Текст книги "Оповідання"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

Раптом в натовпі, що потоком ринув з галявини, то на одному, то на другому почали розцвітати на людях червоні квітки, попалені чорні маки – на грудях, на ногах, на плечах...

І повіяло зразу холодом і мороком темних мурів-будинків. В голові тихо кружиться, туманіє. І перед очима – невідоме, чуже місце, зводи якогось сумного храму, які бачиш тільки в снах; і в ньому закурились, як сумні кадильниці, чорні квітки.

Люди з чорними маками спинялись, блідли, мов чаділи од духу тих квіток, і чудним огнем світились їм очі; хитали головами і заспівували повільними голосами щось урочисто моторошне:

– А-а-а!.. О-о-о!..

– Братики, рідні... поможіть... о боже мій, убили...

Але змісту слів ніхто не розумів, і стукались вони об наше серце, як об дерево.

Присідали й лазили на колінах, на животах, визбируючи щось при місяці під сумний релігійний спів.

Деякі спотикались і падали мовчки, без крику; жах і ненависть спливали з їх лиця, ставали такі тихі, покірні: «Все лишаю вам, все прощаю, все забуваю...»

І під синім промінням, мов од чар, швидко, як на огні, блідли, костяніли й витягались глиняними статуями з скляними очима.

Дихала ще життям вся одежа, але з неї визирав один невиразний спомин, стара, полиняла фотографія, викинута на смітник.

І змело, як сухе листя, чорною мітлою омертвілі тіні людей у ями, в могили. На одну хвилину розбудила могутнім подихом весняна ніч могильний їх сон, засвітила їх сліпі очі, на мить обвіяла золотими чарами життя, і знову закрилось усе темною завісою.

* * *

Пливуть, пливуть по глибоких ровах полотнища мари, як човни по воді, видніються на них білі задумані обличчя; на грудях, на чолах, на руках біліють пов’язки, а на пов’язках пришпилені, як у заручених, червоні, попалені квітки.

Пливуть і пливуть довгою низкою, і немає їм краю, і мають чорні маки – одні од других буйніші, одні од других чорніші.

І тьмариться світ од них, і темніє в очах.

Величний храм гаснув і блід в синій мертвлячій імлі; полиняли, як ганчірки, його блакитні, темно-зелені шовки, постиралось і почорніло срібло на узорах, гілля і квітки зів’яли... І лежать розкидані, на шматки побиті, повергнуті в порох його божественні статуї; ті найдивніші із усіх див на світі, в очах яких найдорожчими каміннями горіла жива мисль.

Синіє в синьому промінні на галявині, як на смітнику, манекен без голови; розкидані по бур’янах поодбивані руки й ноги, глиняний бюст одсвічує скляними очима.

І не кричить ніхто, на порятунок не голосить: ні голосів гніву, ні гуків обурення...

Тиша страшна, моторошна, в якій оддаються задавлені крики, затоптана гордість, погашена совість. Свіже злочинство дише і німо святкує перемогу.

І тільки на руїнах спустошеного храму, серед огидженої краси його й осміяних святощів, серед німої пустині живими запалали мовчазні чорні маки – сумні священні квітки.

Горять і блищать, як огонь гнівних фанатичних очей: «Кари! Кари!..»

«Гур-гур...» – гримить в опустілому храмі самотній переможний вистріл важкої гармати.

Сонні бори – темні полчища чорних стягів – шиплять і шумлять тисячами сполоханих гадів.

І німіють.

Гострішає тиша, густішає жахлива тінь.

А над чорними квітками немов дихнуло свіжим вітром – спалахнули з новою силою, заяскрились, і чорнішають, і горять, і шелевіють сталевим, мстивим огнем...

ОТРУЙНА КВІТКА

(Сторінка із життя одного полку)

Полк виходив уже за околиці, коли по церквах великого міста загули досвітні великодні дзвони. Колони за колонами ішли мовчки, і тільки було чути, як бриніли казанки та ляскали й полоскалися в болоті тисячі ніг. В сутінях хмарного досвітку сірі, невиспані обличчя солдатів визирали неживим камінням; здавалось, з города рушила велика процесія німих кам’яних фігур...

Негадано розбиті були сподіванки на святковий спочивок у теплих кімнатах гарного й культурного міста. Ще не встигли загоїтись виразки на ногах у солдат, не висхли як слід їх онучі, як увечері перед самим святом було оповіщено полку – збиратись у поход далі.

– Через що? Як? Куди? – скрізь по ротах і командах пішов обурений гомін.– Цього бути не може! Адже обіщали три дні спочивку! Це щось не так – треба розпитатись.

Та розпитуватись було ніколи. З півночі заграли сурми і, погасивши огонь протесту, що полум’ям виривався з грудей, поставили в колони, рушили.

Сіяв дрібний вогкий сніжок, білою наміткою оплітав геть-геть кругом зелене поле; тільки шлях, широкий та грязький, без краю мрів перед очима чорною рікою, в глибині якого без сліду танув весняний кволий сніг.

Понивало стиха в грудях, було без міри жаль чогось – чи на тих людей, що залишились за спиною в розкішних чистих будинках зустрічати свято, чи жаль змарнованих в походах і боях років, свят, весняних днів, взагалі чогось жаль.

А як тільки лишився город геть-геть за спиною, як тільки зовсім затихли далекі дзвони,– святкові згадки розвіялись у полі, прийшов звичайний будень. Забулося все – і люди, й городи, і свята, навіть вийшло з голови, який сьогодні день. День як день, хмурий, непогожий, яких багато проминуло вже в поході і невідомо скільки стояло ще напереді. Сонливі походні думи та мрії, невиразні і мінливі, як у небі хмари, потягнулися в голові довгою нудотною чередою.

Ідуть та ідуть по боках широкого шляху, плинуть потоками сірої води, рівно й одноманітно: у голові кружиться, і в очах рябіє... Далі і далі.

Було загомоніли, потім замовкли знову. Погнули спини, важко дихають, мов пливуть довгу плинь. Стане на шляху, глибоко в болоті, перекладе рушницю з плеча на плече, підтягне мішок вище на спині, не розгинаючись підведе вгору голову, кілька разів дихне глибоко-глибоко і знову – голову в плечі, напружить шию, мов витягаючи з болота кладь, пливе далі. Скрізь по шляху – немає місця сухого. На привалах деякі валились прямо в грязь, деякі спинялись коло шляхових верб, упершись головою в стовбур, а більшість гуртом, як вівці, становились на шляху, все глибше грузнучи в болоті, з рушницею за спиною і з піднятими полами шинелів у руках. Постоять, оддишуть – та й знову тяжко рушають далі. В рядах густо почали волочитись устілки за чобітьми, видно мотузками позв’язувані передки; а дехто човгає вже зовсім без чобіт, обмотавши щільно ноги онучами. Вже з другого привалу почали розгублюватися люди; дедалі все більше й більше. Попід вербами і так понад шляхом скрізь густо падають вони снопами, деякі перезуваються, перев’язують виразки, інші сидять нерухомо – бліді й мовчазні, як статуї; суворо стискають губи, смутно закривають очі, глибоко запалі, немов їм обридло дивитись на світ. Мовчки проходять мимо них офіцери, забрьохані по пояс, бліді, очі сонні, лице густо покроплене болотом.

Сніг перестав, посіявся дрібний імлистий дощ, потім знову пухкий лапатий сніг.

Пливуть помалу-малу, мов тягнуть якісь велетенські сіті.

Надвечір скупо осміхнулось сонце.

Стелеться чорний шлях на гору – довгу та високу, що шпиля її не видно.

«Гей, хлопці, підтягнися – тридцять верстів осталось позаду – швидко спочивок!»

На хвилину колони спинились під горою; солдати тісніше підв’язали пояси, передихнули, ордою розсипались по схилу гори. Всіх відразу зігнуло, мов бурею лози, і якась сила, як сухий лист вітер, погнала всю орду вгору...

Ген-ген видніється шпиль, а на шпилі, мов маківка, червоніє якась квітка.

Чим ближче до неї – все вона росте, стає більша й більша, сяє вже, як калина.

В передніх рядах один спинився, підняв голову:

– Христос воскрес, баришня!

– Воістину воскрес! – задзвенів згори привітний жар-товливий голос.

– А чи далеко ще до міста?

– Близько – не більше верстів чотири! – охоче й швидко одповіла дівчина.

Стоїть, як справдішня квітка,– рожева, чорноока, на голові хитро вив’язана шовкова хустина, на ногах – нові черевички; сяє в святковому вбранні.

– Похристосуйся, баришня, з солдатиком!

– Не маю з чим – писанки дома забула! – кокетує дівчина.

– Нічого, ми й без писанки! – Солдатик, порівнявшись з дівчиною, спинився, торгується.

– Ану швидше там, та й другому давай місце! – підбадьорює його хтось за спиною.

Спинившись на півслові, обхопив за шию вільною рукою дівчину й тричі поцілував дзвінко й щиро. Крутнув головою, осміхнувся.

– Ех! – пішов.

– Христос воскрес, чорнобрива! – вирівнявся перед нею другий.

– Еге! Вас багато буде таких,– грає очима красуня і одступає.

– Тільки зо мною!

– І зо мною! І зо мною! – підходили солдати. Дівчина весело регоче, й в блискучих її очах світить легенький жаль, що не можна усіх похристосувати.

– З усіми як цілуватись, то й до вечора не перецілуєш!

Глянула униз, звідки сунули вже не поодиноко, а цілими гуртами. Глянула і замовкла. Очі широко одкрились, як у дитини, осуровіли, стали здивовані й пильні: здавалось, всі солдати понадівали білі брудні машкари на обличчя. Один, два, три... всі – на якого не глянь. Де старіший, де молодший – не можна було розпізнати: у всіх по виду – патьоками грязь, всі задрипані, обірвані, брудні.

Немов вітер сипнув піском дівчині у вічі – вона швидко закрилась рукавом і затремтіла од плачу.

– От тобі й раз! Чого це вона? – не зразу догадалися солдати.

– Чого це ти, чорноброва, плачеш?

– Глянь-глянь! – спинився коло неї хлопчик останнього набору.– Такі милі, такі малюсенькі черевички, а воно ще й плаче? – Одхиляє її руку од очей.

Крізь біль і сльози у неї виринув в очах на мить знову кришталевий сміх, та глянувши на близько схилене до неї безвусе змарніле лице з глибокими, сумовитими очима, брудне й нещадно вітрами запалене, вона рішуче мотнула головою, вирвала руку й зайшлася невтриманим плачем.

Мимо неї проходили все нові й нові валки не людей – якихось потвор з людськими очима.

Ішли, кульгаючи на ноги, задихані, забрьохані.

Підходили із заплющеними очима, із одкритими, згагою опеченими губами.

– Ой води... водиці, красуня, а то умру!

Простягає руку.

– Дай, баришня, білу ручку, а то не дійду.

– Сестриця...

Босі, з підкоченими штанами, з чорними ногами, волокли рушниці за багнет по землі, хитали немов прив’язаними головами.

Дівчина, стояла на шпилі як укопана, пропускала перед себе сумний парад.

Без осмішки, без тіні кокетування, розкривши некрасиво губи, раз по раз сякаючись у хусточку, з набряклими, червоними од сліз очима, вона тремтіла й хиталась од жалю і сліз.

Притихли ряди, мовчки, як перед командиром, проходили мимо дівчини, ніби почуваючи перед нею якусь провину.

А далі за нею вставав гострий, пекучий гомін. Сльози дівчини падали на серце, як на вапну, випирали з нього пал і дим і скажено рвали груди. Червоніли вуха, блищали очі, немов у потруєних блекотою.

– Кому це було треба, нащо погнали нас з города? – виривалися голоси.– Через два дні будуть вільні вагони, і нас могли скоріше ними одвезти на місце.

– Нас не жаліють, хоч би чобіт пожаліли, поки тих триста верстів увійдем – ні одного в полку чобота не буде цілого!

– Як же: солдат нужі напустить, солдат в хаті чобітьми наслідить – випровадить його з города на свята!

– То так воно й є: у нас офіцери говорили, що нас город випровадив, щоб на свята мороки з нами не мати. Нас мали вирядити через три дні, та й не пішими, а машиною!

– Святами з візитою їм треба їздити, а не з солдатом клопотаться!

– То в театри, то на бали! – підшпигували один одного, як голками.

– От тобі й герої! Оце так пригостили, що два роки людей не бачили!

А тут – знову новина.

Із невеликого міста, де мали ночувати, вернулись квартир’єри стурбовані, з винуватими, заклопотаними очима: город не дає на ніч у себе квартир. Десь верстів п’ять за городом стоять якісь бараки – туди справляють!

Стихло на мить між солдатами.

Звістка полетіла по колонах, як запалений віхоть на сухий, добре вигрітий хворост...

* * *

Увечері, скоро увійшли туди солдати, город заторохтів од стрільби.

З города тікали перелякані люди й розказували усім по дорозі, що там збунтувався полк: розбивають, грабують, п’янствують. Далеко, на десятки верстів навкруги, видно було зарево пожежі. Город палав на півнеба, ішов димом, димом густим і чорним, як чорна людська кривда та глум.

– Що то буде? Суд, розформування полку, кайдани й розстріли?..

Город далеко лишився позаду, обурений, збентежений, посилаючи услід полку гарячу ненависть, прокльони й погрози.

Стояло на годині, світило сонце, помалу продував запашний степовий вітрець, і офіцери, й солдати йшли пригнічені й смутні.

Не каяття й не свідомість провини давили душу, ні! Город як був, так і лишився в пам’ятку лютим їх ворогом, серце їх, як і перше, клекотіло од гніву й ненависті до тих випещених, ситих і здорових хижаків, що, прикрившись мирною шкурою скаржливої й плаксивої обивательщини, по якомусь праву гонили од життя зморених і знівечених, як од столу зголоднілу приблуду собаку.

Було невимовно жаль тії смутної й гіркої слави полка, добутої кров’ю й стражданнями, того страдницького вінка, який тільки й був в найтяжчі часи єдиною нагородою і втіхою знедоленим вигнанцям, слави і честі, на яку тепер падала чорна пляма.

Швидко поспішав полк все далі й далі, але ще швидше летіли з города нерадісні чутки й вісті: переказували, що на командира полку вже наділи кайдани, що заочно одбувається суд, що на провинний полк чекає десь спереду дивізія, яка має арештувати його і виконати присуд.

Проте днів через п’ять на одному із привалів полк наздогнав залишений в городі командир; був він змарнілий, як земля, не голений і не стрижений, і в глибоко запалих очах у нього стояв тихий смутний спокій. Його зразу оточили тісним колом змучені думками й догадками офіцери й солдати, обступили з жагуче-цікавими очима.

– Перш за все, панове,– звернувся він до них,– раджу вам викинути з голови все зайве й покликати на серця свої мир і спокій; тепер нам треба мати свіжу голову і чисте серце, бо поки збереться на нас людський суд, нас буде судити суд божий. Перед нами загорілись жорстокі бої, і командир корпусу, зважаючи на славну історію нашого полку, дає нам перед судом останню честь – посилає нас на зміну нашому бойовому товаришу, вже доблесно загинувшому там в лютому бою Н-ському полку. Завтра надвечір ми підемо в бій.

Шелест тихий і ніжний пішов у гурті, засяяли очі, почулись полегшені зітхання, мов з плечей скинуто було тягар. Подуло новим вітром по полку, і новий огонь засвітився в очах. Жалі, образа, ненависть, непривітні города, жорстокі люди – все погасло, здалося зразу неважним, нецікавим перед тим великим і смутним, що чекало на полк.

Смуток незлобивий, чистий, як степове небо, загорівся в усіх у грудях ясним, жарким полум’ям і ще дужче роздував його бархотинний запашний вітрець, тихо подуваючи на запалені обличчя; ніби наміткою зав’язував їм хтось світ, і, здавалось, вже не бачили очима ні синього неба, ні ясного сонця, ні зелено-мрійних степових далів, і тільки серцем одчували їх привіт і ласку.

Легко становились в ряди, мов сп’янілі од смутку, рушали далі, геть забувши про біль і втому.

«Траам-та, трам-та, тру-ру-ру-ра-рам!..» – несподівано ударила в безлюдні далі, у синє небо могучими згуками походного маршу дзвінка, ридаюча мідь. Здригнулись колони, вдавалось, згуки виривались із їх грудей, ряди вітром вирівнялись під шнур, підняли голови – всі, як одна нога, разом ударили в землю і швидко зрослися в один суцільний організм, в один живий ланцюг, який рівно поплинув між зелених берегів, самітний і одірваний, кудись в невідому далину чужих степів.

Стогнала земля під ритмічними ударами тисячоногого велетня, влад бриніло безліч казанків.

Металевим криком рвали повітря мідні труби, далеко в безлюдних просторах розкидали тужними згуками, гарячою тоскою німого могучого звіра, що почув на себе рани і смерть.

ПЕТРУНЯ

Іржаві темні грати неохоче впустили в камеру барвисті вилиски вечірнього погасання, нетерпляче дожидаючи, щоб якнайшвидше пішли звідціля ці непрохані тендітні гості.

Останній на стіні променистий жмутик довго лазив, як райдужний метіль, далі почав швидко тьмаритись, припав, як перегоріла углина, попелом і непомітно згас.

Хтось зі зла шарпонув, здавалося, темну завісу, ніби зачинив двері за нелюбими гостями,– і між стінами заворушилась нудьга. Аж ось несподівано у небі над гратами ясною свічею стала зірка, і в камеру труснуло трохи дрібного темно-синявого пилу. Через незастеклене вікно в гратах ринув холодком весняний подих, дмухнув цвітом... Маленьке змагання – і нудні примари як здиміли.

Все заворушилось, що було в камері живеє. Підводилися з своїх ліжок в’язні і мовчки затинялися од стіни до другої.

Здавалося, в темну камеру наплинуло багато весняної неспокійної води, водою попідіймало із заглибин якесь кордуб’є [26]26
  – Кордуб’є – кривий, сучкуватий стовбур.


[Закрыть] і почало кружити ним по камері.

Давненько вже прослухали вони це Петрунине оповідання, проте і досі ніхто не промовив і слова. Були тихі, задумані.

Сам Петруня сидів коло стіни, схилившись на руку. Од зворушених спогадів ще палахкотіли в його уші і сяяли очі... Він знову передумував те оповідання вже для самого себе.

Петруня – юнак із віїстими очима, великими, карими. Справжнє його імення – інше. Петрунею прозвали його вже в тюрмі, прозвали за ті його довгі кучері, що їх він не хотів стригти наперекір тюремному наказові, за його мрійливу вдачу, а найбільше за його долю, що скидалася на долю того панського наймита-красеня Петруні, що його оспівано в народних піснях.

Петруню водили сьогодні на суд, і сьогодні він уперше після довгих місяців сумної тюрми знову побачив вирування вільного в городі життя, побачив весняне сонце, безмежне небо, і, хоч суд вирік йому дванадцять років каторги, він все ж не міг заглушити в собі пробуджені весною радісні струни. На щоці у себе він і досі одчував, як чийсь поцілунок, доторкання листочків з того клена, що мимо його проводили Петруню із суду назад до тюрми.

У йому бродили увесь час весняні настрої, химерні мрії, і сьогоднішній суд здавався за дрібницю поруч із цією могучою радістю, що разом з весною прилинула на землю.

Товариші прохали його, щоб він розповів їм про всі ті в його житті події, що завели його вкінці до тюрми. Йому хотілося говорити, проте він довго одмагався.

Коли ж в отемнілій камері пішов свіжий дух од весняного цвіту і на брудній тюремній стіні замість вилущених в штукатурці прогалин і всяких інших плям почали маритися дивовижні гаї та сади, Петруня покинув мляве рахування, скільки буде йому років тоді, коли одбуде він кару, і з сумних тюремних стін стиха вимандрував у чарівне море крилящих спогадів, забравши з собою всіх товаришів-в’язнів...

Снують тіні по камері, як рибини в акваріумі. Все ясніше виблискують думні їхні очі, як жарини, що їх продимало вітром.

Тихий кайдановий брязкот змовк коло Петруні і до його схиляється висхле з тонкими та довгими козацькими усами лице отамана неволі, каторжника Кошового.

Кошовий легенько обгорнув Петрушо за стан і по-старечому, з жалощами декламував:

 
Узяли Петруню за білії боки
Та й кинули Петруню
У Дунай глибокий...
 

– Ех, Петруню, Петруню! – похитав він головою, далі додав, смутно жартуючи: – Де ж це, Петруню, твої коні крилатії, де твої зілля чарівнії та твої літуни-килими?..

Петруня тільки схилив низько голову... То було в ясний гарячий день...

* * *

По один бік глибокого темного шляху білокорі берези в розпущених зелених косах, по другий між стовбурами рябіють червоні, сині, білозорові квітки...

Біла корова потонула глибоко в траві, пасеться...

По другий бік під зелениною – високий гостроверхий штахет і похмура, зеленим мальована брама. Там за брамою ховаються під тополями старовинні князівські будинки... Вгорі над усім – синьо-мурове небо з гарячою золотою у йому ватрою – вліточним сонцем.

В холодку під брамою, як дві квітки,– двоє дітей: у білому з торбинкою за плечима – пастушок з батіжком і в блакитному з золотою куценькою косою на голові – дівчинка-панна. Він, засмажений, як жук, скидається на мусяжеву статую, панна – з білим прозорим лицем видається на зеленому тлі за куклу з живими очима. Очі в неї горять од цікавості, як не займуться, і сама вона не встоїть на місці...

Дивний, невиданий цей запилений хлопчик, син Федота-рибалки, що його хата на курячій ніжці стоїть над водою в балці. Босі ноги у хлопчика поколоні, штанці полатані, і в торбинці житній хліб, проте, так тільки здається, що він такий собі пастушок, а справді – він великий чарівник-ворожбит. Йому відомі всякі чари, він знає всі зілля. Він має в себе живу й мертву воду, знає, де позакопувані лежать скарби в землі, знає, коли і де цвіте папоротневий чароцвіт, знає, як його зірвати.

Ось він собі вихльостує недбайливо батіжком і так, ніби без усякої охоти, як річ давно всім відому, починає розповідати їй про літун-зілля, що сушиться у його вдома на горищі. Коли потреш того зілля в руці і понюхаєш один раз,– полетиш понад землею, понюхаєш двічі,– полетиш у половині дерева, коли тричі,– летітимеш з деревами врівні. Несподівано за спиною гомонить погрозливий голос:

– Так я й знав... Ти знову сюди приволікся?

Стояв економ, високий, сердитий. Хлопець одійшов кілька ступнів убік і мовчки спідлоб’я дивився на його, не теряючи самоповаги, як то й годиться чарівникові.

Маленьку хвилинку економ дивився на хлопця мовчки, ніби милуючись його спокоєм, далі червоніє і люто витріщається:

– А корови, корови де твої, чортове іродча?

Хлопця ніби вхопив хто на голки, голова метнулася в один і другий бік... Геть-геть загледів спини в корів, що десь плутались за березняком в панській пшениці.

Гадюкою звився в економовій руці нагай:

– А не лови гав, а не тиняйся попід брамами, а пильнуй, собачий сину, того, до чого тебе поставлено!

Хлопець вертівся дзигою на місці, одмахуючись руками од нагая, як од оси, далі одірвався од його і як вихор помчався до корів.

Панянка не вірила своїм очам: великий чарівник умить перекинувся в абиякого шкодливого пастушка.

Минає небагато часу...

Чарівник сидить у березняку на траві, сумний і скучний, ліниво копирсає паличкою землю, щось думає.

Озираючись раз по раз назад, до. його боязко наближається Наталя.

– Дуже болить, Якове? – питається тихо-тихо, лагідно.

Хлопець зиркнув на неї і сердито одвернувся.

– Іди собі геть і ніколи не гуляй зо мною! – промовив він суворо. Далі нагнув голову і знову почав довбатись у землі. Йому досадно і соромно – і він не хотів би тепер стріватися з Наталею.

– Я ж нічого не винна тому, чого ж ти сердишся на мене? – щиро казала дівчинка, лагодячись сісти з ним

поруч на траву.

Хлопець крутнув головою, очі злісно блиснули, сам наїжачився.

– Геть, кажу, одійди! – Одсунувся.

Дівчинка полохливо одступила.

– У, який сердитий! І чого ти такий сердитий? Хіба що, коли я сяду коло тебе?

Хлопець мовчить. Лице його стає таке думне, горде, хороше, і панночці аж серце стиснулося, так хотілося, щоб він знову був до неї привітний. Стоїть – сісти знову не зважиться і одійти не хоче.

Далі набирається сміливості, боязко простягає худеньку ручку і легесенько жартує, торкаючи хлопця по вихрастій голові:

– У, яка кучма!..

Хлопець схопився з місця, ніби його опекло огнем, швидко зглянув кругом себе недобрим оком, далі стулив міцно губи, виблиснув очима, як крицею.

– Н-на! – стусонув він дівчинку кулаком у плече. Дівчинка заточилася. Далі скривилась од болю, од жалю і сорому. Зігнулась, рукавом закрилась і, затремтівши од німого ридання, швидко-швидко пішла од хлопця, спотикаючись на корчі й кущі.

Він похмурими очима подивився їй услід, далі, стурбований, довго озирався навкруги; в лісі нікого не було видно. Зайняв корови і швидко погнав їх у лісову глибінь.

* * *

Поночіє...

З балки Яків вибрався на гору, спинився тінню і дивиться: за річкою в старій похмурій дубині десь на високих гіллях мостить своє гніздо жар-птиця – місяць. Над дубиною встає рожеве жарево. Через темну воду в річці хтось почав мостити з золотої соломи гатку. Стара хатина з білою стіною почала прояснятися в балці, ніби жартовлива дитина помалісеньку одтуляла рукавом заслоняне лице. Якову хочеться розглядіти золоте гніздо краще, і він іде далі, щоб високе тополля з панського саду не стояло йому перед очима. Проходячи узенькою стежкою попід старим, трухлявим штахетом, що одгороджував глуху над річкою частину панського саду, він згадав панночку і похвалив: «Молодчина Наталя, нікому, видно, не пожалілася».

Стало шкода – не вийшла, бач, уже сьогодні до тину на вечірню розмову, розсердилась.

– Кхи-кхи! – стиха кашлянуло щось на перелазі, де його Яків проходив мимо.

Яків спинився, приглядається: щось схилилось, нерухоме, на обапол – у тіні не видно: мусить бути людина.

– Хто се? – стиха промовляє Яків до його. Мовчить.

«А може, це од спиляної верби пеньок,– думає Яків і пробує рукою,– ні, м’яке щось, тепле». Прихиляє голову: чиясь маленька рука, а в руці темно-рожева троянда; вище – щось біле, мармурове ховається в сутіні... Суворо нахмурені очі... Коротенька коса з блакитною у їй стрічкою.

– Це ти, Наталю? – радісно дивується Яків.

Мовчить, як нежива, тільки в руці несподівано закружилася квітка швидко-швидко.

– Ти сердишся на мене, Наталю? – якнайласкавіше питається Яків.

Наталя швидко метнула головою вгору, ніби їй притьмом припало щось у небі побачити, в чорних очах засвітилося дві діамантові сережки – дві сльозини.

– Сердиться,– стиха промовив Яків, оступився, зітхнув, стоїть мовчки в смутку, в карі.

Зняв з голови свій кашкетик, почав мняти.

– Наталю, я вже ніколи-ніколи не буду тебе бити...

Мовчить.

– Я вже буду тебе жалувати, гарно гуляти з тобою...– постояв, подумав, кланяється низько: – Прости.

Наталя витерла хустиною очі:

– Нехороший ти хлопчик, грубіян... мужик.

Далі вона суворо нахмурила брови і вже сміливо, ніби мала на те загорьоване право, почала голубити ручиною пухкі його на голові кучері ніжно, лагідно.

Яків покірно схилив голову, як під справедливу кару.

– Уже не сердишся? – легко зітхнувши, спитався він веселіше, коли кара минула.

– Серджуся і буду сердитися ще довго-довго...

Наталя намагалася нахмуритися сердито, та лице її мимохіть прояснилося тихою, блаженною усмішкою.

Минуло кілька недовгих хвилин, і вони сиділи поруч над водою, в гущавині дикого терника на камені.

Наталя стиха скаржилася, що їй жити важко у княгині, скучно. Ніяк вона тій княгині не догодить, ніяк не втрапить зробити по її, ніяк не звикне її мамою взивати.

– А де ж твої мама та тато рідні? – питається Яків.

– Мама вмерла, а тата у мене, Якове, зовсім немає.

– Як? Хіба ти...

Яків не доказав – холодком війнуло йому поза спиною, ударило в голову, як молотком: «Байстрюк»,– подумав він з острахом.

Наталя, ніби догадалась, що він думає, мовчки гаряче пригорнулась до його щокою.

Чинилося диво: ні огиди, ні ворожнечі Яків не одчував у собі до цієї страшно грішної, як йому думалося, дівчини.

«Бідна-бідна,– казав він собі в думці, і серце його стискалося од жалощів.– Байстрюк».

А Наталя жалілася йому далі, що вся челядь її не любить, зовуть приблудою; дражнять її негарно, і немає кому їй пожалітися. Княгиня така сувора, і Наталя її боїться, бо вона все їй докоряє, з тих кімнат у сад не пускає. І Наталя плаче, все плаче в тих сумних і страшних князівських мурах, і вдень плаче, і вночі, прокинувшись, плаче.

Яків уже не слухає її, думаючи про щось інше.

– Чого ж ти, Якове, усе мовчиш? – промовила вона трохи згодом, боязко позирнувши на хлопця.

Яків кинувся од задуми і рішуче промовив:

– Знаєш, хто такий ота княгиня? Вона відьма, і в неї – костяна нога. Бачила, як вона кульгає, на патерицю підпираючись? Вона баба-яга, і вона взяла тебе, щоб вигодувати і з’їсти. Ну, та ти, Наталю, не бійся – я обороню тебе од неї і вивезу звідціля далеко-далеко, на край світу, де вона тебе ніколи не знайде.

Наталя глибоко зітхнула, осміхнулась і, од щастя прижмуривши очі, прихилила голову лицарю-чарівникові на плече.

А Яків казав далі, що так йому зробити легко-легко: він опівночі вийде у поле, тричі свисне-гукне – і золото-гривий кінь стане перед ним, як із землі. Вони сядуть на того коня і полетять на йому врівні з деревами далеко-далеко, аж туди, де надвечір димлять хмари. На тих хмарах є будинки – не такі, як ці, князівські,– кращі, золоті. Прилетять вони туди і будуть удвох жить у тих будинках, та й жить, та й жить...

Внизу поміж високих берегів бавиться блискучим у річці темна хвиля. Здається, вона волоче в невідомі кудись краї без кінця-краю довгу вив’язану низку синіх, срібних, золотих цяцьок, перетрушує їх, виграває з ними і несе, несе... несе...

По дорозі низько берегам вклоняється, знишка прощається: «Прощайте... щайте... щай...»

* * *

Коло дверей, пробуючи замки, загуркотів дозорець, далі загомонів у прозурку його крикливий, навмисне грізний голос:

– А чого се тут не світиться каганець? Чого тиняєтеся ото по камері, як що загубивши? Того, що загубили, вже не знайдете! Ні, не знайдете!..

Голос його лунав грімкий, проте люті давно вже в йому не було.

В камері танок тіней припиняється. В’язні потайки зітхають, розіходяться по кутках і ліниво розстеляють свої матраци. Хтось засвітив і поставив під стіну тюремний блискунець.

Він світить тільки половину стіни од низу, вище ж до стелі стіна темна, і місяць виписав уже на їй нове срібно-синяве вікно, замаявши його рясно густими, кучерявими од грат тінями, мов галуззям винограду.

– І звідкіля це такий іде дух запашистий? Чи не росте десь близько акація або жасмин! – порушив у камері тишу один в’язень.

Йому ніхто не одповів. Чогось не хотілося нікому руйнувати того тихого, думного настрою.

Тільки трохи згодом, розстеляючи постіль, хтось зітхнув голосно і промовив – чи то до Петруні, чи то до самого себе:

– Так-так... Оце ж тобі, Петруню, тії жениханочки!. Оце ж тобі, Петруню, через віконце учащаночки та оце ж тобі, Петруню, ті панські цілуваночки!

* * *

За п’ять-шість тих років вигнало Якова, як явора росля-вого та стрункого. Ходить він паничем, розчісує кучері на потилицю, в’яже до сорочки кольористі краватки. Він в економії за конторщика. Стара пані улюбила його, що він такий роботящий, чемний, тихий... благоувітливий, такий свіжий, блідавий, красунь, не п’є, тютюну не заживає; тільки все книжки читає... Романи читає, читає, щось собі виписує з тих книжок на замітки, думає, мріє... Певне, складає вірші. «Здібний, талановитий юнак,– хвалиться перед знайомими пані,– коли б учити – щось би з його вийшло». Кличе пані Якова ніби за ділом, садовить із собою пити чай... «Треба буде прохати Наталю, щоб вона, Яша, трохи повчила тебе історії там... географії»,– милостиво розмовляє вона з Яковом. Згодом увіходить і Наталя, як весняна хмарина, як огневий цвіт.

Яків чемно їй уклоняється – вона навіть і не глянула на його. Рік од року вертаючись із інституту, дуже запишна, гордовита стає панна Наталя.