би й вийшло.

– То лишнє,– сказав Петро,– тепер не дуже вважають на жалібні слова. Можна написати без того, може, що й вийде.

– Е, ні, не кажи, товаришу,– казав Володька,– розказують, що тут була колись політичеська баришня, то вона так написала одному пацанкові прошеніє, що навіть надзирателі плакали. Усе його життя списала. Через два місяці од цариці й помилування прийшло... Так напишеш, товаришу? – казав далі пацанок.– Напиши, пожалуста! Спиши про все. І що здоров’я моє слабе, а кандьор поганий... що чаю-сахару немає, бо нема кому з волі прислати хоч карбованця. (Забув на той час пацанок про свою маруху.) Напиши, що є у мене «старушка-мать», що осталася без усякого пропитания... І оте напиши, що ти казав... що Христос пацанків велів любити...

Крізь грати стало пробиватися синє світло ранку. Виявились брудні обдерті стіни. Дивлячись на їх прищуреними очима, можна було добре уявити буйний сад або непроглядний бір.

Зігнувшись бубличком і щільно обгорнувшись у полотняний бушлат, спав коло стіни на брудній голій мостині Володька. В сірому світлі досвітку вирізувалося його бліде личко з міцно заплющеними очима й по-дитячи витягнутими губами.

Глянувши тепер на нього, Петро зразу здумав, кого він йому нагадав.

Здавалося йому, що не славний шармач Володька спить перед ним, а давній-давній його приятель, сільський школяр Марко, з котрим колись вони пасли вівці на селі. Такі шнурком брови, такий же ніс, губи... Тільки змарнів чогось він дуже та коло губів з’явилася нова рисочка недитячого страждання.

Часом крізь сон він щось говорив скоренько й невиразно– може, про крашанку:

– Віддайте, суки, мою крашанку: тепер мені треба крашанки.

Розвиднялося. На мостині, в головах у Володьки, показалася над’їдена житня пайка, глечик з водою, насипана на діл купка солі.

А через грати вривався вже радісний гомін дзвонів, що розносився зо всіх церков міста.

1910