Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 17 страниц)

Повертали хлопця на всі боки, демонстрували його лахміття.

Заплющила очі, одвернула голову:

– Не чую нічого й не бачу! – Проте пильне її око щось загляділо. Зразу: – Ану, стій! – Мовчки поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати.

Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене – живого не було на йому місця.

Крутнулась, як вихор помчала в свою кімнату, грюкнула дверима, аж по всіх вікнах злісно брязнули биті шибки.

Стало тихо...

Десь іздалека мерехтить, догораючи, камін. Коло дверей завідуючої – гурт. Один щільно припав щокою до дверей, зазирає в щілинку. Всі дух затаїли – ждуть. Швидко одвів од дверей голову, очі блищать, радісний. Стиха:

– Не журися, Мишко,– діло, здається, буде: реве!

Всі нишком:

– Реве?

– Так реве, так реве, аж захлинається! Аж ніс їй почервонів! Витре носа хусточкою та й знову!

Невтримана радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла, тихо, без гуку. Вихором закружило лахміття, довгі рукава, обірвані лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той – у боки, той навприсядки. І тихо-тихо, як тіні, тільки хуркає вітер та шугають, як у метелиці, золоті блистинки – очі.

Пострибають, знову заніміють, слухають: чути за дверима ридання, виразне, безсумнівне.

І знову – вихор радощів – ще дужчий, ще бурніший. Хтось подав тривожний знак, і всіх видуло з коридора, як сухе листя.

Вийшла умита, спокійна. Голос твердий, як криця:

– Іди сюди, як тебе...

Мов розв’язався мішок із гамором: крик, зик, пискотня...

– Мишко, сюди! Мишко, кличуть!..

Спинила всіх, зібрала кругом себе:

– Слухайте сюди – завтра має бути у нас ревізія: коли яка гава засиплеться, то дивіться...

Показала добрий-таки, м’язистий кулак.

Всі з жаром, з огнем:

– Ніколи в світі!

– Ось нехай тільки бовтне хто!

– У-у!!

Замахали кулачками.

– Подивіться, дівчата, є там у нас у коморі хоч яке-не-будь сухе шмаття?

Хлопці показували дівчатам носи, язики й басками співали:

 
На городі стовпчики,-
Роди, боже, хлопчики,
А дівчат не роди,
Бо то – самі іроди...
 

Поскулювались, позамотувались, сплять. Усе – майбутні зорі нового життя. З темряви у биті вікна летять білі папірці – сніг.

Деренчать шибки, вітер над сонними ходить, лахміття торкає. Вскочить у трубу, прибере живого голосу, заводить, як по нотах:

 
Ой буде ж нас, не-не-не...
По го-ра-ах, по-о-о до-ли-нах...
 

Далі: дверима! Вікнами! Залізом на даху!

«Гу-гу-гу!..»

ГОЛОД

Утиканий зорями, як жаром, тихо світив над селом серпневий вечір, і чітко печатувався на синьому безмежному дворищі, як срібний герб, блискучими бляхами накований, небесний шарабан – Віз. [28]28
  – Віз – народна назва сузір’я Велика Ведмедиця.


[Закрыть]

Пізно.

...Трухлява веранда, абияк затулена рядном,– сцена. Зала – весь шкільний двір. Людей – мов хмара у двір упала. Стоять, сидять, гуртами лежать на моріжку. Рясно в темряві поблискують цигарки. Гудуть соняво й ліниво голоси.

А за ряднами на сцені, як у казані: нервово забивають цвяхи, разом – гармошка, а над усім – азартна, безупинна, голосна сварка.

Десь у дворі застогнало з нудьги:

– Та починайте, бо вже ж пізно!

За ним з усіх кінців однодушне обурення:

– Доки це, справді, держатимуть нас? Півні скоро заспівають!

– Починайте, бо вже люди поснули!

На моріжку хтось, поклавши під голови шапку, висвистував носом.

– Чуєте чи ні?

Із-за рядна швидко висовується рука:

«Дзелень-дзелень».

Регіт:

– Которий уже це раз: п’ятий чи шостий?

Покірно втихають...

– А за віщо вони завелись там?

Хтось через плече:

– За те, що й завжди: Марко хоче грати молодого, й Терешко хоче, той свого не попускає, і другий не попускає...

– І кажіть же ви: чорт ї не взяв його...

Слово-друге про Марка.

А трапилась тому Маркові, казали, така пригода: на зелені свята, під час вистави, Марків партнер палахнув ізгарячу в його з обріза, замість порожнього, бойовим набоєм; на щастя, куля попала тільки в пахву, і, місяців зо два одлежавши в шпиталі, Марко знову вернувся в село, накульгуючи, правда, та уси вгору накрутивши і шапку, як завжди, збивши набакир.

Сміються.

– Та й не кається, знову за своє!

– Де там вам кається: вертався вчора з шпиталю – додому не зайшов, покульгав зразу на репетицію.

Хтось голосно позіхнув:

– Оце актьор! Такого актьора...

Застрибали рядна на веранді, захитались, розсовуються.

– Стійте! Здається, таки починають.

– Сла-ава богу, дождалися!..

Двір прокидається – радість, гомін, давкотня.

– Тихше, тихше! Посідайте!

Два хлопчики, змагаючись за місце на ослоні, застрибали перед сценою, як півники: лусь! лусь! – один одного.

– Посідайте, каменем би ви сіли!

Вщухли.

Жовто світить на сцені злиденний каганець...

Тихо. Ждуть – не чуть.

– Та там же, здається, нікого й немає,– розчарований голос.

Зразу зіпає щось за сценою з розпачем:

– Марино, Марино! Завісу вже підняли! Миколо, та пускай її, бо їй же треба на сцену виходить.

Вийшла: у квітках, у вишивках, щоки палають – мов з парні. Вбігла, похапцем соромливо розбиту косу на голові підбирає. Далі – круть сюди-туди, до суфльора: морг, морг.

У будці, як у кадовбі, загуло на весь двір.

Із-за куліс здавлений голос:

– Тихше, ти, бугай!

Притих.

Двір німіє.

Аж ось виривається із-за лаштунків жагуче, пристрасне:

– Ти шкандалу хочеш? Кажи – ти хочеш шкандалу?

З публіки роздражнено:

– Та вам коли заціпить там чи ні? Ото, господи...

Голоси тихішають за сценою, проте аж шипить у їх пристрасть:

– Ти шкандалу хочеш? Ну побачимо!

– Побачимо!

Незабаром, гаряче дихаючи й поблискуючи очима, протовплювались до веранди три якісь зловісні силуети. Коло самої рампи загрозливо поставали вряд.

Хтось злякано:

– Гляньте: батько Терешків, зять і брат!..

Пройшла тривога. Зашепотіли.

– Ну, це вже знову почнеться...– хтось безнадійно махнув рукою.

Марина нашвидку, плутаючи, доказує абияк свій монолог і стає збоку, з гарячою цікавістю позираючи на двері.

Із дверей задки виходив на сцену в синіх штанях розмальований любовник: один кулак держав він напоготові коло грудей, другий витяг, обороняючись, вперед. За ним, трохи накульгуючи, влітає другий, уже в червоних штанях – розпалений гнівом. Нашвидку замотуючи на собі довгий пояс, він блиснув очима, як крицею, і зробив виразний жест головою до дверей:

– Уступись, тобі кажу.

Публіка мимохіть підвелась із місць: зразу здавалось, що це незвичайної сили актьори блискуче почали свій вихід.

Терешко скосив очі й мигнув до рампи. Троє, що стояли перед сценою, штурмом, як орда, кинулись на рампу і вмить стояли на сцені.

– Зійди геть!

Марко тривожно озирнув шеренгу родичів і, зразу повернувши голову до публіки:

– Дядько Митро! Сюди!

– Іди звідціля геть! – погрозливо казав похмурий бородатий батько.– Іди, бо однаково не будеш грати: силою витягнем звідціль!

Несподівано сварка перелітає в публіку – загули, залящали, заторохтіли – приятелі, матері, діти:

– Геть Марка, хай грає Терешко!

– Куди твій годиться недорікий Терешко? Марко грав і буде грати!

– Марко – крутій: Варку мала грати моя Хима, а Пріську – Марина, а він оддає Марині Варку, а Химі...

– Скинуть його, хай інший порядкує!

Діти:

– На галасування!

– Скинуть, скинуть!

Марко гримить:

– Мене скинуть? Мене? Ніхто мене довіку не має тепер права скинуть! Я постраждав на цій сцені. Я кров свою...

– Та чого ви дивитесь: в шию його, чорта кривого!

Хлопчик, брат Терешків, що стояв поруч батька, скинув руки вгору, мов кидався вплинь, угнув голову в плечі – і з розгону – головою Марка в живіт.

Всі, як по сигналу, кинувши сварку, ринули на Марка.

– Дядьку Митро! Дядьку Митро! – одмахуючись кулаками, як од собак, гукав Марко.

В гурті:

– От, хай бог боронить: ще повбиваються...

– Завісу! Завісу!

– Дядьку Митро! – кричав Марко десь на дні кучі, що з-під неї червоніли тільки його штани.– Дядьку...

Зацвірінчав невеличкий хлопчик:

– Дядько пішли за повітку, ось я зараз їх гукну! – і – вітром назад...

Та гукать дядька Митра вже не було потреби. Дядько ішов сам: глухо покашлюючи, як із бочки, ступаючи певними півсаженними кроками, з цигаркою в роті, з залізними вилами в руках, з кудлатою головою, як коренище, в якій стирчала солома, він протовплювався до сцени, легенько розштовхуючи людей, що летіли од його, як пір’я. Не торкнувшись рукою, переступив рампу – став на веранді. Велетенська, страхітня тінь од його і од його тризубця лягла на півдвору.

Все завмерло.

Кинув на поміст цигарку, обережно погасив її босою ногою, поставив вила ік стіні...

Ніхто й незчувся, як щось зашуміло з веранди, гупнуло й застогнало.

– Го-го-го...– ревом покотилось по двору.

Другий!

– Га-га-га...– дужче.

Разом із тим, як один за одним лантухами летів із сцени Терешків рід, хвилі реготу підіймались громовою гамою вище й вище.

Гвалт, лемент...

– Мамо, мамо! – чути в гурті схвильований, радісний голос.– Це вони так приставляють чи це справді?

– Оце, сину, таке приставленіє.

Швидко сцена була порожня.

– Завісу!..

...Обізвався Терешко десь аж на задвірку:

– Ну-ну! Ти мене попомниш! Я знайду дорогу й до Києва! Халтурник! – Далі до людей: – Товариші-громадяни! Ро-зіходьтесь по домах, бо це вистава неправильна – це старий режим!

Загуло:

– Годі вже! Чули!

Свист.

...Перешуміло, перегриміло, стихло...

Хтось позіхаючи:

– Та це воно можна вже й додому йти, чи, мо', ще що буде?

– А вам, дядьку Якиме, хіба цього мало?

Сміх.

– Ну-ну! Це так кумедія! Такої і в Києві не побачиш.

Далі:

– Ох-хо-хо-хо! – Зітхання глибоке, довге, важке: ну що ж, ждали більше, може, таки менше осталось. Підождемо ще.

...Дзвоник.

Почалося знову тим самим:

– Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину!

На цей раз Марина зопалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться.

– Марино, удавишся!

Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і,– кокетуючи, зводить на публіку винуваті очі...

П’єса була незграбна, давня, як пліснявий книш. Постанова, грим, одіж – сміховище. Актьори товклися по маленькій сцені, як коні в топчаку, кректали, потіли, сопли.

Аудиторія німа була, як скеля, серйозна, уважна. Дивились пильно, гостро, ніби бачили там крізь мутне скло, мутне, завожене й брудне, якийсь далекий, чарівний промінь.

Ні однієї посмішки, ні одного незадоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж ошкірені зуби і очі... Жадібні, гарячі... і молоді, ясні, і вицвілі, безцвітні... в усіх їх світилося одно: голод... жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбираючи ні кісток, ані пір’я.

А зверху тисячами ласкавих очей дивилось на їх темне серпневе небо, і шугали над ними золоті метеори, мов у горидуба граючи. [29]29
  – ...у горидуба граючи... – народна гра (відповідає рос. горелки).


[Закрыть]

МОРОЗ

Було це давно, що хіба старі-старі діди пам’ятають бородаті: стояли морози.

Стояли морози, сніги лежали білі...

В селі заходило свято.

Огняним їжаком, сердито настовбурчивши золоту щетину, сідало за снігами сонце, а проти сонця – дими з бовдурів: вихиляючись, перекидаючись, вистрибом мчали у прозоре небо, самі прозорі, сизо-рожеві, сині, мов помальовані.

Це вгорі, а внизу...

Під ногами співає, під саньми тріскотить, ніби хтось сипле під полоззя жменями пістони; дзвониками дзвенять, шугаючи, діти з гори на громаках, як городні убехані опудала; біла повись пацьорками на деревах, пелехатим мотуззям – на людях, на конях, все біле, од усього живого біла клубочиться пара, люди, замотані, не йдуть – бігцем, як на пожежу, поспішають, труть нашвидку уші та, замість вітатись, тільки лунко перегукуються: «Ну, морозець!» – або: «Це мороз – з очима!»

Стояв через поле сивий хмурний ліс, а понад тим лісом, з того краю, що приходить ніч, тумою насувала темна курява-мла, а з того лісу вовком позирає розбійник-мороз, ночі дожидаючи: «Ось-ось... ось нехай тільки сонце зайде – я прийду до вас куті їсти...»

Нема вже тепер тії хатки в лісі, що кулями обставлені стіни у неї, й лісника немає. Тільки ліс.

Увесь день стояла в лісниковій хаті рожево-золота темрява, увесь день були замуровані вікна, і к вечору мороз рогом поліз.

На покуті – кубло сіна. В кублі – кутя й узвар. Коло куті на лаві – діти: хлопчик та дівчинка. В хаті – самі. А вже вечоріло.

Понапинали сорочки на коліна, продихають на шибках ясні кружечки, мороза із лісу раз по раз у вікно викликають:

– Морозе-морозе, іди до нас куті з медом їсти та не поморозь нашої пшениці.

– Морозе-морозе...

Аж ось у сінях затупотіло, одірвало примерзлі двері, і на порозі, в клубках пари, обзивається.

– Іду-іду,– каже,– я давно до вас збираюсь!

Довга на йому кирея, під киреєю – жупан синій, чорна шапка з верхом червоним, а за поясом – блиснув срібний самопал.

Леле! Оце догукались!

Тільки сорочки захурчали на піч.

– А чого ж ви полякалися, діти, я ж той мороз, що ви гукали куті з медом їсти! – Голос людський, привітний.

Повисували голови із-за комина, визирають.

А він знову:

– А де ж ваші, діти, тато та мама?

Переглянулись діти: зовсім не страшний. Одказали чемно: там і там.

Далі осміліли:

– Це ви прийшли до нас того, що ми вас кликали?

– Того ж, того.

– Ви мороз?

– Мороз.

Пошепотіли діти між собою та вже й у іграшки з морозом.

– А ви ж не поморозите нашої пшениці? – хлопчик.

Сміється Мороз:

– Як дасте куті з медом, тоді не поморожу.

Дівчинка й собі:

– А ви нас не подавите? – Та й сховалась за комин, прищулилась і язичок прикусила: слухає.

– Ні, діти, я таких не давлю.

Сидить на лавці, жартує, гостинцем манить дітей з печі, що в лісі у зайця одняв.

Осмеркло.

Аж і батько в хату:

– А хто це тут гомонить із вами?

Діти стриб-стриб з печі, батька за поли, шепотять:

– Тату! Тату! Хто це такий прийшов до нас?

– А ось побачимо! – бере, світить каганець.

А той з лави:

– Чи приймете за гостя, чи, може, з хати проженете?

– Коли добрий чоловік – приймемо, а лихого – може, й проженемо з хати,– весело промовляє батько, а сам каганцем присвічує та пильно-пильно до гостя придивляється.

– То вже самі гадайте, що я за людина – чи добра, чи лиха,– одказує той,– я, може чули, Мороз.

Зирк діти на батька, а батько на лиці одмінився, і каганець затремтів у руці. «Справді, мороз!» – майнуло в дітей у голові.

Каже тоді батько Морозові, і тиха його мова стала:

– Чого ж ви хочете од мене – я людина бідна?

– Того ж і прийшов я до вас, що ви бідний,– одказує Мороз. Далі розповідає: – Ваші діти гукали у вікно мороза куті їсти, а я йшов повз вікна та й почув; згадав, що сьогодні за день, думаю: «Дай зайду до людей у хату».

Уклонивсь тоді батько тому Морозові низько.

– То прошу ж я вас бути сьогодні у мене за дорогого гостя,– сказав, повернувсь до дітей, суворими очима на піч гонить. Так де там: упилися в мороза очима, не можуть одірвати: хороший, як змальований, ласкавий – ні, думають, мабуть, не мороз,– дурять їх, малих...

Рипнули, одчинились двері, увалила повна хата пари. Увійшла мати, за парою нічого в хаті не бачить, роздягається. Сама червона з морозу, як рожа, весела.

– Ну й мороз, аж до ніг в’язне!

А гість на лавці:

– То ще паніматко, не мороз, справжній Мороз у вас сидить у хаті! – та й чудно якось засміявся.

Батько знишка шепнув щось матері, і діти бачили знову, як зразу здригнула вона й сполохано кинула погляд на гостя. Знову поліз угору чуб у дітей: «Ой, мабуть-таки, мороз!»

Мороз почав нащось розпитувати, чи приїхав на свято пан до свого двору. Мати ряднами позавішувала вікна. Двері в сінях засунула. Розмовляють.

А діти з кутка все на гостя позирають, і дивно їм: людина як людина – молодий, чорноусий, а на голові волосся – ніби снігом припало, і очі такі, як із льоду. Коли не дивиться на їх – здається, такий, як і всі, коли ж часом ненавмисно погляне на їх тими льодовими очима,– так і пориває шугнути на піч.

Дала мати вечерю, посадовили Мороза за стіл, самі посідали. Випив Мороз горілки, схилив голову на руку. Почав плакати Мороз. Далі співати, та так жалібно, аж до серця достає:

 
Ой Морозе-Морозенку, преславний козаче,
За тобою, Морозенку, Україна плаче...
 

Витер сльози, жаліється.

– Нема,– каже,– мені в світі пристановища, як звірюка в лісі блукаю...

І не знали діти, чого їм так стало шкода мороза,– у дівчини аж покотились сльози. І мати зітхала, і батько хитав головою – жаліли, проте коли батько давав йому чару, а мати страву подавала,– в одного і в другого тремтіли руки.

Повечеряв Мороз, подякував.

Далі що було, про те розказують отак старі люди: здійняв, кажуть, із себе черес та й сійнув, як зорями по столі, щирими червінцями: так і осяяло в бідній хаті.

– Оце,– каже,-вам, діти, од мороза на празникове!

Та й пішов.

Батько вийшов провести його з хати.

Мати стала близько коло вікна, за серце взялася, слухає, затурбована, а очі, як зорі, горять. Разом до дітей стиха промовляє:

– А що, накликали мороза? Та й самі не раді!

Увійшов батько, мати забула, що казала, зразу до його:

– Ну що – пішов?

– Прямо до двору подався! – батько легко зітхнув, очі в його теж чогось сяяли.– Будуть пани мати гостя на святвечір! – додав він стиха, далі сполохано зиркнув на дітей.– А ви чого роти пороззявляли? На піч!

Діти – до батька:

– Оце такий, тату, мороз?

– Оце ж такий Мороз, а ви думали, який він?

– А чого ж він ходить, і їсть, і говорить? Чого в його самопал за поясом?

Батько суворо повів по дітях очима.

– Дурні ви, діти! Це той розбійник, на прозвання Мороз, що вирізує паси на панських спинах,– чули? Отож глядіть мені, нікому про це – нічичирк!

Ніч. Тихо. На вікнах усе хтось малює, квітки з білого мережить, а золотом крайки тоненько облямовує, і сяє в темній хаті, як у квітчастому ліхтарі золотому. Тріснуло. Заблищала на шибці тоненька наколота дуга, як золота нитка, і здавалося, що це той славний розбійник Мороз золотом яскрить із лісу у маленькі вікна.

ГОСТІ

На заході понад лісом шумує ярмарок, осінній, роковий – з волами, з козами, з краму усякого горами, з вина червоного водоспадами. Проти нього, на пригорі, поміж старих сосен палає в малиновому пожарі дача, коло дачі, вихльоскуючи нетерпляче батогами, стоять візники, на веранді, притьмарена рожевою млою, мов у повітрі, прозора картина:

Гості...

Легенька одіж на них, як цвіт, горить в огні і не згорає, в молодих очах у них одлискують мальовані озера, і самі вони, учні й учениці художньої студії, видаються тут посланцями з невідомого вирію-краю. Поміж ними, всередині – мальовнича пара:

Дід...

Темне обличчя дідове проти заходу сонця позолочене, срібні його вуса мов у огні пригоріли, орлячі очі одблискують, як огненні стекла, глибоко в очах мріє із сивої давнини далекий сон. Коло діда хмелем в’ється білокучерява студійка з невгасимою печаттю юності на смуглявих щоках. Горить.

Як червоний піон у зільнику. Над ними віє весняним садом, пташиним гамом, п’яним чаром молодощів.

А до веранди зіходилась уже знакома аудиторія,– одно за одним, несучи в червону імлу солом’яні брилі, зелені очіпки, сорочки селянського полотна, засмажені святкові обличчя і тихий вечірній жар у очах, виходив зразу од роботи прощатись із гостями співучий дідовий рід: син, теж уже дід, невістка, онуки – хазяї дачі.

Ще не доходячи до веранди, вони тепло осміхались.

– Чи дід, чи й ні? Гляньте – коло якої примостились? – струною забринів голос невістки.

Син:

– Е, та ви дідові багато й не давайте, бо як уп’ються, то й співати не будуть.

З веранди грудні пестливі звуки, мов торкнув хто клавіші рояля:

– Не хоче дід чогось співати сьогодні, прохали, благали – ні співати, ні чарки пити не хоче.

В різні голоси заспівали родичі:

– О-о, діду, чого ж це ви?..

– Шкода, а ми оце саме налагодились слухати...

– І коли це було, щоб дід співати не хотіли?

– Діду!.. Ну ж бо...

Заохочуючи діда, молодиця заграла очима й стиха повела голосом:

 
Ой верніться, літа мої,
Хоч до мене в гості...
 

Дід глибоко зітхнув, рішуче хитнув головою:

– Ні.

Син пильно подивився на нього, і тінь пробігла по його обличчю.

– Ну, коли не хочуть, то й не силуйте. Вони у нас не прохані... Це щось їм...

Зітхнув.

– Дев’яносто без трьох! – похитав він головою.– З заліза нехай буде людина, і та перегорить!

Гості одразу звернули, очі на діда: ніхто цього не думав – на вигляд дідові шістдесят, може, й п’ять.

Дід одхилив голову, мов не про нього.

Одспівав своє дід...

Замість дідової пісні забриніла тиха музика вечірньої, не першої про дідові літа розмови:

– Не було й близько такого співака, як дід, та, мабуть, скоро й не буде. Торік приїздив сюди на дачу один професор, то казав, що є десь якийсь артист,– і співає, як наш дід, і похожий на діда – то оце, мабуть, їх двоє тільки і є таких на світі.

Наспівався за свій вік, нагулявся. Одспівав панщину, чумакував – співав, п’ятнадцять років, співаючи, по забродах бурлакував... Робив тяжко, ну вже, було, як і загуляє! Може, чули – є така пісня: «Пропив воли, пропив вози»,– так ото, мабуть, про нашого діда і пісню ту складено.

Музика смутної мови на хвилину змовкає, і невістка спиняє на дідові очі, повні жалю й любові:

– Діду, це ми про вас!

Дід – як і не чує. Як пара голубів, старий з кучерявою буркотають про щось про своє. Дівчина уперто чогось липнула до діда, поблискуючи в молодому захваті очима, в чарку йому наливала, щось дідові шепотіла, мов чаклувала, і дід паленів, як залізо в горні, хвилювався... Сердито од коней гукали візники:

– Гей, ніч уже заходить!

Тільки швидше, тепліше заграла мова:

– І от дивіться ж ви: стільки жили на світі, а ще не хочуть умирати, ще розпитують, де те в світі таке зілля, що літа старому вертають, ще до молодих горнуться... Та боязкі стали та неймовірні: ви, кажуть, хочете мене...

Аж ось одразу хитнулась од діда дідова сусідка, червона, радісна й сполохана, хитнулась, як од того полум’я, що, довго дувши, таки його роздмухала.

Червоний, як перець, дід розгорнув вуса, кашлянув – і мов разом забринів пучок струн.

Розмова увірвалась одразу, розвіялась; мов силоміць усіх хтось за плечі повернув до діда. З жадібними очима ближче до веранди швидко потупотів дідовий рід.

– Будуть співати!

Ще не вхопили мотиву, ще не дочулися слів, як затремтіло щось у дідовому голосі, мов дороге скло під далекий грім, і десь уже із-за скелі невідомої, стрепенувши крилами, полинули довгою низкою дев’яносто без трьох дідових орлів...

 
Із-за гори кам’яної
Орли вилітали...
Не зазнала я розкошів -
Вже літа минають...
 

Ніби запашним вітром подуло од тих далеких літ... Димом на зелені ліси пішов смуток, вишневим жалем засяяла на заході хмара, на порубі поміж кущами журно захитались, закуріли надвечірні мальовані тіні, сині, рожеві, фіолетові, золотисті, хитались, зітхали: «Літа минають, вже літа минають...»

Важко дихає дід – трудно йому. Перелетів гору, на другу духу набирає, на вищу.

Метнув чубом, як крилами...

І вже десь у преславній Одесі по ринку, прогулявши без просипу не один день і ніч не одну, поміж возами, поміж базарного люду, гукає дід до своїх хлопців, до забродців приказ:

 
Запрягайте коні в шори,
Коні воронії,
Та поїдем доганяти...
Літа...
 

Несподівано спіткнувсь дід чогось на цьому слові, мов водою те слово захлинуло дідові в горлі.

Нахмурив брови дід, блимає сердито очима, щось бубонить...

Ніздрі роздуваються, дихає важко, гаряче.

Заніміли всі, чекають.

Знову вишнево засяяли очі, знову замріли в очах базари:

 
...Та й поїдем доганяти...
 

Низько, до самого столу схилив дід сиву голову.

Стало тихо.

Зглибока, тремтяче зітхнув дідовий син:

– Ні, вже, мабуть, не співати дідові...

Хтось щиро, стиха, з болем:

– Який же жаль!

Мовчки, тихо, суворо під’їжджали до веранди візники... А з дідом одразу щось непевне: застогнав дід, зубами скрипнув, в один бік метнувся, в другий – незчулися, як ухопив обіруч руку своєї молодої сусідки.

– Діду! Тату! – в кілька голосів разом крикнув сполоханий дідовий рід.

А дід жадібно припав уже губами до ніжної смуглявої руки, мов цілющу воду з неї пив, молодящу.

– Оце дід! – здивоване, бадьоре вирвалось із гурту.

Дівчина спершу злякано шарпонулася од діда, далі схопилась, засміялась, відважно, по-молодому вхопила в обійми сиву дідову голову, і зразу всі почули, як задзвенів край недоспіваної дідової пісні.

Зашарілась, ухнула, сіла, затуливши обома руками лице.

І стоїть уже дід – молодий, як до вінця: мов обвіяла, обсипала дівчина поморщене лице його ніжними пахущими червоного маку пелюстками.

Виляски, сміх, гамір...

Озирнувся дід – і обмарило його: приверзлося на мить – літа вертаються.

І руки тремтять, і очі сяють, і горить у дідові кров:

– Коли так, та коли так же...

Швидко пригнувся головою до коліна, зубами розірвав зашиту кишеню, витягає потайний гаман, ремінний, старий...

– Музиків!

Сміються.

Коли надумав дід – пізно.

Слухає – шумлять уже молодим вітром:

– Час їхать.

– Їхать! Їхать!..

– Прощайте, діду, на той рік сподівайтесь!

І вже на возах...

Стрепенувся дід, задихався, до коней:

– Не пущу!

Син хапається за голову:

– Це вже буде мороки з дідом.

Шепнув кілька слів двом своїм синам, молодим бороданям, дідовим онукам. Лагідно, почтиво, проте міцно, як залізом, взяли діда під руки.

В піт діда кинуло, рвонувся, аж онуки заточились:

– Стійте, кажу вам!

Візники – по конях, гості – за шапки, тільки шапками помахали...

Полетіли, як привид чарівний, невблаганні, неповертані..

І погаснув недовгий дідовий сон.

І знову сідали йому на плечі дев’яносто без трьох...

Примутніли од туги дідові очі. Озирається, не впізнає... глухо до онуків:

– Ви хто такі?

В очах і в голосі зростає тривога:

– Стій! Куди це ви мене тягнете?

Зразу шарахнувся назад, як сполоханий кінь, упершись невидющими очима у захід:

– Де це горить?

На заході, на вишневому камені, на півнеба розкинувши заграву, розпалахкотівся огонь, полум’ям сягаючи аж до ніг. Здавалось, перед очима шугали всі іскри, і ось-ось займеться як не рукав, то пола на одежі.

– Що це горить, питаю?

– Схаменіться, діду, ніде нічого не горить, роздивіться краще – то так сонце заходить. Ніч буде. Спати час.

– Ой, брешете.– Дід – гарячий увесь, тремтить...

Гостро, допитливо дивиться у вічі онукам, і не йме він віри ні лагідним осмішкам, ні спокійним очам. Бо знає дід – не мають вони до старого жалю – сміючись, жартома в огні хочуть живого спалити.

Гнівом, тугою загораються очі в діда, жили напружились, як мотуззя, м’язи на руках випинаються, мов ремінні. Упирається дід у землю ногами, аж землю риє, аж груддя піску розлітається з-під ніг, і геть аж у селі оддається усім тут знакомий, невпокійний дідовий Арсенів голос:

– В огонь діда! Спалить діда!..

А десь уже за лісом, в смуток молодий повивши, кудись односили гості дідову пісню:

 
Ой догнали літа мої
На калиновім мості...
 

І пахло в повітрі п’яним зіллям, тим чарівним зіллям – молодощами. Зелено палали сосни.

* * *

Стою, схилившись, на веранді один, задуманий. Перед очима – мій вечірній театр, грандіозне видовище кольорів і тіней, що ними, здавалось, зринали на сонця заході події й турботи за минулий день.

В театрі догорає; тільки десь у куточку над лісом темні силуети акторів дограють останню сцену: коло жаркого осіннього огника в густій темряві ночі сидять пастухи в степу... до їх наближається мандрівник – постать-монумент. Заклопотаний, смутний, мов, шукаючи волів, з степу приблудився... Шапку знявши, голову схиливши... питається, і тихий його голос: «Не бачили, не чули – не їхали мої літа?» – «Які ж твої літа?» – «Мої літа мальовані, а їхали кіньми вороними – як громи гриміли».– «Еге, чоловіче,– і бачили, і чули: за круту гору помчали твої літа кіньми вороними».

І потьмарився в тонах зелено-оксамитових тихий ліс.

Над лісом загорілась срібна сережка, засвітивши золоте паутиння межи гіллям старої сосни.