Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

Стара пані хмуриться:

– Наталю, Яшка тобі вклонився, чому ж ти не вітаєшся з ним? – каже їй удогань.

Наталя зіскоса позирнула на Якова, ніби тільки помітила його, абияк вітається і більш уже не дивиться на його.

Вгодований економ, що весь час вертиться і завилює тут перед пані, запозирливо дивиться по черзі на панну й юнака: в обох у їх чогось одинакові під очима темні плями, в обох на щоках міниться невгасимою купинкою рум’янець, в обох під віями, здається, залишились іще темні жмутики од невиспаної, зорями блискучої ночі.

Економ єхидно посміхається, сам до себе крутить головою, благочестиво навшпиньках виходить у двері.

* * *

Давно вже все спить... Сяють біломурові колони будинків поміж деревами. Біліє пісок на круговині, що вирівняно перед верандою, а на піску вигріваються проти місяця кудлаті здоровенні собаки. Далі од шляху довга шеренга гостроверхого штахеття, як густий ряд грізних списів. Буйно кохані квіти горять і мліють під місяцевим зором. Ніщо не шивовкне. Чудно, як у завороженому двірці. Крикнули десь півні... В саду на глухій алеї виявляються дві химерні тіні: одна, закутана, наступає на ногу, кульгає, друга, висока, запобігливо придержує під руку, вихиляється... Баба-яга з своїм перелесником.

– Не може бути, цього бути не може! – тихо казала княгиня, збентежена і розхвильована.– Чому ж ви цього раніш мені не казали?

– Я не міг цьому вірити, поки не побачу сам, живо-видячки,– одповідав їй улесливий голос економа.

Ішли задихані, аж спотикалися.

– От вам і виховання. От вам і інститутка. Ні, правда завжди буде правдою: яблучко недалеко одкотилось од яблуні... Ох...

Спинились, постояли і знову швидко закульгали.

– Ах ти ж мерзьке дівча... Ну-ну,– бідкається здивована і гнівна. З алеї звернули на стежку поміж рясні клени, крізь клени було вже видно осяяний згори флігель – московський теремок, помальований та помережаний. В теремку було темно, а вікно з різнобарвними шибками було трохи одхилене.

– Цс... будемо йти тихіше...

* * *

В кольорові шибки визирають потьмарені верховіття бузку, в кімнаті стоїть рожево-синява стума. На столику у фарфоровому позолоченому зільничку – жмут темних, мов на уголь перегорілих, рож... Дівоча постіль... Кошлатий килим на стіні... Проти вікна виявляє себе з темряви у ясних фарбах малюнок голої, в баговинні, якоїсь русалки чи феї. Душить помалу крамними пахощами. В закутку на софі чітко помітно в білому поставу, панни Наталі, глибше за нею, мов її тінь, темний невиразний силует кучерявої голови юнака... Нижче – одна в одній дві руці – одна біла, до паперу рівна, друга – мусяжева.

Шепотіння, шелест, як той струмок, що туркоче без угаву десь за кущем. Крізь гуркотняву вихвачуються сміливіше звуки людської мови і знову тонуть.

Вона раптово:

– Цс!..

Він:

– Що таке?..

Наталя швидко підвелася, закинула за плечі розкошлачену косу, пішла до одчиненого в сад вікна. Вихиливши у вікно голову, вона кидала очима затурбовані погляди, пильно дослухалася, а разом із тим приспівувала стиха, неповинно, безтурботно:

 
Ой ти, Грицю, Грицю, молодий козаче...
 

Вернулася з осторогою до дверей, брязнула ключем, замикаючи.

Він стиха:

– Що таке?..

– Нічого... мені здалося, що хтось гомонів у саду!.. Ніч же яка хороша – тиха-тиха...

Стоїть перед ним, дивиться загадково, непевно осміхається. Заплющила очі, розкинула руки, навалом похилилась на його, оповила руками, як з хмелю, його голову, міцно, щільно... Сміх...

– Наталю... Нат... задушиш!..

– Лицарю мій непереможний... Айвенго!

Сміх... цілування... мов тріск сухого на огні лому. Шепіт...

Все забули, як діти.

Тук-тук – повільно стукало щось на ганку, мов ішло щось на дибах...

Не чули.

Шарудіння коло дверей, голос.

* * *

Слова вони не вчули, а вже їх рвонуло, розкидало одно од другого, як бомбою. Стоять, виструнчившись одно перед другим, ніби несподівано довідались, що вони одно одному смертельні вороги. Чекають.

– Наталю! Наталю! Впусти-но мене на часинку до себе.

– Мама! – жахно, одними губами вимовила Наталя. Далі очі її стали гострі, сама заметушилась, заметлилась по кімнаті, легко, як тигриця... Збилась набік коса, рухи буйні, сильні.– Це все та гадюка, це все та гидота вистежила.– Очі заогнилися ненавищами.

– Хто такий?

Вона не одповіла. Далі глянула на його владно, гостро.

– Чого ж стоїш? Ховайся,– кинула похапцем.

Голос за дверима:

– Наталю, не бари ж мене тут під дверима...

– Сюди! Сюди! – шепоче, як з огню, Наталя і тягне, як дитину за руку, Якова до ліжка.

Яків косо позирає під ліжко і опирається.

За дверима нетерпляче:

– Наталю!..

Яків вириває руку, легенько вискакує на вікно і без шуму тоне в кущах... Дві-три гілочки на бузку тільки похитнулися і знову стихло.

Раптово гвалт:

– Хто такий? Стій! Стій! – не своїм голосом закричало щось у кущах... Геть пішла луна в заснулому саду.

Кущі бузку захитались, затріщали, заходили ходором, ніби несподівано звели між собою люту бійку.

– Ні, не вирвешся! Не вирвешся! – навмисне якнайголосніше галасував у кущах уже охрипший економ.

У відповідь йому: лясь, лясь! Щось мішком повалилось додолу, гупнуло.

Кущі вирівнялись, примовкли, стоять у задирливій позі.

Шелестіли вже бур’яни десь у гущавині, захрустів під ногами сухий лом – затихло.

– Прибив, розбіяка, скалічив!..– урочисто вигукував економ.

Підійшла княгиня.

– Що таке сталося? Він? Яшка?

– Він, шибеник, він, арештанюга. Ось...

Економ показав княгині Яковів козирок.

– Ну, то чого ж кричати, чого людей гвалтувати? – сердито казала княгиня. Взяла з його рук козирок, уважно розглядає.– Умгу,– протягла вона похмуро. Далі з притиском: – Ах ти ж мерзотнику! Ах ти ж гадино!

Ось він тобі який, цей тихенький та святий.

Грубо:

– Щоб завтра ж і духу його не було в економії. Чуєш?

– Слухаю, пані,– витираючи лице і ніс хусткою, невиразно, проте охоче сказав економ.

Княгиня повернулась і швидко покульгала у флігель з грізним, гнівним виглядом.

Всю ніч стояла заметушня у панських будинках. Світилося в одній кімнаті, потім десь у другій і гасилося. Врешті свічка засвітилася в глухому закутку будинків, де містилася домова князівська аптека...

* * *

Поговір у селі аж гуде – хоч не ходи на люди. Яків удень сидить удома, а ночами блукає коло економії, в гаю, понад річкою, крадькома проходить у сад: хоч би здаля її заглядіти, хоч голос її почути. Нема, ніби замурували її там десь у німих стінах. Через вірних людей посилався до неї листами, писав: «Наталю, гінжал ти мого серця». Благав її вийти до його в ліщину.

В кінці листа приписав слова з пісні:

«Причарувала серце і душу, тепер без тебе жити не мушу...»

Всі листи мов у прірву летіли без вороття.

Приятель його, садовник, розповідав йому, що панночка гарно перепрохала княгиню, плакала перед нею, усі руки їй вицілувала, то стара пані все їй дарувала... Казав, що всю провину на його, на Якова, звернула.

Гірко було Якову про це дізнаватись. Засумував, змарнів.

І ось тоді вже, коли Яків знадіявся зовсім, щоб її бачити,– мов сонце засяяло йому – маленький од Наталі лист:

«Сьогодні увечері виходь у ліщину. Буду тебе дожидати». Мовби крила виросли у Якова. Ще й гаразд і не звечоріло, а Яків схвильований і радісний увіходив у ліщину.

Тільки увійшов Яків в гущавину кущів, як з лісу несподівано гогонув: галас, вигуки, висвисти з усіх кінців.

«Бери його! Аджи!»

Гавкнуло, як із бочки,– і кудлатий собацюга летів із-за куща на Якова з вищереними зубами, за ним другий з другого боку, а ззаду – третій...

– А лю-лю! А тю! Го-го-го!..– ішла гука по ліщині, як од дикої орди.

Яків рвав траву, ламав гілля, вертівся між собаками, одгонився – далі ударився бігти.

Коли обірваний і покусаний Яків опинився геть-геть у полі, а собаки поволі верталися до лісу, чмихаючи і потріпуючи ушами, услід Якову чоловічим голосом загомоніла ліщина:

«І що ти у голову собі забрав, куди ти мостишся, куди ти лізеш, дурило! І на що ти уповаєш, що туди сунешся, куди голова не влізе? Попустив кучері, то вже гадаєш, що вже до панів дорівнявся? Дурню ти, дурню божий – тими кучерями тут дворища замітають...»

Довго ще гаморила ліщина, вичитуючи Якову науку. Лаяла, глумилася. Гунява луна, як та недоріка людська неслава, деревляними словами одгукувала з усіх боків чужі олова, перекривляла, реготалася. Тільки одійшовши геть од ліщини, Яків став збирати докупи думки: «Що таке трапилося? Звідки це? Нащо? Може, якась помилка?..»

Швидко вийняв лист Наталі і став приглядатися до знакомих літер, що донедавна були такі лагідні, такі любі...

Почав нашвидку перечитувати, і раптово літери здалися за такі зрадливі, за такі лукаві, ніби то були маленькі гадючки, що поспліталися в ланцюжки.

Звіяло усього холодком, сполоснули гарячі хвилі образи, сорому, жалю... Одна гарячіше другої. Далі вставав огнистий звір – гнів.

«Добре ж!.. Ну добре ж!..» – шепотів він сам до себе, кидаючи навкруги погляди, ніби поблизу видивляючись чогось важкого, міцного. Повернувся і посварився кулаком туди, де на горі біліли під тополями гордовиті будинки: «Заждіть...»

З раннього рання до нічної тіні гуркотить в економії, кипить, мов у казані,– починалася молотьба. Третій тиждень уже лежить стара княгиня в недузі – все господарювання передала до рук Наталі. Наталя знову вернула собі княгинину ласку. Поназдивилися люди, як почала молода панна турляти усіма в економії – і робітниками, і прикажчиками, і всією домовою челяддю. Економ змарнів, як земля, схуд, зігнувся: бігає завжди, аж пріє.

«Ця навчить, як треба господарювати! – казали в економії.– В цієї і трісочки не пропаде марно... І де воно видралося тут отаке зілля».

Над Яковом спершу, було, глузували, після того ж, як він із того сорому вимандрував кудись із села, стали жаліти, казали: ізвела, катівка, парубка з розуму та й гадки не має, а йому, сіромі, тільки того й шляху, що світ за очі.

Проте ніхто того не бачить і не знає, чого ото сумна панна сновига по саду і побіля саду щоночі, як узоріє у небі, кого дожидає...

Ходить Наталя в саду, пішла по ліщині, у березняк навідалась, всі затінки, де колись у парі сиділи, обіходила.

Мала йти до річки, на перелазі опинилась: визирають за садом високі стоги зеленої пашні, як мури, поруч із ними сумують у зірній синяві гостроверхі дахи старовинних комор і стаєнь. А в саду поміж деревами світять боками рівні покоси сухого сіна, над ними посхилялися пругами віти, мов добірним намистом унизані дохожалою садовиною... Скрізь сон налягає. Стиха-стиха, порідко, щоб кого не розбудити, вистукує тільки у клепачку десь, ходячи по економії сторож.

Внизу у воді, мов діти на орелях, [27]27
  – Орелі – гойдалка.


[Закрыть] гойдаються на хвилі маленькі зорі.

Задивилася Наталя, загадалася...

Тінь...

Наталя вирівнялась, тремтячим голосом:

– Хто тут? – Придивилась, вхопилась за серце: – Яша – ти?..

Висока, струнка тінь у чорному плащі... низько на очі насунутий капелюх... знезнанки спинилась, далі швидко повернулась, рвонулась далі.

– Яша, куди ж ти? Господи... Яша...

Яків знову спинився, стояв як німий.

Наталя придивилась до обличчя Якова і замовкла.

Яків стояв білий, очі горіли, як у п’яного.

– Слухай сюди, Наталю,– схвильованим, урочистим голосом промовив Яків,– я випустив крилаті дракони, і вони знищать прокляте гніздо старої яги. Ти будеш на волі...

– Що таке сталося, Яша, я не врозумію тебе? – спитала вона, здивована і занепокоєна...– Які дракони? Яке...

І відразу змовкла: одежа на Якові, його обличчя чогось стало виявлятися, прояснятись. Червоними виблисками світилися у його над головою листочки з дикого терену, кущ вияснявся, мов на світанку.

Мов хто сіпнув Наталю за поли – повернулася назад...

– Ой! Ой!..– коротко крикнула вона... Острах замер у неї в очах. Високо піднімаючи темряву над садом, із стогів і ожеретів вихвачувався вгору, як казковий звір, крилатий огонь, кидав полум’я кудись під небо, мов переборну корогов... Стиха, сполохано, далі дужче і дужче, і незабаром гудом загув вітер; здіймалась тріскотнява. Все дерево в саду, здалось, ожило, мов сліпими очима замиготіло листям, жахно замахало гілля, мов руками.

– Що ти зробив? Що це задумав? – Важко дихала, позирала на огонь, і в її очах крізь острах проглядало щось незнакоме Якову, чуже, гостре.

Огонь шулікою перелітав на стайні і комори, розливався, як море. Мов панським гнівом – огневими вилисками заяскрились темні вікна будинків. Десь калатав у клепачку, скілько було сили, сторож. Щось закричало на сполох.

У Наталі роздулись несподівано ніздрі, в очах промайнуло щось хиже.

Раптово вхопила обіруч Якова за шию, пригорнула, притиснула до грудей, закричала кілько було сили:

– Рятуйте! Рятуйте!..

– Наталю, Наталю, та заспокойся ж,– тіпав нею, не розуміючи, Яків.

Вона одвертала од його своє лице і не переставала кричати.

І раптово Яків почув, як сильно, вороже б’ється її серце, одчув у себе на шиї ворога лютого, немилосердного. Все стало ясно.

– Ага! Ось як! – погрізливо промовив Яків.

Вхопив і почав розривати її руки, що зчепилися коло його шиї, як залізні обценьки.

Почалася боротьба, дика, запам’ятлива, захоплена.

Яків білі руки її ламав і крутив, затуляв їй рот, тільки виривався з її обіймів, вона знову кидалася на його, як львиця, хапала за шию, за стан чіплялась:

– Сюди! Рятуйте! Сюди!..

Хтось зовсім незнакомий, чужий, за Наталю дужчий, здавалося, змагався з ним: коса розсипалася по спині, очі горіли. Задихалась...

Ставало видніше і видніше, як удень.

Так же, як удень, одживав людський гомін. Наближалося тупотіння кількох пар ніг.

– Сюди! – гукав уже хрипкий голос.

А внизу поміж берегів бавиться блискучим, золотим темна хвиля. Грає, бавиться, навіки прощається:

«Прощайте...щайте... прощав-айте...»

* * *

В камері тихо, парко. З усіх кутків чути дихання сонних. Розкидавшись і розкрившись, спить на своєму матраці Петруня... Уші у його в сонного горять, роздуваються ніздрі. Дихання часом починає частіти, і він зо сну шепоче гарячими губами якісь слова. Всі сплять, часом зо сну блудячи словами. Не спиться тільки одному отаманові неволі, Кошовому, ходить, тихо-тихенько бринить кайданами, думає щось.

Крізь грати видко блакитну глибінь. Туди кинув хтось жмут білоперих хмарин, мов оберемок весняного цвіту та рясту. Місяць позолочує їх, перев’язує срібними стрічками, і чаром подихує через грати цвітнівка ніч. Петруні сниться сон. Сниться, мов справді діється...

* * *

Петруня сидить у Наталиній опочивальні, тільки якась вона тепер не та; дивні, невидані квітки з химерним листом, і сонце б’є у вічі, аж сліпить. Жарке, огняне сонце.

У намистах, у стрічках, як була колись на зелених святах, стоїть вона перед ним запишна, горда, суворо вичитує йому:

– Хіба ж ти не чув, Петруню,– теж почала Петрунею взивати,– хіба ти не знаєш, що я вже засватана, чужа... Тобі вже я, Петруню, ніколи, ніколи не буду!

У Петруні холоне серце – правду почуває.

– То оце вже всьому між нами край? Всьому? – з тоскою запитує він.

Наталя пильно дивиться йому у вічі:

– Слухай, Петруню: поки у небі місяць, поки світу-сонця, на всі віки і правіки – тобі я не буду! До останнього знаку! Так мені мама казали, так і я кажу.

Сказала, мов ножем одтяла. Така тоска, такий одчай стискає Петруні груди – волосся на собі рвав би.

І відразу забилося серце, спалахнуло щось сміливе і радісне:

– Неправда! Все це – одні чари.

Він сміливо, жагуче бере її в обійми.

І стає диво: чари відразу гинуть... «Ой, Петруню... не треба! Ой намисто порвеш!..» Наталя горить, і тремтить, і вже сама пригортається до його...

* * *

Кашлянув за дверима дозорець, струснув в’язкою ключів. В Петруні очі розплющуються: мов крізь сітку на очах, бачить він поміж деревом лупані знакомі стіни камери... блищить десь кіптявий каганчик... либонь, під трояндовим кущем... Крізь виноград визирають грати.

«А де ж це Наталя? – озирається Петруня.– Ах, ось де вона!» – поруч із ним лежить на нарах, косу аж додолу попустила. Дивиться кудись чудними очима.

«Де це ми, Наталю?»

Вона осміхається:

«О? А хіба ж ти забув? Це ж золоті будинки. Оті, що... пам’ятаєш?..»

«Так-та-ак!..– пригадує Петруня.– Це оті самі, що як був малим! – Дивується: – Дивись тобі! А я думав, що то тільки вони в казках...»

Починає приглядатися до їх, а вони стають все сумніші та й сумніші.

«Чого вони такі темні, сумні?» – питається у неї.

Вона мовчить, швидко встає, косу на голові поправляє.

«Куди ж це ти?» – з тривогою питає Петруня, угадуючи її намір.

«Я швидко назад вернуся».– Пішла до дубових дверей.

По дорозі повернулась, привітно осміхається, завіряє:

«Я вернуся, вернуся!.. Я зараз!..»

Зникає за дубовими тюремними дверима.

Петруня підводиться і сідає на постелі. Б'ється у його серце: коли б же, коли б не одурила.

– Що тобі, Петруню, серце болить? – близько-близько чує він знакомий голос. На мить зелення розхиляється, і перед очима Петруні стоїть Кошовий, пильно приглядається йому в обличчя.

– Вона ще прийде! Вона зараз, зараз вернеться! – швидко, як з гарячки, шепоче Петруня.

Кошовий тихо з жалем хитає головою:

– Бідний ти, Бова-Королевичу! – і далі нахмурив брови, суворо, голосніше: – Вона, Петруню, не прийде, чуєш, ніколи не прийде! Лягай, спи!

Петруня покірно кладе голову на постіль. І відразу над постіллю виростає якийсь зелений кущ.

Брудні тюремні стіни перефарбовуються, вищають, ширяться. Стає просторо... виростають якісь колони дивного-предивного стилю, зільники з квітками, мережана золотом стеля... арки... ходи... коридори... і відразу десь у темних коридорах брязнув голос Наталі, аж в ушах задзвеніло:

 
Ой ти, Грицю, Грицю,
Ти, славний козаче...
 

Двері одчинились – і вона знову на порозі, радісінька така, весела, а в руках повно всяких квіток: бузку, троянд, акацій, рути, рясту всякого...

«Приберу я, Петруню, у твоїх будинках, щоб було тобі тут хороше та весело!.. Ти будеш тут сидіти, а я буду до тебе приходити, любити-цілувати буду... А ти мені казки твої чудові будеш казати, співати пісні...

І будемо з тобою отак ми жити, та й жити, та й жити...»

* * *

Коло вікна стоїть Кошовий, одхилив ухо – пильно до чогось дослухається. Десь далеко соловей витьохкує, солодкої завдає Кошовому туги...

Тільки-тільки що його чути: через стіни, через грати подає голос... Послухає-послухає його Кошовий, знову поміж сонними починає ходити... Ходить, щось думає, на сонного Петруню позирає, стиха наспівує:

 
Ой у городі в Таганрозі
А в мурованім замку
Сидить козак на прикові
За дівку-коханку...
 

Як у срібну сурмочку, цвірчать залізні пута і собі приспівують стиха:

 
За дівку-коханку...
 

ПРИБЛУДА

(Із життя дитячого будинку)

...«Гу-гу! – трубить над ним вітер, бляхою гримить...– Гу-гу!..» А осінь угорі темні хмари над ним у отару зганяє, хмари дощем його січуть холодним, хмари дощем його поливають. А кругом його – смітник, кругом бур’яни сухі свистять, кругом дереза.

І вікна биті в йому, перебиті, і дах латаний, перелатаний, і сам він увесь такий закурений, обідраний, сумний...

«Гу-у!» – вітер над ним...

Та – шелесь! – бур’янами, та брязь! – вікнами, та – гур-гур! – трухлими дверима. «Одчиняй!» – «А чого тобі, губатий?» – «Мчу із поля мале покотиполе... одчиняй!»

Курява, темрява, дим...

В їдальні коло дверей – натовп: діти, завідующа, якась чужа людина в окулярах – чоловік. Змокріла стіна полупана; коло стіни стоять двійко дівчаток, зубами од холоду бринять – голісінькі! Чоловік і завідующа люто змагаються, махають руками, кидають один одному у вічі папірець. Діти слідкують – уважні, зацікавлені.

– Нащо,– кажу,– ви з дітей одежу поздіймали? Ви дітей попростуджуєте.

– Це позичене. Ви мусите одягнути їх.

– Я вам сказала, що я не маю де їх діти! В будинок я не візьму їх.

– А я де їх діну? Де? – озвірився чоловік.– Третій день воджуся з будинку в будинок... У мене сили вже немає.

– В наросвіту ведіть! – завідующа.

– Ведіть уже самі – я водив!

– Слухайте сюди, ви можете що-небудь розуміти чи ні: будинок на тридцять душ – у мене їх дев’яносто. У мене заразні хворі. У мене по троє сплять на одному ліжку; у мене ні білизни, ні чобіт... У мене хліба – ні кришки!

– Про мене, хоч на вулицю їх повикидайте!

– І виведу! От голісіньких і випроваджу, та й побачимо, хто буде за це одповідати!

Дівчатка винувато й злякано переводили очі з одного на другого, почувши цеє, одна – в плач, друга – в плач. Завідующа – зирк на їх – позгиналися, аж посиніли – не втрималась – у сльози!

Чоловік в окулярах, користуючи момент, папірець – на стіл, продерся поміж дітьми і, нашвидку витираючи на лиці піт, югнув у двері. Діти, що слідкували,– в регіт!

...Завідующа, схлипуючи, одягає гостей у якесь шмаття й присягається комусь:

– Ні одного більше! Ні лялечки, хоч там що! Краще втечу.

Дівчата сміються, ляскають у долоні і дражнять хлопців – співають:

 
На городі качата -
Роди, боже, дівчата.
А хлопців не роди,
Бо то самі іроди.
 

За гомоном та стукотнявою – нічого не чути; за курявою – нічого не видно. В кутку коло груби – низка головок, як разок намиста. Аж мох на їх повставав – холодно. Губи сині, обличчя ніби борошном потрушені, а в борошно повтикані свіжі вишні – очі. Слухають казки, очима поблискують. Каже казку білоголовий хлопчик років десяти. Тихо. Пирск-нув один од сміху, другий – і цілий вибух реготу... Трохи згодом – другий, ще дужчий.

Підходять до гурту інші:

– Що таке?

– Ось коли б ви почули, що оцей хлопець казав.

Оглядають хлопця: марний, обідраний, босі ноги всі в грязі.

– Та що ж це за хлопець?

– Ай справді: у нас такого немає.

Слово, друге – на допит хлопця:

– Ти наш чи не наш?

– Ні, я чужий.

– А чого ж ти прийшов сюди?

– А я до вас гулять прийшов.

– Може, тут є в тебе товариш або брат?

– Ні, немає нікого.

Пильно придивляються до його, оглядають лахміття, виразки на ногах. З підозрінням:

– А ти ж не «голодающий» часом?

Хлопець швидко й злякано:

– Ні, ні! У мене є папа й мама. Тут ми недалеко й живемо – на Глибокій.

Не ймуть віри.

– А чого ж це ти босий, коли в тебе є папа й мама? Ви бідні?

– Ні, чоботи є в мене, тільки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утік. І пальто в мене є, і шапка гарна – все мама поховала.

– А як тебе звуть?

– Мишка.

Привітніше:

– Ну, то що ти, Мишко, казав тут, розкажи, і ми послухаємо.

Мишко заспокоївся, підтяг штани, очі засяяли, аж луна скрізь залящала:,

 
Ой Морозе-Морозеньку,
Ти славний козаче...
 

З усіх кутків так і гунули всі до гурту:

– І де ти, Мишко, так навчився? Чистий актьор!

– Ану, ще!

Мишко знову: гребінь із кишені, та як утне на йому губами: так і пориває до танку, і очі в усіх засяяли; плечима прихитують, та тільки зирк-зирк один на одного – шукають, хто б почав.

– Ну й Мишко!

Мишко тягне книжку із стола.

– Ти й читать умієш?

Мишко розгорнув книжку та як диякон у церкві:

– Братіє...

Та як почав, як почав...

Регочуть, аж хитаються:

– І де він там вичитав такеє?

Хтось через плече зазирнув йому в книжку і знову – в регіт:

– В його й книжка догори дригом.

– То ти не вмієш іще читати, Мишко?

– Цієї зими папа найме мені гебернатку, буде вчить мене. І фартап’яно купить... Я буду музикант.

Усі серйозно перезирнулись:

– Он як...– Далі й собі: – А в нас, казала Параска Калістратовна, оцей буде професор, а цей – інженер, а оця і оцей – це будуть артисти.

Мало не всі в будинку, як визначала сама Параска Калістратовна, були майбутні великі люди. Всі, що на їх вказували, заклавши руки за спину, спокійно хитали головою, вважаючи, очевидячки, все, за їх сказане, за всім відому, непохитну істину.

Потім хвастались:

– Еге! У нас неабиякий будинок – ми й французьку-німецьку мову учимо!

Один витяг із-під шафи обдертий підручник, вибив об коліно пилюгу з його, почав розгортати:

– Ось дивися, Мишко, оце – дер штуль, а це...

...Почали вибивати кописткою у битий чугун – дзвоник мусить бути. Всі зразу кинулись, усе покидали і, як та галич, з вереском, з криком ринули в столову:

– Обідать!

Мишко стояв на порозі.

– Мишко, іди й ти до нас обідать!

Мишко затурбувався:

– Ні, я не хочу! Це я так, подивитись.

– Чому? У нас сьогодні на обід дер зуп – без хліба, без солі й без круп, а зате з кістками.

Коло великого щербатого казана стояла підтикана чергова з битим черепком замість ложки. З казана випирали костомахи, ніби в той «Der Suppe» вперли цілий коров’ячий кістяк. Пара йшла, як із жлукта.

Кличуть:

– Іди, Мишко!

Мишко тихо:

– Я вже обідав.

Хтось цікавий:

– А що ж було у вас на обід?

– Борщ із м’ясом, і каша молошна, і чай з булкою внакладку, і...

Мишко ковтнув слину й замовк.

...Обідали. Здавалося, парив дощ: шуміло, плюскотіло, тріщали кістки, торохтіли миски. Ніяких розмов: лусне десь по лобі ложка, хтось із малих кусне сусіда за ухо – короткий виск, і знову до роботи.

Мишко стояв, схилившись на одвірок, нахмурений. Все одхиляє убік голову, ніби на той обід і дивиться не хоче. Тільки в горлі у його кавкало, мовби глитав великі камінці.

Надворі завечоріло. Засвистів, заплакав у холодній грубі вітер, загрюкала на будинку бляха. Заторохтіли крупи у биті вікна. Зацокотіла малеча зубами...

– Гріться! – Почали стрибати в довгої лози, в кобили. Хлопці спершу, далі й дівчата.

Двоє з хлопців тягнули в кімнату кілька дощок із сусіднього паркана. Тута ж на підлозі пиляють, рубають, кришать на тріски...

Незабаром у панському напівзруйнованому каміні запалали дрова. Збилися до каміна, як циганчата.

Цілий день бігав Мишко з хлопцями, як свій; носив казаном воду од криниці, лагодив двері, підмітав, гомонів, сміявся. Стемніло – зажурився. Стоїть самотній коло вікна, смутно дивиться на темні вікна, мне свою брудну благеньку будьонівку із зіркою.

А вітер: гу-гу-гу! – за вікнами, аж мурашки поза спиною...

За гомоном про його, було, забули, далі хтось побачив:

– Гляньте, Мишко і досі в нас!

– Мишко! Як же ти додому підеш! Чуєш, що то надворі? Там десь, певне, твій папа та мама скрізь бігають та шукають тебе.

Мишко низько схилив голову. Один – ближче до його, придивився: котяться дві сльозини в Мишка, як той горох, по лицю.

– Еге-ге! Та він, сукин син, чи не голодающий!

Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав:

– Я без-при-тульний...

Всі од каміна, обступили, дивляться:

– От тобі й папаша з мамашою!

– От тобі й каша з молоком, і чай внакладку з булкою. Старші суворо до його:

– Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав?

Мишко витер до сухого очі полою, насунув свою будьонівку на голову, важко зітхнув, мовчки пішов до дверей.

Стало жаль:

– Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганяємо! Зажди...

– Що ж його робити?..– Почали щось між собою шепотіти.

Хтось із дівчат голосно запротестував:

– Хто його знає, що воно за хлопець, може, обікраде вночі, як той босяк Володькін, та й утече.

Один спалахнув:

– Та яке ти маєш право так на його казати? Ти докажеш?

Галя спохватилась:

– Та я ж не на його, я так тільки...

– «Так тільки»... «босяк»... А ми хто такі? Хіба ж ми не такі, як і він?

– Та я ж не на його казала, чого ти причепився?

У того вже загорівся якийсь жаль:

– «Босяк»... Та, може, він кращий за нас усіх у мільйон разів! Може, він артист-музикант буде! Розумієш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товариші! На раду!

На раду зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча – на варті. Радили на диво тихо, діловито й корот-ко. Вирішили – днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагід-ний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде, як і раніш бувало,– покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву.

– Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста.

Недовго вагаючись, Мишко тільки захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро:

– Товариші, пошамать би чого-небудь трошки!

– Нема ж, Мишко, нічогісінько, може, чого завідующа привезе на вечерю, тоді принесемо.

Мишко:

– Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив – дві кістки лежать.

Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття:

– Ось тобі Мишко, барахло – замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба – гукни. Сам не вилазь.

– Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!..

Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря...

Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась, аж схрипла. Приперла на плечах пудів зо два борошна і трохи пшона. Прийшла, мотається сюди-туди, забула, що вже дома, не говорить – кричить: не дурно, видно, досталося те борошно.

– Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру? Та чому сміття не винесене? Вікно хто розбив? А книжка чого ото під столом? Староста! Староста! – Влетіла в спальню, світить каганцем.

– О, я так і знала: ліжка не заслані, кімната не провітрена, бруд, сморід... Черговий! – Спинилась посередині, дослухається. Далі люто: – Черговий! Черговий! Скільки разів я казала, щоб не пускали собак у помешкання! Хто черговий?

Вбігає черговий.

– Вижени мені зараз собаку, і щоб було це в останній раз.

– Якого собаку? Тут собак немає у нас.

– Не базікай – роби, що велю! «Тут собак немає»,– а ото ж хто кістку під ліжком гризе?

Черговий прикусив язика, почухав голову.

Далі певніше:

– Та то вам, мабуть, почулось»

«Собака» якась була розумна – замовкла.

Один по одному – на допомогу черговому збігся гурт:

– То почулось! Почулося! То, може, так що...

– Та то, мабуть, пацюк! – догадався хтось.

Всі в один голос:

– Так і є! Пацюк! Учора Андрій убив одного черевиком. Здорового-здорового!

Дивиться на дітей, віри не діймає, чогось поблискують тривожно очі.

– Хм...– Далі рішуче: – А на лиш каганця, посвіти мені.

Нагнулась – до одного ліжка, до другого. Далі повертаєсуворе лице до дітей:

– Сором! А оце що лежить під ліжком? Візьми щітку, зараз мені вижени?

Змовкли. До чергового:

– Ну, кому я кажу?

Черговий не взяв щітки, нагнувся до ліжка, смутно:

– Вилазь, Мишко, засипались...

З-під ліжка висувалась біляста нестрижена голова, червоне од напруги лице.

Параска Калістратовна плеснула в долоні, одступила:

– Що це?! Це вже нового знайшли!

Зразу, як по команді, оточили її з усіх боків: резонери, жалібниці, філософи:

– Параско Калістратовно! Параско Каліст... Це не простий хлопець! Це найкращий за нас усіх! Роботящий, слухняний...– І далі з жаром: – Це буде Моцарта! Моцарта!

Дивиться:

– Яка Моцарта?

– Артист, музика... Якби почули, як співає! Як грає!.. Ми його як-небудь... долі...

Затулила уші, кричить:

– І слухать не хочу! Мене під суд! Мене в чеку за цеє! Ми тут кубло зарази розведемо! Мене живцем з’їдять за це!

Сіпають за поли, за руки:

– Та ви ж подивіться, який він марний, ось яке на йому шмаття! Гляньте!