Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

Перед старими низенькими дверима, позакривавшись комірами й понасувавши на очі шапки, стояли вони мовчки і чекали. Письмоводитель зігнувся під вікном і тарабанив пальцями по шибці.

– Дувид! Дувид! – здержуючись, щоб далеко не було чути, звав письмоводитель.– Відчини, Дувид!

Червона занавісочка у вікні прогорнулася, й з-під неї виглянуло лице старої єврейки.

– Ну, хто там?.. Чого? – непривітливо спитала вона.

– Та це ми! – одмовляє той.– Відчини, Дахо!

– Хто ви і чого вам треба?

– Відчини хутчій – побачиш! – нетерпляче промовив письмоводитель.– Не впізнала, чи що?

Занавісочка у вікні знов опустилася. В сінях небавом рипнули хатні двері, потім заскрипів засов, і двері на улицю одчинились. Нагинаючись, один по одному увійшли вони в сіни, намацали хатні двері й увійшли в кімнату. Понесло вогкістю і важким духом.

Обстава кімнати стара і нечупарна: посередині голий стіл на три ноги, двоє стільців, з-під клейонки у їх теліпалось якесь ганчір’я, обідраний, без спинки диван. Сірі та голі стіни сумно позирали на нових людей. У кутку на долівці, де помощена була солома, спали двойко єврейських діток, заритих у купі всякого дрантя. В хаті холодно – пара йде з рота. Рогом лізе у вікна мороз.»

Розбуджені діти повисували з дрантя голівки й великими чорними очима дивилися на гостей.

Вийшов Дувид, старий заспаний єврей у патинках на босі ноги і в халаті поверх сорочки.

Муляр сказав йому на ухо кілька слів.

– Одну? – тихо спитав Дувид.

– Давай поки одну, а там буде видно,– голосніше одмовив той.

Розсілися кругом столу. Увійшла Даха й стала накривати стіл старою, в різнобарвних плямах скатертю; внесла на тарілці порізаного оселедця, хліб, дебелу чарку та мідні виделки, що взялися зеленим мохом.

Дувид приніс пляшку горілки.

Муляр узяв пляшку і вдарив її в денце; пробка вискочила, і навколо запахло сивухою.

– Шановному гостеві перша чарка! – промовив він, передаючи сповнену чарку Вові. Той зразу по-молодецьки випив її. Чарка пішла кружляти, і дедалі в хаті робилося голосніше. Червоніли лиця, поблискували очі, а Дувид усе підносив пляшку за пляшкою.

Схилившись близенько до Вови, Муляр нашіптував йому щось п’яною мовою, осміхався й ніжно гладив по голові; той слухав п’яне базікання Мулярове, кивав головою й теж усміхався п’яною усмішкою.

– Ну – вашу руку! Поцілуємся! – голосно промовив Муляр і взяв Вову в обійми.

Дзвінко поцілувалися. За Муляром полізли цілуватися урядник і письмоводитель.

– Тепер уже ти наш? – липли вони до нього, обнімаючи його.

– Ваш! Ваш! Чортики ви мої любі! – п’яним голосом, одбиваючись од них, казав Вова.

– А при цій оказії вип’ємо ще!.. Дувид! – командував Муляр.– Ще дві пляшки та закуски...

Дувид приніс іще дві пляшки горілки. Чарку кинули й дістали шклянку. Налили Вові повну й стали, не зводячи з нього очей, зорити.

Вова взяв шклянку і, не кривлячись, випив до дна...

– Маладець! Наш! – загалділи кругом.– Тягне по-козацьки!

– На ура його! – хтось крикнув, і зараз Вова почув, як уперся головою в низьку стелю.

В голові у Вови закрутилося, в грудях нудило і що було далі – він уже мало пам’ятав.

Як крізь туман пам’ятав тільки, що кричали, співали, згадували про якусь куму. Далі зринала в пам’яті обстава якоїсь чепурної теплої хатки, заквітчані сухим зіллям та рушниками ікони, стіл, засланий чистою скатертю, вишнівка і чорнобрива весела молодиця в червоному очіпкові.

Звернуло з півночі. Ніч була тиха, місячна. Гралися по дорозі блискучі іскри на снігу; інеєм окутало скрізь дерева. По всіх хатах люди спали.

По сонних улицях села, збивши шапки на потилицю, вешталися, плутаючи ногами, Вова з Муляром і, щиро обнявшись, п’яними голосами впоперек один одному тягли якусь пісню. Луна йшла по всьому селі.

– Гей, хто там! – почувся голос позаду приятелів.– Побережись!

Муляр і Вова розступилися. Мимо їх прошуміли сани з гостями, що верталися з веселим гомоном і сміхом од директора.

Вова спинився і, взявшись у боки, прищуреними очима подивився їм услід.

– І наплю-вать! – промовив він повагом і плюнув через губу.

БОЖЕСТВЕННА ГАЛЯ

П’ятнадцятої весни Галя скінчила свою науку в дівочій школі при одному монастирі й на осінь того ж року пішла вже за вчительку в школу грамоти в маленькому сельці Коритищі.

Маленька, кругловиденька, з терновими мрійними очима, в яких часом палахкотіли веселі дитячі іскорки, з чудовим ніжним личком, вона зразу прихиляла до себе серце всякої людини. В сусідньому з Коритищем великому селі, де жив завідуючий її школою, о. Лука, й куди вона заїздила по дорозі на місце, вчителі земської школи прозвали Галю і за її чудовий видок, і за те, що мала служити в церковній школі, «божественною».

Деякі з їх говорили, що трудно прийдеться Галі в тій школі, бо дівчина вона маленька та ніжна, а коритищанські школярі всі, як один, здорова махаметня.

Та, знать, не дурно казав о.Лука, що в малому тілі божественної вчительки, на його спостереження, панує великий дух, і перш за всіх довідалися про це самі коритищани.

Вже третього дня тітка Харитина бачила з свого городу, як під час навчання в школі зразу розчинилося вікно, і з його прожогом вискочив, як опарений, відомий усьому селу отряха Грицько Прокуда; чуб на Грицькові був скуйовджений, як на гребені мичка, лице червоне, одежа розхристана. З дверей, навперейми йому, з лінійкою в руках випурхнула вчителька й легеньким метеликам подалася ловити його по майдані; за нею, вже з усіх вікон і з дверей, повалили школярі, допомагаючи вчительці впіймати Грицька.

Прудкий і меткий був хлопець Грицько Прокуда, довго не давався нікому в руки, та нічого не міг удіяти він проти такої сили: загнали його гуртом у глухий куток між лісою та шкільним сараєм та там і накрили.

Там же таки вчителька й прийнялась лічити йому лінійкою в долоню, скільки було то вже йому призначено.

Давши з притиском посліднього ляпаса, Галя взяла Грицька за ухо і, незважаючи на те, що він, як тільки міг, упирався, брикався ногами та приловчався, щоб укусити її за руку, повела назад до класу. За друге ухо, одпихаючи один другого, вели по черзі школярі; решта ж, збившись навколо тісною лавою, з сміхом та вереском підштовхували його ззаду.

Навіть тітка Харитина приймала участь у цій події.

– Краще його, баришне, краще! – зіп’явшись на тин, приказувала вона вчительці.– Гарненько намніть йому, шибеникові, уші: хай не лазить по чужих городах та не псує на огірках гудини.

Довідавшись про це, батьки хлопців виказували своє задоволення і, зустрічаючись з Галею, щоб вона не мала сумніву, залюбки передавали їй свої батьківські обов’язки щодо ушей та чубів своїх хлопців.

Щось коло п’яти десятків голів з ушима й чубами перейшли до влади Галі. Роботи набралось до смутку; не вистачало навіть часу, щоб перем’яти всі чуби та уші.

Тоді Галя придумала собі полегшення. В нагороду за «прилежаніє» та «благонравіє» вона доручала цю роботу кращим школярам, і тоді, коли який-небудь найтихіший карапуз, утерши рукавом носа, брався до сусідового чуба, вона тільки вичитувала винуватому наставлення.

І дивувалися на селі баби молодій вчительці.

– Тут п’ятеро або шестеро,– казали вони,– та й то не даси їм ніяк ради, а там же тієї дітвори, як хмари: рук на їх не вистачить.

Помітивши якось, що по ночах на горищі у школі завівся той «дід, що гвіздки вириває» [15]15
  – «Дід, що гвіздки вириває» – домовик, за забобонними уявленнями слов’янських та інших народів – добрий або злий дух, що живе в домі, бог домівки і майна.


[Закрыть] Галя, щоб не було у хаті їй сумно й скучно, стала закликати до себе ночувати школярів. З того часу в школі стало шумко й весело вечорами, а по домівках школярі аж плакали та просилися до вчительки ночувати.

Раз, другого дня після того, як побувала Галя в городі, одпускаючи після навчання по домівках школярів, вона наказала своїм ночліжанам, щоб того дня приходили ночувати зарані; при тому Галя вспіла декому з їх шепнути, що сьогодні ввечері мається бути в неї щось веселе. Тільки примеркло, в маленькій кімнаті вчительки стояв уже дитячий гам. Дітвори в хаті було повнісінько скрізь: долі, по лавках, на ліжкові, навіть на печі. Сьогодні вчителька сказала їм, що буде з ними «приставляти кумедію», яку вона бачила в городі й яка зветься «Сатана в бочці». [16]16
  – «Сатана в бочці» – йдеться про п’єсу В. Дмитренка «Кум мірошник або сатана в бочці».


[Закрыть] Сподіваючись чогось дуже для себе приємного, школярі були тепер у надзвичайно жвавому настрої: вони боролися, бурушкались, ганяли «Панаса», [17]17
  – Ганяти «панаса» – грати в піжмурки.


[Закрыть] і луна од школи розносилась далеко по селі. Галі не було між ними; готуючись до спектаклю, заклопотана та серйозна, вона возилася біля чогось у сторожці-кухні...

Закінчивши, що там було їй треба, вона увійшла до хлопців і звеліла усім замовкнути. Зацікавлені хлопці змовкли одразу.

Виклавши до найменших дрібниць зміст «Сатани в бочці» й зробивши деякі уваги щодо костюмів та поводіння на сцені, Галя почала роздавати ролі. Хлопці стояли, слухали та аж іржали од нетерплячки.

– Дивися ж, Грицько,– звернулась Галя до відомого вже Грицька Прокуди,– гляди, щоб ти діло мені не попсував!..

Грицько тепер почував себе дуже добре: на його долю прийшлася роль кума, й на слова вчительки він мовчки тільки кивнув головою та потряс перед собою кулаком: розламаю, мов, і розіб’ю все на світі!

Позатулявши хустками та ряднами вікна, приступили до діла: принесено було розведену в черепочку сажу, червоні папірці з цукерків, крейду. Актори почали мазатися, як кому подобалось. Публіка стала була вимагати, щоб учителька дозволила й їм намазатися хоч однією сажею, але Галя пояснила, що ті, що слухають, мазатися не повинні: вони «не приставляють», а тільки сидять та в долоні плещуть. Все було готове, актори стали розходитися на призначені їм місця: Хома з «другим п’яницею» – в сіни, кум – під піч (бочки, на жаль, не знайшлося), а Галя, що мала грати куму, вийшла на авансцену перед публікою, що розсілась напочіпки коло порога.

Тільки вспіла вона, взявшись рукою в боки й жартовливо повівши брівками, проспівати кілька слів своєї пісні, як між публікою чогось почався регіт; помітивши, що публіка дивиться не на неї, а під піч, глянула й собі туди. Діло зразу виявилось: Грицько, що тим часом успів уже злагодити собі паперу машкару й розмалювати її чорнилом, начепивши її собі на лице, тихо вилазив на чотирьох з-під печі. Галя спершу розсердилась.

– Ти, болван, сиди там, поки тебе покличуть! – сердито крикнула вона. Потім глянула ще раз на кума й засміялася: кум був такий смішний справді в машкарі...

Клацаючи зубами й тріпаючи головою, кинувся він зразу на публіку, що з вереском та сміхом розсипалася по кутках хати. Якось зразу махнувши рукою на свою першу затію, Галя стала сама реготатись і разом з іншими стала бігати за кумом, позаду сіпати його за поли. Було дуже весело. Трохи було образливо, що не вона, Галя, головний герой, а Грицько. Галя згадала, що вона вчителька, і їй мусять усі тут коритись.

... – Грицько, оддай зараз мені машкару! – крикнула Галя, зразу міняючи веселе личко на сердите.

Грицько вдавав, що нічого не чув; він саме почував себе на верху слави, гасав за хлопцями по лавках, по столах, по стільцях, і розлучитися в цю хвилину з машкарою йому дуже не хотілося.

– Оддай, тобі кажу! – кричала, вже зачервонівши рожею, Галя. – Чуєш?.. Оддай зараз, бо з хати вижену!

Впіймавши якось Грицька за штани, вона стала однімати машкару.

Грицько, певне, теж пригадав, що Галя – вчителька і чи волею, чи неволею, а машкару вона одбере в його,– зітхнув і оддав.

– Бач який! – казала сердито Галя, держачи вже в одній руці машкару й сердито блимаючи на Грицька очима.– Підожди, я ще батькові твоєму розкажу, як ти слухаєшся вчительки!

Грицько стояв коло стіни, опустив носа й чухав потилицю.

Пробравши гарненько Грицька, щоб був слухняний, Галя глянула на машкару й її сердите личко зразу повеселіло й засяяло.

Почервонівши, як півонія, й соромливо осміхаючись, вона взяла машкару пальчиками за кінці, озирнулась на затулені вікна й притулила її до свого личка.

– А-гу! – протягла вона низьким голосом, звернувшись до публіки, й кинулась у гущину школярів.

У хаті піднялось щось надзвичайне; збилася така курява, що не видно було ні одного лиця: манячили тільки скрізь якісь червоні плями замість їх. Діти заходилися од реготу, танцювали, качалися по долівці. За гамом і реготом нічого не було чути. А коло порогу давненько вже стояв з своєю патерицею о. Лука, кричав на все горло, щоб замовклу, й протирав скоренько свої окуляри, намагаючись роздивитися, що саме діється в хаті. Насилу його помітили.

Один за одним усі стали стихати. Де хто стояв, там і прикипів. Галя, побачивши на порозі свого завідуючого, тихенько ахнула, миттю зім’яла в руці машкару й скоренько шкрябнула на піч.

– Чи ви переказилися, чи дурману наїлися, чи що це з вами сталося? – кричав сердито о. Лука. – Скільки часу стою та кричу, а вони й вухом не ведуть:.. Що у вас таке тут діється? – спитав він.

Хлопці мовчали.

– Ну, а вчителька ж де? – знову спитав о. Лука, озираючи очима хату й не знаходячи Галі.

Хлопці тільки переглянулись.

– Пораділи, що вчителька самих у хаті лишила, то зараз і хату згодні перевернути! Де, кажу, вчителька? – звернувся о. Лука до одного з хлопців, що стояв поблизу.

– Вони... отам,– тихо, заикуючись, одмовив той і показав пальцем на піч.

– Де? – здивовано перепитав о. Лука.

– На печі.

– Як на печі... чого... слаба, чи як? – нічого не розуміючи, питав о. Лука.

Хлопці приходили помалу до пам’яті; деякі почали тихенько пирскати зо сміху.

– Вони засоромилися вас та й сховалися на печі, бо були в машкарі,– сміливо й насмішкувато промовив Грицько Прокуда, вийшовши з гурту наперед.

По хаті залунав зразу дитячий регіт.

О [тець] Лука мовчки пройшов од порога далі й, високо закинувши сиву бороду вгору, став заглядати на піч. Діти збилися коло його й зазирали туди ж. Грицько проворно зіскочив на припічок, показав пальцем у куток, глянув на

о. Луку й весело промовив:

– Ось де вони!..

– Анно Тимофіївно, що це з вами сталося? – спитав о. Лука.

Десь на печі почулося хлипання.

– Ай-яй-яй! – докірливо промовив він.– Оце так учителька, оце так божественна вчителька!.. А ви, лобуряки, оце так лекції вчите? – почав суворо гримати на школярів о. Лука.

Хлопці підняли гомін – почали виправдуватись.

– Годі, годі! – спиняв батюшка.– Знаю вас... становись на коліна!

Хлопці одразу змовкли, і хто де стояв – весело гуцнули на коліна.

– До порогу, до порогу! – показував о. Лука рукою.

Почовгали гуртом до порогу й вирівнялись у два ряди.

– Ану злазьте сюди, панно вчителько! – гукнув на піч о. Лука.

Хлопці радісно заіржали.

– Злазьте-но, злазьте, не соромтесь,– заохочував Галю батюшка,– бушували отут разом, то треба разом і кару приймати.

Галя соромлячись, проте охоче злазила з печі, вважаючи, очевидно, цю кару цілком справедливою.

0[тець] Лука зацитькав на школярів, регіт стих, і Галя, червона, як жарина, спустила додолу очі й стала в ряд школярів, що їй залюбки, по-товариськи розсунули місце.

0[тець] Лука сів на стільці й почав вичитувати.

Хлопці з лицемірно-скорботними обличчями слухали батюшку й крадьком моргали один на одного, радіючи веселій оказії.

Незабаром Галя теж держала вже руки «по швам», вирівнявшись, як бравий школяр, і в її очах теж поблискував уже веселий і хитрий школярський вогник.

1910

У ПАНІВ

Іде Ларько улицею, зігнувся й хилитається... Плетена шапка нап’ята на уші, жмутом намотаний на шиї шарп, руденький повстяний пінжак, на ногах зашкарублі чоботи; вуси й борідка взялися кригою, шия втягнута в плечі, а під рукою вгорнута в драну хустину скрипка! Білі метелики снують кругом Ларька, сліплять, сідають на голову, на бороду... позаду юрма дітей...

– Ларьку, ану заграй чечіточки! Го-го! Та як же упився Ларько!..

– Ларьку, а коли ще підеш під Бойкову греблю на весілля?..

Кидають на його мерзлим кізяком, перечіплюють, у сніг валяють.

– Га! Хвороба на вас! Кш! – кричить Ларько й ганяється по улиці за дітьми, мов за горобцями.

– Чого це ти, Ларьку, стежкою не йдеш, та все в сніг лізеш? Хіба ж тобі туди йти?.. Тобі он куди йти! – і хлопці пхають його кудись у другий бік.

– Брешеш! – бубонить Ларько.– Я все бачу і все знаю... Мене не одуриш...

Ларько таки справді все бачив і все знав: бачив він, що кругом його скрізь дерево в білому цвіту, бачив, що всі хати вкриті зверху білими ковдрами, що скрізь у маленьких вікнах жовтіють крізь якусь сітку плями світла.

Значить – прийшла вже ніч.

А знає Ларько, що завтра різдво і що він іде до панів на хутір славити Христа. А там нагодують його, напоять і грошей дадуть, а то ще, може, пощастить і вкрасти що, як було минулого року. Де був допіру,– Ларько вже забувала й навіщо йому теє знати: де був – нема тепер.

Білі метелики вже перестали сльотою лізти в вічі, і йому стає видніше. Ларько бачить, що він уже за селом. Ген серед шляху манячить щось крізь вечірній суморок: то стоїть плакуча верба. За вербою будуть Горілі бори, а за борами скоро й хутір.

З-за пазухи витягає Ларько пляшку і перехиляє до рота. Потім обережненько ховає її.

– Що таке Ларько? – бубонить він сам собі.– Ларько – не простий чоловік. Е-ге! Ларько дорогий чоловік... Хто Ларька не знає!

Ларька таки знали люди. Знали й гомоніли, що він – справді дорогий чоловік, хоч часто ходить і битий і лаяний, хоч часто п’яний валяється з своєю скрипочкою по бур’янах та ровах. Гірке було життя Ларькове – всі бачили, та ніхто не чув, щоб жалівся він на його коли словами. Словами він міг тільки попрохати собі у добрих людей чого-небудь, коли був тверезий, та голосно лаятися, як був п’яний. Своє ж горе, свої жалі оддавав він де-небудь на безлюдді живій скрипці, а вона вже голосно плакала й далеко односила Ларькову тугу. Не раз бувало, що серед глухої ночі будила людей пекуча струна і тоді казали люди, що то десь під тином проснувся Ларько та й засумував.

Іде оце Ларько степом, сяде один собі край битого шляху, щільно, мов дитину, притулить до грудей свою скрипку, схилить низенько до неї свою пропащу головоньку – і заплачуть, заквилять струни, немов у тій скрипці озивається живе Ларькове серце. І бачили люди, що плакав тоді Ларько. І плакали разом з ним чужі люди, що проїжджали мимо його степом.

Отакий Ларько...

А тепер він дуже впився і йде собі у полі по снігу. Йому здається, що відкілясь узялися і йдуть поруч дьогтяр Панас та колесник Таран. Ідуть і щось розказують, сміються і пхають його головою в сніг.

– Ну й нащо ви це робите, хлопці! – докоряє їм Ларько, встаючи з снігу.– Не шуткуйте! Годі! – А вони не слухають: тільки встане Ларько – знову пхнуть. Ларько сидить серед снігу, й лається. Одпочив трохи, встав; немає ні Панаса, ні Тарана, пішов шляхом сам. Іде серединою шляху й помічає, що хтось став серед дороги й не пускає його далі; одступився назад, хотів поминути – знов наткнувся на його.

Ларько став і думає.

– Еге! – засміявся він.– Це ж, либонь, я вже в хутір прийшов! Скоро як – і не помітив! – дивується собі. Далі причепуривсь, щоб до панів іти.

«Та які ж химерні пани! – думає Ларько, видираючись по чомусь угору.– Які кумедні: заберуться не знати куди, та й видирайся до їх... Коли б ще не обірватися та в’язів собі не скрутити».

Разів скілько Ларько зривався й падав у сніг, аж таки виліз...

Боже, боже... які розкоші, краса яка! Стоять скрізь столи, застелені дорогими килимами, рядочками креселка з червоного бархатину; в чудових зільниках ростуть дивовижні квітки, а серед кімнати висить кришталеве панікадило... Люстра, золото, срібло... Так і сяє все, так і сяє... За що не візьмись, де не сядь – усе хитається. Придивляється Ларько і бачить, що крізь муровані стіни видніється небо з зорями, і не розбере він, чи вони в будинку, чи за будинком.

Ось одна зірка зірвалася і покотилась так низько над Ларьком, що він аж прищулився, щоб по щоці не вчепила.

– І до чого вже дійшли ті пани! – дивується він.– Навіть небо забрали в свої покої.

По покоях проходжають пани, панянки й паненята, всі в шовках та в золоті. Ось одна з білим личком, як вишневий цвіт, і з темними, як чорнобривці очима... Ступає легесенько, як пух...

«Ех, коли б я був малярем! – думає Ларько.– Змалював би я це личко та й на божник поставив».

Ходить Ларько скрізь, розглядається, і любо йому, любо...

Та чого ж це всі одвертаються од Ларька? Йому так бажається, щоб панночка глянула, промовила до його слово; він би розпитав її за квітки, за все...

Зайде він з одного краю до панянки – вона губки надимає, одвертається; зайде з другого боку – те ж саме. Паненятка малі – й ті не хочуть на його дивитися.

«Чого ж це вони такі непривітні, чого?» – гадає Ларько і почуває, як тихенько туга серце йому тисне.

Коли підходить до його пан сивий, суворий.

– Хто ти такий? – питає пан.

Ларько не знає, що йому сказати, потім пригадав:

– Я ж Ларько, пане, отой, що ходить по людях грати.

– А ще хто ти такий?

Ларько сказав би, та й сам не знає, хто він іще такий.

– А чого це в тебе чоботи в болоті, чого солома на тобі, чом голова не розчесана? – допитується пан.

Тоді пригадав Ларько все: пригадав, що давно вже він зап’янствував, що не раз з кимсь побився, що ночував у болотах, в ожереді на полі,– і потупив він перед паном очі.

– А чого ти тут? – спитав пан.

Мовчить Ларько.

– Не знаєш? А я знаю: ти прийшов, щоб украсти що-небудь, як украв минулого року срібну ложку, що пропив у Ічні в жида Пенька.

Ларькові так соромно, що й місця собі він не знайде.

А пан каже:

– Вон звідціля, Ларько, бо ти злодій, п’яниця й мужик! – і рукою на поріг показує.

Тоді промовляють тихо, мов листом десь шелестять, панянки:

– Геть Ларька, геть з покоїв! Од його горілкою тхне.– І шовковими рукавами носики затуляють.

І промовляють маленькі паненята:

– Геть Ларька, бо він забере нас у торбу!..

Ларькові робиться чогось шкода, боже, як шкода!..

І знову каже одна панянка, каже друга, і всі кажуть:

– Геть, геть, геть Ларька! – Підбігають і штовхають його в спину маленькими кулачками.

Заплакав Ларько та й пішов до порога. Коло порога його взяв такий жаль, що він аж спинився.

– Пани! – благає він, приклавши руку до серця,– не проганяйте мене – я не красти... я... я Христа славити прийшов,– пригадав він,– благословіть, пожалуста! – і зводить на панів заплакані очі.

Стоїть пан спиною до його, мовчить, і всі змовкли.

«Змилувались, благословили!» – думає Ларько і почуває, що робиться йому легше.

Поспішаючись, щоб, бува, не передумали пани, нала-годює він свою скрипку.

Стоїть Ларько у панів коло порога, грає, і одна в його думка засіла в голові: коли б тільки, коли б усю правду сказати!..

Чує Ларько, що серце його, як було вже не раз колись, із струною розмовляти починає.

«Ой щось буде...» – думає.

І от засумувала, затужила струна... знялася в грудях у Ларька гаряча хвиля, закипіло, забилося щось, стиснуло серце так, що хочеться тарахнути йому скрипкою об мур, щоб в тріски розлетілася. Його пальці впиваються в струну, смичок літає по струнах, і чує ухом Ларько, що струна говорить правду. Зсувається вага з Ларькового серця, на душі затишніше, крапельки гарячі по лиці пливуть.

Глянув Ларько на панів.

Всі повернулися до його, дивляться, немов сказати хочуть: «Так ти он який, Ларько!» І лиця в їх стають ласкаві до Ларька і смутні.

«Заждіть – ви ще не знаєте Ларька,– заждіть!»

І знов захопило дух Ларькові: вже й не чує він, чи є в його руках скрипка, чи немає. А серце затужавіло, зробилося як криця, і болить, і болить, і не перестає.

А по йому щось креше, і летять од його скалки золоті, срібні, білі... віхтями, снопами... і осяяли Ларька на всю кімнату... Стоїть, мовби в огні.

І чує він, що над ним щось тужить; не тужить – криком кричить, правду Ларькову розказує. І догадується він, що то – струна.

Підвів очі Ларько; посхилялись панночки, білими хустинками очі витирають, плачуть. Плаче стара пані, плачуть паненята. Заплакав і старий пан, головою схилившись до столу на ріг.

«Ага, пани! – думає Ларько.– Що, п’яниця Ларько? Злодій?.. Тепер бачите, який Ларько?»

І от затужили всі, підбігають до його.

– Ой годі вже, Ларьку, годі, не грай уже! – благають.– Ой годі, бо серце з жалю розірветься.

І дітки плачуть і благають:

– Годі вже! Годі, годі...

За руки хапають його, за смичок...

«Ні, не перестану, не перестану!» – думає собі Ларько.

– Ларьку, Ларьку! – ясно чує він інші голоси, що гомонять усе дужче та дужче.

– Ларьку! Злазь, бо замерзнеш к сучому батькові! – і Ларько почув, як хтось штурхає його києм у спину.

...Злазить Ларько з верби і бачить: над вербою світить місяць, а кругом степ, засипаний снігом.

Стоять якісь люди, чоловіки, жінки, діти, всі гарно зодягнені...

– Що це тобі Ларьку?.. Опам’ятайся: ось до утрені йдуть люди.

– Перехрестися, Ларьку,– гомонять кругом.

Ларько зав’язав у хустину скрипку, насунув на чоло шапку, не сказав ні слова й тихо побрів од людей у степ.

– А горенько тяженьке! – промовляє чорнява струнка молодиця.– І до чого тільки людина не доведе себе!..– Й її карі очі блищать проти місяця смутком та жалощами.

Люди спинилися коло верби, розмовляли й поглядали туди, де одпливала маленька самітна Ларькова тінь, в далекий степ, що яскрився дрібними зірочками.